Текст книги "Спалах понадновот зiрки (на украинском языке)"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Коротко моу науковi розвiдки звелися ось до чого.

Мiльйони рокiв тому таотяни нiжилися пiд ласкавими променями мiсцевого велетенського свiтила i лиха не мали. Життя тодi було надзвичайно легке, бо страхiтливе тяжiння Сонця зводило майже нанiвець тяжiння планети.

У яскравому, блискучому вбраннi, майже невагомi, як пушинки, таотяни пурхали, мов дивогляднi метелики, в теплому блакитному океанi. Закоханi, ледве торкаючись, ходили босонiж по квiтах. Пенсiонери розкошували на бiлоснiжних м'якеньких хмарках, а вiтер, заколисуючи, пестив ух i тихенько спiвав чарiвних пiсень. Тодi можна було загортатися у барвистi паруси Сонця, коли воно сiдало край неба, сповивати немовлят у пухнастi сутiнки, щоб добре спали, а люльку чiпляти на рiг молодика.

Так, це був чудовий час, коли щастя було близьке, як веселка. А до веселки тодi можна було добiгти i одягнутися у шати сонячного спектра. Малюки над усе полюбляли кататися з радiсноу, як свято, веселчаноу гiрки.

Довго чи коротко отак тривало, коли це одноу ночi астрономи помiтили, що до кордонiв ухньоу Сонячноу системи наближасться велетенський астероуд в кiлька сот кiлометрiв у попереку. Вченi негайно зрахували його курс i з жахом пересвiдчилися, що космiчний заблуда неодмiнно порушить кордони i таки наробить непоправного лиха, гуляючи по беззахисних внутрiшнiх орбiтах, аж поки не шубовсне у циклопiчне черево центрального свiтила.

Отодi вперше далося взнаки химерне двоголiвя таотян.

Однi вченi голови доводили, що слiд вжити енергiйних технiчних заходiв для захисту планети вiд ворожого вторгнення. Вони пропонували розтрощити кам'яну озiю автоматичними ракетами, добре натоптаними вибухiвкою, ще на далеких приступах системи.

Але другi розводили хибну фiлософiю, нiби усе, що робиться, на краще. Словом, усе буде так, як на роду записано, а вiд долi свосу не втечеш.

До того ж знаходилися такi розумники, якi оцей фразеологiчний туман змiцнювали утопiчними жахами i принадами.

"Якщо ми потрощимо астероуд, – похмуро пророкували вони, – то ми цим безглуздим вчинком тiльки накличемо нещастя на власнi дурнi голови. Що станеться? А ось що. Уламки астероуда неодмiнно впадуть на Таотi. Мало того, що своуми жахливими ударами вони завдадуть незлiченноу шкоди i призведуть до всепланетних стихiйних лих i катастроф, так внаслiдок оцього космiчного бомбардування наша планета ще й поважчас. А тодi що? А тодi вже неможливо буде безжурно пурхати у небеснiй блакитi, винiжуватися на бiлоснiжних хмарках i йти з коханою по пелюстках до веселчастого щастя".

"А що ми матимемо, коли зовсiм не чiпатимемо астероуда? – торочили далi цi легковажнi голови. – Тодi вiн стане третiм супутником нашого свiтила i почне обертатися навколо нього по все вужчих орбiтах, аж поки ця спiраль не доведе його до фатального кiнця. Внаслiдок Сонце неодмiнно поважчас, а наше життя на планетi вiдповiдно ще бiльше полегшас. Прекраснi, захоплюючi картини майбутнього нинi нi у казцi розказати, нi пером описати..."

Поки по всiй планетi вирували науковi дискусiу, час собi йшов. Астероуд спокiйно перетяв кордони Сонячноу системи, закружляв у скаженому темпi навколо свiтила, а потiм цей космiчний вир засмоктав його у бездонне термоядерне черево зiрки.

Отут i сталося лихо.

