Текст книги "Слiди на плинфi"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

– А це? – Кивнув дядько на ножа при очкурi.

– I це за яструба. I ще перепiлок дав. Я тобi з кашею зварив.

На мить дядько насупився, та зразу ж махнув рукою.

– Шкода. Хотiв на Подiльському торжищi продати. Поспiшив ти, Пiвнику. Ми добру монету втратили...

Порося виявилось навдивовиж веселе i, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. I одну дивну здiбнiсть виявив хлопчик у поросяти – воно мало незгiрший нюх, нiж Реп'ях.

Вiн це помiтив при такiм випадку.

Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкiри для лагодження збруї.

Вiн поклав її у траву i наказав Реп'яху вiднести до iстобки. Так, заради забави. I пес поволочив шкiру не стежкою, а просто вгору, по схилу.

А порося припнув до лiщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.

З повним вже цебром Пiвник пiднявся до поросяти, вiдв'язав його i попрямував до стежки.

Та порося зарохкало, заметушилося i потягло хлопчика вгору по схилу. I п'ятачком нишпорило по травi, принюхувалось, наче шукало слiди Реп'яха. I таки повело до iстобки точно по Реп'яхових слiдах.

Тодi малий намочив ганчiрку рештками житнього кисiлю i потягав ганчiрку подвiр'ям, а потiм закопав у пiсок.

А рештки кисiля на пальцi дав понюхати поросятi.

Порося кувiкнуло i кинулося подвiр'ям бiгати i нюхтити землю, поки вiднайшло мiсце схованки.

I порося вiн назвав Ходою. Як ото в старiй загадцi:

Хода ходить,

Виса висить.

Виса впала,

Хода з'їла!

З часом Пiвник зауважив, що Хода також, як i Реп'ях, виконує накази: "Стiй. Лежи. Вiзьми..."

Але часом на порося нападали такi веселощi, що воно ставало просто скажене, розбишакувало, як тiльки могло.

Добре, якщо це траплялося бiля iстобки, або десь на вигонi...

Зовсiм iнше, коли це находило на порося в мiстi.

Городник на той час приставив дядька Пiвня на подвiр'я будови Софiйського собору.

Добрий гостроверхий паркан з усiх бокiв огороджував величезну будову.

А всерединi огорожi i пiдневiльнi холопи, i вiльнi смерди, i запрошенi майстри-мулярi вiд зорi до зорi невтомно зводили будову.

Хiба що трохи випадало їм подрiмати пiсля обiду, поки годували та перепрягали коней.

Отут зводились рожевi мури майбутнього найбiльшого собору, а навколо них кипiла напружена праця багатьох сотень людей.

Таке ж полчище людей, що товклись бiля мурiв на пiдмостинах, пiдвозило все потрiбне для будови. Це були i дошки для опалубок, i найрiвнiшi, найкращi стовбури дубовi, вистоянi не один рiк.

Вози дзвiнкої рожевої, жовтої та червоної цегли-плинфи, що скорiше нагадувала короткi товстi дошки, дике камiння, брили пiсковику i темновишневого шиферу.

Звозили на подвiр'я i перепаленi брили вапняку, трощили їх молотами i скидали у воду в довгi глибокi ями. Шипiла, кипiла, вирувала бiла вода, i над ямами клубочилась молочно-бiла пара.

Ще привозили вози перепаленої битої цегли – її додавали до розчину вапна.

Не вся плинфа була привiзна На пiвнiч вiд мурiв майбутнього храму конi i люди мiсили глину для цегли. Холопи носили вироблену глину цеглярам, а тi вже заправляли глину в дерев'янi форми, вирiвнювали дощечками-правилками, посипали бiлим висiяним пiском. I швидким, вiдпрацьованим порухом перекидали форму на вирiвняну землю. Таке справжнє цегляне поле розляглося за будовою. Цегла на землi пiдсихала, твердiла, i вже затвердiлу її закладали в гончарну пiч. За печами були гончарнi майстернi та склодувнi. Там робили посуд i глечики-голосники, щоб потiм замурувати їх у стiни i щоб вони посилювали людський голос. I надсилали його у найпотаємнiшi закапелки будови.

Склодуви варили кольорове скло, виготовляли скло iз золотом для майбутнiх мозаїк, i просто непрозору кольорову пасту – смальту. Ще казали, що там склодуви робили посуд i прикраси склянi – перстеньки та обручки.

Отож, городник поставив дядька Пiвня i ще двох холопiв возити пiсок до склодувної майстернi.

