Текст книги "Слiди на плинфi"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Вiн наче не йшов, а наче плив над мармуровим хiдником. Ось вiн пiдлiтає, пiдпливає до наступного калiки, подає йому блискуче кружальце.

Калiки тягли до нього розкритi долонi. Та ось вiн побачив, що вже вони тягнуть до нього скрюченi, мов пазурi звiринi, пальцi, хапають його за холошi, за подiл сорочки, за пояс. Ось вiн зависає в повiтрi. А вони його тягнуть униз i униз, i щось обривається, i вiн летить униз, униз до розчепiрених безжальних пазурiв.

Йому не стало чим дихати, сонце враз вибухнуло в очах iскрами, загасло зразу ж за чорною смердючою пеленою...

Пiвник плив, то в гарячих, то в холодних струменях i розумiв, що спить. Ось йому стало видно – до його лави пiдходить той хтось у золотавiм одязi променистiм i протягує руку. Не чекаючи, поки його торкнуться, – сiв на лавi. Розклiпив повiки – над ним у свiтлiй рясi, залитiй золотими променями сонця стоїть чорновидий попин. Той самий, якого вони зустрiли першого разу,

Пiвник ледь повернув голову, щоб обдивитись, де вiн опинився. Та гострий бiль пронизав йому шию.

– Ой! – Не втримався хлопчик.

– Потерпи. Ще довго болiтиме. А знаходишся ти в моїй келiї. При храмi Богородщi. Мене ти впiзнаєш?

– Впiзнаю. Ти попин. Ти стерлядь iз Подолу тягнув.

– Все так. Тiльки годиться мене звати – отець. Отець Онуфрiй.

Пiвник подумав: "Та який ти менi отець? Ти просто попин.

– Їсти хочеш?

– Хочу.

– Треба вiдповiсти: "Так, мiй отче!" – Пiвник здивовано вирячив на нього очi, але добре усвiдомлюючи, що вiн у владi цього попина, тобто "отця", вирiшив за лiпше пiдкоритись.

– Так, мiй отче!

– От i добре! Сiдай до столу.

На столi поруч iз накритим гарячим горщиком пишний буханець хлiба-загреби, двi дерев'янi ложки, нiж i на дерев'янiй тацi бiла редька молода, молода цибуля з пiр'ям i часник. I ще стояв на столi берестяний коробок iз суницями.

– Ти, сподiваюсь, хрещений у православну вiру?

– Авжеж! – Бадьоро вiдловiв Пiвник i, згадавши, додав. – Так, мiй отче!

– Якщо хрещений, то повинен знати, що перед трапезою треба прочитати молитву. А ти зразу до ложки тягнешся. Отож, проказуй за мною: "Отче наш, iже єси на небеси... Да святиться iм'я Твоє, да приiдеть Царствiє Твоє..."

Пiвнику було радiсно повторювати незвичнi i врочистi слова. I хлопчик їх просто виспiвував за чорнобородим попином...

По молитвi, проказавши: "Господи, благослови!", попин насипав собi i хлопчиковi в миски осетрової юшки, вiдломив по щедрому шмату хлiба. Юшка з головизни була така смачна, духовита i гаряча, що Пiвник не мiг себе стримати i голосно сьорбав, обсмоктував хрящi та плямкав губами. I на стiл крапав з ложки... Попин зауважень не робив, лише стиха посмiхався у свою розкiшну бороду.

Пiсля обiду попин почав Пiвника випитувати все-все про його дядька i про нього самого. Про всi бiди Пiвник переповiв. Лише змовчав, що живе у скоморохiв на Подолi. Що попини люто ненавидять скоморохiв та лицедiїв, i волохiв, i чарiвникiв, добре знав.

– То ти кажеш, твiй дядько ревний християнин i весь час на службу ходив, свiчки ставив, на церкву жертвував?

– Так, мiй отче!

– Ну, тодi помолимося разом за його безпеку. Повторюй:

"Скоро предварi, преждi даже не поработимся врагом хулящим Тя к претящим нам Христе Боже наш погубi хрестом Твоїм, борющие нас..."

– Тепер ти можеш iти до тих, у кого живеш. Та перед тим послухай моє напучування. Знай – ти впав у грiх гординi. Бо ти вирiшив обласкати тих, кого бог позначив убогiстю... То ангел тебе випробовував. Вiн тебе привiв на дерево до скарбу. Ти ж, як добрий християнин, повинен був прийти зi срiблом та злотом до храму i збагатити його скарбницю, щоб на тi монети святi отцi прикрасили храм сосудами, ризами та божественними книгами, щоб дали подаянiе жебракам! А ти взявся виправляти чуже горе по своєму слабкому розумiнню. I вийшло – спокусив убогих та ницих!.. А спокусити жебракiв – великий грiх! Зрозумiв, мiй сину?..

