Текст книги "Острів КРК та інші історії"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

Заснув він напрочуд швидко і міцно, бо не чув ні телефонних дзвінків, ні гупання в стіну. Пробудився години за дві і довго, як загіпнотизований дивився на шкалу приймача. Потім вимкнув його і вже в тиші продовжував лежати так само, втупившись поглядом у те саме місце, де щойно світилося зелене вічко.

7( грудень або січень, синонімічні ряди). Ночі мої без тебе довгі і незручні. Оглядаючи дивні сни, я прокидався раз по раз і боюся, що більше не засну. Однак засинаю і знову прокидаюсь і знову засинаю і чим далі, тим безглуздішим все воно мені видається.

Ти мала будинок на одній із тих магічних вуличок, про існування котрих ніхто не здогадується, хоч вони й розташовані довкола центру близько найбільш людних маґістралей. Старий будинок, що пережив, певно, з три імперії, він дістався тобі у спадок і ти привела мене в нього ще тоді, влітку, або аж тоді, восени, або ще перед тим, весною. Був ясний холодний ранок – ти привела мене вранці, пам'ятаєш? – і я з острахом ступав древніми кам'яними плитами, темним засмоленим паркетом і вицвілими вичовганими килимами. Кімнати були такими великими, що в одному куті, коло пічки, ставало гаряче, а в протилежному – надто зимно. До ванни треба було йти довгими покрученими коридорами, а в ванні палити газ, гріти воду в примхливій системі і мити один одного, тулячись і потерпаючи від холоду. Ми кохалися в тій зимній ванні і в кухні, обжитій, повній пахощів, і, знеможені довгими переходами, – у коридорах і в кімнатах, на тих вицвілих вичовганих килимах, на протертих звірячих шкурах, на поїджених міллю простирадлах. Постіль дерлася від надміру наших тіл, і ми прокидалися зранку обгорнені лахміттям, кавалками колишніх пишнот.

Кохалися ми невміло і через те, мабуть, дуже багато. Одне коло одного ми були майже невичерпні, нам не бракувало жаги. Мені достатньо було чути твій голос, як з мене вже виростала, згідно із Патріаршими метафорами [24]24
  « …згідно із Патріаршими метафорами, хрипуча і грішна сурма» – чергова цитата з вірша Юрія «Патріарха» Андруховича «Любовний хід по вулиці Радянській»:
це час дерев і змій духмяний і такийщо виростає з ніг сурма хрипка і грішнавони ідуть а ти як той більярдний кийне в силі проказати навіть харе крішна  Саме ота «хрипка і грішна сурма» чомусь нагадала мені про Майлза Девіса, очевидно я теж не вільний від стереотипних асоціацій.


[Закрыть], хрипуча і грішна сурма, і вологе бажання розтікалось…

Ти зачиняла мене в тій хаті і надовго залишала самого. Це могло тривати днями, тижнями, місяцями. Я вештався з кімнати в кімнату, порпався в шафах, креденсах – ти любила залишати там якусь поживу для мене. Зголоднілий, я клював на будь-яку річ – мисочку фасолі, мішечок домашньої, дрібно посіченої вермішелі, напіввиїджену банку старого зацукреного варення, коробочку з дрібкою пахучого зеленого чаю на дні. Одного разу я знайшов майже зовсім порожню пляшку старого гаванського рому і впився тим ромом вщент і вщерть, іншого разу наткнувся на слоїки з пахучою олією. То були старовинні, ще довоєнні прянощі, ґумові корки геть розклалися від їдких випарів, а на пожовклих етикетках ледве можна було відчитати SCHERING KAHLBAUM A.G.BERLIN. В одній пляшечці знаходилась Оіі anise (Acetite esencial de anis, Essence d'Anis, Olio essenzia'e di anise, Essencia de anis), а в іншій – Oil cinnamon (Aceite essencial de canela, Essence de Cassia, Olio essenziale di cannella, Essencia de canella). Я читав ті слова, як вірші, і, голодний, не знав, як маю спожити подібні смаколики, адже то були самі приправи, до них бракувало їжі. Дні мого ув'язнення ставали нестерпними, перетворювались на манію, – то я годинами стояв, припадаючи до дверного вічка, то перевертав усе в кімнатах, шукаючи хоч якоїсь поживи. Ти трактувала мене як щура, бо я таки натикався час від часу на тарелі з засушеними фруктами, чи шкоринками хліба, і те й інше вже було поїджене справжніми щурами і мишами, та я, зголоднілий, не перебирав їжею і накидався на те, ковтаючи майже незжованим. Ти залишала мене так надовго, люба, що годі було вціліти хоч якомусь неотруйному вазонку, чи в'язці висушеного кропу. Щоправда, багатства твої були невичерпні.

