Текст книги "Яса. Том 2"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 34 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

II

Ждан вернувся з Дону на Макотруса й одразу ж поїхав у Седнів, куди від’їхав на відпочинок гетьман. Ходив знайомими вулицями, блукав луками, де пас корови та коні, й дивний щем поймав серце. І не думав, і не гадав, що батьківщина, на якій, власне, нічого не має, може так діймати до живого, накликати стільки споминів.

Запах рідної луки одразу притлумив запахи всіх інших, нехай і розкішних, полів і луків. Країна дитячих споминів, у яку вели рідні стежки, була багатшою, ніж всі інші країни. А він таки ж набачився за останній місяць країв і земель, їхали степами й лісами, минали міста і села, й пригод їм лучилося чимало. Напали на них розбійники, і, може б, він і погинув, якби саме не спав на дні воза. Вже загинули сотник і двоє челядників, а Ждан тоді викублився з соломи й не розгубився – дістав з сідельних кобур (сідло лежало на возі) два пістолі, з одного випалив у широку спину розбійницького отамана, з другого – в низенького, схожого на тхора розбійника в кожушаній жилетці, одягненій на голе тіло. Отож він понюхав пороху і врятував гетьманську кореспонденцію на Дон і подарунки старшині, які везли в чотирьох зашитих мішках. Його славили і порятовані ним сердюки з гетьманського обозу, й донці, яким привезли щедрі гостинці, й приохочували лишитись на Дону, і якби щось раптом не поманило Ждана в рідні краї – лишився б. Правдиво хтось сказав: тільки та земля твоя, на якій народився. Там, на Дону, співали українським козакам пісень три руді красуні – внучки отамана в абшиді, сивобрового пасічника, і Ждан спочатку думав, що вони співають йому. А тоді розупевнився. Надто вони були красиві, й надто самовпевнений і нахабний був сердюцький підосавулець Лещенко, танцюрист і хват, балакун і співун. Три внучки пасічника лишилися в пам’яті як три руді хмарки. А в Батурині на нього чекає пухкенька, чорненька Парасочка. За всієї несерйозності її сміхотливої вдачі та й при деяких її недосконалостях, у неї вистачає розуму поцінувати кохання молодого цнотливого козака.

…Босими, в порепах ногами гонив він оцією дорогою на пашу корови. Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастівником, він брів за ними. Трава була сива од інею й холодна, аж обпікала ноги. Отам, на Крячковій могилі, він обідав. Отам, у Лаврентійовому болоті, ловив штаньми карасів. Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови – й вони сколочували її до дна. Карасики були дрібні і чомусь у червоних кривавих плямах. Отут, понад Рокитянською лукою, бродили найгустіші тумани, і їхнє біле полотно дерли невидимі деркачі. Отам, під олешиною, вовки розірвали Явдошку – обороняла теля, після того якийсь час пастушків супроводжував дід Реп’яшок з рушницею. А ото синіє Неситів бір, туди вони ходили по малину, хоч і боялися вовків.

Ждан блукав по луках, по полях, він мовби прощався з ними, щось йому підказувало серце, а може, воно летіло поперед нього, вказувало йому путь.

Вернувся на панський двір, і його запросили до столу. Сьогодні в гетьмана іменини, й челядь гуляла. У великій челядницькій світлиці стояли столи, баби й молодиці подавали страви. За столами сиділо чоловік сорок. Сердюки з варти бенкетували в малій світлиці. Не пили тільки ті, що стояли на варті в покоях, та ще один, який вартував льох. З правого боку від Ждана сидів Сидір Колиска, Ждана кортіло розпитати його за Парасочку, одначе не запитував – соромився.

