Текст книги "Книга в камені"

Автор книги: Юрій Даценко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Юрій Даценко
Книга в камені

Каті та Вогнику.

Люблю вас безмежно

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

© Юрій Даценко, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Розділ 1

Екіпаж немилосердно трясло, і Яків укотре пожалкував, що вирішив згаяти час у дорозі саме за книжкою. Про розбитий путівець до Кам’янця Дарця розповідала не раз, але він чомусь сподівався, що той усе ж видасться кращим. Марно. Кілька злив на початку вересня зробили зі шляху каторгу для коней і чотирьох пасажирів екіпажа, що прямував до губернського міста.

Вирушили із Проскурова на світанні, коли густий туман у сірих сутінках перетворював навколишні будинки на ледь помітні примари. Не надто чисті їхні віконця майже не пропускали й так кволого світла, тож здавалося, що екіпаж просувається дном чудернацького озера, темна вода якого погрозливо хлюпотить за віконним склом. Ситуацію не рятували навіть припасовані на передку підсліпуваті ліхтарі, що двома жовтуватими плямами відбивалися на стіні туману. Візник сунув околицею Проскурова обережно, наче навпомацки. Тільки неподалік Ружичної[1]1
  Ружична – колись село на південній околиці Проскурова, тепер – один із мікрорайонів Хмельницького. (Тут і далі прим. авт.)


[Закрыть], коли холодне жовтневе сонце підбилося достатньо високо, аби розігнати вранішній півморок, четверик коней нарешті наддав ходу. Це геть ніяк не потішило пасажирів: розквашена дорога не додавала подорожі комфорту, а зношені ресори старого екіпажа зовсім не згладжували ями, грудки, вибоїни та горбки, які її вкривали.

Поки виїздили із Проскурова, поки тяглися довжелезною Кам’янецькою в бік Ружичної та поки зрештою за віконцем не можна було розгледіти нічого, окрім кількох аршинів сірої мряки, Яків пробував дрімати. Але візник, певно, мав інші плани, бо немовби зумисне вибирав найглибші колії, у яких старезна конструкція екіпажа відчайдушно хилиталася з боку на бік, рипіла та тріщала, наче ремствуючи на свою важку долю. Яків кілька разів добряче влупився головою в стінку, оббиту колись синім, а тепер вицвілим і потертим сукном, від того нарешті прокинувся й узявся, притлумлюючи позіхання, розрізняти у потемках обличчя своїх попутників. На поштовій станції він не придивлявся до оточення (та й у світлі єдиної лампи з давно не чищеним склом особливо щось не розгледиш), тому зараз упівока, нишком обводив поглядом салон.

Якраз навпроти нього намагався куняти, крізь непевний сон обома руками притискаючи до себе пошарпаного саквояжа, середнього віку чолов’яга з куценькою акуратною борідкою. Від постійної хитавиці капелюх подорожнього раз по раз сповзав йому на лоба та затуляв обличчя. Тоді Яків ковзнув поглядом по руках, що тулили до грудей саквояж, зауважив на пальці обручку й ледь помітно всміхнувся, бо, незважаючи на кількамісячну працю поліційним лікарем і чималий досвід, дедуктивний метод Шерлока Голмса він так і не опанував: попутник залишався для нього просто чоловіком з обручкою на пальці.

Біля чолов’яги із саквояжем сиділа закутана в дорожнє пальто літня дама, що часто підносила до носа хусточку – певно, встигла підхопити осінню застуду. Вона прикипіла очима до закрутів туману за віконцем, неначе воліла щось побачити в сутінках. Коли ж екіпаж вибрався на путівець і затрясся на горбкуватій дорозі, дама заходилася болісно морщитися та безмовно ворушити губами, немов читаючи молитви, щойно під колеса втрапляла чергова яма.

Сусіду ліворуч Яків роздивитися не зміг: одразу після посадки той насунув капелюха на очі, схрестив на грудях, чи то пак – животі, руки, прикрив їх важкою лопатою бороди й за мить уже розмірено сопів, ігноруючи всі спроби візника завадити його відпочинку.

Про повноцінний сон годі було й мріяти, а дурити організм спробами подрімати Яків не вмів. Екіпаж і дорога аж ніяк не давали можливості поринути в сон, і Яків щиро заздрив бороданеві, який, здавалося, не відчував жодної вибоїни. Він продовжував сопіти, лише іноді підхропуючи, коли колесо вганялося в особливо велику яму, підкидаючи екіпаж високо вгору.

