Текст книги "Празька школа: хрестоматія прозових творів"
Автор книги: Євген Маланюк
Соавторы: Оксана Лятуринська,Юрій Клен,Олег Ольжич,Леонід Мосендз,Юрій Липа,Галина Мазуренко,Олена Теліга,Віра Просалова
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)
МІНЕРВА
C. X-ві
Ще того весняного вечора, року Божого 1750, з’їжджаючи в почоті полковника Вишневського з закарпатського нагір’я до Угорської рівнини та побачивши далеко на обрії Токайську гору, – відчув нараз Григорій Савич Сковорода, що він у Токаї довго не затримається.
Вдивляючись здаля в трикутник злиття Ляториці й Бодриги, де в серпанку передвечірньої імли маячіло місто, пригадав собі Григорій Савич, що це почуття тимчасовості було охопило його вперше перед багатьма роками. Це було такого ж весняного вечора, коли він, натхненний жадобою знання юнак, ступив із тремтінням серця на зелене подвір’я Київської Академії, від якої очікував, що ось-ось одімкне йому всі двері від скарбниці знань і чеснот. Але нічого з тих надій не справдилося, і мав рацію таємничий голос, коли шепотів йому тої хвилини: «Не тут, не тут...».
Цей же самий голос торкнувся знов душі за два роки пізніше, коли, покинувши Академію, подався він до «Північної Пальміри» – Петербургу і з-під повсті кібітки побачив, мов тую осторогу, гострий шпиль адміралтейства. Той голос дуже вразив його. Бо ж він з такою радістю залишав був осоружні стіни Академії та подався в широкий світ. Ні, передчуття таки мало правду, бо швидко переконався придворний співак, що не серед петербурзької імли, не під зеленкувато-синім небом півночі, не в ласці чужої цариці й відчуженого гетьмана знаходиться тая життєва вісь, якої так палко прагне його душа.
І ось він назад повернувся до Академії, ще раз чув той сам голос остороги, щоб по-друге покинути свою «Альма матер» і податися нарешті до чужих земель. Приймаючи пропозицію полковника Вишневського їхати як перекладчик з царською місією за кордон, – чекав з тривогою Сковорода, що ось-ось озветься в нім знов знаний внутрішній голос і нагадав своє осторожливе: «Не тут, не тут!...» Але нічого не сталося й він з радістю вирушив у далеку путь.
Одразу, на перших кроках по тих землях Священного Римського Цісарства, через які йшов шлях місії, очікував Сковорода, що побачить новий, інший світ, радісніший, ніж у себе вдома на Україні або й на Московщині, де “багатому кланяються, а бідного зневажають, неукові дають нагороду, а вислуга годується жебрацтвом, розпуста пеститься на м’яких перинах, а невинність томиться за ґратами”.
Та ніякої особливої різниці між чужиною й батьківщиною не помітив одразу Григорій Савич. На перший погляд, йому навіть здалося, що тая чужина і бідніша, й сумніша, ніж його Україна. А сталося так тому, що дорога місії йшла через Червлену Русь, захопила глухий кут Польщі, а після пішла серед буйної природи забутої Богом і людьми Угорської Русі.
Але своє розчарування він ще скривав. Європа – велика, й серед багатьох королівств і народів знайде таки він можливість пізнати мудрість, справедливість, всі чесноти життя, що роблять людей достатними, щасливими та розганяють темряву, гноблення й визиск... Не озивався й голос остороги, ніби підтримуючи надію, що все бажане знайде він за цими кордонами, які так давно прагнув переступити. Тому й радісно виїхав Сковорода до Токаю, але коли той голос озвався знов, – то видалося йому місто чужим і байдужим.
Та день за днем утікав од приїзду до Токаю, а Григорій Савич потрохи втягувався в свої обов’язки. Бо не так дяківські повинності при старій Токайській церкві, як її цісарська влада передала для вжитку місії, як перекладчицька праця відбирали від нього багато часу та уваги й не лишали місця для інших думок.
