Текст книги "Привіт, Синичко!"

Автор книги: Ярослав Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Сергій (до Олі). А ви любите танцювати?

О л я. Так.

С е р г і й. А я – ні. (Мовчання.) Може, підемо потанцюємо?

О л я. Я ж уся в шипучці.

С е р г і й. А, так. (Простягаєруку до пляшки.) Вам іще налити?

О л я (ледь одсувається од столика. Жартома лякається). Ні, більше не треба. А вас Света запросила?

С е р г і й. Ні, я її майже не знаю. Адже ви з нею вчитеся в паралельному... Мене Вітька затягнув.

О л я. Це добре.

Сергій. Добре?

О л я. Ну, що ви дружите, ходите разом...

Сергій. А-а. Так! У нас хлопці в основному з дівчатами. А ми от разом.

Музика вмовкає. В освітлене коло підсідає Вітька.

Вітька (обмахується руками). Ху-ух! А ви чому не танцюєте? Випиваєте, так? Ну, правильно. Це що, шипучка? Зійде. (Наливає собі.) Усі нормальні люди на днях народження... (П'є.) П'ють. А багато нормальних людей п'ють і не тільки на днях народження. От у мене батя, наприклад... То він майже щодня... (Вирішує, що навряд чи варто так скрупульозно висвітлювати цей аспект життєдіяльності свого батька.) Щотижня закладає. Пляшка для нього – норма. Засмокче – і хоч би що. Не п'яніє.

О л я. Навіщо ж він тоді п'є?

Вітька. Так він же на одній пляшці не зупиняється. Він іще додасть, а потім починає до мене з уроками чіплятися. «Зробив – не зробив». Ніби він без моїх уроків жити не може. А-а! А то пісні починає співати серед ночі. Шаляпін. Хоч із дому тікай. Ну, битися не лізе – і то добре. Спробував, правда, раз, так я йому по дихалу вклеїв, він і заспокоївся. Усе скиглить: «Мені,– каже,– чесність жити заважає. Якби не чесність моя, усе було б по-іншому». Щось йому колись начальник пропонував, а батя не захотів, так той у батю в'ївся. Відтоді все старого мого обходять. Мати казала йому: «Піди ти з роботи цієї», а він – ніяк. «Вони,– каже,– тільки цього й ждуть, а так хоч мене бояться». Та дурниці то все. Он у Се-рьоги батя – нормальна людина, і нічого йому жити не заважає. Га, Серього?

Сергій. Ну, ти ж мого старого знаєш.

Вітька. Знаю, тому й кажу. Сам своїми руками все добув. А-а, хай йому!.. Навіщо ми про це? (Кричить у темряву.)

Е-е! Чого це ми сидимо? Ану, Манюню, давай музику. Дамський вальс!

Вмикається музика. Природно, із вальсом вона не має нічого спільного.

(До Олі з Сергієм.) Ви пити не будете? (Не чекаючи відповіді.)

Ну й правильно. (Хапає пляшку і зникає з нею у темені.)

О л я. Дивний він якийсь.

Сергій. Він хороший. Ми з ним із п'ятого класу разом. Вчителі його, правда, не дуже люблять. І, по-моєму, навіть побоюються. Він усе що завгодно утнути може. А біологічка, так та йому просто трійки ставить, не опитуючи.

О л я. Серьожо, дамський танець.

Сергій. Так.

О л я. Потанцюємо?

Сергій. Так ви вся в шипучці.

О л я. А, пусте. Вже висохла. (Усміхається.) І сліду не лишилося.

Обоє підводяться. Оля кладе руки Сергію на плечі, і, дивлячись одне на одного, вони поволі, не в ритм музиці, виходять із кола. Темрява. Тиша. Збоку, коло стіни, виникає світла пляма. У неї входять Оля з Сергієм. Якщо є змога, можна двома-трьома штрихами намітити сходову клітку в домі, де живе Оля.

Оля. Ну, от я і прийшла.

С е р г і й. Ви тут живете?

Оля. Так.

С е р г і й. Ну що ж, до побачення.

О л я. До побачення.

Мовчання.

С е р г і й. А на якому поверсі?

О л я. На шостому.

Сергій (зраділо). Я теж на шостому. Легко буде запам'ятати.

О л я. А ви збираєтесь запам'ятати?

Сергій. М-м... А квартира яка?

Оля. Двадцять третя.

Сергій (трохи розчаровано). А в мене п'ятдесят восьма.

О л я. Ой! У мене подруга в п'ятдесят восьмій живе.

Сергій. Справді?

Оля. Ага. Тут недалеко. А Вітя не образився, що ви не з ним пішли?

Сергій. Ні... Мабуть, ні.

Оля. Вже пізно.

Сергій. Так. Вам не перепаде?

Оля. Ні, я ж сказала, що йду на день народження. Але все одно... Я пішла?

Сергій. Так...

Мовчання.

Ми ще побачимося?

