355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Януш Леон Вишневский » Коханка » Текст книги (страница 2)
Коханка
  • Текст добавлен: 10 октября 2016, 04:25

Текст книги "Коханка"


Автор книги: Януш Леон Вишневский



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

І керувати його імпульсами.

Перевіряти, чи він працює. Тому до мого тіла прикріплюються численні сенсори. На пальці, довкола зап'ястка, під грудьми, внизу живота. Якоб дбає навіть про те, щоб ці сенсори не були сірими. Він купив лак для нігтів і пофарбував мої сенсори у різні кольори. Щоб вони пасували до моєї білизни та нічних сорочок. Мої сенсори кольорові. Часом, якщо вони надто холодні, Якоб гріє їх у долонях або хухає на них і приносить до ліжка. Дає їх мені аж тоді, коли вони стають теплими і приємними на дотик.

І заплющує очі, коли я підіймаю бюстгалтер або зсуваю трусики, щоб примостити їх під серцем чи внизу живота. А потім дбає про те, щоб ті зелені, чорні, червоні та оливкові сенсори передавали імпульси.

Я не можу засинати у потязі чи біля телевізора. Я не могла б заснути ні в чиїх обіймах. Я не можу засинати без Якоба. Я не зможу заснути і в обіймах коханого, якщо Якоба не буде в сусідній кімнаті біля моніторів. Бо він стежить за всіма цими приладами. Уже протягом шістнадцяти років. Щоночі.

Одна німфа прокляла колись свого зрадливого коханця. Вона не могла пробачити йому зради. Він повинен був померти непомітно для себе, просто припинити дихати уві сні. І він перестав дихати. І помер. І та німфа плаче, вона плакатиме до кінця світу.

Німфу звали Ундіна.

Моя хвороба називається синдром прокляття Ундіни.

Приблизно п'ятеро осіб щороку в Німеччині дізнаються, що мають цей синдром. Я довідалася про це, коли мені було вісім років, і я мало не померла уві сні, притулившись до матері.

Часом, коли ми з Якобом запалюємо свічки і слухаємо музику, він розчулюється й каже, що я для нього як принцеса. І я це знаю. Як замкнена у скляній труні принцеса. Колись прийде мій принц, підійме віко труни і розбудить мене поцілунком. І залишиться на ніч. Але навіть тоді в сусідній кімнаті біля моніторів сидітиме Якоб.

Мій Якоб.

Anorexia nervosa

Вперше вона побачила його на Різдво. Він сидів на бетонній плиті біля їхнього смітника і плакав.

Батько от-от повернеться з чергування у лікарні, бо нині Святвечір і вони мають сісти до вечері. Ада не може дочекатися батька. На пательні шкварчить короп, поширюючи по всій квартирі чудові апетитні запахи, колядки, ялинка біля столу під білим обрусом. Тут так тепло, безпечно і по-родинному затишно. Хіба світ колись буває кращий, ніж на Різдво?

Саме через це, аби не зруйнувати ідилію різдвяного настрою та «злагоди й гармонії в родині», вона не заперечила, коли мати попросила її винести сміття. У маминому плані святкування Різдва є ялинка, смажений короп і відвідини перукаря вранці, але там не може бути сміття, яке чекатиме аж до наступного дня!

А тим більше зараз – адже надворі вже стемніло! Ада ненавиділа цей спільний для кількох будинків смітник, який нагадував смердючі й огидні в’язничні сходи. Але для її матері Різдво ніколи не було приводом хоч трохи порушити складений раз і назавжди графік. «Кожен день треба розпланувати», – повторювала мати за будь-якої нагоди. Різдво має інший план, ніж будні дні, а крім того, воно позначене червоним у маминому записнику. Ісус, надія, різдвяна служба Божа – все це не має значення. Жодного значення. Різдво, 11.30, перукар, – прочитала вона колись випадково у материному календарі за 18 жовтня. У середині жовтня мати вже домовилася з перукарем на Різдво! На таке не здатні навіть баварські німці! Цей її дурнуватий записник схожий на перелік вироків, які мати виносить кожному дню, – часом думала Ада.