А Колиска й собі не звертав на нього уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут, то там, затихала, аж раптом зринули тихі голоси. Ждан почав дослухатися й собі. В’язав слово до слова, думку до думки й вив’язав вервечку. В сусідньому селі Макишині, в маєтностях таки ж їхнього гетьмана, зріла змова. Колишні вольні козаки, яких останньою полковою ревізією записали в підсусідків, збиралися послати в Москву посольство з суплікою на гетьмана. Та коли б тільки цю одну скаргу хотіли внести у високі цареві вуха, а то ж вивідали й інші недишкретності гетьмана, навіть щось таке про війну з турками, й списали на папір все. Збирали гроші, двоє призвідців – козаки Гулько і Зайченко – лаштувалися в дорогу. Але знайшовся здрайця, козак Сулія, виказав їх. Сердюки запрягли коней у воза з кліткою, в якій возять продавати на базар гусей, поклали туди зв’язаного Сулію, й поїхали в Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулію взяли з собою для того, аби показав, де живуть Гулько та Зайченко, а зв’язали, щоб вивідав усе до кінця. Для цього всіх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко цей підступ розгадали й прибили Сулію трохи не до смерті. Сьогодні вранці той поволікся додому показувати синці, які йому буцімто намалювали сердюки. А Гулько та Зайченко чекають на квестію.

Та звістка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому гетьманські милості в’їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем – троюрідним братом по матері. Це з ним пасли вони на Рокитянській луці корови, ловили в болоті карасі й обідали на Крячковій могилі. З неї злітали вниз, наслідуючи степових чаєчок… Це ж, міркував Ждан, він уже ніколи не погомонить з мрійливим Трохимом Гульком, не почує його скрипки, його тихого сміху. Й захотілося йому побачитися з Гульком. Так захотілося, хоч і смерть, а мусить побачитись. Може, думав, вдасться чимось допомогти Гулькові. Все – таки він, Ждан, присвічував гетьманові.

Тихенько виліз із – за столу, налив у мідний пугар дулівки й вийшов із світлиці. Сутеніло. У дворі стояла гнітюча задуха, пахло кізяками, перепрілими збоїнами, з – за високого зеленого паркану з гетьманського саду повівало сухим, переспілим запахом липи. Підійшов до великого, на два входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нікого. Сердюк сидів на землі і спав, прихилившись спиною до червоної цегляної стіни льоху. Одні двері були відчинені, в других стриміла притика. Ждан подивував, що вони незамкнені, і в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, відтак само по собі закалатало серце, а думка запліталася, наче п’яна. Це ж так просто – підняти притику й тихенько гукнути у вологу темінь.

– …Хлопці, виходьте! – гукав Ждан, запах цвілі бив йому в носа.

Ніхто не виходив, і він покликав удруге і втретє. Нарешті там щось заворушилося, зачовгали на східцях ноги, і з льоху вийшли дві пропахлі кислими огірками та капустою постаті. Вони озиралися, розгублено витріщилися на Ждана.

– Трохиме, Василю, сердюк спить, – шепотів Ждан. – Втікайте.

В’язні озиралися, злякано косували на дубову хвіртку в паркані.

– Куди ми втечемо…

– Зі мною, на Січ, – аж стрепенувся, бо хоч цю думку носив у собі віддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер спалахнула, як порох. І з цього вогню, неначе з вибуху порохової гранати, вигулькнуло чорновусе обличчя Митрофана й поманило збадьорливою усмішкою.

– Нікуди нам втікати.

Не стільки зі слів, скільки з Трохимового вигляду Ждан зрозумів, що вони не втікатимуть, й не осудив їх. Подумав: у них жінки, діти (в Гулька – четверо), батьки… В цю мить вартовий сердюк голосно відригнув і лупнув очима. В тих очах стояла хмільна каламуть, думка довго не могла пробитися крізь неї. Врешті пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотів, а далі тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по двору, в його голові знявся рій думок, але він не міг вхопити жодної. Утямкував одне: склалося на лихо, йому треба рятуватися.

– Допоможіть вкинути його в погріб, – гукнув до Гулька й Лещенка.

Ті монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А тоді один за одним шаснули в погріб. А сердюка, – Ждан не пам’ятав, як те сталося, – деменув в обличчя, а сам згинці попід вікнами світлиці побіг до воріт, які вели з господарчого двору на греблю й далі на дорогу за село.

III

Митрофан шукав собі срібні підкови, щоб були по каблукові, в міру тонкі і щоб посередині в них була чирвочка. Вона дуже гарно відкарбовується на снігу та вологій землі.

