Текст книги "Яса. Том 2"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 34 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

V

Дорошенко зрікся гетьманського чину ранком наступного дня. Цілував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Січі Запорозької на радному майдані біля соборної церкви. Майдан був майже порожній. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козаків, Сірко та Флор Минаєв – оце й усі, хто був при тому.

Так повелів Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майоріли проти сонця прапори та корогви. Всі санджаки того ж дня повіз у Москву гетьманів брат Андрій. Дорошенко поки що залишався в Чигирині чекати своєї долі. Він не розпускав війська, проте одкликав з Адріанополя своїх резидентів і наказав випровадити геть турецьких і татарських. У Чигирині поки що не знали, чого чекати: миру чи нової війни. То більше, відомо всім: найтривкіший мир наступає після найтяжчої війни і найтяжча війна – після довгого миру.

VI

Повертаючись від Дорошенка, запорожці зупинились на першу ночівлю в корчмі навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попід призьбою й біля ґанку вигналися бур’яни в пояс, хтось познімав двері, повиймав вікна, одначе широкі дубові лави, а також стіл і кленові поли для нічліжників залишилися. З хати притьмом вимчав кіт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипів, а тоді занявкав. Здичавів, але ще не зовсім.

Козаки попутали коней і пустили в лужок під дикі груші на попас, а самі розташувалися в корчмі. Вона була величенька й складалася із заїжджого двору та шинку, які розділялися повіткою, під неї подорожні ставили коні й закочували вози або затягали сани. При шинкові містилася й кімната, в якій жив корчмар з сім’єю. Все те тепер запустіло: мальовані крокусом стіни та сволоки потемніли, піч полупилася, долівка вибилася. Одначе раділи й такому затишку: все ж не годувати комарів десь у байраці. Вечір мав піти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманці та фляжки були повні, а в передках возів, на яких допроваджували подаровані чигиринцями гармати, покочувалися туди – сюди нові кленові барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подія, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на світі. Невідомо, хто із козаків і як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сірко віз у тороках свого сідла, – адже, коли Дорошенко її віддавав, запорожців не було: всі вони стояли постоєм у нижньому посаді; булаву Сірко вирішив показати вже в Січі, на великому крузі, – але в корчмі хтось виповів цю таємницю. Вість та зв’южила січовиків. Уже трохи хмільні, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, і почали вимагати, аби оддав булаву.

– Викинь її, батьку! – гукали запорожці. – Вона турком смердить. На ній кров християнська.

– Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, – хтось спробував погамувати козаків, але його не слухали.

– Ти одурив нас, нишком од коша вів перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! – лунали голоси.

– Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!

Вони розпалювали криком один одного, двоє найвідчайдушніших, а може, найхмільніших, переступили поріг, де в світлі олійного ліхтаря, без жупана, в самій сорочці, вишитій дрібним барвінковим квітом по комірцю, сидів кошовий, їм намагався перешкодити Ніс, пропхався й собі до дверей, але його не пускали.

– Чи ви подуріли, чи показилися, – усовіщав січовиків Ніс. – Кошовий вже спати вкладається. Ви хмільні й дурні. Ось прочумаєтесь… А ще краще: приїдемо на Січ, запитаємо перед усім товариством.

– Ми хочемо зараз, – осмілілий од горілки, кричав з – за чужих спин Шевчик, перемінивши голос. – Нехай дає одвіт.

– Тобі, пришелепуватому? – взявся в боки Ніс. – Кошовий, далебі, має свій розум.

Шевчик сховався, але інші не відступали:

– Може, він і має, а ти ні. Йди, осавуле, до сучої матері!

Носа зім’яли, одтерли, а самі приступили до ванькирчика ще прикріше. І вже не запитували, а правили вину.

– Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вітчизни.

– Ми вольні, а гетьмани у нас комусь служать!

Кошовий встав, одягнув кунтуш.

– Йдіть геть, – сказав. – Дам одвіт на військовому крузі.

– Зараз давай! – закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало; аж полум’я ліхтаря тріпнулося за відчиненими дверцятами й трохи не погасло. – Ти радився з нами, коли брав її?