Колись вони з мамою розмовляли про Різдво. Це було ще тоді, коли вони час від часу спілкувалися на теми, важливіші за список закупів у найближчому магазині. Це було перед самими випускними іспитами.

Саме тоді Ада захопилася релігією. Зрештою, як і половина класу в її жіночій гімназії. Вони ходили на лекції до Теологічної Академії – деякі, безумовно, тільки тому, що були закохані у вродливих хлопців у сутанах, – учили молитви і брали участь у богослужіннях. Вона відчувала, що цей контакт із релігією робить її кращою, спокійнішою, збагачує духовно.

Саме тоді, коли вони одного дня стояли з матір’ю так близько одна від одної, що аж торкалися ліктями, і мили вікна перед святами, вона запитала, чи мама теж відчуває «містичне» очікування Різдва. Зараз вона розуміє, що то був невдалий момент для такого запитання. Під час прибирання мати завжди дратувалася, вона вважала це заняття безглуздим витрачанням цінного часу і ніколи не розуміла, як домогосподарки не впадають у депресію вже після першого ж тижня такого життя. Ада пригадує, як мати поклала ганчірку на підвіконня, відступила на крок назад, щоб подивитися доньці просто в очі, і сказала тоном, яким зверталася до студентів:

– Містичне очікування?! Ні. Ніколи. Доню, Різдво не має в собі жодного містичного очікування.

Вона пам’ятає, що навіть у тому «доню» не відчувалося анітрохи тепла. Зрештою, вона сама це знала. Переважно, коли мати починала речення словом «доню», то після крапки Ада йшла до себе в кімнату, зачинялася там і плакала.

– Різдво і Святвечір – це насамперед елементи маркетингу і реклами. Бо як по-іншому син теслі із забутої Богом Галілеї зміг би стати ідолом, не менш популярним, ніж твої Мадонна і Майкл Джексон. Увесь його рекламний відділ, ті дванадцять апостолів разом із найбільш медіальним Іудою, – це була одна з перших чудово організованих кампаній, яка розкрутила справжню зірку. Чудеса, табуни жінок, які сунули за своїм кумиром від міста до міста і були готові знімати труси, якщо він накаже, масова істерія, воскресіння і вознесення на небеса. Якби Ісус жив сьогодні, у нього був би свій агент, адвокат, електронна пошта і веб-сторінка.

Ці розумування додали їй ентузіазму, і вона енергійно продовжувала:

– У них була своя стратегія, і Біблія описує її до найменших дрібниць. Без хорошої реклами неможливо зворохобити ціле царство і започаткувати нову релігію.

– Мамо, про що ти говориш, яка стратегія, – перервала вона з благанням у голосі, – який рекламний відділ? Він же був для них Сином Божим, Месією…

– Справді?! Деякі з тих панночок, які простоюють ночі під готелем Джексона, також думають, що Джексон – Ісус. Ісус, доню, це просто ідол поп-культури. А те, про що ти говориш, – звичайнісінькі легенди. Такі самі, як історія про немовля у яслах, пастухів зі сльозами на очах, вола і віслюка. Бо історична правда цілком інша. Насправді не було ніколи перепису населення, який буцімто змусив Марію та Йосипа вирушити до Віфлеєма.

Про це знають навіть ті, хто не має богословської освіти.

Вона запалила цигарку, глибоко затягнулася і продовжила:

– А навіть якби він був, то в даних перепису не враховували таких злидарів, як тесля з Назарета. Щоб потрапити до списків, потрібно було мати або землю, або невільників. А крім того, перепис мав відбуватися у Єрусалимі. Тоді існувала тільки одна дорога, яка вела з Єрусалима до Назарета через долину Йордану. У грудні долина Йордану вкрита болотом по шию високого чоловіка. А Марія була зовсім не велетнем, а до того ж ще й вагітна Ісусом, як ти пригадуєш, – закінчила мати з легкою глумливою посмішкою на вустах.

