Текст книги "Ключ-трава"

Автор книги: Євген Шморгун

Зірка Полісся

На протилежному боці галявини під кущем свидини я помітив синю цятку. Вона вирізнялася на прижухлому тлі осіннього різнотрав’я. Підійшов – а це велика квітка з жовтавою серединкою і витончено-ніжними яскравими пелюстками. Такої я ще й не зустрічав.

Залишаю рюкзак, щоб позначити місце, а сам чимдуж по схилу вниз, до Горині. Десь там Носаль полоще корінці лікарського зілля – один знайомий дуже просив принести. Ага, ось і він. Сидить навпочіпки біля води.

– Іване Михайловичу! – гукаю зраділо. – Аби ви знали, що я знайшов!..

– Тс-с!.. – Носаль застережливо посварився пальцем. І жестом наказує присісти поруч.

Коли я виконав його наказ, Іван Михайлович шепоче:

– Послухайте музику осені.

Спочатку я нічого не розумію. Та прислухаюся – справді ніби музика доноситься: «Тінь-тюль! Цінь-тюль!..»

Ага, он воно що! На стрімкому і високому протилежному березі Горині прямо над річкою розмахнув своє гілля величезний дуб. Певно, не одне століття силкується вода підмити його, але дерево цупко тримається вузлуватим корінням за вапнякову землю і не поступається перед натиском річки. Саме з цього дуба раз у раз скапують стиглі жолуді. І тоді по сизому дзеркалі Горині розбігаються тремтливі кільця.

«Тінь-тюль! Цінь-тюль!…» – видзвонюють жолуді об воду.

А далі за річкою золотаво палахкотять осики, тут і там серед зелені ліщин мерехтять рожеві іскри бересклету, височать сосни, мов пензлі, вмочені в ультрамарин неба.

«Тінь-тюль! Цінь-тюль!..»

– То що там ви відкрили? – нарешті запитує Носаль.

– Ходімо, покажу. Може, ще й ви такого не бачили.

Веду на галявину.

– О, та це ж айстра!

– Айстра? – не можу приховати розчарування.

Уже й сам завважую у квітки схожість з тими айстрами, які тисячу разів бачив на квітниках. Тільки у цієї стебло чогось аж надто буйне. Але то, мабуть, тому, що в траві росте. А я-то думав, яку квітку вона мені нагадує…

– Всього-на-всього айстра?..

– Айстра, – ще раз стверджує Носаль. – Тільки не всього-на-всього, а дика айстра. Хіба цього мало?

Проте повністю зміст сказаного я осягнув значно пізніше. Було, не раз виходиш узліссям десятки кілометрів, а на синій вогник айстри так і не нападеш. Бо, вивівши десятки сортів садових айстр, населивши ними квітники у містах і селах, доглядаючи і леліючи, людина нічого не зробила для збереження айстри дикої. Єдине, що збереглося, – давні народні назви рослини. Ласкаві, поетичні, вони передають і ставлення наших предків до осінньої красуні: синій цвіт, ромашка голуба, гайстра, волове око, волові очка, піддубровник. А ще – зірочка. Остання назва напрочуд вдала! Адже квітка айстри – це ж і є, по-суті, багатопроменева зірочка. До речі, наукова назва «айстра» походить від грецького слова, яке в перекладі теж означає «зірка».

Із айстрами в давнину були пов’язані всілякі повір’я. Сам батько ботаніки Теофраст писав: «Стверджують, що айстра допомагає в хорошій справі». Однак застерігає, що для цього викопувати рослину треба з коренем і обов’язково вночі, попередньо звівши над нею намет – так тільки зберігається її сила…

 
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли.
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
 

Пригадуєте, в Олександра Олеся? Поет так і назвав свій вірш «Айстри». Не знаю, з якої причини, але мені він завжди спливає в пам’яті при зустрічі з дикими айстрами. Не з культурними, а чомусь саме з дикими.

Можливо, дехто заперечить: яка там у диких айстр «райдуга барв»!..

Але не поспішайте із запереченнями! Одного разу восени я таки натрапив на несходжений яр. Був він посеред широкого поля, тож худоба туди не заходила, а люди – лише вряди-годи. І весь південний схил того яру палахкотів квітом диких айстр. Це палахкотіння справді нагадувало веселку: вигравали кольори від бузково-рожевого до темно-голубого.

