Текст книги "Спалах понадновот зiрки (на украинском языке)"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Щелепи у Азимута так дригонiли, що годi було йому вимовити хоч слово. Але мiй хоробрий штурман не розгубився у цiй складнiй ситуацiу i процокотiв морзянкою:

– К-а-п-i-т-а-н-е, д-а-й-т-е з-а-д-н-i-й х-i-д!

Загалом, це був би найбiльш розумний вихiд iз скрути, якби у нас були повнi баки пального та ще парочка канiстр зi спиртом у запасi. Якщо оце ми позадкусмо, у нас на подальшi мандри не лишиться й розведеноу краплi.

I тут мене наче осяяло.

Тисяча ефектiв Доплера! Адже планета котиться точнiсiнько нашим курсом, тiльки у зворотному напрямку! Досить пришвартуватися до неу, i вона сама вивезе нас без даремних витрат дорогоцiнного у мiжзiр'у пального.

– Готуй, Азимуте, якiр, – наказав я, – будемо чiплятися до планети на буксир.

– Але ж на нiй нема за що вчепитися! – зойкнув вiн.

Чого тiльки не робить з людиною розпач.

– Хтозна, – незворушно зазначив я, – може, нема, а може, с. Ми ж бачимо планету тiльки з одного боку, i твiй висновок, можливо, виявиться однобоким, адже ми ще не дослiдили планету всебiчно. Раптом на другiй пiвкулi ми побачимо цiлковиту антикартину?

– А якщо не побачимо? – сумнiвався Азимут.

– Що ж! На нашому рахунку буде ще одна навколопланетна подорож. Ми завершимо уу по паралелi, що збiгасться з нашим курсом. Тодi нам нiхто нiколи не дорiкатиме, що ми знехтували прекрасною можливiстю дослiдити оббiловане небесне тiло. Така нагода навiть менi вперше у життi траплясться.

– I, певно, востаннс! – зловiсно вирiк штурман.

Але моум наказам скорився, бо, зрештою, важити життям хлопець звик. Адже вiн ще зi шкiльноу лави прямим курсом пересiв на борт мосу посудини, отже, навiки позбувся шкiдливого впливу з боку надто обережних капiтанiв, яким не судилося й поблизу ходити навколо справжнiх пригод.

Сказано – зроблено.

Ми повiльно рушили вперед, назустрiч неминучому. Сталевий трилапий якiр волiкся на ланцюгу по гладенькiй, немовби обточенiй на велетенському верстатi, поверхнi планети.

Час плинув, а в нашому становищi нiчого не мiнялося. Ми вже завернули за обрiй, а якiр так само безрезультатно волiкся за нами, мов кресало, висiкаючи iскри з рiдкiсних копалин. Хай йому бiс! Невже дiйсно справдиться похмурий гороскоп, складений штурманом на грунтi точних обчислень? Визнаю, мене тодi, вели вперед не обчислення, а добре розвинена iнтууцiя, без якоу нема чого чiпляти нашивки мiжзоряного навiгатора. Вiдомо ж: знайшов не знайшов, а помацати можна. I мушу зазначити, якби я зi свосю iнтууцiсю забарився ще на хвилину, вiд унiкальноу цивiлiзацiу двоголових лишилися б самi скоцюрбленi кiстяки! Авжеж! Ще хвилина, i космiчна холоднеча безжально перетворила б планету на найвеличнiший, але i найпохмурiший пантеон...

А сталося ось що.

7. ВИБУХ КУЛIНАРНОГО ВУЛКАНА

Несподiвано просто пiд нами могутнi шари кварцового сланцю загрозливо настовбурчилися, а потiм закопилилися угору. По новоутворенiй, сдинiй в одноманiтному ландшафтi планетi-гулi побiгли зморшки трiщин. Ми й оком не встигли клiпнути, як ця патологiчна пухлина вибухнула.

– Капiтане! – заволав на все горло Азимут, нiби я одвiку був слiпий i глухий. – Пiд нами дiючий вулкан!

Так, що не кажiть, а штурман мав рацiю. Справдi, на, здавалося б, мертвiй планетi вибухнув вулкан, просто над кратером якого непорушне зависла ракета, бо я встиг натиснути на гальма, щоб не проминути це рiдкiсне видовисько. Але що дивно – з отвору у чорне небо летiли не кам'янi брили, не геологiчне начиння i не бризки магми.

Може, ви менi не повiрите, але вулкан обстрiлював нау коробку стiльцями, волохатими пальмами у дубових дiжках, чарками i фужерами, саксофонами i кларнетами. Наввипередки з барабаном летiла добряча миска з паруючими варениками у сметанi.

