Текст книги "Привіт, Синичко!"

Автор книги: Ярослав Стельмах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

                                                         Стельмах Ярослав

                                                        ПРИВІТ,  СИНИЧКО !

                                                         П'єса на дві частини

ДІЙОВІ ОСОБИ

   Мама.

   Тато.

   Сергій, син

   О л я       – учні десятого класу.

   В і т ь к а

   Бабуся.

   Клавдія Миколаївна – директор школи.

А також:

   Голоси учнів.

   Голос Ніни Платонівни, класного керівника Сергія.

Наші дні.

                                                               ДІЯ ПЕРША

Вітальня майже нової квартири. Праворуч – стінка. Ліворуч, коло дивана, – довгий низенький столик, що тепер у багатьох сім'ях править і за стіл обідній, не кажучи вже про чайний. Два крісла

Не обійтись без телевізора. Само собою, торшер. Ліворуч – двері у кімнату батьків, прямо – двері у кімнату Сергія, двері праворуч ведуть до передпокою, кухні і т. д.

З кімнати Сергія линуть по квартирі звуки біту. На те й магнітофон.

На дивані Бабуся читає газету. Д

звонить телефон.

Бабуся (бере трубку). Алло! Здрас... Удома. Зараз. (Оскільки слабкий закличний звук її крізь звукові хвилі все одно не проб'ється, підводиться й прочиняє двері в кімнату онука, відпрацьованими жестами показує – його до телефону.)

Магнітофон одразу вмовкає.

З кімнати вибігає Сергій, хапає трубку.

Сергій. Алло! (Пауза.) Ага. (Задоволений почутим або й просто радий голосу співрозмовника. Але будемо більш точними – співрозмовниці.) Зараз? Так. Де? Гаразд. Звичайно, буду. (Обертається до Бабусі спиною, цмокає губами коло самої мембрани, надсилаючи телефонний поцілунок. У відповідь, певно, чує те саме, бо знов усміхається.) Все. Біжу. Щасливо! (Кидається до своєї кімнати.)

З дверей праворуч з'являється Мама. На ній фартух.

Мама. Уже біжиш?

Сергій (вільно й розкуто). Звідки ти знаєш?

Мама. Ну, раз музику вимкнув, значить уже біжиш. Уроки на завтра зробив?

С е р г і й. Ну ма-ам...

Мама. Цілісінький же день магнітофон не вгавав.

С е р г і й. Ну ма-ам...

Мама. Поїси?

С е р г і й. Ні, я не голодний. Мам, дай карбованця. На кіно

Мама. Держи. (Дістає із сумочки.)

Сергій. Дякую. (Цілує матір.)

Мама. Хоч пізно не приходь. Ключ узяв?

Сергій. Ага. (Заходить до своєї кімнати. Тут таки виходить у вітальню.)

Мама повертається на кухню. 3 дверей ліворуч з'являється Тато.

Тато. Що, йдеш?

Сергій. Ага.

Т а т о. А уроки?

Сергій. Ну та-ат...

Тато. Що? Що «та-ат»? Цілий день музика не вмовкала!

Сергій. Нам на завтра мало зовсім.

Тато махає рукою і прямує знов до своєї кімнати, тим паче, що фінал розмови був йому відомий з самого початку. Незважаючи на давні і, як здається Татові, принципові розбіжності у поглядах стосовно навчання, він із своїм дитям теж у контакті, скажемо більше: батько навіть пишається сином, вважаючи, що син у сім'ї, а надто єдиний, – це вже говорить само за себе. Проте останнє не перешкоджає Татові починати довгі суперечки на тему виховання. Справедливості ради зазначимо, що гору завжди бере Мама.

С е р г і й. О, тату, дай карбованця. На кіно.

Тато (дістає з кишені). Тримай. (Підкидає в повітря металевий карбованець.)

Сергій (ловить гроші). Щасливо, тат!

Тато (вже із своєї кімнати). Та приходь додому, як усі нормальні люди, а не серед ночі.

Двері за ним зачиняються.

Бабуся (посміхається). Що, й з мене карбованця?

Чи варто й говорити про стосунки Бабусі й Сергія.

Сергій. Не, поки вистачить. У мене ще твій учорашній зберігся. Ну, бувай, ба!

Бабуся. Привіт! (По-молодецьки робить ручкою.)

Сергій вибігає. Грюкають за ним вхідні двері. Одразу, мов за командою, у вітальню заходять батьки. Мама витирає руки рушником. Тато на ходу знімає окуляри.

Тато. Пішов?

Б а б у с я. Як бачиш.

Мама. Хтось йому подзвонив. Оля, мабуть. Чи Вітька.

Тато. Знову! Коли він уроки вчить – не доберу.

Бабуся. Встигне ще і навчитись, і напрацюватись.