Отаман од того крику скипів, його ліва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.

– Не маю нужди радитися з дурнями! – гукнув і схопив Плямкала однією рукою за груди, а другою за плече й витурив у сіни. Плямкало полетів шкереберть, збив з ніг одразу двох. А Сірко вхопив за плечі ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Він хряпнув дверима й мимохіть повернув дерев’яного цюцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у двері вдарила лайка й загупотіли кулаки. Проте двері були міцні, дубові, оковані залізними штибами. Видно, в цій кімнатині мешкав корчмар і тримав тут гроші. Запорожці ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати двері плечима, а вони лише гуділи.

– Несіть колоду! – залунали голоси.

– Лаву давайте. Тягніть її з світлиці!

– Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!

– Розіб’ємо булаву на голові!

Сірко розумів, що то не порожні погрози. Хмільні, розлючені запорожці увірвуться до комірчини, світло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темряві. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на поріг?

Не випадало.

– Ет, чортової матері, – вилаявся скрушно.

З комірчини були ще інші двері – на кухню, а звідти – в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожні сакви, в яких лежали його пожитки, серед них і булава, й вийшов у заснований густими тінями сад.

Запорожці кинулися вже на кінський тупіт, кілька чоловік похапали коні й погнали навздогін. Вони мчали широкою дорогою, ніч падала на степ, немов шатрище чорного, підрубаного намету, коні форкали в темряві й притишували біг. Проскакавши з півмилі, січовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вітер видув з голів хміль, й стало їм прикро за себе і страшно за содіяне. Були як діти: то хоробрі до безрозсудності, то безпорадні до немічності. Кружляли на одному місці й гукали розпачливими голосами:

– Батьку, де ти! Батьку, озовися!

Шевчик плакав.

Сірко не чув того. Він давно звернув з дороги й їхав степом. Не було радості, не було злості на тих, хто гнався й не наздогнав.

Тихо шелестіла трава, розумний і сторожкий кінь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, віддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини інших Шевчик, і йому стало смішно. Він реготав; коли б на той час хто стрівся в степу, втікав би, прийнявши за божевільного. Йому аж сльози набігли на очі, витирав їх кулаками.

Але те тривало недовго. Похмурість поволі оповила його, голову обсіли сумні думки. Сумні думки – чорні круки на одинокому дереві, й серед них – найбільша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства свої перетрактації з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нібито правильно. Запорожці не пустили б його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всіх січовиків, наперед не розкривши всіх своїх замірів, розкрити ж їх не міг, бо долетіли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вірити. Він живе й боліє тільки ним, дбає тільки про нього. Він помислив за них усіх, а таке завжди не подобається людям. То хіба ж він винуватий, що долею повелено мислити за інших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мізки викрутять, не доміркуються ні до чого.

Почував, що в оцих його думках щось не стулюється із запорозьким звичаєм, законом, та й не тільки із звичаєм та законом Січі. Хіба ж не в таїні від людей, од війська виколихували свої заміри Брюховецький, Дорошенко!

«Але ж, – боронився майже гнівно, – мої заміри чисті».

З темряви на мить виглянули Плямкалові очі, зиркнули підступно й нахабно: «Звідки мені знати, що ти хочеш?» – «Через те й не знаєш, і не дізнаєшся ніколи, що мало під оселедцем олії», – знову захищався сердито. «Я не знаю, – не гасив нахабних вогників Плямкало. – Брекало, Кваша знають. Усі гуртом до чогось домислимось». – «А коли домислитесь до чогось іншого?!»

Дві мотузки не зв’язувалися. Давно і кріпко думав над тим. Спостерігав не раз: людина замишляє на добре, а виходить зло. Чи замисли куці, чи щось заважає, чи кожна людина має на всі добрі і злі справи свої мірки? Тоді що ж виходить – не може бути добра для всіх? А, мабуть, не може. Навіть січовий закон не всі справляють однаково, й не всім він до вподоби. Найчастіше буває так: починає людина з турботи про ближнього, зі справедливості, а закінчує олжею. Не може сповнити своїх замірів, починає підпилювати, підрівнювати власні мірки, міняє золото на мідь, а срібло на залізо. Мідь роз’їдає цвіль, а залізо іржавіє. Саме так розпочинали Виговський і Дорошенко. Правобічний гетьман і далі не спливав з його пам’яті.

Спустився у видолинок. Ворон брів по груди в тумані. Врешті, не чуючи руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув ніздрі, заіржав. Голосне іржання дзвінким клубком покотилося понад туманом у ніч, розтануло в ній. Сірко підібрав повіддя. Думка ще спотикалася в голові; не проганяючи її, прислухався й розглядався. Туман плив попід кінським черевом, скочувався в ще глибшу долину. Вдалині мріли чорні кучугури дерев, ще не потоплені туманом, звідти тягло сирістю. Молодо кричав у травах перепел, і враз той крик пробився крізь бентегу думок, упав на оголене серце. Сірко відчув, як щось затремтіло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася і впустила далеку – далеку ніч, тихий дівочий шепіт і гарячий пал на губах. «За один поцілунок він оддав гетьманство». На ту мить відлетіло все – важкі думи, битви, клопоти, лишився тільки крик перепела, закутані в туман вологі верби, зелений пах трави й щем серця. Все інше було далеке й непотрібне. Десь із самого денця зірвалась думка про світ – який він широкий і росяний і як мало зачерпнув його в себе, й гарячий жаль заклекотів у ньому.

Кінь пив з копаночки воду. По копаночці плавав туман, і здавалося, Ворон спивав його. Зривалися з кінської морди краплі, кльокали глухо, неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон підвів голову й заіржав коротко, з похрипом. Може, він чув вовка, а може, його тривожила самотінь. Він довго не хотів брати вудила, врешті сталь дзенькнула об кінські зуби, Ворон пожував вудила і притих. Сірко сів у сідло.

Треба було думати, куди правувати далі. Вирішив зненацька: «Поїду отако прямо й перепливу через Дніпро. Просто зараз, уночі». Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху. «Може, й на краще».

Невдовзі про Дорошенкову згоду піддатися Москві повіз із Січі до царя кореспонденцію значковий товариш Овсій Шашіль.

Розділ двадцять другий

Із записів Дорофія Ружі

Люди потрапляють у розбійники зі злиднів, з помсти, з розпуки, від злобивості. Я потрапив з глупоти. Після довгих блукань і поневірянь, після недовгого навчательства у селі Перебродах, де я допомагав дякові вчити швидких, неслухняних, буйночубих, що з ними не міг справитись не те що я, а й прудкий, жилавий, скорий на розправу дяк, пристав я до військової команди, яка йшла на Дін, а вертатися мала через Запорожжя. Я хотів добутися туди. Платні мені в команді не поклали – відшкодовували місцем біля казанка.

В дорозі спочатку дотримувалися суворого порядку: попереду йшла невелика залога, далі обоз – шість підвід, за ним уся команда. А потім той стрій згубився. Осавул трапився п’яничка, козаки ледаченькі, пхалося все само по собі. Команда йшла попереду – поспішала до місця ночівлі, найчастіше до корчми, обоз приволікався значно пізніше. Я їхав на останньому возі, либонь, саме той віз найдужче припізнював усіх; не знаю, хто доміркувався запрягти в далеку дорогу кобилу з лошам; лоша, щоправда, вже велике, але тим гірше – відставало далеко – далеко або ж пнулося під голоблі до вим’я, і їздовий мусив зупинятися, аби не наїхати на нього. Лоша вже й під кобилу підпускати не треба, але в дорозі не могли одлучити.

