Текст книги "Сонця!"

Автор книги: Єлизавета Кардиналовська

Соавторы: Тетяна Кардиналовська
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Тетяна й Лизавета Кардиналовські

СОНЦЯ!

Ілюстрації Абрама Старчевського

Всі ми серцем дзвоним,

Сним вином червоним

Сонця, хмар та вітру.

П. Тичина

АНКОМ Ченк зайшов до свого приятеля О’Неля. Молодий учений сидів перед столом у глибокій задумі. Кілька стародавніх рукописів і книжок розгорнені лежали перед ним. Ренц О’Нель був захоплений науковою працею – він вивчав якісь пам’ятники стародавнього друку.

Пухнатий килим ковтав м’які кроки Ченка, і Ренц не ворухнувся, коли він наблизивсь.

– Я за тобою, Ренце! Ходім.

Але той сидів, низько схиливши голову. Ченк поклав на плече йому руку і... раптом зблід.

– Ренце! – скрикнув з болем і жахом.

Під пальцями відчув він задубіле, холодне тіло. Голова О’Неля жалісно якось і безпорадно хитнулася і знову байдуже впала на груди.

Розгублено глянув Ченк на стіл – біля розгорненої книжки розбита ампула, поруч – радіо-записувач. Рвучко схопив ампулу – рештки отрути! Шукаючи розгадати таємницю, нервово перекинув кілька сторінок книжки, і на пожовклій обкладинці, де ледве помітний стояв напис старого письма – Павло Тичина, «Сонячні кларнети», – очі його зупинилися на словах, писаних рукою Ренца: «Ченку, сховай від людей – в цій поезії страшна отрута, що вбила мене».

Книжка впала долі... Похололу руку Ченк простяг до вимикача радіо-записувача, і тоді мертву тишу кімнати наповнив такий спокійний, знайомий голос Ренца:

– Слухай, Ченку. Багато думав я раніше, ніж піти на цей крок... Але иншого виходу немає... Я оповім тобі зараз усе, бо хочу, щоб смерть моя не була загадкова. Отже слухай...

Ченк важко сів у фотель і наче до живого тихо промовив:

– Я слухаю тебе, Ренце.

– Я знаю, сьогодні ранком ти прийдеш, Ченку, – казав далі знайомий голос, – щоб разом іти до Сонячної Ради... Ти вважаєш, що тепер час подарувати твій винахід, що удосконалить продукцію ракетного заводу. Ти хочеш, щоб я бачив твій тріумф, поділив твою радість. «Земляни, наше Сонце згасає раз-у-раз швидше, але ви можете не турбуватися!» – так казатимеш ти. Але я давно вже зневіривсь у цьому. Пам’ятаєш наші суперечки?! І сьогодні вночі я не спав, усе думав. Я малював собі смерть Сонця й Землі, страшну будучину на иншій планеті... Чи думав ти, що чекає нас там? Чим загрожує для нас культурна відсталість мешканців тої планети? Вони ж бо мають зовсім инший соціальний лад, приблизно той, якого позбулися ми колись низкою страшних революцій, кривавої боротьби. Коло запевняло, що в цій малокультурності запорука нашого панування там. Пам’ятаєш?

Ченк ввесь напружено тягнувся уперед, і його побілілі пальці до болю вп’ялися в поруччя фотелю.

– Але це або глибока помилка, або свідоме обдурення! Нас, землян, буде там багато тисяч разів менше, ніж тих істот. І до того що ж зробимо ми, не маючи там ані радіо, ані електрики, ані наших літаків? Чим боротимемося? Коли все, що маємо, вся ота наша культура лишиться тут, на мертвій Землі, у вічній темряві!?..

Ченк здригнувся й рукою закрив рупора, наче хотів затулити рота Ренцеві. Потім він скочив і, заклавши руки за спину, почав ходити нервовими кроками по килиму. І слухав далі вже надламаний, вже скорботний голос друга...

– Я ніколи не бачив яскравого полум’я Сонця, як не бачить його ніхто тепер із землян. Воно вмерло для нас, і тільки я в отій стародавній поезії, що вивчаю її через ціле своє життя, тільки я зрозумів, побачив Сонце, що його ті щасливі люди звали «палаюче», «волосожаре». Я побачив його в своїй химерній уяві й жити тепер в сутінях нашої планети не можу. Прощай, Ченку! Я вбиваю себе, бо знаю, що не в моїх силах спинити тебе. Ти надто переконаний у своїй правоті, я – у своїй. Тільки лихо, тільки нещастя принесеш ти Землі. Бачиш, я смертю своєю доводжу, що несила мені погодитися з тобою. О, коли б змога дати Землі нове Сонце! Нове Сонце!..