 
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, —
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
 

Ми, звичайно, розуміємо, що поет у цьому прекрасному алегоричному вірші, якого поклав на музику композитор Микола Лисенко, оплакує поразку революції 1905 року. Але який зримий, який переконливий, який щемливо-чудовий опис осінніх квітів!

 
І вгледіли айстри, що вколо – тюрма,
І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли…
 

Я привів незабаром Івана Михайловича до цього диво-яру. Ми йшли, як на крилах летіли: я – щоб помилуватися ще раз казковим видивом, Носаль – щоб поділити мою радість відкривача. Але перед цим уранці був мороз. І хоч сонце швидко розтопило білий накип інею, та айстри схилили голівки свої, потемніли. Лише кілька квіточок журливо зорило синіми очицями.

І мені відтоді стало зрозуміло, чому в середні віки, коли була створена так звана «мова квітів», айстра означала печаль.

Не перевелося!

Ми по-літньому вибралися на знайомі пригоринські крутосхили, бо тепло-тепло було і сонячно-сонячно. Навіть не вірилося, що оце вже вересень снує над Поліссям срібні павутинки.

Цього разу замахнулися знайти відкасника татарниколистого. Далеко не кожен ботанік може похвалитися, що зустрічав цю рослину. Бо в нас на неї можна деколи наткнутися лише на вапнякових схилах розтоцько-опільських лісів та в західній частині лісостепу. До речі, за межами Радянського Союзу вона росте ще тільки в Польщі, але там така рідкісна, що взята під індивідуальну охорону.

Головне, що приваблює у відкаснику, – це велике і оригінальне блідо-жовте суцвіття-кошик, діаметр якого до двадцяти сантиметрів. І це суцвіття не гойдається на стеблі, як у інших рослин, а лежить прямо на землі, наче тарілочка. Тільки й того, що обрамлене колючим зубчастим листям. Те листя, якому належить відлякувати всіляких непроханих гостей, насправді робить суцвіття ще привабливішим, і важко знайти таку людину, яка проминула б його без уваги.

Зрозуміло, відкасника татарниколистого у вазу на столі не поставиш, дарувати комусь у букеті теж не будеш – не вплітається він у букет. Однак, побачивши, людина чомусь не промине нагоди його зірвати. Хай навіть і руки поколе об колюче листя.

Відкасник татарниколистий теж дуже давня рослина, належить до реліктів третинного періоду. Проте у розряд рідкісних потрапив уже в двадцятому столітті. Недавно один ботанік стверджував, що ця рослина збереглася на Україні тільки подекуди на схилах Вороняків Львівської області і ніде більше. Що ж, тим заманливіше для нас знайти її на Ровенщині. Саме зараз відкасник має цвісти, отже, найбільш примітний.

Ми знайшли відкасника відразу ж на першій галявині. На жаль, не татарниколистого, а іншого. У нашого виявилося височеньке стебло, а квітка не така вже й велика. Та знахідка ще більше вселила в нас надію, що знайдемо й татарниколистого.

Проте чим далі, тим менше залишалося впевненості. Річ у тому, що крутосхили чомусь припали до вподоби виводкові диких свиней, ці тварини все буквально переорали тут. На деяких галявинах, було, жмені трави не знайти, не те що відкасника.

– Оце насвинячили! – обурювався я.

– Вони, як розібратися, більше від нас прав мають на ці схили, бо ж лісові мешканці, – заспокоював Іван Михайлович. – Та й добру справу зробили. Наступного літа тут знаєте які трави загудуть?! Це ж обновлення рослинності…

«Воно так, – думав я собі, – але ж відкасника татарниколистого до «Червоної книги» занесено! А дикий кабан не обминув його, схрумав, певно, як ласощі… Проте звідки тварині про те знати?..»

Пригадалася одна давня книга. У ній писалося, що понад двісті років тому відкасник і для багатьох людей був якщо не ласощами, то досить смачною поживою. Ті, хто куштував приготоване з суцвіть відкасника пюре, запевняли, що за смаком воно нічим не поступається перед картопляним. Автор тієї книжки всерйоз розмірковував: чому б на пісних і непридатних до обробітку грунтах не вирощувати відкасника? Адже це там, де не родить картопля, давало б їй заміну.

Сьогодні така пропозиція здається досить дивною. Де вже тут вести мову про відкасника як про замінника бараболі! Аби хоч для науки зберегти.

На березі Горині набрели на нашого спільного знайомого. Він ловив рибу, зручно розташувавшись зі своїми трьома вудками у затінку черемхи.

– Не везе, кажете? – примружився знайомий. – І мені теж. Вважай, добрих п’ять годин простовбичив тут, а всього якихось півтора десятка пліточок упіймав. Раніше, було, вже як заберешся у цю глухомань, то недаремно: тільки встигай закидати. А зараз – тьфу! – нічим перед сусідами похвалитися. Геть-чисто переводиться риба в Горині!

Ні, нам таки повезло, і ми зустрілися з дивом. Зі справжнім!

Виходимо ото на галявину. Вірніше, навіть не на галявину, а на широченьке поле, обрамлене лісом. І все те поле раптом лілово-рожеве – цвіте верес…

Ступаємо кілька кроків – наче по товстелезному пухкому килиму. П’янить медовий запах. Чогось так і хочеться розпластатися горілиць у цьому духмяному буйноквітті.

– Покачаємося? – вгадує мою думку Іван Михайлович.

І, знявши рюкзака, плюхається ницьма додолу. Ще й руки розкинув. Я тут і собі шубовсть у звабливу прохолоду вересу. Так легко і радісно! Хочеться сміятися, співати. Качаємося, як діти. Навіть співаємо щось, правда, кожен своє і невлад, та це байдуже.

Прямо перед очима в мене хитається гілка вересу. Дрібненькі зелені-зелені листочки, мініатюрні квіточки, зібрані у довгу китицю. І все це – ніби щойно вирізьблене чарівником-скульптором з якогось матеріалу небаченої краси. Хоч знаю, скульптор цей – Природа, та не можу не дивуватися його майстерності.

 
Вереси —
Цвіт поліської краси…
 

Це Іван Михайлович затягує.

– Самі склали?

– Ні, – хитнув головою, – народна пісня. А народ уміє підмічати, це вже точно.

І далі наспівує:

 
Цвіте верес на Поліссі —
Мед буде…
 

Раптом схоплюється на ноги. Тре ліву руку, сикає від болю і в той же час сміється:

– А, щоб його! Бджола вкусила… С-с… Так мені й треба. Співаю «мед буде», а сам бджілкам заважаю цей мед збирати.

Чомусь тільки зараз завважую, що вересове поле аж дзвоном дзвенить, аж співає, стільки бджіл на ньому трудиться. Справді, «цвіте верес на Поліссі – мед буде»!

Поминаємо галявину. Носаль хитрувато мружиться:

– То до яких рослин віднесемо верес?

Я не вагаюся:

– До рідкісних!

…Вдалині від річки нас чомусь охоплює гнітюче почуття. Спочатку не могли зрозуміти, чого б це. Але згодом переконалися: тому, що в лісі дуже сухо. Ідеш, а листя монотонно шурх-шурх під ногами. Жолуді падають – шурх-шурх-шурх!.. Вітерець пробіжить – шурх-шурх-шурх!.. Не те що їстівного гриба – поганого мухомора ніде не видно. А все живе ніби вимерло. Зрідка пискне якась пташина, та й та одразу ж замовкне, ніби злякавшись власного голосу. Все зело стало чахле, похилилося. На що вже невибаглива жалюча кропива, а й на ній листя поскручувалося від посухи.

Шурх-шурх… Шурх-шурх… Здається, це ліс шепоче спрагло: пити… пити… Тішимося думкою, що вже не довго чекати лісові. Якщо вже настала осінь, то дощі обов’язково будуть.

Де-не-де зблисне під ногами червона ягода брусниці. Визбирали уже.

– На Поліссі брусницю з давніх-давен вважають однією з найкращих ягід, – розповідає Іван Михайлович. – І на те мають усі підстави. Адже ця ягода дуже довго зберігається свіжою. Особливо коли її залити чистою водою. Раніше поліщуки робили так: у невеличку бочечку крізь отвір у денці засипали брусницю, заливали охолодженою кип’яченою водою і забивали чіп. Бочечку опускали в криницю. А серед зими витягували і мали свіжі брусниці та ще й приємний на смак вітамінізований напій. Нерідко в криницю опускали дві бочечки. Тоді другу відкривали аж напровесні, коли для людського організму особливо необхідні вітаміни. Це тепер у магазинах всілякі там соки та джеми у будь-яку пору купляй, а лимони, мандарини та апельсини з усього світу привозять. А колись нічого цього не було, от і виручала брусниця. Зараз здебільшого люди забули цей спосіб зберігання брусниць. А жаль. Ця ягода і нині на Новий рік чи на Восьме березня не завадила б…

Наблизилися знову до Горині і відразу переміну вловили: ніби дихати легше стало. Відчувається: вода поруч. Усе навкруги веселіше.

Біля завороту річки несподівано почули:

– Сергію, Сергію! Сюди!..

Щось у цьому голосі було таке, що ми й собі щодуху кинулися в той бік.

На березі тупцював хлопець років п’ятнадцяти. Він обома руками тримав кінець товстого вудлища з ліщини, а щось невидиме тягло вудку вниз за течією. У цю мить підскочив другий хлопець, певне, той самий Сергій, якого кликали. Удвох вони щосили потягли вудку до себе. Біля берега завирувала вода – на гачку борсалася велика щука.

Нарешті рибину витягли. Хлопець схопив її на оберемок, одніс далеко від води і поклав у траву. Зморена боротьбою, щука навіть не підстрибувала, тільки раз у раз «плямкала» червоними зябрами. А хлопець стояв біля неї і весь аж трусився від хвилювання.

– Оце улов! – захоплювалися ми.

Сергій узяв палицю, сунув щуці в рот. Та закусила її і не пускала.

– Не менше десяти кілограмів, – визначив Іван Михайлович. – А ще кажуть, що в Горині риба перевелася…

Раптом він штовхнув мене у плече:

– О, і це не перевелося!

Показує не на щуку, а трохи вбік.

Я навіть очі протер – ні, таки він, відкасник татарниколистий! Наче тарілочка у зеленому віночку з листя. Любісінько красується собі на сонці.

Нахиляюся над суцвіттям.

Відчуваю, як з хвилювання починають тремтіти руки…

Трава, якої не було

Закрутило, захурделило, замело – зима! Хотіли побродити по січневому лісі, а воно в ліс і ткнутися ніяк: замети до пояса. Та ще якраз знову метелиця розвихрилася. Довелося у знайомого лісника перечікувати.

Сидимо в теплій хаті, прислухаємося до протяжного завивання вітру в комині, кепкуємо з себе, що оце знайшли час вибратися на прогулянку. Лісник ставить на стіл відрового чайника, жартує:

– Ото як вип’ємо – до весни не так уже й багато залишиться. А там, дивись, і ваші зілля зазеленіють.

За склянкою чаю розмови, розмови. Про всяку всячину. І про рідкісні рослини, звичайно. Коли це лісникова мати – вісімдесятирічна бабуся, яка досі не встрявала в нашу балачку, – візьми та й скажи:

– А найрідкісніша трава саме у зимову пору й росте.

Коли надворі біла хуга завиває, а в хаті тепло-тепло і поспішати нікуди, – чому б і нісенітницю не послухати? Просимо: розкажіть та розкажіть.

– І сама тепер знаю, що неправда це. Але ж цікаво. Було, ще моя мати розказувала, а мені страх кортіло хоч одним оком глянути на цю траву. Росте вона ніби по берегах річок і озер. Та тільки одну ніч росте – якраз у новорічну. Отож опівночі її лише й можна зірвати. Та зрячим вона до рук не дається, а тільки сліпим: вони її відчувають здалеку – очі їм поколює. Тому, коли хто захоче мати таку траву, то повинен просити сліпого, щоб нарвав її. А маючи її, можна перепливати найбурхливішу річку. З нею й риба добре ловиться. Вельми гарна трава! Я колись навіть просила сліпого Льонця нарвати її – розсердився, каже, мені й без того життя в очі коле, а тут ти зі своєю травою!..

– А нащо, мамо, вона була вам? – питає лісник, підморгуючи нам. – Нашу річечку й так у будь-якому місці перебредеш – колін не замочиш. А на рибалку вас ніколи не тягнуло.

– Все одно гарна трава! – стоїть на своєму бабуся, чи то забувши через старість, чого їй забажалося ту траву мати, чи, може, й не було такого бажання, а в старої про нього мимохіть вихопилося…

Непомітно розмова переходить виключно на казкові трави, яких узагалі й не існувало на світі, такі, що їх просто виростила буйна народна фантазія…

Людей завжди вабить незвичайне, дивовижне. Навіть коли воно вигадане, як оця неіснуюча новорічна трава. Така вже людська вдача. Тому й живуть тисячоліттями легенди про живу і мертву воду, про зачаровані ліси і річки, про всемогутнє зілля, з допомогою якого можна пізнати всі таємниці природи, стати справжнім володарем світу.

Людина хотіла усе те мати, тому й створювала оті легенди собі на втіху.

Найчастіше таке чар-зілля у легендах не має назви. У давніх травниках доводилося читати: «Є трава, росте у воді, кінцем проти води, а як зірвеш і кинеш на воду, то попливе проти течії. Трава та, якщо носити при собі, усякого єретика і супротивника віджене…» Або: «Є трава, росте на горбках, верхнім кінцем у землю пнеться. Коли хтось траву ту риє на Іванів день і дає худобі, то худоба та року того від пошесті не загине…» Або ще: «Трава росте при великій річці, зривати її треба через золоту або срібну гривну, а хто носить при собі, той не буде боятися ні диявола, ні єретика, ні злої людини…»

Про одну з найдавніших таких безіменних диво-трав розповідає грецька легенда. Зросла ця трава з краплин крові титана Прометея. І саме завдяки їй вдалося відважним аргонавтам здобути у Колхіді знамените золоте руно.

А' було це ось як.

Коли герої-аргонавти прибули в Колхіду, місцевий цар Еєт, вислухавши ватажка прибулих Ясона, мовив:

– Гаразд, ти матимеш золоте руно. Але спочатку зори поле моїм залізним плугом. А в плуг запряжи мідноногих биків, що дихають полум’ям. Тоді засій поле зубами дракона. Коли із драконових зубів повиростають закуті в панцирі воїни, поборися з ними і перебий їх. Здужаєш – дістанеш руно.

Навряд чи пощастило б Леонові виконати це завдання. Але дочка колхідського царя Медея, палко закохана в юного героя, потай приготувала мазь із коріння трави, що виросла з Прометеєвої крові. Кожен, хто натирався цією маззю, на один день ставав невразливим ні для заліза, ні для міді, ні для вогню і діставав непереможну силу. Ця мазь і допомогла Леонові здійснити нечуваний подвиг…

Коли ж та чи інша дивосильна рослина мала в легендах конкретну назву, то здебільшого назва ця збереглася й донині. Буває, що нині таку назву має якась рослина, але в неї нічого спільного з колишнім чар-зіллям, хоча вона й викликає цікавість у багатьох. Ось і цього разу нам пригадався один смішний випадок.

Якось минулої осені ми йшли лісом – я, Іван Михайлович та Андрій Дмитрович (так звати лісника). Тут мою увагу привернуло височеньке зілля, що росло над стежкою. Подекуди на ньому під листками жовтіли квітки, деінде – вже гойдалися продовгуваті коробочки. Я доторкнувся до однієї. Почувся легенький тріск і… коробочки не стало. На її місці теліпалися тоненькі спіральки. Це так умить скрутилися стінки коробочки, розбризкавши на всі боки насіння.

– Захотілося з розрив-травою погратися? – уміхнувся Іван Михайлович.

Почувши про розрив-траву, Андрій Дмитрович зупинився. Зацікавлено присів навпочіпки біля рослини, доторкнувся і собі пальцем до однієї з коробочок. Хмикнув:

– То це і є розрив-трава? Дивно…

– Чому дивно?

– Не такою уявлялася. Я, знаєте, байку одну чув колись про розрив-траву. Хочете, розкажу?

І, не чекаючи згоди, почав:

– Так от. Кажуть, сила в розрив-трави незвичайна є. Сік ніби у неї такий, що залізо переїдає. Тому в давнину дуже хотіли володіти нею злодії. Бо зручно як: засунув розрив-траву в будь-який замок, а він і розпався. Ні ключів добирати не треба, ні відмичок. Тільки, казали, знайти розрив-траву нелегко, дуже потайна вона.

Той, хто хотів мати її, повинен був до хитрощів вдатися. А хитрість та була ось у чому. Треба знайти гніздо черепахи, дочекатися, коли сама черепаха подасться пастися, і густо обтикати його довгими залізними цвяхами. Черепаха повернеться, але крізь цвяхи проповзти не зможе. Тоді вона вирушить на пошуки розрив-трави, щоб нею в тому «частоколі» зробити прохід до гнізда. Отут і пильнуй. Як тільки черепаха повернеться з розрив-травою в зубах, висмикуй у неї цю траву і біжи пружом додому…

– Ви що ж, справді вірили цьому?

– Вірив не вірив, але не сподівався, що ця трава отакенька.

– А яка ж?

– Ну, серйозніша, чи що.

Ми довго сміялися усі троє.

Потім Андрій Дмитрович запитав:

– А вона рідко трапляється, так?

– Навіть дуже часто.

– Тоді я цю зірву, дітям покажу…

Про все це ми згадували того січневого дня, перечікуючи в лісниковій хаті хурделицю.

До слова згадалася і ще одна історія з розрив-травою, вичитана у старих книжках. Хоч у ній нічогісінько не вигадано, вона все ж звучить сьогодні як щось майже неймовірне.

…15 червня 1715 року начальник канцелярії сенатського правління в Москві стольник Юрій Федорович Шишкін був сам не свій. Якби не оцей донос, що, акуратно занотований писарем, лежав на столі, подумав би, що це просто у сні приверзлося – і сьогоднішній відвідувач, і його дивна розповідь. Але ж на папері чорним по білому записано кожне слово цього відвідувача – Воротинського повіту, села Орішкового, монастирського селянина Ларіона Федотова.

А доносив Федотов про те, що він чув від іншого селянина, ніби той знає погріб, а в ньому – скарб. Той селянин казав, що сам бачив через загратовані двері, приліпивши свічку на посох, чотири бочки великих сорокових та чотирнадцять середніх і малих. І з тих великих одна бочка розсипалася і гроші лежать купою. І в тому ж погребі стоїть котел великий, залізний, а що в ньому – про це невідомо, тільки видно зверху в котлі посуд. Та на тому ж котлі стоїть зверху діжка мідна, а на ній ікона в оправі. По боках біля котла два куби винні з перлами. А погріб замкнений, і замок залитий оловом, тож відкрити його можна тільки з допомогою розрив-трави.

Донощик заприсягнувся, що в нього є свідки – три попи, диякон, три пономарі і одинадцять селян.

Того ж дня в канцелярію Воротинського повіту прийшов піп Спаського монастиря Симон Захар’єв і підтвердив донос Федотова. При цьому він сказав, що селянина, який «знає погріб і скарб сам бачив», звуть Василем Кириловичем Аринниковим.

Стольник Шишкін був людиною освіченою, він сумнівався в правдивості доносу. Однак сумнівався не настільки, щоб не повірити зовсім. Бо розповіді про зачаровані скарби у той час були настільки поширеними, що в них вірило старе й мале. Тож начальник канцелярії негайно відрядив загін солдат на чолі з поручиком князем Василем Макуловим «для розшуків і дійсного огляду поклажі».

Рівно через місяць князь Макулов повернувся. Він привіз трьох попів, дев’ять селян, але скарбу не привіз.

Під час слідства з’ясувалося, що чутка про таємничий погріб зі скарбом, який можна добути лише з допомогою розрив-трави, уже кілька років гасала по окрузі. Її «по секрету» передавали один одному, кожен просив знайти потрібної трави, обіцяючи, у свою чергу, «довести» до погреба. Особливо енергійно взялися шукати розрив-траву троє попів – Сава Федоров із села Верни, Матвій Осипов із Гаврикова та Максим Анісімов із Варнакіна. «Святі отці» робили все, щоб стати володарями незчисленних багатств, хоч ті багатства і вважалися «нечистими», «диявольськими». Вони об’їжджали свою братію, розпитували, писали листи, справлялися на базарах…

Ось тут на горизонті і з’явився ще один «святий отець» – піп Спаського монастиря Симон Захар’єв. Він розміркував собі так: нехай мене тільки доведуть до того таємничого погреба, а скарб якось уже я добуду і без розрив-трави. Тим більше, що в комірчині є добре прихована діжечка з порохом.

Отож Симон Захар’єв і оголосив, що… йому пощастило знайти розрив-траву!

Найактивнішому обіцяльникові «довести до погреба» селянинові Василеві Аринникову отець Захар’єв навіть продемонстрував «дію» цієї «трави»: при свідкові з її допомогою розірвав великий іржавий висячий замок. Правда, «трава» дуже вже нагадувала звичайну кропиву, а замок ще перед тим був потай розірваний пороховим зарядом і складений, аби тримався купи, але довірливий Аринников не запідозрив обману. Однак і до погреба не довів. Бо то, виявляється, про погріб йому колись наговорив інший селянин, а тому – ще інший, тому – знову інший і так далі. А де в дійсності той скарб – толком так ніхто й не відав, бо кожен шукав насамперед не погріб, а розрив-траву.

Словом, прехитрий піп Симон Захар’єв зрозумів, що теж пошився в дурні. От і вирішив помститися – підмовив свого парафіянина Ларіона Федотова донести на скарбошукачів. Нехай, мовляв, патякальники посидять у «холодній» та одержать батогів.

Що ж, Захар’єв добився свого. Власті винесли щодо селян таке рішення: «Бити батогом за те, що вони про погріб зі скарбом і про розрив-траву один одному говорили, а насправді до того погреба не довели…» До речі, донощикові Ларіону Федотову теж перепало п’ятнадцять батогів.

Але не вийшов сухим з води і Симон Захар’єв: його разом з іншими трьома попами-скарбошукачами відправили «спокутувати гріхи» аж до єпископа. А сама історія з захар’євською «розрив-травою» тривалий час перелопачувалася на всі лади московськими гострословами.

…Спогад за спогадом, а час біжить. Іван Михайлович зирк у вікно.

– Еге, – каже, – а завірюхи-то уже й немає.

Поки одягалися та прощалися з привітними господарями – тут і сонечко блиснуло. Вперше за кілька днів.

Долаючи замет за заметом, ідемо до залізниці. А у вижолобку біля засніженої річечки виграють рожевуваті полиски. Ніби пелюстки незнаних квітів випромінюють своє казкове сяйво.

Слово після мандрівки

Даруй мені, читачу, що я часто, надто часто у своїх оповіданнях вживав слово «диво». Якщо ти матимеш змогу власними очима побачити у полі, в лузі, в лісі ті рослини, про які я тобі розповів, то переконаєшся; я нітрохи не зловживав цим словом. Бо неповторна краса, довершеність форм, незвичайні властивості рослин (хай навіть не завжди рідкісних) викличуть і в тебе таке ж почуття схвильованості і здивування.

А можливо, тобі зустрінеться така ж закохана у трави людина, як Іван Михайлович Носаль, і допоможе «відкрити» інші, не менш цікаві рослини. Покажи їх своїм друзям, розкажи про них, навчи берегти їх. Знай, твоя Вітчизна починається і з цієї рідкісної рослини, яку можна побачити тільки у знайомому переліску чи на лузі біля рідної річки.

Оберігаючи рідкісну флору, ти бережеш не тільки красу свого краю, хоч і це дуже важливо. Ти бережеш його реліквії для майбутнього. Ти бережеш скарб, якому ціни немає. Адже поки що більшість рослин досліджена ще дуже і дуже мало. Тож не буде нічого неймовірного, коли в майбутньому саме ти станеш тим ученим, який відкриє досі не знані лікарські властивості цих рослин і таким чином поверне здоров’я тисячам і тисячам людей. А можливо, ти знайдеш їм якесь інше, не менш важливе застосування?

А ще, читачу, поділюся з тобою таємницею: трави, як і люди, уміють розмовляти і співати. Правда, мову трав розуміє лише той, хто все своє життя присвятив дружбі з ними, як-от Іван Михайлович Носаль. Зате пісню трав може почути кожен. Для цього варто тільки дуже захотіти її послухати. Ця пісня має чарівну особливість: хто хоч раз почув її, у того неодмінно знову і знову з’являтиметься бажання ще послухати. Хай же і до тебе приходить таке бажання!