Т а т о (до Бабусі). Твоя позиція мені давно відома. Що б він не зробив – усе добре.

Бабуся. Ну, так уже!.. Але от цікаво – як швидко батьки забувають свої молоді роки. Ти, пригадую, теж над книжками занадто не засиджувався.

Тато. Порівняла! Я в його роки про шматок хліба для сім'ї думав.

Бабуся (сумно). Так, це правда... Однак міг би бути й терпимішим до сина.

Т а т о. Ти ще скажи, що я взагалі тиран, тримаю його в шорах, шмагаю канчуком...

Бабуся. Ну-ну-ну, Колю! Чого це ти?

Тато. Просто не можу дивитись, коли хтось байдикує. Я в його роки...

М а м а. Ну навіщо порівнювати? Ми всі знаємо, що ти робив у його роки, але ж ті роки і ті часи давно минули. На щастя. Чим тільки не можемо ми дорікнути своїм дітям! І живеться їм легше, і веселіше, і безтурботніше... І чудово! Адже так і має бути. І твій батько теж, певно, не завжди був тобою задоволений.

Тато. Мій батько був задоволений мною завжди, тому що мені було п'ять років, коли він пішов на війну.

Бабуся (задумчиво). Та-ак...

Мама. Ну, пробач, Микольцю. (Підходить до нього, обіймає.) Але якби він був живий, певно, не завжди мав би від тебе самі тільки радощі.

Т а т о. У кожному разі, свої обов'язки перед матір'ю, перед сестрами і сім'єю я завжди виконував свято.

М а м а. І він іще виконає.

Т а т о. А в нього поки що тільки один обов'язок – учишся, але я не помічаю великого запалу.

Мама. Тебе послухай – можна подумати, що син у нас найостанніший двієчник.

Бабуся. От-от.

М а м а. А між тим він один із кращих учнів у класі.

Тато. Але ж може бути кращим. Йому це нічого не варто. Він – здібна людина. Усі його хороші оцінки – це те, що він слухає на уроках. Удома він в книжку і не зазирне.

М а м а. От і добре. Ти хочеш, щоб він з ранку до ночі зубрив? Як у якійсь царській гімназії.

Т а т о. Ти мені ще аполітичність приший. Упадання перед царським режимом.

Мама (сміється). Просто ти в нас дійсно трошки старорежи-имненький. Ну трішечки-трішечки. Ну крапельку-крапельку не сучаасненький. (Обіймає його.) Ну погодься.

Тато. Гаразд. Я не зовсім сучасний, тому що мені не байдуже, що виросте з мого сина. І я не збираюся стати схожим на батьків, котрим плювати на те, що роблять їхні діти. Так, вони зараз аж надто самостійні – чинять що хочуть, роз'їжджають на чиїхось машинах, ходять у бари і в кабаки, тобто ресторани, вештаються десь ночами, а сучасні батьки споглядають усе це із замилуванням. Але це не заважас їм жахатись, коли діти перетворюються на дармоїдів і покидьків.

Мама (піддражнюючи його). Та-та-та-та-та-та-та.

Т а т о. І покинь розмовляти зі мною, як із дитиною.

Мама. Ніхто з тобою так і не розмовляє. Просто ти чомусь не в настрої...

Т а т о. Я якраз у настрої. У мене чудовий, прекрасний, незрівнянний настрій, але, коли я замислююсь над тим, у що виллються Сергію його лінощі, його змарнований час, мене проймас жах.

Мама (жартома). Бр-р-р-р!

Т а т о. Ні, з тобою неможливо розмовляти. Ви всі настроєні проти мене.

Бабуся. Змова в імператорському палаці.

Тато. Так, змова. Камарилья. Мафія. Ви всі мрієте про той день, коли я перестану втручатись у сімейні справи і кожен буде робити, що йому тільки заманеться.

Б а б у с я. І що ж, по-твоєму, робитиму я?

Т а т о. Я не знаю, що робитимеш ти, але тс, що він (показує на кімнату Сергія) не робитиме нічого – я не сумніваюсь. Як і тепер. А ти його знову захищатимеш.

Б а б у с я. То що ж тоді зміниться?

Тато (спантеличено). Так... Справді.

М а м а. От бачиш. Отже, ні про що таке ми не мріємо. Нехай усе лишається як було. І потім – адже хлопчик не винен, що він здібний. Ти маєш радіти, що в тебе такий син. А ти все бурчиш. У школі ним задоволені.

Тато. Аби ж вони знали, як він готується до їхніх уроків.

Мама. Яка тобі різниця! А їм? Знає – значить, знає. Хай він хоч уві сні вчить. Хоч у тролейбусі. Одному потрібен день, щоб вивчити теорему, а він прочитає два рази і вже знає.

Т а т о. То нехай він розвиває свої здібності. Нехай читає дві теореми, три... Таж він міг би бути круглим відмінником!

Мама. Міг би.

Тато. От бачиш!

Мама. Бачу. Але, Колю, слово честі, не гніви ти Бога. У тебе хороший син. Розумний, веселий, добрий, у нього хороші друзі.

Тато (іронічно). Особливо Вітька.

М а м а. А що Вітька? Звичайний хлопець. Справедливий, усі його поважають.

Тато (тим же тоном). Добре вчиться.

Мама. Так, можливо, вчиться він не досить сумлінно.

Т а т о. Не досить!

Мама. Але хіба це головне? Нехай про його оцінки думають його батьки. Сергій Вітьку любить, і, перш за все, мені здасться – він хороший друг. А справжні друзі, ти сам знаєш, трапляються в житті не часто. Я досі згадую той жахливий випадок у Гідропарку, коли до них причепилася шпана, і якби не Вітька... Боже мій! Та я безмежно вдячна цьому хлопчику!

Тато. Подумаєш! Він уміє битися, а Серьожа – ні. Ото й усього. Кожний на його місці...

Мама. Подумай, що ти кажеш. Який кожний? Про це знімають фільми, пишуть книги. Кращі друзі кидають один одного в подібних ситуаціях і тікають щодуху, рятуючи власну шкуру. Йому ж руку порізали, весь рукав у крові. Коли Сергій привів його додому, я думала, що знепритомнію. Добре, що Бабуся була колись медсестрою.

Бабуся киває.

І потім... Адже Серьожа у тій ситуації виявив себе, як я зрозуміла, не з кращого боку.

Тато. Просто у нього відраза до насильства.

М а м а. Ця теза давно застаріла. Хамству слід чинити опір, а не читати проповіді. І тут годиться будь-який спосіб. До речі, з цього приводу існує і цілком офіційна постанова.

Т а т о. Ну гаразд, гаразд. Я згоден. Я з усім згоден. Я, як і завжди, у своїй постійній ролі – у ролі угодовця. Нехай чинить, що хоче, дружить, із ким вважає за потрібне, – я йому більше не скажу ані слова. Ти хочеш виховувати його сама – будь ласка.

М а м а. Ну чому сама? Він тебе любить, поважає. Я лише прошу тебе – будь до нього м'якшим.

Тато. Гаразд, буду до нього м'якшим. Що іще?

М а м а. А ще – не сердься даремно.

Т а т о. Та я й не серджусь. Можливо, ти й права.

М а м а. Ну звичайно! Будь-які батьки були б задоволені таким сином.

Лунає вхідний дзвоник.

Це, напевно, він. (Іде в передпокій.)

З Мамою виходить Бабуся.

Тато (зиркає на годинник. Услід). Аякже! Так він тобі і прийде о дев'ятій годині.

З передпокою чути вигуки радості, розчулення, захвату.

Усе, як завжди, коли стрічаються дві жінки, котрі давно не бачились.

Голос Мами. Заходьте, заходьте! Боже мій! Колю, поглянь, хто до нас завітав!

Тато зітхає, підводиться, усміхається залі і так, із застиглою посмішкою, обертається до дверей. Він іще не здогадується, хто ця несподівана гостя, але, певна річ, усмішка не завадить. На порозі кімнати з'являються Клавдія Миколаївна і Мама.

Тато. Клавдіє Миколаївно! Хто б міг подумати! Яким щасливим вітром?

Клавдія Миколаївна. Здрастуйте, Миколо Олексійовичу.

Одразу видно, що Клавдія Миколаївна – ділова жінка. Погляд твердий і спокійний, трохи владний, набутий багаторічною директорською практикою і діловими зустрічами. Тримається з гідністю, але досить просто. Дивиться у вічі співрозмовнику. Першою і без манірності подає руку.

Мама (гукає на кухню). Мамо, поставте, прошу, чайник. Тато. Який чайник! Який чайник! (Одкриває бар, дістає коньяк.)

Клавдія Миколаївна. Ні-ні, Миколо Олексійовичу! Прошу! Тільки без цього!

Тато. Ну... (Ставить пляшку назад.) А може, винця?

Клавдія Миколаївна. Ні-ні, прошу вас.

Тато. Якщо ви наполягаєте...

М а м а. Ви з роботи, Клавдіє Миколаївно?

Клавдія М и к о л а ї в н а. Ні.

Тато. Яка ж у директора школи може бути робота о дев'ятій вечора?

Клавдія Миколаївна. А уявіть собі, іноді затримуємось дотемна. (З усмішкою.) Сидимо, сперечаємось, вирішуємо, лаємося. У нас теж своє виробництво. Свої цифри, звіти, доповідні. І з нас питають. Ще й як.

Мама. Уявляю собі!

Тато. Та-ак, тут один у сім'ї і то губишся, а у вас...

Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири...

Тато. Ай-я-яй!

Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири, і кожен не схожий на іншого. Кожен – індивідуальність.

Мама. Ото б уже не хотіла я опинитись на вашому місці.

Клавдія Миколаївна. Так, заздрити нема чому. Спокійною нашу роботу не назвеш. Але нічого – трудимося, виховуємо, напучуємо, прищеплюємо... Важко, ой як важко. Часом повертаєшся додому – ноги не слухаються, голова тріщить, серце калатає... А що вдієш? Усі йдуть до тебе. Кожного вислухай, кожному порадь; вічно про когось думаєш, щось вирішуєш, радиш, жалієш, утішаєш... А батьки? І для кожного слово знайти. А вчителі? І у всіх свої проблеми – адже так просто до тебе в кабінет не заходять. А колектив складний... Хороший, хороший – не зрозумійте мене неправильно, але ж справу маєш із людьми...

Тато. Авжеж.

Клавдія Миколаївна. А школа на видноті. З райкому дзвонять, у міськкомі вимагають, із ЦК комсомолу цікавляться. То конференція, то засідання! Часом думаєш: «Господи, навіщо все це мені? Кинути б, знайти що-небудь спокійніше». Так ні. Та й не можу вже без неї. От. (Розглядається.) А це ваша нова квартира?

Мама. Так, майже нова. Вже півтора року.

Клавдія Миколаївна. Ну, півтора року – це не час. (Усміхається.) Ще, здається, зовсім недавно, у першому класі, Серьожа звав мене «тьотя вчителька». А тепер такий хлопець – я йому по плече. Смішний він був. Маленький, білявенький, якийсь безпорадний. Гарна квартира. Коридор великий...

Тато. Так, гріх жалітися.

Заходить Бабуся з чайним сервізом, усяким кондитерським дріб'язком на таці.

Бабуся. Добридень!

Клавдія Миколаївна. Здрастуйте, здрастуйте, але, слово честі, не варто клопотатись. Я на хвилинку забігла. Вдома давно ждуть. Зараз усією сім'єю будемо вечеряти. А я до вас у справі.

Тато. Ви, певно, стосовно пароплава? Так усе вже домовлено, як я вам обіцяв.

Клавдія Миколаївна. Уявіть собі – ні. До випускного вечора ще далеко, та і я знаю, що ви – людина слова. Тож із цього приводу я спокійна.

Тато (насторожено). Може, Сергій...

Клавдія Миколаївна. Не хвилюйтесь, із Сергієм теж усе гаразд. Ми ним задоволені. (Значуще.) Навіть дуже. Він тут ні до чого. Тобто мова, звичайно, піде про нього, але в дещо несподіваному для вас аспекті. (Дістає із сумочки сигарети, запальничку.) Я закурю, ви не проти?

Тато. Будь ласка. (Присуває попиьничку.)

Клавдія Миколаївна (закурює). Та-ак... Не знаю навіть... Почну здалеку. Ви уявляєте, хоч як добре ведеться робота у школі, хоч як чудово налагоджено учбовий процес, хоч як кваліфіковано провадяться уроки чи поставлена виховна робота, а все вимірюється конкретними результатами. Спрощено кажучи, якщо школа випускає хороших учнів, то й школа хороша. Звичайно, справа не тільки в оцінках наших вихованців, але оцінки здебільшого стають тим зримим фактором, за яким судять про якість нашої діяльності. (Затягується, випускає дим.) Тепер уявімо собі, що школа хороша, вчителі чудові, працює інтернаціональний клуб, свій оркестр, фотогурток, влаштовуються вечори, але жодного випускника, котрий учився б на відмінно. Хороших учнів кілька, а медалістів – жодного. Отже, напрошується висновок: що ж це за школа? І чи все в ній так прекрасно, як нам уявлялось? Отож-бо й воно! Тепер – ближче до діла. Минулого року в нас не було жодного медаліста. У нинішньому намічалося дві кандидатури. Алик Соловйов місяць тому потрапляє у міліцію, – ви, певно, про це чули, зв'язався з якоюсь компанією, і, звісно, п'ять із поведінки йому після цього не поставиш. Школа зосталась без медалі. А Олена Калениченко два тижні тому раптом, за півтора місяця до випускних іспитів, їде з батьками за кордон. У неї батько – військовий. Тато з мамою приїздили сюди у відпустку і вирішили забрати дівчинку з собою. Вже як я їх просила, що я їм тільки не говорила – все даремно. «Тут,– кажуть,– дівчинка без нагляду, їй самій важко. Нехай живе з нами». Там, скоріш за все, вплутане іще щось, чого ми не знаємо. Та і я, чесно кажучи, навряд чи залишила б сімнадцятирічну дочку, хоч би якою золотою вона була, саму в квартирі. Але це вже не важливо. Важливо те, що школа зосталась і без другої медалі. Виховували-виховували дівчинку, вчили її, вкладали душу, і на тобі – подаруночок колегам, що працюють за кордоном. А дівчинка чудова...

Мама. Так, я її пам'ятаю.

Клавдія Миколаївна. Гарненька, нічого дивного, що... Ну, гаразд, не будемо. Що ж робити? Другий рік школа без медаліста – це вже серйозно. І от ми зібрались, подумали, зважили, я, певна річ, порадилась із класним керівником, Ніною Платонівною, і вирішили, – бачите, я з вами цілком відверта, – що кандидатура Сергія нас цілком влаштовує.

Тато. Сергія? Тобто?..

Мама (не ймучи віри). Кандидатура як медаліста?

Клавдія Миколаївна (спокійно). Так. А що? Він хлопець хороший. За восьмий клас самі п'ятірки. Кінчив із грамотою. За його поведінку нам хвилюватись нема чого. В міліцію він не попаде.

Тато. Сподіваюсь.

Клавдія Миколаївна. Ну-ну, не наговорюйте на свого сина. Батьків ми знаємо тільки з кращого боку. Сім'я у вас правильна. Можна сказати, взірцева. Ви свого часу багато нам допомогли. Як бачите, ми все врахували.

Тато. Так, але Сергій...

Мама за спиною Клавдії Миколаївни махає на нього обома руками.

«Мовчи ти, хто тебе питає!»

Клавдія Миколаївна. Розумію ваші сумніви і ще більше ціню вас за скромність. Можливо, за якимись більш високими, найвищими стандартами Сергій... ну, не зовсім заслуговує, – ви це, певно, хотіли сказати? Так, ми знаємо, що він хлопчина лінькуватий, не завадило б йому трохи серйозності, посидючості. Але, з другого боку, – де, я вас питаю, знайдете ви ідеального учня? Немає таких, я вас цілком авторитетно запевняю. Є учні хороші, так. От Гена Колісник чи Галя Чср-них – старанна, вдумлива. Але не більше. А ідеальних, щоб за всіма, так би мовити, параметрами... Тож хай сумління ваше буде спокійним.

Т а т о. Це так несподівано.

Клавдія Миколаївна. Певно, несподівано, а отже – тим приємніше.

Т а т о. І ви гадаєте, це реально?

Клавдія Миколаївна. Цілком.

Мама. Колю, якщо Клавдія Миколаївна каже, значить, знає.

Клавдія Миколаївна. Звичайно, я відповідаю за свої слова. Але! Є одне маленьке «але».

Т а т о. От бачите.

Знову Мамин жест: «Хто тебе за язика тягне?»

Клавдія Миколаївна. Бачимо. Тому й говоримо. Сергію неодмінно треба підтягнутись. Часу обмаль, звісно, але все в його руках. І, що більш важливо, – у ваших руках. Так, ми його підстрахуємо, але й ви маєте взяти сина під контроль.

Мама. Звичайно, Клавдіє Миколаївно.

Клавдія Миколаївна. До речі, де він зараз?

Т а т о. Не знаю.

Мама (швидко). Мабуть, у кіно. Він...

Клавдія Миколаївна. Ну, ні. Так не можна. «Не знаю», «мабуть» – ці слова стосовно Сергія ви повинні виключити.

Мама. Так-так.

Клавдія Миколаївна. Облік і контроль. Ви повинні все знати і все контролювати. Мама. Правильно.

Клавдія Миколаївна. Посадіть його за підручники. Візьміть репетитора, а то й двох. З математики – це йому точно потрібно, і... напевне, з мови?

Мама. Звичайно.

Клавдія Миколаївна. А решту предметів він, сподіваюсь, подужає сам. І от іще. Сергій дружить з Олею. Вони багато часу проводять разом. Мабуть, ці зустрічі слід якось обмежити. І Вітя! Я нічого не маю проти Віті, але зрозумійте мене... Він може не так на Серьожу вплинути. Середній учень, потім у нього батько... Розумієте, про що я кажу... І цс теж на ньому, певно, позначається. Я, природно, не нав'язую вам своїх думок...

М а м а. Ну що ви, Клавдіє Миколаївно!

Клавдія Миколаївна. Я говорю як давній друг сім'ї.

Мама. Звичайно, ми так і розуміємо. Спасибі вам велике.

Клавдія М и к о л а ї в н а. Ну що ви, не варто. Піклуватися про учнів – наш обов'язок. Адже нам не байдуже, що вони роблять, з ким вони дружать. Нам не байдуже. А надто такі учні, як Сергій. (Усміхається.) Ну, забалакалась. Удома ждуть. Лають, напевне: «Куди мати поділась?»