Й зовсім не думав про те, що саме йому не випадало залишати за собою сліду. Таких підків не було. Обійшов усі ятки на Костянтинівській вулиці, де торгували залізом і залізяччям, а підібрати собі підкови не зміг. Ось і остання ятка. Над самими дверима висіла в’язка кінських підків, біля неї – набір кінських залізних пут, у кутку – шкворні, а далі попід стінами залізо для возів (ободи, ступки, отеси, підгейстери), а також ухналі, скребки, ножі для скоблення, бляшки для наритників, кільця й дзвіночки для дуг, вудила всіх розмірів.

Чубатий літній крамар у круглій татарській ярмулці та замицьканому чужоземному каптанці намагався збагнути з вигляду запізнілого покупця, що йому треба, заяснів виробленою посмішкою, та враз стенувся, неначе з холоду, спохмурнів і пішов зачиняти двері.

– Щасливо добувся? – запитав, шкиргонувши важким засувом.

– Мовби щасливо. Наші запорозькі кугути мандрувати не люблять, раді випхнути за січові ворота будь – кого й на дорогу припасів не шкодують. Так що не схуд.

– Ще схуднеш, – похмуро пообіцяв крамар. – Прив’язали ви мене до свого воза. Ще й брата мого в Батурині. А в нього шестеро… Як пуцьвірки.

– А що б вони їли, ті шестеро, якби не гетьман? – буркнув Митрофан. – І чим би торгував ти?

– Я оце стою тут і мовби душу свою продаю, – зізнався крамар. – Відпустіть ви її на покаяння.

– З тілом чи без тіла? – Й бачив, як тіпнувся крамар, як він злякався, та й у самого душа зіщулилася й затремтіла, сполохана чорною думкою: «А хто відпустить мою?»

Розділ двадцять четвертий

I

Пан Казимир із своїм гостем, двоюрідним братом Владиславом, сиділи у садку в збудованій у східному стилі альтанці, пили густий і холодний – просто з льоху – грушевий узвар, розмовляли. Пан Владислав приїхав третього дня. Це був пухкий, м’який, череватенький панок років сорока, з сивуватим чубом, який вився на скронях, чималим, у червоних прожилках носом, тонким голосом і вишуканими манерами. Любив поговорити про речі високі, про римських цезарів, походи Александра Македонського, хоч сам був людиною цілковито цивільною і посідав уряд скарбника луцького магістрату.

– Лиха це річ… старість, – мовив пан Владислав, у очах якого чаїлася сумна думка, і відсьорбнув з великого пузатого кухля. – Дуже лиха.

– Ти начебто не такий вже й старий, – заперечив пан Казимир.

– Маю на мислі не кволість і хвороби тіла – інше.

– Що ж саме? – запитав Казимир і посміхнувся. – Чим вона тебе лякає?

– Не лякає, а смутить. Молодість – вона щира й безбережна. Може пожертвувати життям задля якоїсь мети або заради когось іншого. А старість – зроду – віку. Та й не в самій жертовності суть.

– А в чому? – знову посміхнувся Казимир, якого тішила ця розмова, як, буває, тішить людину гарна оповідка.

– В тому, що вона не вірить у щось таке, заради чого можна принести жертву.

– А для чого її приносити, – сказав Казимир. – Викинь всі ці дурниці з голови й живи. Живи, поки можеш. Поки можеш випити й з’їсти. Кохати дівчат…

– А що ти називаєш коханням? Отих своїх…

– Білогрудих лебідок…

– Так вони ж, мабуть, бридують тобою?

– Нехай спробують, – ощирив у посмішці зуби Казимир. – Та й чого їм бридувати? Я ще того… при здоров’ї. І живуть вони ліпше од інших хлопок. В полі не працюють.

– Якщо це життя, – промимрив Владислав і пухкою білою рукою роздушив комара, тільки червона пляма лишилася на щоці. – До речі, а де твої Ядвіга і Адам?

Казимир поморщився на Владиславову нетактовність.

– У Кракові. Де ж іще? Адам у колегіумі…

– А Ядвіга?

– Я їй не забороняю жити, як вона хоче. Тільки сюди їй потикатися зась. – Казимир підвівся. – Ходімо звідси, поки нас не з’їли комарі. Отаке кляте місце, гарне й кляте: все літо тнуть.

Брати підвелися й доріжкою пішли до палацу. По дорозі зустріли дівчат, які йшли з шиттям. Їм дозволялося вишивати в саду, в дальнім його кутку, там була вкопана для них широка лава. Дівчата відступили в траву, пропускаючи панів.