Вона не могла в таке повірити. Навіть якщо все це правда – а, мабуть, так воно і є, бо її мати, як відомо, завжди говорила правду, особливо коли йшлося про науку, і тому захистила докторську ще у тридцять чотири – то чи потрібно було говорити їй це за два дні до Різдва, знаючи, що вона так сильно цим переймається і так вірить у це? І так чекає цього дня…

Вона пам’ятає.

Саме тоді, біля вікна, вона прийняла рішення, що вже ніколи більше не слухатиме нічого з того, що говоритиме її мати після «доню». Коли через кілька років вона розповіла про все своїй найближчій подрузі, Марта прокоментувала це з властивою тільки їй злістю:

– Бо твоя мати схожа на сучасну гетеру. У Стародавній Греції так називали освічених і начитаних жінок. Переважно вони були самотні, бо жоден чоловік їх не хотів. А твоя мати до всього ще й гетера, яка бореться за право пояснювати світ по-своєму. Але насправді у цьому немає жодної її самостійності. Якщо чоловік часто займається цим сам із собою, це не означає, що він самостійний. Твоя мати схожа на такого чоловіка.

І хоча це було дуже давно, Ада завжди згадує про той епізод на Різдво. І про батька. Іноді, особливо останнім часом, вона горнеться до батька зовсім не з ніжності й не з туги, не через бажання бути поруч. Вона горнеться до нього, щоб винагородити його за крижану байдужість його дружини, їй здається, що таким чином вона зможе прив’язати його до себе і до дому. Якби вона була чоловіком своєї матері, то покинула б її багато років тому. Не витримала б такої байдужості. Її мати вміла бути холодною, як рідкий азот. А він усе це терпить і залишається тут. Вона знала, що він робить це тільки задля неї.

Сьогодні вона знову так учинить. Притулиться до нього й обійме. Він, як завжди, здивується, покладе голову їй на плече, міцно обійме, поцілує в шию, прошепоче «доню», а коли вона відійде від нього, у нього будуть червоні очі й він так смішно вдаватиме, ніби щось потрапило йому до ока. І це його «доню» таке гарне. Таке сповнене ніжності. Таке, як і має бути на Різдво.

Але сьогодні вона зробить це від себе. Бо сьогодні вона по-різдвяному сентиментальна. А крім того, вона не знає жодного чоловіка, який був би хоча б трохи схожий на її батька. Таких чоловіків більше немає.

Саме тому, і щоб була злагода та гармонія в домі, а також щоб було виконано цей дурнуватий різдвяний план із записника її матері, вона винесе сміття. Винесе негайно. І навіть удаватиме, ніби робить це з приємністю.

Вона вийшла надвір із двома повними відрами. Було вітряно і падав дощ зі снігом. Вона роздивлялася вікна, які миготіли блиском ялинкових гірлянд, і відчиняла ключем смітник. Відіпхнула ногою металеву браму й побачила його. Він сидів по-турецьки на шматку картону біля великого смітника, відразу навпроти входу, й затуляв руками від вітру свічку на ялинковій гілці. Полум’я свічки відбивалося в його очах і сльозах, які з них капали.

Вона стала як вкопана. Випустила з рук обидва відра, які голосно стукнулися об бетон і перевернулися. Їй захотілося повернутися і втекти.

– Вибач, я не хотів тебе налякати, – сказав хлопець захриплим голосом. – Я допоможу тобі зібрати сміття.

І він зібрався встати з місця.

– Ні! Ні! Я не хочу. Залишайся на місці, не підходь до мене, – верескнула вона.

Вона схопила відра, повернулася і вибігла, тряснувши за собою брамою смітника. Вона бігла наосліп болотом газону, на якому навіть навесні не буває трави. Вбігла до під’їзду. Батько саме витягав листи з їхньої поштової скриньки. Вона підбігла до нього і з усієї сили притулилася.