– Оселедець, iкорка, крабчики, баличок, огiрочки, книга скарг! сторопiло впiзнавав я.

Мимоволi складалося враження, нiби пiд нами вибухнув не пересiчний вулкан, а один з найкращих у Всесвiтi ресторанiв.

У цей iсторичний момент Азимут тiльки того й надумав, що безсоромно збрехати, хоч ми вже з мiсяць сидiли на самiй хлорелi, заливаючи цю сухiврю набридлою пастою:

– Капiтане, щось у мене зовсiм зник апетит...

А вулкан невтомно бомбардував нашу коробку добiрними стравами. На обшивцi шкварчала ясчня, лiпилися пампушки з салом, крученики i галушки, репались закоркованi рожевими борошняними шапками глечики з запашною печенею, по iлюмiнатору котилися гарячi хвилi борщiв, капуснякiв та солянок. А коли з кратера вервечкою випурхнув десертний асортимент медяникiв, коржiв з маком, сухих вин i срiбних кавникiв, я не витримав:

– Тисяча комет! Чи не час зачинити цю корчму на переоблiк?

Анi секунди не вагаючись, я рiшуче взявся за важелi. Правда, Азимут патякав пiд руку:

– Капiтане, хiба ж ви ревiзор або торгiнспектор?

Ясна рiч, хлопець вiн молодий i поки що навчився лише вiдкорковувати. А от вчасно закорковувати – такого професiйного досвiду вiн ще не набув.

Я й показав йому на практицi, як це розумнi люди роблять. Ввiмкнув кормовi дюзи i майстерно кинув ракету сторчака у невгамовне жерло цього всепланетного рогу достатку. Коробка, мов голка масло, прошила густу сумiш холодцiв, шнiцелiв, заливних асортi, тiстечок i нарештi заскреготала обшивкою по стiнках кратера. Дiрка виявилася як на космiчний корабель шита. Коробка вмить надiйно закоркувала кулiнарний вулкан, i безгосподарське розбазарювання харчових продуктiв одразу ж припинилося.

Азимут перший визирнув у iлюмiнатор, щоб зорiснтуватися (я ще порпався бiля пульта управлiння), i раптом почав реготати, мов навiжений.

8. СВIТ ДОГОРИ НОГАМИ

Картина справдi була безглуздою.

Щоб вам був зрозумiлий наш стан, я наведу такий приклад. Припустимо, ви вирiшили продовбати пiдлогу, щоб вiльно спiлкуватися з сусiдою, який мешкас поверхом нижче. I от ви успiшно завершусте свою благородну справу, просовусте голову в отвiр i несподiвано з'ясовусте, що продовбали не сусiдову стелю, а його пiдлогу, i що насправдi– сусiдова пiдлога – це стеля, а стеля – це пiдлога. Що ви вистромили носа не бiля люстри, а бiля стоптаних виступцiв хазяуна, який височить над вами. Якоу ви були б про себе думки? Хiба може пiдлога з обох бокiв бути пiдлогою? Хiба може просто пiд вами мешкати ваш антипод? Що б ви зробили, побачивши отаке? Певно, не гаючи анi секунди, викликали швидку допомогу з психолiкарнi, аби позбутися й найменших сумнiвiв...

Точнiсiнько отаке диво сталося з нами. Тiльки нас вiд найближчого пункту швидкоу допомоги вiддiляла бозна-яка безодня видовжених, як нудьга, парсекiв!

Наша коробка височiла собi серед дiжок з рудими вiд пилу пальмами, якi можна побачити хiба на задрипаному вокзалi. Але ми зовсiм не вiдчували, що звисасмо зi стелi униз головою разом з порудiлими пальмами, крiзь плетиво яких Виглядали ще й столики з паперовими квiтами i пляшками пива. Словом, за усiма ознаками ми вистромилися з пiдлоги, хоч сподiвалися на цiлком протилежне. Та про науковий бiк цього феноменального явища я розповiм вам трохи згодом...

Так от, виглядасмо ми з ракети посеред абсолютно порожньоу зали (я маю на увазi повну вiдсутнiсть вiдвiдувачiв) i зачудовано лупасмо очима.

Коли це рипнули дверi, i в щiлину обережно просунулися двi голови, схожi одна на одну, як двi краплi води або ляльки масового виробництва. Вибалушилися вони у чотири ока на нашу заюшену вулканiчними наудками ракету, зойкнули у два роти i моментально, напрочуд синхронно зникли.

Атож! Не самi ми тодi дивувалися...