– Що то за дівчина, чорнява і кругловида? – запитав Владислав. – Позаду всіх стояла.

– Сподобалася? – реготнув Казимир. – Можу поступитися на ніч.

– Та ні. Я про те: надто вона змарніла, і повно суму в її очах. Навіть не суму, а туги. Такої… ну, безпросвітної.

– Все ти щось вигадуєш, – невдоволено мовив Казимир. – Дівка як дівка. Звичайна хлопка, як усі інші.

Вони піднялися по сходах на ґанок. При дверях, обіпершись плечем на одвірок, схрестивши на грудях руки, стояв Ян. Його чорні очі були непроникливі, здавалося, вони не пропускають світла, воно од них відбивається. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося, що перед його очима провели лезом бритви.

– Дивний якийсь цей хлопець, – сказав Владислав, коли вони почали підніматися сходами на другий поверх. – Мені здається, він може людину вбити.

Казимир засміявся хрипкуватим сміхом. В тому сміхові відчувалися і досада, й радість, і ніби аж величання.

– Все тобі щось здається. Але цього разу ти вгадав. Уб’є й не здригнеться. Варто мені тільки кивнути пальцем.

Владислав знизав плечима:

– Дивна відданість.

Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очі засвітилися.

– О, то незвичайна історія. Хочеш – розкажу. Нікому не розповідав, а тобі розкажу. Може, ти тоді… Ну, переміниш свою скептичну філософію на іншу, оптимістичнішу. Сідай у фотель. А я ось сюди. Не люблю м’яких стільців. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян, дістався мені в спадок від тата. Проте я також трошки причетний до тієї історії. Мені вже було шістнадцять літ, і батько брав мене на ті лови. Як ти знаєш, є у нас два маєточки на Брацлавщині: Піски і Козине. Так от, чверть віку тому в тих місцях гасав чи, як кажуть хлопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом не чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч і хлоп, ще й невловимий. Які тільки засідки не робили на нього, які тенета не розкидали – проривав і вислизав. Не було од нього спасу не тільки моєму татусеві, а всім довколишнім панам. І тоді татусь дізнався, що в Чаплі є син. Син, якому рік. Ага, я забув тобі сказати, що жінка Чаплина теж ховалася в лісі, а синка віддали далеким родичам. Тато й влаштував там засідку. Сказав так: колись хтось із них двох та прийде. Два місяці сильце стояло порожнє. А тоді впіймалася пташка. Знадлива була, я вже її пам’ятаю. Ну от… Привіз татусь її в замок разом з дитиною і почав торгуватися. Торгувалися – торгувалися. Довго торгувалися. Любила його, того розбійника, стерва, дуже. Та врешті виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але половина його ватаги вирвалася й подалася в інше місце. Залишилася в тому ж лісі, й не могли її знайти. Заздалегідь приготувала собі той другий сховок. Почали тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися – торгувалися й виторгували всіх до одного.

– Я не все зрозумів, – на мить перебив Владислав, перемінившись на обличчі. – Про оті торги. Який же товар? У неї – дитина, у вас – куля або шворка на шию? Так? А далі…

– Чекай ти! – махнув рукою Казимир. – А як шворка, то що? Тільки трошки, було, посиніє… Ну от… і збив мене з розповіді. Ага. Оце той самий хлопець. Бач, який чорний.

– Він лишився сам?

– Його матір татусь подарував одному панові з Варшави. А Яна виховували ось тут, у фільварку. До п’ятнадцяти літ. А потім я віддав його до війська на вишкіл і наказав навчити грамоти.

– І парубок не знає, хто він?

– Звичайно. Я йому сказав, що він син бідного безземельного шляхтича й що його батько загинув у війні з Хмельницьким.

– І він забув рідну мову?

Казимир зареготав.

– Та він і не знав її. – І враз його обличчя стало серйозне. – А що вже вірний мені. В огонь і воду за мною і поперед мене.

– Так, це важливо, що своєї мови не знає, – промовив Владислав. – Не знає рідної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар.

– Щось подібне.

Владислав довго потирав пухкою рукою підборіддя.