Ще далі, за лошам, бейкався я. Не знаю чому, але з перших днів мали мене ті вояки за якогось скомороха, а осавул, надто коли підпивав, – за блазня. Подобалося осавулові вельми, що подає йому горілку і скидає чоботи чоловік, вдатний у стількох науках, який переписував Біблію для самого царя, а тепер ось можна попихати ним, скільки хочеш. З нього брали приклад козаки команди. Отож і плівся я далеко позаду, аби не муляти осавулові та козакам очі, та й гарно йти самому, розглядатися та розмірковувати на самоті. Про світ, про себе, про ту ж таки команду… Чого воно так влаштовано, що кожен хоче пожакувати, підіпхнути під себе іншого, й не хочуть, а чи не вміють йти врівні, прагнуть вивищитись один над одним маєтністю, владою, силою, і чи зміниться колись це, чи зрозуміють самі люди, що чинять собі шкоду. Скільки б то не зібралося людей, одразу знайдеться заводій, який хоче привернути до себе увагу всіх якщо не чим іншим, то хоч дурістю намагається вилізти на людські шиї і погуцатись на них. Один панує, тисяча бідує. І запанує хоч ти що хоч. Іноді такий чоловік скрадається, неначе нишковий пес, лащиться до товпи, лестить їй, дурній, а тоді й осідлає, і вже періщить батогом та гиджикає. А люди й самі раді: вони не можуть жити в рівності та злагоді, випихають когось над собою, славлять його, творять кумира, хоч від того застерігають їх сто євангельських заповідей. Ми всі щиро молимося по Євангелію – і порушуємо його заповіді повсякчас. Полюби ближнього, не прагни жони його, душі його, не прагни багатства, слави, влади, – повторюємо те од ранку до ночі, а чинимо навпаки. Чому?

Днина видалася теплою, дорога гарною, ніщо мені не заважало думати, насолоджуватися довколишньою красою. Дорога пластала по горбках, в ліву руку шуміли очерети, в праву простягалися луки, серед яких поблискували озеречка, стояли невисокі старі дуби та явори, дикі груші зеленіли яро, хміль вився по деревині й обвивав мою душу, далі розпочався ліс, і я не зчувся й не згледівся, як звідкілясь поперед мене узявся гурт чоловіків у дивному розлахманому одязі й погупотів повз мене. Я аж заворонився і рота розкрив з подиву, а ті бігли вовчою риссю, вдягнені хто в що: той у жупан козацький, той у кунтуш телячий без рукавів, той у сорочку косарську, а єден так голий до пояса, вони вхекалися, бо до всього пірили кілька мішків. Коли вони поминули мене, з останнього мішка щось випало в траву, я те побачив, окликнув тих людей і подав їм пропажу. То виявився капшук з грішми. Чи та моя делікатність звар’ювала прибишів, чи щось інше, але маленький, чорнявий, товстенький, з широкими плечами і спиною чоловічок наказав: тягніть його з нами. Голий до пояса чоловік ухопив мене за руку й примусив бігти поруч нього. Ми пробігли ще гонів двоє, а потім повернули на невидиму з дороги стежку в очереті, прогній себто, й нею почалапали до річки, яка в цьому місці розливалася чималим плесом. Через річечку переправилися задирчастим човном, запхали його в очерет, прибиші пішли в ліс і повели мене з собою. Так я опинився в розбійницькому таборі. Він розташувався в лісі під невисокими, кремезними, що сплелися угорі віттям, дубами, там стояв курінь літній з гілля, вкритого травою, за куренем лежав старий, величезний, підпертий кіллям човен, не човен, а кораблик, бо ж мав навіть палубу, але прибиші її до половини розібрали, хтозна, як вони його сюди притягли, очевидно, пригнали по розливу, по великій воді, а тепер він слугував їм прихистком од негоди, під ним складали награбоване. Спали або в курені, або на галявинці, де стояли тагани і були викопані дві копаночки, з яких брали воду. До тих копаночок сповзалися вужі та змії, і я боявся туди ходити – спочатку стукотів поперед себе палицею, проганяв гаддя, а тоді йшов сам. Довкола копаночок росли трави пишно – мені попід руки – та деревій до колін.