Життсдайне Сонце згасло. Назавжди. Страхiтливе тяжiння ламало його власнi променi, як сiрники, i вони безсило опадали назад у пекучi обiйми кошлатих протуберанцiв. Чорним зловiсним колом зависло над вжаханою планетою Сонце на тлi чорного похмурого неба, поцяцькованого блiдим срiблом далеких зiрок.

Життя на планетi справдi надзвичайно полегшало. Щоб пересвiдчитися у цьому, досить було шпурнути у небо камiнь. Навiть коли це була дуже важка брила, вона вже нiколи не поверталася на планету. А коли без слiду позникали деякi необережнi лiтуни, пурхання у повiтрi якось само собою припинилося.

Але справжня панiка охопила таотян лише тодi, коли вони дiзналися, що планета поступово втрачас атмосферу.

Смерть дивилася на приречену планету холодними очима Всесвiту i стискала серця крижаними пазурами.

Почалася перебудова планети. Тубiльцi, як це було за первiсноу доби, повернулися у печери i заходилися закопуватися усе глибше в теплi надра. Почали будувати пiдземнi житла, пiдземнi заводи, пiдземнi штучнi плантацiу, пiдземнi мiста. Але перед тим як назавжди заховатися у надрах планети, аборигени востаннс зiбралися на уу поверхнi. Вони вiдокремили вiд гурту апостолiв надто пам'ятноу теорiу "Чим гiрше, тим краще" i сказали ум:

– Вiд долi не втечеш...

А тодi розшукали утопiчних горе-пророкiв i запитали ух:

– Розiб'стеся чи не розiб'стеся?

А пiсля того жалюгiднi залишки атмосфери розiтнули вигуки:

– Качати ух! Качати!

Що було далi, людинi з фантазiсю не важко уявити. Скажу тiльки, що жоден з апостолiв не втiк од долi свосу, i вони живими поринули на небо.

Поступово планета втратила останнiй атом атмосфери. А тодi тяжiння узялося й за саму поверхню. Спочатку воно прибрало пилюку, потiм злизало пустелi, а тодi заходилося обточувати планету, як бiльярдну кулю.

Пiдземнi ж роботи йшли своум чином. Зайвий грунт таотяни викидали на поверхню, звiдки вiн негайно ринув у космос. I нарештi настав час, коли планета Таотi перетворилася на геометричне поправну кулю, порожню усерединi.

Ясна рiч, планета втратила власне тяжiння i не падала нi на чорне свiтло, нi на другий супутник-велетень лише тому, що уу орбiта проходила якраз на межi знешкодження ухнього взасмного притягального впливу. Тяжiння вiдчувалося лише з боку невидимого свiтила або гiгантського супутника. Ось чому так зручно було ходити по внутрiшнiй сферi цiсу дивовижноу планети.

Тепер вам зрозумiло, чому коли ми з Азимутом встромилися у планету, нам приверзлося, нiби ми вистромилися?

13. КОСМIЧНА ВЕРТУШКА ГЕРОНА

Я мав необережнiсть познайомити з iсторичною давниною свого постiйного супутника по космiчних мандрах, мого вiрного штурмана Азимута. Краще було б, якби я цього не робив. Хлопець зовсiм скис. Це все одно, якби я йому прочитав вирок з найвищою мiрою покарання i без права оскарження.

Менi аж в очах щипало, коли Азимут журливо мовив:

– От i не попаде шедевр штурманського мистецтва пiд кришталевий ковпак Музею космiчних мандрiв. Вже нiколи не робитимуть гак земнi навiгатори, i нiколи не попливуть зорянi кораблi протокою Небрехи. А ви, капiтане, казали...

На жаль, Азимут мав рацiю. З яких тiльки халеп ми видряпувалися, з яких тiльки тарапат рятувалися, а в таку пастку не потрапляли!

Цього разу я й сам почував себе, як старий нещасний див, ув'язнений у закоркованiй пляшцi. З тiсю лише вiдмiннiстю, що корком була моя власна ракета.

Звiсно, ми могли будь-якоу митi сiсти у ракету i майнути свiт за очi. Але цим егоустичним вчинком ми прирекли б на неминучу загибель дивовижну цивiлiзацiю двоголових.