Оля. Звичайно. Завтра у школі.

Сергій. А-а... Так-так. Це добре.

Оля. Що?

Сергій. Ну, що ми... ходимо в одну школу. Шкода, що не в один клас. Я з вашого класу майже нікого не знаю. Так тільки, наочно в основному. А то ми з вами були б уже давно знайомі. Дев'ять років.

Оля. Один рік. Я ж тільки цього року до вас у школу прийшла.

С е р г і й. А-а, ну тоді...

Оля. Але це навіть добре. Бо якщо людину давно знаєш, уже не помічаєш, хороша вона чи погана. Звикаєш. А так поглянеш – і видно...

Сергій. Що?

Оля. Хороша... (Спохвачусться.) Чи погана.

Сергій. А-а... Ну, так... (Хвилюючись.) Олю!

Оля запитально дивиться на нього.

А... Ви уроки на завтра зробили?

Оля. Так. Я завжди роблю того ж дня, коли задають. Зостається багато вільного часу.

С е р г і й. А я – ні. Не всі... То у вас багато вільного часу! Може, підемо завтра в кіно? Чи ще куди-небудь?

Оля. Добре. Після шостої.

С е р г і й. А до шостої?

О л я. Я роблю уроки.

С е р г ій. Олю!

Оля. Що?

Сергій. А... У вас хімія завтра є?

Оля. Ні. Післязавтра.

С е р г і й. То завтра ми йдемо, так?

Оля. Так. До побачення. (Відступає.)

Сергій (неголосно). Олю! Ви знаєте, мені чомусь не хочеться йти од вас.

Оля (секунду мовчить. Іще тихіше). І мені теж... (Знову ступає до нього.)

Сергій. Олю... (Бере її за руку, цілує.)

О л я. Все, Сергію. Мені треба йти. Сваритись будуть.

Сергій. Так. Іди. (Цілуються.)

О л я. Я вже іду.

С е р г і й. То ми завтра побачимось?

О л я. Так. Так. Так... (Відступаєу темряву.)

В освітленому колі повільно розплітаються їхні руки. Гасне світло. Оля і Сергій знов сидять за тим же столиком вдома у Сергія.

О л я. От так у нас і почалось. Уявляєш, якби ти тоді не прийшов, якби Вітька не взяв тебе з собою... Невже ми не познайомились би, не зустрілись? І якби ти мене не облив? Могло ж таке бути? Ти просто налив би мені шипучки – і все, і пішов би танцювати. Або мене хтось запросив би. А потім це місце коло столика хтось би зайняв, і ми вже не сиділи б разом. Як добре, що ти мене облив. Це просто здорово! Але більше не смій нікого обливати. Якщо ти ще кого-небудь обіллєш – я просто не витримаю. Не будеш?

С е р г і й. Не буду.

О л я. І не сідай ні з ким. Тільки зі мною.

Сергій. Добре.

О л я. А в кіно ми не пішли, так? Ми блукали по Піонерському парку і цілувались. І всі пенсіонери дивились на нас осудливо.

С е р г і й. А деякі, мабуть, заздрили.

Оля. Так. А потім у школі був вечір, і ми теж цілувались, а Ніна Платонівна побачила і подзвонила нашим батькам.

Сергій. Ага.

Оля. Мої просто жахнулись, а твої – ні. Твоя мама, пам'ятаєш, сказала...

Сергій. «Не можемо ж ми з батьком ходити до сина на вечори і стежити, щоб він ні з ким не цілувався».

Оля. Так, у тебе чудові батьки. А бабуся – я просто закохана у твою бабусю. Завжди, коли я приходжу, вона іде до сусідки. Вона ані крапелиночки не ханжа. Мама теж... Але мама, мені здається, останнім часом гірше до мене ставиться.

Сергій. Ну, от іще!

Оля. Так-так. Якось вона сухувато по телефону розмовляє. І, здається, коли я дзвоню, вона тебе дуже неохоче кличе.

Сергій. Вона з усіма так. їй, певно, не хочеться мене від уроків відривати. Чогось вони оце за мене взялися. У мене з ними теж... конфлікти. Нікуди не пускають, нічого не дозволяють. Учись і учись. Чого вони хочуть – я не знаю.

О л я. І ми з тобою тепер так рідко бачимося.

Сергій. Узяли мені якихось репетиторів. Навіщо?

О л я. І Вітька мені жалівся.

Сергій. Вітька?

Оля. Каже, ти став якимось не таким, самі п'ятірки отримуєш.

С е р г і й. Не таким? Дурниці! А п'ятірки – що я, винен? Нехай і він отримує.

Оля. Каже, тебе всі вчителі тягнуть...

Сергій. Що? Хто мене тягне? Ти думаєш, що кажеш?

Оля. Чого ти кричиш? Це ж не я...

Сергій. Нехай він стільки над книжками попосидить, скільки я, тоді й розводитись буде. Теж мені повітовий суддя! Сам ні чорта не робить і хоче, щоб і всі так.