Талець сидiв з повередженою ногою i готував їжу. Тому хлопець мав змогу i до мiста пiти, i роздивлятись на все, що там дiялось, скiльки душа бажає.

Дядько брав його з собою. Пiсок копали пiд горою за Боричевим Током. Там же, пiд горою, просiвали зразу через решето бiлий, як снiг, пiсок.

Щоразу вони проїздили повз мiдних коней на Бабинiм Торжку. Злетiли вони над старовинним торжищем!

А якi вiзерунки виведенi навколо вiкон Ольжиного палацу! I смарагд та золото на сходинках Володимирового.

В такi походи Пiвник часом i Ходу з собою на повiдцi тягав.

На подвiр'ї Софiйської будови, на захiдному краю, стояв великий тризрубний будинок. Там списували книги i малювали iкони.

Отож, дядько з малим привезли пiсок для склодувiв.

На подвiр'я Софiї зразу ж за ними приїхали вершники i кiлька пiших погоничiв придибало. Всi одягненi по-степовому.

Погоничi затягли на подвiр'я будови в'ючних кошлатих верблюдiв.

Як потiм Пiвник довiдався, вони привезли земляну червону фарбу з далекого степового Лiвобережжя.

Вiд споглядання горбатих кошлатих велетнiв Пiвнику дихання збило.

Малого найбiльше вразили горби. Сiдай мiж них – i сiдла не треба! Шия вигнута, як у лебедя. Але ж товстенна i мiцна!

Такому, як Пiвник, можна й у вигинi шиї примоститись.

Вiн стояв i роздивлявся на степових дивних, химерних велетнiв, аж рота розкривши.

Ну, й руку з повiдцем послабив. I не звернув уваги, так захопився, що повiдець висмикнувся iз пальцiв.

I поспiшив нестримний Хода вперед та вперед, бо його рожевий п'ятачок вловив чудовий кислий, такий смачний запах вiвсяних висiвок, намазаних на телячу шкiру. Бо кушнiри готували дорогоцiнний матерiал – харатею-пергамен для списування книжок.

Реп'ях, вiдтодi, як Пiвник придбав Ходу, повсякчас був поруч при поросятi. Хоч його i вивчив для полювання дядько Пiвень, та все ж вiн був iз породи пастуших собак. Тепер йому було кого доглядати i берегти. Реп'ях застережливо гавконув i кинувся за Ходою. А неслухняний Хода побiг по вогкiй плинфi. I добре слiди ратицями карбував по глинi, за ним пес пострибав – теж слiди ставив.

Хлопчик, не тямлячи себе вiд жаху, мов увi снi, теж побiг по плинфi.

Знав, що чинить страшну шкоду, а про те – не мiг спинитись. Стрибав i стрибав по плинфi. Гонитва тривала недовго, але Хода, Реп'ях i хлопчик позначили чимало цеглин.

Дядько Пiвень стояв перед митрополичим чоловiком i покiрно опустив голову.

Йому протягував служка того чоловiка церковного дощечку з надряпаними по восковi знаками. Скiльки плинф зiпсували слiдами Хода, скiльки Реп'ях, а скiльки необачний небiж, i скiльки плинф розваляла весела компанiя. Усе було списано – до єдиного слiду.

– У тебе є грошi сплатити збитки?

– Немає. Я боярський боржник.

– Тодi, крiм княжого уроку, ти ще вiдробиш два тижнi!

– Спасибi за ласку. – Дядько низько, низько вклонився митрополичому чоловiковi, i його служцi. Набагато нижче, нiж треба їм кланятись.

А малий знав, що дядько так низько кланяється, щоб не було видно, як у нього побiлiли стиснутi губи. I щоб цей посiпака, наглядач чортiв, не примiтив, як шаленою люттю наливається погляд Пiвня...

Дядько лише двiчi оперiщив батогом небожа. Крiзь стуленi зуби процiдив:

– Бiгом додому! Та не трапляй менi на очi, поки не вiдiйду... Прости мою гнiвливiсть, Боже! – I вiн тричi широко перехрестився.

Малий тiкав вiд будови храму, немов за ним гналися чи вовки, чи болотнi духи. А повiдець Ходи стискав iз такою напругою, що нiгтi збiлiли. Шкiра на плечах i спинi, руках палала, мов обварена окропом.

В iстобцi малий допомiг Тальцю куховарити, помив посуд, наносив воду... I тiльки тодi, коли побачив, що iз Золотих ворiт виїздять їхнi конi, схопив торбу та й побiг на Оболонь. Туди мали вигнати коней Будий ще й четверо їхнiх холопiв.

Звичайно, Ходу вiн потяг за собою, i Реп'ях з ними подався.

Вечiр западав швидко, i в тернинах на схилах пробували голоси солов'ї. Вже пiдходив кiнець їхнiх спiвiв, все менше й менше чулося спiвакiв у синiх густих сутiнках.

Малий прив'язав до куща порося i полiз до теплої, майже гарячої води. Вiн печерував. Все брав: i рибу, i ракiв, що траплялися i самi йшли в руки. Отож, коли пастухи пригнали коней, мав цiлу купу риби i ракiв. Холопи зрадiли, як малий принiс свою рибу, i посадовили до свого гурту. Дядька з них нiхто не жалiв, що йому додалося роботи. I малого не лаяли. Тiльки один митрополичий чоловiк у всiх викликав злостивiсть. Тiльки шукає, де б здерти шеляги й вивiрки. Хiба не однаково, чи буде там поросячий знак, чи собачий, чи п'яти людськi? Все одно плинфа пiде у мур, заллють її вапном i хто її бачитиме? Пiвник теж так думав. Але вiн особисто вирiшив, що таку покару наклав наглядач тому, що ця плинфа була призначена для храму. I дiйсно, плинфа зi слiдами Пiвникових п'ят i ратиць Ходиних потрапили в мури Софiївського собору. А плинфи iз слiдами Реп'яха вiдвезли до Золотих ворiт i поклали в мур на другому поверсi над брамою, де незабаром мала пiдвестися надбрамна церква.

Що це – щира правда, можна було переконатися в Софiївському музеї, бо в експозицiї протягом багатьох рокiв були виставленi плинфи iз слiдами ратиць i дитячої ноги. А плинфи iз слiдами Реп'яха знайшли при розкопках Золотих ворiт у 1980 роцi, коли готували реконструкцiю цiєї споруди.

БIЙКА НА ПАСОВИЩI

Наближалося свято Купали, i по всiх церквах, мурованих на Горi, по дерев'яних – на Подолi, попи-греки i нашi почали проповiдувати проти поганських старих звичаїв. Застерiгати проти хороводiв i купальських вогнищ, проти бiсiвського спiву, танцювання та стрибання через вогнища. Митрополит призначив на Купальську нiч всенощну службу в церквах i передав у наказ калугерам своїм, себто попам, щоб споглядали, хто з прихожан не з'явиться на молитву. Але простi люди, особливо на Подолi, на Копировiм кiнцi, ще за день, потихеньку вийшли з мiста. I пiшли у вiддаленi дiброви до потаємних лiсових ручаїв, рiчок та озерець. Дядько Пiвень був у розпачi, вiн хотiв iти на всенощну до Десятиної церкви. Та не приведеш iз собою всiх боярських холопiв туди. Та й хто глядiтиме-за кiньми i самою iстобкою, за припасами, зрештою? Лишити холопiв – без сумнiву – подадуться на iгрища бiсiвськi, а полоненi можуть втекти. Тодi Пiвень мучаючись, i клянучи долю, попрохав огородника на Купальську нiч потримати у стайнi пiд замком Ляха i Нiмця. Вiн також вирiшив коней не гнати на пасовища, а тримати на конов'язi. А робiтникiв-холопiв городник йому порадив не утискати i не неволити, нехай буде Богу щира молитва одного Пiвня, нiж шамотiння дюжини байдужих холопiв. Дядько цiй порадi зрадiв, бо в нього голова аж пухла вiд повсякчасних турбот. I, певно, зовсiм забув про Пiвника, бо не взяв його iз собою на всенощну вiдправу. Пiвник нагодував i пiвня i порося, i Реп'яха, i взявся за коней. Вичiсував їм гриви i хвости, вичищав кошлатi бабки. Це були лiсовi конi: товстi, iз здоровенними тулубами, грубими короткими шиями i густим волосiнням на ногах. По конях зразу впiзнавали, що вони древляни.

А в княжих людей якi ж гарнi були конi! Високi, стрункi, тонконогi й зовсiм без кошлатостi. Казали, що князь тих коней закуповував i в угрiв, i в грекiв царгородських, i навiть в пiдступних кровожерних печенiгiв. Що правда, пiсля того, як князь Ярослав розбив окаянного Святополка, казали, що печенiги кудись зникли, розпорошились, подались геть, чи пошесть їх якась подушила. А деякi люди казали, i малий Пiвник це сам чув, бо вiн до всього прислухався, що печенiги просто розбрелись по степових околицях Київської землi. I час вiд часу пробiгають по селах прикордонних i полюють на людей.