Дехто напевно вже відчув, що я забрехався. Забрехався – так. В пошуках синонімів я вічно збиваюся на манівці. Не було ніяких об'їджених вазонків. Твій будинок був повен дивовижних речей, але, безперечно, не було в ньому взагалі вазонків. І щурам нічого було там робити. Більше того, часами мені видається, що ти утримувала цілу зграю котів. Вони виникали і зникали, невідомо звідки, невідомо як і куди. Твоє котяче царство брало мене в облогу, це для нього ти залишала поживу в мисочках, і я мусив боротися з котами за право жити. Вони викрадали мої припаси. Вони були підступнішими за уявних щурів, і я воював з ними, ганяв їх кімнатами, вбивав, здирав шкури і, можливо, – поїдав. Тут питання стояло так: хто кого. Хоча не виключено, що вимучений твоєю тривалою відсутністю, я любив їх. Я знав, як зробити добре цим облудним тваринам – самиці лягали на спини і розкидали лапи мов найпослідущі шльондри, і я гладив їм животи і їхні немічні котячі груди – скільки там пипок у кішок – шість? шістнадцять? Вони мружили свої невірні очі і хоч ніколи не віддавалися до кінця, меркантильно брали від мене все, що я не міг не дати. Як старий змаразмілий Хем я любив і котів. Чи то радше вони любили мене. Вони хрестоматійно місили лапами мої знавіснілі геніталії, і ті безсоромно бубнявіли, наливалися кров'ю від котячих пестощів, коти кидали здивовані погляди і випускали кігті. Ймовірно, в мене був і свій Бойз [25]25
  « Як старий змаразмілий Хем я любив і котів (…) Ймовірно, в мене був і свій Бойз…» – мається на увазі герой Гемінґвеївського роману «Острови в океані» Том Хадсон (чи вже, якщо Гемінґвей, то й Гадзон? Біда з цими новими правописами. Ще з Гемінґвеєм я так-сяк змирився, але назвати татуся Хема «Гемом» у мене язик не повертається. Можливо, тому, що я завше краще пам'ятаю візуальний образ слова, аніж фонетичний). Так от, йдеться про наступний епізод роману:
  «До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко і м'яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав любосно місити передніми лапами.
  – Я дивлюся на картини, Бою. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.
  (…)
  – Цікаво, що б тобі могло подобатися, Бою. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня».


[Закрыть], такий білий, пухнастий сучасний незакомплексований друг, котрий любив мене, як ніхто, або, як ти, або він так само, як ти, іґнорував мене, і це найбільше бісило і це, врешті, приносило найбільшу насолоду.

Або ні. Може, там був один-єдиний котяра, справді білий і колись пухнастий, а сьогодні збожеволілий від самотності та автоспермотоксикозу. Облізлий і нещасний, він то пропадав надовго, а то весь час потрапляв на очі, плутаючись під ногами і гублячи шерсть та сперму.

Так от, про сурму: мені вистачало твого голосу. Ти з'являлась несподівано за день чи за два, так само несподівано, як і зникала, і за ті день-два твоєї відсутності в моєму літочисленні спливали місяці і роки. Мені здавалось, що я вже зовсім не той, що я висох, зістарівся, здох, змуміфікувався, потім знову воскрес, виродився в якого-небудь зомбі, вампіра чи зварйованого самітника, я скидався на одного з персонажів твого вічного музею, я вже умів майстерно зливатись із стінами і відділятися від тіней у темних кутах, здається, я навіть виникав з повітря і розчинявся в ньому, – але з'являлася ти (о, як я ненавидів тебе, веселу, розпашілу від подорожі, збуджену розмовами і зустрічами, – ти зустрічалась і розмовляла з іншими, хвойдо! про що можна було говорити з іншими, чим вони могли заманити тебе? чим тебе зваблював світ поза будинком? чого тобі ще бракувало, адже я давав тобі все, все, чуєш, дівко?), і моя виплекана роками самотності гідність раптом щезала, і я мов вуж виповзав з покоїв, схованок і нір на звук твого голосу, я зневажав себе за подібне приниження, однак годі було щось вдіяти, бо ти говорила без угаву, скидаючи сумки, клуночки, пакети, обдаровуючи мене якимись непотрібними речами, відкуповуючись від чергової зради, ти говорила, сміялася, розповідала несуттєві історії; ти вдавала, що не помічаєш мене, розпластаного, хворого, звироднілого, пашталякала, патякала, тринділа так, ніби нічого не сталося, ніби ти й не покидала мене, ніби не виходила в трикляте місто за триклятими продуктами на ті трикляті півгодини, а я, я і не слухав твоїх балачок, я чув лише хрипку сурму майлза девіса, сурму, повну струму, грішну чи горішню, бо він видував все вищі і вищі і все так само надтріснуті звуки, аж збиралася всередині мідних труб волога, аж вона текла йому пальцями, аж сповнювався нею я і, сповнений, спливав, плазував, звиваючись внизу на горішаних сходах коло дверей.

Хоча це, звичайно, бздури, дурниці, так звана поезія. До чого тут Девіс, просто від твоїх слів, від самого твого голосу мені зволожувався епітелій, судомило горішки, і я готовий був тут же на місці завалити тебе і без кінця брати [26]26
  « без кінця брати…» – подальший синонімічний ряд у першій публікації був пропущений чи то з огляду на його позацензурність чи, може, з огляду на художню непереконливість. У мене були серйозні сумніви, чи варто залишати його в книжці. Все ж вирішив залишити, змінивши дещо авторську графіку. Взагалі бажання доробляти чи переробляти твори, написані кількома роками раніше, справа невдячна. Кожна річ має свій час народження, і спроби виправити її постфактум схожі на ідіотичне бажання влаштувати повторні пологи вже сформованої дитини.


[Закрыть], трахати,

…

Тупо так.

8( репліка). Ти спиш, люба моя, ти втомилася від слів. Спи, нам вже недовго залишилось бути разом.

9( ідентифікація жінки).