Оля (здивовано). Ну навіщо ти так?

С е р г і й. А затим, що нема чого патякати, якщо сам учитись не можеш.

О л я. У нього батько...

С е р г і й. То що йому батько – вчитися заважає? Він тільки радий був би. Це все відмовки – «батько, батько»!

О л я. Та як ти можеш? Він же твій друг!

Сергій. Ну то й що, що друг. Хто йому дав право мене судити?

Оля. Він же не судить. Він уболіває за тебе. От тільки зі мною поділився...

Сергій. Нехай про себе турбується... Дурень.

Оля. Який ти грубий, Сергію!

С е р г і й. О! Правильно! Давай! Грубий! Зарозумілий? Що іще? Може, ти мені ще почнеш вичитувати?

Оля (нервово збирає свої книжки, вкладає 'іх у портфель. Крізь ледь стримувані сльози). Ні... Вичитувати я тобі не почну. Роби як знаєш. (Швидко йде до дверей.)

Сергій. Олю! (Наздоганяє її. хапає за руку.) Олечко! (Хоче поцілувати.)

Входить Мама.

Мама. Здрастуйте, діти!

Оля. Здрастуйте! (Хоче щось сказати Сергію. Роздумує.) До побачення. (Виходить.)

Розгублено стоїть Сергій.

                                                            ДІЯ ДРУГА

Сценою у промені прожектора йде Сергій. Зупиняється. Дивиться в темряву.

Сергій. Вітька?

Одразу з'являється другий промінь. У ньому Вітька.

Вітька. Ну?

Сергій. Привіт.

В і т ь к а {у тон йому). Привіт.

Сергій. Чому це ти такий дивний? (Ніби згадавши.') Чому не заходиш?

В і т ь к а. А що, можна вже?

С е р г і й. Не зрозумів.

Вітька. Та щоб не нав'язуватись.

Сергій. А-а... (Виправдовуючись.) Ну, ти ж знаєш. Я зайнятий...

В і т ь к а. Я теж.

Сергій (досить-таки жорстко). Чим же це ти зайнятий? До іспитів готуєшся?

Вітька. Так. До іспитів. І терпіти не можу, коли зі мною розмовляють таким тоном. Ти втямив? Я багато чого пробачав тобі, поки ми дружили...

Сергій. Хіба ми сварилися? Ви що всі, з глузду з'їхали?

В і т ь к а. А ти не з'їхав?

Сергій. Я?!

Вітька. Ти! Ти! Ти гадаєш, усі кругом з'їхали з глузду, а ти один яким був, таким лишився? Чи нам усім захоплюватись тобою треба? Квіти дарувати? На «біс» викликати? Гордість школи! Надія століття!

Сергій. А-а, он воно що. Медалька моя тебе сну позбавила? Мучить тебе, так? А ти що хотів, щоб я з тобою вулицями тинявся та винище жер? Та інший на твоєму місці радий був би. Вболівав би.

Вітька. А-а, душевний який! А ти за мене вболіваєш? Тобі до мене і діла нема. А мені і не треба. На дідька мені твої вболівання. Зате я медалей не випрошую. І мій батя, алкаш, у школу не побіжить за мене просити.

С е р г і й. Ти що, збожеволів? Про що ти?

В і т ь к а. Не знаєш, ні? Не здогадуєшся, чого тобі п'ятірки ставлять?

С е р г і й. А що, тобі п'ятірки ставити? {Пауза.) Про що це ти?

В і т ь к а. Не знаєш. Маленький. Нетямущенький. То я можу сказати.

С е р г і й. Та про що ж це ти'? Що ти вигадуєш?

Вітька. Чорт тебе знає. Може, й справді... Але ж не може бути... Та яке моє діло! Роби як знаєш. Сергій. Про що ти, Вітько? Ну?

В і т ь к а. Ну гаразд. Оце чув я нещодавно одну цікавень-ку розмову.

Сергій. Яку?

Вітька. Коротше, так. Позавчора у нашого класу була консультація з фізики...

Сергій. Була.

В і т ь к а. А я проспав. Ну, думаю, піду завтра, тобто вчора вже, у десятий «а». Мені-то воно все одно ні до чого, але щоб фізик пику мою побачив. Усе ж таки йому приємно. Ну, скінчилась консультація, всі пішли, а ми з Олькою залишилися. Я її попросив задачку пояснити з білета. Ну, не пояснити, а переписати. Я кажу. «Тобі ж байдуже, де вчити – вдома чи в класі, то сиди й учи, а я поки скатаю». Мені воно, звісно, усе одно, але якщо раптом на іспиті її витягну – фізику приємно буде. А вона: «Я їсти хочу». Я збігав у буфет і купив їй булоч₇ ку. І соку приніс. Ну й сидимо: я на першій парті біля стіни, а вона на другій. Так от, приніс я їй соку...