Ну, а про те, що трапилося наступноу митi, я й словом не прохоплюсь. Не тому, що хочу щось ганебне утасмничити, а тому, що менi самому стас на завадi власна природжена скромнiсть. Знасте, воно не бажано, щоб на додачу до мосу заробленоу важкою звитяжною працею всесвiтньоу слави видатного мiжзоряного розвiдника я зажив ще й жалюгiдноу слави безсоромного, хоч i цiлком об'сктивного хвалька.

Однак приховувати факти космiчноу ваги було б нiчим не виправданим злочином перед iсторiсю. Якщо я мовчатиму, буде закреслено одну з хвилюючих сторiнок зустрiчi двох цивiлiзацiй.

Ось чому я вам вiд себе нiчого не розповiдатиму, але, аби не завинити перед iсторiсю, процитую правдивий репортаж, видрукуваний наступного дня на перших шпальтах усiх газет нововiдкритоу планети. Зрештою, не я його писав. До того ж ви й самi могли б його розшукати у тамтешнiх пiдшивках. Та подорож туди довга. Отже, будемо вважати, що я просто заощаджую ваш дорогоцiнний час.

9. ОДНОБЕЗГОЛОВИЙ ГЕРОЙ КАПIТАН НЕБРЕХА

Цей вiкопомний документ про зустрiч двох високорозвинених цивiлiзацiй я вкарбував у пам'ять випадково. Рiч у тiм, що вiн мiстив у собi для свiжоу людини стiльки тасмниць i загадок, що доводилося ще i ще раз уважно вчитуватися у текст. I коли я зачитав до дiрок триста сiмнадцятий примiрник газети, виявилося, що я можу декламувати той репортаж, як вiршi.

Ось послухайте:

IМ'Я КОСМIЧНОГО ГЕРОЯ – КАПIТАН НЕБРЕХА!

ПЛАНЕТА ТАОТI У КРИЖАНИХ ОБIЙМАХ СМЕРТI!!!

ДИВЕРСIЯ У "ТЕЛЯЧIЙ РАДОСТI"!

ЛЕГЕНДАРНИЙ ПОДВИГ БРАТIВ ПО РОЗУМУ!

??? НАШI РЯТIВНИКИ – ЗЛОЧИНЦI???

100 000 ПОВНОЦIННИХ ПАР ГОЛIВ ВIТАЮТЬ НЕКОМПЛЕКТНИХ ГЕРОтВ!

ОДНОБЕЗГОЛОВИЙ КАПIТАН ДАр IНТЕРВ'Ю!

КАПIТАНА НЕБРЕХУ – НА СКРИЖАЛI IСТОРIт!

Ви, як журналiст, певно, вже збагнули, що усе це лише заголовки або, як кажуть газетярi, "шапки". Як бачите, мене тодi буквально закидали отими "шапками". А ось вам i текст:

"Мiльйони таотян i таотянок стали вчора свiдками двох всесвiтньо-iсторичних подiй, якi ще позавчора здавалися абсолютно неможливими. ухнiй взасмний природний зв'язок очевидний навiть чотириокому немовлятi, бо, якби не космiчна катастрофа, ми не були б свiдками i нечуваноу в iсторiу планети одностайностi в обох головах кожних таотянина i таотянки. Тiльки завдяки цiй другiй унiкальнiй за своум суспiльно-iсторичним значенням всепланетнiй подiу обидва заiржавiлi казанки дзеркального БББ, директора ресторану "Теляча радiсть", не опинилися на персональних кiлках.

Вiд учора обидвi голови кожного аборигена перетворилися на суцiльнi вмiстилища найвишуканiших подяк Однобезголовому Кульгавому Титановi Думки капiтановi Небресi.

Вчора, о 15 годинi 00 хвилин 59 секунд за середньопланетним часом сталася найстрахiтливiша в iсторiу планети найвищого гатунку космiчна катастрофа!

Планета опинилася у крижаних обiймах неминучоу смертi! ту холодний подих вiдчули всi уста!

Якби наш уславлений рятiвник, бувалий у бувальцях мiжзоряний вовк капiтан Небреха запiзнився хоч на хвилину, ви б нинi не читали вашоу улюбленоу газети. Жах!

Повторюсмо: якби герой запiзнився хоч на хвилину, ми б усi перетворилися на крижанi бурульки. Бр-р! Аж досi космiчний мороз (-273С) по шкiрi дере!

А трапилося ось що.

Безтямний директор ресторану "Теляча радiсть" дзеркальний БББ (читай Балабон, Будяк i Баран) обома своуми бездумними макiтрами, яким насправдi бiльше пасус назва порожнiх глечикiв, дожився до безмежно iдiотського вчинку.

Ця уособлена ганьба високорозвиненоу цивiлiзацiу таотян, цей анахорет, який своуми обома заплiснявiлими iнтелектами годен змагатися хiба що з мильними бульбашками, надумав не мало – не багато, як поглибити пiдвали ресторану, аби завше мати пiд свосю загребущою рукою широкий асортимент харчових продуктiв.

Ясна рiч, циклопiчнi сили всесвiтнього тяжiння без усяких зусиль розiрвали послаблену злочинними дiями оболонку планети, через що наша цивiлiзацiя мало не провалилася у чорну безодню!

Безжальний космос вже простягав до нас смертельнi пазури!

В одну мить середньопланетна температура впала (страшно подумати!) на сiм тисячних градуса. Бр-р! Аж досi мороз (-0,007ь) по шкiрi дере!

Але цiсу трагiчно-катастрофiчно-страхiтливоу хвилини, коли всi зацiпенiли вiд космiчного холоду, нагодився однобезголовий брат по розуму капiтан Небреха. Анi секунди не вагаючись, легендарний герой Всесвiту вдерся на своуй старенькiй ракетi у згубну дiрку i надiйно закоркував фатальну пробоуну у борту планети. На превелике горе, космiчна катастрофа минулася без людських жертв: ресторан саме було зачинено на обiдню перерву. А з численних фейлетонiв нашоу газети давно вiдомо, що всi працiвники цього першорядного закладу громадського харчування пiд страхом неминучоу i болiсноу смертi ходять усти додому, оскiльки бояться отруутися ресторанною ужею. Як бачите, суворе дотримання правил технiки виробничоу безпеки вже в котрий раз милус цих злодiув!

Та не будемо вiдволiкати себе вiд iсторичноу розповiдi увагою до карних елементiв.

Коли схвильований натовп репортерiв, фотокорiв, представникiв радiо i телебачення, а також численних зiвак ринув на мiсце вiкопомних подiй, перед ними у всiй своуй нехитрiй, але величнiй красi постала радiсна картина.

В iлюмiнатор, майже впритул одна до одноу, визирало двi голови!

Усi присутнi з гордiстю усвiдомили, що, нарештi, сповнилося свiтле пророцтво вiтчизняних генiув, корифеув, академiкiв, доцентiв, кандидатiв, а також кандидатiв у кандидати наук: сдина, придатна до життя у космосi розумова формацiя – це цивiлiзацiя двоголових iстот. Адже лише за умов непримиренноу принциповоу суперечки двох голiв народжусться несхибна iстина. Однобезголова ж формацiя, позбавлена дiалектичного розвитку суперечок, як прояву здорових неантагонiстичних протирiч i втiлення в однiй живiй iстотi боротьби протирiч – цiсу однiсу з найбiльш загальних закономiрностей розвитку природи, суспiльства i фiлософського мислення, приречена на неминучi помилки та хиби, якi неодмiнно зведуть уу до безтямного рiвня тваринного iснування.

Але – о, яке гiрке розчарування! – з ракети випорснула не одна, а двi особи.

Мов передгрозова тиша запала над приголомшеним натовпом. Невже нашi героучнi рятiвники, на честь котрих найкращi поети вже шкрябають зворушливi оди, а найвидатнiшi композитори кладуть ух на урочистi хвилi нот для сольного двоголосу з оркестром, звичайнi космiчнi волоцюги, яким за жорстокий розбiй на галактичних трасах вже встигли вiдтяти по одному злочинному баняку?

Ви б тiльки бачили ух! Менший з них на вигляд був мальованим пiратом кульгав на залiзному протезi i пихкав спецiальним приладом з отруйною речовиною, яка лише й дас тiсу радостi, що прокуренi легенi i катар горла. Друге одоробло у розчахнутому до пупа комбiнезонi теж надто нагадувало закоренiлого у жахливих пiдступах розбещеного флiбустьсра i тому також не викликало як позитивних емоцiй, так i великих симпатiй.

Та – о, яке щастя! – невдовзi з'ясувалося, що на планетi Земля, звiдки прибули космiчнi мандрiвники i де вони мають постiйну мiжзоряну прописку, усi аборигени вiд природи однобезголовi. Якась дивовижна примха еволюцiу прирекла ух на розумове калiцтво. Але земнi тубiльцi з мужнiстю, гiдною кращоу долi, нiколи навiть не пiднiмають дискусiй про комплекс власноу недосконалостi. Вони мовчки несуть крiзь тисячолiття свос страхiтливе прокляття еволюцiу. Ось чому у них так поширена i популярна загальновизнана аксiома: одна голова – добре, а двi – краще. Правда, у нас вона, на вiдмiну од землян, мас, як вiдомо, суто судово-процесуальний характер.

Та не будемо вiдволiкати себе вiд iсторичноу розповiдi хай навiть цiлком слушною етнiчно-космiчно-фразеологiчною розвiдкою.

У присутностi 100.000 повноцiнних жителiв столицi, якi разом тримали на плечах поголiв'я з 200.000 одиниць, капiтан Небреха дав представникам преси iнтерв'ю, сповнене, як на одну голову, свосрiдноу мудростi та деякого iнтелектуального забарвлення.

На запитання, що йому найбiльше сподобалося на Таотi, капiтан Небреха з вишуканою гiднiстю тонкого дипломата вiдповiв :

– Передусiм дозвольте вiд iменi усiх землян та землянок передати найпалкiший привiт та найкращi побажання усiм таотянам i таотянкам. А тепер з присмнiстю вiдповiм на ваше запитання. Поки що менi найбiльше сподобався чудовий вибiр мiсцевих страв, якi я мав нагоду побачити ще у космiчному просторi i якi, на жаль, i досi не смакував...

– Правду каже! – вiддано присднався до капiтанових слiв його вiрний штурман Азимут.

На запитання, як вiн розцiнюс власний героучний подвиг, капiтан Небреха з винятковою скромнiстю зазначив:

– На мосму мiсцi так вчинив би кожний гуманоуд, варто йому було б з мiсяць посидiти на самiй сухiврi з хлорели.

Але давалася взнаки перевтома, викликана нелюдськими зусиллями, щедро покладеними на терези щасливого майбуття планети. Коли капiтан Небреха вiдповiдав на запитання, чи завжди Землю населяли самi однобезголовi iстоти, у його словах вже виразно бринiло легке роздратування:

– Нi, не завжди. Колись поряд з людьми спiвiснувало могутнс, але нерозумне плем'я Змiув Гориничiв, кожен представник якого мав власне поголiв'я вiд трьох до дванадцяти голiв. (Оплески). Окрiм них, – пiдвищив голос мiжзоряний вовк, – по рiзних кутках планети мешкали ще посiмейства Драконiв, якi теж пишалися своуми численними головами. (Тривалi оплески). Але замiсть спiвiснувати у мирi та дружбi, дiлити з сусiдами хлiб та сiль, вони намагалися усе запхати у своу численнi горлянки. Та ще зазiхали на чужi харчовi запаси. Ось чому усi вони були без жалю поголовне скаранi на горло.

– Правду каже! – пiдтакнув Азимут.

Як i слiд було чекати, пiсля цих слiв всi посунули до бенкетноу зали. Харчу було – уж-наудайся. Вино лилося водоспадами. Нiхто нiчого не шкодував для наших дорогих гостей: однаково пiсля космiчноу катастрофи з "Телячоу радостi" все розкрадуть i спишуть на стихiйне лихо. Пiсля веселоу гулянки, яка вдалася якнайкраще, усi гуртом пiшли писати.золотими лiтерами iм'я Небрехи на скрижалях iсторiу. Цей масовий культпохiд супроводжувався натхненними спiвами i танцями. З вiрогiдних джерел повiдомляють, що церемонiю вшанування космiчних звитяжцiв буде завершено пiслязавтра. Того ж дня "Телячу радiсть" закриють на переоблiк".

10. ДЕТЕКТИВ I ГАНГСТЕР

Отакий це був репортаж. Я його передав так, як вiн був написаний. Слово в слово. Навiть не скоротив деяких неприсмних для мене натякiв i порiвнянь, бо я нiколи не займався облудним окозамилюванням.

Як би там не було, а цей репортаж давав багато поживи для роздумiв. Передi мною постала сила питань. Чому, наприклад, у мене з Азимутом склалося враження, нiби ми не встромилися в планету з космiчного простору, а виборсалися з уу надр, хоч тубiльцiв цей дивовижний факт анiтрохи не бентежить? Або: яким робом цивiлiзацiя таотян могла б провалитися у Всесвiт? Знову ж таки, чому одностайнiсть думок вони святкували на тому ж рiвнi, що й порятунок?

рдине, що менi здавалося цiлком зрозумiлим i виправданим, це нечувана радiсть, яка охопила аборигенiв, коли вони дiзналися про зустрiч двох цивiлiзацiй. Але мене вона хоч i тiшила, та я уу не подiляв. Адже коли ми з Азимутом закоркували ухню планету, то одночасно надiйно ув'язнили в уу надрах самi себе!