I так невесело, а тут ще Азимут докучав своуми тужливими теревенями. Вiн менi не дорiкав, нi. I не звинувачував. Але вiд цього я ще бiльше вiдчував свою провину. Це ж я, а не хтось iнший занапастив його молоде життя!

– Чого, власне, цiй клятiй в'язницi, що мас нахабство величатися планетою, бракус? – просторiкував штурман. – рдиного – поля тяжiння. А тяжiння ж можна створити штучно. Дайте менi порожню бляшанку, i я уу так розкручу, що вона буде обертатися навколо ракети, як навколо свого свiтила!

I тут мене наче осяяло.

Я глянув на Азимута, та побачив, що хоч хлопець i висловив блискучу технiчну iдею, сам же пустив уу повз вуха. От що з людиною робить недоречний розпачi

– Вертушка Герона! – радiсно вигукнув я. – Так, це буде космiчна вертушка Геронау

– Якого ще Герона? – вирячився на мене Азимут.

– Герона Олександрiйського, – охоче розтлумачив я. – Старогрецького вченого i механiка. Вiн вiкував i робив винаходи ще до початку новоу ери.

– Ага! – тiльки й мовив штурман.

З його тривожного погляду я зрозумiв, що вiн мас мене за божевiльного.

– Заспокойся, Азимуте, – втiшив його я. – Твiй капiтан ще не втратив глузду. От зараз ти сам сказав: щоб надати предметовi тяжiння, слiд примусити .його обертатися навколо свосу осi.

– Правильно, – погодився Азимут.

Знову ж таки, чого цiй планетi бракус?

– Поля тяжiння.

– Так от, щоб створити це поле, слiд розкрутити планету, як дзигу!

– Але ж це иемож...

– Не поспiшай з висновками, хлопче! Пригадай, ще у школi, на уроках з фiзики, робили такий дослiд. Брали скляну кулю, зсередини порожню. По екватору кулi симетрично вiдходили коротенькi, загнутi в один бiк трубочки. Через оцi трубочки наливали у кулю воду i починали грiти уу на вогнi. Вода перетворювалася на пару, яка з силою виривалася крiзь трубочки, i куля починала усе швидше i швидше обертатися навколо свосу осi! Оце i с так звана вертушка Герона. Чому б отаку вертушку не зробити з цiсу злощасноу планети?

– Капiтане, ви – генiй! – вражено прошепотiв Азимут. – Кращого генiя й не знайти!

Хоч в очах хлопця свiтилося непiдробне захоплення, однак мусив його засмутити. Я, знасте, не прихильник усiляких перебiльшень, навiть коли вони вживаються у ювiлейних промовах.

От я й зауважив по-батькiвськи штурмановi:

– У своух визначеннях, Азимуте, завжди слiд бути точним i справедливим. Якщо я i генiй, то не найкращий, а принаймнi другий пiсля Герона.

Що не кажiть, а молодь завжди слiд вчити на власних прикладах. Особливо скромностi...

Рано-вранцi, ще чорти навкулачки не бились, я вже кульгав до помешкання Професора ППП, бо другий ППП до вiдкриття гастрономiв у нашi розмови нiколи не втручасться.

Азимут поважно нiс сувiй з проектом Герона-Небрехи i всiсю технiчною документацiсю.

Професор слухав мене, як школяр. Сидiв тихо i вiд захоплення аж тамував подих. А я викладав проект навiть без перерв на перекури:

– ...Таким чином ми одразу матимемо планету з власним полем тяжiння i власною атмосферою – пара, що розкрутить Таотi, оточить уу блакитним шаром! А що таке пара? Це кисень! Це водень! Це хмари! Це дощ! Це рiки i озера! Це нарештi моря i океани( Незабаром космiчний пил вкриб поверхню оббiлованоу планети i утворить гори та долини! Нове життя пустить своу квiтучi паростки!

– I можливо, дiйдуть до нас тодi сонячнi променi? – тремтячим голосом запитав професор.

– Можливо, – мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора е голова, коли дотямив аж до Сонця.

Наступного дня вiдбулася всепланетна вчена рада. На порядку денному було одне питання: треба обертатися, щоб врятуватися. Пiсля грунтовноу доповiдi проект поставили на голосування. Чи варто казати, що вiн пройшов переважною бiльшiстю голосiв, хоч майже усi делегованi радники обмежились запеклими науковими дискусiями серед власного поголiв'я?

Голосувало лише четверо. Пiдняли по двi руки, як тут заведено, я i Азимут. Вiддав свiй голос наш вiдданий друг i непiдкупний патрiот проекту Професор ППП. Навiть його братня голова подала свiй голос "за".

Його, бачите, спокусила реальна можливiсть першому проголосити вiкопомний тост, що неодмiнно ввiйде в усi шкiльнi посiбники та хрестоматiу:

– Хай свiтиться Сонце, хай згине пiтьма!

14. СПАЛАХ ПОНАДНОВОт

– Оце, власне, й уся iсторiя, – мовив каштан Небреха, вже в котрий раз занурюючи свою почорнiлу люльку в гаман з тютюном. – Якби я тодi запiзнився хоч на хвилину або якби менi зрадила природжена винахiдливiсть...

I, замiсть продовжувати, капiтан красномовним рухом сунув до рота люльку. Мовляв, якби не вiн, проти цивiлiзацiу двоголових не варто було ставити й холодного попелу з його люльки.

Вечорiло. Розчервонiле сонце збиралося прийняти традицiйну морську ванну. Мiж потемнiлими скелями принишкли голубi сутiнки.

Нiч навальне насувалася глибокими гiрськими ущелинами.

Капiтан Небреха мовчав, замислено позираючи на море. Вiд берега до самого крайнеба бiгла червона дорiжка. З-за обрiю пiднiмалося чорне на фонi велетенського червоного диска вiтрило. Та чи бачив Небреха його? Гадаю, що нi.

Вiн подумки милувався зараз нiким не баченими свiтами i прислухався до нiким не чуваних голосiв. Може, оце зараз десь далеко-далеко Професор ППП у колi згуртованих навколо пивноу бочки друзiв свосу братньоу голови дiлиться зворушливими спогадами про легендарного мiжзоряного мандрiвника.

– I що ж, воно засвiтилося? – запитав я.

Небреха нiби прокинувся:

– Що засвiтилося?

– Сонце нещасноу i багатостраждальноу планети двоголових.

– Справдi! – повернувся капiтан Небреха на фiнiшну пряму розповiдi. Безумовно, воно засвiтилося, але, слiд визнати, надто рано. Якби воно засвiтилося вже пiсля нашого з Азимутом повернення, все було б iнакше. Тодi цей рiдкiсний навiть на незбагненно безмежних просторах Всесвiту випадок увiйшов би в усi пiдручники з астрономiу i нинi про природу понаднових зiрок нiхто б не сперечався.

А так що вийшло? Надрукували в якомусь маловiдомому академiчному вiснику куценьку iнформацiю пiд назвою "Ще один вагомий доказ":

"Нова Модель Орбiтальних i Параболiчних Спостережень серiу ЗМ несподiвано довела свою високу надiйнiсть i чудову мобiльнiсть. Вперше за всю iсторiю iнтелектуального життя планети було вiд початку до кiнця зафiксовано яскравий спалах понадновоу зiрки у досi порожньому i малоцiкавому кутку неба. Успiх МОПСа-ЗМ – це ще один вагомий доказ безумовноу переваги чiтко налагодженого електронного спостерiгача з добре охолодженим аналiзатором над емоцiйно неврiвноваженою бiлковою iстотою".

Зрозумiло, головним i вiдповiдальним редактором того вiсника теж був кiбер, на iм'я МЕР-2>5, або Модель Ерудита Редакцiйного серiу 2>5.