Пiвник тодi нiчого не зрозумiв. Йому тiльки нестерпно хотiлося до скоморохiв, до веселого Ходи i похмурого Реп'яха. I вiн подивився в очi чорного попина.

– Так, мiй отче! Iншим разом, коли знайду скарб, я спитаю тебе, як iз ним чинити... або... або зразу вiддам до храму...

I раптом, сам навiть не знаючи, чому, спитав:

– А чого ви всi, попини – чорнi? Ви всi греки? От ти, за лицем ти гречин, а мова в тебе чиста київська. Чому так?

– У мене батько був гречин. Його з iншими отцями до Києва привiз у вiрi людей наставляти сам Володимир... А мати iз цих земель.

– Так ти, як i Гречин Коняр, покруч? У нього так само, як i в тебе, батько попин... тобто святий отець, – виправився миттю Пiвник.

– Мiй батько був чоловiк учений i благородний. I з моєю матiр'ю, хоч вона була рабиня, взяв християнський шлюб. А той гульвiса, про якого ти сказав, зачатий у блудi i рабствi i вихований у мерзотi. Бо хто його батько – чи Анастас, чи його служка Агатос, не знає i сама його матiр! Та буде проклятий цей Анастас без покаяння! Грiховодник i содомiст, зрадник i злодiй! Пiдла, пiдла личина! Коли цей смрадний пес був тут, вiн мене утискав i не давав служити богу i людям на всю силу. Тепер же через нього до нас, грекiв, немає довiри... I знов я змушений....

Далi вiн не став говорити, гнiвно насупився. Потiм перехрестився i замирено сказав:

– Господи! Вибач менi мою гнiвливiсть та злослiв'я. Дитино моя, iди з богом!

Повертався на Подiл без капшука iз ногатами i без мисливського ножа при поясi.

За день вiн сходив подивитись, що сталося iз рештками велетенського дуба.

Дуба не було. Не було нi гiлля; нi пенька навiть. Тiльки на крутiм зеленiм схилi жовтiла заглибина. Навiть корiння викорчували.

ТАТI-КОНОКРАДИ

Коли вони збирались йти до заїзду на вечiрню забаву, старий наказав малому:

– Бери й ти гусельцi. Сьогоднi ми з тобою починаємо вiншування. Як вдарю по струнах перебором мелодiю, ти тодi на басi за мною. А як почну спiвати – ти вже веди голосом далi до самого кiнця. Зрозумiв?

– Та я ж... нiчого ще не вмiю, ще...

– Злякався? Нiчого, поки дiйдемо, заспокоїшся. Треба, щоб усi бачили ти мiй учень, дарма хлiба не їси... Хоч вiн бiльше не присiкується, однак вони думають, що ти ледащо...

I поки вони йшли вечiрнiми вулицями, малого справжня пропасниця трiпала.

Та лише дiд-гусляр перебором струн почав пiсню, як тремтiння скiнчилось. Спiвав хлопчик голосно, дзвiнко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зiрватись. Услiд за дiдом затяг славу купцям-гостям новгородським, як завжди – припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.

Пiсля вiншування коза з Лютом танцювали, ведмiдь через голову качався, канатоходець i дiвка перекидались гострими захалявниками.

Хлопчик i дiдусь вiдiйшли пiд стiну, а потiм до них i Лют приєднався. Лют зашепотiв.

– Сестрицi важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срiбло. I ще дядько сказав – як гуслi опануєш краще – сам вiншуватимеш. Дiд вже слабий, а в тебе добре виходить.

Пiвнику вiд Лютових слiв чи не найбiльша була радiсть – стане гуслярем-скоморохом i буде по всiх святах ходити i людей розважати i сам веселитись!..

Та вже вранцi на базарi, як пiшли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Пiвника покликали знайомим свистом.

Озирнувся – дядька поблизу не було. Лише бiля вуглярської коли присiв обiдраний чумазий чоловiк i щось длубався з колесом. Пiвник хотiв доганяти Люта, та чоловiк знов свиснув i, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.

– Я зараз,.. я дожену!.. – Гукнув Пiвник, метнувся до чорної коли.

– Слухай мене – щоб з обiду чекав мене при дорозi. На другiм зворотi бiля Бабиного яру. Сховайся в кущах i чекай мене. Тiльки ж гляди – нiкому не кажи нiчого, куди йдеш! А тепер iди!

– А Реп'ях, а Хода?

– Нiкуди не тягай! Iди, йди швидше вiд мене. Швидше...

...Пiвник довго лежав у теплiй шовковистiй травi пiд кущем, що не з чувся, як i заснув.

Прокинувся, бо вiдчув – на нього пильно дивляться. Сiв – а над ним навпроти стояв дядько Пiвень у вуглярськiм вбраннi.

– Ти що, чортова душо, виробляєш?! Старцiв золотом обсипаєш?!! I це саме тодi, коли твiй дядько рiдний ось-ось стане повним холопом?!! Просто боярин ще не знає, що тут трапилось зi мною! Ще не вiдомо, чи викуплюсь я з боргу!..

– Ти викупишся! А вони калiки. У них нiколи нi руки, нi ноги не повiдростають. I їх нiхто не догляне. А якщо ти станеш калiкою, тебе ми всi доглянемо.

– Тьху на тебе, дурня! Ще наврочиш! – Спересердя сплюнув дядько Пiвень i тричi перехрестився. – Спаси мене, Дiво Пречистая, сохрани i помилуй вiд калiцтва! А тепер, личино чортова, ходiмо. Iди i слухай, що маєш робити...

Перш за все дядько Пiвень забрав одяг у Пiвника i перемазав його в залишках вугiлля, ще й смолою де-де пошмарував.

Потiм, як тряслись на передку коли, Пiвень пояснив, що належить робити Пiвниковi, що має робити, коли вони заскочать татей-конокрадiв у їхнiй схованцi.

Удвох вони заскочили чотирьох татей. Їх двоє – мiзерний хлопчик i його дядько, гарячий, запеклий, затятий.

А тих було – Гречин, син перевiзника, гонець княжий та конюх-печенiг.

Дядько заздалегiдь вивiдав усе, винюхав, виповзав на черевi плазом. Почав за ними полювання вiд тiєї ночi, коли подався потайки на Оболонь до конярського збiговиська. По їхнiх слiдах вiн дiстався до острiвця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували їх, масть мiняли i крадене хоронили.

Першим Пiвень поцiлив конюха-печенiга. Крижем розкинувши руки, печенiг завалився бiля багаття. Син перевiзника кинувся по гатцi на другий берег протоки. Але в трьох кроках вiд берега вiн перечепився. Дзизнула тятива, i вiн з розпачливим зойком сiв на хмиз.

Печенiг теж завивав бiля вогнища.

Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливськi стрiла вп'ялася йому межи лопаток. Стрiла не звичайна, а вилочка.

Лише гонець пiсля першої стрiли впав плазом на землю i вiдкотився вiд багаття у смоляну тiнь.

– Волосе, Волосе! – На повен голос благав Гречин. – Витягни менi стрiлу. О-о-о-о-о-о! – Волав вiн. – Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! Вiн простягав руки в бiк густої чорної тiнi. – Молю, благаю тебе, Волосе!

I зразу ж туди одна за другою свиснули три стрiли.

Спочатку Пiвниковi, що споглядав усе з висоти на вербовiй гiлцi, здалося – стрiли поминули цiль.

Бо з трави високої нiякого звуку. Тiльки Гречин скиглив та стогнав син перевiзника. Печенiг бiля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.

Аж ось в останнiх спалахах тахнучого багаття побачив Пiвник, як заколивались вершки трави i над ними звiвся княжий гонець. З лiвого плеча в нього стирчало зламане древко стрiли, а в напруженiй правицi кривавим плиском дзеркалився меч.

I зразу ж дзизнула тятива, i стрiла вп'ялася в зап'ястя правицi. З вiдчайдушним прокльоном, iз смертельним зойком розпачу вiн випустив меча. I пiдняв лiвою рукою правицю, з якої стирчала стрiла. Вiн не змiг стояти i впав на колiна, наче п'яний. I вже зубами намагався вирвати стрiлу з рани.

Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.

Хоча Пiвник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брiв до острiвця.

Тiльки Пiвень виник на острiвцi, тої ж митi в нього з темряви про свистiла стрiла. Пiвень падав навзнак i хлопчик бачив, що стрiла вдарила дядьковi в скроню.

Чи то вiтерець повiяв, чи то жар до пiдсохлого хмизу пiдкрався, затахле вогнище спалахнуло i вибухло роєм слiпучих iскор.

З-за куща витикався поволi човен. На носi зводив тугого лука лях! А на деменi безшумно орудувала правилкою городникова служниця.