– Малим я любив лежати, розтягнувшись у повен зріс на підлозі, – (підлоги в нас були застелені дешевим строкатими хідниками, і мама, миючи пофарбовані дошки, завжди залишала їх трохи вологими, щоб хідники не зсувалися, все дитинство моє пройшло під знаком позсуваних хідників), – і переглядати батькові енциклопедії. Заради красного слівця і ритму можна вважати, що я вже тоді шукав її, хоча нікого я, звісно, не шукав, мене просто цікавили жінки. Якось так сталося, що я проґавив усілякі такі дитячі еротичні ігри і тому змушений був шукати правди в книжках. Правди було мало, зате мене оточували розмаїті венери, єви, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої [27]27
  « розмаїті венери, махи, комахи, данаї, дафнії і хлої» – за балаганністю цього дурнуватого вербального потоку важко розгледіти дійсних персонажів мого дитячого гарему. Можна лише з великою долею імовірності протиставити йому вишуканий візуальний ряд: спляча Венера Джорджоне, новонароджена Венера Боттічеллі, Венера Веласкеса, Єва з Ґентського вівтаря Ван Ейка, Єва Дюрера, оголена маха Ґойї, Даная Рембрандта, Олімпія Мане, денні красуні Ходлера і т.п. (Навіть в коментарі не вдається уникнути спокуси впхати куди-небудь назву якогось фільму – мабуть, це вже клінічний випадок. Хотів написати про картину Ходлера «День», а вийшло про Бунюелівську «Belle de jour»).


[Закрыть], я класифікував їх, бавився з ними (думаю, я володів одним найвишуканіших борделів), я брав збільшувальні шкла, потужні лінзи, окуляри, конструював з них химерні мікроскопи і наводив на цнотливі енциклопедичні лона. Наївний, я думав, що збільшення – це аналог занурення і тому очікував знайти рожеву піну і оксамитову вологу в цих сухих і тінистих хащах. Я моделював неіснуючий ще тоді блоу-ап [28]28
  « ідентифікація жінки (…) блоу-ап» – ще один приклад використання кінематографічних назв. Цього разу фільмів Антоніоні «Identificazione di una donna» та «Blow up». До речі, останній фільм знято за мотивами новели Кортасара «Бабине літо» (ориґінальна назва «Las babas del diablo» дослівно перекладається як «Слина диявола»), загальний кліматичний настрій якої дуже близький настроєві «Острова». Те ж саме можна сказати про «Любовний хід по вулиці Радянській», сонячні відблиски якого ще не раз освітять острівний ландшафт.


[Закрыть], але перфектні репродукції розпадалися під лінзами на пуантилістичні абстракції, лона щезали, перетворюючись в кольорові мозаїки.