Згасає світло, лишається тільки коло, освітлене прожектором. У колі – дві парти. Перша – вільна. На другій – схилилася над книжкою О л я. Вбігає Вітька з булочкою.

Вітька. Хух! Ледве вблагав. Буфет уже закрився.

О л я. Неправда. Він тепер до двох працює.

В і т ь к а. Ну от, не можна вже й ціну собі набити. їж, благодійнице. Поправляйся! {Ставить стакан на парту.)

О л я {вся поринула у фізику). М-гу. Дякую! {Не відводячи погляду від книги, відкушує від булочки.)

Вітька. Може, випити хочеш? То я змотаюсь у гастроном.

О л я {піднімає голову). Ти що, здурів?

Вітька. Жартую я, жартую, ну. Серйозна яка.

О л я. Жарти ж у тебе. Он я зошит тобі поклала. {Показує на першу парту. Знову схиляється над книгою.)

Вітька. Спасибі. Спасибі, рідна. Виручила. {Сідає за парту.) Олько!

О л я. Що?

В і т ь к а. От я давно хотів у тебе запитати. Чому ти весь час уроки готуєш?

О л я. Чому весь час? Коли треба, тоді й готую.

В і т ь к а. Ну, чому ти завжди, коли треба, готуєш?

О л я. А що ж – як ти? Коли на думку спаде?

В і т ь к а. Звичайно. Адже так краще. Хочеш – роби, хочеш – не роби. Це виховує почуття незалежності. Ми й так багато від чого залежимо. Від батьків, учителів...

О л я. От і видно, що ти нічого не розумієш. Схопиш ти, наприклад, двійку. Вдома гризуть, у школі гризуть. Настрій поганий. А так – усе приготував, отримав свою п'ятірку чи четвірку і роби що хочеш. Ніхто тобі й словом не дорікне.

В і т ь к а. Ач, яка! Хитра.

О л я. Чому хитра? Розсудлива.

В і т ь к а. Ач яка! Розсудлива.

О л я. Фе, як ти противно це слово сказав. Не розсудлива, а розумна. А ти дурненький. От сиди і переписуй і не заважай.

В і т ь к а. Олько!

О л я. Ну чого тобі?

В і т ь к а. А ви з Серьожкою одружитесь?

О л я. Іще чого!

В і т ь к а. Що, ні?

О л я. Ну звідки я знаю.

В і т ь к а. От бачиш, кажеш, що розумна, а не знаєш. А здорово було б. Одружились би в сімнадцять років. У вісімнадцять уже син був би чи дочка. А у тридцять – уявляєш? – твоїй дитині вже дванадцять років. Я до вас у гості ходив би.

О л я. Вчив би його уроки не робити.

В і т ь к а. Ні, я йому допомагав би.

О л я. Із фізики.

В і т ь к а. От вреднюча. А добре було б, га?

О л я. Не знаю. За дванадцять років усе може трапитися. Розлучитися можемо. Зараз усі розлучаються.

В і т ь к а. Усі розлучаються, а ви – ні.

О л я. Ну гаразд, не будемо.

В і т ь к а. А то і двоє.

О л я. Чого – двоє?

В і т ь к а. Таж дітей, ну.

О л я. Ну, двоє так двоє.

В і т ь к а. А троє подужаєте?

О л я (сміється). Ой, та відчепись ти!

В і т ь к а. А як ви їх назвете? Ну, одного на мою честь, Вітькою. А інших?

О л я. Там побачимо.

В і т ь к а. Треба зразу вирішити. А то от у мене знайомі, у мами точніше. Так народився хлопчик і от уже два місяці без імені.

О л я (жахається). Як без імені?

В і т ь к а. Дуже просто. Тато його Ігорем зве, Мама – Олексою, а дідусь – Жориком. У нього друг був колись Жорик. Уявляєш? І щодня сваряться. Тому що заздалегідь не вирішили. А як цьому Жорику?

Оля. Він же ще маленький. Не тямить нічого.

В і т ь к а. Поки що не тямить, а підросте – психом буде. Авжеж! Три імені. У паспорт не вміститься. Добре, хоч у його батька одне, а то ще й по,батькові були б різні. От так дорослі калічать дітей. І розумні ж люди. Тож ти маєш загодя подумати.

О л я. Добре, подумаю. От складу фізику і подумаю. (Знов дивиться у книгу.)

В і т ь к а (вирішив нарешті й собі взятися за задачки, але знову назріло питання). Ольк!

О л я (майже сердито). Ну чого тобі ще?

В і т ь к а. А ви що, з Серьогою посварились?

Оля зітхає.

(Щось відволікає Вітьчинуувагу. Він прислуховується.) Тс-с-с!

Чутно кроки й жіночі голоси.

Клава йде. (Слухає.) І наша. Сюди. Чого їм треба?

Обоє мовчать. Усе ближче голоси й кроки.