– Доню, що трапилося?

– Нічого. Я перелякалася. Просто перелякалася. Той чоловік зі смітника…

– Який чоловік? Що він тобі зробив?

– Нічого не зробив. Він просто там був. Сидів і плакав.

– Що ти таке говориш? Зачекай тут. Стій на місці. Я подивлюся, що там.

– Ні! Не йди нікуди. Ходімо додому.

Вона вивільнилася з його обіймів, поправила волосся й рушила сходами нагору. Він узяв відра і пішов за нею. Вони могли б піднятися ліфтом, але їй хотілося заспокоїтися дорогою. Щоб мати ні про що не здогадалася, коли вони зайдуть до помешкання. Бо мати вирішить, що вона істеричка.

Батько відразу ж усе зрозумів. Тому мовчки йшов слідом за нею на восьмий поверх і розповідав про своє чергування у лікарні, насолоджуючись пахощами із помешкань на поверхах, які вони минали. Додому вона зайшла усміхнена. Мати нічого не запідозрила.

Ада дізналася, як його звати, коли він увігнався машиною у «пунто», яким Марта їхала на своє весілля.

Марта була її найкращою подругою. Завжди. Ада не пригадує часу, коли б у її житті не було Марти. Марта є й буде завжди, до кінця. Хай би що це означало.

Якби в Марти був час пройти тест на визначення коефіцієнта IQ, Ада могла б із гордістю сказати, що її подруга – найрозумініша жінка у цілій Європі. Але у Марти не було на таке часу, та вона й не вважала це за потрібне. Марта використовувала свій інтелект переважно для того, щоб переживати емоції. Сільська дівчина приїхала вчитися до Кракова із забутої Богом Сенкової, де «телефон мав тільки священик і його коханка», і раптом відкрила для себе світ, як вона сама це називала. Після року англійської філології почала паралельно навчатися на філософії. Кинулася запоєм насолоджуватися краківським життям. Не було жодної опери чи театральної вистави, жодної виставки в музеї, концерту в філармонії чи котромусь клубі, на якому не було б Марти.

Саме в клубі вона познайомилася зі своїм вродливим псевдохудожником у шкіряних штанах.

Він уже третій рік поспіль сидів на одному і тому ж курсі в Академії мистецтв, але поводився як Енді Воргол, який отримав стипендію міністра культури. Не досить, що вважав себе Енді Ворголом, то ще й підкреслював за кожної нагоди, що він варшав’янин. Довідавшись про це, Краків просто повинен був відразу ж втратити мову. Збожеволіти і впасти на коліна, бо приїхав геній.

Ада зненавиділа його з першої ж миті, коли Марта познайомила їх у автобусі.

Він сидів із нахабним виглядом і розповідав про себе так голосно, що чути було на весь автобус. Марта й Ада стояли, а поряд із ними теж стояла і кашляла ще якась бабця з ціпком. А цей нахаба у своїх потертих шкіряних штанах сидів і виголошував лекцію про свій вклад у сучасне мистецтво.

Але Марті це сподобалося. І вона закохалася в нього. Щоправда, то був лише звичайний фізичний потяг, але з жахливими наслідками. Вона годувала його зі своєї стипендії, купувала йому гектолітри алкоголю на свої заощадження, давала йому гроші навіть на автобус, щоб дорогою до Академії він міг зачаровувати ліцеїсток своїми розповідями. Через нього Марта перестала з’являтися на людях. А якщо і приходила, то стояла, ніби сіра мишка, за своїм варшавським «Ворголом» і захоплено дивилася, як він розповідає всім, що надзвичайного зробить, коли «цей нездара, який мститься на справжніх митцях, – він мав на увазі професора, котрий уже вдруге провалив його на іспиті, – позбудеться своєї генетичної заздрості».

Вона просила Марту отямитися. Говорила, благала, погрожувала. Але Марта нічого не чула, ніби під дією якихось хімічних препаратів. І вивести її з цього стану могла тільки надзвичайна подія.