Місія Вишневського була вислана за кордон для закупна вина для царського двору й православних церков, а також, щоб узяти в оренду російського уряду кілька славних токайських винниць. Це вимагало від Вишневського багато турбот, розмов, оглядин, торгів, умовлювань і відвідин, при яких товмачем завжди мусив бути Сковорода. Бо зі своїм знанням лише французької та московської мови, почував себе Вишневський цілком безпорадним серед того многоязичного Вавилону, яким видався малий Токай навіть і поліглотові Сковороді.
Стало чимось звичайним, що одної й тієї ж години мусив часом Григорій Савич перекладати й галасливий потік слів токайського жида, в устах якого знайома німецька мова здавалася чудернацькою плутаниною й кучеряві латинські періоди освіченого угорського шляхтича, й віденський діалект присланого до місії з Відня урядовця. Доводилося часом зібрати й розгублені знання й старої гебрайщини, але найчастіше доводилося перекладати з тої, йому здавалось мішанини слов’янських і угорської мов, серед якої пізнавав він yсі первні всіх слов’янських язиків, але свойого „язика малоросійського’’ найбільше.
З Вишневським довелося об’їхати Сковороді цілий довколишній край, подивляючи славне Токайське винарство, оглядаючи орендовані винниці та приглядаючись до людей, звичаїв і природи Токайської околиці. Опинившись за містом, брудним і по-жидівськи метушливим, переносився враз Григорій Савич у свої рідні Чорнухи на Лохвиччині. Тая ж жарка блакить літнього неба здіймалася над Токайськими винницями, як і над ланами Полтавщини, білі русинські хати здавалися перенесеними сюди з його рідних Чорнух, так само майоріли золоті соняшники й маячили на обрії довгі журавлі криниць та розмірно коливалися в ярмах зустрічних возів круторогі угорські воли. І посполитий люд околиці був усім, усіма проявами свого життя той самий, що й на Україні. Він лише під угорськими магнатами зазнавав й обман і презирство, зневагу й визиск, все теє, що, відчував Сковорода, зазнає швидко і його батьківщина в недалекій уже панщині.
Як поступало літо, жарке й промінисте, зменшувалося Сковороді роботи. Праці по винницях були скінчені, церковні служби раз на тиждень не вимагали багато турбот. І тепер Токай почав здаватися йому остаточно чужим і знов потягло його до широкого світа.
Від недоученого клирика, що був токайським міським писарем, довідався нещодавно Сковорода про славне задунайське місто Тирнавія, або Трнава. Має бо це місто пребагато гарних костелів, по них чудотворні образи, жиє в нім багато вчених богословів і філософів. Та ще більше відоме воно своїм університетом, що його перед століттям заснував славний Петро Пазмань і дав у введення єзуїтам.
Але ані костели й чудеса, ані чесноти єзуїтського ордену й слава «слов’янського Риму», як іноді, натхненний старим токайським, називав Трнаву писар, – не цікавили Сковороду. В іншій формі й іншій обрядності знав це все Григорій Савич вдома. Вельми цікавив його лише університет. У церковному архіві знайшов він і стару, безліч разів дерту і знов ліплену мапу Угорщини, оздоблену красним, кучерявим написом: «Спеціяліс Маппа Ґеографіка». На ній у куточку причаївся й чотирикутник з написом Тирнавія. Григорій Савич повісив мапу на стіну й усе частіше почав придивлятися до неї, міряючи віддаль від Токаю до Трнави... Але все не міг відважитися.
Аж одного вечора, коли по південному швидко спадав смерк на затихлу околицю, узяв Сковорода, виграючи на своїй нерозлучній сопілці, один давно вже забутий акорд. Щось у тих нутах було такого, що враз розбудило в нім усі надії, які покладав він колись на за кордон... І Григорій Савич усвідомив собі, що в Токаї нема вже чого йому робити, нема чому вчитися, нема чого сподіватися... І того ж таки вечора просив він Вишневського, щоб відпустив його з Токаю, навіть зовсім звільнив від служби.
Усіма спокусами вмовлювань і обіцянок намагався полковник затримати Сковороду. Нічого не помагало. Хоч офіційно й був Григорій Савич лише дяком при місії, але всі вважали його положення за щось тимчасове й невідповідне для такої вченої людини. Вишневському навіть і до голови не прийшло, що він може затримати свого дяка силою.