М а м а. А може, все ж чайку?

Клавдія Миколаївна. Спасибі. Чайок ми вип'ємо після випускних екзаменів. І не тільки чайок. А, от іще, – адже Сергій про нашу розмову не повинен знати.

Тато. Розумію.

М а м а. Як можна!

Клавдія Миколаївна. От і чудово! Настройте його непомітненько. А потім і сам втягнеться. До побачення!

Батьки проводжають директора. З передпокою ще чути: «До побачення», «Усього найкращого!», «Заходьте!». Клавдія Миколаївна пішла. Тут же з'являються Мама з Татом.

Мама. Ну, що ти на це скажеш? Тато. Та-ак, дивно.

Мама. Що дивно? Людина ж тобі все пояснила.

Тато. Якийсь у всьому цьому не той присмак.

Мама. Знову сумніви! Коли ти вже навчишся тверезо дивитися на речі. «Присмак не той!» Ти що, борщ їси? Тисячі дітей у всьому Радянському Союзі мріють отримати медаль, поступити в інститут. Перед твоїм сином відкриваються реальні можливості, а ти збираєшся занапастити його майбутнє?

Тато. Але ж ти щойно казала мені зовсім інше.

Мама. Яка різниця, що я тобі казала. (До Бабусі.) А ви що скажете, мамо?

Бабуся. Що я скажу? Вам видніше.

Мама. Правильно. (До Тата.) Чуєш? Ти хоч матір свою послухай. Хіба вона не хотіла б тобі медалі. А ти...

Т а т о. Та хіба я проти? Нехай одержує, якщо заслужить.

Мама. Заслужить! Можеш бути спокійним. (Бере записник, гортає його.) Так, треба подзвонити Петренкам і взнати телефон математика, він минулого року готував Антошу. Кажуть, чудовий репетитор. А з мови вже ти потурбуйся. Не можу ж я всім піклуватися.

Тато. Гаразд, гаразд.

Мама. Ага, ось (Знімає трубку.)

Стукають вхідні двері. Заходить Сергій.

Сергій. Привіт!

Мама. Сергійку! Де ти був?

С е р г і й. У кіно ходив. А хіба що?

Т а т о. З ким?

Сергій (дещо здивовано). З Олею. А в чому справа?

М а м а. Ні в чому, ні в чому. А ти уроки приготував?

Сергій. А-а. Звичайно.

Тато. Ану, покажи зошити.

Сергій. Які зошити?

Т а т о. З завданнями твоїми. З рівняннями, із вправами, з формулами.

С е р г і й. Та що це з вами? Ба, дай пожувати що-небудь.

Т а т о. Як ти з батьками розмовляєш?! З нами все гарззд, а от із тобою – сумніваюсь. Ти уроки приготував чи ні, я в тебе питаю?

Сергій. Приготував! (Іде до своєї кімнати.)

Зразу ж звідти лунають звуки біту.

Тато (прочиняє двері в синову кімнату. Кричить). Припини негайно!

Музика уривається. Виходить Сергій.

С е р г і й. Та що з вами таке, поясніть доладно. Що трапилося?

Мама (до Тата, заспокійливо). Колю! (До сина.) Нічого, синку. Просто тато вважає, що ти мало сидиш за підручниками. Можливо, він і має рацію. 1 ще – ми вирішили взяти тобі вчителів, ну, репетиторів – з математики і з мови. Адже в тебе письмові іспити.

Сергій (чимдалі дужче дивується). А це навіщо?

Тато. Навіщо – це нам краще знати.

Мама (тим же тоном). Колю! (До сина.) Бо в нас є побоювання щодо цих предметів. А нам же хочеться, щоб ти отримав гарний атестат. Ти справді мало вчишся.

З'являється Бабуся з тацею. На ній тарілки, чашка. Іде в Сергієву кімнату.

Тато (до Бабусі). І перестань, прошу тебе, носити їжу йому в кімнату. Нехай їсть у їдальні чи на кухні. Окрему кімнату дано йому для того, щоб він у ній вчився. (М'яко бере Бабусю за плечі, повертає й направляє назад.)

Сергій. Ні-чого не розумію!

Гасне світло.

Голос О л і. Ой, Серьожко, перестань. Перестань зараз же!

Голос Сергія. Іще чого!

Голос Олі. Кому я сказала!

Вмикається світло. У вітальні Сергієвої квартири сидить у кріслі за столиком О л я. Ззаду схилився над нею Сергій. Цілуються.

На столику розкриті книжки, зошити.

О л я (вивільнюється). Ну, все. Досить!

С ер г і й. Ну Оль...

О л я. Ніяких Оль. Сідай, будемо вчити.

Сергій (знехотя йде до дивана). Ну чого ти така серйозна?

О л я. Я не серйозна, а відповідальна. Сідай, тобі кажуть.

Сергій. Гаразд. Тільки спершу... (Підбігає і цілує її.)

О л я (слабо пручається. Вивільнилась). Ну чому ми такі нерозумні?

Сергій. Хіба цілуватися – нерозумно?

О л я (усміхається). Не знаю. Напевне. І говоримо завжди якісь нісенітниці.

Сергій. Ну гаразд. Давай поговоримо про щось серйозне.

О л я. Давай.

Сергій. Про високомолекулярну хімію. О л я. Ну, починай.

Сергій (пустує). Високомолекулярна хімія – це добре.

О л я. Так, ви маєте рацію.

С е р г і й. Це дуже добре. О л я. Як ви праві!

С е р г і й. Я жити не можу без високомолекулярної хімії.

О л я. Я так і уявляла.

Сергій. Скільки проблем, гіпотез...

О л я. Бачу, ви глибоко обізнані з цим предметом.

Сергій. Ще б пак! Я кращий спеціаліст із високомолекулярної хімії на нашому поверсі.

О л я. Я відчуваю в вас справжню одержимість.

Сергій. Щось фатальне.

О л я. Фатальну глупоту.

С е р г і й. Ну от!

О л я. І от так – щоразу. Варто нам зустрітися, і плещемо казна-які нісенітниці. А коли я тебе не бачу – що б зі мною не трапилось, – я завжди думаю, навіть на уроках, як я тобі буду про те розповідати. Я уявляю собі твою реакцію, як ти слухатимеш, як засмієшся, як нахилиш голову...

Сергій проводить рукою по волоссю.

Як пригладиш волосся – все-все. І потім я думаю про всілякі цікаві і розумні речі: я уявляю, як ми ідемо в театр чи в музей... А ледве побачимося – у голову лізуть якісь дурниці, і ми вимовляємо слова, що нічого не важать, незначущі, пусті... І я навіть не можу думати ні про що розумне. Може, від любові меншає розуму? Я помітила – у всіх закоханих якийсь пришелепкуватий вигляд. Я навіть, здається, десь про це читала. І навіть коли просто вулицею йдуть двоє закоханих – адже зразу видно, коли люди закохані, правда? – усі якось поблажливо усміхаються.

С е р г і й. То вони заздрять.

О л я. Ти гадаєш?

Сергій. Звичайно. Адже не обов'язково заздрити лише по-лихому. Вони заздрять по-доброму і згадують, як і самі колись так само ходили, трималися за руки, цілувались...

О л я. А чому вони тепер так не ходять? Нехай усі так ходять. Уявляєш, було б здорово! Все місто йде, побравшись за руки. І сміється. І радіє. І ніхто нікуди не квапиться. І нікого не ждуть батьки, тому що батьки теж гуляють десь, побравшись за руки, і розмовляють про всякі дрібниці. Чому ти смієшся?

С е р г і й. Та я уявив собі своїх старих. Ні, справді. Ідуть, обійнявшись, на батьківські збори. От би Ніна Платон івна їх побачила! І Ніна Платонівна... (Сміється.)

О л я (посміхається). Що?

Сергій (крізь сміх). Іде коридором... За руку... З хіміком!

О л я (сміється). Ну до чого тут хімік? Дурненький.

С е р г і й. Та це я так. Уявив на мить. А Клавдія Миколаївна? От цікаво, вона зі своїм чоловіком цілується?

О л я. Ну а як же!

С е р г і й. А по-моєму, ні. Вони тільки тиснуть одне одному руки. (Після кожної наступної репліки показує, як Клавдія Миколаївна зі своїм чоловіком тиснуть руки.) Добраніч! Добраніч, Клавдіє Миколаївно! Доброго ранку. Доброго ранку, Клавдіє Миколаївно! Як вам спалося? Дякую, Клавдіє Миколаївно. До побачення! До побачення, Клавдіє Миколаївно!

О л я. І він зве її Клавдією Миколаївною?

Сергій. Ну, не знаю. Може, Клавонькою. Чи Клавуси-ком. Чи Клавснятком. Уявляєш, наш директор – Клавенятко. Може, він її іще якось зве. От мишкою, наприклад, чи жабкою. Або козенятком.

О л я. Та ти що, яка ж вона козенятко?

Сергій. Ну, звідки ж я знаю. Я наприклад кажу. Він може звати як завгодно. Йому ж байдуже, директор вона чи не директор.

О л я. А як ти мене звеш?

Сергій. Як? Оля, Олик...

О л я. А ще?

Сергій. Олюня, Олюнька, Оленятко.