– Поганий чоловік був твій татусь, а мій дядько.

– Це ж як поганий?

– Не можу сказати й як. Дуже.

Обличчя пана Казимира поблідло, він схопився з стільця й вдарив кулаком по мармуровому столику. Кутики його губів затремтіли. Одначе стримався.

– Їдь звідси.

– Звичайно, поїду. Я й сам не хочу жити в такому домі.

– Євнух! – таки гукнув навздогін Казимир.

За хвилину до ґанку, де чорніло вибасуване в спориші кінськими копитами тирло, під’їхала карета. Казимир стояв біля вікна, лівою рукою тримався за довгу портьєру з китицями. На мить в його очах спалахнули лихі вогники, але він не дав їм розгорітися у вогонь помсти. Довго стояв, роздумував. Вже карета зникла за ворітьми, вже віддаленів стукіт копит, а він все стояв, прихилившись до лутки вікна. Якась думка звивалася на дні його серця – серед гніву й злоби, серед глуму і насміху над невдатним двоюрідним братом. Раптом вона випливла нагору. Казимир плеснув у долоні. Неначе з – під землі вродився козачок у червоних чобітках.

– Лукину, вишивальницю.

Лукина увійшла й зупинилася біля дверей. Пан обвів її постать гострим поглядом. В першу мить йому здалося, що її очі займають все обличчя. Такі були великі й зболені. «Тьху ти…» – вилаявся про себе пан. І подумав, що з цією дівкою йому й поталанило, і не поталанило. Була вона дуже цнотлива, відлюдькувата і якась… гордовита. А чим вже їй гордувати в її становищі? Підступитися ж до неї вдалося тільки за допомогою вина. Вона впивалася до нестями й тоді нагороджувала любощами, не відомими Казимирові раніше. Тільки зо два рази прошепотіла якесь інше, не його ім’я. А по тому ставала знову як горіх серед колючого гілля. І кілька разів панові спогадувався ножик із скіска. Було смішно, а трохи й лячно. І все ж… Є щось у цій дівчині. Була б вона шляхтянкою… Просто якби він був молодший і зумів закохати її в себе. Незвичайними розповідями, хоробрістю, чоловічою силою, ніжністю, подарунками. Про таке він колись мріяв. І такого йому не стрілося. Спочатку війна, та й був живий татусь, він сидів у цьому маєтку.

– Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, – гарикнув Казимир, бо ж згадав, що саме Владислав помітив осмуту цієї дівчини.

Лукинині губи смикнулися, з темно – вишневих стали білими, а з куточків очей скотилися дві сльози.

– Я… я в тяжі, – прошелестіла вона.

Пан наморщив високе чоло.

– Ну й біда мені з цими дівками, – спробував повернути все на жарт. – Ледве з якою пересплю, уже й понесла. – І осміхнувся погордливо, хижо. Хоч насправді це була четверта дівчина, яка завагітніла від нього. Стояв, роздумував, що робити. Відправити в Піски чи Козине?

Так Піски зовсім маленьке сільце, а в Козиному вже троє чукикають байстрят. Треба видавати заміж. Тут, у селі.

– Ти підеш заміж? – запитав голосом, що не викликав заперечення. – За кого б ти хотіла вийти заміж?

– Той… не візьме мене.

Пан зареготав. Наче трощив горіхи голими руками.

– Накажу – візьме. Та й без наказу. За кого б ти хотіла піти?

– За Філона.

– За якого Філона? – А сам поморщився, бо пригадав, що саме це ім’я шепотіла Лукина в п’яній гарячці кохання.

– За Філона Мальованого… – і знову затнулася. – Але він, мабуть, не схоче.

– Нехай спробує. Та й кажу ж, ще сам прибіжить. Знаєш Лимарів хутір?

– Отого, що згорів у хаті?

Лукина гаразд знала хутір козака – полісовщика Лимаря. Він був вольний козак, бездітний, і коли померла дружина, порядкував сам, сам і піч топив – та й згорів разом з хатою. А все інше лишилося: дві комори, клуня, хлів лісяний і хлів рублений, саж, погреби, великий сад.

– Знаю, – прошелестіла сухими губами. – Лимар був вольний.