Голос обірвався з якимось прозоро-скляним звуком. А Ченк ще стояв, стискаючи в руці маленьку пожовклу книжечку і не міг відвести очей від візерунку літер – «Сонячні кларнети», П. Тичина.

Потім він сів і нервово перегортав сторінки. Сонячною міццю і красою насичені рядки поезій сплітали траурний серпанок над домовиною Ренца, і здавалося, наче сам він казав словами поезій.

Більше не побачу сонячних очей.

Буду вічно сам я в чорному акорді.

Очі Ченка пожадливо вбирали слова, і мимоволі отрута їх опанувала мозок...

***

...За кілька хвилин Ченк переказав до Сонячної Ради про самогубство професора стародавньої літератури Ренца О’Неля. Ця звістка глибоко схвилювала всіх, бо за останні віки то був перший випадок самогубства. На повістку чергового засідання ради була внесена доповідь Ченка.

____________

Буде бій

Вогневий,

Сміх буде, плач буде

Перламутровий.

П. Тичина

Ченк перший прилетів на зібрання Сонячної Ради до Палацу Мудрих Рішень і, схвильований, зразу пройшов до Зали Вищої Думки. Глибокі фотелі, маленькі гнуті столики біля кожного з них, м’яке світло – все давало змогу цілком віддаватися розумовій праці, і часто геніальні думки зароджувалися під високою, прозорою банею, що прикривала круглу залу.

Ченк був сам. Після пережитого він хотів зібрати думки, зметикувати ті несподівані для нього висновки, що так боляче виникли.

Він не звик вагатися. Шлях його був завжди ясний, і він рішуче йшов ним.

На тому заводі, де він був за головного інженера, виробляли, як і скрізь тепер, міжпланетні ракети. Їх треба було зробити силу, велику силу, щоб усіх землян перевезти до иншої планети, коли Сонце загасне остаточно. А останні звістки з Центральної Обсерваторії були такі непевні, такі турботні. Треба прискорити вироб ракет. Він умовився був з Ренцем разом іти до Зали Вищої Думки, там урочисто подарувати землянам свій винахід, що удосконалить конструкцію ракет.

А тепер?..

Хтось тихо торкнувся його рукава.

– Що це ви так глибоко замислилися, Ченку?

Він здригнувся. Коло нього стояв Голова Ради й ласкаво посміхавсь.

– Ми всі знаємо, яку страшну втрату вчинила нам доля. Але зараз ви матимете змогу відпочити думками й поділитися з нами сумними враженнями несподіваної смерти нашого спільного друга... Сідайте, прошу. Вже всі зібралися.

– Вибачте, – сухо й непривітно відповів Ченк, – я замислився трохи...

Напівлежачи в глибокому фотелі, Ченк примруженими очима оглядав залу. Фонографи, що фотографували голос разом із обличчям промовця, складні прилади, де чіткими рядками записувалося думки високого напруження, рефлектори вольового імпульсу й т. д., в строгому порядку стояли на кожному столику. Частину місць у Залі займали члени Кола Мудрих Рішень; решта місць здебільшого була порожня – її призначалося для тих землян, що принесуть сюди якусь видатну ідею. І коли апарат, що приймав і записував лише думки високого напруження, відзначав її, він ставав за члена Кола.

Зараз у Залі були лише члени Сонячної Ради, одної з багатьох частин Кола. Все знайомі, знайомі обличчя... Раптом Ченк помітив, що на «кандидатських», як жартували члени, місцях сидів якийсь юнак. Ченк уже бачив колись його енергійні очі в цій залі. Він запально говорив тоді про свій проект будови нового сонця. Ченк добре пам’ятав, як глузували тоді з цього молодого вченого!

– Ви маєте дати нам нове сонце, дитино моя? – іронічно запитав його тоді голова. – Чи не захопили ви його з собою в кишені, щоб показати нам? Ми вже вийшли з тих літ, щоб сномарити такими цяцьками.

Всі сміялися й навіть не дали юнакові слова для відповіди. А тепер він знову тут... Сьогодні... Саме сьогодні, коли...

Зусиллям волі Ченк відірвав від нього увагу й почав прислухатися, що говорив голова...

– О’Нель убив себе... Вбив, як колись наші романтичні предки. Ви щойно чули фонографа, який передав вам його останні слова, і ви всі бачите, що це злочин. Так, членство! Так! Це страшний злочин проти всіх землян. Хіба ж ми, дужчі серед сильних, хіба ми не знаємо так само добре, які потворні перспективи відкриває нам переселення до иншої планети? Але це єдиний порятунок. Сонце гасне! Иншого виходу ми не маємо. Членство! Нумо ж мерщій будувати ракети! Покладемо всі сили на те, щоб утримати землян від паніки! Ренц О’Нель забив себе, але це треба заховати, як таємницю. Инакше це злякає, стурбує всіх і хто знає, до чого приведе землян. Він зрадив нашу справу, і ми мусимо запобігти тим наслідкам, що можуть виникнути. Мужність і спокій – це єдине, що порятує нас тепер, високодумне членство!

Всі притишено гостро слухали. Далі перегуки:

– Цілком слушно, членство! Ми не можемо всім сказати цю гірку правду.

– То був би злочин!

– Звістка про самогубство, безперечно, переполошить геть усіх землян.

– Можуть стати заводи!

– Земляни зречуться летіти – і загинуть!

– Ні, не загинуть, – вигукнув несподівано хтось, – є инший порятунок!

Але галас обурення заглушив його, і тільки всі здивовано оберталися, наче шукаючи – хто насмілився йти один проти всіх тут, у цій залі?!

Ченк хапливо взяв рупора і сам ледве впізнав свій голос, що раптом став крицево суворий.

– Членство! Ренц О’Нель не був зрадник!

Йому не дали говорити далі.

– Як не був?

– І ви з ним?

– Позбавити його слова!

Але голова підвів руку, і Ченк дістав змогу говорити далі.

– Ренц О’Нель не був зрадник, – твердо повторив він, – Ренц чесно жив і чесно вмер, бо ж дійсно жахна та неволя, яку готуєте землянам ви...

– І ви, і ви, Ченку, з нами разом, – в’їдливо перебив його хтось.

– Так! Яку до сьогодні, я підкреслюю, до сьогодні готував з вами і я. Але смерть О’Неля відкрила мені очі. Я закликаю вас, членство, виправити свою помилку! Не губіть землян! Поширте звістку про самогубство О’Неля. Закликайте землян шукати способу зробити нове сонце, поки не пізно! Я піду звідси для того, щоб ширити це скрізь. І коли ви не зі мною, то я проти вас!

Багато рук потяглося до рупорів. Стримати обурення вже не було змоги.

– Він збожеволів!

– Женіть його!

– Це ганьба, – у цих стінах безглузді думки!

Голова знову підвів руку, і поволі галас ущух.

– Слово має Хронс.

– Високодумне членство! Ми багато сил, енергії й думок поклали на те, щоб врятувати землян від неминучої смерти, коли загасне Сонце. Зробити більше несила нікому. Сонце згасає раз-у-раз швидше. Нам незабаром треба летіти з Землі, – і ми мусимо немилосердо засудити й заплямувати, як зраду, вчинок мертвого О’Неля й, на жаль, ще живого зрадника Ченка!

Зала завмерла. Ченк був один із найповажніших членів Ради, й такий гострий виступ Хронса вразив усіх. Але й несподівана рішучість, з якою Ченк захищав Ренца, бентежила радників. Апарати вказували максимум нервового напруження. Слово «зрадник» було кинуто, і вже дехто напівголоса повторював його.

Знову виступив голова.

– Я гадаю, що ще зарано називати Ченка зрадником. В його виступі я бачу помилку, щоправда, прикру, але все ж тільки помилку. Ви бачите, він, як і ми, шукає врятувати Землю. Зрадливий вчинок Ренца важко вплинув на нього. Але ми мусимо нагадати Ченкові, що, тільки перебравшись до иншої планети, з иншим сонцем можемо далі існувати. Там буде, без сумніву, важке життя, але все ж воно краще від смерти. Иншого виходу ми не знаємо...

– Але ж мусимо шукати його! – запально вигукнув Ченк. – Ми до останнього мусимо шукати иншого порятунку! І притягти до цього всіх. Кажу вам усім, це – злочин, що ви робите! Ренц тисячу разів правий! Треба шукати, шукати...

Тоді рвучко скочив юнак, що сидів осторонь, і, порушуючи всі основні правила Ради, голосно скрикнув:

– Я – Юм! Я знайшов! Я врятую вас, земляни!