Голос Ніни Платонівни. Може, зайдемо в клас, Клавдіє Миколаївно?

Чути, як відчиняються класні двері.

Голос К л а в д і ї М и к о л а ї в н и. Та ні. Я, власне, вже все і сказала.

Голос Ніни Платонівни. Ну, то я згодна, Клавдіє Миколаївно.

Двері зачиняються.

Я з вами повністю згодна. І, певно, все, що буде від мене залежати...

Голос Клавдії М и к о л а ї в н и. От і чудово, дружок. А от іще... Як там Серьожа? Післязавтра в нього останній іспит.

Друзі переглядаються і напружено прислухаються до розмови директора і класного керівника.

Голос Ніни Платонівни {сміхотливі нотки бринять в її голосі). Серьожа старається, як же. Таке щастя втрачати ніхто не схоче.

Спантеличено ззираються Вітька й Оля.

Голос К л а в д і ї Миколаївни. Так, хлопчина він, звісно, непоганий, хоч і зірок з неба не хапає. Але все ж він – не найгірший варіант.

Голос Ніни Платонівни. Я от думаю, Клавдіє Миколаївно, чи правильний ми зробили вибір. От Гена, наприклад...

Голос Клавдії Миколаївни. Але у Гени... Адже ви самі розумієте...

Голос Ніни Платонівни. Так, тут Гені не пощастило. А шкода. Хороший учень. Навіть, можна сказати, талановитий.

Голос Клавдії Миколаївни. Не у всьому, не у всьому.

Голос Ніни Платонівни. Гуманітарій він чудовий. Будь-який інститут візьме його не роздумуючи. Журналістика, історія, філологія – тут перед ним усі дороги.

Голос Клавдії Миколаївни. Навіть дивно: у таких батьків...

Голос Ніни Платонівни. Тим приємніше, що в цьому основна заслуга школи. Правильно налагоджений учбовий процес...

Голос Клавдії Миколаївни. Свої плоди дає.

Голос Ніни Платонівни. Так-так. Безперечно. Нехай лають школу як хочуть, це, знаєте, модно останнім часом, а лише школа і ще раз школа формує людину. Батькам нині не до виховання.

Голос Клавдії Миколаївни. І дуже шкода.

Голос Ніни Платонівни. Звісно, хто ж перечить. Та коли я чую оцю фразу – ви знаєте: «Немає поганих учнів, є погані вчителі», я думаю, її вигадав саме хтось із поганих батьків.

Голос Клавдії Миколаївни (з веселою ноткою). Оригінальна думка.

Останні репліки звучать дедалі тихіше. Даленіють і кроки. Сидять розгублено Вітька й Оля.

Ві т ь к а. Ти що-небудь зрозуміла?

Оля. Ні-і... Яке щастя втрачати? Правильний вибір! Який вибір?

Вітька. Генка тут до чогось. А Сергій, каже, зірок із неба не хапає.

Оля. Неправда!

Вітька. Звичайно, неправда! Та Серьога диви – на самі п'ятірки складає.

Оля. От!

Вітька. Але як він із твору отримав п'ять – досі не збагну. Он Галка, і то чотири схопила, а йому ж до неї...

Оля (сердито). Що до неї?

Вітька. Ні, я маю на увазі саме твори.

Оля. Натиснув і отримав.

Вітька. Тут за чотири години не натиснеш.

Оля. Ну, пощастило, значить.

В і т ь к а. А з хімії?

О л я. Не хотіли різати.

Вітька. Згоден. (Говорить задумливо, мовби розмірковуючи вголос.) І математичка на письмовому коло нього стовбичила... Який вибір? Яке щастя втрачати?

Оля. Що ти там бубониш?

Вітька (так само замислено). Здається, я починаю розуміти...

Згасає прожектор. Знову вмикається світло па тому місці, де стоять Сергій із Вітькою.

Сергій (вражено). Ти це сам чув?

В і т ь к а. Та Оля ж поруч сиділа, ну.

С е р г і й. От воно що. От чому вони мене всі обсіли! (Мовчання.) Ну то й що? Ну то й чорт із ними. Що мені, гірше?

Вітька. Гляди сам. Тобі видніш.

С е р г і й. А що ти скажеш?

В і т ь к а. Я скажу... А я знаю? Гляди... Я... Ні, не знаю.

Темрява. І знову у плямі світла зостається сам Сергій. З'являється Оля.

Сергій. Олю!

О л я. Сергійку!

Сергій (кидається до неї). Оленько! Як добре! Як добре, що я тебе стрів. Ми так довго не бачились.

О л я (сумно). Так.

С е р г і й. Я знаю, у тебе все гаразд. (Жартома.) Ти складаєш на добре і відмінно. Мені мама твоя казала. Я дзвонив, а тебе все не було... Але ж ти була?

Мовчить Оля.

Була?

Дівчина киває.

То якого ж дідька!..

