Текст книги "Порядок — це все"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Юрій ВИННИЧУК
ПОРЯДОК – ЦЕ ВСЕ
Оповідання

– Дозвольте… Хіба не видно, що ви заважаєте? Невже ще треба пояснювати?

Я слухняно відступаю під стіну, даю місце тим, що прибирають. Ні, мені не треба пояснювати. Хай вони роблять те, що роблять, а я їм не заважатиму. Їх багато, вони дуже пильні, не обминуть порошинки, віники, наче птахи, пурхають в їхніх руках. Все, що непотрібне, все, що не на місці, зникає.

– Дозвольте пройти…

Я даю пройти. Повз мене виносять щось велике і громіздке, з нього вивалились двері, вони вдаряють мене по руці, мені боляче, але я всміхаюся, щоб вони не помітили, як мені боляче.

– Ми вас не вдарили?

– Ні-ні, що ви! Ради бога!

На мешти мені осідає порошинка.

– Дозвольте.

– Ах, які ви милі!

Порошинка зникає з мештів, віник, проїхавшись по них, залишає мокру біляву смугу. Проте я все одно дякую. Я б дякував навіть тоді, коли б це трапилося не на мештах, а на моєму обличчі. Що-що, а покірної усмішки їм нізащо не вдалося змити.

Вони порядкують навколо мене не тільки вдень, але й уночі, навіть коли я сплю і бачу цікаві сни, хтось дбайливо прибирає все, що не на місці, а вранці, щойно продерши очі, я дякую. Якби я їх побачив у ту мить, то вклонився б низько-низько, я навчився вже вклонятись. Їм це байдуже, їм усі вклоняються, вони звикли вже. Навіть оком не зморгнуть. А мені приємність.

Ось порошинка! Дивіться, яка хитра, – у шпарку сховалася. А ви її віничком, віничком! А не ховайся, а не хитруй! Віничком не бере? Дайте я язиком!.. Ні-ні, не перечте, мені це за милу душу! Мені це приємно! Ось вона вже на кінчику язика. Ну навіщо ж руками? Руки ваші призначені для чогось високого. Краще мітлою, еге, воно й зручніше. А мені – приємність! Та я б не то що, я б зубами її вигриз, ту порошинку.

– Гей, давай дорогу! Чого став!

Даю-даю, хіба я що? Я нічого. Прибирайте. Порядок – святе діло. Все, що не на місці, – геть!

Знову несуть щось велике. На цей раз двері причинені. Причинені тому, що там хтось сидить. Когось виносять, а він мовчить. Якби мене виносили, я б теж мовчав. А чого шуміти? Якщо тебе виносять, значить, ти вже непотрібний або шкідливий. Тому треба робити все тільки так, аби вони були задоволені, щоб у них ніколи не виникло потреби тицьнути мені під носа кулак. Адже вони прибирають довкола, трудяться, а я, сякий-такий, дозволяю свинити. Я заважаю їм. Я їм більше заважаю, ніж та порошина. Треба побачити їхнього начальника і сказати про це все. Я скажу: розумію вас і всім серцем… ні, краще – всією душею вам відданий, бо знаю, що порядок – це все. Якби ви не підмітали тут щодня і не прибирали, то життя зникло б. Адже так важливо очистити вчасно суспільство від різного непотребу, який його тільки обтяжує. А я, коли пам’ятаєте, навіть язиком теє… порошинки злизував. Я не з бридливих. Задля загального добра нічого не пожалію… Я можу – і вклонюся – стати віником… І ще нижче вклонюся. Це їм повинно сподобатися… Еге, це мені велика честь! Можу ще бути клямкою і відчиняти перед вами двері, щоби ви рук своїх не притомили… Більше нічим не зможу бути. Такий, як оце зараз перед вами, я нікому не потрібний, зайвий. Найменша порошинка має більше підстав там, де вона знаходиться, аніж я…

Але хто ж у них начальник?

– Прошу вибачити… Я, злиденний і ниций, посмів турбувати вас…

– Чого вам треба? Одійдіть!

– Я хочу… Хто ваш начальник?.. Тільки прошу… я не хотів би…

– У нас нема начальника. Ми самі по собі.

– Та ні, я розумію… Я нікому про це ані слова. Я суто конфіденційно. Мені можна довіряти. В одному шановному закладі… ви мене розумієте?.. сказали, що з такою анкетою, як у мене, можна претендувати навіть на посаду першого секретаря… От тільки не уточнили – районного чи обласного містечка… У моїй родині не було куркулів. Усі ми жили злиднями. Мої предки просили під церквою. Що просили? Н-не знаю. Здається, хліба… І ще – найголовніше. Ніхто з моїх ніколи не перебував на окупованій території. Як це їм вдалося? Цього не скажу. Але ми родовиті жебраки. По-французькому це ж буде «пролетар», так? Ну от – ми пролетарі. І якщо треба об’єднатися, то я хоч зараз. Покажіть лише, з ким… А мені б оце начальничка вашого…

– Сказано: нема! Одійдіть!

– Я, коли пам’ятаєте, і порошинку язиком…

– Нас це не стосується.

Да-а, не пощастило. Невже в них і справді нема начальника? А може, це просто якась дуже важлива таємниця? Не довіряють мені. І правильно роблять – як отако кожному довіряти… Сам би їх перестав поважати, якби на слово повірили. І так добре, що хоч побалакали зі мною. На їхньому місці мене б вилаяти добре, мовляв, чого заважаю? Тут же прибирають, порядкують, а я…

Воно, якщо розібратися, то я враг народа. Бо відриваю їх від роботи. Пхаю носа куди не слід. Інтересуюсь різними деталями. Відриваю від важливої державної роботи. А вони змушені ще й свій дорогоцінний час витрачати на дурні балачки зі мною, мусять обминати мене, адже я перепиняю їм дорогу.

– Дозвольте… І чому ви стали саме тут? Бачите – виносять.

Так-так, відійду, я дам дорогу, боже борони, хіба я що, я нічого… Ось, якщо бажаєте, я й спинку свою підставлю… За честь матиму…

Знову тарабанять здоровенну шафу. А там щось б’ється, гупає кулаками і верещить. Це жіночий голос! Видно, й серед жінок трапляються такі, що стоять на перешкоді. Жінки особливо небезпечні, бо вони виховують дітей. І якщо така жінка має погляди, які йдуть у розріз із генеральною політикою уряду, то цілком можливо, що й дитина стане дисидентом. А це вже неабиякий удар. Адже, поки воно мале, арештувати його неможливо, і держава змушена витрачатися на свого ж таки ворога, даючи йому не тільки можливість вирости, але й стати переконаним, а то й злісно-войовничим революціонером. Виходить, що держава поставлена в жахливу ситуацію: вона роками змушена плекати свого вбивцю! І тільки тоді, коли він стане повнолітнім, уже можна підступитися до нього й спровокувати на якийсь вчинок. А це знову зайвий час. Ворог може бути настільки хитрим, що не дозволить себе спровокувати.

О, з мене ще той філософ! Мені б у міністерстві якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадає талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скільки довкола роботи, а я стою як пень…

Ось іще понесли когось. Цей уже не бешкетує, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищає і таке інше. А взагалі, кожен повинен мати своє місце.

– Дорогу! Що – повилазило? Не бачите – несемо? Теж мені роззява! Ану щезни!

Зараз-зараз, пробачте…

Хто це стоїть під стіною? Він стоїть непорушно і дивиться. Він в окулярах, з книгою під пахвою. Напевно, розумніший за всіх.

– Скажіть, будь ласка…

О, він повернув голову.

– Ну?

– Скажіть, а що таке порядок?

Він дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортає. Яка велика ця книга! Він дуже і дуже розумний, коли читає такі великі книги. Нарешті закриває її й каже:

– Ну, гаразд, я і без книги…

Ах, який він розумний! Без книги!

– Порядок? Що таке порядок?

– Еге, скажіть мені, що таке порядок.

– Порядок – це все!

О-о… Який же він тямущий! Оце так відрубав! Ах ти, боже мій, я б ніколи до цього не додумався.

В нашому величезному будинку постійно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моєю присутністю! Все це триває вже стільки часу, що вони мене помічають лише тоді, коли я їм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати своє існування, змушений їм заважати. Тоді й вони, і я переконуємося, що я таки є. Хоча насправді мене вже давно нема.

– Дорогу!

Ні, я таки хам. Доки можна терпіти моє знущання?.. Може, попросити вибачення?.. І щоб якесь місце виділили. Яке-будь, аби знав, що воно моє, що ніхто не займе його.

– Пане! Добродію! Ви такі розумні… Ви без книги таке… таке сказали… що…

– Зникни! Обрид!.. – процідив крізь зуби і блиснув очима.

Ні-ні, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всім надокучаю. А з шафи, яку виносять попри, мене, лунає дитячий плач… Що за дитина там?.. Чия вона? Якою мовою плаче?

Ось відкрите вікно… На якому я поверсі? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Він сказав: зникни… зникни… зникни…

Для кого відкрито це вікно? Кого воно чекає?.. Чи не мене?..

Повинен вступитися, щоб більше нікому не мозолити очі, не цікавитися цими шафами, що забиті людьми, як лахами… Я мушу щезнути… Ось я перехиляюся через підвіконня… перехиляюся, перехиляюся… ах, як легко, як радісно летіти вниз… я ніколи ще не літав… летіння вниз – це насправді летіння вгору… я – янгол… я – сірий янгол… буденний янгол… янгол для всіх… вітайте мене… одне лише бентежить – це те, що їм доведеться тіло розбите моє прибирати… краще було втопитися в рі…