Оля. Ні, оленятко усе-таки велике. А чимось меншим.

Сергій. Ну, Горобчик.

О л я. От горобчик мені вже більше подобається, але він чомусь викликає жаль. Він такий настовбурчений і трошки сердитий. Особливо взимку.

Сергій. Певно. Будеш сердитим. Йому ж холодно. Без штанців.

Оля. Яких штанців?

Сергій. Звичайних штанців, ну. Без брючок.

Оля (сміється). От ізнов дурненький. Дурненький-дурнень-кий. Ні, ти дуже розумний. Я часом дивлюсь на тебе і думаю: «Господи, який він розумний!» А я тобі – розумна?

Сергій. Звичайно. Ти дуже розумна. І вродлива.

Оля. Справді?

Сергій. Справді.

Оля. Дуже-дуже?

Сергій. Дуже-дуже. (Хоче її поцілувати.)

Оля. Ні, стривай. Якщо я така гарна, нехай я буду... Синичкою. Справді. Вони теж дуже гарні. І веселі. Навіть узимку. Вони скачуть по балкону і клюють сало. Тато завжди чіпляє їм на мотузці сало. Несолоне. Солоного їм не можна. І я дивлюсь на них і радію. І думаю: «Привіт, синичко! Ось і ти». І навіть якщо мені сумно, коли я бачу синичок, я радію. І вони теж не летять у вирій. Певно, навмисне, щоб ми раділи.

Сергій. Синичка...

Оля. Так. От і ти. Якщо тобі раптом стане сумно чи навіть важко... Адже може таке буть? Ти скажи: «Привіт, Синичко!» – й одразу згадаєш мене. Навіть якщо ми коли-небудь розлучимося. Навіть за багато-багато років, бо я хочу, щоб тобі ніколи не було важко, бо я завжди буду тебе пам'ятати. От так: «Привіт, Синичко!»

Сергій. Привіт, Синичко!

Оля. Так, правильно.

Сергій. Привіт, привіт, Синичко!

Оля. «Привіт, Серьоженько! Фіть-фіть! Усе буде добре!» Це не я. Це вона так тобі відповідатиме. Сергій. Гаразд, Синичко.

О л я. А ми з тобою щасливі?

Сергій. Так. Напевне.

О л я. Я теж так думаю. Ми живемо, радісмо. Бачимося одне з одним. І коли я сама, навіть коли не сама, я за тобою скучаю. Навіть якщо ми з тобою щойно розсталися, я іду додому і вже починаю скучати. А знаєш, коли я вперше тебе помітила? Минулого року, ми з дівчатами йшли через зал, а ви з Віть-кою стояли біля рояля. Хтось грав... А ти свистів. Ти, мабуть, тоді мене і не помічав, а я глянула на тебе і враз, от знаєш, ніби щось нахлинуло – так дивно... І я ще подумала... Ні, не скажу. Не скажу, не скажу. І потім теж, коли тебе зустрічала, у мене ніби дихання зупинялось. А потім був день народження у Свєти, і ти раптом прийшов. Тебе Вітька з собою привів. Я вже тоді знала, що ви дружите. І ти сів коло мене. Ти випадково коло мене сів?

Сергій. Так, тоді випадково.

О л я. І ти запитав: «Ви хочете шампанського?» І я відповіла: «Так, хочу», хоча зовсім не хотіла. Я чомусь зовсім не люблю шампанського. А потім виявилось, що шампанського взагалі не було, а була яблучна шипучка, і ти налив повний фужер, і вона пролилася мені на плаття, тому що хлопці вже загасили світло, і всі танцювали, і нічого не було видно...

Гасне світло, зостається одна лише світла пляма, ле й сидять Сергій з Олею. Чути музику, вигуки, тупіт, мерехтять тіні. Довкола – звичайні веселощі, коли збирається молодь, коли батьків немає вдома і нема кому бурчати, коли за плечима в присутніх не більш ніж по шістнадцять років.

Сергій (Олі). Ви хочете шампанського?

О л я (ледь повагавшись). Так.

С е р г і й. Я зараз принесу. (Виходить із освітленого кола й повертається з пляшкою і двома фужерами.) А шампанського якраз і немає. Це, виявляється, шипучка. (Виправдовуючись.) Пляшки однакові... (Наповнює Олин фужер і проливає вино їй на сукню.) Ой! (Хоче витерти, але збентежено відсмикує руку.) Вибачте.

О л я. Пусте. (Витирає носовичком.) Зараз висохне.

Сергій (охоче). Так. І навіть плями не лишиться.

Голос. Гей, парочко! Це що за інтими? Ану, танцювати!

Другий голос. Не заважай. Вони кайф ловлять.

Дівчачий голос. Ви що, позакохувалися? Знайшли час!