О л я. Як ти розмовляєш? Як ти зі мною розмовляєш?

С е р г і й. Ну пробач! Пробач! Як мені ще з тобою розмовляти?..

Оля. Невже тільки так? (Хитає головою.) Ти вже не той Серьожа...

Сергій. Ти... Ти плачеш? Олю!.. Оленько! Синичко...

О л я. І я вже не Синичка....

Сергій. Олюнько! Ну що ти. Усе буде гаразд. От побачиш, усе буде добре. (Обіймає її.) І ми будемо гуляти в Піонерському парку, і всі пенсіонери, усі пенсіонери світу...

Оля. Казатимуть: «Бідна Синичка! Вона була такою веселою».

Сергій. Ну, ти знов...

О л я (не витримує). Господи, та я була б тільки щасливою, я була б найщасливішою людиною, якби ти отримав цю медаль. Але не так. Не ти її, – вона тебе не варта. Ти такий хороший, такий добрий, такий розумний, мій Сергійку, най-рідніший, а вони говорять про тебе, як не знати про кого.

Сергій. Про мене?

Оля. Ні, не словами, а щось у їхніх голосах було таке... «Як же це так,– я подумала,– про мого Сергія? Щось паскудненьке. Зірок із неба не хапає...» Та як вони могли! Навіщо ж ви тоді вчепились у нього? Відпустіть його, відпустіть! Нехай він живе, як жив. Нехай усе в нього буде як перше. Адже ти змінився, Серьожо, ти, правда, змінився. Все через неї. Невже вона все проковтне – наші зустрічі, любов? Така маленька медалька у такій маленькій коробочці. Невже їй це під силу? Навіщо ж тоді ми? Ти розумієш? Ти мене розумієш? Адже ти повинен зрозуміти!

Сергій (важко). Так.

О л я. І вони не сміють про тебе так говорити. Вони не сміють говорити про тебе і сміятись. Ставити тобі п'ятірки і думати про тебе щось підленьке. Чому вони розпоряджаються тобою? Вони вважають, що знайшли того, хто їм потрібен? Хто буде їх слухатись і не питатиме зайвого, а тільки посміхатиметься і вдячно киватиме. Але ж це не так! Ти ж не такий! Чому ти мовчиш?

С е р г і й. Я думаю.

Оля. Думай, думай, Сергійку. Це просто необхідно. Для тебе. Для нас... (Відступаєу темряву.)

Гасне світло.

Та сама, вже добре знайома нам вітальня. Сергій задумливо ходить туди-сюди по кімнаті. Клацає замок вхідник дверей. З'являється Тато.

Тато (радо). А-а, ти вдома!

Сергій. Здрастуй, тату.

Тато. Здрастуй, синку. Ти вже їв?

С е р г і й. Ні.

Т а т о. От і чудово. Разом повечеряємо. Мама не приходила?

Заперечно крутить головою Сергій.

(Бачить, що син не в гуморі.) У тебе що, неприємності? Щось сталося?

Сергій. Тату. Я випадково дізнався... щодо моєї медалі.

Тато (внутрішньо насторожується, але намагається жартом пом 'якшити настрій сина). Що, тобі її збираються дати поза чергою?

Сергій (не сприймаючи жартівливого тону). Так. Поза чергою і поза конкурсом. Це все підстроєно.

Т а т о. Як це – підстроєно? Ти гадаєш...

С е р г і й. Як – тобі краще знати. Тобі, мамі, бабусі. Ти ж розумієш, про що я говорю.

Т а т о. Не зовсім.

Сергій. Тату, не треба. Я все знаю.

Тато. Ох, ці сучасні діти. Усе вони знають.

С е р г і й. І про пароплав, і про...

Т а т о. То й що? Ти вважаєш, через те, що я домовився про пароплав, тобі дають медаль? Яка нісенітниця! Якби це так, у вас у класі було б тридцять пароплавів. Пароплавів! Тридцять літаків було б, вертольотів, тракторів, підйомних кра_шв _ _чого завгодно! Просто Клавдія Миколаївна попросила мене задовго до всього цього...

Сергій. Чого – цього?

Т а т о. Ще задовго до іспитів. Мені це зовсім нічого не варто.

С е р г і к. І вона із вдячності теж вирішила...

Т а т о. Та ні! Що ти заторочив одне й те саме. Дурненький. Хіба це можливо. Те само по собі, а медаль... Адже ти її заслужив. Ти хороший учень...

Сергій. Хороших учнів багато.

Т а т о. Ти багато сидів над книжками.

Сергій. Останніх півтора місяця.

Тато. Так, але в тебе хороша база. Варто було трохи натиснути...

Сергій. Але чому саме я? Точнісінько так само могло натиснуги ще кілька чоловік із нашого класу. Он Генка Колісник...

Т а т о. То треба було й натиснути.

Сергій. Але до його батьків директор чомусь не приходила.

Тато. Ну, вона давно знає і поважас нашу сім'ю. Мама багато років...

Сергій. Сім'я! Мама! А я, я туг до чого? Медаль же не мамі дають.

Тато. Ніхто тобі ще медалі не дає. Склади останній іспит...

Сергій. Складу, складу! Хто ж мене буде різати на усному, коли школі погрібні медалісти.

Т а т о. А ти цинік!

Сергій. Цинік? Це ти кажеш після того, як я йшов на письмовий, знаючи теми?

Тато. Тихше ти. Не зчиняй галасу!

Сергій. А-а! Чого ж ти боїшся, коли все по-чесному? Що сусіди почують? Узнають, що я за відмінник такий? Га? То нехай чують. (Підбігає до дверей у коридор. Навмисне балаганним голосом.) Люди! Сусєді! Ви знаєте, як я п'ятірки отримую? Ви теж бігали в школу виправляти коми? Наступного дня? Тією ж ручкою?

Т а т о. Ти що? (Хапає Сергія за плече, сильно штовхає у кімнату. Зачиняє двері.) З глузду з'їхав? Що ти із себе посміховисько робиш? А з мене? Ти про нас із матір'ю подумав? Хлопчисько!

Сергій. Про вас? Вам добре. Син відмінник. Га? Це не у всіх діти відмінники. Це, значить, батьки такі. Зуміли. Виховали. Це їхня заслуга. На роботі можна похвалитися. Друзям ненароком сказати за чаркою горілки. А про мене ви подумали? Як мені перед хлопцями?

Тато. Якими хлопцями? Та кожен із них мріяв би опинитись на твоєму місці.

С е р г і й. Не кожен.

Тато. Всі ви розумні, все ви розумієте. Вам на блюдечку, а ви ще й комизитесь. Звикли на готовенькому. Ти он платівки по сорок карбованців купуєш, а ми про шматок хліба думали. Я у сімнадцять років туфлі вперше взув, а у тебе три костюми, батники, галстуки. Джинси за сто сімдесят карбованців! А мати моя плакала з радості, коли я їй першу получку на стіл виклав – п'ятсот тридцять на старі гроші. Тобі їх надовго вистачило б? А ми на них учотирьох в одній кімнаті жили, в комуналці, та батькова пенсія ще. А батя на війні поліг, першого ж місяця. Чого? Чого тобі ще потрібно? Кропиву жерли, зати-руху варили. Війна давно скінчилась... Ти тоді пожив би. Покрутився б. Попрацював би ночами на ремонтному. Не подобається? А воду з нас варити подобається? Так мовчи тоді, коли за тебе батьки думають. Дякувати Богу, є кому про тебе піклуватися. Живі ще. Закінчиш інститут, одружишся, станеш людиною – геть на всі чотири вітри, роби як знаєш. Тоді ти сам собі голова, а поки що роби, що тобі кажуть. Ми тобі поганого не хочемо.

С е р г і й. Я знаю... Але ж виходить...

Тато. Що? Що виходить?

Сергій (сідає у крісло. Задумчиво). Погано виходить, батьку. Я ж не винен, що в мене все с.

Тато. Дурненький. Ніхто ж тебе не винуватить. І не дорікає. Ми ж Ь матір'ю на все для тебе готові... Доб'єшся ти більшого, ніж я, – та я тільки щасливий буду. Адже діти й мають бути кращими за батьків. Розумнішими. Гарнішими.

С е р г і й. Та де ж я кращий!

Тато. Знов за своє! Ну, є в тебе маленький шанс, так скористайся з нього. Чого ти місця собі не знаходиш? Про матір подумай. Вона ж мріє про твою медаль, мріє просто. Вночі прокидається і говорить, говорить – так їй хочеться!.. А бабуся! Багато у неї в житті радощів було?

Зітхає Сергій.

Втіш ти її старість.

Сергій (лагідніше). Та я розумію, тат...

Тато. Ну, от і...

Сергій. Але, бачиш... Утішу я бабусину старість, тоді твої середні роки, мамині, тоді ваш похилий вік, вашу старість, і з чим же я до своєї старості підійду?

Т а т о. От дивак! Він про свою старість думає!

Сергій. Так... Та ні. А де бабуся?

Т а т о. Не знаю. До сусідки, певно, пішла.

Сергій. Тату, а ти хороша людина?

Тато. М-м-м... Сподіваюсь. У кожнім разі, таким мене вважають на роботі.

Сергій. Так, я знаю. Мало хто якими нас вважає!

Т а т о. А ти що, сумніваєшся?

С с р г і й. Та ні, але... Я ж знаю тебе всього сімнадцять років і... Звісно, батьки – вони завжди найкращі, і якби мені хтось сказав... навіть натякнув, я тому просто в морду затопив би. Але все ж – можеш ти назвати себе чесною людиною?

Тато. Думаю, так. Принаймні тобі не доведеться за мене червоніти

С е р г і й. А я, тат?