А на другий день нашвидку попрощав Сковорода всіх своїх знайомих, поспішаючи, ніби боючись, що запізниться з відходом і щось важливого стратить. Лише довше побалакав з писарем, напослід розпитуючи його про Трнаву, університет, професорів, спудеїв і старанно занотовуючи все потрібне. Писар теж намагався затримати його. Він висував навіть такий, на його погляд, важливий аргумент, як те, що Сковорода нe бачив ще славного празника винозбору, що відбувається під осінь у близькій до Токаю Маді. Свята, на яке, крім безлічі посполитого люду з околиці, приїздять графи, князі й високі достойники навіть зі столичного Прешпорка... Все було марне...
Склавши в свою тайстру трохи білля, кілька книжок, зароблені гроші та засунувши за пояс нерозлучну сопілку, вирушив Григорій Савич з Токаю по свойому давньому звичаю “пер педес апостольорум”, це значить пішака. Через Будапешт, Остригом, Паркань, Комарно прямував він до Трнави.
Дорога була радісна, як була взагалі для Сковороди радісною кожна мандрівка зі своєю зміною обріїв і новотою думок. А тут ще була й природа, ціла околиця, так подібна до рідної, був безпосередній зв’язок з посполитим людом, але найбільше те невідоме, що манило його вперед. І все це робило цю мандрівку найцікавішою з промандрованих досі.
Не зменшила тієї радості й Трнава. Місто випадало, як розкішний сад на тлі недалекого передгір’я, а всередині було навіть чистіше, ніж він сподівався, бо, незважаючи на велику кількість костелів, це ж було місто переважно жидівське. І на нім бачив Сковорода, що не помилявся, думаючи про цілу країну: «Село слов’янське, місто жидівське, уряд німецький, а пан угорський».
Та прийняття його в університетських колах було гарне й навіть сердечне. Такого він зовсім не сподівався. Правда, отці каноники й пралати університетської колегії спочатку з подивом і недовір’ям придивлялися до неблискучого зовнішністю чужинця, але досить бувало перших хвилин розмови, як недовір’я уступало місця подиву, а подив пошані до цієї людини, що мала таку блискучу ерудицію та заворожуюче поводження. А проте цей чужинець з далекої землі бажав лише одного: повчитися в славному університеті, доповнити свої знання, що він їх знав ще “скудними”.
У зазнайомлюваннях, відвідинах, диспутах швидко утікав час і, зголоднівши в Токаї за «пищею духовною», радісно почував себе Сковорода серед ученого оточення. Вже почали Сковороді закидати, що тільки стати б йому магістром, а тоді й натривало він може зв’язати своє життя з університетом, Трнавою і цісарською землею. Розумним отцям єзуїтам хотілося б мати при університеті цього вченого схизматика як засіб принади до своєї школи й некатоликів, як пропаганду серед східної схизми.
Байдужий до зовнішньої обрядовості, не цікавився Сковорода високою політикою воюючої церкви й ніколи не протестував проти цих прихильних натяків, та нарешті з радістю прийняв своє зарахування до студентського конвікту. Треба було лише ректорової згоди, але ректор, виїхавши до Прешпорку, не повертався довго до Трнави та давав знати, що затримається в Прешпорку довший час. Щоб самому вирішити свою справу й заразом побачити столичне місто, вирушив Сковорода до Прешпорку.
Осінь була вже в повні розвою й цілком захопила Сковороду. Такої барвистої феєрії осінніх барв він у себе вдома не бачив. Ніколи, здавалося, й повітря не досягало там тої прозорості, яку спостерігав він у той день над гребенем близьких гір, коли здаля-здалека вгледів лісисті відроги, під якими лежало столичне місто Угорщини – Прешпорк.
І ось нарешті з горба Трнавського шляху виблиснув перед Сковородою сріблястою сіттю своїх рукавів многоводний Дунай, велична будова королівського замку вип’ялася над Прешпорком у всій своїй могутності, потім потяглися назустріч низькі доми передмістя, такого подібного на Київський Подол, далі горбатий брук півсутінком вечора вкритої угорської вулиці й нарешті похмура Михальська брама...
