Текст книги "Сонця!"

Автор книги: Єлизавета Кардиналовська

Соавторы: Тетяна Кардиналовська
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Тоді десь іздалеку наблизилося і зросло до зойку смертельного болю безсиле ридання... Іттин голос, глухий і придушений, благав у ньому врятувати, підтримати, дати сили...

– Світла!

– Швидше світла!

– Що ви робите?

– Де ти?

– Тихше!

– Світла! Світла!

І коли байдужо-яскраве світло знову жовтавим струменем залляло залу, нікого з присутніх не можна було впізнати. Поширені очі, бліді обличчя, голови, низько схилені на груди, нервові, знепокоєні рухи... Свідомість страшної неминучости опанувала всіх…

– Ходім, Юме!

– Хіба ти забув, Ченку: коли гине корабель, капітан іде з нього останній?

І вони лишилися до кінця…

Вони бачили, як нервовими кроками швидко виходила юрба… Але дехто непорушний лишався у фотелі. Його мовчки обминали і – швидше далі... І ніхто нічого не питав... Тільки б швидше… Юм похмуро стиснув руки. Твердо дивилися його очі, і тільки сліпучий вогонь у них згас. Він теж знав, що у фотелях лишалися мертві... Що тут сталася страшна справа, що сила нюхачів не витримали надмірного нервового напруження, до них повернувся забутий одчай, і вони пішли дорогою Ренца.

– Який жах, Юме! І все це ми...

– Ти кажеш, що це жах? Так, це страшна річ, – роздумливо сказав Юм. – А що ж буде на тій планеті? Може, члени Кола хоч тепер зрозуміють це.

– Ні, я певний, що вони тільки обернуть це проти нас.

– Можливо, й це... Подивимося. А тепер ходімо до Ітти, вона, бідна, видимо зовсім уже не володіє собою.

Ченк провів Юма просто до артистичної кімнати, де він сподівався знайти Ітту. По великих залах і маленьких перезалках, яких вони сквапно переходили, не було нікого. Тільки подекуди чорніли застиглі постаті. Тут із затишних кутків теж визирала смерть. Товариші йшли мовчки. Вони не оберталися, не дивилися навколо і – хтозна? – може, й справді не бачили жорстокого обличчя смерти. А може, жагуча потреба жити, перемогти й жити, вже цілком опанувала їхні думки.

– Здається, сюди, – і Ченк запитливо постукав.

Відповіди не було. Юм рішуче рвонув двері, і вони ввійшли.

У рожево-тьмяному світлі зразу нічого не можна було вгледіти. Потім на невисокій закруглій бані, що становила разом і стіни, й стелю, викреслилися ледве помітні ліхтарики, що немов рожеві перлини сяяли тоскним півсвітлом.

– Ітто, – тихо покликав Юм.

У закутку, на канапі, щось ледве ворухнулося. Ітта лежала, сховавши обличчя в м’яких подушках. Вони сіли біля неї, й Ченк, не розпитуючи, почав гладити її руку. Від тихої ласки сльози нестримно бризнули Ітті з очей.

Вони намагалися заспокоїти її, казали, що максимум нервовости й жаху минув, що далі буде спокійніше. Але Ітта не слухала й тільки крізь ридання ледве вимовляла:

– Це я, це все я наробила! Розумієте – я!

– Коли вже говорити хто, то швидше я. Пам’ятаєте-бо, ви нічого не знали й далі, мабуть, грали б так само безтурботно, коли б я не сказав вам нічого, – заспокоював її Ченк. – Та й себе я не почуваю винним. Скажу просто – я не зрозумів вас, Ітто. Я думав, ви знаєте все, і ваша мужність вразила мене. Коли я побачив, що помилився – було пізно.

– Пізно! – Ітта саркастично всміхнулася. – Ви знаєте, я досі жила єдиною вірою, що несу землянам радість і спокій. В цьому була мета... ви вбили її одним ударом. І яким жорстоким ударом!.. А тепер, після того, що скоїлося, я втратила останні сили і боротися, і жити. А ви ще дивуєтесь!

– Що ж, можна й дивуватися, бо я, бачите, Ітто, теж утратив ту єдину віру, яку мали й ви – а от, як бачите, живу, бо знайшов собі иншу, – сказав Ченк.

– Иншу віру? Де ж ви знайшли її?

– Юм дав.

– Юм?