Лях цiлився туди, куди завалився дядько Пiвень.

Та лях не встиг до кiщя напнути лука. Зустрiчна стрiла вдарила його в колiно. Навмання випустивши свою стрiлу, вiн осiв на дно човна.

– За кугу! За кугу! – Крикнув лях городниковiй служницi. Та вона й без нього все втямила i одним глибоким i довгим гребком завернула човна за густу стiну очерету. Тепер човен був недосяжний для стрiл Пiвня.

А служниця добре знала тут всi ходи й протоки

I нараз дзенькнула тятива, точнiсiнько, як гусельна струна.

– Ой, мамо, мамо! – Скрикнула служниця i з гуркотом покотилася на щось дерев'яне в човнi.

– О-о-о! – Застогнав розпачливо на днi човна Лях.

Пiвник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нiчого не мiг розiбрати крiзь кумкання болотних крякiв. Їхнiй переполох минув, i вони тепер з подвоєною бадьорiстю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.

При миготливому свiтлi багаття спостерiг – як човен приткнувся носом до кучугури, так i не рухався.

У два голоси на днi човна стогнали i служниця, i Лях. Коли Пiвник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порiшити самого себе третiм настороженим самострiлом, вiн побачив – з берега нечутно спускається у воду його дядько Пiвень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров'ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.

Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить розчинився у чорнiй теплинi ночi.

Та за якийсь час на освiтлену воду виплив човен i посунувся до берега, де в кушах причаївся Пiвник. В найзручнiшому мiсцi, де гатка була пiд ногами, Пiвень щосили погнав човна до берега i майже наполовину випхав його на траву. I зразу ж тишу розiтнув розпачливий зойк.

Над човном виросло бiле тiло дядька Пiвня i зразу ж iз човна пiдвелась служниця iз сокирою i|хотiла бити його сокирою в голову. Та Пiвень ухилився, вивернувся i заломив їй руку за спину i щосили кинув назад у човна. Її голова дзвiнко вдарилась об дерево.

Тим часом Пiвник бачив, як iз носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб вiн його добре бачив – вiн бачив, що щось камешиться i чув звук.

Та перше, нiж Пiвник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там i вдарив Ляха п'ятою. Лях гикнув i затих.

– Принеси вогню i хмизу!

– Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь...

– Швидко! Бо небавом свiтанок!

Тремтячи бiльше вiд страху, анiж вiд холоду, Пiвник побрiв по глибокiй, для нього, водi до острiвця.

– Що там? – Спитав дядько Пiвень, роздмухуючи вогонь бiля човна.

– Печенiг пiдсмажив собi бока i лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить i важко дихає. Гонця корчi крутять: всю траву, куди руки сягають, повидирав...

Ось багаття яскраво спалахнуло, i Пiвник аж затрусився, як побачив служницю на днi човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров'ю скоцюрбилась. Тепер Пiвник побачив, як її дiстала самострiльна пастка. Стрiла протнула їй праву грудь i ще пiд шкiрою застрягла. Дiвка роздерла на собi сорочку, щоб якось звiльнитись вiд наконечника i уламкiв древка. Та не змогла.

У Ляха на губах пiнилась жовта слина i вiн важко дихав, очi в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.

Межи служницею i Ляхом, займаючи бiльше половини човна, лежали два короби i двi цiлi телячi шкiри.

Поки Пiвник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки i служницi, i Ляху, та й позав'язував їм i руки, й ноги сировицею. Пов'язаних кинув на траву. Вивалив короби i телятину трохи осторонь.

У звiльненому човнi перевiз на берег гонця i Гречина, сина перевiзника i печенiга.

Всi четверо були наче п'янi, пускали слину i важко дихали. Пiвень теж їх пов'язав i поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.

– Назирай за ними. Тiльки почнуть повзти – бери i тни отут! – Дядько показав на пiдщелеп'я печенiгу.

Пiвень зганяв човна на острiв i перевiз усе, що там знайшов. I коней перегнав. Десять коней. I самострiли познiмав. I понiс кудись в темряву, туди, де пiдковою стояли високi верби.

"Для чого вiн ставить там? Щоб за нами не погнались?" – подумав Пiвник.

Вранцi, нi, ще в переддення, все зрозумiв. Iншi, полоненi тобто, що потроху починали оклигуватись вiд якогось дурману, чи що, теж зрозумiли.

Пiвень по одному пiдтяг їх до верб i поприв'язував до стовбурiв. I поприпинав їх їхнiми ж линвами i сировицею.