Сусід же навпроти – Яків помітив це й усміхнувся власній уважності – не спав, а тільки вдавав, що куняє: під опущеними повіками рухалися очі, пальці стискали саквояж, а вуста злегка кривилися, коли візник не оминав чергову колію.

В екіпажі потроху світлішало, але надія, що ось-ось нарешті визирне сонце й розжене надокучливий туман, зникла з першими краплями дощу, що вдарили в шибку. Знадвору долинула нерозбірлива лайка візника: той проклинав гнилу погоду, вигадливо тулив докупи слова й пересипав кучеряві прокльони ідишем.

– Ох ти, Господи, – стиха пробурмотіла дама, не відводячи погляду від мокрої шиби. – Це ж як зарядить на цілий день, то й до вечора не доберемося.

– А що тоді? – упівголоса запитав Яків (тонкощів дороги до Кам’янця він не знав). Дама зітхнула й осудливо зиркнула на недосвідченого співрозмовника.

– Усяке може статися. Як дорогу не дуже розвезе, то до опівночі якось доколиваємося.

– А як?.. – Яків обмірковував найгірший варіант.

– А як ні, то, не приведи Господи, доведеться на поштовій станції в Дунаївцях[2]2
  Дунаївці – містечко приблизно за 20 км на північ від Кам’янця-Подільського.


[Закрыть] ночувати, – не змінюючи положення, густим сонним басом прогув бородань. Яків обернувся до сусіда, але той, вочевидь, вичерпав тему й знову поринув у сон.

– Сподіватимемося на краще, – гмикнув Яків. Він не надто уявляв собі поштову станцію Дунаївців, одначе розумів, що вигод пристойного готелю там очікувати не варто (нахабні блощиці не дадуть не те що заснути, а навіть бодай прихилити голову до подушки).

– Сподіватимемося, – повторила за ним дама та відвернулася до вікна.

Коротка розмова стихла, перестук дощових крапель наганяв сон, але хитавиця ніяк не давала Якову заснути, тож він дістав із кишені пальта книжку, зручніше вмостився коло віконця і спробував заглибитися в читання. За кілька хвилин, дратівливо ловлячи поглядом танцюючі рядки, Яків уперше пожалкував, що до Кам’янця досі не прокладено залізницю[3]3
  Перший пасажирський потяг до Кам’янця прибув лише 14 березня 1914 року.


[Закрыть]: у вагоні потяга можна було б не лише спокійно почитати, а й випити чаю і розім’яти ноги. Та що там говорити. Про те, щоб через дощ залишатися на ніч у Дунаївцях, у такому разі навіть не йшлося б!

Яків зітхнув і перегорнув сторінку. Книжка виявилася не просто цікавою, а неймовірно захопливою, попри те що доводилося із чималими зусиллями продиратися крізь викрутаси англійських фраз, відточуючи заразом знання заморської мови. Перекладу роману, що вийшов друком усього кілька років тому, ще не було, але Яків не довго вагався, коли у книгарні Яцемірської знайомий продавець почав розхвалювати нову книжку: не часто у Проскурові вдавалося натрапити на новинки, якими зачитувалася вся прогресивна Європа. І хоча англійська Ровнєра накульгувала на обидві ноги, але сяк-так, за допомоги кишенькового словника, він розплутував хитросплетений сюжет. Це був «Дракула»[4]4
  Уперше опублікований 1897 року.


[Закрыть] ірландця Стокера, і тиждень тому Яків уперше подивовано помітив, що засидівся за читанням ледь не до третьої години ночі геть не через важкість перекладу, а тому, що разом із Джонатаном Гаркером переживав усі жахи, що коїлися з головним героєм у далекій Трансильванії.

Оповідь заворожувала так, що Яків зрештою припинив зважати на немилосердну хитавицю, блякле світло та розпачливу лайку візника, який у відчаї кляв не тільки негоду, а й усе на світі.

Яків немов сам переживав те, що випало на долю головного героя оповіді, замкненого в замку графа Дракули. І хоч історія була звичайнісінькою вигадкою, та автор так майстерно викладав події, що оповідач наче ставав свідком усього, про що читав. Текст був таким химерним, що в найбільш напружених місцях Яків надовго затримував подих, цідив повітря крізь зуби та важко повертався до дійсності, у якій моторошна книжка була лише витвором авторської фантазії.

Неприємний здогад шпичкою штрикнув Ровнєрові груди. Він на хвильку опустив книжку та спрямував невидющий погляд у простір салону: у голові зринула неймовірна думка, змушуючи шкіру на потилиці взятися сиротами. Яків струснув головою, кілька разів глибоко вдихнув і вкотре прочитав ім’я автора на обкладинці – це ж треба так заволодіти увагою читача, щоби приверзлося таке безглуздя! Утім Стокер нічого особливого й не вигадував – просто вмістив у товстенький роман народні легенди про кровожерливі породження пітьми, додав дрібку історії, а відтак подарував світові оповідь, що сколихнула уми Європи.

Яків провів рукою по обличчі, наче збираючи невидиму павутину неприємних міркувань, знову призвичаївся до непевного світла та спробував поринути в роман. Але дурнуваті помисли не давали спокою, і Ровнєр упіймав себе на тому, що кілька хвилин читає, не пам’ятаючи нічого з прочитаного, – просто пропускає крізь себе іноземні слова, тоді як внутрішнім зором бачить невеликий шмат паперу – телеграму.

Екіпаж труснуло так, що із вузеньких полиць на голови мандрівників посипалися їхні речі. Просто на руки Якову гепнулася його парасолька, вибила книжку й нарешті перервала плин важких думок.

– Насравмамі… – стиха пробурмотів бородань суто проскурівську лайку, від чого вуста Якова мимоволі розтяглися в усмішці. – Аби живим доїхати.

Про читання, а тим паче про сон, не могло тепер і йтися: подорожні заходилися прилаштовувати на місце поклажу. Яків намацав на підлозі книжку й довго шукав потрібну сторінку, аби помістити туди закладку.

– Що, юначе, не годяться наші дороги для читання? – Бородань говорив трохи іронічно, немовби почувався відповідальним за препоганий стан губернських доріг. Чи так воно й було? Яків відповів черговою усмішкою, прикриваючи книжку рукою.

– Ох, не годяться.

– А ще ж якийсь рік тому були цілком пристойні.

– Часто доводиться їздити до Кам’янця?

– Майже щомісяця, – невесело всміхнувся бородань. – Бодай йому лиха година з тими дорогами.

– І так по всій губернії, – раптом озвався чоловік із саквояжем і ніби змахнув рукою з очей залишки сторожкого сну. – Перепрошую, що перериваю бесіду.

– Та чого там, – поблажливо пробасив бородань. – Що ж іще в дорозі робити, як не розмовляти? – Він кивнув на Якова. – Он пан уже переконався, що книжку не завжди в руках утримаєш.

– Тут аби власне серце в грудях утримати, – скривилася літня пані, хапаючись рукою за груди.

– Отож, – продовжив «саквояж», як подумки «охрестив» Яків чоловіка з валізою, – мені доводиться чималенько подорожувати губернією та за її межами, і всюди ситуація така сама, якщо не гірша. Ще між містами сяк-так, а варто звернути з наїждженого тракту до сіл, то живим не вибратися. У багнюці лише кавкнеш, і ніхто не знатиме, де хреста ставити.

– А може, то мудрий стратегічний хід нашого вседержителя? – хитро прискалив око бородань та обвів поглядом салон.

– Тобто? – не зрозумів жарту Яків.

– А як хто надумає піти на нас війною, то половину армії в болоті на дорогах і втопить!

– Ох, Господь із вами, – відмахнулася літня пані, вочевидь, не надто вникаючи в суть жарту. – Ще нам тілько війни бракувало.

– Не переймайтеся, пані, – поквапився заспокоїти її бородань, – найближчі кілька місяців точно можете про те не турбуватися. Який розумний полководець попреться на нас восени, такої мокви?

Так за нехитрими жартами збігло кілька хвилин подорожі. У шибку продовжував стукотіти набридущий дощ, знадвору долинало невдоволене бурмотіння візника, а екіпаж уперто пхався розбитою дорогою.

– Може, перезнайомимося? – подав голос «саквояж». – Дорога буде довгенькою, тож сумніваюся, що варто зберігати інкогніто.

– Радо підтримую! – збадьорився бородань. – Ось із вас, юначе, і почнемо.

– Не маю нічого проти. Звати мене Юхимом, прізвище Сіцінський[5]5
  Сіцінський Юхим Йосипович (27.10.1859—07.12.1937) – історик, археолог і культурно-громадський діяч Поділля, православний священник, член Історичного товариства Нестора-літописця (від 1896), дійсний член НТШ (від 1899) і Українського наукового товариства в Києві (від 1906), Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва.


