Текст книги "Празька школа: хрестоматія прозових творів"

Автор книги: Євген Маланюк

Соавторы: Оксана Лятуринська,Юрій Клен,Олег Ольжич,Леонід Мосендз,Юрій Липа,Галина Мазуренко,Олена Теліга,Віра Просалова
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

– Бачу, що ви, товаришко, нарешті хочете мене послухати. Ось і добре. І столи відсуньте, всюди вимийте. А я буду тікати, бо дійсно погано робиться в цьому оточенню.

– Аякже, і під столом треба, і під лавками, – швидко заговорив сторож і затупотів до дверей. Цілим виразом свого обличчя він хотів продемонструвати, що й його нерви ні однієї хвилини більше не можуть витримати цієї атмосфери.

Ніна подивилась на ці два такі різні й однаково підлі обличчя. Хотілося ногою вдарити відро, а брудною ганчіркою хльоснути по задоволенім обличчі завканца й по його надзвичайному френчу.

– Не буду я мити вашу підлогу, мийте самі, – крикнула вона й вибігла на коридор, не чуючи затривожених питань Наташі.

Сонце по-старому світило крізь вікно, але Ніна вже не бачила ні його золота, ні весни. І нічого веселого не було в танцях пороху у весняному повітрі. Ні. Це просто був порох, який давно було б змити.

На душі було сіро, тяжко й брудно, як все довкола. Як жива, стала перед очима мати, як живий, став весь тяжкий завтрашній день, без отримання їжі й одягу.

Але раптом в душі щось сіпнуло й розпач зник, як хворий вирваний зуб. І відразу ж хворе місце залила пекуча, незнана до того часу хвиля ненависті. І замість жалісних – вирвалися слова спокійні й жорстокі.

– Слухай, Наташа, я вже не буду тут працювати. Завканц примушував мене сьогодні мити підлогу. Розумієш, просто йому треба було мене викурити або висміяти. Я його вже давно дратую. І не тому, що зле працюю, а якраз тому, що осмілилася не киснути дома, а працювати й заробляти. Навіть помилки того тумана на оголошеннях виправляти. Якби я ще працювала з виглядом мучениці, то, може б, він стерпів мене. Бо я ж мушу бути для нього “жертвою революції’ й ні до чого непридатним продуктом “гнилої інтелігенції’. Але коли цей “продукт” радісно ганяє по місту з повістками, а потім голодний до вечора пише всяку требуху, він не може цього знести.

Краще буду маківники продавати, на городах працювати, і, повір мені, я з ним ще зустрінуся. Але в інших умовах і при інших обставинах.

На слідуючий день на місці Ніни працювала інша – родичка завканца.

Підлогу вимив сторож. Мануфактуру й пайок за цілий місяць одержала нова працівниця.

Галина Мазуренко

(1901-2000)

Галина Мазуренко (Боголюбова) народилася 1901 р. в Петербурзі, середню освіту закінчила у Катеринославі (1919). У період національно-визвольної боротьби воювала в армії Української Народної Республіки, за бойові заслуги була нагороджена залізним хрестом. Після поразки УНР навчалася в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова та в Українській студії пластичного мистецтва в Празі. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Перша збірка «Акварел» вийшла 1926 р. у Празі, згодом там же вийшли «Стежка» (І939), «Вогні» й «Снігоцвіти» (обидві 1941).

Після Другої світової війни переїхала до Лондона, працювала у студії-ательє, потім коледжі при Лондонському університеті. У 1992 р. стала членом Спілки письменників України. Померла 2000 р. у Лондоні. Там вийшли її збірки: «Пороги» (1960), «Ключі» (1969), «Зелена ящірка» (1971), «Скит поетів» (1971), поема «Золота корона» (1972), «Північ на вулиці» (1980).

«НЕ ТОЙ КОЗАК, ХТО ПОБОРОВ, А ТОЙ КОЗАК, ХТО "ВИВЕРНЕТЬСЯ"…»

(уривки)

«Хай нас по тюрмах садовлять...»,

або Чортків

(Зі старої революційної пісні)

Минуло багато годин, поки жовніри маялись із полоненими. Ті то падали, то підіймались, а конвой терпляче чекав.

В нікого з тифозних з рушниць не стріляли, бо ніщо не могло допомогти хворому, коли лягав на землю, хіба пхнути ногою та залишити лежати. Сам підійметься і дошкульгає до в’язниці, і куди йому йти? Кривава зоря, мов когтисті крила Чортківської тюрми, захопила півнеба і причаїлась, ніби вдивляючись, як кігті входять глибше й глибше в серце Польщі, і те серце стає кам’яним.

Вже таки добре потемнішало, коли їх вкинули в маленьку камеру, на кам’яну підлогу. У слуховому вікні нагорі не було кукурудзяного снопа, і з підвіконниці капав дощик. Снопа не було й на підлозі. Замість нього лежав молодий леґінь з села. У нього, мабуть, знайшли патрони і тепер місяць за місяцем гноїли в мокрій і холодній коморі.

Він і лежав, мов подушка, в головах у тифозних. Все-таки і йому, й їм тепліше.

«Хочеш квасолі?» – питала його Ліза, принісши з черги на сніданок мале горнятко, але він мовчав, відвернувшись до стіни.

«Та ти помреш так. Їж!» – частував хто інший, але не було ніякої відповіді, і коли б не кожух гуцула, такий гарячий, що пара йшла з нього, можна було б гадати, що він вже не живий. А так, мабуть, був тифозний? Дні проходили одноманітно, зате вночі тюрма наповнювалася стогоном і криками. То приводили галицьких вояків...

І тоді ніхто не балакав, а тільки прислухався. Тюрма знала, кого спіймали і як тяжко б’ють!

Особливо один... коли б його ім’я залишилось в пам’яті людей! Мучили й замучили його, та він не зрадив і не видав нікого на ті самі муки, що сам терпів. До камери вдень з’являлися ні з того ні з сього якісь солодкі й балакучі чоловіки і розпитували, хто звідки, чи не з Галичини? Треба отак посидіти та послухати в Чортківській тюрмі, щоб зрозуміти, чому галичани воліли денікінців, а наддніпрянці – Пілсудського.

А хто тільки міг та видужав, манівцями махав з таборів смерті через кордон, де, ходили чутки, що Омелянович-Павленко зібрав чимале військо й розкурює свою люльку...

Старий вояка був Омелянович-Павленко. Народ вірив і любив його.

У Лізи від неспаних ночей, коли приводили галицьких вояків і стогнала в’язниця, і від підозрілих відвідувачів почались кошмари. Як раніш, вона не хотіла вірити в злих людей, так тепер її вважався шпигун у невинній людині.

Польська сторожа пропонувала їй перейти до одиночки. Все-таки панночка, а то чоловіки. Незручно. Чоловіки? Ці тифозні в камері були люди вже, а не чоловіки! Вона боялась бути сама. Краще на кам’яній підлозі. Краще! І поляки її залишили.

Що діялось в тюрмі, знало все населення Чорткова. Здавалось в той час, що у міщан було одно серце і воно сиділо в військовій в’язниці.

Коли дозволяли відвідувати ув’язнених, вулиці пустішали, а перед ворітьми витягались, мов перед церквою на Великдень, один за одним кошики з хлібом та що Бог дав, і жінки у хусточках, з перемученими обличчями стояли і чекали, коли їм дозволять передати це все.

В’язниця стала переходовим пунктом до концентраку.

Сонце помалу повертало на зиму. Але Лізі не було холодно в валянках та кожусі, а там якось буде! І вона байдуже чекала на свою долю, що була вже виписана на клаптику паперу одного ранку в польській поліції.

Всі кудись розійшлись, а вона все терпляче сиділа на заяложеному стільці й дивилась у вікно. Коло вікна сидів русявий хлопець, щось переписуючи. Вона його тільки тоді помітила, як він підняв голову, озирнувся на двері і щось промовив до неї по-польськи. Вона не зрозуміла. Тоді він ще раз оглянувся на двері і сказав знов. Тепер по-українськи.

«Славна дівчина! А пошлють Вас туди, де й здорові чоловіки не витримують. Прохайте, поки не пізно, щоб взяли на поруки!»

«Та я нікого не знаю, щоб взяв мене».

«А Ви прохайте й прохайте. Та не відзивайтесь до мене при всіх».

Тут хлопець витяг свій полуденок, що його мати чепурно загорнула, і поділився з Лізою.

Тільки грюк у двері – а хлопець шусть до свого столу. Сів і, мов не він, пише далі. Повернулись урядовці. Зібралась дівчина з духом і давай прохати та й вмовляти:

«Лишіть мене тут. Я ще слаба».

Ті нічого – слухають і починають радитися.

«Та й можна лишити. Та де? В кого?» – радяться далі. Коли не підсяде збоку якийсь липкий та поганенький в червоних прищах.

«Та чого довго думати! Залишайте в мене. В мене мати, і їй буде добре з нами». – Решта глянула на нього і ніби згоджується, і ніби вагається. А самій Лізі чомусь страшно стало. Пішла геть з поліції назад до тюрми. Ніхто не вів її, бо мала перепустку, та й куди втече на опухлих ногах і з хворим серцем?

Та тільки вийшла, а той хлопець, що з нею полуднував, вслід вискочив. Мабуть, і йому стало моторошно.

«Не журіться. Я щось надумав...»

І помчав невідомо куди для польської поліції!

Стась, а потім куховарка на кухні

Куди побіг Стась із ніжними очима Андрія з Тараса Бульби?

А побіг Стась, забувши, що він поляк і служить у польській поліції і не можна йому бігти, куди несли його молоді ноги і душа, що вже їй сили не стало терпіти! Ледве дихаючи від задухи, вскочив він до галицького комітету і промовив до зачудованого пана судді, голови комітету:

«Беріть на поруки Вашу українку. Рятуйте! Її лихо чекає». Та й метнувся назад щодуху, поки не помітили відсутність його в поліції. А підстаркуватий суддя, що бачив багато на своїм віці, на цей раз тільки здивовано похитав головою:

«Ось тобі й на! Буває ж...»

І пішов брати на поруки Лізу.

Після служби в поліції схвильований Стась повернув додому за місто до одного з дрібненьких будиночків, що, мов грибки в городі, стирчали коло річки, а далі йшли знов городи, а там очерет.

Стара мати його накривала на стіл на два прибори: йому й собі. Вона цілий день чекала його, щоб отак разом поїсти й побалакати. Обтирала полицю з книжками, що він так любив їх читати. Але на цей раз вона сказала:

«Стасю!» – і докір, і страх були в її голосі, бо пані Зося щойно дізналася від нього, що він наробив.

«Стасю! Ти мусиш зрозуміти, що діється в світі! А що як дізнаються? Ти ледве знайшов працю в поліції! А вже побіг клопотатись за якусь біженку до галицького комітету!»

«Мамцю, не бійся, суддя нічого не скаже».

«Стасю, що тобі вона? Всім не допоможеш! Та й ти поляк і побороли б вони, чи дістав би ти службу в польській поліції? Тут нічого не поробиш і, як тобі хоч трохи шкода твоєї старої мами, забудь цю дівчину!»

Стась понурив голову. Ось як мати зрозуміла його бажання просто допомогти в біді! Може, й суддя так зрозумів і тому всміхнувся?

І щоб забутись, після вечері Стась сів читати свого улюбленого Шіллера.

Але його добре діло тим часом давало добрі наслідки, бо Ліза покинула в’язницю і сиділа в отелі, де галицький комітет винайняв їй кімнату.

«Звідки і хто Ви?» – говорив до неї поважний, літній чоловік, що назвав себе суддею. І чим більше розпитував він її, тим все ясніше ставало для неї, що він ніякий не суддя, а просто хитрий шпигун, що хоче щось вивідати від неї, чого вона сама не знає, але все єдино його підіслала польська контррозвідка. Але для чого? Та так, на всякий випадок! Щоб галичан виловлювати. І поки Ліза, охоплена манією переслідування, молола всяку нісенітницю, суддя, що був дійсно суддя, і руки опустив, не здогадуючись, за кого його приймають! Як кожне щире співчуття його обертається в очах загнаної людини в щось фальшиве й гидке! Тяжко допомогти, коли людина не вірить вже, що може бути дружба й поміч без брудних примішок. Але нічого, це осядеться.

Нарешті Ліза попала до переходової хати, яку винайняв галицький комітет для тих, кого зміг взяти на поруки.

Суддя дав їй жіночий одяг від своєї жінки, подарував фарби й папір, щоб малювала, але вона платила самою чорною невдякою.

Як загнане звірятко, бачила вона, чого не було, – провокаторів, шпигунів, польських вивідувачів. Це була якась божевільна реакція, що загубила всяку міру, і найгірше, що воно ніяк не проявлялось назовні, крім мовчанки і безвиразної маски на обличчі. Це б не довело ні до чого доброго, коли б не сталось щось, що знов перевернуло її життя догори ногами.

Поки сипняк потихеньку підкрадався до неї, Ліза жила на кухні, де панувала куховарка.

Ясно, що куховарка її не злюбила: Лізу поклали на кухарчине ліжко (не спитавши, чи та того хоче), бо сусідня кімната була переповнена чоловіками. На всякий випадок куховарка кричала:

«Піди донеси пану судді, що я тут роблю! Шпигунко!»

Це Лізу трохи заспокоїло. Куховарка сама боїться шпигунів і не донесе на Лізу, бо тільки галичани зараз переживають, що зазнала Ліза.

Куховарка мала своє товариство і допомагала «по-своєму». Побачивши, що власне Ліза «таке ні до чого», що й донести про те, що діється, судді боїться, товариство почало ігнорувати її присутність на кухарчинім ліжку.

На ліжко до Лізи сідала не раз, обернувшись до неї спиною, немолода жінка. Здавалось, вона була по професії знахарка. Загорнувшись так, що тільки стирчав гостренький носик із шалі, вона також нагадувала й контрабандистку, коли цього було треба.

«Дай йому петрушки! А до лікаря нехай не йде. Всі вони пани і серця не мають».

«Хіба петрушка допоможе? А жаль його мені. Так плакав, так плакав, аж плече в мене досі мокре», – шепотіла молоденька повія, щоб ніхто не почув, але куховарка раптом повернулась до неї, у руці у неї був пучечок, що хотіла кинути до борщу.

«Гей ти, бери петрушку, та ось трохи з’їси сама». – Поки кудись зникав шматок м’яса, до Лізи повторювалось улюблене:

«Голову відірву! Бач, як розляглась, пані! Донеси судді – голову відірву!»

І Ліза, почуваючи себе в повній безпеці від доносів, почала виліковуватися від манії переслідування.

Непрохану сльозу вона все-таки ковтала, але це тому, що дуже любила поплакати, і крізь сльози, як крізь магічну пелену, тремтіла в куті на божниці лампада. Що ближче наближається Різдво, то все лютішала куховарка, їй так і кортіло замість того, щоб скалкою катати тісто, проїхатись по Лізиній спині.

«Дивиться і мовчить, дивиться і мовчить. А що думає, хто знає. Ой, донесе, донесе панові судді!» —тривожилась вона і замість того, щоб поділитися «серед своїх», несла картопельники до іншої хати, де мешкали, чекаючи долі, арештовані галицькі вояки.

Але одного разу вона вже дуже завзялась, Ліза встала з ліжка. Біла й страшна здавалась вона у своїй нічній сорочці, і все товариство повернулось до неї. Куховарка нараз затихнула.

«Бог Вас покарає за мене», – тихо й роздільно сказала Ліза до куховарки, і здавалось, щось нараз перевернулось від тихо промовлених слів, мов зашуміли якісь крила.

А Лізи вже не було в хаті, вона вийшла надвір, як була в сорочці, й лягла на Різдвяний сніг.

Гарно було лежати під зоряним небом. Сніг студив розпечене гарячкою тіло, і вона відразу заснула. Отак її і внесли до Чортківського шпиталю, до палати зі зловісною назвою: «Сипняк».

РІЗДВО

Зоряний Рік кінчався. Панував Козеріг над тим, що залишилось жити, а йому дісталась замучена Галичина, голодна й хвора Україна та ще далекі рештки людства, що мали свої біди.

А від землі над Чортковом підіймалася чорна мла. Це старий біс виліз перевірити кості зі страшних підземель замку і, щоб довго не ходити, засів на шпиталі. Хтось ніби викликав його, йому здавалось. Але ніхто не кликав. Хворі мирно спали, перевернувшись з людини з прізвищем в людину з числом над ліжком.

«Не тратьте сили, так легше», – так, щоб щось говорити, шепотів під ніс собі біс, роздивляючись своє місто.

І Ліза не втрачала сили, а просто нерухомо лежала. Одне око її перестало знов бачити, але друге ще якось трималось. Серце давало себе знати опухлими ногами, а на легенях висіли банки – тоді так лікували запалення легенів і з успіхом, судячи по Лізі.

Вона не рухалась, але дивно ясна стала голова; було цікаво знати й бачити те, що у звичайних обставинах нікому не побачити. Бачити, як зміщаються цінності людських відношень.

Ось принесла дівчинка-покритка своє немовля. Воно лежало й плакало на столі, а вона все кудись зникала, аж дитячий скривлений ротик навіки затих від голоду.

До Лізиного ліжка підійшов дволітній хлопець із опухлою головою, він хотів, щоб із ним хтось побавився. Чути було, як лікар казав: «Цій дитині ліпше б не родитись!»

Принесли жінку з розпухлими гландами на шиї, і вона хрипіла три ночі й три дні без перерви і подібна була до страшної чорної ропухи.

«Жабо, замовчи!» – кричали на неї сердито жінки з сусідніх ліжок. Нарешті її тіло задубіло, і санітарки, що вона їм всім набридла своїм передсмертним хрипом, прибігли з ношами, вони жартували і, злегка підкидаючи тіло, так для сміху підкидаючи, вийшли з палати.

Це все більше зачіплювало й врізувалось в мозок, а вже манії переслідування як не було. Так загадково як прийшла – пропала. Гарно й тепло спати в чистих простирадлах і, коли трохи покращало, Ліза широко відкрила своє здорове око.

Недалеко від неї жінки або суперечились, або оповідали страшні й дивні пригоди з нечистою силою. Чортків, здається, мав за собою цю славу.

«У Вас тиф?» – якось запитала Ліза одну з них.

«Ні, я отруїлась. Випила кислоту».

Вона помовчала й додала:

«І лікар сказав мені: дитино моя, будеш жити! Тільки хворітимеш довго. Вся шкіра з кишок, зі шлунку позлазить, а будеш жити...» Це було подібне до старого «сказу» і говорилось напівспіваючи. Невже такими словами дійсно говорив лікар?

– А з чого Ви отруїлись?

– Набридло жити.

– А чи Вас ніхто не любив?

– Ще й як любили! Один жовнір так мало через мене не зарізав другого. Ось як мене любив! Але так, щоб жалів, не було...

– Так Ви його не любили?

І Ліза з цікавістю вилізла з-під ковдри послухати про вічну казку «Люблю – не люблю».

Назустріч Лізі висунулась інша, кучерява голівка молодої жінки з проваленими очима і синцями в півщоки, бо випила отруту.

– Любила? – і задумалась. – Ні, я нікого не любила. Я тільки гроші любила! – гарячково блиснули очі. Видно, що вона й гроші не любила. А так... вихор життя, співи й сміх! Як весело жилося, коли з кишень військової старшини текли гроші, а потім вона перейшла до жовнірів. А чи варто жити інакше? Бог забув нас. А може й Бога нема. Як Він може терпіти, що людина така підла свиня!

Неочікувано викрикнула жінка, а потім затихнула й почала співати якесь заклинання: «Сафатина, сафату, вшицькі хлопці пойдьте ту!» – і почала оповідати леґенду – вона вміла оповідати!

Так ось, сиділи дві жінки під Різдво й ворожили. А хтось і грюк до дверей. Відчинили. Хлопці! Один краще одного, кличуть кудись їхати. Сани великі, всіх вмістили, і коні баскі, як вогонь!

Та якось моторошно стало жінкам, і потиху стали вони читати молитви. Коли бачать – і коні не так скоро біжать, і в одного з хлопців виросли роги! От жінки з воза та в кущі. Дивляться, а вони під шибеницею, де з Бучачу харцизяку повісили.

Тут жінка раптом заспівала, але так сумно й тихо.

Ой на тій лонці, лонці зеленій,

Там лежить Стась мій, збитий, змучений...

Прийшла до нього матуся його.

Та й задумалась. «Отсе я й струїлась тоді вперше», а потім через кілька хвилин заспівала далі, мов забулась.

Ой, Стасю, Стасю, що з тобою?..

А там у палаті настала мертва тиша. Малий хлопець, що в нього голова роздулась, мов гарбуз, зложив свої ніжки, як у павученяти, тонкі й заснув. Ніхто на нього не кричав: «Йди геть. Ану набрид! Хто тебе спородив такого?...»

... Добрий Вечір, святий Вечір!

Це могли співати колядники? А через плечі Різдва, мов нічого не сталося, весна сипала проліски, повстання, подорож і нові живучі надії! І воскресала пам’ять про Того, Хто не піддався в боротьбі проти страшного ворога людського роду, а може, й всього Божого світу. Хоч (3 Гоголя) «Два страшних ока просто вперлися в Нього, ніби готуючись пожерти Його...»

Цей хрест кладу на могилу Тобі, Мамо!

Ти спокутувала за мене,

і Тобі, замученій під час терору в

Києві 1935 p.,

він належиться!

Донька Галя

Олег Ольжич

(1907-1944)

Олег Ольжич (О. Кандиба), син поета О. Олеся, народився 1907 р. у м. Житомирі. Дитинство провів у Пущі-Водиці поблизу Києва. У 1923 р. разом із матір’ю виїхав до Берліна, де перебував його батько. Університетські студії закінчив у Карловому університеті в Празі, захистив докторську дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Був асистентом Українського вільного університету в Празі. Як археолог працював у чеському Національному музеї, брав участь в археологічних розкопках у Словаччині та інших країнах. 1938 р. читав лекції (слов’янська археологія) в Гарвардському університеті.

Перша збірка поезій «Рінь» вийшла у Львові 1935 p., друга – «Вежі» (1940) у Празі. Посмертно вийшла упорядкована автором збірка «Підзамча» (1946). У роки Другої світової війни О. Ольжич керував підпільною боротьбою на окупованій фашистами території України. У травні 1944 р. у Львові був заарештований і вивезений до концтабору, закатований гестапівцями у цьому ж році.

РУДЬКО

(Життєпис одного півня)

Отже, я розповім вам про півня. Не про величезного слона чи хижого лева, а про звичайного півня, яких ви безліч бачили за своє молоде життя. Ви, може, не пригадуєте, але я знаю, що колись ви були з ним в дуже близьких відносинах. Він непереможно вабив вас до себе яскравістю барв та дзвінким голосом, і ви, пручаючись в обіймах матері, тяглись до нього малими рученятами.

Згодом, коли ви навчились ходити та копатись в піску посеред подвір’я, ви відчули до нього пошану. Ви уступилися йому з дороги або, кинувши всі скарби, стрімголов бігли в сіни і причиняли за собою двері, коли він надходив занадто близько. Ще за якийсь час ви шпурляли в нього тоді, як виводив свою голосну пісню, грудками, і, нарешті, він став для вас зовсім байдужим. Предивний птах з закрученим хвостом перестав для вас існувати.

І от роки ви тішитеся з літа, нудьгуєте взимку і менше знаєте про те, що твориться в душі вашого колишнього приятеля, ніж він, що відчуваєте ви!

Сором! Сором! Отож – про півня. Слухайте!

* * *

В сінях було душно, і сіра чубата квочка, що два дні тому була перенесена сюди з прохолоди стайні, часто дихала розкритим дзьобом. Квітневе сонце таки добре припікало! Можна було б устати й напитись з мисочки, що стояла коло гнізда, але вона досиджувала сьогодні свій двадцятий день і обурювалась на саму згадку про воду чи пшоно, яке лежало поруч золотою купкою, не зачеплене ще від позавчора. Двадцять днів! Це вам не хруща проковтнути!

Її майже голі від сидіння груди горіли останнім огнем, який могла видушити матерня любов з виснаженого тіла. Ще доба, – ні, не доба, ще кілька годин – і прийде найщасливіший мент її життя, мент, за який можна віддати все, витерпіти всі муки!

Яйця були якраз в міру теплі, й, перевертаючи їх ніжно дзьобом з одного боку на другий, вона всією своєю істотою відчувала в кожному маленьке скорчене тільце і величну силу життя, що його наповняла. Година ще!

А проте я не оповідатиму, що сталося за годину. Я не малюватиму вам щастя матері, коли тріснула перша шкарлупина і почулось жалібне хлипання немовляти. Я не маю для цього гідних барв. Не згадуватиму і всіх тих переживань, що їх мали нові мокрі громадяни світу, коли ступили на межу свідомого життя. Вони мало чим різнилися від ваших власних, коли ви були в такому становищі. Безліч незрозумілого, дивного і сила неприємного, як-от шкарлупка, що не хоче одстати від пупика, або погана колюча соломина.

Прийшла господиня і, вийнявши, щоб не подушилися між яйцями, тих, що вже обсохли, поклала в решето та поставила на піч. Тут зібралися вони всі п’ятнадцять (не було ні одного бовтуна чи заморка), тут навчились підводитись на ноги і вперше відчули голод, що відтоді став їх найвірнішим товаришем на ціле життя.

Здебільшого лежали вони, притулившись одне до одного, і тихенько пищали, немов заспокоювали самі себе. Якийсь заворушиться, і всі прокидаються зі свого напівсну та вибухають жалібним лементом.

На другий день, після того, як квочка добре викупалася в піску та досхочу наїлася, під неї підпустили курчат.

Чи вона пізнала своїх дітей? Чи ті почули в ній матір? Пізнала! Почули! Почули і побігли до неї на перший ніжний поклик. Так, але, скажу вам, курка на 21 день сидіння має такий настрій, що прийняла б під свої крила цілий всесвіт. В цей час у ній знайде собі оборонця взагалі кожне курча, нехай воно навіть убереться вже в колодочки.

Хитаючись на непевних ногах, розбіглись наші малі по хаті і раптом, злякавшись чи то чорної тіні, чи власної самотності, летіли назад на тихий голос матері. Вони хотіли їсти. Мати це чула, і, коли чиїсь великі руки покришили на долівку жовток з яйця і грудку пшоняної каші, кілька самі кинулись на неї, а решті почала поясняти призначення цих жовтих шматочків мати. Ніжне дрібненьке квоктання, щось наче: «так, так, так, так, так», що його вона ще в дитинстві чула від своєї матері, тепер само з’явилося на язиці. Брала зернятка каші і знов випускала їх з рота, боячись, щоб не проковтнути ненароком коштовної страви. Сама вона сміла їсти тільки гречку та житнє зерно, насипані поруч. Малеча хапала гливкий жовток, давилася, чмихала. Нарешті це обридло. Всіх стали більше цікавити очі першого найближчого або його жовтенькі пазурці. Вони здавались особливо смачними, і то один, то другий голосно шльопався на землю, коли сусіда занадто сильно сіпав його за палець.

Одно руденьке з двома блакитними латочками на спинці курча зацікавилося маминою бородою, підскочило і повисло на ній. Квочка несамохіть тріпнула головою, і мале покотилося по землі. Запам’ятайте собі це курча. Задля нього одного я почав своє оповідання. На вигляд було це звичайнісіньке мале курчатко, півник, з цікавим поглядом карих оченят та ледве помітним зубчастим гребінцем. Він довго не міг заспокоїтись після цієї пригоди, але це не пошкодило йому за хвилину вскочити по пояс у миску з водою, яку всі тепер учились пити.

Мокрий, він поліз під матір, але не міг там довго висидіти, виглядав то з-під крила, то спереду, вилазив на спину або біг геть і націлявся на стіні на поважну чорну муху.

Проте всьому буває кінець. Прийшов кінець і сонячному квітневому дню, і все товариство опинилося під піччю. Було темно, душно і не лишалося нічого іншого, як забитися в мамине пір’я і віддати себе на поталу тривожним снам.

* * *

Другого ранку, коли висохла роса, всіх винесено на двір. Стурбована квочка бігла ззаду, підскакувала, хотячи відняти свій скарб. Та нічого страшного не сталося, курчата знов були коло неї. Малеча дивувалася з усього, що бачила навколо. М’який порох під ногами, довгі зелені травинки, які ніяким чином не можна висмикнути з землі, гаряче-гаряче світло, що сипалось згори, – все це і бентежило кожного, і наповняло душу веселощами.

Тепер вони вперше побачили інших схожих на маму істот. Довірливо бігли до їх і зразу ж розчаровувались. Ці coтворіння або, здивовані, йшли собі геть, або, гірше, – дзьобали малих боляче в тім’я. Мати мусила ставати в їх обороні, і за перший день їй довелося кілька разів витримати порядну бійку.

Треба сказати, що за час сидіння на яйцях багато подруг, які колись ставились до неї з належною пошаною, встигли цю пошану цілком втратити. Охляла та заклопотана, вона під час своїх коротких прогулянок не могла дати їм доброї відсічі, зате тепер, почуваючи себе матір’ю, вона зважувалась ставати й проти тих, що на них колись навіть очей звести не сміла б.

Перед самим півнем, цим володарем курячих душ, вона своїм тілом закривала дітвору і, намагаючись не дивитись на його обурене обличчя, кричала хрипким голосом та молила йти геть. Любов робить героями. Колишня полохлива сіра курочка не вагалася тепер кинутися на голову Сіркові, що з виваленим язиком прийшов глянути на нових мешканців подвір’я, а кота Кирила вона погнала галопом через увесь двір до першої дірки в баркані.

Всі думають, що кури вміють лише цокотати та кудкудахкати. Ніхто з вас, певне, і не підозрівав, що у них є власна, розуміється, не подібна на людську, а проте багата і вироблена мова. Цією мовою можуть кури і висловлювати свої почуття чи бажання, і ділитися зробленими спостереженнями. Так, так! Я колись, ще малим хлоп’ям, досконало знав її та пробував навіть складати курячо-людський словник. Мені нічого не коштувало збентежити всю шановну громаду принесеною звісткою або примусити її сховатися перед вигаданою небезпекою. Я водив за собою цілу зграю поважних курок, задурених найпривабливішими обіцянками, і доводив до сказу гордовитого півня, кидаючи йому в обличчя тяжкі образи.

Досить сказати, що я заслужив щиру приязнь наших та сусідських курей, а між півнями нажив собі найлютіших ворогів. Не один вбачав у мені такого ж півня, як сам, і збройно виступав проти чужинця. Тому часто ходив я то з подряпаними руками, то з підбитим оком.

Отож цієї самої чудової мови вчились тепер наші малі клубочки. Про значення одних згуків догадувались інстинктом, інших – навчались з досвіду. Коли мати кричала довге «кре-е-е!» – всі бігли під баркан чи ховались в лопухах, бо це значило, що в повітрі є якась небезпека, шуліка абощо.

Як мати киркала одривчасто «кр, кр, кр!» (небезпека на землі) – малі розуміли, що треба уважати на кота, який, ідучи за своїми справами, щось занадто підозріло б’є хвостом. Вони й самі за матір’ю гукали зляканим голосом на нього, і цей голос скидався на сюркотіння цвіркунчиків.

Настали найщасливіші дні життя наших курчат, їх переселено з-під печі до курника, в перекинуту бочку. З ментом, коли господиня одчиняла вранці двері і сипала їсти, починався день самих насолод. Мати вела дітвору крізь дірку в плоті на город, на грядки з різним зіллям, або мандрувала в сад, що весь заріс високими травами та кропивою. Там, мовляв, безпечніш, як на городі, звідки господиня захвачувала родину віником. До того попід тином лежали цілі купи старого листя, де чудесно можна було шукати різних хробаків.

Тут, на лоні природи, дітвора здобувала всю науку, що її має знати тижневе курча з доброї родини. Малпуючи матір, вони навчилися чухати собі ногою за вухом (і не падати при тому!) та дзьобиком розправляти пух на малих крильцятах. Навчилися купатися в сухому піску, підкидаючи його вгору, наче дощик, лягати боком, відкинувши ноги, проти сонця і навіть удавати, що гребуться.

Малий Рудько всюди був перший. Чи то ковтати довжелезного хробака, чи заплутатись у траві і переполохати матір своїм вереском. Це він весь обробився у павутиння, він сам на сам зустрівся з загадковим зеленим коником.

Коли надвечір квочка вела всіх додому, курчата почували себе найщасливішими істотами в світі.

Вола їх були повні добірною стравою, переважували їх на бік, а дома чекала ще вечеря з рук господині. Переганяли одне одного, тріпотіли крильцями й удавали, що б’ються. У цій забаві однакову участь брали і півники, і курочки. Згодом одступили одні, поважніші півники, далі останні, й гра була полишена самим курочкам, що не зрадили їй аж до сивого волосу. Але це сталося потім. Тепер всі з однаковим захопленням стукали носиком у носик і робили це доти, доки не забували, чого вони, власне, стоять одне проти одного в таких страшних поставах. Е ні, не всі! Одне курчатко, мизинчик, якому господиня мусила помогти вилупитись з яйця, не тішилося білим світом. Весь час бігло воно, жалібно квилячи, слідом за матір’ю і, коли вона хоч на хвилину спинялася, зараз ховалося під крило. Мати перш турбувалася, заспокоювала його ніжно, але скоро побачила, що йому однаково вже не топтати рясту, і зовсім перестала звертати на хоре увагу. І справді одного ранку воно не вибігло разом з усіма з бочки.