І ця подія сталася. За п’ять дванадцята. Майже точно.

Шлюб було призначено на дванадцяту годину дня однієї жовтневої п’ятниці. Вони їхали в «пунто» Марти до Палацу урочистих подій. За кермом була Марта, вбрана у взяту на прокат шлюбну сукню. Художник, тобто наречений, сидів поруч, бо не мав водійських прав. У нього забрали їх за водіння у нетверезому стані. Ада мала стати свідком і сиділа ззаду. Марта була збуджена і п’яна – вранці вони випили на двох півпляшки болгарського коньяку на голодний шлунок, бо зі збудження наречена не могла їсти.

Марті здавалося, що вона встигне проскочити, поки жовте світло зміниться червоним. Але не встигла. Вони відчули удар, Марта крикнула: «О, курва!» – і стало тихо. Їх стукнули ззаду, з правого боку. Провина Марти була очевидною.

Художник вибіг із «пунто», залишивши дверцята відчиненими. Підійшов до машини, яка їх ударила, витяг водія й мовчки почав його бити. Марта, з червоними плямами крові на сукні й вельоні, підбігла до художника і стала поміж ним і водієм. Потім кулак нареченого випадково влучив їй по обличчю, і вона впала на асфальт. У ту ж мить водій з усієї сили вдарив художника в обличчя.

Ада бачила все через шибу «пунто». Коли Марта після удару впала на асфальт, Ада енергійно відчинила дверцята, вибігла з машини і нахилилася над подругою. Водій теж схилився.

– Мені так прикро. Я не хотів. У мене горіло зелене світло. Тому я й рушив. Мені страшенно прикро. Я справді поїхав на зелене. Повірте мені. На зелене, – раз по раз повторював він, нахилившись над Мартою.

Художник встав і з усієї сили штовхнув водія просто на Марту. Тут вони почули виття поліцейської сирени і голос:

– Негайно припиніть! Усіх прошу взяти документи й підійти до моєї машини. Всіх!

Молодий поліцейський показав на «полонез», припаркований біля автобусної зупинки.

– Ми не маємо часу, – вигукнув художник. – У нас шлюб о дванадцятій!

Марта встала з асфальту, підійшла до нього і спокійно сказала:

– Шлюбу не буде. Проси вибачення у цього чоловіка й тікай звідси, придурку.

Слово в слово! Це знову була колишня нормальна Марта. Нарешті!

Ада пам’ятає, що у той момент вдивлялася в очі водія й була впевнена, що їй знайомий цей погляд.

– У мене було зелене. Я дуже перепрошую, – безпорадно повторював він.

Марта зірвала з голови вельон, витерла ним закривавлений ніс, зіжмакала вельон і пожбурила на асфальт. Схопила чоловіка за плечі.

– Я знаю. Припиніть нарешті вибачатися. Моя страхова компанія за все заплатить. Ви навіть не уявляєте, як багато ви для мене зробили.

Вона підійшла до нього, стала навшпиньки і поцілувала в щоку.

Він ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Стояв як укопаний. І тоді Ада згадала, звідки його знає. То ж він сидів біля смітника того Різдва.

Художник зник у натовпі роззяв, який уже встиг зібратися на тротуарі.

– Я допоможу вам забрати машину з дороги, – сказав водій.

Утрьох вони випхали машину на тротуар.

– Мене звати Анджей. А вас?

– Марта. А це моя подруга Ада. Тобто Адріана.

Він уважно подивився на неї. Подав їй руку і тихо сказав:

– Анджей. Вибачте, що я перелякав вас тоді, на Різдво.

Так от просто! Ніби те Різдво було тиждень тому. А насправді минуло понад два роки.

Високий. Чорне зачесане назад волосся. Широкий шрам на правій щоці й дуже вузькі долоні. Ада ніколи раніше не зустрічала чоловіка, який мав би такі широкі й повні губи. У нього був трохи захриплий і низький голос. Від нього пахло чимось схожим на жасмин.