Пiвник чекав темряви, щоб непомiтно зникнути з подвiр'я. I ще вiн помiтив, як кiлька молодших холопiв, потиху крадучись, пiшли з двору. А Талець i Будий i ще старшi розвели багаття на подвiр'ї.

Малий з подиву уздрiв, як звiдкiлясь з туману виплила городникова служниця. I тримала вона в руках глечик. В таких глеках настоювали хмiльний мед.

Спадала темрява найкоротших лiтнiх ночей, як до iстобки ще пiдiйшло кiлька дiвочих постатей. Талець нагрiв бубон над вогнем, а Будий спробував струни гудка, хтось продував сопiлку.

Пiвник озирнувся й тихо-тихо вiдступив межи конi . Вперше за всi днi поспiшав сам без Ходи i Реп'яха. Хода, добре нагодований, спав пiд возом у сiнi, а Реп'ях його охороняв.

Малий пiшов у густих сутiнках швидкою ходою непомiтними, але добре йому вiдомими стежками. Тут, на Київських горбах, у глибоких долинах, неможливо заблукати. Тут нема жодного мiсця, яке було б схоже на друге. То в землi древлянськiй i в прип'ятських оболотах можна заблукати.

Пiвник одяг постоли, а в постоли на ноги навернув м'якенькi онучi ще й моху наклав, щоб не так ноги тупали об землю, хоч його хода i так була нечутна. За десять перелетiв стрiли вiн уже був на узвишшi, в Липовiм гаю. Звiдси, з високого мiсця, було видно: на далеких верхах горбiв запалювались вогнища.

Пiвник поспiшав на пiвдень до Либiдi, тiльки не до перевозу, а значно далi, вниз по течiї. За вогнищами на пагорбах, почали свiтитись вогнi i в долинах, глибоких ярах. Не вiд бiгу, а вiд хвилювання в малого закалатало шалено серце. Було страшно, бо не знав, чи не причаїлись де княжi люди, щоб хапати тих, хто поганськi iгрища водить. Було страшно, щоб не помiтили парубки i дiвчата його малолiтнього, за таке зухвальство йому можуть бути великi неприємностi. I ще йому хотiлося подивитися, як дiвки ворожать на водi, як скачуть через вогонь парубки i дiвчата, як спалюють опудало Купали.

Малий поспiшав через гай i на якийсь час дерева закривали вогнi на найвищих пагорбах. Коли ж вiн знов вийшов на хвилясту рiвнину, покриту невисокими чагарями, то побачив, що кiлькiсть далеких вогнiв збiльшилась. З'явились на схилах i рухомi вогнi. Однi з тих вогнiв крутились на невеличкому просторi – то зникаючи, то з'являючись з-за чорних куп дерев. Другi вогнi виникали на горбах i котились униз iз шаленою швидкiстю. Ще здавалося, нiби за ними, по всьому схилу гори тягнуться червонi вогнянi хвости. Спочатку малий не мiг второпати, що це воно, аж раптом став i вдарив себе по лобi. Та тож вогнене колесо вогненної колесницi бога Сонця. Добре, що тут такi височеннi гори i можна сонячнi колеса пускати. Ось стежка пiшла вгору серед густих чагарiв. Коли Пiвник подряпався на гребiнь горба, йому просто в вiчi вдарили вогнi. Вiн вiдскочив назад пiд захист тiнi густого куща. Добре обдивився освiтлену галявину i здивувався: посеред галявини, на гiлках засохлого дуба палили в'язанки сухої берести. Нiде нiкого. Малий нiчого не зрозумiв спочатку. I тому обминув освiтлену галявину в кущах, далi по стежцi прийшов вгору над урвищем i побачив багаття, бiля якого теж нiкого. А знизу свiтло вiд багаття проривалось крiзь кленове верховiття червоними променями i сполохами золотих iскр. Iскри високо летiли вгору роями густих вогняних бджiл. Але далi якiсь темнi тiнi по навскiсному пагорбi над рiкою скакали навколо трьох величезних вогнищ. Малий згадав розмову старших, що сперечалися мiж собою i гадали, чи попини цього разу випросять у князя стражу, щоб ганяти купальськi iгрища. Певно, отi всi вогнi, про всяк випадок, розпалили юнаки, щоб сплутати, а одночас i подратувати стражiв. Але малий чув ще й таке. Говорили мiж собою поважнi каменярi на Софiївському подвiр'ї: "Не буде наш каган попiвським забаганкам потурати – не посилатиме стражу проти купальських iгрищ". "Авжеж, погодився другий. – Пiсля того, як препадлючий Анастасiй покрав усi княжi скарби i подався до ляхiв, каган став обачнiший. Не всяке слово грецьке зразу чує... Бiдна наша земля... На Бога менi не шкода останнього шеляга... Але ж наше золото й срiбло, i хутра на церкву, пливуть до Царграда". "Тихше, – ще хтось почує! "– i каменярi рiвно задовбали важкими теслами по рожевих шиферних плитах.