Вiд насторожених у травї самострiлiв до бранцiв протягнув мiцнi жилки.

"I де вiн їх узяв?!"– Очманiло подумав Пiвник.

А Пiвень, стоячи збоку вiд служницi, вже питав:

– Для чого короби їм? Ти знаєш?

Служниця нiчого йому не вiдповiла i вiдвернула голову. Тодi вiн пiдiйшов до Ляха.

– Для чого короби? Чиї вони?!

– Якби ти був лицарем, я б тобi вiдповiв. Але ти пiдступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гiднi воїна! Ти i тiлом i душею раб, холоп, бидло, руська худоба!

– Ляше! Не гнiви мене, не бреши на мене. Я вiльна людина! Якщо я твою голову кину суддям i приведу зведених коней i весь ваш татiвський реманент, – нi княжий, нi церковний суд не визнає мене винним, i боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи – для чого цi короби ти сюди пер? I я тебе зразу ж вiдпущу. Слово даю!

– Рабське слово сили не має! Зрада – зброя рабiв!

– Даю слово – твою полюбовницю звiльню, стрiлу з неї витягну i коня вам найсильнiшого дам. Тодi повiриш?

– Спочатку її звiльни!.. – Прохрипiв Лях.. Служниця подумала, що Пiвень її чи мордуватиме, чи iвалтуватиме, тому вона, як вiн наблизився, плюнула йому в лице. А вiн у вiдповiдь її вдарив по вилицi. I зразу ж блискавично видер iз рани уламки стрiли.

Пiвник стояв поруч i заглядав, як то дядько чинить.

– Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!

– Я й не таке бачив! А ти, а ти... це ти в зеленiм глечику принесла в iстобку отруєний мед.

– Не базiкай! Приведи Кошлатого! – Не обертаючись, наказав дядько Пiвень. – Я тебе вiдпускаю. Можеш навiть їхати за пiдмогою. Тiльки я спочатку поприбиваю до верб!

– Не поїду я нiкуди... Вiдпусти його!

– Нехай вiн скаже – для чого короби!

– Вiн не скаже...

– Тодi i вiн сконає, як оця поганська личина! – Пiвень широкими кроками рушив до печенiга.

Iшов i зi свистом розсiкав повiтря блакитним лезом меча.

Служниця мовчала.

Ось три кроки до конюха-печенiга. Срiбним променем спалахнув меч. I глухо вдарила стрiла в печенiговi груди,

– Ой матiнко! – Закричала служниця. А Пiвень вже йшов до гiнця i сiк мечем повiтря. Навiть не зиркнувши на мертвого печенiга – стрiла йому серце пробила.

– Не тре, не тре! Я все скажу! – Заголосила служниця. – Це для того, щоб...

– Тихо! Не галасуй! А ти вiдiйди! – Кинув дядько через плече Пiвнику, що йшов слiдом за ним.

Тому Пiвник не чув, що вона шепотiла дядьковi.

Дядько стояв, може на голову нижчий вiд неї, схилив голову на лiве плече, пiдставив угору вухо, наче недочував i все кивав i кивав на її слова.

Мовчки звiльнив вiд пут служницю i її коханця Ляха i пiдвiв їм мiцного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, зi здивуванням на обличчi обмацував пальцi.

– А де вашi припаси? – Спитав Пiвник.

– Там у схованцi,.. – вiдказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тодi високий голос гречина.

– Ти їх вiдпускаєш?! А вони ж тебе здурили... Вона йому твого полового огиря з мiста вивела!!! А ти їх вiдпускаєш?.. – Спадаючим голосом закiнчив гречин.

Лях i служниця кинулись бiгти до заростей, та рани i пута ослабили їх..

Першого Пiвень наздогнав Ляха i вдарив кулаком по тiменi. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дiсталася до кущiв. Та в темрявi Пiвень i її збив з нiг ударом в потилицю.

Прив'язав обох до кошлатого коня i тягнув, волочив назад, до верб.

– Де мiй половий коник? – Питав Пiвень, наступаючи на горло Ляховi подертим вуглярським личаком.

Лях пiсля останнього дядькового удару, певно, перестав уже вiрити в свою фортуну. I не огризався i не ображав Пiвня, але мовчав затято.

I знов служниця сказала.

– Розв'яжи мене – я приведу коня... Тiльки ти вiдпустиш нас?..

– Вiдпущу. Iди. Скiльки тебе чекати?

– Як сонце он пiд ту гiлку дiстане, – показала на низьку товстенну вербу.

I вона пiшла в ранковий туман по ледь помiтнiй стежцi i її мов вiд мiцного хмелю хитало й заносило.

– Дядьку! – Зашепотiв Пiвник, шарпаючи за рукав. – Вона впаде i сконає! Або в багно завалиться...

– Нi! Служниця – страх, яка витривала! Iнший би вiд такої рани... – Вiн озирнувся на поборканих татей. Всi вони повернули голови за служницею. I вiн зашепотiв Пiвникув – Ти бiжи нiби туди, до коли схованої... А там через ручай їй навперейми i за нею слiдкуй. Та обережно менi! – А тодi вголос, але не дуже сильно. – Збiгай,– перевiр коней та принеси штиль i сокиру.

Служниця йшла не поспiшаючи, то просто бiгла, то сiдала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усiм тулубом – певно, що рана пекла її нестримно i не давала вiльно рухатись.

Щоразу, коли вона починала обертатись, Пiвник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присiсти у височенну траву.

Перед невеличким гайком вона спинилась i довго обдивлялась на всi боки.

Стиха покликала. Коли їй неголосно вiдповiли з-за чагарника, тодi вона пiшла в заростi.

Пiвник, просто припадаючи до землi, наблизився до заростей.

– А все? – Спитав старий перевiзник. Пiвник зразу впiзнав його глухий i хрипкий голос.

– На островi. Перевезли. I не знає вiн... Думає, що воно там, де вiн сховав... Ой, сестрице, обережнiше... Ой болить, ой пече.... I стрiли, можу присягтись, у нього отруєнi всi. Всi стали як дурнi пiсля блекоти... У нього, бiдолашного, рука розпухла... Одна надiя – встигнете... Якщо спiзнимось, дурник їх заб'є.

– Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю!

– Дядечку! Поспiшай до хлопцiв. Всiх родичiв пiднiми!!! Ой болить, болить менi! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти вiд отрути!..

Пiвник не став слухати далi, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець.

I тремтячи вiд страху, що потрапить у трясовину, i маючи надiю, що уникне трясовини, побiг, побiг навпростець до дядька Пiвня.

Пiвень мав слух не згiрший, анiж малий, i вискочив йому назустрiч.

– Зрада... – Прошепотiв Пiвник i сiв просто в мочарину там, де стояв. Вона... тебе... зрадила... – Плакав хлопчик. – Скарби тут десь на островi. Вони пливли по скарби... Тут на островi... Десь тут,.. на островi!..

– Зрозумiв! Ти пильнуй їх! Тiльки знiметься веремiя, почуєш – обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вiстрям, а рiж, як теля – попiд скилицею, як би косою рiзав! Нiж у тебе добрий!

Сам побiг назад межи верби i вмить вилетiв звiдтiля охляп на конi, але при зброї.

I тнучи п'ятами кобилу пiд ребра, пустив її по вузькiй болотнiй стежцi...

Пiвник йшов поволi до верб i ледь не спiзнився. Бо Лях пiдкочувався до жилки, що єднала напнутий самострiл i ретязi Гречина. Гречин з розкритим ротом не мiг вимовити нi слова, закам'янiв, задубiв, як жаба перед вужем.

Пiвник, ще не прийшовши в силу пiсля шаленого бiгу, тремтячими руками витяг iз купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.

Звiв над головою i опустив на плечi Ляховi. Потiм по головi бив, по руках, по череву, по ногах.

– Вiдповзай, вiдповзай, вiдповзай!!!

Сили в малого ще не вiдновились, але кий був замашний, з якогось пiвденного дерева, наче залiзний.

Лях пробував закритись зв'язаними руками. Лях перевернувся на черево.

Пiвник важко пiдносив кий i гатив полоненого по хребту, по ребрах, по головi.

Вiн обiсiв геть i не усвiдомлював, що кричить i проклинає Ляха. Наче в хворому мареннi вiн змахнув києм i вдарив по ногах Ляха, Той сiпонувся, наче в корчах, i зачепив жилку вiд самострiла.

Стрiла свиснула, продерши Пiвнику сорочку пiд лiвою пахвою, чирконула по шкiрi, обпiкаючи гарячим болем, але, втративши свiй напрям, вп'ялася в плече гiнцевi.

Вiн не зойкнув, не захрипiв. Тiльки шарпонувся усiм тiлом i провис на линвi.

Лях теж зацiпенiв, увесь закривавлений i потовчений. А Гречин i син перевiзника стукотiли зубами зi страху.