– Спека тоді стояла неможлива. Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе [29]29
  « Ми йшли містом, через парк, через площу, повз театр, по стометрівці, попри кав'ярні і кафе» – мені завжди цікаво досліджувати сомнамбулічну топографію власних творів: майже ніколи не вдається вловити відповідність між реальним світом і світом, по якому доводиться блукати героям – міста зливаються, обмінюються вулицями, окремими будинками, фраґментами фактур. Однак у цьому епізоді, безперечно, йдеться про Івано-Франківськ, місто, з якого, фактично, почався «весь цей джаз», і яке згодом я зненавидів настільки, що присвятив йому цикл віршів «Станіслав і 11 його визволителів». Оскільки до цього часу в мене ще не було жодної поетичної публікації, то ліпшої нагоди виправити ситуацію годі й шукати. Цикл цей написано до 333-річчя міста (з цього приводу в день ювілею вдало пожартуй Матіяш Кудусай: «Половину свого терміну місто вже відбуло»), і він є своєрідною помстою, або ж навпаки – виявом невблаганної любові:
СТАНІСЛАВ І 11 ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛІВ  Присвячується Квентінові Тарантіно
ОСВАЛЬДЦе місто найперше з'являється в снах —жерці, деміурги, монахи, —ти без охорони. Ти в їхніх руках,нездара, незграба, невдаха.Тут злочин – зітхання, а дихання – гріх,а, отже, ти втрапив в тенета.Як регіт пекельний, приятельський сміхлунає із уст екзегета.Останні закляття згадаєш, немовнедовчені в школі завдання,і вибавить миттю тебе невгамов--ний Освальд від злого заклання.БРУНОЦе місто – музей афектованих діві див полювання за нами.Тут марева мають подобу мостів,що тануть у вас під ногами.Тут кожна дрібниця – ознака загроз,погроз, потойбічних оскаржень.Туг гра у «завмри» – назавжди і всерйоз,і я вже не рухаюсь майже,і я вже здаюся, й потвори несутьотруєний травами трунок…Й ніхто з нас не певен, чи визволить з путмене пророкований Бруно.ДАВИДЦе місто просякнуте димом пожеж,в котрих догорають невірні,і в кожній з його незбудованих вежі тиша, і спокій – позірні.Тут море сягає найнижчих вікон,а дно обіймає пивниці.Хоч риби й немає, та кожний балконвгинається з надміру птиці.Це птаство, як панство – не слухає сліз.Воно вимагає, щоб вмер ти.І хто його зна, чи Давид-птахорізтебе порятує від смерти.РІКАРДОЦе місто – спіраль зачарованих кіл,де тіло сплітається з тілом,і темрява тчеться від духу цих тіл.І ти відступаєш несміло.Імла насувається млосна, мов сікплодів екзотичних, незвиклих,і бачиш вже вістря осикових пік,і чуєш осиплий чийсь виклик.І кличеш вже сам, і кричиш від жахіть,і молиш, і квилиш, як жертва,щоб, може, хоча б в найостаннішу митьРікардо не дав тебе зжерти.НИКОЛАЦе місто для друзів, що прагнуть нірван,в повіках ховаючи рани.І от, наче смертники, пруть на тарансполохані їхні нірвани,і гусне повітря, бо це – сарана,що ґзиться і кпиться і харка…І ось цілий світ вже – суцільна стіна,велика, як справжня сідхартха.І ти замурований в сто насолод,і звідси не вийдеш ніколи…якщо не врятує проклятий народнепроклятий вершник Никола.АВЕСАЛОМЦе місто трьохсот тридцяти трьох утечй трьохсот тридцяти трьох повернень,бо календарям геть усім всуперечтриває постійно тут червень:черлені вітри і червінні дощіі спека, багряна до крові,у тріщинах мурів – пурпурні плющіі мох. Оксамитова повіньуже заливає гарячим виномтвою розпашілу горлянку…Хіба допоможе нам Авесаломдожити до світлого ранку?БЕРНАРДОЦе місце містичне: виходячи з ньо--го, знов повертаєш до нього.Це місто цинічне: тут кожне числона стінах зневажує Бога.Тікати звідсіль – наймарніша зі справ,бо кроки тамуючи тихі,ти знову вступаєш у клятий анклавкрізь браму із надписом «вихід».Коли вже рятунку не видно ніде,то, може, єдиний на світі,блажений Бернардо тебе проведекрізь мури з сумнівним ґрафіті.ВІНСЕНТЦим істинно райським куточком землія можу втішатись без краю.Це місто безглуздими робить наї--вні пошуки іншого раю.Усе і для тіла є і для душі —тут мавки, як мавпи хвостаті,а в пошуках морісона й анашішаркані блукають і таті.Любов нелюдська обіймає усіх:любися із різними різно!Хіба б тебе вихопив з моря утіхВінсент, справедливий і грізний.АРЕОПАГІТЦе місто – макдональд. В його берегахзливаються кетчупу ріки,що їх найзухваліший, рідкісний птахне зможе здолати довіку.Тут в храмах пельменних й мечетях пивнихжирують жерці обжиранняі моляться череву. Але для нихце, мабуть, молитва остання.Бо з ложкою в піхвах, з видельцем в руках,не битий ні в тім'я, ні в сім'я,іде рятівник мій сильніший, ніж Вакх.Ареопагіт йому ім'я.ТАРАСЦе місто, як тісто – липке і глевке,ні смаку, ні жесту, ні слова.Буття тут для тебе настільки легке,що ти ігноруєш основиі замки будуєш свої на піску,повітрі, воді, порожнечі,аж поки тягар хтось не скине на ску…на скурвлені легкістю плечі.І ось вже атлантом ростеш із стіни,тримаючи ветху терасу…Врятуй мене, хлопче, владарю війни,мій велетню, добрий Тарасе.ЮРІЙЦе місто в тобі. Територія злащоразу зростає. Покутауже не рятує. Порядок розла--мано. Перемогу забуто.І кожного вечора кожного дняу млявій, лінивій молитвіти падаєш долі, як вершник з коняу програній змієві битві.І все ж під склепінням цих тлінних небесможлива іще перемога.Якщо тільки Юрій самого себеврятує від себе самого.

[Закрыть]. Під сукенкою в неї не було більш нічого – мокре бікіні вона несла в кошику, а в жодній білизні цілком безтурботно не бачила потреби. Це зводило мене з розуму. Я просто шалів, я так хотів її, що боляче було йти, і знаєш що? – я думаю, вона любила мене теж.

– Це, напевно, весело звучить, га? Він зустрів жінку, з котрою хотів би бути все життя, котру, властиво, все життя шукав, і к бісу патетику. Ти думаєш, я просив у Бога такої радості? Цього вашого вошивого кохання? Спокою я просив, якнайчистішого спокою, ну, і хліб насущний даждь нам днесь, традиційно. А тут Він раптом ні з того ні з сього, коли вже все давно позакривано, відчиняє нам це віконце на один сезон. Такі, знаєш, невинні забави. Ну, і все. Все полетіло к бісовій матері. І живи тепер як хочеш.

А, втім, це пусте. Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається [30]30
  « ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається» – пророчі слова ліричного героя не були б пророчими, якби самі не збулися. Про феномен матеріалізації текстів уже згадувалося у вступній частині.


[Закрыть]. Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати. Спокус у мене ніяких не виникає, але в зв'язку з цим знаєш, чого я найбільше боюся? Ну, правдоподібно, мене повинна б збити машина, якщо ти добре знайомий з моєю творчістю. Так от, я боюся зранку виходити на вулицю, не відвідавши ґрунтовно кльозету – кось не хочеться врізати дуба з повними кишками гівна.

– Найбільше йому не давали спокою її руки. Вони снилися йому надто часто. Хоча, по ідеї, з таким же успіхом він міг згадувати її шию, груди або живіт – (її живіт він любив найбільше, йому подобалося дотикати чутливої шкіри, проводити легко пальцями або язиком або – схиливши голову – волоссям, або припасти вухом і лежати так, намагаючись уявити, що там всередині могла б ворушитись і копатись ніжками його дитина) – він міг би думати про її шию або про ще одне улюблене місце, позаду передпліччя, він, зрештою, міг би згадувати її лоно, котре йому так подобалося цілувати, але найчастіше йому ввижалися все-таки її руки – тонкі подовжені пальці, перламутрова шкіра на зап'ястях, довершена кисть, сухі, порізані зморшками долоні і прегарні нігті, округлі, мов срібний мигдаль. Вона не любила своїх рук, казала, ніби в жінки повинні бути інакші, але він добре розумівся на руках і знав, що такі трапляються тільки раз. Зрештою, все трапляється тільки раз, лише сни повторюються раз за разом щоночі.

– Там росла фасоля. Це в самому центрі – завжди посеред міста можна знайти подібні оази. Висока металева сітка, вся обвита фасолею, і зелена галявина, не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді [31]31
  « галявина (…) не більша за поштову марку, як пожартували б у Голівуді» – В романі Альва Бессі «Символ» знайдемо такий епізод: «Тоді в кадрі знову з'явилася я із своїм кавалером, і ми пішли танцювати на манюсінькій вільній місцині – не більшій за поштову марку». Годі й говорити, що такі книги, як «Символ» Альва Бессі, «Життя» Мопассана та «Декамерон» Боккаччо (дещо макабричне, щоправда, поєднання) були для радянських школярів єдиними підручниками сексуального життя, тож не дивно, що деякі фрази назавжди врізалися в пам'ять, набувши вартості нав'язливих ідіом.


[Закрыть]. Ми цілувалися там, і там я вперше торкнувся її по-справжньому.

Тоді я був певен, що про те місце ніхто не здогадується, що ми перші ступили на цю землю просто з людної вулиці.

Наступного літа я був там знову. Ми пили пиво з її новим друзями. Виявилося, що в тій траві повно риб'ячих кісток. Друзі розповідали анекдоти. Я сміявся.

– Ми бували на горищах, в пивницях і поїздах. Ми бували в музеях. Все виглядало дуже дивним. Місто то зникало, то з'являлося знову. Одного разу вона поклала голову мені на плече і сказала напівздивовано-напівзаспокоєно: «Як зручно ти влаштований». Цього було достатньо. Перед нами відкривалися едемські сади. З'являлися невідомі раніше ріки і ліси, ми купалися в тих ріках і кохалися в тих лісах. Напевно все воно було несправжнім, бо потім нам ні разу не вдалося знайти подібних місць. Трапилася, щоправда, одного раз копиця сіна, та й то в тому сіні було повно павуків.

– Я почав помічати це давно. Вона сама не знала, що з нею коїться. Я бачив, як вона намагається зрозуміти і не може. Ці раптові приступи огиди, розумієш, це було так, ніби вона опам'яталася і побачила, що поруч не чоловік, котрого вона любить (любила), а обридливий слизняк, черв абощо. То були секундні спалахи, якісь чисто підсвідомі, вони дратували її, бо вона не могла ані пояснити, ані пробачити їх собі, вона ж не хотіла бути злою, однак годі щось було з тим вдіяти. Пізніше, річ ясна, це роздратування перекинулося на мене. Щоразу робилося все гірше і гірше, чим більше вона намагалася бути доброю, тим більше я сповзав у свою хворобу. То був кінець.

– Щастя вдавалося нам ще восени. То була, правда, рання осінь. Дуже рання осінь в Кіото [32]32
  « Дуже рання осінь в Кіото» – тут зашифровано певну особисту таємницю, розкривати котру я не маю наміру, однак подаю ключ до можливої розгадки: натякається на роман Ясунарі Кавабати «Стара столиця», тобто цей роман у даному випадку сам є натяком, можливо натяком на натяки, в яких нарешті зовсім губиться здоровий глузд.


[Закрыть]. Довжелезні тіні на пагорбі від низького сонця, вівці, пастух, великий чорний пес. Ми стояли на фортечному мурі і дивилися на місто крізь бійниці. Міста не було.

Камінь зберіг на собі сліди поколінь. Мотлікрю, моторхед [33]33
  « Мотлікрю, моторхед…» – подаються в українській транслітерації назви найвідоміших рокових груп. Один музикант, з яким у мене були доволі натягнуті стосунки, дочитавши до цього епізоду, перейнявся до мене повагою, з якимось навіть нальотом сантиментів. Однак він був би мабуть розчарований, довідавшись, що не всі з цих груп я чув, а більшість просто не толерую. До того ж тут явна містифікація: мені ще ніколи не доводилося бачити ґрафіті, присвячене, скажімо, Френкові Заппі – його фани, здається, не малюють по стінах, – або доісторичному Ті Рексові, котрого нині пам'ятають хіба що найвідважніші ветерани рок-альтернативи.


[Закрыть], ейсідісі, сімплред, аеросміт, металіка, акцепт, бонджові, токінґгедз, блексаббат, озіозборн, скідроу, діпперпл, ґансендрузез, нірвана, кюрі, крім, айронмейдн, клеш, дедкенденз, тірекс, сімплмайндз, ґіллан, рейнбоу, мерільйон, дефлепард, джаґер, вангален, блур, ґардіанз, кісс, інексес, іґґіпоп, джудазпріст, юту, юрайгіп, ейша, гендрікс-моррісон, елicкynep, заппа, секспістолз, леддзепелін, джойдівіжн, феізноумо, тратата.

Вона була в білому светрі, моєму улюбленому. Тіні ставали все довшими, але було ще тепло і вона скинула светр. Внизу сонно паслася слухняна отара і пес, властиво, не мав роботи. Старий спав.

– Мені завжди здавалося, що непристойно дивитися на ступні. Не знаю чому, підошви ніг видаються мені єдиним місцем на тілі, – не сороміцьким, ні, – а саме непристойним. Мене завжди вражає, коли люди безтурботно демонструють свої п'яти. Просто з душі верне. Коли і дивитися гидко, і не можеш відвести погляд. І завше відчуваєш себе останнім лайном.

– Це відбувалося в тому барі на розі, там, де дубові столи. Мені тоді вже нічого не хотілося, нерви зробилися ні к бісу, я легко починав плакати, легко сміявся і пив, як навіжений. Я сказав їй, що все нормально, я все розумію, і буду думати про неї якнайкраще і буду продовжувати молитися за неї – це було святою правдою, але вона раптом розплакалась і почала кричати, щоб я забирався геть, раз я такий розумний, що всі її врешті кидають, і що я нічим не кращий за тих інших, а то ще, може, й гірший, і знаєш, я й справді повірив (чомусь), що це саме я кидаю її, а не навпаки, і тоді я, здається, сказав, що вона і далі може розраховувати на мене коли потрібно, але вона повинна розуміти, що ми не можемо бути разом так само, як раніше, ну, і ще щось в подібному дусі, це, зрештою, не має жодного значення, найголовніше, що в тому барі завжди було повно тарганів, і поки ми таким чином мило собі гомоніли, ковтаючи сльози і хлюпаючи носами, ці таргани з усіх можливих щілин показувалися. То один вусами поворушить, то інший, ще якийсь перейдеться неквапно спинкою крісла, а інший завмре на стіні посеред орнаменту, і тут, віриш, я, вправно продовжуючи вдавати доброго самарянина, ловлю себе на такій думці: «Тарганята, любі мої друзі! Та ви ж, самі того не відаючи, життя мені врятували!» І таке інше. Точнісінько так воно й було, не брешу, якби не таргани, приснився б мені повний пінцет.

– Чорт його знає, може, воно й не так, але мені здавалось, що чим довше ми спілкуємося, тим більше вона повторює якісь словесні конструкції, притаманні мені, і вживані раніше мною. Розумієш, це важко пояснити, але слова не мали для неї жодного значення. Ні, вона, звичайно, не могла без слів, більше того – вона вірила тому, що говорила, але це була тільки гра, гра, котра приховувала суть і гра, котра тільки для того й існувала, щоб суть приховувати. Потім, коли ми розійшлися, вона з такою ж легкістю почала вживати інші слова, у неї повністю змінився лексикон, і це була така ніби втеча, чи що… Я не знаю, що це може означати. Швидше за все – нічого.

– «Всі ці шляхтичі, котрі вдають із себе шляхтичів, всі ці бутафорські аристократи, котрі не мають поняття навіть про добру бутафорію – це ж просто рогулі. Вони щодня міняють краватки, але не білизну чи шкарпетки, вони роблять собі манікюр, але ніколи не підстригають нігті на ногах, вони чудово обходяться без біде, заміняючи його вчорашньою газетою, а дайте їм достатньо пива чи вина, і вони пообсикають вам весь туалет. Кожен із них, приємний начитаний молодий пан, елеґантно сякнеться на землю і так само елеґантно обґрунтує це дзен-буддизмом. А потім ще й переконає, що поезія і вино, кохання і злягання, не кажучи вже про ригання, – речі абсолютно взаємопов'язані, рівноправні та необхідні. А їхні леді! О, їхні леді – це сама вишуканість, вони дбають про зуби і про ноги, вони курять дорогі сигарети з самого ранку, вони навіть вряди-годи підмиваються перед статевим актом, якщо є вода, залишаючи волосся на емалевій поверхні ванни, якщо ж води немає, що в нашій любій вітчизні трапляється нерідко, ніщо не завадить миловидній панянці накласти де-небудь купу і швиденько змотатися, встидливо прикриваючи носика. Запам'ятай: їхні леді ніколи не обертаються позад себе. Люди, ви мені безмежно симпатичні».

Що це було? Спроба утопії [34]34
  « Спроба утопії» – назва есею Андрія Бітова, опублікованого в журналі «Четвер»№ 4. Збіг очевидно випадковий.


[Закрыть]?

– Брудна вода. Вона почала підніматися зі стоку в ванні. Ми нічого не могли вдіяти, я товк вантузом, аж поки не відламалася ручка, але безрезультатно. Це було як в тих дурнуватих американських фільмах, але   б у л о  насправді.

(І тоді бачиш, як те, що ти змивав з себе вчора і позавчора і позапозавчора, повертається; воно нікуди не ділося, не зникло, не розчинилося в землі. Все, про що б ти з радістю хотів забути, про що вже майже забув, все воно з тобою.

Візьми мене на своє свято, татусю Хеме [35]35
  « Візьми мене на своє свято, татусю Хеме» – натяк на роман Гемінґвея «Свято, що завжди з тобою». До чого він тут, не маю анінайменшого уявлення.


[Закрыть]).