Незвичайне в цій Залі звернення «земляни» зразу обірвало галас. Члени Сонячної Ради, що тримали долю Землі в своїх руках, раптом відчули себе звичайними землянами, тими маленькими істотами, що немов порошинки можуть загинути в космічній катастрофі. І глибока тиша опанувала Залу.

– Слухайте, земляни, – повторив твердий, рішучий голос. – Я створю вам нове Сонце. Його гаряче проміння дасть тепло, життя й радість похмурій Землі!

Кажу вам, ви мусите повірити мені! Ваш проект перельоту блідий і безсилий перед могутністю мого твору. У вас ракети в безвість, у мене – Сонце тут.

І якось зразу всі побачили, які незвичайні очі в цього юнака. За довгими промінястими віями вони палали, наче два справжніх маленьких сонця, і глибока віра в себе надавала їм дивовижної сили.

– Моє сонце, – казав він далі, – відродить колишні, забуті часи на Землі... А ваші ракети, цей витвір кволої, старечої думки...

Він не кінчив... Члени поскакували з місць і обурено вимагали, щоб того юнака, що навіть роками не вийшов до звання вченого, позбавити розумової енергії, бо вона лише велику шкоду може заподіяти землянам.

– Шкоду? Його мозок – шкоду... Ха ха! – глузливо засміявся Хронс. – Та він просто знічев’я, для забавки вигадав собі лялечку, а ви поставилися серйозно! Якомусь дурному хлопчиськові ви даєте право говорити тут.

– Правильно! Правильно! – підхопили звідусіль,

Ледве вгамувавши Залу, схвильований голова звернувся до Ченка й побачив, що коло нього стояв Юм.

– Ще не пізно, Ченку, – гірко сказав голова, – ви наш поважний, наш улюблений член. Ще не пізно для вас виправити свою помилку. Ми знаємо, ви маєте винахід, який допоможе виробництву міжпланетних ракет. Ми навіть чекали, що сьогодні ви його урочисто подаруєте в цій Залі землянам, все ще віримо вам, Ченку!

Ченк сумно похитав головою.

– Ні. Я не відкрию вам таємниці свого проекту. Ні. Я не дам вам його, поки не переконаюся, що Юм помиляється. Я вірю йому. Я знаю, що в нього геніальний мозок! А його роки? Вони для мене тільки запорука свіжої, яскравої енергії! До побачення... а може… може, й назавжди!

В повній тиші Ченк із Юмом вийшли з Зали.

***

Виходячи з Палацу Мудрих Рішень, Ченк і Юм мовчали. Обидва думали про трагічність і відповідальність того, що сталося. Мовчки сіли вони на свої аерофотелі* й, пов’язавши їх один до одного ланцюжками, безшумно піднеслися над вулицею.

– Куди?

– До Великого Заводу.

Вони тримали свої апарати на рівні десятих поверхів, бо обидва хотіли ближче придивитися до життя на залюднених вулицях, того життя, доля якого несподівано перейшла до їхніх рук.

Звичайний спокій великих вулиць останніми днями був помітно порушений – Центральна Обсерваторія подавала турботні звістки. Сонце раптом почало згасати швидше, і всі попередні розрахунки виявилися помилковими. Коло Мудрих Рішень ухвалило поширити по місту хвилі бадьорого настрою, але й через цю бадьорість струмкувала схвильованість і неспокій. От і зараз на великому майдані, коло високого згукоссавця,* гомонять голосно й нервово. Авто, метрополітени, аерофотелі й багато різних машин безшумно нишпорили по вулицях, і сьогодні їх наче більше, ніж завжди.

Юм всміхнувсь.

– Знаєш, Ченку, мені чогось спало на думку, що коли б оце виключити раптом всі згукоссавці, то від гуркоту, гомону й крику можна було б поглухнути, збожеволіти... Але ти не слухаєш мене?

Так, Ченк не слухав.

Глибоко замислений, дивився він крізь чисте, прозоре повітря на велетенські сонячні рефлектори над дахами хмародряпів, на високі шпилі конденсаторів сонячної енергії й думав, що все це має небавом загинути, що все це даремне, непотрібне... Земля вмирає...

І він міцно стиснув руку Юмові:

– Твоє Сонце... Тільки твоє Сонце...

Вони наближалися до Заводу.

Раптом десь з-за рогу виринув незграбний аерофотель. То був фотель Хронса, того самого Хронса, що так глузував з ідеї Юма, що йому така безглузда здавалася думка будувати нове Сонце. Ченк і Юм зразу взяли вгору, щоб уникнути неприємної зустрічи. Несподівано чують:

– Ченку, куди ж ви так швидко?

Жіночий голос. Вони здивовано глянули вниз. Поруч незграбного летів маленький, елегантний фотель,

– А я вже годину шукаю вас скрізь... Оце коли б не Хронс, то так були б і не зустрілися, – привітно гомоніла жінка.

Юм холодно глянув на Хронса, а Ченк промовив:

– Так, Ітто, я тільки-но із Ради. Гадав залетіти до Заводу, а там додому. Багато праці.

– Чула, чула. Мені Хронс все розповів. І за того дивака, що якесь нове сонце будувати збирається. Покажіть мені його, Ченку. Добре? Коли в його очах відбивається те сонце, тоді я...

– Не жартуйте, Ітто, – нахмуривши брови, серйозно мовив Ченк, – з цього сміятись неможна. І не дивака якийсь, а той великий вчений ось-тут перед вами. Прошу, – і він протяг руку в бік Юма.

– Вибачте, – зніяковіла Ітта, – але Хронс так кумедно оповідав мені про це, – і вона знову засміялася.

– Дуже радий, що це дало вам кілька веселих хвилин, – сухо відповів Юм. – То як, Ченку? Може, відстібнути твого фотеля, бо щодо мене, то я поспішаю.

– Не гнівайтеся, – зразу змінила тон Ітта. – Ченку, скажіть йому, ви ж знаєте, я не хотіла образити...

– Справді, Юме! То ж Хронсові вибрехеньки. Не можна це так приймати.

Ітта обережно, ласкавим тоном:

– Я хотіла, власне, запросити вас, Ченку, сьогодні ввечері на мій концерт... Я закінчила ту мелодію, початок якої вам так подобався. Пам’ятаєте? Я хотіла також і вас, Юме...

Ченк перебив:

– Так, Юме, хіба ти не чуєш чудових пахощів нових мелодій? Їх навіть зараз чути від Іттиних пальців...

– Мовчіть, не перехвалюйте, – перепинила Ітта, – я справді хотіла також запросити і вас, Юме, на мій концерт, не як винагорода за посміх...

Юм ввічливо схилив голову.

Потім вони з Ченком піднесли руки – останнє вітання – і полетіли далі.

____________________

А сонця, сонця в їх красі –

не чуть...

П. Тичина

А великому майдані стояли металеві велетні. Цупкими ногами вп’ялися вони у збитий ґрунт. Широкі стежки, залляті зеленою, якоюсь блискучою речовиною, вабили око. Поміж машин на невеличких газонах росли декоративні квіти дивовижної форми. На своїх надміру довгих стеблинах тяглися вони до сонячних рефлекторів в марній надії знайти в них життьові сили... Збавлене хлорофілу, біляве листя мляво звисало долу, а прозоро-кволі стеблинки безсило спиралися на штучні підпертя... Маленькі порохоссавці висмоктували з машин, з полив’яних стежок, з рослин найдрібніші порошинки. Було тихо, бо звукоссавці стояли біля кожної машини.

Цей завод був гордість Ченка. Всередині міста билося його сталеве серце. Машини – живі істоти, позбавлені розуму, покірні волі людського генія – беззвучно і точно виконували складну роботу. Ідеальна конструкція, втілена в художню форму, зробила з машини мистецький твір, над створенням якого працював колективний розум інженера, архітектора й художника. Машина цілком звільнила землян від фізичної праці, і за єдину вправу для м’язів був улюблений землянами спорт.

З насолодою завжди ходив Ченк по запашних алеях заводу. Зупинявся і слухав короткі накази механіків і стежив, як ретельно і слухняно виконує їх машина. Цими коротенькими словами, цією «машиновою мовою» теж пишався Ченк. Односкладові слова із сполучення твердих, губних чи шиплячих звуків, промовлені у невеличкі рупори біля машини, давали різної сили звукові хвилі. Від них тремтіла чула мембрана, що замикала ток і примушувала машину або змінити рух, або прискорити, або припинити його зовсім.

Ченк зупинився перед високою і стрункою машиною, що вгорі мала довгу, наче хобот, руру, яка закінчувалася широкою пащею. З цієї пащі раз-у-раз вилітала блискуча, новенька ракета, робила пробне коло над плацом і з наказу радіоапарату злітала на землю в свій ангар.

Ця машина, що провадила останню частину роботи – була найулюбленіша Ченком, і часто він подовгу простоював перед нею і захоплено стежив упевнений літ сріблястих птахів. Але сьогодні часу не було.

Юм нетерпляче кликав:

– Мусимо швидше розпочати нашу роботу. Адже Рада часу не гає. Не гаймо ж і ми.

Вони пройшли повз машини, де скаженим темпом вироблялися ракети. Ченка зустріли радісним вітанням – на нього сьогодні особливо чекали, – він обіцяв дати удосконалення до машин.

– Ну що? Ну як? – чулося зо всіх боків.

– Ні, ні, ще не зараз. Ще трохи згодом. А у вас як?

– Працюємо, як завжди – з натхненням, Ченку, – відповів, посміхаючись, старий механік Ван.

Ченк вирішив скористати з того, що Ван знав колись Ренца.

– Ти чув, Ване, сумну новину?

– Про смерть Ренца? – він похитав головою. – Чув, чув... І як це ніхто не знав, що в нього була така жорстока хороба? Тільки з оповісток Кола Рішень ми дізналися про це.

– Ні, Ване. Це неправда, – твердо сказав Ченк.

– Що? Що неправда? – декілька землян наблизилися до них.

– Ренц умер не через хоробу. Він сам забив себе.

– Як забив? Сам? Що ти кажеш, Ченку?

– Так. Отруїв себе страшною отрутою.

– Чому ж? Що сталося?

– Його радіо-лист, який промовив він до мене, мабуть, за кілька хвилин до смерти, пояснює це. Він умер, злякавшись неволі на новій планеті, куди ми маємо перелетіти.

– Неволі?

– Я сам про це думав!

– І я, я теж боюся цього!

– Ну далі, далі. Кажи!

Ченк спокійно слухав ці вигуки. Потім:

– Перед смертю Ренц благав землян не кидати Землю. Створити нове Сонце.

– Нове Сонце?

– Нове Сонце, ви кажете?

– Це ж безглуздя! Він, мабуть, збожеволів!

– Ні, він був цілком нормальний. Нове Сонце – це не безглуздя. Ну, прощавайте. Я не маю більше часу.

Його намагалися затримати, його без кінця запитували, але він із Юмом вийшли з заводу.

– Подивимося, – роздумливо сказав Юм. – Подивимося, до чого вони прийдуть. Перше зерно кинуто.

– Так, цікаво! Які висновки, які наслідки... Зараз лечу сповістити ще Центральну Станцію Звідомлень. Треба, щоб до вечора ця звістка оббігла Землю. Ми маємо надто мало часу.

– А я – до себе, в лабораторію. Бувай!

____________

Сум серце тисне:

– Сонце! Пісне!

П. Тичина

Ченк був дуже радий зустріти у великій концертовій залі Юма. Після необережного жарту Ітти він ніяк не сподівався на це.

– Добре, що прийшов. За десять хвилин почнеться, – звернувся до нього Ченк.

– Хочу відпочити. Але чому ти такий стурбований? Ходім на хвилину, ще встигнеш розказати.

Вони хотіли пройти до бокових невеликих зал, бо в цій круглій величезній, що вміщувала кількадесят тисяч землян, було надто шумно.

У затишному кутку синьої кімнати Ченк зразу змінився. Він важко сів на канапу і прикрив рукою очі.

– Мерщій, Ченку! Що сталося?

Тоді тихо, поволі, наче шукаючи слів, Ченк оповів, що звістка про самогубство Ренца, яку вони (вони ж самі!) сьогодні скрізь поширили, що ця звістка спричинила страшні наслідки... Земляни немов раптом згадали, що в них є ще й инший вихід – смерть! Протягом цілого дня надходили звістки про самогубства, що загрожували набрати масового характеру. В своїх останніх радіо-записках всі згадують Ренца – неволю – Сонце.

– Стривай! Хай Коло своїм авторитетом позбавить землян права розпоряджатися своїм життям.

– Пізно... Дисципліна загинула з перших хвилин. Таке розпорядження дали, але жодних наслідків. Якесь божевілля охопило розуми. Пізно, Юме...

То був перший випадок за останні віки порушення абсолютної дисципліни. Нікому досі й на думку не спадало порушити вищі накази. Але вибух масового божевілля руйнував усе.

Стримавши свої завжди сталеві нерви, Ченк уже спокійніше казав далі:

– З шостої години Коло почало ширити хвилі бадьорости, але мало, зовсім мало надії на успіх.

– Це жорстоко, але, може, так краще. Вони швидше зрозуміють, що дійсно треба шукати иншого виходу, – сказав Юм.

Раптом по всіх залах звичайне жовтаве світло змінилося на фіалкове – то був знак починати концерт.

– Ходімо до зали, Ченку! Мені здається, хвилі все ж мали наслідки: подивись, які спокійні обличчя.

– Спокій? Ще не знають, від чого...

В центрі величезної зали була невисока кругла естрада, вкрита прозорою, загостреного вгорі банею. Тендітні стінки її, крізь які ледве видно було якусь тінь, переливали мільйонами дивовижних фарб і відтінків. Непомітні дірочки, мов шпарини, вкривали всю баню. По стінах зали, на рівні голів присутніх, ішов щільний пас регуляторів, рефлекторів, вентиляторів, висмоктувачів, що мали рівномірними хвилями розносити пахощі по всій залі.

У глибоких, м’яких фотелях поволі затихала кількатисячна юрба...

Світло пригасло... Повна тиша…

Переливчаста баня тепер сяяла всіма відтінками, які могла створити химерна техніка сучасности... Струнка постать всередині викреслилася цілком виразно… Ітта простягла руку до радіо-оповісника, і в залі почувся її дзвінкий голос:

– Мелодія Ясної Бадьорости.

Легкий шелест і знову тиша.

Ітта торкнулася клавіатури...

Ледве чутні солодкуваті рожеві пахощі легким струменем полинули до зали. А навздогін їм вже неслися бадьорі, жваві різнобарвні хвильки, наче перестрибуючи одна через одну. Гіркі червоні Пахощі змагалися з тьмяно-синіми тонкими і в ритмічному танкові спліталися в барвисті ароматні візерунки.

Ітта піднесла руки – коротка павза – і тисячі висмоктувачів раптом стерли всі пахощі і загасили їхні офарбовані хвильки. У чистому повітрі знову поллялася мелодія, прорізуючи темряву гострим промінням, що на втомлені нерви нюхачів накидала химерний серпанок спокою й забуття.

Ітта скінчила... Перерва.

Через кілька секунд спалахнуло сліпуче світло, і весела юрба рушила в призальні кімнати.

Пожадливо прислухалися Ченк і Юм до нібито безтурботного сміху навколо і пильно вдивлялися у спокійні обличчя... Вони не йняли їм віри. Хіба справді хвилі бадьорости і ці дивні чарівні пахощі полонили волю й нерви змучених землян. Чи надовго?

Але, проходячи повз якихось дівчину і юнака, вони почули розмову, що глибоко схвилювала обох.

– Не вірите?– питав чоловічий голос.

Павза.

– Так дивіться! – і він поклав на її долоню маленьку прозору ампулку.

Дівчина скрикнула і рвучко кинула її.

– Тепер, – з притиском сказав юнак, – тепер ви мені повірили? Кажу ж вам, що тільки оцей концерт врятував мене. Ітта геніально грала сьогодні.

Далі вони не чули. Тільки Юм побачив, як дівчина низько схилилася і стиснула юнакову руку.

Вони мовчки пішли далі.

В Іттиній кімнаті побачили декількох її поклонників. Вони весело гомоніли і щиро вітали її з успіхом.

– Ви даєте нам велику естетичну насолоду, – казав один.

– Ви підносите наші почуття на недосяжну височінь, – з пафосом перебивав його другий.

– Ви, ви, ви... – жартівливо повторила Ітта, – ви – всі мені надокучили.

– Сподіваюся, що не всі, – весело сказав Ченк і привітно підніс руку…

– А... і Юм! Вітаю!

– Я зайшов, щоб привітати вас з такою надзвичайною мужністю, з таким героїзмом... – мовив Юм.

– Мужність?.. Героїзм?.. Що ви?

– Так, Ітто, ми прийшли подякувати вам. У таку страшну хвилину ви знайшли в собі сили для радощів. Навіть більше, ви знайшли в собі сили для нашої радости…

– Мене дивує якась урочиста трагічність у ваших словах. Ні, справді, подобалася я вам сьогодні?..

Ченк ласкаво всміхнувся їй.

– Ах, жінка! Завжди ти однакова. Подобалася і ти, і твої мелодії, і настрій, і наслідки... Все, все.

– От знову не розумію, які наслідки? Ну, годі. Частуйтеся.

Вона посунула до них тацю, де лежали невеличкі різнокольорові платівки.

– Я сьогодні у філософському настрої, – сказав Юм з усмішкою. – Навіть ці овочі викликають багато думок.

– А саме? – зацікавилася Ітта.