Малий враз утратив усяку цiкавiсть до полонених татей i лють вiдпустила його.

Зовсiм забувши про обережнiсть, вийшов з укриття. В кiнцi стежки побачив вершника i коня на поводi. Попереду коней iшли троє.

Двоє дiвчат i простоволосий сутуловатий чоловiк.

Пiвнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присiв пiд крайньою вербою. I тiльки прихилившись спиною до стовбура, вiдчув бiль у лiвому боцi. Помацав у пазусi i побачив на пальцях густючу липку кров.

Вид кровi пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та гiрко.

Якраз i дядько пригнав двох дiвчат i вимоклого перевiзника.

Побачивши, що з гонцем, Пiвень кинувся до малого.

– Ти?!! – I торсав його за плечi, аж малий клацав зубами i гикав. – Ти, дурню?!!

– Чоловiче! – Заскиглив Гречин. – Малий не винний! Це он той, проклятий, все!..

– Ага!.. – Вигукнув дядько. – Зрозумiв! А цього за що ти змордував?!! За що?!!

– За що, за що?.. За те,.. – сонно проказав Пiвник, вмощуючись у високiй шовковистiй травi пiд деревом.

Нiщо не могло збадьорити Пiвника. Вiн спав.

Крiзь сон чув голосiння доньки перевiзника, плач служницi, стогони поранених, хрипке благання перевiзника.

Потiм був гуркiт, лайка Пiвня, благальнi голоси дiвчат. А за тим їхнi завивання й прокльони, крики, голосiння.

Наче пахло спаленим м'ясом.

Прокинувся Пiвник вже верхи на конi пiд вечiр, коли вони виїхали на шлях. Перш за все Пiвник порахував коней. Дев'ять. Вiн з дядьком їхав на половiм печенiговi.

У дядька була голова перемотана уривком сорочки. Дядько скоса позирав на зашмаровану вуглярську колу. Там, у високiм коробi, на якихось шкiряних паках, пов'язаний, наче спiйманий вовк, скорчився Гречин. Вiн, скiльки мiг, вiдхилив лице вiд двох голiв людських – печенiгової та гонцевої. Голови були в потьоках засохлої темної кровi, наче смолою замазанi.

– Дядьку! – Знов забила Пiвника пропасниця. – Це ти чи я?!!

– Вiн сам себе погубив! Коли я звiльнив його з пут, вiн витяг з чобота рiзака i штрикнув мене в груди. Дурень! Я його вiдпускав, бо всi мене благали, а вiн хотiв мене позбавити життя! Дурень, от же дурень!

– А тi?! А тi?!!

– Я їм вуха пообрiзав. Як у Письмi сказано: "Око за око, зуб за зуб'!

– А Онуфрiй казав менi, що треба пiдставити другу щоку, якщо тебе вдарили по однiй...

– Нехай мене Бог вибачить! – тричi перехрестився Пiвень. – Каюсь, забув, забув.

– А дiвкам теж?

– Нi, лише Ляху i сину перевiзника,

– А... А що тепер будемо робити?

– Як доїдемо до шляху великого – бiжи до своїх скоморохiв. Скажи їм, що дядьковi допомагав коней шукати...

– Дядьку, а як ти звiльнишся тепер? Ти ж Ляха не встерiг, виходить, ти його вiдпустив. Значить, ти тепер холоп?! Така ж у тебе була угода з боярином.

– Ха-ха! Мене князь вiдкупить! Бо не хто-небудь, а я власноручно вертаю йому вкраденi скарби.

– Ти бачив, ти бачив?!! Дивився?! Заглядав у паки?!!

– Це княжий скарб. I не годиться нi менi, а нi тобi туди заглядати.

– I ти не подивишся?

– Нi, Пiвнику. Це майно нашого господина.

– Ой, а я так хотiв подивитись на княжi скарби! Так хотiв!!!

– Нi, Пiвнику. Нам цього не можна!

– Дай, я хоч на печатку подивлюсь!

– Дивись! Це нам з тобою можна.

Пiвник скочив з коня i видерся на колу.

Гречин лежав якраз на коробi, де печатки пiдвiшенi.

– Посунься!

– Не можу... Розв'яжiть мене,.. – заскиглив Гречин. Лице в нього було спухле i пашiло жаром.

Пiвник напружився, вперся ногами в стiнку короба i зiштовхнув Гречина з мiсця.

Ось вони, важкi свинцевi печатки.

Покрутив у пальцях, потримав на долонi.

На однiм боцi був карбований чiткий княжий тризубець, на другiм боцi трохи зiм'ятий воїн зi списом у правицi i щитом при лiвiй нозi.