– Так. В його величній ідеї дати землянам змогу лишитися на Землі я знайшов порятунок. Для себе і для всіх. Я повірив у це, і ніколи життя ще не було для мене таке дороге!

Ітта слухала. В її великих очах метушилися думки стомленого мозку.

– Але як ви могли повірити в таку божевільну ідею? – нерішуче спитала вона. – Лишитися на Землі! А Сонце?

– А Сонце дам я!

– Ви жартуєте, Юме.

– Який там жарт! У мене така ясна, така логічна, математично вивірена ідея, що не вірити може лише той, хто не хоче знати її.

Схилившись над столом, він кілька хвилин креслив щось і поясняв Ітті.

– І от, Ітто, крім цієї ідеї, Сонця й ворогів, ми з Ченком не маємо нічого. А вдвох боротися...

– Ні! Не вдвох – і я з вами! Я хочу бути in Ihren Bunde den dritten.* Гаразд? Або нове Сонце, або... смерть цих нещасних потребує відплати.

Юм і Ченк бадьоро стискали їй руки.

– Ходімо, ми й так забарилися тут. Що треба вам взяти з собою? – спитав її Ченк.

Вона оглянула кімнату.

– Нічого. Бачите, скільки тут різного приладдя для настроїв? Ось тут вам дріт спокою, тут апарат суму, там – сміху. Мені це тепер ні до чого. Колись і я перед концертами часто мусила була створювати собі штучні настрої. Звичайно, це для нас, акторів, велика допомога, але вона мені тепер непотрібна. Я тепер завжди матиму сили, натхнення...

Раптом вона обірвала і з сумом подивилась на Юма.

– Що ж ви?

– Може... може, у вашій справі моє мистецтво ні до чого?

Ченк і Юм обидва наввипередки почали доводити їй, яку велику вагу можуть мати її концерти для поширення нових ідей. Обидва говорили з таким щирим запалом, що Ітта, нарешті, розважилась.

– Ну, годі, годі! Вже вірю, що потрібна, що без мене й Сонце ваше, чи то пак наше, не запалає.

Ченк пильно глянув на Юма.

– Боюся, що ви запалите ще й инше сонце.

– А що тоді?

– Юм може тоді забути за своє перше...

– О, ні! – якось надто палко вирвалося в Юма.

Ітта гостро глянула на нього.

Ченк підвівся. Треба йти. Завтра вони зберуться, щоб виробити план боротьби. Тепер вже запізно й до того тут незручно. Їм треба поводитися обережніше. Навколо вороги...

Ітта перша вийшла з кімнати, але зразу ж хитнулася назад – від дверей майнула якась сіра тінь і зникла.

– Бачили?

– Хто це?

– Я не роздивилася. Але нас підслухували!

– Матимемо це на увазі. Видимо, агенти Кола не сплять.

____________________

Все спить ще: і небо

і зорі безсилі. Світає...

П. Тичина

УВ світанок над химерним містом. Чорне небо починало сіріти. Велетенські абриси сонячних рефлекторів викреслювалися на його тлі. Жодне проміння не відбивалося в них. Над обрієм поволі здіймалася темно-червона маса напівзгаслого Сонця. Давно вже звикли земляни дивитися на нього неозброєним оком. Вогненні провалля ще не згаслих велетенських вулканів жевріли подекуди. Сонце важко здіймалося над Землею, щоб віддати своє старече проміння блискучій поверхні мільйонів рефлекторів… Неслухняні зірки не боялися його хворобливого світла і глузливою юрбою вкривали півнеба.

...Срібляста краплинка піднеслась десь із землі і швидко подалася на схід. То був блискучий аеро, що відважно краяв повітря назустріч Сонцю. А за кілька хвилин з того ж місця знявся другий аеро, вкритий захисною фарбою. Він слідом за першим пролетів декілька кілометрів і поволі розтанув у повітрі – його стінки, намащені якоюсь складною речовиною, з такою силою відбивали проміння, що сам він ставав цілком непомітний.

***

Заклавши руки за спину, ходив у своєму кабінеті Ченк. Часом підходив до великої мапи на стіні, напружено, задумливо вдивлявся в неї і знову без кінця ходив по діагоналі.

План ясно викреслювався в його мозку.

Час був рушати до Палацу Рішень.

Ченк вийшов на балкон, де завжди напоготові стояв його аерофотель. Машинально натиснувши ґудзика, він м’яко піднісся над вулицею.

Майже ніхто не помітив, коли Ченк ввійшов до зали Мудрих Рішень. Але промовець, раптом побачивши його, відразу припинив мову і здивований обернувся до Голови.

Ченк цілком спокійно, наче не помічаючи, привітався і зразу попросив слова.

– Я гадаю, шановне членство, що помилка не є злочин. Я прийшов до вас із покутою. Прийшов, щоб працювати з вами, щоб повернутися до заводу. Я хочу просити вас дозволити мені випробувати на заводі те моє удосконалення, яке я збираюся цими днями подарувати землянам. Це нові носи для ракет. Вони забезпечать м’який удар об поверхню планети.

Хвилина ніяковости, яку наче не помічає Голова. Потім увічливо:

– Ми дуже раді вітати цю зміну у ваших думках, Ченку! Тільки, може, ви поясните нам, в чім саме причина її?

– Так, ви маєте право, шановне членство, вимагати від мене пояснення, маєте підстави не довіряти мені...

– О, ні, ні!..

– Чому ж ви зрікаєтеся цього? – посміхнувся Ченк. – Це цілком слушно. І я мушу все пояснити вам. Мене страшенно вразили тисячі самогубств, що спалахнули внаслідок нашої помилкової агітації. Я зрозумів це як протест, як рішучу незгоду з нами. Це море крови, проллятої за химерну ідею, повернуло мене назад до вас, назад до заводу, до моєї улюбленої праці.

Тоді Голова:

– Ми віримо вам, Ченку! Ми просимо повернутися до заводу. І ваша робота, ваш проект будуть для нас за кращий доказ, що помилка не є злочин.

***

На другий бік земної кулі перелетів відважний аеро. Там, де хвилястою смугою з півдня на північ накреслено хребет Уральських гір, там, затримавши літ над невеличкою долиною, наче сокіл, просто долі спустився він. Присмоктався до високого шпилю на даху якогось дивного будинку. Щільні металеві жалюзі закривали стіни і стелю з усіх боків. Ітта і Юм вийшли з аеро на маленький майданчик, яким закінчувався шпиль, повитий крученими східцями.

– Як холодно тут, Юме.

Вона оглянулася.

Близько коло них, стиснене сірими скелями, ховалося мертве застигле озеро. Під грубою шкориною льоду, що вкривала його, не чути було життя. У напівтьмі казково-заворожений здавався невеликий будинок з високим шпилем і важкими залізними віями на заплющених вікнах.

– Почекайте хвилинку, – сказав Юм і швидко побіг крученими східцями.

Ітта стояла, загортаючись у своє хутро. Вітер гостро колов обличчя голками дрібного снігу. Вона напружено вдивлялася в темряву, коли раптом яскраве світло спалахнуло в неї під ногами – то Юм, засвітивши в будинку електрику, зразу спустив усі металеві жалюзі. Обережно пішла Ітта незнайомими східцями.

Хоча в будинкові вже довгий час не було нікого, проте він зовсім не скидався на покинуте житло – складна будова стін з повітряними каналами абсолютно не пропускала холоду. Цей будинок, як велетенський термос, підтримував температуру, яку кілька місяців тому залишив тут Юм. Невгамовні порохоссавці і вентилятори очищали повітря.

– Це, Ітто, кімнати, де я сам мешкаю, а на другому поверсі мої лабораторії. Я провів тут майже ціле життя. З того часу, як прийшла мені ідея будувати Сонце, я працював тут цілі дні до втоми, до нестями.

Вони довго сиділи в його кабінеті, і Юм оповідав, як жив тут, як працював, і потім повів до лабораторії і показував усе приладдя і апарати. По стінах скрізь висіли величезні мапи неба і земного рельєфу з якимись складними помітками.

Кілька днів вони ходили оглядати околиці, обмірковуючи деталі переведення плану. Тут, у горах, не було поблизу сонячних рефлекторів, і вони тільки на обрії виблискували десь, наче відблиск пожежі. Тому тут було холодніше, ніж у місті, й майже зовсім темно.

***

Юм був сам. Ще з вечора Ітта полетіла до сусіднього міста, де мав відбутися величезний концерт. Вони в цій країні мали надзвичайний успіх. Ще до Іттиного прильоту за них чули, багато говорили і, коли б не заходи Ради, то, звичайно, їх з великою цікавістю слухали б через радіо-сповісники ще тоді, ще з того боку Землі. Але Рада припиняла хвилі, і вони мали зовсім маленький обсяг. Але тому тепер з такою жагою, з подвійною цікавістю сходилися земляни тисячами на її концерти і пожадливо переймали у свої радіо пофарбовані хвилі.

Юм був сам. У тих великих горах, де вони оселилися, він провадив свою працю. У глибоких розколинах просвердлював він дірки, брав з самих надр землі якісь маленькі грудочки і обережно відносив їх додому. А там довгі вечори просиджував над ними. Досліджуючи їхній склад, він проробляв потім складні досвіди – шукаючи в них силу визволити атомну енергію. Деякі перетворювалися на пару і зникали, лишаючи декілька калорій тепла. Инші запалювалися блідим світлом. Юм досадливо відкидав їх і шукав... шукав.

Сьогодні він знайшов поклади нової породи, що їх давно вже шукав. Обережно сховав дорогоцінні грудочки і рушив додому.

...А до того місця, де він щодня уперто працював, підійшов крадькома хтось і почав шукати. Намацавши у напівтемній розколині нову дірку, він досадливо вилаявся: збожеволів цей Юм, чи що? Без пуття свердлить щодня якісь дірочки, може, він там, усередині, шукає сонця? І як би то його подивитися, що він потім робить у своєму кабінеті?..

***

Ітта уважно керувала своїм маленьким аеро, повертаючись з концерта. Вона мала гарні звістки для Юма. Сьогодні в тому місті, де вона була, її зустріла радісна юрба. Вони кричали їй про нову радість, про любов до Землі й про нове Сонце, без кінця про Сонце. Її на руках зняли з аеро і внесли до зали. Ніколи ще Ітта не грала з таким піднесенням... Стільки бадьорости вклала вона в мелодії аромату і фарб, що сама під їхнім упливом сміялася, рада і щаслива, немов дитина. Тільки б швидше до Юма....

Що це? Просто під вікном лабораторії присмоктався чийсь захисного кольору аеро і видно, як уважно зазирає хтось до кімнати. Мабуть, Юм, захоплений працею, не помічає його. Шкода, що так високо летить її аеро. Зразу вниз – пізно. Побачив і зник.

***

Ченкові надокучило вдавати, наче він не помічає недовір’я і зле прихованої ворожнечі. Часом аж кортіло просто по щирості сказати правду, вилаяти їх усіх і лишитися самому. Самому... Серед такої сили ворогів він навряд чи доведе свою справу до кінця, без допомоги, без жодної підтримки...

Вже кілька день він шукає хвилинки побути самому й перевірити свої досягнення. Треба виробити зовсім маленьку ракету для цієї спроби. Це можна зробити на ручних верстатах в майстернях. Ці верстати такої конструкції, що можуть міняти силу тиснення, свердлити, різати, лютувати, бити – адже робити що завгодно під умілою рукою майстра. Ченк не міг сам зробити таку ракету, не звернувши на себе уваги. Треба когось підшукати... Бо він гальмує справу...

Тут він згадав – завідує майстернями Ван, той старий механік, що так лагідно посміхався завжди до нього. З часу катастрофи він його не бачив.

– Здоров, Ване! Летимо на той світ, чи що?

– Може, хто й полетить. А мені нема куди.

– Що ж так?

Ван суворо глянув на нього,

– Мій син вбив себе, хіба не знаєш? Дивно! Дівчина, яка любила його, казала, що ви з Юмом чули їхню останню розмову там, на концерті пахощів. Вона навіть винуватить вас, що не спинили..

Ченк хотів заперечити, що, мовляв, юнак тоді був у гарному настрої, але гострі очі старого Вана примусили його промовчати.

– І я лишуся з ним тут.

– Слухай, Ване, – тихо сказав Ченк, – я теж лишуся тут.

– Ти?

– Так. Ми створимо нове Сонце й лишимося на Землі.

– Знову ти за старе, Ченку! Покинь вже, – гірко всміхнувся Ван. – І тобі спокійніше, і нам краще, принаймні, не буде чого турбуватися за життя близьких. А проте... хто повірить тепер тобі, раз працюєш тут, на руку Раді?

– Ти помиляєшся, Ване. Я хоча й працюю тут, але я все ж проти Ради.

І Ченк оповів до краю здивованому Ванові, з якою метою пішов він сюди робити.

Ченк не помилився. У Вана в житті лишилося єдине бажання – зробити якось, щоб смерть його сина не була даремна. Кращого співробітника він не міг би собі підшукати.

Після тої розмови щодня заходив Ченк до майстерні, де вмілі руки Вана робили йому маленьку модель ракети. В своєму кабінеті Ченк просиджував наскрізь усі ночі, закінчуючи креслення тих незначних змін в конструкції носа ракет, що мали вирішити справу. Ракета повинна була глибоко врізатися в тверду масу і там розірватися. Таке завдання дав йому Юм.

Якось над вечір зайшов до кабінету Ченка Ван і, хвилюючись, сповістив, що ракетку закінчено. Разом вони вийшли і сіли у невеличкий аеро.

А через кілька хвилин Ченк стояв біля апарату і посилав ізольовану радіохвилю до Юма, який пожадливо хапав кожний звук.

– Модель зроблено. Перевірено. Посилаю. Готую тисячу. Незабаром перешлю.

***

Юм ходив по кімнаті, раз-у-раз поглядаючи на двері. Ітта увійшла. Він кинувся у нестриманій радості їй назустріч, схопив за обидві руки, побіг до столу. Там на грубому шклі лежала малесенька порошинка і сяяла сліпучою іскоркою.

– Я знайшов, Ітто, – нарешті зміг промовити він.

Ітта не могла одвести очі від іскорки.

– Коли б швидше!

Юм зрозумів – вона хотіла, щоб швидше догасло Сонце, щоб запалити нове, яке вони тепер вже мали в руках. Не десь у формулах, на папері, – ні, тут, перед нею, сяяла його малесенька порошинка, його, нового Сонця!

За кілька хвилин він вже спокійніше оповідав:

– У мене є ще одна радісна звістка. Ченк вислав нам маленьку ракету, як ми умовлялися. Тільки-но я шукав її своїм радіо-керівником, вона вже в нашій зоні, і я сам керую її літ. Ченк довів її тільки до межі, що її поставила Рада. Я перейняв її, і тепер вона – наша. За кілька годин ми зможемо, нарешті, зробити нашу останню спробу. Хоча після цієї іскорки вона для мене не страшна. Ну, а що в тебе?

Ітта коротко оповіла за концерт і згадала, що, підлітаючи, бачила когось коло дому.

– За нами стежать! От йолопи! – реготався Юм. – Хотів би я, щоб сьогодні вночі, коли ми робитимемо нашу спробу над скелею, вони побачили її.

– Я певна, що побачать.

______________

Метнувсь огонь: розцвівсь,

розпавсь – аж води закипіли.

П. Тичина

НОВУ було таємне засідання в Залі Вищої Думки. Невелике коло членів чекали нетерпляче на Хронса. Що вдасться йому побачити? Які новини привезе він сьогодні? Коли Хронс, нарешті, увійшов, всі члени повскакували з місць і кинулися до нього.

– Що? Що?

Як і раніше, Хронс, оповідаючи, пильнував увесь час підкреслити свою роль. Дивіться, – наче хотів він сказати, – який з мене чудовий шпигун! Але на цей раз він дійсно мав чим пишатися.

Він був там, де серед великих гір Юм і Ітта провадили свою дивовижну працю. Він оповідав за успіхи Іттиних концертів, за бадьорість і радість, що опанували ту півкулю. Він казав за незбагненні досліди Юма, які йому, Хронсові, пощастило розгадати.

Він довго стежив, не спав багато ночей. І от одного разу...

– Підлетівши знадвору до вікна Юмової кімнати, я побачив на столі його якусь маленьку яскраву порошинку. Юм, мов божевільний, бігав по кімнаті й куйовдив волосся. «Сонце! Сонце!» – шепотів він. Того дня я невідступно стежив за ними. Надвечір Ітта вийшла з дому й довго пильно прислухалася. Раптом весело засміялася і крикнула: «Юме, швидше! Вона летить!» Я побачив маленьку блискучу річ, схожу на наші ракети, що слухняно спускалася долі. Вона присмокталася до шпилю на даху, і ті обидва наввипередки кинулися крученими східцями на маленький майданчик. Тут я добре роздивився – так, то була маленька ракета, цілком така, як наші, тільки ніс у неї був инший, з якимось чудернацькими приладдям на кінці, наче гвинт.

– Гм... – промимрив Голова засідання, – дивно! Ніс, ви кажете?

Хтось вигукнув:

– Кажу вам, тут, безперечно, замішаний Ченк.

– Ну звичайно. Він же і в наших ракетах тепер міняє носи.

– Що таке? – здивувався Хронс.

– Ні, це потім. Кажіть далі, – припинив розмови Голова.

– Зі своїми ліхтариками, що освітлювали їм шлях, пішли вони вже добре знайомою їм стежкою (скільки разів ходили вони нею? просто вже я втомився) до замерзлого гірського озера. Там у одному місці скеля гострим кутом низько звисала над кригою. Тихо порадившись про щось (я не дочув, бо сховався далі від озера. Хто їх знав, що збиралися вони робити?), вони стали проти тої скелі. Потім Юм налагодив свого радіо-керівника, і ракета, відчепившись від шпилю, наче блискавка пронеслася наді мною, з силою вдарилася у скелю й – вибухла. І от… – Хронс спинився перевести дух, – скеля над озером засяла, немов маленьке сонце, але таке сліпуче, що всі ми мусили були руками закрити очі. «Перемога!» – скрикнув Юм. Але удар ракети зсунув з місця скелю. Раптом вона увірвалася і з шипінням і гуркотом упала в озеро. Крига швидко розтанула, а над озером знялася хмара легкої пари.

Хронс скінчив.

– Що ж то було?

– Я гадаю, що вони винайшли спосіб розтоплювати каміння.

– Я певний, що вони хочуть запалити і знищити Землю. Пам’ятаєте-бо, Ченк ще казав тут колись, що, мовляв, смерть краща за ту неволю, яку готує землянам переліт?

– А ви не чули, Хронсе, вони ще згадують там ім’я Ченка? Чи, може, він таки порвав з ними? – спитав Голова.

– О ні! За Ченка вони згадують на кожному слові. Він, безперечно, іде разом із ними!

– Тоді єдине, що ми можемо зробити, це покликати зараз сюди Ченка, і хай він нам це пояснить.

І Голова з’єднавсь із заводом.

– Перекажіть Ченкові, щоб негайно приїхав до Палацу Мудрих Рішень. На нього чекають. Що ви кажете? Улетів?! Куди? Як? Захопив з собою тисячу нових ракет? На схід?

Дехто поскакували з місць і злякано питали один у одного: «Що таке? Хто?»

Голова зблід і важко сів у фотеля.

– Він втік від нас... Ми самі винні.

До нього підскочив Хронс.

– Ми піймаємо його зараз. Це дурниця! Я знаю напрямок. Зараз намацаю його і, на мою думку, нам доведеться Ченка просто вбити, а ракети повернути назад.

– Стривайте, раніше знайдіть, а тоді вирішимо, що робити.

Хронс заплющив очі і всю силу своїх думок і волі скупчив на одному – знайти в безмежному просторі точку, з якої промінює розумова енергія Ченка.

– Знайшов! – раптом радісно скрикнув він і пояснив: – Південний схід, п’ять тисяч метрів над землею.

Всі також заплющили очі, стиснули руками скроні і в нелюдському напруженні посилали свою волю й думки в далекі простори.

– Ченку, ти тратиш волю! Ченку, ти тратиш розум! – важко скандуючи, сказав Голова.

____________

Ідуть потужні сили:

Морок… Жах…

П. Тичина

На височині п’ять тисяч метрів Ченк летів у своєму аеро, а за ним сріблястою хмаркою неслися тисяча ракет. Під ним далеко виблискували десь сонячні рефлектори, і над великими містами жовтавим полум’ям насичено було небо. Ченк хвилюючись думав:

«Вже недалека межа впливу Ради. Ще кілька сот кілометрів. Бідний Ван! Він зробив усе, щоб допомогти нам! І так мріяв полетіти разом зі мною, щоб побачити, як запалає нове Сонце. Але мусив лишитися на всякий випадок. Тепер я можу бути спокійний, мене не помітили, і незабаром я буду недосяжний для Ради…»

Ченк хотів попередити Юма, що вже він близько, але скоро, налагодивши з ним зв’язок, відчув якусь невиразну слабкість думок. Непокірні його волі, вони спинялися на дрібницях, а головного, потрібного він ніяк не міг збагнути. Хотів напружити волю, але й вона вже майже не слухалася його, нервові спазми стискали горло.

«Юме, я гину! Вони вбивають мене!» – встиг, зібравши останні сили, напружено подумати Ченк і в нестямі впав на хитку підлогу аеро. Спазми залізними пазурами впивалися в горло, серце поволі спинялося...

____________

А від сходу мечами йде гнів!..

П. Тичина

Ітта підійшла до Юма й тихо поклала на плече йому руку.

– Юме, ти спиш? Бідний він так втомився, – і вона тихо сіла поруч на канапі.

Зразу думки її замкнулися в звикле коло – Сонце, ракети, Ченк. Ченк... щось вдарило її по нервах.

– Юме! – голосно крикнула вона. – Юме, з Ченком нещастя! Я почула його думку: «Я гину, вони вбивають мене», він кричить врятувати його, чуєш?!

Юм зразу скочив.

– Врятувати! Ти ж знаєш, Ітто, – наша воля безсила проти колективної волі Кола, а може, й не самого лише Кола, але й цілої південної півкулі. Але ми маємо прихильників. Треба приєднати і їхню волю.

Ітта спокійною ходою перейшла кімнату і в затишному кутку кабінета сіла перед невеличким апаратом. Звиклим зусиллям волі скупчила вона всі думки, сконцентрувала усю енергію на одному – збудити в прихильних розумах волю до боротьби за життя Ченка, за долю тої тисячі ракет, що має врятувати Землю.

Сталевий, непохитний вираз її очей поволі м’якшав, і за кілька секунд вона вже зітхнула на повні груди.

– Знаєш, Юме, я навіть не сподівалася такої одностайної багатомільйонової підтримки. Мені здається, що не тільки в нас, не тільки на цій півкулі відгукнулися на мій раптовий заклик, мені почулося, наче здалеку, з нашого ворожого півдня, прилинули прихильні хвилі.

І от за кілька хвилин у безмежних просторах змагалися дві волі.

Одна з жорсткою, непохитною упертістю вимагала загибелі розуму, волі й життя одної маленької істоти, яка в своїх руках тримала тої хвилини долю цілої Землі, долю нового Сонця і всіх землян. Покірне її зусиллям, відступало життя від того слабого тіла. Смерть опанувала його...

Друга воля несла життя, вливала бадьорість, розбивала дужим натиском ворожі лави.

Довго боролися в смертельному герці дві колективні напружені сили.

І от…

В Залі Вищої Думки суворий і нахмурений Хронс раптом якось криво всміхнувся.

– Членство! А може, хай Ченк живе? Може, й справді краще лишитися тут, на Землі? Хай спробують...

Дехто і собі всміхнувся, слухаючи його. Втомлена воля не витримала напруження. Дужчі з членів стурбовано крикнули:

– Стережіться! Нас перемагають!

Але було пізно. Перша хвиля послаблення захопила всіх, і несила була повернути членству втрачену уперту напруженість.

... Десь у далеких просторах Ченк зітхнув. Загроза минула. І знову тверда рука впевнено керувала апаратом на схід, до визволення, до нового Сонця.

***

– Ну, гаразд, Ченку, тепер ти маєш нам все оповісти, – проказав Юм, сідаючи в м’який фотель, коли ранком другого дня Ченк, відпочивши від пережитих хвилювань, спокійний і енергійний, як завше, увійшов до нього.

– Так, то була уперта боротьба, і я багато дечого можу розказати вам цікавого. Сонячна Рада разом із Колом заважають нам, як тільки можуть – відбирають мову в наших агітаторів, примусово змінюють напрям їхніх думок, отже, бачите, вживають всіх заборонених нашою Великою Угодою заходів. Багато ганебного чинять вони, але, поки на нашому боці меншість, ми змушені терпіти, мовчати й ховатися.

Далі Ченк казав, що їхні лави щодалі зростають. Багато допомагали Іттині концерти, хвилі яких все ж просотувалися до них через безліч перешкод. Їх пожадливо хапали, до них напружено прислухалися. Все це створювало хворобливі настрої, робота на заводах підупадала, земляни розгублено шукали виходу. І такою дезорганізованою масою Раді важко було керувати. Раз-у-раз робітники втрачували віру в доцільність своєї праці, і це ще дужче поглиблювало турботні настрої. Останній час, навіть кожної години, коли мала відбутися зміна землян біля машини, скрізь ширили примусові хвилі енергії, віри й вимоги працювати.

– Часто-часто можна тепер побачити таке: робітникові час йти на працю, але під впливом агітації ваших, Ітто, концертів, він не знаходить у собі енергії ставати до машини. В той час надходять примусові хвилі Ради, і в робітника починається важка боротьба волі. Часом, знесилений, він лишається вдома важко хворий. І це не поодинокі випадки. А з того часу, як Коло проголосило остаточний план і порядок перельоту, наших прихильників стало ще більше.

– Що ж, у цьому плані є якісь зміни проти того, що знаємо ми? – спитала Ітта.

Ченк стисло переказав їм останній план Кола.

Всі о призначеній годині мають зібратися біля ракет, захопивши мінімум скарбу. Кожна ракета матиме напоготові певну кількість спеціально виготуваних шкляних шухляд, які герметично загвинчуються, і з них після того викачують повітря. Це приладдя призначається для анабіозу. Рада називає їх «камери», а серед землян кинув хтось назву «труни», і вона скрізь тепер поширилася. Землю буде поділено на багато районів, і мешканців кожного з них по черзі будуть заморожувати в оті «труни» й великими партіями зразу відправляти до иншої планети.

В кожній ракеті лишатимуть двох-трьох землян за вартових, не в стані анабіозу. Вони мусять через рік збудити, поволі нагрівши камери, таку саму кількість з своїх подорожніх, а самі заступлять їхні місця. В такий спосіб всі земляни мають прилетіти до иншої планети не постарілі, й до того ж у кожній ракеті буде кому збудити решту по закінченні подорожі.

– Стривай, – перепинив Юм, – для нас найцікавіше, коли саме мають відлетіти ці ракети.

– В оповістці сказано так: перша партія летить через ½ години після того, як загасне Сонце. Анабіоз потребує п’ять годин, отже першу партію буде заморожено ще до згасання Сонця.

– Значить, їх ми, мабуть, не встигнемо врятувати, – з сумом сказала Ітта. – А скільки землян має бути в кожній партії?

– Мільйон. А хіба тут, у вас, цього не знають?

– Ні, може, й тут вже відомо. Тільки ми з Юмом останні дні такі зайняті своєю роботою, що не маємо навіть часу прослухати останні звістки.

Потім Ченк докладно спинився на маршруті перельоту. Низько схилившись над великою мапою, всі втрьох уважно вдивлялись у шлях, яким востаннє мають летіти земляни.

– Передбачається, – казав Ченк, – що в дорозі може виявитися необхідність десь спинитися. Для цього обрали Сатурн. Маленькі місяці, які нещодавно утворилися з його колишнього кола, ще не прохолонули, і, бігаючи навколо своєї матері – Сатурна, вони мають на деякий час заступити бідолашним землянам втрачену Землю.

– Бачите, – схвильований, спинив його Юм, – які близькі наші ідеї!

– Близькі й разом без краю далекі, – тихо додала Ітта

– Ну що ж, – продовжував Ченк, – вони теж намагаються обернути свій план по змозі на привабливий, певний. Вони зважують, що в їхній подорожі на них чатують безліч несподіванок, може, й катастрофічних. Бо хоч які досвідчені і впевнені в собі їхні небознавці, але все ж якусь раптову космічну зміну, якогось несподіваного велетня-метеориту вони не можуть передбачити, і тоді гине уся справа. І щоб запобігти цього, вони в ракетах зробили приладдя, що дозволяє міняти напрям і хуткість льоту, а тепер ще вирішено зв’язати їх під час подорожи радіопередачею. Отже, в діях їхніх буде повна згода.

– Не розумію, – гостро сказала Ітта, – просто не розумію, як, маючи перед себе дві пропозиції – нашу й Радину, – земляни ще можуть вагатися? Але все ж я глибоко переконана, що перший промінь нашого Сонця забезпечує нам абсолютну перемогу.

***

Тисяча блискучих ракет стояли напоготові в бойовому порядку. Ченк востаннє обходив їх довгий шерег. Все було готово, кожна ракета містила в собі таємну речовину, що мусила, розклавши атоми, здійснити «химерний» проект.

Дбайлива рука Ченка повіряла складний механізм. Кожний гвинтик, кожне коліщатко працювали з математичною точністю. Ні, помилки не могло бути! Тільки б Рада не випередила... Востаннє глянув Ченк на своє створіння. Вилиті з коштовного твердого металу, озброєні захисними від тертя й нагріву панцирами, вичікували наказу рушати 1000 сигаровидних ракет.

Схиливши чола над велетенською мапою неба, стояли Юм і Ітта. Олівець Юма блукав між назвами зірок, иноді зупинявся, щоб підкреслити якусь назву, й далі продовжував свій шлях. На клаптику паперу з якимись розрахунками, що лежав поруч, було підкреслено червоним кілька цифр.