– … і розумієш, поступово я почав помічати, що я не просто псую людям настрій, а що через мене у них трапляються різні негаразди, дрібні, не дуже серйозні, але неприємні випадки, спочатку я відмахувався від цього, списуючи все на свої звичні манії, але потім побачив, що речі, котрі побували в моїх руках, навіть хай я подарував щось приятелю, подарував зі щирою душею, ці речі, як зачаровані монетки, стають причиною різної гидоти і паскудств. Отоді я перелякався не на жарт. Я нагадав собі, як одного разу у Львові я ледь не стратив розум, бо мені здалося, ніби зникли всі хрести. Колись одна забобонна дівчинка наговорила мені купу дурниць про магічну силу різних символів і щось там зокрема про навскісний хрест, такий, знаєш, ікс-подібний. Я ж ніколи не вірив у подібну бридню, але тут раптом мені здалося, що довкола самі кляті ікси. Господи, я був зачинений в трамваї, і крізь шибу бачив, що жодного нормального хреста не залишилося. Всюди, і в загорожах і у віконних рамах, в антенах, і на деревах й куполах – самі лише ікси. Я разів з п'ятсот проказав, та що там – проверещав подумки молитву, аж поки не вискочив на Привокзальній і не вкляк перед Ельжбєтою [36]36
  « вкляк перед Ельжбєтою» – костел свято Ельжбєти на Привокзальній площі Львова. Вважається архітектурною пам'яткою псевдоґотики. За радянських часів у ньому був господарський склад. Тато мені розповідав кілька цікавих історій про цю споруду, переповідати котрі тут не наважуся, аби не виставитися на посміховисько львів'янам, які ревно бережуть свою власну мітологію, не допускаючи туди чужинців.


[Закрыть], хрестячись і б'ючи поклони. Я був мокрий, як щур. Люди обходили мене з пересторогою. Не знаю, скільки це тривало.

Того разу відпустило.

Того разу я підійнявся і побачив, що все гаразд.

Тепер – невідомо.

Тепер я боюся думати про таке.

– Коли все вже котилося донизу, розвалюючись на ходу, я знав про кожну її зраду. Навіть вона сама здогадувалась не про всі. Так якось це з'явилося само по собі. Вона нічого не могла приховати. Навіть якби схотіла. В кожному випадку я діставав шалений удар під дих, варто мені було зустріти її хоча б мимохіть. Спочатку це траплялося рідко, я ще не здогадувався, в чому справа, потім – частіше, під кінець – завжди. Якщо воно находило в присутності людей, я змушений був тікати, щоб не виглядати повним ідіотом, згодом просто довелося уникати її, та й всіх, хто її знав.

– Вперше це сталося в театрі, ми стояли поруч на сходах, відповідав на чиїсь запитання, може, відвернувся на хвилю, і тут відчув цей удар, від якого хотілося сісти просто на землю. Вона зникла. Її вже не було поруч. Вона могла піти де завгодно, та і з ким завгодно, в цьому не було нічого такого дивного, вона, зрештою, не зобов'язана весь час стовбичити коло мене, та й взагалі у людини може бути маса найпрозаїчніших причин, піти в туалет, для прикладу… Розштовхуючи натовп, я кинувся вниз, під сходи, де находилися туалети, добре розуміючи, що роблю щось не те, що так взагалі не робиться, що тупцювати коло жіночих туалетів, витягуючи, мов страус, шию, принаймні смішно, але мені було не до пристойності і хороших манер; потім я погнав нагору, звірине чуття вело мене і я таки помітив їх в кінці коридору.

То був хворобливий і витончений балетний хлопчик, «весь голубий, аж синій [37]37
  « весь голубий, аж синій» – здається, вже востаннє цитується «Любовний хід…», а саме:
або ось ти поет весь голубий аж синійщо трешся між купців з якихось абісиній

[Закрыть]» (от клятий Патріарх!). Він вів її за руку і вона давала вести себе за руку. Не знаю, що було б, якби я догнав їх. Може, все б закінчилося ще тоді. Не знаю. Але двері, за котрими вони зникли, зачинилися на ключ перед моїм носом. То були двері в зал, масивні дубові двері з химерно шліфованим гранчастим шклом. Зображення в тому шклі множилося відповідно до кількості граней, світло примхливо мерехтіло, і я бачив мільйони оздоблених оксамитом стільців і сотні пар, котрі неквапно йшли поміж рядами. Сотні балетних хлопчиків тримали за руки сотні моїх коханих. Чи міг я любити стільки жінок одночасно Чи міг?

Шкло було старовинним, а тому напевно якісним, гладеньким і твердим, імовірно навіть, це був справжній гірський кришталь, тож не дивно, що я ніяк не міг продерти його нігтями.

– Вона була єдиною жінкою, з котрою мені подобалося спати. Ну, спати, просто спати, розумієш? Я ненавиджу, коли хтось вночі пітніє коло мене, сопе мені у вухо, коли чиєсь волосся лізе в очі. Але з нею все було по-інакшому. Я повірив, що можна спати обійнявшись цілу ніч. Що можна прокидатися вночі тільки для того, щоб обійняти ще. Що можна любити її запах. Що можна любити всі її запахи. Що першим ранковим бажанням є не тотальна дезинфекція, а бажання поцілувати. Зазвичай я прокидався раніше і дивився, як вона спить. Куди там! – я просто милувався, дивлячись, як вона спить. Я не знав, що можна спати так гарно, що гарним може бути навіть дихання. Я ніколи не здогадувався раніше, що можу полюбити чиєсь дихання, зрештою, раніше я не здогадувався багато про що, і віриш… був набагато щасливішим.

– В її будинку, там, де ми кохалися, їли, мили одне одного, через рік вже була комуна. Звичайна комуна: забрьохані гіппі, трава, Марлі [38]38
  « хіппі, трава, Марлі» – Боб Марлі, відомий музикант, виконавець реґґі, один із ідеологів музично-нарко-молодіжної субкультури. В колах, які її сповідують, беззастережно вважається культовою постаттю разом із, скажімо, Гендріксом чи Моррісоном. Майже всі стовпи цієї субкультури від ними ж пропаґованого способу життя вже давно повмирали, але справа їхня, як писав Ірванець, «жиє і є, – бачиш?..»


[Закрыть]. Бліді дівчатка із здивовано розкритими від маріхуани очками і пиздами, мандрівні філософи, всілякі ці, знаєш, бременські музиканти, вільний дух Європи [39]39
  « бременські музиканти, вільний дух Європи» – «Бременські музиканти», популярний в застійні часи мультик, в котрому, фактично, доволі відверто, як на ті часи, оспівувався хіппівський спосіб життя. Поки войовничі ідеологи дружно розносили ідейні позиції «дітей-квітів», мільйони радянських дітей вбирали з екранів леґалізовану романтику житія в комуні, вільного музикування, подорожей автостопом і т. д. Не йшлося там, щоправда, про траву і вільне кохання, але до цього вже було недалеко. Мушу щиро визнати, що я сам у ранній юності був симпатиком хіппі, їхньої гуманності і «непротивления-злу-насилием», аж поки не усвідомив, що ці миролюбиві нащадки 60-х, вудстоків і орієнтальних медитацій наробили стільки зла, скільки не снилося ніяким там, скажімо, панкам, котрих змальовували, як войовничих і аґресивних потвор. Досьогодні маю таку відразу до цих захайрених немитих інтелектуалів, що словосполучення вільний дух Європи» перетворилося для мене на певну саркастичну метафору бл(…)ства, бл(…)ства, бл(…)ства, про яке так встидливо написав: «братство, братство, братство».


[Закрыть], коротше кажучи. У кожного щось там у вусі або на чолі чи, в гіршому разі, на зап'ясті. Фєнєчки так звані. Весело, блін.

Любов, братство і трава, трава, трава.

Або (якщо скористатись рецептами геніального рекомбінатора Млинарського): братство, трава і любов, любов, любов.

Або: братство, братство, братство.

– То був такий невеликий острівець посеред ріки. Ми перейшли до нього вбрід. Давно минули сонячні дні, і я, здається, переніс її через воду на плечах. Ми пекли на тому острівці бульбу. Зверху сіялася мжичка, але коло вогню було тепло і сухо. Зліва насувалося місто, а на правому березі в негустому переліску догнивав прибитий до стовбура трупик чорного кошеняти. Я наткнувся на нього, шукаючи хмиз.

Знаків і так було більш, ніж достатньо, то я нічого не сказав їй про знахідку.

Зрештою, по-своєму вона розуміла все.

Ми пекли бульбу, гріли між теплого каміння вино і цілувалися. З берега до нас гукали хлопчаки. Ми вітали їх жестами. Обличчя і губи наші були висмарувані попелом. Літо минало безповоротно.

Потім вона збирала кошик, а я докурював цигарку і за дурною своєю звичкою питався сам себе: невже ця клята річка не може от просто зараз взяти і вийти з берегів, невже її затхлих вод не вистачить, щоб затопити місто, перелісок, хлопчаків, всі смердючі міста, всі смердючі переліски, всіх смердючих кошенят разом із смердючими хлопчаками, невже цього ніколи не буде, (а коли прокинувся, за сценою чогось там захлинався нікому не відомий Хрущ).

– Ну що ж, все воно, звичайно, непогано, але це якась така суцільна тягуча каша, замішана на злості, розпачі і твоїх еротично-дефекаційних проблемах. Бракує їй, як на мене, якоїсь структурованості, може, виходів на певні узагальнення, я вже не кажу про такий критерій, як «катарсис». Замало у цьому всьому форми. Або хоча би вдалого закінчення. Це, звичайно, страшенно дотепно – винести епілог на початок, але що там у ньому? – дівчинко моя, прощавай, – здається, – я буду думати про тебе ще?

10( нічого) [40]40
  « 10(нічого)» – оте «нічого» згодом викристалізувалося у вірш, який за правилом єдності й боротьби протилежностей належить зовсім іншій кліматичній зоні, аніж сонячний, теплий, літній світ «Острова…» – вірш так і називається:
ХОЛОДНЕЧАХолоднеча. Кохана, чи чуєш, яка холоднеча?«Смертний протяг», – сказала би Марта, а Марта знає сенс.Не врятує ніщо  – ні мовчання, ні зустріч, ні втеча, —не врятує ніщо, бо у холод зникає все.Хоч неначе й немає зими – ні заметів, ані заметілі.Холоднеча суха, мов запущений туберкульоз.Лиш на тілі відбитки одеж, що недавно безславно зотлілив намаганні згоріти. Можливо, згоріти всерйоз.Проростає цибуля, і яблука в'януть потроху.Розсипається в прах великодній вінок на стіні.Допиваю вино, що бродило минулого року,і жбурляю пляшки за вікно, в неіснуючий сніг.Холоднеча стерильна, і марно чекати предтечу.Це Різдво не прийшло і, напевно, уже не прийде.Я ховаюсь в кімнатах, натягую шкури на плечі,та сховатись від цього, кохана, не можна ніде.Треба вбрати, кохана, ці шкури, поїджені міллю,і виходити з дому, і переступати поріг,і рушати на південь, у край, де ще є заметілі,щоб упасти обличчям у білий, незайманий сніг.

[Закрыть].