– Мене звати Ада. Ти досі пам’ятаєш той випадок? Це було більше ніж два роки тому.

– Так, пам’ятаю. Я потім шукав тебе. Довго шукав. Але не знайшов. Хотів вибачитися. А вдалося аж нині. Той випадок…

Ада усміхнулася до нього.

– Немає за що вибачатися. Я живу в будинку поряд зі смітником. Чому ти сидів там тоді?

Він не відповів. Повернув голову вбік і почав говорити з Мартою. Потім пішов до своєї машини і підігнав її ближче до їхньої. Марта у заплямленій кров’ю шлюбній сукні викликала ажіотаж серед публіки. На тротуарі збиралося все більше роззяв.

Коли вони завершили всі формальності з поліцейським у «полонезі», Анджей запитав:

– Куди вас відвезти з цього цирку?

– Поїхали до мене, – запропонувала Марта. – Треба це відсвяткувати.

Дорогою вони заїхали до ресторану, в якому збиралися відзначати весілля. Там їх повідомили, що постійно дзвонять гості, але Марті було байдуже. Звеліла запакувати їм із собою увесь алкоголь і їжу, які замовила на святкування. Вони занесли все до машини Анджея і поїхали до Марти. Ада вже давно не бачила своєї подруги такою щасливою.

Вони випили по кілька келихів вина і почали танцювати. Ада притулилася до Анджея і відчула, що хоча це й дивно, але він дуже їй близький.

Під ранок він відвіз її додому на таксі. Вийшов разом із нею й провів аж до сходів. Коли минали смітник, вона взяла його за руку. Він обережно стиснув її долоню та більше вже не відпускав. На сходах підніс долоню до вуст і поцілував.

Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього.

Від того вечора й ночі після скасованого весілля Марти у її житті змінилося майже все. Анджей знайшов її наступного дня в інституті; чекав із квітами під аудиторією. Стояв біля стіни. Він соромився і червонів, невміло ховаючи квіти за спиною. А коли вона підійшла до нього та усміхнулася, він не зміг приховати полегшення й радості.

Відтоді вони були разом. Усе, крім нього, втратило сенс.

Вона знала про це вже через тиждень. Її вражали його ніжність і чуттєвість. А згодом вона усвідомила й те, якою повагою він її оточив. Мабуть, через цю повагу він так довго зволікав із першим поцілунком. Попри те, що вона провокувала його, торкалася і тулилася до нього, натякала йому на це в розмовах, цілувала його долоню в темряві кінотеатру. Минуло дуже багато часу, перш ніж він уперше поцілував її.

Вони поверталися від Марти останнім трамваєм, засиділися після концерту. На повороті він притиснув її до шиби під дією сили інерції.

– Ти найважливіша у моєму житті, – прошепотів і почав цілувати її. А зупинився аж тоді, коли вагоноводій вигукнув, що їде до парку. Саме у тому трамваї вона почала кохати його по-справжньому.

Його захоплювало те, що вона вчиться на фізичному. Він вважав, що це «абсолютно найважливіша, майже святкова наука», а до того ж іще й надзвичайно складна.

Від першої миті він дуже уважно її слухав. Вслухався у все, що вона говорила. І все пам’ятав. Він міг годинами сидіти навпроти неї на підлозі і слухати. Згодом, коли вони вже були коханцями і спали в одному ліжку, він міг після любощів устати з ліжка, піти до кухні, повернутися з сумкою, повною наїдків та напоїв, а потім розмовляти з нею до ранку. Інколи це її навіть трохи нервувало, бо часом замість того, щоб вдруге кохатися, вони вже тільки говорили.

Він дуже любив, коли вона пояснювала йому, як влаштований світ. Розповідала про викривлення часопростору або пояснювала, чому чорні діри насправді зовсім не чорні. У такі моменти він дивився на неї захоплено і цілував їй долоні. Вона ніяк не могла пояснити йому, що насправді знати і розуміти такі речі – це нічого особливого. І вже точно не складніше, ніж підготувати хорошу газетну статтю.

Анджей учився на журналістиці. Коли вона запитала його, навіщо йому це, він відповів:

– Щоб мати вплив завдяки правді.

Одного разу вона спробувала пригадати собі, у який момент він остаточно її зачарував. Може, тоді, коли він цілий місяць худнув і не мився, щоб стати схожим на бездомного і провести тиждень у притулку для жебраків?

Стаття, яку він написав про бездомних, була надрукована у солідному виданні і її цитували майже всі всепольські тижневики.

А може, після того, як зробив репортаж про дитячий госпіс, а тоді на всі свої заощадження відремонтував три палати, що їх медсестри називали «останніми»? У цих палатах лежали діти, яким залишалося жити лише кілька днів. Він помітив, що у цих дітей немає сили навіть для того, щоб повернути голову і роздивитися малюнки на стінах. Вони були дуже слабкі й під’єднані до численних апаратів, тому могли бачили тільки стелю. Анджей сказав про це ординаторові. Але той лише посміявся, не вистачало грошей на морфій, тож пропозиція намалювати комікси на стелі звучала як фарс. Однак Анджей думав по-іншому. На всі свої гроші він купив фарби й пензлики, а потім довго агітував студентів із Академії мистецтв, аж поки вони погодилися розмалювати стелі госпісу коміксами.

А може, тоді, коли вона зловила його на тому, що він через день їздить до притулку для псів і возить туди продукти?

Анджей не міг спокійно ставитися до собак. Коли його друзі на вулицях задивлялися на дівчат, які провокували тим, що мали, а точніше, тим, чого не мали на собі, Анджей озирався за кожним зустрічним псом. Усі вони були для нього «неймовірний», «надзвичайний», «подивись, який гарний» або просто «чарівний». Вона також любила собак, але не аж так.

А зараз вона теж любить кожного пса. Можливо, навіть більше, ніж Анджей.

Ада захоплювалася ним і страшенно його ревнувала. Хотіла, щоб він належав тільки їй. Хотіла, щоб жодна жінка не пізнала його ближче і не довідалася про те, який він. Вона відчувала, що кожна з них, якщо познайомиться з ним ближче, захоче, щоб він належав тільки їй.

Він жив у гуртожитку і ніколи не згадував про свій дім чи про батьків. Це трохи дивувало й непокоїло Аду. Сказав лише, що приїхав до Кракова з Ілави і колись «обов’язково візьме її туди з собою, хоча це зовсім не цікаве місце». Анджей уникав розмов про своє минуле. З моменту їхнього знайомства.

Їй так ніколи і не вдалося довідатися про те, що саме він робив біля смітника поряд із її будинком тоді, на Різдво. Колись у ліжку вона пошепки попросила його розповісти про це. Вона пригадує, як він затремтів, а потім відчула його сльозу на своїй щоці. Тоді вона вирішила ніколи більше не питати його про це. Вона хотіла знати про його минуле з самої лише цікавості. Бо їхнє спільне минуле почалося з моменту, коли він ударив їхнє авто своїм.

Тобто почалося з Великого Вибуху. Так само, як Всесвіт, – думала вона собі, й це здавалося їй кумедним.

Часто перед тим, як заснути, вона думала про те, з чого почалося її захоплення ним. Аж до четверга напередодні 1 травня.

Тоді вони були знайомі вже більше ніж вісім місяців. Зібралися і поїхали на півострів Гель. Він хотів навчити її серфінгу на затоці. Вирушили у четвер уранці. Стояла ідеальна погода. В обід зупинилися на порожньому лісовому паркінгу поблизу автостради на Ґданськ. Сіли на дерев’яну лавку, збиту абияк із дощок. Раптом він примостився ззаду неї на лавці й почав цілувати її плечі. Потім зняв із неї станик, віддав їй і обійняв долонями груди, а сам не переставав цілувати плечі. