Текст книги "Згадай мене чи зі світанком нас не стане (СИ)"
Автор книги: Юлія Лапчевська
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)
ЮЛІЯ ЛАПЧЕВСЬКА
Згадай мене чи зі світанком нас не стане
Я сиділа в своїй кімнаті одна. На дворі шумів сильний вітер, здалося навіть на декілька хвилин, що це була моя душа, яка хотіла зруйнувати усе навкруги, але була настільки слабка, що могла лише хитати невеличкі дерева.
Моє земне ім’я Ліна Печерська, живу я на землі дуже короткий для цієї планети час, мені лише 18 зим. Моє дитинство було чудовим, хоч і не завжди. Батьки мене любили й люблять не зважаючи на мої недоліки, й жахливий характер. Багато людей ставляться до мене з презирством чи з прихованим почуттям ненависті. Я їх розумію, не кожний любить правду, особливо коли ти її не приховуєш, а говориш в лице. Більшість вважать, що мене вже не змінити й я залишусь такою слабкою, неосвіченою, лінивою жопою. Та чи справді я така? А можливо це простий людський страх перед сильнішим?
1 ГЛАВА
Ось уже місяць, як мені сниться один і той самий сон.
Я стояла в маленькому коридорі й дивилася на чорні двері, в цей момент я хотіла лише одного відкрити їх і піти в такий відомий, але в той час таємний для мене світ. Я зробила декілька кроків і почула спокійний, але такий власний голос.
– Ти знаєш, що буде якщо зайдеш туди. Чи ти дійсно цього хочеш? – запитав той хто стояв увесь цей час із мною.
Я повернулась і побачила чоловіка якому було десь за сорок. На його обличчі було не можливо зрозуміти жодної емоції, здавалося, що він просто статуя. Лише очі його злегка видавали, я бачила в них почуття страху і тривоги, це мене так вразило, що я навіть забула про такі жадані для мене двері.
– Невже цей світ такий жахливий? – задумалась я. – Так звісно там є багато неприємних моментів, війна, голод, хвороби але й інші світи без цього ніяк не можуть. Що ж тоді тебе так хвилює?
– Цей світ зламує дух. Він перетворює такий безцінний скарб на пісок під ногами, його багато й він нікому не потрібний .
Можливо якби мені хтось сказав це раніше я б задумалася, але тепер ніщо вже не зупинить мене, окрім…
– А ти подумала про нього? Чи тобі здається якщо ти зникнеш звідси він забуде тебе? – знову без емоційно запитав він мене.
– Можливо я роблю помилку, – якось розгублено сказала я. – Йому потрібна краща й ми з тобою знаємо хто це. Він мене забуде й все стане на свої місця.
Ці слова були останні. Я подивилася на мого співрозмовника й здається він зрозумів усе без слів. Мені час. Більше тут знаходитися немає сенсу. Кілька кроків розділяли мене і невідомий, але такий спокусливий світ. Я впевнено пройшла цю невелику відстань. Відкрила двері й почула такий знайомий, рідний голос:
– Невже ти дійсно думаєш, що я зможу забути тебе?!
Ці слова він вимовив тихо, але так болісно, що здається моє серце перестало битися. Самотня сльоза торкнулася моєї щоки, не наважуючись повернути голову назад я переступила поріг…
ЛІНА
Уже який день я прокидалася із сльозами на очах. Один і той самий сон не хотів мене покидати вже місяць. Скільки разів я намагалася повернути голову й побачити того, хто так стражденно просив мене не йти, але я ніяк не могла.
Ще довго можна було лежати і уявляти яким був той незнайомець, якби не одне але:
– Ліна, вставай, універ чекає своїх красоток, ей ти там встала. – почала кричати все голосніше Свєта
– Та не кричи ти так. – закриваючись від усього світа, я натягнула на себе одіяло.
– Ти чого? Знову цей сон приснився? – вже без усмішки запитала мене вона.
Я не витримала і прокричала:
– Знову цей дурний, незрозумілий сон, – ледь не заревіла я. – Я збожеволіла, що це може бути Свєт, що??
І відалась своїм почуттям ухххх плакала я зі смаком, а саме, довго й нудно. Я відчула, що почався дощ, і заревіла ще голосніші. Блін дощ в гуртожитку, що за фігня. Я підняла своє мокре сопливе лице й зрозуміла Світлана поливала мене з лійки наче вазон.
– Душ! – викрикнула вона. – Надіюсь ти освіжилась, бо Сергій Борисович чекати тебе не буде.
І то правда цьому преподу аби когось завалити, але якщо в тебе четвертий розмір груді й ти завжди одягаєш тоненьку футболочку з вирізом, тоді спокійно можеш на пів пари запізнитися. Мда з моїм другим так не вийде пічалька.