– Ага, був. Я купив обійстя. (Збрехав і не моргнув оком, просто всю Лимареву землю і хутір прирізали до панського поля). Дарую тобі його і ще п’ять десятин землі. Хату збудуєте самі.

Казимир аж запишався власною щедрістю. Ще жодній покритці, навіть жодному найзапопадливівшому слузі не давав такого дарунка. Сам не знав, як це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досі кипів у думках проти Владислава, який би зроду – віку не проявив такої великодушності й щедрості. А ось він… хоче – дарує обійстя, а хоче – викачають намазану дьогтем дівку в пір’ї і вивезуть у гнойовому возі за село.

– Рада? – помолоділо блиснув очима.

– Рада, – тихо мовила Лукина й ледь вклонилася панові, але в очах її роїлася якась неспокійна думка.

– Останні два рушники можеш залишити собі. Пов’яжеш ними старостів. Старшим старостою буде сам осавул Лизько. – По тих словах повернувся й вийшов, сподіваючись, що вже ніколи ні в серці, ні в пам’яті не зрине спогад про Лукину, як не зринають вони про всіх інших покинутих ним покриток…

II

Осавул Лизько зайшов у двір Мальованих попереду овечок, що бігли з паші й збивали куряву, і вже тут передихнув, зняв шапку. В нього на тім’ї блиснула лисина, він витер шапкою спершу її, а далі обличчя й розгладив вуса. Він бачив, що Філон пішов у береги, але не завернув його, вирішивши, що краще спочатку побалакати з його батьками.

– Драстуйте вам у хату, з п’ятницею будьте здорові, – мовив Лизько нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя. Лизько – високий, худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник, обличчям і неприємними очима. Колись, кажуть, ті очі були й добрі, й ласкаві – звичайні людські очі, але за роки осавульства все тепло з них вивіялося, осталися попіл і сажа. Текля і Василина саме ставили на лежанці опару. Оникій і Йосип довечерювали солоною таранею з галушками (Філон повечеряв раніше). Всі посхоплювалися, заніміли.

А Лизько, сповнений самоповаги й добродійства, яке мав учинити, сів на лаві, поклав біля себе шапку й сказав:

– Тісна, тісна у вас хата, але скоро тут попросторішає.

– То ж яким побитом? – обережно запитав Оникій, витираючи долонею ріденькі вусики.

– А таким – от, що треба вам женити сина.

– Самі про те клопочемось, та… – Оникій скрушно ударився в поли.

Лизько всміхнувся й крутнув вуса.

– Приніс я, Оникію, в твою хату велику радість. З панської ласки йду до тебе в старости.

– Ой, – вхопилася за сухі груди Текля. – Василина ж мала ще.

Лизько вдоволено засміявся.

– Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости.

В хаті запала насторожена тиша.

– Кого ж це мені сватають? – обережно запитав Йосип.

– Не тобі, а Філонові.

Всі, хто був у хаті, спантеличено поглядали одне на одного. Лизько потішився переляком господарів, суворо сказав:

– Василино, вийди з хати. – І, коли за дівчиною зачинилися двері, поважно мовив: – Будемо сватати Грищенкову Лукину.

– Ткачикову? – перепитав Йосип.

– Ткачикову.

– Це ту… покритку, – йойкнула Текля й заплакала. – За віщо нам, за віщо нам такий страм і така кара?

– Ану вмовкни, – гарикнув осавул. – Добра мені кара. Пан за нею оддає Лимарів хутір і ще п’ять десятин землі!

І знову в хаті запала тиша, але вже інша, надійніша, світліша.

– А це… не жарти? – обережно мовив Оникій.

– Я оце прийшов би жартувать, – обурився Лизько.

Йосип, що сидів із розтуленим ротом, мовив:

– Аж не віриться. Коли б оце мені…

Оникій теж стрепенувся:

– А може, нехай сватається Йосип. Він старший.

– Сказано – Філон.

– Філон так і Філон, – одразу здався Оникій – Воно справді, Текле, діло трохи таке… Але ж цілий Лимарів хутір. Звідки будете її сватати?

Осавул знизав плечима:

– З дому, вона вже вдома.

Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душі на таке. Хоч, звичайно, було їй і кривдно: сподівалася, що поодружуються сини нехай і не на найкращих дівчатах, нехай і не на красунях, але на чистих, не з панських покоїв. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре… якщо добре. Вона перша й сполошилася:

– А якщо Філон не захоче?