– Та от ви їсте ці ананаси чи помаранчі, і вам на думку не спадає, як їх зроблено. Правда ж? Хіба ви пригадуєте, що ми навчилися брати з землі, з неорганічних речовин те, що входило до складу живих рослин, і що ці платівки і смаком, і пахощами, і своєю консистенцією, і хемічним складом абсолютно такі, як їхні живі предки?..

Ви уявляєте собі, Ітто, – казав він далі, – яку насолоду мусили відчувати колишні земляни, коли вони зривали з дерева соковиті, живі плоди, викохані палаючим сонцем?

Ітта на хвилинку замислилася, і потім весело:

– Тепер розумію, чому у вас сьогодні такий трагічний настрій. Вам шкода нас, бідолашних, що ми не мусимо лазити за кожним помаранчем десь на дерево, але можемо спокійно, сидячи в комфортабельному фотелі, їсти...

– ... Його сурогат, – закінчив Юм. – Заплющіть очі, Ітто, і слухайте... На березі синього, такого синього, що наші очі посліпли б, моря ростуть дерева з зеленим листям, з чудовими квітами. Ви ж знаєте, на деревах виблискувало соковите листя… були барвисті квіти... і сяяло Сонце...

– Годі сентиментів, Юме! Тут справа ходить не про ананаси, але про наше життя! – перебив Ченк.

– Знову якийсь трагізм! Ну, скажіть же мені, Ченку, щоб я хоч щось зрозуміла! – вже роздратовано скрикнула Ітта.

– Так ви не знаєте? – до краю здивований глянув на неї Ченк.

І тільки тут вони з Юмом збагнули її спокій, і жарти, і бадьору музику... І невимовний жаль стиснув їхні думки. Сказати тепер все? Чи утаїти? Вони ніяково мовчали.

– Ну!

Хтось із присутніх сказав:

– Їм, мабуть, неприємно говорити про це тут, на веселому концерті, коли всі на хвилину змогли забути за цей жах...

– Швидше!

– Не хвилюйтесь, Ітто, – стримуючи себе, сказав Ченк. – Справа в тому, що звістка про самогубство Ренца...

– Як самогубство? – очі Ітти широко розкрилися.

– Так, він сам забив себе. Ви не чули? Туга за Сонцем, жах неволі...

– Неволі там, на иншій планеті. Благання Сонця, нового Сонця... От його останні слова... Ця звістка поширилася по Землі й викликала страшну пошесть самогубств.

– Благання нового Сонця, – тихо повторила Ітта.

– З цим бореться Коло Мудрих Рішень, але проти такого вибуху масового божевілля навіть воно безсиле. Ви сьогодні своїми чудовими мелодіями зробили більше, Ітто, і ми прийшли привітати, подякувати вас.

Ітта стояла, низько схиливши голову.

– Неволя... смерть... химерні мрії про нове Сонце... – і гірко здригнулися її куточки губ.

Раптом знову жовтаве світло змінилося на фіалкове – Ітті треба було грати далі.

– Ітто, ми сподіваємося від вас мужности, ми певні, що ви... – але Ітта махнула рукою й не дала Юмові договорити...

В залі знову пригасло світло... Знову засяла прозора баня безліччю різнобарвних відтінків... Зала принишкла...

Голос Іттин тихо кинув у залу:

– Назви немає... Імпровізація...

Зацікавлені нюхачі всміхалися, щось пошепки казали один одному й затихли... Тільки Юм і Ченк напружено чекали...

Поллялися зразу контрастні, гострі пахощі, що з силою вдарили по нервах. Вони, не стихаючи, наростали, дратували... Вони кликали кудись і, раптом обірвавшись, напружували до краю нерви. І знову тихі, зажурні, вони невимовним сумом заливали душі... Тоскно дивилися очі нюхачів... За хвилину до того заспокоєні, безтурботні, вони зразу принишкли, і тільки глибокі зітхання часом порушували тишу. Ітта грала... Очі їй заслав туман, і десь далеко перед нею маяли якісь невиразні, скорботні тіні... Вона знала, що то були нещасні, які гинули в безнадійних шуканнях порятунку... Їм – всі думки, всі поривання, їм – ця остання мелодія... Перелляті на пахощі, тремтіли по залі жах, розпач і одчай, одчай нестриманий, гострий... А Ітта не помічала нічого. Тільки раз-у-раз частіше, – раз-у-раз важче підносилися її груди... І – більше несила! – вона впала головою на клавіатуру й ненароком загасила світло. У несподіваній темряві лишилася та ж мертва, непорушна тиша.