Текст книги "Коліївщина. 1768"

Автор книги: Ю. Бєлочкіна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Коліївщиною називають повстання українського народу проти польських загарбників, що спалахнуло на Правобережжі навесні 1768-го і тривало до літа 1769 року. Питання утому, чи розглядати Коліївщину як окремий епізод чи як одну з ланок визвольної боротьби українського народу?

Багато польських та російських істориків оцінюють Коліївщину як стихійний бунт без історичного підґрунтя і будь-яких політичних цілей. На наш погляд, така оцінка пояснюється упередженістю та демагогією. Навіть такий ненависник боротьби українського народу, як Фр. Равіта-Гавронський визнавав: «Ядро тієї драми, її початок корінився глибоко в історії Русі і польської Речи Посполитої, а Коліївщина була тільки останнім актом. […] Неспокої на українських теренах тривали… це був казан, що кипів безупинно, підсичуваний традиціями минулого».

Тож є чимало аргументів, щоб розглядати Коліївщину як останню ланку довгого ланцюга повстань, що спалахували раз по раз на Правобережжі протягом перших трьох чвертей XVIII сторіччя, відомих в історії під назвою Гайдамаччина. І в такому разі, слід проаналізувати всі події Гайдамаччини, а можливо, і зазирнути ще глибше в минуле.

З перших днів польського панування на Правобережжі український народ зазнав чимало утисків, тому стихійний спротив селян спалахував досить часто. А от коли і чому цих людей, що брали участь у повстаннях, почали називати гайдамаками (це слово турецького походження і означає «бунтівник»), точно невідомо. Український історик Микола Костомаров у своїй праці «Богдан Хмельницький» називає «гайдамацькими загонами» гурти українських повстанців-селян, але інший відомий дослідник – Антонович вважав, що той самовільно переніс цю назву на сторіччя назад, можливо, для того щоб підкреслити аналогію, бо в оригінальних документах періоду Хмельниччини цього слова нема. Вперше назва «гайдамаки» зустрічається в універсалі польського «реґіментаря партії української» Яна Галєцького, виданому у Львові 5 березня 1717 року. В цьому документі він закликає винищувати «свавільне гайдамацьке гультяйство», тобто українських повстанців, що діяли в Київському, Брацлавському і Подільському воєводствах. Після цього терміни «гайдамаки» і «Гайдамаччина» часто зустрічаються у польських документах. Та було б помилкою вважати, що гайдамацький рух зародився в той період. Доцільно припустити, що початком Гайдамаччини є повстання українського селянства на Правобережжі в 1702–1704 роках під проводом Семена Палія і Самійла Самуся. Бо якщо повстанців того часу навіть і не називали гайдамаками, то цілі і методи їхньої боротьби подібні до всіх пізніших «офіційно гайдамацьких» виступів.

Семен Палій, козак Ніжинського полку на прізвище Гурко, зробив типову для того часу воєнну кар'єру. Він перейшов на Січ в 1684 році і майже одразу виступив у похід проти татар як отаман козацького полку в складі армії польського короля Яна Собеського. Дуже швидко хоробрість та здібності Палія були помічені, Ян Собеській наблизив до себе талановитого командира. Після багатьох походів, де вони билися пліч-о-пліч, Ян Собеський посприяв тому, щоб у 1685 році сейм призначив Семенові Палієві Фастів з околицею, а його товаришеві, полковникові Захарові Іскрі, Корсунь. Ці землі були обезлюдніли внаслідок загального переселення українців з Правобережжя на Лівобережжя, проведеного гетьманом Самойловичем 1681 року. Войовничий Семен Палій виявився енергійним адміністратором. Зробивши Фастів осередком полку, він розпочав бурхливу діяльність. Бажаючи зробити свої землі процвітаючими, він приваблював втікачів з Волині й Поділля, обіцяючи традиційний козацький лад, та ігнорував договір 1686 року між Московією та Польщею, згідно з яким широка смуга Правобережжя вздовж Дніпра мала залишатися незаселеною. Його діяльність стурбувала польських шляхтичів, які зрозуміли небезпеку такого острова добробуту. До канцелярії польського короля полетіли скарги та обмови, в яких говорилося, що Палій має на меті забрати під свою владу усе Правобережжя, а потім й інші землі на півночі. Декілька спроб польської шляхти вдертися на землі, підконтрольні Палієві, зазнали невдачі. Військова сила Палія дозволила йому ігнорувати призначеного поляками гетьмана Могилу і його спадкоємця гетьмана Гришка. З наступним гетьманом – Самусем – Палій вступив у союз та дозволив здійснювати формальний контроль у своїх землях.

Закріпившись, Палій почав просуватися на захід, приєднуючи нові села. Йому не дуже часто приходилось виймати шаблю, бо його слава йшла поперед нього та змушувала поляків кидати свої маєтки. Селяни ж радо зустрічали Палія, бо розголос про його козацьку державу «без ляхів, без холопа і без пана» здобув йому пошану усього українського населення.

Палій справді відродив запорозькі порядки, вважаючи кожного селянина осілим козаком. Призначені старшинам та церквам маєтки мали оброблятися найманими працівниками, бо нічого на кшталт панщини не мало бути. Маючи амбіційне бажання звільнити українські землі та об'єднати знов усю Україну, Палій у 1688 році запропонував союз гетьманові Лівобережної України Мазепі на умовах, що той стане гетьманом об'єднаної України. Та він не врахував того, що Мазепа не був самостійною фігурою, і якщо сам Палій лише формально підпорядковувався польському королеві, то Мазепа був під постійним жорстким контролем московської влади. Тому він лише узявся передати російському цареві пропозиції Палія. Та цар Петро добре розумів, що поєднання Лівобережних земель з козацькою республікою Палія приведе до втрати контролю над усіма українськими землями. Але, бажаючи приручити Палія, російській цар зробив йому «звабливу» пропозицію – Палій зі своїм полком залишає Правобережжя та переходить на лівий берег, в Гетьманщину, і стає довічним полковником. Таку пропозицію Палій відкинув, але зберіг дружні стосунки з Мазепою та декілька разів пропонував йому об'єднатися без благословення Москви. Палію не пощастило знайти в Мазепі союзника, тому він своїми силами розбудовував свою державу, безупинно воюючи з татарами та шляхетськими загонами. Наприкінці віку над головою Палія зібралися хмари – в нього було дуже багато ворогів, він був небезпечний як для поляків, так і для Москви.

У 1699 році польський сейм ухвалив рішення відібрати у Палія землі на Правобережжі та ліквідувати козацтво зовсім, усі протести з цього приводу були проігноровані. Новий польський король Август II деякий час вагався, не бажаючи збройного конфлікту з таким славетним воїном, але кінець кінцем направив Палієві письмову вимогу, щоб той розпустив козацьке військо, передав землі наміснику корони і покинув Правобережжя. Та, знаючи репутацію Палія, Август почав збирати війська, не чекаючи відповіді. Влітку 1702 року Семен Палій і Самусь видали універсал про початок повстання проти Польщі. На захист вільного порядку повстало не тільки козацтво – у кожному селі формувалися повстанські загони з мирних хліборобів, які не бажали становитися хлопами шляхти.

Бойові дії у Брацлавському і Подільському воєводствах, які перекинулись на Волинь та навіть у Галичину, дуже налякали польських шляхтичів. Вони тікали з маєтків або готувалися переживати осаду за мурами своїх замків. Дрібна українська шляхта на чолі із Братковським приєдналася до повстання, маючи надію взяти участь у перерозподілі відібраних у поляків маєтків. Семену Палію не бракувало військової фортуни: у жовтні 1702 року його змішана армія здобула блискучу перемогу над польським військом та викинула з Бердичева двотисячний гарнізон Потоцького. Після успішних наступів армія Палія здобула Вінницю, Бар, Дунаївці та Меджибіж. Біла Церква здалася після довгої облоги, туди Семен Палій і переніс свій осередок.

Польща схаменулася та почала готувати контрудар. На початку 1703 року з Волині, Литви та Галичини посунули на Україну військові частини, що в купі налічували до 30 тисяч воїнів і понад 50 гармат. Добре знаючись на звичаях козаків, поляки почали наступ, коли більша частина вояків та селян розбрелася по домівках на зимування. Завдавши кілька вельми дошкульних ударів, поляки вдалися до дипломатії та домовилися з татарами про напад на українські землі з півдня. Але головною «таємною» зброєю поляків була змова з московським царем. У критичний момент протистояння цар Петро І надіслав Палію наказ, датований 2 березня 1704 року, яким звелів негайно скоритися законній владі польського короля та покинути Білу Церкву, погрожуючи, що в іншому випадку московські війська змусять його до того. Самусь, як наказний гетьман Правобережжя, мав підкоритися Мазепі та склав свою булаву. Але Семен Палій проігнорував вимогу царя і вирішив боротися. Він закликав під свої знамена якомога більше волелюбних людей та не припиняв діяльності аж до прибуття Мазепи на Правобережжя на чолі великих збройних формувань у травні 1704 року. Палій передав Мазепі Білу Церкву без бою, а сам без перешкод перевів свій осередок до Немирова. Виникає питання: чому Мазепа не захопив Палія в полон? Існує припущення, що між Палієм та Мазепою були таємні домовленості. Так, вони часто зустрічались особисто, навіть після того, як у травні 1704 року Мазепа дістав від Москви доручення заарештувати Палія. Для гетьмана було вигідно зберігати статус-кво, але це не задовольняло ні поляків, ані російського царя. Мазепа був змушений заарештувати Палія, коли той прибув до його стану на переговори. По дорозі до Батурина Палій втік, можливо, йому допомогли козаки з табору Мазепи. На нього було оголошено полювання, і він не зміг дістатися безпечного місця. Палія було схоплено та відправлено до Москви. Після року ув'язнення цар видав наказ заслати полковника Семена Палія у Сибір, до Томська. Арешт Палія означив кінець повстання. Усі регулярні козацькі частини Правобережжя підкорилися гетьману всієї України Мазепі. Тепер Польщу і Росію зв'язував «вічний мир», і польські пани почали повертатися на правобережні українські землі.

Так закінчилась Козаччина та почалася нова фаза боротьби – Гайдамаччина. Змінилися і форми боротьби, відтепер це були не сплановані воєнні дії, а некоординовані акції озброєних повстанських загонів. Та мета боротьби була тою ж самою – відродження вільної Української держави без ляхів, без холопа та пана.

Наступних п'ять років Правобережжя перебувало в злуці із Лівобережжям, гетьман Мазепа керував усією Україною, але з постійною оглядкою на Польщу та Москву. Однак невдача дуже цікавого та амбіційного проекту Мазепи, який мріяв очолити незалежну Україну, знов поновила розподіл України та боротьбу за сфери впливу. То був час інтриг, але кінець кінцем цар Петро у договорі з Туреччиною від 3 липня 1711 року зобов'язався вивести свої війська з Правобережжя та повернути його під польську руку. Це було наче віддзеркаленням того, що мало місце чверть сторіччя назад: Правобережжя знову віддають Польщі, а гетьман Скоропадський, як раніше гетьман Самойлович, проводить масове переселення українського населення на Лівобережжя. Але цього разу багато з тих, хто оселився на Правобережжі за Семена Палія, залишилося там. Тому нові поселенці з Волині та Галичини змішалося з людьми, які пам'ятали, що були вільними та були готові боротися за це. Про той час історик Микола Костомаров писав: «Ім'я Богдана Хмельницького було відоме і старому, і малому, відоме не з книг, а з живого передання, переданого батьками дітям, українські матері за панською пряжею співали дітям про те, як то колись їхні предки козаки панськими трупами греблі гатили. Таємна надія на визволення з ляської неволі не покидала український народ…»

Тому польські шляхтичі вже не почували себе у безпеці на українських землях. Вороже настроєні селяни не втрачали нагоди пошкодити шляхетське майно, підпалювали домівки та вбивали «губернаторів». Багаті дідичі навіть не з'являлися у своїх українських маєтках, а змушені самостійно хазяйнувати дрібні шляхтичі побоювались виходити за межі своїх домівок.

Гайдамаччина поширилася на усе Правобережжя. Дрібні загони повстанців використовували виключно партизанські методи боротьби. Та бувало й так, що усім селом повставали проти пана та вчиняли різанину. У 1712 році коронний гетьман Сенявський був змушений привести на Волинь та Поділля частини польської регулярної армії для боротьби з гайдамацькими загонами та сільськими заколотами. Але навіть слабкий перемагає, коли діє розважливо – успішні гайдамацькі наскоки ставали дедалі частішими.

Особливо зросла кількість гайдамацьких виступів в 30-х роках XVIII століття, їхні загони ставали більш організованими та здобували бойові навички. Польський уряд був змушений висилати додаткові військові частини, проте гайдамаки продовжували діяти.

Після смерті Августа II у 1733 році королем обрали польського шляхтича Станіслава Ліщинського, з дочкою якого одружився французький король. Та в гру вступила Пруссія у спілці з Росією, яка не бажала, щоб Франція отримала вплив на Польщу. Маючи давні стосунки з магнатами Любомирськими, Потоцькими і Вишневецькими, вони ініціювали створення конфедерації, яка проголосила королем Августа III. Московські та прусські вояки увійшли до Польщі і змусили Ліщинського зректися корони.

До 1734 року всі гайдамацькі загони створювались стихійно та діяли окремо. Першу спробу поєднати гайдамаків зробив у 1734 році сотник надвірної міліції князя Любомирського у Шаргороді Верлан, який і став на чолі бунту. Загальна політична ситуація в Польщі була сприятливою для повстання, бо в країні панував безлад. Верлан був вельми шанованою людиною, і його заклик до всенародного повстання знайшов відгук у серцях багатьох людей. До нього радо приєдналися інші загони надвірної міліції, сформовані з українців: уманський із сотником Писаренком та ротмістри Степан Скорич, Михайло Флоринський, Іван Рингач та Сава Чалий із їхніми частинами. До лав гайдамацьких повстанців стали також запорожці Грива, Медведь, Моторний, Темко, які очолили повстанські селянські загони. Як і Палій, Верлан почав відроджувати козацькій лад на контрольованих ним землях, завів козацькі реєстри, призначив сотників, ротмістрів, поручників. Війська кожен день поповнювалися, сотні перетворювалися на тисячі. Верлан, сотня якого розрослася в полк чисельністю понад тисячу вояків, кілька разів пройшов Брацлавщину, здійснюючи каральні заходи. У документах записано, що від рук його вояків загинули близько сотні польських шляхтичів та чимало їх попихачів, у першу чергу євреїв. Далі його загін перейшов на Поділля, а потім на Волинь, де повстанці зайняли чимало поселень. Отаман Грива зі своїм полком здобув важливі стратегічні міста – Вінницю і Меджибіж. Повстання стрімко набирало обертів: у Київському воєводстві повстанці захопили міста Корсунь, Бердичів, Погребище, Котельню, Ходорів та інші, на початок 1735 року повстання охопило усе Правобережжя.

Польській уряд пов'язував повстання Верлана з московськими урядовцями, які через російського полковника Полянського передали сотнику таємну інформацію. Та треба зауважити, що польські історики мали звичку подавати усі спроби українців зректися польського ярма як чужу інтригу. Немає документів, які б беззаперечно свідчили, що російська корона обіцяла допомогу своїм православним братам з України. Інша справа, що українські повстанці дійсно сподівались, що Росія є їхнім природним союзником у боротьбі, бо питання релігії було ключовим, а Росія вважалася оплотом православ'я, і треба не забувати, що дійсно чимало росіян щиро співчувало своїм православним братам, які були під релігійним ярмом католицької Польщі, тож, можливо, що це була воєнна хитрість – сам Верлан пустив байку про те, що російська цариця Анна таємно підтримує бунт. Але позиція російського уряду була більш цинічною та далекоглядною. Тому він радо відгукнувся на відчайдушне прохання поляків приборкати гайдамацьку орду. Можна припустити, що саме втручання російського уряду вирішило долю повстання. Справа у тому, що каральні акції польських військових лише загострювали ворожнечу. Прибуваючи до міста, де побували гайдамаки, вони хапали перших-ліпших селян та звинувачували їх у причетності до гайдамаків. А далі тортури, воєнно-польові суди і… нові гайдамаки. У 1735 році польський уряд визнав, що вельми витратна кампанія проти гайдамаків (кількість каральних загонів неупинно збільшувалась увесь час) не дає суттєвих успіхів. Кілька військових частин потрапили у гайдамацькі засідки і понесли великі втрати, а деякі польські загони старанно ховалися у відносно безпечних зонах, не бажаючи зустрічі з гайдамаками. Кінець кінцем польський уряд звернувся до московського з проханням про допомогу і отримав її. Війська під командуванням російського генерала фон Гайне були розквартировані на Правобережжі і разом з поляками почали масштабні акції по знищенню гайдамацьких загонів.

Головні повстанські сили були ліквідовані взимку 1735 року. Російські вояки захопили у полон отамана Моторного та на знак лояльності передали його до рук поляків, які стратили його після жорстоких тортур. Решта отаманів повели своїх вцілілих бійців на Запоріжжя. Полковник Верлан зі своїми сподвижниками і рештками повстанців втік до Молдавії. І хоча польський уряд бомбардував молдавського господаря вимогами видати Верлана та його товаришів, він так і не постав перед польським судом й в історії Гайдамаччини більш не згадувався. А ось його сподвижники, що втекли на Запоріжжя, повернулися до Правобережжя. Найцікавіше склалася доля полковника Сави Чалого. Це справжній епічний герой, непереможний рубака, для якого єдиний спосіб життя – війна. Повстав він разом з Верланом проти поляків, та після того, як московські війська виступили проти гайдамак, вирішив, що найбільший ворог України та його самого – російська корона. Тому, коли повстання було придушено, він зі своїм полком перейшов під руку отамана Пилипа Орлика, який планував воювати проти Москви у союзі з Туреччиною. Та коли Чалий зрозумів, що цей проект не буде реалізований через ненадійність цього союзу, він вирішив… повернутися до Правобережжя. Здається дивним, але людина, яка довгий час напоювала свою шаблю польською кров'ю, отримала повну амністію. Та розклад позицій змінювався дуже швидко, у Пилипа Орлика були зв'язки з партією прихильників вигнаного короля Ліщинського та він зміг домовитися з самим Потоцьким: Чалого навіть призначили полковником надвірних козаків у Немирові. Отак герой повстання Чалий став захисником польських шляхтичів та ворогом своїх старих товаришів-гайдамаків, які повернулися до боротьби. Після сутички з загоном своїх колишніх соратників Гриви та Медведя Чалого було оголошено зрадником. Його зловив колишній найкращий друг Гнат Голий взимку 1741 року та визвав його на лицарський поєдинок. Божий суд віддав перевагу Гнату Голому, Чалого було вбито.

Дії гайдамацьких загонів тривали і надалі. У 1750 році ситуація особливо загострилася, гайдамаки здійснили кілька вдалих бойових операцій, і польський уряд знов зажадав допомоги Москви. І знов її отримав, бо російський уряд побоювався, що повстання перекинеться на Лівобережжя. Саме тому ще у 1737 році з наказу московського фельдмаршала Мініха уздовж кордону була розбудована лінія форпостів і варт, щоб не пропускати гайдамаків і запорожців. Загони російської армії у Вишгороді, Крилові, в Орловській та Архангелогородській фортецях знаходилися у постійній бойовій готовності і могли бути швидко перекинуті до місця конфлікту. Кінець кінцем спільними зусиллями Польщі та Росії гайдамацькі повстання були остаточно придушені наприкінці 1750 року.

Хід подій

Ідейно-політичне обличчя Гайдамаччини проявилося найвиразніше в повстанні 1768 року, яке ввійшло до історії під окремою назвою – Коліївщина. [1]1
  Коліївщина – ця назва походить, як стверджують дослідники, від слова «кіл» (він був зброєю частини повстанців), або від слів «колоти», «колій».


[Закрыть]А це завдяки тому, що воно від самого початку було ведене під одним, центральним проводом, який швидко оформився як уряд відновленої Української держави.

П. Мірчук

Наступним королем Речі Посполитої на бажання цариці Катерини II було обрано польського шляхтича Станіслава Августа Понятовського, та всесильні магнати не звикли коритися монархам. У 1768 році вони створили «барську конфедерацію» (її проголосили в українському містечку Бар), яка виступила проти московської влади під гаслами захисту католицизму. Російський уряд вислав на допомогу своєму фаворитові війська, розпочалась громадянська війна. Загострення ситуації в Польщі надихнуло українських патріотів знов розпочати збройну боротьбу проти польських загарбників, бо після спільної московсько-польської кампанії проти гайдамаків шляхтичі та їх найманці дуже зухвало поводились на українських землях.

Важко було знайти родину, в якої не відібрали якесь майно або не скалічіли когось. Вистачило б єдиної іскри, щоб запалало полум'я всенародного бунту.

Але повстання під керівництвом Максима Залізняка не було спонтанним. До нього кілька років йшла таємна підготовка. У 1767 році Залізняк прибув із вісімнадцятьма козаками до Мотронинського монастиря. Цей монастир, відбудований на межі XVII і XVIII століть на кошти родини Шумлянських, був зруйнований ватагою польського шляхетського війська, які, нібито шукаючи гайдамак, пограбували та понищили його. Щоб їх передчасно не викрили, заколотники замаскувались послушниками, які нібито готуються прийняти постриг.

Мотронинський монастир був зручною конспіративною квартирою, бо сюди постійно приходили прочани з усіх країв, серед них легко ховались заколотники. На відстані близько двох верст від монастиря, серед лісу над глибоким Холодним Яром був збудований таємний укріплений табір, який було прозвано Мотронинською Січчю. Для того, щоб досягти успіху, повстанцям був потрібен ретельно прорахований план та постійна координація дій. Справа в тому, що польські війська були розміщені по всій Україні невеликими загонами в сотню або дві вояків. Та ще були, хай і невеличкі, армії магнатів, так звані «надвірні міліції», створені з козаків – вони мали боронити майно пана від зазіхання на нього банд сусідніх панів та гайдамак. Врахувавши все це, українські повстанці розділили свої сили на окремі загони, що діяли окремо, але одночасно. Залізняк поділив Правобережжя на чотири частини й призначив чотирьох отаманів, що прибули з ним із Січі: Семена Неживого – у південну частину Київського воєводства, Якова Швачку й Андрія Журбу – у середню частину Київського воєводства та Волині, Івана Бондаренка – у північну частину Київщини, Полісся та північної Волині, сам він збирався діяти у Брацлавському та Подільському воєводствах. На Зелені свята, 29 травня (старим стилем 18 травня) 1768 року план був цілком готовий та було куплено чимало зброї. Перед великою кількістю прочан одразу після богослужіння Максим Залізняк прочитав вельми цікавий та таємничий документ, відомий як «Золота грамота». Цей документ нібито був отриманий з рук самої московської цариці тодішнім ігуменом Мотронинського монастиря Мельхіседеком Значком-Яворським. У ньому цариця закликала усіх православних українців до збройного виступу проти Польщі. Нема сумніву, що такий документ був зачитаний, та тут виникає чимало питань. По-перше, яким був зміст цього документа? По-друге – а чи був до нього причетний російській уряд? Оригіналу «Золотої грамоти» ніхто не бачив, окрім ватажків заколоту. Можливо, там було написано щось інше. Та більш вірогідною є версія, що цей документ був сфальсифікований. Тоді виникає трете запитання: ким і навіщо?

Російський дослідник Гайдамаччини А. Скальковський ретельно вивчав документи Війська Запорозького, збережені в московському архіві. Там він знайшов запис про те, що ігумен Мельхіседек нібито переслав оригінал «Золотої грамоти» кошовому Калнишевському та закликав його негайно приєднатися до повстання з усім Військом Запорозьким, бо така воля цариці. Але це здалося підозрілим писарю Калнишевського Іванові Глобі. Він зауважив, що цариця не стала б передавати послання через якогось ігумена, а просто відіслала б довірену людину з листом прямо на Січ. Та й вигляд документа видався йому сумнівним. Тому він порадив Калнишевському не підіймати війська до прямого наказу від цариці. Шкода, що в архіві не знайшлося оригіналу чи бодай копії сумнозвісної «Золотої грамоти». Невідомо, що зробив з нею Іван Глоба. Але логічно припустити, що він переслав її або до канцелярії цариці, або повернув ігуменові. Та як би там було, грамота зникла, а той текст, що видали французькою мовою у французькій газеті, є, безперечно, підробкою, хоча його навіть було включено в збірку державних документів, що відносяться до Польщі (але немає відомостей про походження тексту, з якого був зроблений переклад). Ось цей текст, перекладений українською, який взято з книги «Коліївщина» П. Мірчука:

«Ст. – Петербург, 9/20 червня 1768 р.

Тому що нам стало відомо, з якою ненавистю і зневагою ставляться поляки й жиди до нас і до нашої православної релігії, переслідуючи, принижуючи, а то й караючи смертю оборонців нашої грецької релігії, ми, не маючі змоги довше терпіти таких наруг, принижень і переслідувань єдино з причини приналежності до нашої святої релігії, принижуваної й переслідуваної, даємо оцим наказ славному Максимові Залізнякові з Тимошева, полковникові й отаманові Війська Запорозького, вступити на територію Польщі, взявши зі собою частини нашої російської армії і донських козаків та винищити з Божою поміччю всіх поляків і жидів, які зневажають нашу святу віру. Таким способом ми ставимо край усім скаргам, що пливуть до нашого трону проти тих жорстоких убивців, наклепників, порушників віри, проти тих поляків, які захищають погану віру безбожних жидів, а зневажають і принижують нашу релігію та переслідують наш вірний і невинний народ. Ми доручаємо, щоб у висліди нашого маршу до Польщі було знищене їх ім'я і щоб пам'ять про них загинула у майбутньому. Але щоб була збережена приязнь і наші договори з нашими сусідами, ми забороняємо під загрозою найсуворіших кар чинити шкоду або зневажати турецьких, грецьких, вірменських і російських купців, які подорожують по Польщі в торговельних справах. Ми хочемо теж вільного переходу й безпеки для нас і наших сусідів.

Для більшої вірогідності ми засвідчуємо це доручення і цей дозвіл печаткою та нашим власноручним підписом.

Дано в Ст. – Петербурзі, 20 червня 1768 р.»

Ось такий документ. Радянський історик Г. Ю. Храбан вважав, що автором цієї фальсифікації був Олександр Август Чарторийський, який переслав його до Франції під псевдонімом Анжберг. Могутній рід Чарторийських головував у партії, яка змагалася з партією Потоцьких. Можливо, це була якась політична інтрига, пов'язана з двома претендентами на польський престол, одного з яких підтримувала Франція, іншого – російська корона. Текст не тільки виглядає непереконливим за стилем, підозрілою є і дата. Як цей документ міг бути прочитаним 29 травня, коли він датований 20 червня? До речі, тоді повстання було у розпалі, і саме у цей день була узята Умань. Без сумніву, це текст фальсифікований, але нас цікавить його походження. Відомо, що після взяття Умані Максим Залізняк проголосив себе гетьманом відновленої Української держави та видав універсал, в якому закликав усіх православних приєднуватись до боротьби з поляками. Можна припустити, що саме текст або дата цього універсалу стали основою паризької «Золотої грамоти». Хто і що вигравав від цієї інтриги, важко зрозуміти. Історик П. Мірчук вважає, що поляки бажали зобразити повстання коліїв як політичний проект Москви, щоб мати змогу тиснути на російський уряд. Та на нього не було потреби тиснути, він і так залюбки вкотре допоміг полякам придушити українське повстання.

Найбільш цікавою частиною загадки «зниклої грамоти» є питання, що саме за текст зачитував Залізняк у Мотронинському монастирі при «свяченні ножів». Хто його автор та куди зник той папір? На ці питання немає відповідей, та можна припустити, що подібно своєму попередникові, полковнику Верлану, Максим Залізняк використав легенду про поблажливе ставлення до повстання російського уряду для того, щоб надихнути тих українців, що вагалися, і підштовхнув їх таким чином до боротьби. Та хоч би й так, то, скоріш за все, був не той текст, який потім з'явився у французькій газеті, бо така пропаганда була потрібна тільки на початку кампанії.

Отже, з Мотронинського монастиря вирушило десь триста повстанців. Курінні отамани Неживий, Бондаренко, Швачка й Журба очолили невеликі загони, головний загін повстанців очолив сам полковник Максим Залізняк і подався зі своїми людьми до Лебедина. Узявши Лебедин, він суттєво збільшив загін і розпочав свій переможний похід. Медведівка, Жаботин, Сміла, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Шайки, Камінний Брід, Лисянка… у кожному місті повстанці винищують поляків та євреїв, які не встигли втекти. їхнє майно швидко розтягували спритні міщани та селяни. В усіх здобутих містах Залізняк встановлює традиційну управу, як у свій час робив Семен Палій. Коли його військо залишає здобуте місто, до нього зазвичай приєднується чимала кількість нових вояків, та ще й, як кола по воді, по Правобережжю йде хвиля селянських бунтів. Нерідко, коли загін повстанців підходив до якогось села, назустріч йому виходили селяни із хлібом-сіллю. Отримавши звістку про успіхи коліїв, вони самі впоралися зі своїми панами.

Перелякані дрібні шляхтичі з'їхалися до Лисянки, маючи надію пересидіти за укріпленнями лиху годину, бо в Лисянці був чималий військовий гарнізон, та ще й губернатор міста Кучевський мобілізував до оборони усіх міщан, здатних тримати зброю. Але більша частина міщан не бажала терпіти облогу, вони казали, що усе одно місто буде узято, а от якщо не чинити опору, повстанці повбивають лише євреїв та не стануть кривдити городян і трощити майно.

Загін з трьохсот вояків захопив місто та винищив усіх євреїв і поляків, міщани-українці відокремились від своїх сусідів-іновірців, побоюючись, що самі постраждають від рук коліїв. Після узяття Лисянки Залізняк вирішив з'єднатися з іншими загонами повстанців та штурмувати Умань. Він вважав, що здобуття Умані буде початком остаточної перемоги над поляками.

Місто Умань було центром величезної української вотчини Потоцьких в Україні. У 1760 році тут були побудовані нові укріплення та закуплені гармати, це зробило місто фортецею. Тут була резиденція губернатора володінь Потоцьких Рафаїла Младановича, тому у місті постійно квартирували частини польської регулярної армії. На час повстання в Умані знаходилося три сотні драгунів й артилерійський полк під командою Ленарта, десь тисяча надвірних козаків під проводом польських полковників Обуха, Магнушевського та козацьких сотників Івана Ґонти, Дашка і Яреми. Дізнавшись про перемоги повстанців, міський уряд наказав сформувати ополчення з міщан та селян, так званні загони «зеленої міліції», і запросив у місто комісара Бендзіньського з півтисячею надвірних козаків під командою сотника Уласенка.