– Як – то не захоче, – здивувався осавул. – Пан наказав. Кличте хлопця.

Йосип пішов і по якомусь часові вернувся з Філоном. Було видно, не втерпів, дорогою все йому розказав. Бо Філон не привітався з осавулом, не зняв шапки, а став у порозі й прорік:

– Я женитися ще не буду.

Його лице дивно мінилося.

– Як це ще не будеш? – не зрозумів осавул.

– А так. А на Лукині – то й ніколи.

І зціпив зуби, аж потемніли вилиці з молоденьким, лише кілька разів потятим бритвою пушком.

Осавул спантеличився. На таке він не сподівався.

– Та ти знаєш… ти знаєш, що мелеш, – мовив навіть не погрозливо, а злякано. – Та тобі… Та тебе…

– Скажіть панові: не одружуся на Лукині, хоч убийте.

– А коли б на мене… – сказав Йосип.

– От і женися, – витиснув крізь зуби Філон.

– Сину, змирися, – просив батько.

– Ми його змиримо канчуками, – погрозливо мовив Лизько.

– Я все одно на Лукині не одружуся, – сказав Філон, і така була в його голосі затятість, так яро палали його очі, що осавул взявся за шапку. Його провів на вулицю Теклин плач.

– …Як це не хоче одружуватися? – здивувався на Лизькову оповідь пан Казимир. – Приведіть його сюди.

Двоє гайдуків привели Філона. За пановою спиною стояв Ян.

– Чому це ти не хочеш одружуватися на такій гарній дівці? – здивовано й мовби м’яко запитав пан.

– Бо… не люблю її, – одказав Філон. – Стояв на блискучій підлозі, широко розставивши ноги в стоптаних постолах, і стояв міцно. І сам був міцний – шия бронзова, лице смагляве, відкрите. Це дратувало пана.

– А я велю.

Філон мовчав.

– Утямив?

– Над нами, пане, ще є Бог, а він мені не велить, – сказав Філон, не опускаючи очей.

Ці слова привели пана в нестямний гнів.

– А я наказую… І тобі, й твоєму хлопському Богові. Слово гонору, ти візьмеш Лукину за жінку.

– Не візьму, хоч убийте.

– Візьмеш! – верескнув пан Казимир і затупотів ногами. – На конюшню його.

Гайдуки підхопили Філона під руки, потягли з покоїв. Вже зайшов вечір, і на конюшню принесли дві свічі. При їхньому хисткому світлі його й били. Форкав у міцній загорожі жеребець Нерон, бив копитом у дошки. Гайдуки хльоскали канчуками тільки напівсили. Один навіть просив Філона: «Ти кричи». Філон не кричав. А тоді на конюшню прийшов Ян, став у дверях, схрестивши на грудях руки, й батоги засвистіли на всю силу. Коли Філона підвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тіла.

– Ну! – процідив крізь зуби пан, що став у дверях, взявшись у боки руками. – Гарні в тебе бояри?

– Це, пане, не мої бояри, а ваші.

– Що – що? – не зрозумів пан.

– Кажу, що на моєму весіллі бояр не буде. Бо не буде самого весілля.

– Засічу до смерті і мертвого женю…

– Хіба що мертвого.

– Гайдуки!

– Ваша світлосте, – зашепотів за Казимировою спиною Лизько. – Я хочу вам щось сказати.

– Що ще там? – невдоволено озвався пан, але ступив у темінь.

– Є ще один спосіб, – проникливо, лакейським голосом шепотів осавул. – Колись, пам’ятаю, одного харцизяку пан випитували про золото… Замкнули на ніч у порожнім вітряку і запустили вітряк. Воно, знаєте, порожній, він гуде, як гаспид. Камінь шкиргає, іскри сиплються. Ну, як у пеклі. Вже за півгодини застукотів той у двері й зізнався.

Пан замислився.

– Що ж, мені одного млина не шкода.

– Та отой, крайній од шляху. Він уже старий, камінь з’ївся, міняти треба. А воно вітрець набирається. – Й підняв над головою руку, заохочуючи до того й пана: мовляв, подивіться, який вітер.

Пан руки не підняв, посмикав себе за вуса й сказав:

– Роби. Тільки варту постав, бо він, бачу, такий, що й втекти може.

– Не втече, – пообіцяв осавул.

На драбинчатім возі четверо гайдуків і осавул привезли до млинів Філона. Він не знав наміру своїх катів, одначе здогадувався, що вигадали вони щось надто лихе, й збирав себе на силі. Лють клекотіла йому в грудях, боліло серце, а на ньому закипали сльози. «Якби вона хоч не сміялася», – ця думка не полишала його голови, вона й тримала на чорній, важкій струні.

Осавул відімкнув млина, гайдуки впхнули туди Філона й зачинили двері. Філон зітхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млині… То що ж.

Пахло мливом і мишами, млин ледь гудів – вітер набирав сили й свистів у крилах. Зверху щось шелеснуло – Філон подумав, що то пугач або інший птах знайшов собі тут прихисток на ніч. І враз підлога під ним гойднулася, заскрипіла, він відчув, що повертається разом з млином. Гайдуки розвертали вітряк проти вітру. А далі млин загудів, заревів, неначе сто чортяк вхопилося за його крила, заскреготів, зашкирготів камінь, й іскри з – під нього бризнули такими снопами, що Філон відсахнувся й боляче об щось ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки, підводився і з жахом дивився на полум’я, яке рвалося з – під каменя. Філон подумав, що з хвилини на хвилину спалахне млин і що він згорить разом з ним, почав хреститися. Однією рукою хрестився, а другою тримався за стінку млина, закусивши губи. А млин торохтів, а млин верещав, реготав, жахкав полум’ям, здавалося, він зірвався з припону й мчить кудись, як навіжений. Філонові рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей, він уже й поповз до них, і враз у його голові кольнуло, мов розжареним цвяхом: «А вона ще й сміялася». Він поколінкував у куток, де лежало кілька мішків з – під борошна, упав на них, накрив голову руками й затих.

Опівночі горішній камінь стерся, вломився, тріснула вісь, млина заклинило, й вломилося крило, вітряк затих, тільки гудів під буряним вітром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки відчинили млина, Філон спав на мішках. Камені так і не перемололи його затятості.

А рано – вранці у фільварок прибігла Лукина, вона добилася до пана й просила, щоб з Філоном її не одружували. Цілувала панові чоботи, а він бридливо відступав і сказав, ощиривши зуби:

– Я дав слово. Воно – непорушне. Сьогодні вдень чекай старостів. Вінчатися – увечері.

Старости були в китаєвих шапках з квітами і в червоних жупанах, вони вели молодого до молодої, за ними їхало ще двоє гайдуків на конях, і коли Філон в одному місці кинувся до плоту, його шию захльоснув аркан.

– Татари, татари, – тільки й сказав він, а сам вирішив, що вінчання не буде.

Світилок теж було дві – з васильками в косах і з свічками із ярого воску та шабельками в руках. Пан наказав, щоб все було по закону. Філон ще встиг вирвати в свата хліб і вкинути в криницю, але принесли інший хліб. До церкви молодих привезли на возі, а через подвір’я молодого вели два боярини, тримаючи за відкидні рукави жупана. Позаду йшли два боярини – гайдуки й впирали Філонові в плечі два пістолі. Пан сказав перед цим: «Якщо укоїш щось, відмовишся шлюбувати Лукині в останню мить, бояри натиснуть на курки».

Літній тілистий піп увесь трусився, й трусилися в його руках вінці, й ходуном ходило Євангеліє. Голос йому зривався, він заїкався й часто заглядав до книги, бо пам’ять йому відмовила, на молодих не дивився, і молоді не дивилися одне на одного, у Філона в самого очі були як цівки пістолів, а Лукина свої очі виплакала, й на тому місці темніли дві чорні ями.

Піп підняв хреста й запитав молоду, чи шлюбує вона своєму майбутньому мужеві, і Лукина прошепотіла сухими, як торішнє листя, губами: «Шлюбую». Далі він запитав те саме у Філона, той довго мовчав, і затіпався піп, і напружилися старости – гайдуки, дужче вперли в спину молодому дула пістолів, і тоді Філон проказав голосно: «Шлюбую».