Т а т о. Чи чесний ти?

Сергій. Так..

Тато. Ну, я не знаю, певна річ, як слід було б батькові, усіх нюансів твого життя, а надто за останніх два-три роки. Адже у вас свої секрети від батьків, своя, так би мовити, зона, куди старших ви не впускаєте, і ми з матір'ю не дуже до цього й прагнули, поважаючи твою... індивідуальність... Але я певен, мені хочеться вірити: ти не замішаний ні в чому... Тобто про це й мови не може бути. Так, ти хороший, чесний хлопець. Ти завжди був хорошим сином, і ми жили у злагоді, га? Ти сам, пам'ятаю, казав мені, що деякі хлопці з вашого класу навіть заздрять твоїм стосункам з батьками.

Сергій. Так.

Т а т о. І ти, здається, нічого від нас не приховував?

Сергій. Н-ні...

Т а т о. Я не маю на увазі чогось такого... Скажімо, твоїх стосунків з Олею. Ти, зрештою, доросла, майже доросла людина, відповідаєш за свої вчинки...

Сергій. Так.

Т а т о. От і моя відповідь. Гадаю, таким сином можна пишатися.

С е р г і й (з гіркотою). Пишатися!

Т а т о. А що, є інші думки?

Сергій. Так. Тато. Чиї ж?

Сергій. Моя думка.

Тато. Ну, певна доля самокритики ще нікому не вадила...

Сергій. Тут не самокритика. Інше.

Т а т о. А саме?

Сергій, Можливо, ця ситуація видасться комусь і смішною. Не знаю, можливо, я справді кретин... Але ж я відчуваю, що це не так. Я відчуваю, що це компроміс із самим собою, усім нам, і тобі, і мамі. Але ж нам не потрібні компроміси. Адже й так щось тріснуло в нашій родині. Мовби йдемо ми всі до примарного вогника, що світить десь далеко на виднокраї. Ідемо і знаємо, що ніякого вогника немає – це омана, галюцинація; ще крок – і він згасне, зникне назавжди. Але ми йдемо, не помічаючи, як западає грунт під ногами, як з'являються розколини, що розділяють нас. Все далі ми одне від одного, і скінчилась вода, і дихати все важче, але ми бредемо з останніх сил – надто спокусливий цей далекий вогник, позірний символ тепла й злагоди.

Тато. Е-е, та тобі писати треба. От уже не сподівався.

Сергій. Так. Я й пишу. Твори. На п'ятірки. А потім ходжу й коми виправляю.

Тато (сердито). Знову!

Сергій. Так, знову, бо медалі цієї вашої я не хочу!

Тато. Ти!.. Ти уявляєш, що кажеш? Уся школа поставлена догори дригом, щоб ти отримав медаль, вчителі стараються, Клавдія Миколаївна дзвонить, а він, бачите, не хоче! Іди негайно сідай за фізику – щоб узавтра була мені п'ятірка.

С е р г і й. А от не піду!

Тато. Хлопчисько! Шмаркач! Ти хоч розумієш, від чого відмовляєшся? Серьожо! Сергійку! Ну що з тобою? Та зрозумій ти...

С е р г і й. Та зрозумій ти! Адже я теж хочу, щоб ви мною пишалися, а так...

Тато. Що – так? Що – так? От матимеш дітей, тоді ти збагнеш, тоді ти все збагнеш. Коли ти готовий до них небо прихилити, а вони тобі – ніж у серце. Та досить! Досить терпіння моє випробовувати, що ти за людина така. Я у латаних-перелатаних штанях і з обідраними в кров руками увійшов в аудиторію, а перед тобою відчиняються усі двері – ворухни лише пальцем. Іди зараз же...

С е р г і й. Не піду!

Т а т о. Не підеш?

С е р г і й. Не потрібна мені ваша брехлива медаль.

Тато. Замовкни! (Дає йому ляпаса і сам лякається.)

Важка пауза.

Сергій (поволі). Ах, так? Ну, ти ще пошкодуєш! Ви ще пошкодуєте! Ти!.. Ти!.. (Вибігає з кімнати.) Т а т о (з болем). Серьожо! Серьожо!

Грюкають вхідні двері.

Серьожо... (Сідає на краєчок дивана, обхопивши голову руками.)

Темрява.

Тато замислено ходить по кімнаті. На відкидній кришці бару пляшка, чарка.

Заходить Мама.

Мама. Здрастуй, Колю.

Тато мовчки киває у відповідь.

Ти не в гуморі? У тебе неприємності? Чи не на мене ти сердишся? Я до кравчині забігла після роботи.

Тато. Ні, не на тебе. В мене була розмова з Сергієм. Він звідкись узнав про цю нашу авантюру.

Мама (одразу розуміє, про що мова. Вороже). Яку авантюру?

Т а т о. З медаллю. Ми завелись, я його вдарив...

Мама. Та-ак... Знайшов метод. «Ушинський».