Розбійники спочатку довго допитували в мене, хто я і звідки, з ким і куди їхав, перші дні тримали мене в носі човна, де залишилась палуба і де був чулан, двері якого привалювали колодою, а тоді той пильний нагляд послабили, настановивши мене в кашовари. Для того, здається, й хапали мене, бо самі били баглаї. А я й не збирався втікати. В прибишів мені сподобалося. Були це люди веселі, відчайні й не жадібні. А може, так мені здалося. Вони ніби аж полюбили мене, вечорами облягалися біля багаття й прохали почитати щось із Святого письма. Святе письмо любили над усе. Слухали залюбки, розчулювалися, траплялося, якийсь комишник і сльозу пустить під глас псальми.

Не припрошував мене до тих читань і ніколи не розчулювався тільки Солонина, – отаман розбійницький, – маленький, чорний, сидів збоку на пенькові отаманському, поблискував очима, і в його руках поблискував вузький, довгий колійський ніж – їв тільки з ножа. А ходив він, як мул по дну, й появлявся, коли на нього найменше сподівалися. Заотаманував він завдяки винахідливості, хитрості й, мабуть, нещадимості, про яку важко було здогадатися. Це він вигадав обманну дорогу на обманний брід, пробили її в чагарях, навіть обаполами виклали в одному місці, а там броду не було, посередині – яма, в яку й шурхала перша підвода. Інші зупинялися, зчинявся рейвах, отоді й налітали прибиші. Я про те довго не знав і, признаюся, спочатку мався серед тих своїх нових товаришів добре. Вони, коли згадували своє минуле, то з сумом, каялись в содіяних гріхах і божилися, що пішли з приневолі житейської. Особливо скаржився на свою долю Кваша. Саврадимом його звали, але по імені прибиші ніколи один одного не кликали й на імена не озивалися, неначе й не було в них імен. Був це чоловік велетень, тілистий, з обличчям ображеної дитини, він і розповідав, неначе ображена дитина, як жив у матері, а мати прийняла приймака, а в приймака була дочка, і він, Саврадим, спізнався з нею, покохалися, а мати не давала женитися, щоб не посів господарства, й вирішили згладити його з світа, й приймак рубонув сокирою нічної пори, гадаючи, що поцілив його, Саврадима, а зарубав свою дочку, бо в коморі спала вона, а не Саврадим. «А я тоді вхопив його обіруч і вкинув у криницю. Хотів і матір туди пустити, так почала вона проситися, і я пожалів». Розчулила мене вельми й скорбна повість Савки Кажана, літнього прибиша, лисого чоловіка з пацьоркою вусів під гострим носом, чимось схожого на тхорика. Його прогнали з дому рідні діти, аби не заважав їм хазяйнувати, а він вигодував їх сам, бо дружина рано померла і Савка вдруге не женився. «Зайшов я до сестри, а вона годує своїх малих, то я їй і кажу: «Подуши маленькими, а то будеш, як я». Савка при цій оповіді починав плакати, з ним пускав сльозу і я. Еге ж, прибиші були люди сердо – больні й плакали часто, особливо коли випивали. А пили вони майже щодня. Вночі я довго не спав, перебирав ще раз, по—іншому, глибше, розповіді прибишів, жалів їх. Я думав про те, що й розбійники також люди, це ті люди, яких я шукаю, тобто вони – дрібка того люду, одного великого гурту, щось у них є таке, що прилучує до людей, яких я знаю. Таке мені думалося ночами. Вночі розсипи зір губилися в дубовому листі, а зорі там дикі й неласкаві, і не давалися до добрих думок, не було серед них «татової і маминої», а кажани маяли чорними крильми й пугачі пугали, якщо на негоду.

Іноді я думав, бо хотілося так думати, про прибишів, що це люди вільні, сміливі, й тоді вони будили в мені думки про світ широкий і невитоптаний, про те, що можна жити, нікому не підкоряючись і нікому не догоджаючи. Й тоді я намагався переконати себе, що оці люди не винуваті в тому, що стали прибишами: так заспокоював себе, хоч хтось настирливо шепотів мені в вуха, що котрийсь із них, може, й не винуватий, а інші винуваті. Саме через те, вийшовши звідси, я нічого не розкажу про них. Бо, видавши винуватих, видам і не винуватих, і на все життя візьму гріх на душу… Звичайно, я беру його й тепер, бо хто знає, що вони можуть скоїти – убити, пограбувати чесних людей. Так, я піду від них і забуду про них, я побачив ще один окрайчик життя, але не хочу мати з ним нічого спільного.

Й пережив я у лісі таке страхіття, якого не дай Бог нікому, – страхіття горобиної ночі, та такої, якої не бачив ще ніколи. Спочатку лісом пішла хвиля, дерева гуділи й тріщали, і осипалося з них сухе гілля, капотіли жолуді, а деякі розчахувалися й падали, а потім настала громовиця, від якої ломилися вуха, а білі спалахи блискавиць виїдали очі. При кожному новому спалахові блискавиці, при якому було видно, як утікають по стовбуру дерева комашки, здавалося, що дуби падають геть усі. Гриміло то десь далі, то просто над головою. Тріскалося небо, й дух паленини стояв у повітрі. Мені чомусь спало на думку, що така хартуна поперевертає всі шість вдівських млинів, і стало мені шкода вдів і їхніх дітей. Прибиші збилися докупи й попадали до моїх ніг, прохали, щоб повідпускав гріхи, казали, що я один тут праведний чоловік, і веліли, аби заступився за них перед Богом. І я молився, я боявся, але не так, як вони, бо ж знав, що громовиця – Боже наслання, але не кара, наслання – суть природне явище, про це казав і отець Симеон, Бог не карає громовицею, а розвіює важкий дух, що зібрався в повітрі.

Потім ринули води, не струменями, а потоками, і прибиші стояли в воді. А вранці вигулькнуло сонце, й вони одразу забули про все, ще й піджартовували один над одним.

Кожного ранку я плив маленьким човником трусити ятери та крильчаки, і курочки водяні смішно бігли поперед мене по лататтю, й лиска світила білим дзьобом з очерету, а чаєчка майже черкала крилом об мою голову. Дрібне риб’я розсипалося з – під човна, лілії білі та жовті гойдалися й обвивалися довкруж мого весельця. Може, оце воно і є, щастя? Чого ще шукати. Може, оце тут і загніздилася людська правда, яка повела нитку від кривди. Прибиші люди вольнії і добрії, нікого не вбили, при мені ще нікого не пограбували, а грабують вони – кажуть про те самі – тільки багатих, тільки обози купецькі шарпають та панів. Силою їх згладжували зі світу, силою відшкодовують своє. Сила на силу… Сила, насильство це мовби й не по мені, а от воля тут повна.

Одного разу я знайшов у крильчаку дохлу щуку й кілька живих линів. Мабуть, щука спокусилася на линів, запливла, а виплисти не змогла. І не до линів їй було, й здохла зі страху, а лини вижили. Або позапливали пізніше. Одначе ні, вони б не полізли до щуки. Того крильчака ставив не я, певно, поставив його хтось із прибишів давно і забув про нього. Такої великої щуки я ще не бачив зроду, й привіз її, і показав прибишам. А потім кинув за кущ і забув про неї, а вона засмерділася. Й смерділа кілька днів, і ми не могли зрозуміти, звідки йде сморід (щука впала в кущ бересклету сторчма й зависла там), прибиші шаленіли, той дух чомусь особливо нервував і страхав їх. Врешті Солонина знайшов її, обіруч виволік з куща й вдарив мене нею по обличчю. Вдарив не дуже боляче, щука була гнила й розсипалася, але в ту мить на душу мені впала чорна гіркота, щось мовби обірвалося в мені. Я закопав рештки щуки за куренем і того вечора не пішов до вогнища, хоч Кваша трохи на коліна переді мною не ставав. Горе і злість роблять людину гострою. Я почав додивлятися й зрозумів, що прибиська безтурботність не вся щира, що гризота лежить на душі в кожного, що вони весь час щось метикують, зникає то один, то другий, і, пошепотівшись з отаманом, зникає знову.

А потім сталося те, чого я мовби й не сподівався. І сподівався, і боявся його, щось таке стояло в мені на сторожі, маленьке, гостреньке, а тоді враз проросло й пробило груди. Було це як знамення, бо випало на свято велике й грізне – на Головосіка.

Весь той день прибиші були зосереджені, якісь напружені, спати лягли рано, ще до захід сонця, встали опівночі й пішли. Вони вернулися пізнього ранку, і вороття те було лячне, криваве й жалюгідне водночас. Тягли пораненого Солонину, шкандибав ще один прибиш, і не було серед них Кваші, Кажана і Черемухи. Отож, з дев’яти прибишів лишилося шість, і з тих двоє поранені: один у ногу, другий у плече. Прибиші нічого не розповідали, дивилися звіркувато, стривожено, виставили варту з боку дороги. Солонину припоручили мені, і був я за цилурика: мастив Солонині рану на спині барсучим салом, напував окропом, настояним на звіробої та пижмі, годував, як дитину, з ложечки. Солонина постогнував – видко, йому боліло вельми: куля застряла десь усередині, але легені, мабуть, не прострілила, інакше б текла кров з рота. Прибиші нічого не розповідали про свій наліт, були розгублені й злі, між ними раз по раз виникали почвари. Злість у них наростала з дня на день: адже не було чим погамувати страх, залити гіркоту невдачі – горілчані сулії стояли порожні, а потикатися до села боялися. Нарешті вони не витримали й наказали – попросили мене, щоб сходив до шинку. На ту функцію вибирався неохоче. Дали мені дві сулії, заплетені в лозу, з лозовими ручками, дали гроші, розказали куди йти і як матися – вестися. Мабуть, з огляду на свято, в корчмі було повно людей, а корчмар десь відвихнувся, й мені довелося довгенько чекати. І гомоніли всі, звісно, про недавню подію, і з усього того я втямив, що напали прибиші біля роз’їждженого узвозу на гетьманський обоз, який ішов на Дін, напали зненацька й спочатку вдало для себе, але якийсь хлопець на возі вихопив з сідельних кобур пістолі й встрілив одразу двох прибишів – отамана й ще одного, і тоді отямилася вся сторожа і прибиші втекли, навздогін їм стріляли, один упав, а решта щезли в лісі, чи всі живі, чи, може, котрий сконав по дорозі. Дядьки гомоніли, розповідали про розбійників чумакам і всі разом кляли прибишів, а водночас і владу, куди, мовляв, вона дивиться, чого не викоренить це кодло до дна. Двоє чи троє дядьків зацікавлено і, як здалося мені, насторожено поглядали на мене. Мені було страшно, а водночас соромно перед цими людьми. Я мовби вже вчинив щось проти них. І порушив дане собі слово не втручатися в світ. Воднораз я чомусь не міг повернутися й піти, закинути сулії в бур’ян, а самому дременути без огляду. Я ледве дочекався, поки вернеться шинкар та наповнить мої четвертини. Пірив я їх бігом, через поле і луки, а далі лісовою доріжкою понад довгим, геть зарослим лататтям, поміж яким біліли лілії, озерцем, а сам думав. Пекли мене білі лілії, пекли чистотою своєю і нагадували про недобрі мирські діла, про розбій та душогубство, до яких я невільно виявився причетним. Добрі, веселі хлопці, яких я знав, які вечорами так гарно, тихо й сумовито співали біля багаття про сиву неньку і сестру – жалібницю, насправді були злими людьми, які важилися на чуже майно, на чужі життя. Оголеною душею бачив неправоту їхню, захланність і лютість і розумів, що вже не зможу поглянути в їхній бік без докору. Христос учив творити добро і любити всіх, але я почував, що більше любити цих людей не зможу. Бо це не частка того цілого, про яке думав, а язвина його, гноївка, яку потрібно гоїти, але для того замало моїх сил і вміння. Христос укріпив і в рішенні відкинутись від прибишів. Я довго вагався, як мені бути, – боявся, що прибиші не відпустять мене більше від себе, – й тому, скрадаючись, підніс сулії до самого табору, виставив їх на стежці до копанок, а сам, знову ж таки скрадливо, почалапав заступами лісу в ту сторону, куди мав намір пробиватись од самого початку.