Я вскочила зі швидкістю торнадо одягнулась у джинси й кофту, підкрасила губи та вії і вуаля я готова. Перед виходом ми зі Світланою переглянулися.
– Отстой, – ляпнула вона.
Я лиш їй показала язика ну звісно куди мені до неї. Вона на каблуках і в голубому спокусливому платті. Потрібно мені міняти імідж, а то ще трішки мене будуть путати з ботанами. Ось так з думками про моду я дійшла до аудиторії й як завжди запізнилась.
– Сергій Борисович виб…
– Печерська,– перебив мене він. – Ти хоч раз можеш прийти вчасно?
Він дивився на мене своїми маленькими поросячими очима, злився.
– Ну раз ви не можете відповісти на це питання, надіюсь про закони Ейнштейна ви вивчили.
Мда пара пройшла жахливо особисто для мене. Чому для мене? Бо із тридцяти людей питали одну лише мене. Однокурсники дивилися на мене з співчуттям а хто й з радістю. І ось такий жаданий дзвоник врятував мене.
– Привіт Лін, сьогодні явно не твій день, – сказав мій однокурсник і друг Ваня.
– Привіт знаю, ще зранку якась фігня почалась. В столовку йдеш? – запитала його.
– Угу тільки до Оленки заскочу й одразу до вас із Свєтою. – пробубнів він.
Я доходила до нашого столика й не відомо звідки появився (мій маніяк).
– Привіт Ліночка, як провела свої вихідні? Ти так чудово виглядаєш, – прощебетав він.
– Привіт емм нормально. Слухай я тут поспішаю давай потом поговоримо, – голосом (тіпа я рада тебе бачити але звали уже куди не будь) проговорила я.
– А може сходимо кудись сьогодні в кафе, кіно куди ти хоч?
– Антон я занята, – як він мене бісить. – Давай якось в інший раз.
Швидко сказала це, я нарешті добралася до столика.
– Задовбав, – почала розмову я. – Скільки можна бігати за мною?
– І то правда я б уже тебе кинула, – з усмішкою на губах сказала вона. – А що, могла б дати хлопцю шанс досить дінамити всіх.
– Ха ха ха сказала мені головна дінамщіца, – вона усміхнулася й показала мені язика.
ЮЛІЙ
– Рулліан я хочу повернути Алісію, – голосом правителя промовив Юлій.
– Ти ж розумієш, що Алісія тебе не пам’ятає і світ у якому вона жила тепер для неї чужий, – спокійно сказав Рулліан.
– Знайди спосіб повернути її, – уже більш жорстокіше прозвучали ці слова.
– Є лише один спосіб. Я дам тобі змогу попасти в її світ, але якщо через місяць вона не захоче повертатись, ти повинен будеш залишити її в спокої, – відповів доглядач світів.
– Я згодний.
ЛІНА
Надворі весна!!! В цей час біля універа не знайдеш жодної вільної лавочки. Чому? Все просто, це пора романтичних пригод. Так, не одні коти кричать вночі, люди також видають певні звуки. Не знаю як, але якби не Світлана почала розмову вголос про ліфчики і прокладки, ми б так і стояли біля лавочки й гіпнотизували її.
– А я що тобі казала, це безпрограшний варіант, думаєш йому подобається цілувати її й думати про тампони? – сміючись запитала Свєта.
– Походу що ні, – посміхнулась і щурячись подивилася на сонце.
– Ліна, Ліннннн, – заволала ця буйна, й почала трясти мене.
– Ей ти чого, – вона просто взяла моє лице й повернула в сторону універа.
Спочатку я нічого не зрозуміла, а потім замітила чорну Ferrari й відкрила рота.
– Афігеть яка красотка, – заблистіли мої очі – а сидіння то кожані.
– От дуринда ти на що дивишся? На господаря цієї тачки подивися, це мій ідеал, мрія, о Боже які в нього м’язи уххх – з ніжною посмішкою людоїдки промовила вона.
Я перевела погляд з Ferrari і наткнулась на того хлопця, про якого так мрійливо говорила Свєта. Красавчик, перше, що прийшло мені на думку. Високий брюнет з правильними рисами обличчя такого хочуть всі. Це була правда, навіть якісь хлопці дивилися на нього з захопленням. Він ліниво гуляв поглядом по наших університецьких красунях, а я дивилась і просто не могла примусити себе відвернутися.
В цей час він подивився в нашу сторону й мені здалося, що його погляд спрямований прямо на мене. Табун мурашок пробігся по шкірі, я забула як дихати, мене кидало то в жар, то в холод, було таке відчуття, що я хвора. Хвора ним. Що за фігня, я швидко опустила очі намагаючись знову навчитися дихати.