Та я не втрачав надiу порятуватися з цiсу всепланетноу пастки. Перш за все слiд було ближче познайомитися з тутешнiми свiтилами науковоу думки, аби з'ясувати, що вони своуми двома iнтелектами можуть нараяти. Однак вже перша вiдверта розмова примусила мене насторожитися.

До наших послуг приставили такого собi симпатичного хлопця, на iм'я XXX. Хлопець як хлопець, мав лише непримiтну за умов Землi ваду – носив на плечах тiльки одну голову. Але в умовах Таотi це одразу впадало в око.

Слово за слово, i невдовзi я з'ясував, що колись вiн був знаменитим приватним детективом надзвичайно щасливоу вдачi. Та кiлька рокiв тому покинув небезпечну службу i з того часу лише й мав того клопоту, що байдики бити. Отож, коли прибули ми, громадськiсть планети завбачливо згадала про однобезголового детектива i приставила його до нас на весь термiн перебування з вiзитом. Ясно, що це було зроблено тiльки для того, щоб менi з Азимутом не муляла весь час очi власна неповноцiннiсть.

Хлопець був дещо ледачий, трохи вайлуватий, сдине, коли пожвавлювався, це в обiдню пору. ув вiн, зрозумiло, за– двох, а пив за трьох. Остання обставина викликала в Азимута серйознi пiдозри, i якось вiн менi тихенько висловив своу жахливi припущення :

– Капiтане, а може, XXX тутешнiй виродок? Може, вiн од роду мав не два, а три баняки, а потiм йому зайвi стесали?

Я тодi присоромив Азимута як мiг:

– Ех, Азимуте, а якби в тебе голову вiдтяли, якоу б ти заспiвав? З усього видно, було нашому детективовi непереливки. Певно, потрапив-таки мисливець у зуби вовкiв! От бандюги i затаврували його найособливiшою з усiх тутешнiх прикмет.

I що ви думасте? Незабаром з'ясувалося, що думка мого штурмана йшла вiрним курсом i що його пiдозри не були безпiдставнi!

Одного разу розкошусмо ми з XXX в гамаках (Азимута, звiсно, нема, бо вiн поклав собi познайомити чарiвних таотянок з найкращими зразками земних народних усмiшок), я неквапом палю люльку, а колишнiй детектив, ясна рiч, солодко куняс.

– Ха-ха-ха! – погукав його я.

Вiн лiниво, як кiт бiля теплоу груби, розплющив одне око.

– До ваших послуг, капiтане...

– Що, хлопче, – руба спитав я, – побував у руках злочинцiв?

Отут засвiтилося й друге його око.

– Помилястеся, капiтане. У руках державного ката!

Я аж пiдскочив.

– Як? Детектива та до ката? Як це так сталося?

– Але з умовою: тiльки мiж нами...

– Будь певен! – заприсягаюся я, бо мене аж розпирала природна допитливiсть.

Я нашорошив вуха i почув моторошну, сповнену глибокого внутрiшнього драматизму iсторiю.

Був час, коли сiромаха носив на плечах, як i всi комплектнi громадяни, двi братнi голови: XXX i дзеркальну копiю XXX. Тiльки й рiзницi було, що iм'я першого читали спереду, а iм'я його брата назадгузь. Щоб не плутати голiв-близнюкiв, значить.

Ви вже знасте, що XXX (його iм'я вимовлялося як Хоробрий Хлопець i Хваленик) був детективом. Але XXX (читай Харцизяка, Хапун та ще й Халамидник) був злодiсм! Двi братнi голови, подiленi соцiальною прiрвою! Уявлясте ситуацiю: одна голова замислюс i здiйснюс зухвалi пограбування, а друга уу викривас. В одноу суд конфiскус усе добро, друга купасться у нагородах та ще одержус десять вiдсоткiв вiд награбованого...

Для XXX, як детектива, настало райське життя. Щоб впiймати на мiсцi злочину мазурика, йому в буквальному розумiннi не треба було далеко ходити, бо нещасний злодiй XXX кроку не мiг зробити без нього.

Бандит змушений був розробляти просто-таки карколомнi плани. Наприклад, одного чудового ранку вiн торохнув рукояткою пiстоля по кумполу братньоу голови, а тодi ще нап'яв на заюшену макiтру цупкий брезентовий мiшок. На той випадок, якщо детектив опритомнiс. Адже крiзь мiшок вiн все одно нiчого не побачить, отож не зможе i свiдчити на судi...