Ну, тут, ясна рiч, слiдом за спалахом понадновоу зiрки спалахнула чергова наукова дискусiя. Кожен намагався висунути якусь власну запаморочливу гiпотезу, яка б пояснила, звiдки беруться понадновi зiрки i чому вони так швидко втрачають колiр. Гiпотез на науковiй нивi тодi до того вродило, що по всiй Землi не вистачило, аби ух надрукувати, перiодичних видань. Але слiд визнати, що ух взагалi можна було не друкувати, бо всi вони були так само далекi вiд iстини, як я оце зараз вiд своух шкiльних рокiв.

А спалах понадновоу зiрки, коли його спостерiгати мало не впритул, це, скажу я вам, фесричне видовище з неповторною кольоровою гамою i свiтловими ефектами ще доби первiсного хаосу. Як ви знасте, сонячний промiнь – це, власне, спектр променiв рiзного зафарбування, кожен з яких мас свою довжину. Отже, с променi коротшi, а с й довшi. Коли вони плинуть невпинно, це непомiтно.

Але коли вони стартують одночасно, то мчать до фiнiшу наввипередки.

I от уявiть собi чорне зоряне небо з чорним велетенським колом. I ось коло починас ледь помiтно синiти... Невдовзi над вами спалахують синi, блакитнi, фiолетевi, зеленi, помаранчевi i жовтi сонця... А небо мiниться в усiх розмаутостях неймовiрних кольорових сполук.

Коли ми з Азимутом нарештi прибули на Землю, спалах свiтила Таотi вже давно забувся.

Отож, коли я про нього заговорив, всi почали кривитися, нiби я ух почастував кислицями:

– Та ми це давно знасмо! Нам той спалах ще сто двадцять сiм рокiв тому набрид! Що за манери у цих невихованих навiгаторiв – повертатися бозна через скiльки столiть i розповiдати давно вiдомi речi! I коли вже заборонять отi осоружнi космiчнi мандри?

Я тiльки й спромiгся довести, що час вже списати на перетопку механiчного МОПСа-ЗМ разом з його приятелем МЕРом-2>5.

З того часу я не звертаю на кабiнетних розумникiв жодноу уваги. Навiть не дивлюся в ухнiй бiк. Хай собi патякають про недоцiльнiсть космiчних подорожей. Я знаю свос. Я знаю, що як спалахне понаднова зiрка, треба лаштуватися в дорогу. Хто-хто, а я вiдаю, що зiрка не спалахне без технiчного втручання високорозвиненого iнтелектуала.

Подумати страшно, що сталося б, якби, замiсть мене, на планету двоголових потрапив кабiнетний теоретик, далекий вiд космiчноу практики!

Без сумнiву, вiн безповоротно втратив би сдину голову...

Капiтан Небреха й не помiтив, як перейшов до теоретизувань.

– Капiтане, – делiкатно зупинив його я, – хай вас скривдили, але ж хiба це пiдстава вiшати свiй власний портрет догори ногами?

– А чому б нi? – хитро примружився Небреха. – Адже в порожнистiй планетi я фотографувався, стоячи на пiдлозi, яка насправдi була стелею!

Головний редактор журналу для юнацтва "Навколо Всесвiту" люто гортав мiй пухкий рукопис.

– Навiщо вас, мiй надто здiбний колего, посилали?

Коли редактор отак нещадно громив когось, вiн завше переходив на надзвичайно ввiчливе "ви".

У цi хвилини марно було б шукати чемнiшоу i вихованiшоу людини.

– Дозвольте, добродiю, потурбувати вас, певно, недоречним у данiй ситуацiу запитанням, – шпетив вiн мене добiрними зворотами. – Дозвольте запитати, яке у вас було завдання? Будьте такi ласкавi i погодьтеся зi мною: вам було дано завдання привезти сто рядкiв iнтерв'ю плюс п'ятдесят рядкiв запасу. А ви чим зволили порадувати старого редактора? Цiлою документальною повiстю! Цiкаво, колего, де ви усе це надрукусте? Iз глибокою скорботою мушу вам сповiстити: тiльки не в нашому найпопулярнiшому на всiх планетах Сонячноу системи журналi!

Що менi лишалося? рдине: заснувати нову захоплюючу галузь галактологiу – небрехознавство.

Що, як бачите, i було мною сумлiнно зроблено.