[Закрыть]. Проживаю у Кам’янці вже трохи понад десять років.

– Стривайте, – бородань обірвав оповідача і для чогось сягнув рукою до внутрішньої кишені пальта, не знайшов там, чого шукав, і почав ляскати себе по всіх кишенях, проте за мить облишив цю справу, – Сіцінський! То ж ви автор…

«Саквояж» поблажливо замовк і вичікувально дивився на попутника, доки той не озвався знову.

– Я ж зовсім нещодавно читав… – він ще раз заходився нишпорити руками по кишенях, а тоді зневірено махнув ними. – Ох ти ж, Господи, ніби воно щось дасть. «Город Каменец-Подольский. Историческое описание» – то ж ваша праця?

– Моя, – скромно кивнув «саквояж».

– Ви історик? – Яків зацікавлено поглянув на сусіду.

– Священник, – усміхнувся той, побачивши здивування на обличчі Якова, і поквапливо додав: – Але є дійсним членом Подільського історико-статистичного комітету.

– Оце так попутник! – захоплено сплеснув руками бородань і звернувся до Якова та до пані: – Друзі, нам пощастило їхати в одному екіпажі з такою людиною.

– Облиште, – знітився Сіцінський, і з виразу його обличчя стало зрозуміло, що він не з тих, хто на публіку вдає скромного, а потай тішиться увазі. – Я цілком звичайна людина. Роблю те, що мені до вподоби та вдається робити добре.

– Золоті слова, – погодилася пані й несподівано перехопила ініціативу, ніби хотіла чимшвидше спекатися обов’язку. – Я не можу похизуватися таким відомим іменем. Звати мене Акуліною Дмитрівною Головатою, я звичайна проскурівська міщанка, вдова, власниця магазинчика галантереї. Оце вирушила до дочки в Кам’янець. Побавлю онуків та й подамся назад до Проскурова – зимувати.

– Магазинчик на розі Соборної та… – пустив очі під лоба бородань, – Ремісничої?

– Іменно, – хитнула головою пані. В її голосі вчувалося здивування. – А є щось вам невідоме?

– Гм, – бородань щиро гмикнув і підбив пальцем вуса, – певно, що є. Але не у Проскурові.

– Мені вже страшно їхати з вами одним екіпажем. – Пані напівжартома, напівсерйозно втиснулася у свій куток.

– Пусте. Дозвольте відрекомендуватися – Онуфрій Троєгубов. – Бородань хвильку пожував губами, ніби вирішував, що ж казати далі, а тоді розвів руками: – Пані Головата правильно зауважила, що я багатенько знаю. Що ж, вона має рацію, але знання мої суто практичного характеру та здебільшого стосуються Проскурова. Таке в мене дивне захоплення – я вивчаю наше місто, знаю його, здається, до найостаннішого камінчика.

– То ви книжки можете писати, – усміхнувся Сіцінський.

– Уявіть собі – пишу, – Троєгубов енергійно закивав. – Щоправда, поки вся моя праця йде до шухляди в столі.

– Чого ж так? – поцікавився Яків.

– А тому, що щоразу, коли я вже ладен поставити останню крапку, знаходжу щось цікавеньке, яке неодмінно мушу дописати.

– Справжній літопис виходить.

– Якось так, – визнав Троєгубов. – Але, юначе, наразі – годі про мене.

Яків прокашлявся.

– Звати мене Яковом Ровнєром, служу я…

Не встиг Яків промовити наступне слово, як у Троєгубова округлилися очі, він вражено крекнув і швидко замахав руками, ніби не знаходячи потрібних слів.

– Ровнєр?! – нарешті вигукнув він. – Той самий Ровнєр?!

– Ровнєр, – обережно підтвердив Яків. – Щоправда, хтозна, чи «той самий». Зважаючи, що накоїв «той самий», я можу ним бути, а можу й ні.

– Ну, як же, – Троєгубов усе ще не міг заспокоїтися, торохтів і ковтав слова, – ну, як же? Ну, все ж місто гуло, наче вулик.

– Так-так, – і собі встряла в розмову пані Головата, вочевидь, утямивши, про що йдеться. – Це ж тоді, коли в місті дівчаток випатраних знаходили…

– Стривайте, – безцеремонно перервав її Троєгубов. – Це ж ви той самий Ровнєр, що фактично розкрив справу, тоді як поліцмейстер Мерлінський шмарклі жував?

– Ну, – Якову була приємна раптова увага, але пам’ять так послужливо піднесла страшні спогади, що він мимоволі здригнувся, – не приписуйте мені надто багато. Зрештою, справу можна було б вважати розкритою, якби вбивцю схопили, а так, я ж навіть не з’ясував, хто він насправді…

– Але ж убивств більше не було! – не вгавав Троєгубов.

– Це правда.

– І завдяки вашим зусиллям, але аж ніяк не поліції!

– Певно, і тут ви маєте рацію.

– Ну, ось! – бородань вказав на Якова, неначе щойно довів складну теорему. – І після всього ви віднікуєтеся!

– І справді, пане Ровнєр, – пані Головата споважніла так, що голос її став тихим і виразним, – ви зробили велику справу. Хтозна, чи не було би жертв набагато більше… А так…

– Ну, нехай ваша правда, – Яків махнув рукою на знак згоди.

Насправді він і не думав заперечувати власних заслуг, одначе кожен спогад про не такі далекі в часі події немов обпікав його. Хотілося чимшвидше все забути, жити без нічних жахіть, не підскакувати на ліжку, обливаючись холодним потом від відчуття, що тебе щойно дзизнув по горлянці чимось неймовірно гострим маніяк. Але, позаяк до повного забуття було ще дуже довго, доводилося терпіти й миритися з іноді досить нав’язливою увагою до власної персони та подій, що трапилися в місті минулої весни.

– Вочевидь, тільки мені геть невідомо, про що зараз ідеться, – обережно подав голос Сіцінський, який увесь час уважно спостерігав за співрозмовниками.

– Ох, пане Сіцінський, ви не чули про ті вбивства? – здивування Троєгубова було таким щирим, ніби Сіцінський щойно повідомив йому, наче ніц не знає про те, звідки беруться діти.

– Зізнаюся, щось чував, але то було справді «щось»: якісь плітки, перекручені та перебрехані, даруйте на слові. Від лютого й до кінця весни я мешкав у Харкові, тож по поверненні додому, у Кам’янці, як то кажуть: «чули дзвін». Коли не помиляюся, то пан Ровнєр доклав рук до розкриття кримінальної справи про вбивства повій, чи не так?

– Саме так, пане Сіцінський!

Троєгубов потер руки, задоволений нагодою переказати зацікавленому слухачеві все, чим жив і від чого здригався Проскурів зовсім нещодавно. Та що там – поруч сидів не абихто, а сам Яків Ровнєр, завдяки зусиллям якого місто позбулося навіженого вбивці. Бородань розгубився, чого йому кортіло більше: повторювати відомі моторошні подробиці чи спробувати розговорити Якова, аби той поділився чимось досі потаємним, таким, заради чого вартувало б укотре відмовитися від завершення книги та знову взятися за перо.

– Я заздалегідь перепрошую нашу попутницю, якій, може, буде не надто приємна така розмова, – задля годиться Троєгубов ґречно приклав руки до грудей, попри те що на його обличчі вимальовувалася рішучість будь-що втримати розмову в обраному руслі. Здавалося, чоловік був ладен просто зараз висадити жінку на розкислому путівці, щойно вона наважиться протестувати.

Але пані Головата не заперечувала (певно, присутність Якова та можливість випитати в нього не відомі досі подробиці, які ще довго вдасться переповідати всім без винятку родичам, знайомим і незнайомим, зіграли вирішальну роль). Вона лише широко перехрестилася, тим самим повністю віддаючи ініціативу бороданеві.

Троєгубов зиркнув на Якова, чи той, бува, не заперечує, і захоплено почав говорити…

Після від’їзду пожежників від «Мебльованих кімнат Розенберга» мало що залишилося. Власне, їхньої допомоги майже не знадобилося: злива швидко загасила пожежу, хоча другий поверх вигорів майже повністю, що робило непридатним для житла й перший.

Кілька довжелезних хвилин Яків німо тупився в шарварок, зчинений перед будинком натовпом переляканих пожильців, сусідів, приблудних собак і навіть всюдисущих дітлахів, яких начебто анітрохи не налякав шал іще не зовсім вщухлої бурі. Із задуми Ровнєра вивів Большаков, який боляче стусонув його під бік.

– Якове, якщо не хочеш мати на руках іще один труп, поквапся.

Яків спробував підхопитися на ноги – й заточився. Від падіння він урятувався, вчасно спершись на дужі руки Архипа. Як можна було зволікати, коли поряд досі лежав закривавлений Казимир? Він безпорадно заозирався довкола, ніби шукаючи підказку, й одразу ж перехопив погляд Дарці.

– Якове, треба поспішати, – незважаючи на пережите, голос дівчини звучав навдивовижу рівно. – Певно, потрібно везти його до тебе в лікарню?

– Як ти? – Ровнєр немов не чув її слів, міцно вхопився руками за дівочі плечі, не відчуваючи сили в задерев’янілих пальцях. Дарця мимоволі скривилася.

– Житиму, – обличчям дівчини промайнула тінь усмішки. – Мною не переймайся. Усе гаразд.

– Заприсягнися.

– Присягаюся, – тепер Дарця справді всміхнулася, і Яків нарешті розчепив зведені судомою пальці. – Якове, не можна зволікати.

Переборюючи пекельний біль у ногах і поперекові, Яків присів біля нерухомого Казимира. Забризкане кров’ю обличчя чоловіка нагадувало гротескну маску, і якби не ледь вловима пульсація жилки на неушкодженій скроні, то можна було би подумати, що він уже неживий. Під очима Казимира залягли глибокі сині тіні, шкіра на вилицях натяглася й узялася сірими плямами, а знекровлені потріскані губи ледве прикривали зуби. Якову ж достатньо було торкнутися шиї пораненого, провести пальцями по скроні, аби впевнитися, що справді годиться поспішати, аби скористатися примарним шансом урятувати його.

– Архипе, – Яків опустився на землю біля Казимира (ноги відмовилися служити йому), – знайди транспорт!

– Чекай! – У критичні моменти Большаков ставав великою, потужною та безвідмовною машиною – незгірш паротяга, що зносив на своєму шляху всі перешкоди. Архип шарпнувся в юрбу, заметушився межи людьми зі спритністю, начебто невластивою його опасистому тілу, а тоді немов розчинився. Однак як не вишукував його поглядом Яків, розгледіти не міг. Дивовижа, та за декілька хвилин Большаков виріс поряд, а за його плечима форкала невеличка кобилка, запряжена у воза. На передку сидів переляканий хлопчина, який розгублено переводив погляд із юрмища біля згорілого будинку на закривавлене тіло Казимира, а тоді на рішучого Большакова, що міцно тримав кобилку за вуздечку.

– Пане, а платня ж буде? – нарешті спромігся витиснути він із себе.

– Помовч і допоможи-но мені краще завантажити тіло… – Архип сплюнув і перехрестився, – ось цього пана на воза. Та ну ж бо, не барися! Буде! Не турбуйся про те!

Яків урешті-решт зіп’явся на неслухняні ноги, та раптом відчув, як до його боку притулилося чиєсь тіло, а ліктем ковзнула м’яка рука. Спиною враз шугнули мурашки, а долоня намацала Дарчину долоню – перемащену брудом і сажею, але таку теплу.

У голові били шалені дзвони, тіло раз по раз стрясали дрижаки, а зуби цокотіли, немов узимку на морозі. Але щохвилини Яків дедалі більше опановував себе, тож коли Архип із хлопчиною-візником нарешті примостили Казимира на соломі, то він уже міг стояти вільно, не спираючись на Дарцю.

Події, що відбувалися потому, Яків пам’ятав погано. Пригадував якісь уривки, котрі не надто тулилися докупи: ось вони трясуться возом угору Кам’янецькою, і Большаков прикрикує на розгубленого візника, аби той не розтряс «вельмишановного пана», тобто Казимира; ось Казимир лежить на операційному столі, а в лікарні метушаться всі без винятку, тільки він сам на диво спокійний, миє руки та готується до операції; ось він знеможено сидить на диванчикові у власному кабінеті, поруч зіщулилася Дарця, у кріслі куняє Большаков, рипають двері, хтось заходить, виходить, його про щось розпитують, але він уже нічого не чує. Найважливіше, що операція минула успішно, Казимир житиме… Хилить у сон… Страшенно хочеться спати…

Наступного дня по обіді Яків стояв перед «Мебльованими кімнатами», мовчки оглядаючи згарище. Кислий сморід горілого дерева забивав подих, а розум відмовлявся вірити побаченому. Здавалося, ще позавчора будинок був надійною фортецею, сховком від життєвих негараздів, а вже сьогодні здіймав до неба обвуглені стіни. Пожильці рятували з поруйнованого дому все, що могли витягти й що не пошкодило водою, – і від зливи, і від зусиль пожежників. Гармидер на попелищі тривав ледь не до самого ранку й ущух із першим промінням сонця, як із колишніх уже «Мебльованих кімнат Розенберга» успішно винесли останні вцілілі меблі. Моше Розенберг не заспокоївся, доки з будинку не врятували все, чому можна було дати друге життя, – від дверей і до віконного скла. Навіть не фахівцеві було зрозуміло: будову пошкоджено так серйозно, що відновити другий поверх навряд чи вдасться.

Яків дивився на закіптюжені віконні отвори другого поверху, де колись була його квартирка. Від помешкання Якова не зосталося майже нічого – вогонь знищив усе до тріски, годі було шукати бодай щось уціліле. Отак міркуючи, Яків здригнувся від доторку до плеча.

– Не знаю, що й сказати, – промовив Юшкевич. – Хіба запропоную свою скромну оселю як прихисток.

– Дякую, Арчибальде, – Яків кривувато посміхнувся. – Якийсь час я поживу й у лікарні, але ось від сякої-такої одежини не відмовився б. Доки не навідаюся до кравця та не справлю собі бодай одного пристойного костюма.

– Про що мова? – Юшкевич і собі всміхнувся, не відводячи погляду від чорних стін. Певно, перед його очима теж пролетів шалений вихор учорашніх подій: те, як він, ковтаючи сльози розпачу та злості, дочитував останні рядки різникового листа, а тоді, знесилений і геть розчавлений, чвалав до «Мебльованих кімнат», аби розминутися з Яковом і зрештою, після довгих розпитувань і пошуків, заснути в лікарні, не дочекавшись, поки той завершить операцію.

Проскурівську поліцію, розбурхану моторошними подіями та страшними знахідками, було переведено в посилений режим патрулювання, тож уперше від часу вбивства на розі Аптекарської та Купецької патрулі виконували покладені на них обов’язки справно та відповідально. Хоча в записці вбивця й обіцяв, що назавжди залишає місто, але після всього, що трапилося у «Мебльованих кімнатах Розенберга», ніхто не йняв тим словам віри.

Аби нарешті убезпечити місто від подальших убивств, поліція розгорнула масштабну операцію, але всі докладені зусилля виявилися марними: маніяк або зачаївся в надійному сховку, вичікуючи, доки все стихне, або й справді накивав п’ятами, як і обіцяв. Цілий місяць після пам’ятних для всього Проскурова подій патрулі поліціянтів нишпорили містом, перетрушували готелі та заїжджі двори, допитували візників і містян, але результату від усього цього не отримали – убивця зник, наче у воду впав.

Наступного після пожежі дня Яків з Арчибальдом наполягли, аби телеграми з детальним описом маніяка та переліком його прикмет було розіслано до поліційних управ найближчих міст і містечок – туди, куди вбивця міг утекти із Проскурова. Утім цього не сталося, і за кілька тижнів місто врешті почало оговтуватися. Тепер на вулицях майже не теревенили про вбитих повій, а перекупки на базарах знаходили новіші теми для пліток. Навіть про пожежу, яка знищила вщент «Мебльовані кімнати Розенберга» й донедавна була в усіх на вустах, зрештою забули. Місто поверталося до звичного ритму життя, і лише невеликий гурт «обраних», безпосередньо причетних до жахливої історії, досі жив минулими подіями.

Дарця після зустрічі з убивцею та несподіваного порятунку геть забула про спокійний сон. Вартувало їй прихилити голову до подушки, як укотре опинялася сам на сам із маніяком, що постійно змінював образи, перекидаючись із чудовиська на дитину, а тоді навпаки. Кожен її сон ставав одчайдушним поєдинком зі смертю, який, на щастя, закінчувався рятівним пробудженням.

Спливали дні, Проскурів повнився новими перченими плітками та базарними оповідками, а в дівочій пам’яті досі яскраво палали крокви стелі в Яковій квартирці, у зап’ястя незмінно врізалася груба мотузка, а подих забивало димом пожежі. Ситуацію порятував Юшкевич, який після першої ж Дарчиної згадки про нічні жахіття взявся до роботи. Він працював із дівчиною по кілька годин на день і таки довів, що професія алієніста не є вигадкою: незабаром Дарця почала помічати, що колишні страхи блякнуть і стають розмитими образами, яким вдається сяк-так давати раду. Дівчина сподівалася, що з допомогою Юшкевича зможе позбутися страшних спогадів – спочатку зупинити їхній згубний вплив, а пізніше й узагалі забути.

Казимир пролежав без свідомості цілий тиждень, і Яків уже засумнівався, чи поставить його на ноги. Операція була такою складною, що після чотирьох годин біля операційного столу Яків майже непритомнів від утоми: ноги підгиналися, наче у столітнього діда, якого змусили навприсядки стрибати вгору сходами, пальці не тримали інструмент, утомлені очі заливав пекучий піт, а в голові гули мільйони розлючених джмелів. Проте нікому іншому довірити життя приятеля Яків не міг, тож тільки потому, як наклав останній шов, дозволив собі безсило опуститися просто на підлогу, чим неймовірно перелякав Карла Івановича. Той підскочив до головлікаря, але він зупинив його кволим помахом руки й ледь не навкарачки виповз із операційної, довіряючи опіку пацієнта Плейшнеру.

На ранок восьмого після операції дня, якраз коли Яків мацав кволий Казимирів пульс, той розплющив каламутні очі та видав із горла ледь чутний хрип. Серце Якова стрепенулося і покотилося до самісіньких п’ят: Ровнєру здалося, що цей хрип означає передсмертну агонію. Та з плином напружених секунд, які складалися у хвилину, Казимирів погляд ставав осмисленішим, а дихання – рівнішим, і Яків нарешті видихнув, стримуючись неначе цілу вічність.

– Казимире, ти мене чуєш? – Він нахилився над обтягнутим пергаментною шкірою обличчям приятеля.

Казимир мовчав. Його повіки тремтіли, і це була єдина реакція на запитання. Яків пополотнів: невже внаслідок травми таки пошкоджено мозок? І чи не трапиться так, що зараз опам’ятається не Казимир, а квола та немічна істота з розумом немовляти?

– Казимире, якщо ти мене чуєш і розумієш мої слова, кліпни один раз, – голос Ровнєра відчутно тремтів, а погляд прикипів до змарнілого обличчя пацієнта. Зрозуміє чи ні?

Казимирові повіки знову затремтіли, а тоді повільно, наче з великим зусиллям, поповзли донизу – Яків ладен був заприсягтися, що Казимир робив це свідомо!

– Дякую, друже, – у голосі Ровнєра забриніли раптові сльози щастя. – Сподіваюся, тепер усе буде гаразд.

У відповідь Казимир так само повільно кліпнув, що, певно, мало означати згоду, після чого заплющив очі та за кілька хвилин поринув у сон. Це була його перша маленька перемога після програного двобою з убивцею.

Яків мчав під дощем. Вода забивала подих і заливала очі. Ноги грузли в розкислій землі, і він ковзав по ній, щомиті ризикуючи впасти та скрутити собі в’язи. Серце калатало в грудях і норовило випурхнути з них, а від вогнища, що палало у правому боці, обсипало гарячим приском усе тіло. Він квапився на допомогу Дарці й розумів, що спізнюється, що втрачає все саме так, як описував у своєму листі зухвалий маніяк. Убивця переграв його, він завжди тримався на кілька кроків попереду, а Яків приречено плентався позаду. Ось і зараз змушений бабратися в багнюці, тоді як кохана стає останньою жертвою проскурівського різника.

Ноги вперто несли Якова вперед, хоча йому доводилося докладати титанічних зусиль, аби просунутися вперед бодай на аршин.

Заграву пожежі Ровнєр побачив здалеку, і болюча шпилька вколола просто в змучене серце – горить його будинок! Чому Яків був певен, що палають саме «Мебльовані кімнати», він не знав, але викинути з голови страшну здогадку не міг. Сил рухатися вперед не залишилося, і, коли нога втрапила в чергову яму, Яків не втримався і шкереберть полетів у багно. З відчаєм він усвідомлював, що втрачає дорогоцінні секунди, яких може не вистачити на порятунок… Але кого ж рятувати, якщо маніяк уже завершив свою криваву справу? Ще й вогонь ретельно підчистить сліди. Тож найбільше, що Яків зараз може зробити, – це скочити в пекло першого поверху «Мебльованих кімнат», аби загинути разом із Дарцею.