Тiнь впала на хлопчика.

Над ним височiв широкоплечий дядько. Здавався велетом, коли був верхи такий широкий, м'язистий, грiзний навiть у своєму повстяному ковпаку.

Вiн вийняв з в'язанки товсту стрiлу i ткнув у вишкiренi зуби гiнцевої голови.

– Смердючий пес! Продав свого господина! Дивись, небоже, така доля чекає на кожного зрадника.

– Гречин теж зрадник. А ти ж його не вбив!

– Каже, щоб я його вiдвiз до князя. Наче щось має таке князю сказати, що iншим не можна слухати... Навiть як вiн мене дурить, його ябедники замордують... Ну, подивився? Тепер бiжи! Оно вже шлях великий!..

– У мене немає нiчого. Дай хоч резану...

– Дурню! Звiдки у мене можуть бути грошi, коли я коней шукав i по вугiлля їздив?!

– Але ж ми взяли таку здобич!

– Здобич пiде на храм божий! Ця здобич нам не належить. Це Бог вiддав нам ворогiв у руки. Я повинен за це вiддячити Боговi... Поспiшай! Скоро ворота зачинять. Бачиш – вже сонце сiдає?..

I Пiвник забiг на Подiл з останньою кiнською батовою. Вiн бiг i чув, як риплять спицi коловороту i поскрипує мiсток, пiдносячись над протокою Глибочицi.

Пiвника ледь не збили на землю Реп'ях та Хода. Реп'ях дибки ставав та облизував хлопця, а Хода дзиiою крутився навколо нiг хлопця i все рохкав, рохкав без перерви.

Всi були при столi, i Пiвник розводив теревенi, як вiн допомагав дядьковi коней шукати. Як подер сорочку об тернину, як бока роздер до кровi.

– Так ти тепер до дядька пiдеш? – Запитав канатоходець.

– Та якби... Дядько завтра кудись їде по камiнь... На Тетерiв десь... А з хлопами що менi робити? Я краще у вас буду.

– То будь, – ствердив похмурий бубонист, дядько Лютiв. Так що все було гаразд.

Тiльки от по трапезi гусляр сказав хлопчиковi своїм тихим голосом:

– Проведи мене до мого старого бойового друга. Лише звiрiв своїх не бери. Я от гусельцi свої прихопив. Заспiваємо старому старих славних пiсень. Нехай послухає, який голос у мого учня.

– Дiду! Ти не дуже розспiвуйся – завтра до боярина йдемо.

– Нiчого не трапиться.

Та коли вони дiстались до садиби дiдового друга, старий спинився i довго тримався за груди, чи так серце вгамовував?

– Час тобi, дитино, тiкати з Києва. Бiля нашої садиби крутилося двоє жебракiв. У сусiдiв питали, чи не живе тут поблизу той хлопчик, що золото роздавав жебракам бiля Десятинної церкви? Нi, не старцi вони, а вивiдувачi. Я вивiдувачiв по духу чую, хто б вони не були: чи нашi, чи греки, чи мусульмани. Я чотири рази був у полонi. Двiчi викупили, двiчi мене вiдбили. Соглядатаї скрiзь схожi.

– Куди ж менi подiтись?

– Пересидиш у добрих людей! Поки ми з моїм другом спiватимемо й гратимемо, щоб на вулицi чули, ти перелiзеш через тин i пiдеш... – Далi старий, прикриваючи рота долонею, пояснив, куди iти та що й кому має говорити...

Вголос гусляр пояснив:

– Ми, удвох iз другом моїм, єдинi воїни Святославовi, що дожили до сьогоднiшнього дня. Останнi звитяжцi. Запам'ятай це. Колись своїм дiтям розповiси, що бачив останнiх витязiв Святославових. Ось i господар.

Той господар з лiхтарем глиняним у лiвицi дiйсно був казковим витязем. Бiльше таких велетенських дiдiв Пiвник нiколи не бачив.

Одною рукою велетень обiйняв їх обох – висохлого дiдуся i його мiзерного учня.

– Ну ж, ну ж, заграй, хлопче! – Пробасив старезний воїн.

– Грати вiн ще не годен перед людьми, а от голосок у нього срiбний, а пам'ять – як чекан для монети! З одного разу всю пiсню пам'ятае!

– Невже новий Боян народився? – Лагiдно i з надiєю спитав велетень.

I дiд вдарив по струнах, а вони вдвох затягли пiсню про похiд Святославiв на Хвалинське море.