Пiвник по зiрках побачив, якраз пiвнiч настала. Настав час ворожiння. Тепер треба перейти ще два пагорби i там, за тими долинками чарiвне мiсце. Там, де вливається повноводий ручай до Либiдi. Там, говорили мiж собою старшi, ворожать, за поганським звичаєм, дiвчата на вiнках. Потихеньку переказували, що в тому мiсцi, хто ворожить, в того все збувається точнiсiнько! Чи погане, чи хороше – як наворожилось! Тому в це мiсце не всi вiдважувались прийти, а раптом горе наворожиш?!

Либiдь круто звернула на захiд. I було видно далеко всi пагорби в вогнях. Було видно, як оддалiк на однiй галявинi водили волiв i корiв зi свiчками на рогах. Он на тих водах з човнiв пускали вiнки зi свiчками.

Пiвник подивився вниз на галявину, вона була рiвна-рiвнесенька до самої води, поросла шовковистою травою. З усiх бокiв її оточували велетенськi тополi. Свiтло йшло знизу крiзь вiття i малому здавалося не таким яскравим, як iншi багаття. Але смiх чувся лише дiвочий. Висвистували весело кугички, гудiла сопеля, i раз по раз лупав бубон. Малий йшов стежкою обережно, тихо спускався униз до рiчки. Крiзь кущi пробивалося червоне свiтло, все на галявинi починало рухатися швидше й швидше. Коло танцiвниць крутилося навколо яскравого багаття. Спалахи вогню то висвiтлювали людськi постатi з усiма подробицями, то робили їх чорними тiнями. Чорнi тiнi змiнювались бiлими постатями, червоне свiтло заливало червiнню половину лиця, половину ховало в тiнi. Пiд уквiтчаним деревом клена шарпалося три освiтленi постави. Одна метеляла головою i з неймовiрною швидкiстю видобувала свист iз очеретяних з'єднаних свистульок-кугичок. Друга притупувала ногами, рвзгойдувалася, метеляла довжелезними косами i дула в довгу сопiлку, брови в неї пiднiмались на лоба i очi закочувались догори, тiльки бiлки вiдблискували червоним вiд вогню. Третя була геть дебела, i мала голову, так покриту намiткою, що й лиця не було видно. Вона щосили гатила калаталом у бубон, притоптувала ногою. I чим швидше вiдбивала вона калаталом по бубону, тим швидше неслися в танцi танцiвницi. Крутилося живе колесо людських тiл, розвивалися їхнi коси, мерехтiли намiтки замiжних, бряжчало намисто на дiвочих шиях, а на головах у них у всiх були вiнки, а в довгому волоссi розвивалося зiлля любистка i м'яти, i василькiв, i довголистої трави лiпника.

Та трава збиралася дiвчатами, щоб приворожити до себе хлопцiв, щоб знайти собi чоловiка.

Свист кугичок i калатання бубона досягло такої сили й швидкостi, що малий затамував подих, i враз ланцюг живий луснув i розiрвався, малий видихнув з полегкiстю. Але рух ще бiльше посилився, тiльки тепер почалося стрибання через вогнища. Танцiвницi схопили ляльку солом'яну всю в прикрасах, що стояла пiд деревом, i почали з нею стрибати через багаття. Вони передавали ляльку з рук до рук, i коли одна розбiгалася i стрибала з лялькою через вогонь, iншi починали ще сильнiше ляскати в долонi i приспiвувати: "Ой, грайте, грайте, в дудочку грайте, Купалу вславляйте! Купалу вславляйте!"

Малий i незчувся, як почав пiдспiвувати: "Ой, грайте, грайте!.." притупувати ногою по кореню старезного похиленого клена. Вiн до нього прихилився, просто лежав на ньому животом, вiн притупував ногою i поводив плечима, як i танцiвницi внизу. Вiн цього i не помiчав, що вiн пiдспiвує i пританцьовує, захоплений купальськими iгрищами.

Ось одна жiнка в намiтцi i васильковому вiнку наблизилась до вогню, схопилась за подiл сорочки, i пригнувшись, одним рухом стягла iз себе сорочку i кинула її до вогню. На хвилю сорочка збила полум'я i стало темно. Коли за мить вогонь огорнув сорочку, нага жiнка вже добiгла до краю берега, i високо знявши руки, стрибнула в рiчку. Останнi знову схопились за руки i знов навколо вогню закрутилось живе коло. Спiвали, гукали, а музики так вигравали, що пiт їх зливав ручаями. Пiвниковi було видно, що їхнi сорочки на плечах, пiд пахвами, на стегнах потемнiли i облипли по тiлу. За першою молодицею до багаття стала друга. Але вона, роздягшись, свою сорочку лишила на землi, а до вогню кинула дитячу сорочечку. Пiвник добре знав, що це значить: перша молодиця сама хворiла, через те не могла понести, а в другої хворiла мала дитина. Разом iз сорочками у купальському вогнi спалювали жiнки й хвороби.

Ось iз-за пагорбiв почало свiтлiшати небо. Сходив мiсяць. Як виплив майже повний мiсяць – всi закликали в один голос!

Коло рухалося швидше, швидше! Враз жiнка з бубоном викинула руку з калаталом i торкнулась плеча наймолодшої дiвчини. Була вона роки на три старша за Пiвника, може на рiк старша за доньку коваля. Ось чому та, з бубоном, поводила головою, немов шукала когось. Вона стежила за дiвчиною. Дiвчина вiдпустила руки i вистрибнула в середину кола на яскраве свiтло. Тремтячими руками тягла з себе сорочку i заплуталась у рукавах. А коло танцюристок шалено крутилося, вже не маючи сили спинитись. I всi волали, аж у вухах лящало: "Купало, Купало, Купало!" Дiвчина зняла з голови вiнок, затисла його мiж колiньми, i одним рухом вiдкинула на землю сорочку. Тодi взяла вiнок на голову, перескочила на край вогню, прослизнула мiж руками дiвчат, стрибнула з берега у воду. Вiнок спав з її голови i поплив на середину рiчки. Сама вона вилiзла з води i вскочила до кола. Вилiзли з води й молодицi i теж стали до танцю. I їхнi великi, особливо першої, провислi груди метелялися з боку на бiк, скакали вгору i вниз i ляскали по мокрому тiлу. Мiсяць геть зовсiм пiднявся вгору. Тодi музика враз увiрвалася. А танцюристки все неслися навколо вогнища. Троє жiнок-музик пожбурнули свої iнструменти, скинули одяг i вскочили до кола. Пiвник тепер бачив лише ту, що вибивала калаталом по бубону. Вона бiгла у швидкому вертiннi танцю i було дивно, як вона, гака дебела, швидко й зграбно рухається! Однi груди в неї були завбiльшки з голову Пiвника кожна. Довжелезнi, з чорними набряклими сосцями. Могутнi чресла, з глибокими ямками на крижах i тiло її так само блищало у свiтлi багаття, як i в тих, що вилiзли з рiчки.

Коло ще разiв три пронеслося навкруги багаття i розпалося. Вiн дивився в її лице з ледь вирлатими очима, iз роздутими нiздрями кирпатого носа.

Рвонувся назад за дерево.

Оступився. Завалився навзнак i, боляче вдарившись об корiння головою, покотився на галявину вниз.

Товстуха щосили заволала.

– Тихо! Мовчiть! Пропаде ворожiння. На менi все зависає! Цур! Цур! Цур!

Всi заклякли нерухомо. Навiть декотрi з розкритими ротами. I в очах у всiх був розпач – пропало ворожiння!!!

Малий лежав голiчерва i не ворушився – все тiло його затерпло.

– Слухайте мене! – В голосi товстухи вiдчувалась така сила, що всi зразу ж мовчки пiдступили до неї. – Ти, ти й ти! – Вона тицьнула на наймолодших дiвчат. – Тримайте його руки, ноги, голову! А ти, – вона взяла за руку наймолодшу купальницю, – закрий йому очi.

Пiвник занiмiв вiд страху i не пручався.

Коли над ним схилились нагi тiла, коли до його обличчя наблизились тремтливi перса, мокрi гарячi долонi легко лягли на його повiки.

Потiм важка гаряча рука лягла йому не серце. I мiж чужими пальцями вiн вiдчув, як вiстря ножа дотикає його крiзь сорочку. Потiм руку вiдняли i вiстрям ножа провели по сорочцi хрест на хрест. I зразу ж на сорочку злилась хмiльна медова рiдина.

Гучний голос сповiстив:

– Кров пролилась! Тiло кидайте у воду.