А ще через півгодини рекомандаційний лист і плинна латина з’єднали Григорію Савичеві найщиріше прийняття в господі отця каноника, якого він знайшов по вказівкам з Трнави серед тої плутанини вуличок і переходів, що роїлися довкола кафедрального костела.
Від приватного господаря довідався також Сковорода, що ректора він може побачити завтра рано на відправі в кафедралі. Й як тільки він почув це та глянув через вікно на осяяну місячним сяєвом масу цього собору, що заслонював собою пів-овиду, як тільки усвідомив, що завтра рішиться його доля – хвиля радісного піднесення охопила його й уже не залишала цілий вечір.
Коли господар відвів його нарешті до комірки під стріхою, побажав доброї ночі й вийшов з попередженням про небезпеку пожежі, то Григорій Савич, незважаючи на втому, не ліг відразу. Він загасив лойову свічку, розчинив дрібно рямоване вікно й вихилився на двір.
Під потоками місячного сяєва ґонтові дахи будинків здавалися вкритими сріблястою лускою, велетенська тінь соборної вежі простяглася аж попід замок, десь далеко за мурами міста, калатав у било вартовий, але від сухого коцання дерева об дерево врочиста тиша осінньої ночі видавалася ще тихішою... І Сковорода мимоволі захопився цим миротворчим настроєм.
Ось нарешті привів він корабель своєї душі до пристані. Ректорова згода – це ж тільки формальність і через пару день буде у спокійно-мудрому колобігу університетського життя. Так буде добре. Куди бо він не кидався досі, а все повертав до науки, до збирання знань, все надила його до себе лише одна мудрість – Мінерва. То ж власне й з Академії одійшов він лише тому, що нічим уже не міг у ній задовольнити свою жадобу. І до Петербургу манило його ніщо іншого, як тая ж владна Мінерва. Вона ж вказала йому й шлях за кордон, аж до далекої Трнави (чи хто в Чорнухах чув про неї?)... Тут і залишитися?... Далеко від батьківщини?... Служить чужині?... А чому ж і ні... Чого шукати?... Усюди однакові люди!... Усюди!...
Так легко дихати чистим повітрям осінньої ночі, так радісно й мирно на серці, що здається ступив би на сріблясту дорогу, яку місячне сяйво розстелило по дунайських хвилях, і пішов би, помандрував у королівство мудрої Мінерви...
Він відвернувся від вікна, щоб іти на постіль і нараз мов закам’янів. Так ясно, як ще ніколи перед тим, зазвучав у його свідомості знаний від-давна голос. Ясно, як ніколи раніше, почув Сковорода осторожливе: «Не тут, не тут!...» Непереможне почуття тимчасовості знеслося на нього, як тихий морок і витиснуло всі думки, всі почування, всі настрої, щоб ясніше чути було таємничий голос таємничої остороги...
Сковорода прикрив рукою очі, ніби заслонюючи їх від якогось осліплюючого сяєва, постояв ще хвильку, потім повільно роздягся й схилився біля постелі, як дитина, що повільно проказує молитви. Почуття тимчасовості вже проминуло, але цілком вже інші думки запанували над немов освітленим мозком. Ось сьогодні лише, тут, у цісарській землі, починає розуміти він нарешті, чий то був голос, навіщо попереджував його й куди кликав...
То не туга за Мінервою – мудрістю гнала його з місця на місце. То сама його душа Мінерва, сповнена вкрай назбираними скарбами, тягла його роздати їх по тій землі, з якої вона вийшла. Відплатити їй за радість вечорів, гармонію співу, насолоду пізнавання, шукання правди...
О, він знає тепер, що ця відплата мусить відбутися не тут, в цісарському місті, за мурами колегії... Не діалектикою Академій і не розмножуванням мудрості шкільних лав. Ні, повернутися додому, до “рідної тітки” (так іноді жартуючи, прозивав він Україну), проходити знов тими рідними ланами, яким так бракує радості й ласки, знання й розваги, задоволення й щастя… Усе, що назбирала душа по мандрівках, віддати цій землі, вхопити її кігтями мудрого Мінервиного птаха і до кожної ранки вкапнути свою краплину мудрості й любові...
О веди ж мене, душе моя, Мінерво вірна!... Ґеніє мій непоборний!…
***
Міська брама Прешпорська ще була замкнена й Григорій Савич мусів чекати встановленої для відмикання години. Того ранку він був першим, що переїздив дунайським паровозом на другий бік...
Сходило ясно-холодне жовтневе сонце, а Сковорода, прямуючи через міські луки, до віденської дороги, здавалося, йшов йому назустріч...
Оксана Лятуринська
(1902-1970)
Оксана Лятуринська народилася 1902 р. біля Вишневця (звідси один з псевдонімів – Роксана Вишневецька) на Волині. З 1924 р. перебуває в Чехословаччині. Навчалася у Карловому університеті, Українській студії пластичного мистецтва, Чеській вищій промисловій школі у Празі. Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941).
У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Після Другої світової війни жила в м. Ашафенбурзі (Німеччина), з 1949 р. – у США. Друге видання «Княжої емалі» (1956) включало також збірку «Веселка». Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956). Померла 1970 р. в м. Міннеаполісі у США.
МАТЕРИНКИ
Даремне було б виводити цю назву квіток-материнок від трави-материнки, якої вживають у нас знахарі для різних лікувань і яка росте чи не всюди. Ці квітки з тією травою нічого не мають спільного.
Вони росли на Материнщині – маленькому хутірці, і, може, тому їх діти так назвали, тим більше, що ніде інде їх не можна було знайти.
Всі люди, хто їх тільки не побачив, були заздрі на ці материнки, пробували пересаджувати до себе. А от на, ніде вони не приймались!
Як вони справді називались? – Хто його знає. Ніхто ні зблизька, ні здалека про це не міг нічого сказати. Може, про це можна було довідатися щось у старолатинських ботанічних атласах. Пригадую, допавшись колись такої книги, я загледіла під рубрикою дивовижної флори якісь квіти – Sancta mater чи щось подібне. Але вони не були такі, як материнки. Материнки були далеко кращі, і з тим в один голос погоджувались усі діти з Материнщини.
Їхній колір був сивоблакитний, оквіття подібне до оквіття повних стокрот, тільки трохи більше. Якби не той колір, вони б майже цілком були подібні до квіток Атосу, так званих «слізок Матері Божої».
Про ці слізки, що ростуть лише на Атосі, тамошні ченці розповідають таке:
«Мати Божа ходила по горах, плакала:
її Син мав бути розп'ятий!
Вона питала Місяця, Вона питала Сонечка:
"Чим полегшити йому муки?"
Ніхто не знав, лише Земля-праматір:
"Слізьми, своєю мукою!"
Мати Божа ходила по горах і плакала,
Просила Місяця, просила Сонечка:
"Будь свідком моєї печалі!"
Місяць посвітив, Сонечко пригріло,
Земля сльози квіточками позбирала".
В слізках перламутром блистіла справжня сльоза.
В материнках завжди стояла синя роса.
Слізки пахли бальзамами і кипарисом.
Материнки – чимсь дуже наближеним – маминою хутрянкою».
Вони росли на галявах Материнщини з ранньої весни до пізньої осені. Іноді здавалось, що вони ростуть і взимку на глибокому снігу, особливо ввечері, як приплющиш трохи очі.
В домі материнок, сухих або свіжих, завжди повно. Вони стояли в їдальні на столі, в дитячій біля узголів'я, в божниці біля слізок.
Вони, ніби як слізки, ніколи й не в'янули.
Коли хтось з дітей був далеко від дому, йому посилали материнку. Тоді дитині ставало легше на душі: хтось знав про неї, хтось пам'ятав! І згадка про Материнщину була однією пахучою материнкою.
Тепер усіх дітей з хутора розігнала хуртовина в різні сторони. І ніхто вже їм не пошле материнку. А вони так би втішились, якби хтось хоч сказав, чи ще ростуть материнки на Материнщині.
Якби хтось з вас чув про це – перекажіть!
Олена Теліга
(1906-1942)
Олена Теліга народилася 1906 p. в Іллінському під Москвою у родині вченого-гідротехніка І. Шовгенева. Дитинство минуло у Петербурзі. У 1917 р. родина переїхала до Києва, навчалася у трудовій школі, гімназії. З 1923 р. О. Теліга в еміграції. У Чехословаччині закінчила матуральні курси, навчалася в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, увійшла в коло Празької поетичної школи.
У 1929 р. переїздить до Варшави, працює манекенницею, вчителькою, друкується у «Літературно-науковому віснику». З 1939 р. – у Кракові, очолює літературно-мистецьке товариство «Зарево», працює в Культурній Референтурі Проводу ОУН.
У роки Другої світової війни налагоджує літературне життя в окупованому Києві, очолює Спілку письменників, редагує тижневик «Літаври». Розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру (1942) разом з І. Ірлявським, І. Рогачем, М. Телігою. Поезія і публіцистика О. Теліги вийшли посмертно: «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум’яні межі» (1977), «О краю мій…» (1999).
АБО-АБО
(Фрагмент)
В канцелярії, де була зайнята Ніна, з самого ранку був надзвичайний рух. Працівники бігали безнастанно по посвідки, бо завтра видавалися пайки й мануфактура.
Соняшний ранок, відлига, а тому на чоботях цілі фунти болота, що розкидалося мальовничими плямами по підлозі.
Біля самого входу, на лавці, сиділо декілька хлопців. Приїхали з села, щоб зробитися студентами, а сюди прийшли розпитати, як це перевести в життя. Кліпали очима, розглядалися довкола, а час від часу флегматично лущили зернята. Урядовці, минаючи їх, декілька разів кидали:
– Товариші, це вам не село.
Або:
– Товариші, це ж канцелярія.
Та на хлопців це не робило найменшого враження. Ніби не до них і зверталися.
З самого ранку Ніна була в русі. Вона була на посаді звичайного посильного, що розносить оповістки у всі кінці міста. Крім того, і оголошення виписувала, а поміж всіма роботами у канцелярії позичали її до бібліотеки і до деканатів політехніки, в якої мурах вона працювала.
У Ніни був чудовий настрій – завтра вона мала отримати пайок і мануфактуру, а сьогодні, замість того щоб хлюпати по болоті, їй довелося працювати нагорі, в деканаті. Там помічницею завідуючого канцелярією була Наталочка, яку за це називали «канцелярською крисою», назва, яка так не личила їй з її довгими косами.
«Канцкриса» била на машині повістки, а Ніна надписувала їх своїм не дуже виробленим, п’ятнадцятилітнім письмом. В кімнаті було тепло, низенька груба («буржуйка») розпалилася на червоно. А при ній так гарно було мріяти про минуле. Про дитячі роки з пухкими котлетами й золотими пиріжками, про вередливо недопите молоко, про нез’їджені зупи і сало, відтяте від шинки. Тепер було інакше: щоденний пшоняний куліш і брудна юшка, яка чомусь зветься кавою.
– Лектор Миколай Семенович Жаба, – перервала тишу Ніна, підписуючи якусь повістку. – Уяви собі, Наташо, виходиш ти заміж за людину, яка має таке прізвище, хоч би вона була найгарнішою в світі?
Наташа вложила новий аркуш паперу, задумалася на хвилину:
– Це прикро, але якби він був дійсно симпатичний, я все-таки вийшла б за нього. Зрештою, можна поставити на кінці «о» замість «а», і все гаразд. Навіть гарно: пані Жабо. Е, Ніно, в наші часи прізвище взагалі нічого не значить. Не подобається одне – зміниш на друге. Раз-два й готово. Чи ти можеш бути певною, коли знайомишся з ким-небудь, що він Кухаренко, а не Кохман, або ще якось інакше? А ти вийшла б заміж за цього Жабу?
– Я? Не знаю... Ні... Я взагалі ніколи не вийду заміж.
Ніна почервоніла. Невідомо чому згадала вона майбутню вечірку, згадала, що йде весна, й на душі у неї стало так радісно, що вона забула свій голод, ненависну пшоняну кашу і зробила велику пляму на новій адресі.
– Якраз на повістці до нашого професора. Між іншим, щодо нашого професора... Вимий руки, ти вся в атраменті. Обличчя теж, ось тут, біля носа, як ти так вимазалась?.. Щодо професора... Ти чула, що з ним вчора було? Знаєш старшого майстра, комуніста Бабенка? Ну, є такий. Ще молодий, амбітний, але цілком неінтелігентний, двокласову школу скінчив. Та майстер, кажуть, дуже добрий. За те його всі цінять, але ж і бояться, бо, розумієш, комуніст, має зв’язки. А щодо сентиментів, то не дуже... Цього самого Бабенка ніколи не задовольняла та пошана, яку йому виявляли як здібному майстрові. Він захотів іншого. І уяви собі... ну, вгадай, чого він захотів?
– Звідки ж я знаю? А може, освідчився тобі?
– Ні. Цей Бабенко рішив зробитися ні більш ні менш як інженером-механіком. Скромне бажання, правда? Тільки не думай, що він для цього хотів кінчити вісім класів гімназії, а потім п’ять років політехнікума. Він рішив відбути пару практичних вправ у наших професорів, а потім просити, щоб йому підписали диплом. Просити. Чи ти знаєш, що то за прохання? Коротко й ясно: «або-або». І підписали: мовляв, скінчив повний курс механічного відділу й надається йому назва інженера. Але слухай далі.
Сиджу я вчора ввечері в нашого пана Олексія. Ще твоя мама була й моя теж. Сама знаєш, пані Ольга після того, як дізналася про смерть свого сина, сама ледве живе, отже, ми всі силкуємося хоч трохи її розважити.
Раптом входить посильний і подає старому повістку. Прохають прийти на урочистий підпис диплома інженера Бабенка, а потім на товариську вечерю до нього додому.
Пан Олексій прочитав, бідолаха, це на голос, захвилювався, почервонів весь. А потім заходив швидко по кімнаті й як не почне викрикувати.
– Я порядна людина, мене вечерею не підкупиш. Тридцять років вже професорую, ані одного ще диплома без іспитів не підписав.
І знов забігав по кімнаті, щось репетує, руками вимахує, а сам ледве не плаче.
– Ну і що ж, не пішов?
– Аякже ж. Тільки він трохи заспокоївся, як почала охкати й плакати пані Ольга, мовляв, що з ним буде, куди вони подінуться й що вона, хвора, буде робити... Адже ж інші підуть, бо вони люблять свою родину, вона у них на першому місці. Від підпису рука не відвалиться. Що ж робити, коли тепер весь світ перевернувся, а з вовками жити – по-вовчому вити. Потім ще щось торохтіла про те, що вона йому все життя своє офірувала, а він для неї такої дрібниці не може зробити.
А він, уявляєш, Ніно, стоїть, старий, сивий, і весь час повторює:
– Зрозумій, що не можу. Я не шахрай. Що ти на старі роки примушуєш мене зробити?
Довго вона його благала, нарешті замовкла й заплакала. Дивимося – й він замовк. Ми всі потихеньку й розійшлися по своїх кімнатах.
Аж по хвилі стою я в передпокою й бачу: виходить він в своєму парадному френчі. Знаєш, що з зеленої портьєри, права кишеня вища, ліва – нижча. Пройшов повз мене, ні слова не сказав, але ясно було, куди йде. А повернувся, мабуть, пізно, бо ніхто не чув. Вже сьогодні в деканаті дізналися, що всі до одного підписали диплом, а потім... А потім була чудова вечеря з вином. Бабенко був у надзвичайнім гуморі, дуже привітний, всіх частував, а нашому старому весь час підливав. Той відмовлявся, а потім пив, як і всі...
– Я б не пішла й не пила, – сказала Ніна твердо.
– І пішла б, і пила б, коли б іншого виходу не було. Дивись, яка героїня. Шарлотта Корде. Та чого ти посмутніла? Ходім краще по квитки. Завканц вже, мабуть, повернув з обіду.
На широкому коридорі було весело й соняшно. Довгомісячний порох аж танцював від радості в веселих проміннях. Сонце, весна й золото лилися крізь брудні вікна.
В канцелярії було порожньо. Тепер, коли в ній не було нікого, ще яскравіше кидався в очі її нечепурний вигляд. Підлога сіра від пороху, дивовижно вигаптована брунатним болотом, білими недокурками, якимись червоними скравками паперу й жовтим лушпинням гарбузового насіння. Біля дверей, під лавками, чітко вимальовувалися на темній підлозі декілька плевків майбутніх жреців науки.
Але й тут, як і в коридорі, цю вбогість і бруд весело освітлювало нахабне сонце крізь вікно, від бруду різнокольорове, мов вітраж, з відтиском чиїхсь пальців.
– Як же ж тут гидко, – подумала Ніна, – як в помийній ямі.
Вона була сама. Наташа чекала її в коридорі.
Раптом двері відчинилися, але до кімнати ввійшов не завідуючий канцелярією, а звичайний собі сторож з ганчіркою, відром і щіткою.
На устах його блукала усмішка. Ні, не блукала, а сиділа міцно й певно. Ніна дала йому дорогу – мабуть, прийшов робити порядок.
– А я до панночок справу маю, – звернувся він до неї. – Декілька разів сюда заходив, але вас не було.
– Я нагорі писала, в деканаті, – пояснила Ніна. (– Що за справа у нього до мене й чому «панночка», а не «товариш»?) – В чому справа?
– А в тому, що ви, панночко, мусите тут сьогодні добренько змити підлогу: бачите, яка брудна, та й того... вікно теж треба змити, і двері пошурувати варто, та й коридор, до сусідніх дверей. Я вже вам і води приніс, і щітку. Ось вже й поміч вам, хоч і не моє це діло.
Ніна здивовано глянула на відро, на ганчірку, на усмішку сторожа й нарешті зрозуміла: хочуть, щоб вона після цього дня праці, після всієї писанини поза годинами роботи, ще змила своїми руками весь цей бруд. Десь глибоко в душі зайнявся вогонь образи й гарячим полум’ям спалахнув на обличчі.
– Хто це сказав? – знайшла вона нарешті силу запитати спокійно.
– Як хто? – здивувався сторож. – Звичайно, завканц. А ось і він іде.
– Я ось кажу, щоб вона мила, а вона вередує, —звернувся він до чоловіка, який входив до канцелярії, – скажіть їй самі.
Він весело хіхікнув і відійшов набік, цікавий сцени, яка має відбутися.
До кімнати ввійшов завканц. З його темного френча звисала ціла серія різних ремінців і якихсь футлярів на олівці, сцизорики й навіть мапи. Розкішне галіфе пишно, як два самовари, віддувалося над високими чоботами із жовтої шкіри. Все це надавало йому військового вигляду, хоч з військом він зроду не мав нічого спільного.
– В чому справа? – пролунав його спокійний солідний голос. – Ви не хочете виконувати свої обов’язки, товаришко?
– Це ніколи не було моїм обов’язком. Я роблю, що від мене вимагається, цілі дні розвожу повістки. Де ви бачили, щоб посильний складав каталоги, навіть німецькі? А я все роблю, бо то я все вмію, а підлогу змити не можу, – швидко забелькотала Ніна. —Подивіться, яка вона? У всіх деканатах це спеціальні баби роблять. Та й змучена я за цілий день праці і голодна дуже.
– Боже мій. Тільки бути спокійною, – пронеслася думка, – це, мабуть, помилка. Він сам зрозуміє. Не з дерева ж він.
– Я вам кажу, – знову пролунав дерев’яний голос, – що ви, товаришко, або вимиєте підлогу, або... я знайду собі іншу працівницю, яка буде це робити. Не маємо стільки грошей, щоб розкидати їх направо й наліво. Кажу вам востаннє: підлога мусить бути вимита сьогодні і то добре. Візьміть ласкаво своїми ручками ганчірку.
Сторож у кутку хіхікав. Ніна відчула, як кудись далеко відривається від неї вся радість, яку вона носила в собі цілий день. Відірвалася й покотилася далеко по недокурках і гарбузовому насінню.
Кинутися на коліна під поглядами завканца й сторожа і шкребти, дряпати що є сили цю брудну вонючу підлогу? Кожна баба вимиє її за годину, а вона буде вовтузитися цілий вечір, та й добре не змиє. Зробити їм цю приємність? Цей театр?
Перед очима встала постать матері, яка чекає на сукно й цукор. Перед очима затріпотали всі олівці, ножики й мапи на грудях завканца й, як крізь сон, долетіли його слова: