Текст книги "Книга в камені"

Автор книги: Юрій Даценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Усе скінчилося… Усе знищено… Яків програв…

– Пане Ровнєр!

Яків здригнувся, звільняючись з огидного полону спогадів. Навколо заспокійливо колихався півморок екіпажа, а три пари очей уважно стежили за ним.

– Із вами все гаразд, пане Ровнєр? – подала голос пані Головата.

– Га? – Яків не оговтався від важкого марення й не второпав змісту запитання.

– Ви ніби задрімали на хвильку, а тоді крізь сон почали щось кричати… – вираз обличчя жінки, на котрому стурбованість боролася із цікавістю, не залишав сумнівів, що рідня в Кам’янці таки тішитиметься цікавою розповіддю.

– О, – Яків сконфужено всміхнувся, – перепрошую. Мені страшенно незручно, але мене, справді, досі турбують неспокійні сни.

– Натерпілися, певно, ви. – Пані Головата співчутливо похитала головою. Але щирості в її голосі не було, радше – намагання не справити враження зовсім черствої до чужих хвилювань людини. Зрештою, Яків і не потребував чийогось співчуття. Події минулої весни щодня відпливали в минуле, і він досить непогано давав собі раду навіть із нічними жахіттями.

– Прошу вас, не говорімо про це, – його голос звучав так категорично, що в екіпажі на якусь мить залягла незручна тиша. Порушити її наважився Троєгубов.

– Пане Ровнєр… Власне, поки ви дрімали, я переповів ваші, з дозволу сказати, пригоди. Але чи не була б ваша ласка повідомити всім нам, що трапилося після пожежі? Бо ж, самі розумієте, чуток містом ходило безліч. Часто-густо одна химерніша за іншу. І здогадатися, де правда, а де нагла вигадка базарних перекупок – неможливо.

Троєгубов запопадливо замовк, очікуючи на вердикт Якова – чи продовжить він бажану розмову, чи поставить у ній крапку.

Яків глибоко зітхнув, неначе вирішивши, що, зрештою, нічого поганого не станеться, якщо він внесе до темної кімнати пліток і побрехеньок вогник правди.

– Гаразд, – він умостився зручніше, а слідом за ним і трійко подорожніх завовтузилися на своїх місцях, потішені несподіваним щедрим дарунком – почути з перших вуст подробиці подій, які змусили все місто принишкнути від страху.

Дощ припустив іще більше, і візник пригальмував, аби, нещадно батькуючи небесну канцелярію, дістати з-під лави плаща із грубої тканини, що не пропускає вологи. Потім він рвучко прочинив дверцята екіпажа, впускаючи досередини сире й холодне осіннє повітря.

– Не розтрясло вас, шановні? – Його вуста розтягались у силуваній посмішці, тоді як очі залишалися злими та роздратованими, від чого обличчя мало вигляд гротескної маски.

– Потерпимо, – за всіх відповів Троєгубов. – Аби сьогодні доїхати.

– Гм… – візник двозначно відкопилив губу, що можна було витлумачити як завгодно. – Ви ж самі бачите, яка негода.

Він зробив розмашистий жест рукою позад себе, обводячи затуманений і затягнутий дощем перелісок.

– Я не гнатиму коней під дощем, аби не застудити, тому нічого не обіцяю.

– А чи не вплине на ситуацію, – Яків зазирнув візникові просто в очі, – певна фінансова допомога?

Ровнєр вдав, що добирається рукою до внутрішньої кишені пальта. У візника смикнувся борлак – він наче зробив ковток чогось неймовірно смачного. Троєгубов невдоволено кахикнув, але голосу не подав.

– Це, звісно, може зіграти роль. Аби швиденько змінити коней у Дунаївцях, треба буде декому віддячити…

– Отже, домовилися, шановний… Як вас величати?

– Та кличте Лейбою, пане. Як усі. Лейбою Кнішманом.

– Пане Кнішман, якщо вашою милістю та вправністю ми сьогодні втрапимо до Кам’янця, я можу гарантувати, що ви про це жодного разу не пожалкуєте.

– Я вас зрозумів, пане! – Візникове обличчя під каптуром просяяло, він шанобливо причинив дверцята та за мить уже погейкував на коней.

– Майстерно, – зауважив Троєгубов, порушуючи тишу.

– Однаково довелося б розв’язати калитку в Дунаївцях, оплатити ночівлю, – стенув плечима Яків. – А так, може, якраз сьогодні ночуватимемо там, де й планували.

– Ваша правда, – кивнув Сіцінський.

Проминули Ярмолинці, і раптово крізь низькі хмари пробився сонячний промінець, а за пів години потому затяжний дощ змінився мжичкою, після чого й зовсім ущух. У хмарах з’явилися перші розриви, туман розповзся низинами та видолинками, і незабаром шпаркий вітер, що взявся нізвідки, зовсім розігнав його.

– Пане Ровнєр, – Троєгубов укотре визирнув назовні, – а ми сьогодні таки опинимося в Кам’янці!

– Не кажіть гоп, доки не перескочили, – суворо зауважила пані Головата. – Дорога є дорога.

– Авжеж, – охоче закивав бородань.

Справді, зважаючи на стан губернських доріг, вартувало лаштуватися до будь-яких несподіванок, особливо маючи попереду більше, ніж половину шляху.

За наступну годину подорожні пересмакували добрячі пів сотні проскурівських новин, пліток та оповідок – хто які знав. Знічев’я перемили кістки кільком міщанам Проскурова. Тут не було рівних пані Головатій з її мережею подруг і знайомиць у всьому місті.

– Шановна, ви обійшли навіть мене, – усміхався у вуса Троєгубов.

– Робота така, – розводила руками пані Головата. – Якщо не бути в курсі останніх новин, то можна з прибутками розпрощатися. Торгівля не терпить зверхнього ставлення.

– Таки правда.

Утім, коли зайшла мова про міську владу та купців першої гільдії, першу скрипку заграв Троєгубов. Невідомо звідки видобував він інформацію, але знався й на статках Соломона Маранца[6]6
  Купець першої гільдії. Один із найбагатших мешканців Проскурова.


[Закрыть] за останні кілька місяців, й на чутках про те, що пан Берлянт замислив звести в місті найгарніший будинок[7]7
  Так званий «будинок Берлянта» було зведено в 1910–1911 рр., а зруйновано – 1941 р.


[Закрыть] – безперечно, головну окрасу Проскурова, й на тому, що міського голову пана Івашкевича[8]8
  Керував містом упродовж 1884–1892 та 1896–1900 рр.


[Закрыть] буде одноголосно переобрано на наступний термін.

Далі черга оповідати перейшла до Якова, а відтак товариство з головою поринуло в тонкощі проскурівської медицини, кумедні та страшні випадки у Проскурівській казенній міській лікарні, з якими довелося стикнутися її працівникам.

– Що не кажіть, а за наукою – велике майбутнє, – глибокодумно резюмував Троєгубов. – Раніше трави якоїсь пожував (допоможе чи не допоможе), Богу помолився та й сидиш, чекаєш на порятунок. А зараз… Скільки людей завдяки вашим старанням, пане Ровнєр, так би мовити, повертаються до життя.

– Ну, про Бога забувати не можна, пане Троєгубов, – усміхнувся Сіцінський.

– Ох, пане Сіцінський, я ж не в образу вам теє сказав.

– Та я й не ображаюся.

– Але ж погодьтеся, що молитва й управні руки хірурга, – Троєгубов кивнув на Якова, – це набагато краще за просто молитву.

– Ніколи не сумнівався в цьому. Тому поєдную служіння Богу та людям. Щоправда, не обдарований талантом до лікування, але вважаю, що також роблю потрібну справу.

У голосі Сіцінського не було ані найменшого натяку на іронію чи злостивий жарт.

– О, безперечно! – Троєгубов виставив перед собою обидві руки, запевняючи співрозмовника у своїй щирості та безпретензійності. – Ваша справа є не менш важливою за професію лікаря. Ви навчаєте людей історії, прищеплюєте любов і повагу до рідної землі.

– Я просто вважаю, що коли не знаєш власного кутка, то не зовсім правильно їхати, наприклад, до Парижа й захоплюватися тамтешніми красотами, ігноруючи власні, що можуть бути зовсім не гіршими.

– Ви гадаєте, що в нас знайдуться міста, кращі за Париж? – звела брови пані Головата.

– По-своєму цілком кращі, – абсолютно впевнено кивнув Сіцінський.

– Я, звісно, у Парижі не бувала, – жінка поклала правицю на груди, – але ж так багато чула! Недаремно всі балакають, що це місто неймовірної краси.

– Можу закластися, що на Кам’янець, скажімо, ви й уваги не звертали.

– Як то не звертала? А зараз я куди прямую?

– Я до того, що не звертали уваги на його неймовірну красу. Власну. Не закордонну, не французьку, для більшості – недоступну.

Якусь мить пані Головата мовчала й лише жувала губами, ніби подумки мандрувала вуличками Кам’янця, перевіряючи, чи можна їхню красу порівняти з якою-небудь Рю Лафіт чи Рю Бає.

– Ну, хіба якщо взяти каньйон… – її голос звучав невпевнено.

– Так, – схвально хитнув головою Сіцінський. – Не треба порівнювати скрупульозно та вишукувати щось спільне. Париж прекрасний по-своєму, а Кам’янець – по-своєму. Парижани захоплюються Сеною і змушують захоплюватися нею всю Європу. А чому ми не можемо так само звеличувати Смотрич? Адже, по суті, Сена – просто невелика бруднувата річка, та й годі.

– А що ви скажете на те, що Париж було засновано чортзна-коли? – Троєгубов перебив Сіцінського й одразу ж перехрестився. – Як щодо нашого Кам’янця?

– О, шановний! – Сіцінський аж підхопився з місця, чим перелякав пані Головату. – Ви поцілили просто в яблучко, самі того, радше за все, не знаючи! Але почнімо здалеку. Так, слушно, що Париж засновано дуже давно, і не всякі міста нашого краю йому в тому рівня.

– Ось бачите, – просяяв Троєгубов.

Аж тут Сіцінський перервав його:

– Не поспішайте тріумфувати, друже. Париж справді було засновано в далекому третьому столітті до Христа. І постав він із поселення кельтів, що мало назву Лютеція, або ж Лютеція Паризіорум. Самі ж кельти величали себе племенем паризіїв, звідки й походить уже відома нам назва міста. А тепер, якщо ваша ласка, я нарешті згадаю про наш Кам’янець.

– Будемо безмежно вдячні, – Яків зручніше вмостився, розуміючи, що Сіцінський не просто так робить барвистий вступ, а справді воліє повідати товариству дещо цікаве.

– До речі, шановне товариство, – Сіцінський підібрався і наче пострункішав, його очі зблиснули, – ви, певно, будете чи не першими, хто почує від мене цю інформацію. Її досі немає в офіційних джерелах.

– Отакої! – ударив долонями по колінах Троєгубов. – Це ж нам тепер і потеревенити про це не можна буде – секрет?

– Секрет – не секрет, але переворот в історичній науці зробить чималий.

– Не зволікайте, пане Сіцінський, прошу вас, – пані Головата благально торкнулася руки священника.

– Гаразд, тоді звернемося до офіційних версій заснування Кам’янця. Їх є декілька, але перебирати всі зараз немає сенсу, та вони й не здадуться нам такими вже цікавими з огляду на те, що твердять про заснування міста досить пізно, аби порівнювати його з Парижем. Проте одна з цих версій (я висвітлюю її у своїй праці про Кам’янець) полягає в тому, що місто було одним із найдавніших поселень Дакії.

– Дакії? – не втримався Яків.

– Саме так! Ще Птолемей згадував низку дакійських міст, одне з яких називав Клепідавою чи Петридавою, беручи за основу латинське слово petra…

– Скеля! – швидко зорієнтувався Яків.

– Правильно! – охоче підтвердив Сіцінський і продовжив: – Тобто сам Птолемей довів, що згадка про наш Кам’янець із назвою Петридава припадає ще на друге століття по Христі.

– Але ж, даруйте, – змахнув руками Троєгубов. – Друге століття по Христі – то трохи запізно супроти Парижа.

– Але я, – Сіцінський не зреагував на слова бороданя і правив далі, – не підтримую цю теорію.

– Ось тобі й маєш, – пані Головата здивовано витріщилася на священника.

– Так, не підтримую, бо це просто висновки кількох істориків, які занадто буквально зрозуміли Птолемея. Вони не можуть запропонувати навіть найменшої доказової бази цієї теорії.

– Доказової бази? – перепитав Троєгубов.

– Тобто викопних матеріалів, які дали би змогу довести істинність заяв, – пояснив Сіцінський. – Вигадувати ж теорії кожен мастак.

– Перепрошую, та чи не хотіли ви нещодавно переконати нас (якщо не помиляюся), що Кам’янець може втерти носа самому Парижу? Чи я все ж щось не так зрозумів?

– Аж ніяк, – усміхнувся Сіцінський, – зрозуміли ви все правильно.

– Тоді в чому річ?

– А в тому, панове, що зовсім нещодавно історична наука поповнилася новими відомостями, яким, без перебільшення, важко скласти ціну. І цей скарб я везу в ось цьому саквояжі!

– Скарб! – охнула пані Головата, затуляючи рота руками. Троєгубов та Яків мовчки втупились у потертий саквояжик, ніби силкуючись крізь його шкіру розгледіти блиск золота й самоцвітів. Ну а який же вигляд може мати скарб? Здавалося трохи дивним, що священник ось так просто везе із собою торбу коштовностей. Так, він тулив саквояж до себе, але (Яків спробував уявити себе на місці Сіцінського) якби там і справді було золото, то який сенс говорити про це так необачно?

– Так, скарб, – знову всміхнувся священник і раптом клацнув застібками саквояжа. – І зараз я вам його продемонструю.

В екіпажі запало напружене мовчання. Три голови, мов за командою, схилилися над саквояжем, намагаючись роздивитися у потемках блиск коштовностей. Натомість Сіцінський витяг із саквояжа якийсь черепок і захоплено подав його мандрівникам.

– Це жарт? – за якусь хвильку витиснув із себе Троєгубов.

Яків вирішив промовчати, адже розумів, що священник просто дещо схильний драматизувати певні моменти в царині, що нею захоплений надміру. Непоказний черепок, на якому чітко проступали хвилясті візерунки, і справді був для нього неабиякою цінністю, що розкривала таємниці давно минулих часів.

– Ні, шановні, – Сіцінський нарешті вирішив покінчити з недомовками, – ідеться аж ніяк не про жарт. Оцей уламок кераміки майже безцінний для історичної науки, хоча його вартість не більша за копійку. Не мучитиму вас далі та краще поясню. Не так давно – сімдесят восьмого року – Антоній Шнайдер, зовсім неподалік, за Збручем, досліджував старовинне поселення, де виявив рештки досі незнаної культури. Спочатку він помилково приписав те все римлянам, але згодом змінив свою думку. Ці дослідження стали першими із низки, що явили світові щось просто унікальне. Вісімдесят четвертого року, біля села Кукутені, що в Румунії, Теодор Бурада знайшов фрагменти кераміки та дивні теракотові фігурки, що нікому раніше не траплялися. А зовсім нещодавно – дев’яносто третього – Вікентій Хвойка знайшов щось подібне – де б ви думали – у самісінькому Києві!

– Просто у місті! – захоплено вигукнув Троєгубов.

– Вулиця Кирилівська, п’ятдесят п’ять! – із таким самим щирим захватом продовжив Сіцінський. – Дев’яносто сьомого той самий Хвойка знайшов подібні артефакти біля села Трипілля, що під Києвом, і тоді всі зрозуміли: йдеться про одну спільну культуру. На той час її нарекли культурою мальованої кераміки, а тепер – Трипільською культурою. У серпні минулого року пан Хвойка презентував свої знахідки та дослідження на археологічному з’їзді в Києві, який офіційно визначився з датою відкриття незнаного донедавна культурного комплексу!

– Але про Кам’янець ви й досі нічого нам не сказали, – прискалив око Троєгубов.

– Як не сказали, яким періодом датують цю нововідкриту культуру, – додав Яків.

Сіцінський вдячно кивнув йому.

– Слушне зауваження, пане Ровнєр. Але з датуванням я поки трохи зачекаю, натомість задовольню нарешті цікавість пана Троєгубова та повідаю про Кам’янець.

– Будьте ласкаві.

– Минулого липня кам’янецький міщанин, такий собі Єгоров, вирішив викопати у своєму господарстві новий колодязь. І викопав. Ось тільки так трапилося, що у відвалі викопаної землі він знайшов дивні черепки, один із яких ви зараз бачите перед собою.

– Та сама культура?

– Правильно, – хитнув головою Сіцінський. – Але й це ще не все, бо майже водночас із тим, як пан Єгоров копав свій колодязь, на Польському ринку перекладали бруківку. Та, як на зло, зарядили дощі, бруківка залишилася неперекладеною, а водою вимило чималеньку яму, на дні якої помітили щось дивне.

– Знову Три… – Троєгубов боявся помилитися, – Трипілля?

– І не просто Трипілля, друзі! А ливарня! Металообробна майстерня часів Трипільської культури!

Його очі горіли вогнем, а на щоках розпливався рум’янець.

– Ось тепер, певно, якраз і поговоримо про ті часи, – усміхнувся Яків.

– Гаразд, не випробовуватиму більше вашого терпіння, – погодився Сіцінський. – Знахідки датують приблизно… – він зробив паузу, набрав у груди побільше повітря, а тоді урочисто продекламував, наче виступав перед ученою авдиторією, – третім тисячоліттям до Христа!

– Тисячоліттям… – у Троєгубова відвисла щелепа. – Ось вам і Париж…

– Тобто ви вважаєте?.. – почав Яків, але Сіцінський перебив його.

– Поки ніхто, звісно, навіть не намагається стверджувати, що місто заснували у третьому тисячолітті до Христа чи, може, навіть і раніше. Проте зараз видається безсумнівним, що люди тут жили вже тоді. А ось чи існувало їхнє поселення безперервно аж до нашого часу, науці ще належить дізнатися. Але тепер ви, безперечно, розумієте всю цінність цього черепка, – священник обережно сховав уламок до саквояжа.

– Ну-у, – розвів руками Троєгубов. – Ви нас вразили, пане Сіцінський. Третє тисячоліття до Христа!

– І це лише досить грубе припущення. Цілком можливо, що знахідки дещо старші. Скажімо, століть на сім-вісім.

– Якась дещиця! – усміхнувся Яків.

– Ви тільки уявіть, друзі, що багато сотень років тому ці землі вже заселяли люди! – очі Сіцінського мрійливо затуманилися. – Якими вони були, чим жили, про що мріяли? Адже наявність ливарні вказує на те, що йдеться не про якісь примітивні племена, а про багатство та, не побоюся бути голослівним, складність їхньої культури, про що свідчать чудова кераміка, прикраси та ритуальні фігурки.

– Не вкладається в голові, – погодилася пані Головата. – Ось тепер ви мене переконали, пане Сіцінський, що наші міста заслуговують на не меншу увагу, ніж той самий Париж.

– Я радий, що ви тепер так гадаєте.

– Ти ба, – вражено промовив Яків, – ніколи навіть думкою не сягаєш такої давнини. Усе якось власних турбот вистачає. То в лікарні, то в житті. А тут просто волосся дибки стає від усвідомлення, що стільки років тому цією землею ходили такі самі люди, як і я!

– Ви надзвичайно точно передаєте відчуття, пане Ровнєр! – Сіцінський ледь не схопив Якова за руку. – Я почуваюся так само! Підходжу до історичної науки не як учений, а радше як мисляча емоційна людина. Намагаюся осягнути все це серцем, а не розумом. А ви, насмілюся припустити, Кам’янець жодного разу ще не відвідували?

– Маєте рацію. Цей візит буде першим. Кам’янець для мене цілковита terra incognita. Якось так уже сталося, що все свідоме життя я був від когось чи від чогось залежним, тож помандрувати не вдавалося. Спочатку навчання, а далі – робота. За межами Проскурова майже й не бував.

– О, то на вас чекають справді незабутні враження, адже після Проскурова Квітка на камені не залишить вас байдужим.

– Квітка на камені?

– Достоту невідомо, звідки взялася ця назва. Хтось приписує її винятково народній фантазії, але, погодьтеся, що місту вона цілком пасує. І хоча ви ще жодного разу не бачили цієї «квітки», та, я певен, погодитеся зі мною після першої ж прогулянки містом.

– Та я, власне, навіть не знаю, чи матиму нагоду прогулятися містом, – Яків знічено почухав потилицю.

– А й справді, пане Ровнєр, – озвався Троєгубов. – Тільки ви не повідомили нам мету свого візиту до Кам’янця. Якщо це, звісно, не є секретом.

– Я, власне, сумніваюся, як означити мету моєї поїздки, – Яків завагався, добираючи слова та заодно вирішуючи, чи варто розголошувати попутникам усі тонкощі незапланованої та спонтанної подорожі. Адже ще два дні тому він і припустити не міг, що гарячково полишить усю роботу в лікарні на Карла Івановича та першим же зручним екіпажем гайне до Кам’янця.

– Якщо ви вагаєтеся, пане Ровнєр, то ми не наполягатимемо, – допомогла пані Головата. – Усілякі ситуації трапляються. Упевнена, що мета вашого візиту шляхетна.

– Дякую, – Яків вимучено всміхнувся. На щиру усмішку не вистачило настрою, адже в пам’яті зринули події кількаденної давнини.

Того понеділкового ранку, такого самого сльотавого та туманного, як і сьогоднішній, він уже довгенько сидів у кабінеті, працюючи з паперами. Добрячі стоси документів чекали вже кілька днів, а Яків щоразу відкладав їх на завтра. І ось саме сьогодні він вирішив вийти з нерівної боротьби переможцем і навіть упорався з першою течкою, як у двері постукали та в них зазирнула Ольга Харитонівна.

– Якове Соломоновичу, тут до вас листоноша, і щось він геть без настрою.

– То просіть його. Спробуємо покращити йому настрій, тут же, урешті, лікарня!

До кабінету ввійшов непоказний чоловічок і з порога почав невдоволено бурчати:

– Шукай вас по всенькому місті…

– І вам доброго ранку, шановний, – Яків не став зважати на невдоволений тон, намагаючись м’яко скерувати розмову буркотуна в потрібне русло.

– Де він там, до біса, добрий? – правив далі той. – Спочатку за однією адресою, тоді за іншою, а там іще й за третьою, і все заради одного-єдиного адресата.

– Очевидно, що цей невихований адресат – я?

– Якщо ви будете Яковом Соломоновичем Ровнєром, тоді так.

– Яків Ровнєр власною персоною – перед вами.

– Тоді якого біса, скажіть мені, я не здогадався з адреси, що на телеграмі вказані «Мебльовані кімнати Розенберга», що вже з пів року як згоріли, та поперся шукати вас саме туди?

– Ось це мені, шановний, невідомо, – Яків розвів руками.

– Прийшов туди, – усе не вгавав листоноша, якому після вранішніх прогулянок хотілося добряче виговоритися, – там, звісно, ніякого Ровнєра бути не може. Тоді я знайшов двірника сусіднього будинку, який хоча би щось знав…

– Але зрештою ви мене знайшли. – Яків зрозумів, що треба спиняти цей водоспад слів, бо кінця йому можна не дочекатися ще досить довго. – І, як я розумію, для мене є телеграма?

– Саме так, – невдоволено буркнув чолов’яга і поліз до сумки. – Ось, прошу отримати та розписатися. І надалі обов’язково повідомляйте свою справжню адресу всім, хто вам писатиме, бо ноги ж не казенні – стільки містом бігати.

– Саме так і зроблю.

Яків розписався на квитанції, дочекався, доки листоноша забереться з кабінету, й нарешті звернув увагу на телеграму, де справді красувалася його стара адреса. Зрештою, в цьому не було нічого дивного, адже до нової квартири він перебрався зовсім нещодавно. А ось прізвище відправника змусило задуматися.

– Тереховський? – пробурмотів Яків, прислухаючись до звуків і намагаючись видобути з глибин пам’яті потрібний образ. Та в голові нічого не з’являлося, і він заходився читати.

«Якове, привіт від Жижка».

– Жижко? – дивне ім’я відразу все розставило на свої місця. Жижко у світі був лише один – Жигмонт Тереховський, з яким Яків зазнайомився ще студентом. Тоді вони непогано приятелювали, але від часу закінчення навчання майже не списувалися, тож не дивно, що колись звичне прізвище стерлося з пам’яті. Яків продовжив.

«Чував, що ти став непоганим експертом у поліції Проскурова. Маю до тебе справу в Кам’янці. Розслідую там стару плутанину. Чекаю в будь-який день у поліційному відділку. Жижко».

Яків покрутив папірець у пальцях, ніби шукаючи на звороті пояснення щойно прочитаному. Жижко й справді служив слідчим-криміналістом, та останнього разу, коли вони обмінювалися листами, мешкав у Тернополі. Тепер ось перебрався до Кам’янця. Чи прибув на запрошення місцевого поліцмейстера? «Стара плутанина». Що ж такого знайшов Жижко в цій плутанині, що йому стала потрібна допомога поліційного лікаря?

Яків кинув погляд на нерозібрані папери, перевів його на вкрите дощовими краплями віконне скло та пересмикнув плечима. Волочитися кудись світ за очі через дурний папірець? Ні, він, звісно, не проігнорує прохання про допомогу, але й не кидатиметься зопалу на поштову станцію на перший-ліпший екіпаж до Кам’янця. Треба спершу розгребти папери, попередити колег, здати справи Плейшнеру чи Марцоню… Але насамперед покінчити з клятими папірцями, поки немає термінової операції абощо.

Похмурий осінній день минув неймовірно швидко, і коли наступного ранку до кабінету так само ввійшла Ольга Харитонівна з повідомленням, що прибув той самий листоноша, Яків на мить задумався, чи не спить він, адже точнісінько так усе було й учора. Навіть листоноша бурчав так само.

– Ви, певно, дуже важлива птаха, пане Ровнєр, коли вам стільки телеграм.

– А що, є знову?

– Саме так. Ще й термінова.

Яків швидко поставив підпис і, навіть не чекаючи, доки за листоношею зачиняться двері, пробіг очима рядки, міркуючи, що ж так терміново знадобилося Жижкові… Але за мить з його голови зникли геть усі думки. Він знову і знову перечитував текст телеграми, намагаючись уловити суть написаного. Намагався й не міг. Текст телеграми був сухим і чітким:

«Жигмонта Тереховського було знайдено мертвим. У тілі без видимих ушкоджень не виявлено крові. Якова Ровнєра просимо терміново прибути до поліційної управи Кам’янця».