I Пiвника пiднесли вгору i бiгцем, бiгцем понесли до води.

Щосили розгойдали. Кинули у рiчку.

Тепла вода iз страшним шумом зiйшлась над його головою.

Вiн зрадiв – живий! Його не закололи!

Незважаючи на одяг, що облипав його тiло i заважав рухатись, поплив навпростець на правий берег Либедi.

Та його наввимашки наздогнала молодиця.

– Не тiкай! Вертай до берега.

А з берега танцiвницi стрибали у вiнках. Вiнки злiтали з їхнiх голiв.

Тодi вилазили на берег i бiгли по березi до звороту рiки, стежачи за своїми вiнками. Вгадували свою долю.

Далi звороту нiхто не ходив.

Вiд звороту поверталися до багаття, i знов водили танок пiд кугички та сопелю.

Товстуха, тiльки почула музику, зразу ж розiбрала донага хлопця, вiн i писнути не встиг та й не посмiв.

– Пiшли до багаття. Поведемо танок! I товстуха врiзалась у коло там, де була наймолодша дiвчина.

За лiвицю його тримала найтовстiша, найгрудастiша жiнка, а за правицю наймолодша дiвчина.

Спочатку вiн не бiг, а його просто тягли, несли за руки, а потiм звуки кугичок та сопелi почали пробиватись крiзь шум до його слуху. I наповнили його тiло полегкiстю i радiстю. Вiд цього й сила, й прудкiсть у ногах з'явились. I вiн вже гнав i гнав з усiма по колу, щосили б'ючи п'ятами.

Дебела вирвала його iз ланцюга танцюристок i помчала до вогню.

Вони вдвох просто перелетiли через тахнуче вогнище.

Коло знов розпалось.

Його хапали за руки iншi i стрибали з ним через вогонь.

Коли вiн почав стомлюватись, звiдкiлясь з'явилась товстуха кирпата, вирлата. Вона тягла великий оберемок свiжостятого очерету.

Пожбурнула його на яскраве полум'я.

Свiтло згасло.

Зашипiло й затрiскотiло мокре бадилля на жаринах.

Над багаттям заклубочився густий бiлий дим. I покрив усю галявину.

Тодi товстуха схопила свiй i хлопчикiв одяг i пiд покривом диму подалась у кущi. Хлопчик за нею.

Межи темного гiлля попереду викручуються, хилитаються пишнi бiлi стегна.

Ось тiльки руки простягни i торкнись.

Вiн не втримався – простягнув руку i торкнувся.

I вона стала i поволi повернулась до нього, просто вiддаючи себе всю на огляд i на дотик!

Вiн гладив i гладив її великий шовковистий живiт, торсав величезнi, неймовiрнi груди, м'яв пальцями набряклi, твердi сосцi.

Та ось вона вiдкинулась назад, вiдхилилась i стегнами, i животом, i рука Пiвника зависла в повiтрi.

Знов вiн бiг за нею по добре витоптанiй стежцi.

Ось вони з розгону вискочили на галявину, залиту срiблом мiсячного свiтла. Старезна засихаюча липа така чорна, наче обгорiла вiд блискавки.

Жiнка стала пiд липою, а Пiвник з розгону налетiв на неї, занурився лицем межи пишних гарячих грудей.

Вона впустила на срiблясту траву його мокрий одяг i показала рукою: "Вдягайся!".

Вiн розбирав, розправляв свiй одяг, а вона стояла в якихось двох кроках, не бiльше, вiд нього i поволi обертала намiтку.

Пiвник вiдчув, як вiд неї, вiд її мокрого важкого волосся тягне димом багаття i тонким ароматом любистку i ще якогось зiлля.

З усiх горбiв i ярiв над Либiддю долинали несамовитi пiснi та шалена музика.

Десь за горбами, на сходi пропiяв далекий пiвень.

Малий подивився на зорi – i здивувався – вони тiльки-тiльки зрушились. А йому здавалось, що проминула вся нiч i вже ось-ось настане свiтанок.

Жiнка широко розчепiрила пальцi i притисши до ключиць навхрест складенi руки з силою натискала на своє тiло, огладила всю по набряклих важких персах, по животу, по рвзлогих стегнах, пружно зiгнулась, пройшлась, втискаючи пальцi в тiло по колiнах i гомiлках.

Рвучко розправилась, i велетенськi перса загойдались, заметелялись з боку на бiк.

Заметеляла головою.

З усiх пагорбiв i мисiв рiки долинали шаленi ритми танцiв i нестримнi, запальнi голоси спiвачок.

Десь за пагорбами пропiяв ще раз пiвень.

I оголена товстуха схопилась за одiж i миттю накинула сорочку i вправними рухами доправила намiтку, пiдперезала сорочку крайкою.

Жiнка вже вдяглася, а малий обмотував ще онучi i натягав постоли.

Коли вiн пiдвiв голову, щоб ще раз подивитись на цю зграбну товстуху, бiля дерева нiкого не було.

Пiвник розчаровано похитав головою, а йому ж так кортiло спитати, хто вона i звiдки вона.

Тут вiн, обгортаючи крайку, з жалем згадав свого ножа. I лезо добре, i ручка поцяцькована.

Хоча добре, що ножа тiльки забрали, а могли ж i втопити. I хто б там почав допитуватись – хто втопив? Сам полiз у воду на Купала, от i захлинувся.

Вiн уже збирався полишити галявину i озирнувся на остаток. Високо на стовбурi, йому треба пiдстрибнути щосили, або подертись, встромлено його нiж, а на нiж завiшено вiнок iз волошкiв.

От яка добра та кирпата товста молодиця – приворожила йому якусь синьооку. I хитро як наворожила – вiн i не прохав. Адже йому такого ще й не належить, вiн ще малий, щоб заклинати й ворожити на якусь дiвку. А ця чарiвниця-товстуха своєю зграбною рукою потнула ножа в суху липу.

З розгону пiдстрибнувши. Пiвник видер ножа, i вiнок сам насунувся йому на руку.

Та на руцi вiн його нести не став, а натяг на голову.

I тут вiн зрозумiв – ця добра товста молодиця була й хитрюща – вона вивела його з iгрищ i не дала йому додивитись найголовнiшого – коли на передденнi будуть топити Марену i спалять Купалу. I водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнiшого ворожiння на плiднiсть. Саме про це ворожiння вiн, ще зовсiм безштаньком, чув, як говорили молодицi, озираючись, щоб не було де дiтлахiв старших. А на нього, безштанька, вони i уваги не звертали.

Вiн зрозумiв, що коли вiн голий з голими купальницями стрибав через багаття, що вiн був уособленням Ярила, що розпалює хiть, ярiсть i оплiднює все живе.

А цим вiнком i ножем товстуха нiби говорила: "Ось тобi щаслива ворожба! Тобi випало, бiльш нiж кому, тобi дозволили бiльш, нiж кому! Отож iди i мовчи, як належить дитинi! Як мовчить вiнок, як мовчить нiж, як мовчить сухий стовбур!"

Вiн поспiшив додому швидко й радiсно.

Перебiгав з пагорба в долину, i з долини знов на пагорб.

I ще Пiвник вирiшив мертво про все мовчати.

I тодi той, мiський Бог, зроблений на глинянiй дощечцi, з сяйвом навколо голови, нiчого не знатиме.

Нi, вiн його не обдурюватиме, богiв дурити не можна. Просто вiн мовчатиме, бо той Бог мiський. Вiн там всим розпоряджається. Вiн новий Бог. А старi боги живуть i в деревах, i в каменi, i в джерелах, i в блискавках...

А позаду нiч купальська сяяла вогнями, вибухала спiвом. Та поволi все затихало, бо вiн вiддалявся вiд рiчки i наближався до осель.

Та коли вже до пагорба лишалось зовсiм трохи, вiн побачив кiнськi тiнi, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впiзнав коней. Їхнi конi. Але не йдуть, а пливуть без звуку. I копита не б'ють об затвердiлу, як камiнь глинисту стежку!

Не iржуть i не порскають.

Вiн припав пiд кучу.

Уважно придивившись, побачив на спинi в Гнiдої, а саме це була вона, розпластану людську постать.

А з гайка пропищала дрiмлюга.

I, лежачи на Гнiдiй, тiнь теж вiдповiла голосом дрiмлюги.

Отже, це татi. I вони зводили п'ятьох їхнiх коней.

Малий натяг через голову вiнок на шию i потиху попрямував вiд куща до куща. Униз.

Щоб наблизитись непомiченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:

– Чого ти один прийшов?.. Ви що, з ним подурiли?... Трьох коней було мало?.. Що вiн там робить?..

– Тих-х-хо! – Шипiв певно той, що приїхав, лежачи на Гнiдiй. – Там ще добрих двi кобили. Вiн їх ось-ось приведе!..

– Ану швидше вiдправляйся до нього i давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з iгрищ вертатись i нас побачать!

I схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо вiн захрипiв.

– Зараз я,.. та зараз же...