...З шаленою швидкiстю по вулицях столицi летить автомобiль зловiсного темночервоного кольору. Перехожi злякано витрiщують по двi пари очей (а деякi й по чотири, якщо в окулярах) i полохливо туляться до стiн будинкiв. Машина минас одну вулицю, другу, третю. Нарештi – фешенебельна Центральна. Бiля найбагатшого ювелiрного магазину з машини вискакус запаморочливий злодiй. Один качан його – у чорнiй масцi, другий – у чорному мiшку. Руки у чорних рукавичках стискають чорний кулемет. Бандит вдирасться до магазину.

– Хе-хе-хе! – погрозливо кричить вiн i пiдкреслюс свiй лаконiчний виступ красномовною кулеметною чергою.

Присутнi голови хутко зрозумiли цей прозорий натяк: хто розтулить рота, проковтне кулю!

Ось вона, казкова здобич – на десять мiльйонiв коштовностей. Злодiй зривас з другого качана грубезний мiшок, аби було куди напихати ювелiрнi скарби. Та це була фатальна помилка...

I знову цей щасливчик XXX, що так несподiвано став мiльйонером, раюс собi по найкращих ресторанах, а бiдолашний XXX вiдбувас суворе покарання на водi i гливкому хлiбi.

Та останнс пограбування скiнчилося для XXX трагiчно. Хитрий злодiй розробив пiдступний план: випотрошити найбiльший банк, коли детектива сон зморить. Навiть не чекаючи слушноу нагоди, вiн нишком опоув братню голову снотворними спецiями i взявся до банкiвських сейфiв. Але коли напакував аж два чемодани золотих цеглин, то помiтив, що XXX навiть не дрiмас. Виявлясться, ця гнида, щоб не заснути, заздалегiдь насмокталася чорноу кави i спостерiгала за пограбуванням вiд початку до кiнця. Але мовчала, бо мала намiр заробити на вiдсотках другий мiльйон...

Ну, суд та дiло. На засiданнях, зрозумiло, вiдбувасться традицiйна дискусiя. Адвокат доводить, що одна голова добре, але двi краще. А прокурор обгрунтовус думку, що в даному випадку буде краще з однiсю. Вирекли : вдiлити зухвалому грабiжниковi XXX персональний осиковий кiлок, а сумлiнному охоронцевi законного порядку XXX десяту частку вiд награбованого у банку, що становить пiвтора мiльйона готiвкою.

Як вiдомо, вiд зали суду вже недалеко й до площi страт. Прийшов день, коли XXX повели червоною дорiжкою до лобного мiсця, вкритого червоними штуками першосортного сукна. Все було червоне. I кат у червоному балахонi i червоних каптурах, що спирався на грубезну червону сокиру. I кошик для вiдтятих злочинних голiв. I осиковi кiлки, на яких отi голови востаннс шикуватимуть.

Кат звично потягнув приреченого до вiдполiрованоу шиями його попередникiв плахи. Та на якусь мить завагався... Головибрати були такi подiбнi, що... Якщо й переплутасш, все одно нiхто нiчого не помiтить...

До того ж цей бовдур – детектив XXX, жалiючи мене (як-не-як, а на двох одне тiло), розчулено бовкнув:

– Не сумуй, брате... Ти довго не страждатимеш...

Це поклало край ваганням ката... Як i слiд було чекати, нiхто нiчого не помiтив...

– Тисяча небесних шкаралупi – вжахнувсь я, прошиваючи очима юного, а вже однобезголового таотяйина. – Виходить, ти... злодiй?..

– Так, капiтане... Звичайна судова помилка...

Невдовзi ми з Азимутом переконалися, що вiн справдi отой XXX, а не той XXX: у мене без слiду зникла запальничка, а в штурмана сдина краватка. Злодiя годi було й шукати. Адже за ним давно не пильнують невсипущi очi детектива.

Втiм, не це було найжахливiше.

11. ДВI ГОЛОВИ ДОБРЕ, А ОДНА КРАЩЕ

Менi спало на думку: а що, коли цей свiт не такий вже й досконалий? А що, коли двоголовi iстоти дожилися до повного безголiв'я, хоч це й виглядас парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде свос незалежне, суверенне життя, мас своу уподобання, своу схильностi i звички, свiй самобутнiй характер i свiтогляд, тодi кожного таотянина чи таотянку роздирають непримиреннi протирiччя.

Воiстину, за таких умов права рука не знас, що робить лiва.

Невдовзi я з прикрiстю переконався, що мав рацiю. З вченими планети через отой антагонiзм голiв неможливо було нi про що домовитись. Бо на кожне запитання я одержував одразу двi вiдповiдi, що заперечували одна одну. А найстарiший академiк планети взагалi вiдмовився зi мною розмовляти. Одна його голова, бачите, сповiдувала теологiчну теорiю, буцiм людина с божевiльний дух, заточений у тiлесний гамiвний скафандр, i через це сприймав мене як потворний фантом, створений його хворобливою уявою. Друга його голова теж борсалася в iдеалiстичних уявленнях. Вона вважала реальнiсть власним сном, лихим маренням, а тому вважала недоцiльним вступати у будь-який контакт з навколишнiм оточенням.

У нас, на Землi, iснування такого феноменального, чистоу води, iдеалiста було б неможливе, бо йому, бiдоласi, таки доводилося б вступати у контакт. Хоча б для того, щоб наустися. А так вiн спокiйно паразитував за рахунок фiзiологiчних зусиль братньоу голови, яка насправдi була божевiльним духом у скафандрi.

Я вже зовсiм було занепав духом i втратив усякi надiу, коли познайомився з мiсцевим корифесм ППП (вiн був не просто Педагогом, а ще й Професором, звеличеним обов'язками Проректора найбiльшого унiверситету).

Це було виняткове наукове свiтило, бо природний антагонiзм його поголiв'я базувався не на iнтелектуальному грунтi протилежних гiпотетичних марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Рiч у тiм, що його братня голова ППП (у вимовi аборигенiв це звучдло як П'яндига, Паливода i Плутяга) була ерудитом лише в однiй, але надто широкiй галузi – де, коли, з ким i пiд що випити.

Отож, коли професор був порiвняно тверезий, з ним цiлком можна було порозумiтися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж йому перiодично доводилося лiкуватися вiд суто алкогольних захворювань.

Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрiбнi менi вiдомостi, наведу одну типову бесiду. До того ж зважте, що аби не принизити неувагою жодного з iнтелектуалiв, менi одночасно доводилося вести складнi розмови на академiчному рiвнi i хилити чарки на рiвнi пропащого гультяя.

Наприклад, якось увечерi ми торкнулися проблеми часу як однiсу з основних форм iснування матерiу. Професор почав з яскравого прикладу, який наочно демонстрував вiдноснiсть наших убогих мiрил як часу, так i матерiу.

– Згадаймо старовинну притчу, – iз святим вогнем фанатика вiд науки в очах почав професор. – Скупий питався у бога: "Господи, великий i всемогутнiй! Що для тебе мiльйон рокiв?" – "Одна мить", – вiдповiв бог. "А мiльйон золотих?" – "Один грiш". – "То подаруй менi, бiдному, о господи, отой грiш!" – "Добре! – зголосився бог. – Зачекай лишень одну мить..."

Професор необережно зробив ефектну паузу, якою негайно скористався другий, непутящий ППП.

– Так вип'смо з цiсу нагоди одну краплю у морi! – з удаваною врочистiстю проголосив вiн i рукою майстра одним ударом вибив денце у добрячого барильця з палянкою.

I що ви думасте? Вже за якихось пiвгодини обидвi голови доходили тотожного iнтелектуального рiвня i починали хвацько ревти пiсень.

Але, скажу я вам, загалом слухати цей свосрiдний дует було цiкаво.

Окраса науковоу думки, корифей i академiк ППП тоненько i жалiбно виводив:

– По опеньки ходила...

А шибайголова ППП кричав з шинковою фамiльярнiстю:

– Цитьте!

– Козубеньку загубила, – з непiдробною щирiстю, iз сльозою журився дiйсний член усiх вищих наукових закладiв.

– Цитьте! – правив свосу закоренiлий п'яндига i з повними келихами у руках лiз цiлуватися на будершафт.

Професор пручався як мiг:

– Вiдчепися, препоганий, цiлуватись незугарний. Ох, ох, ох, ох, цiлуватись незугарний...

Тодi у гультiпаки гнiвом iскрили очi, i вiн грiзно попереджав Професора:

– Ой уставай, козаченьку, та тiкай!

– Ти на мене славоньки не пускай! – цiлком слушно обурювався Професор.

А потiм вони вдвох починали верзти вже суцiльнi харки-макогоники...

Нi, що не кажiть, двi голови, звiсно, добре, але, про мене, одна краще. Навiщо носити на плечах тягар двоголових протирiч, коли iнодi з однiсю головою не даси собi ради?

12. ДОВIЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ

Поступово картина iсторичного розвитку планети, яка насправдi виявилася iсторiсю духовного занепаду аборигенiв, вимальовувалася. З кожноу зустрiчi з обома ППП я виносив крихту знань, з котрих терпляче лiпив гармонiйну мозауку припущень та узагальнень.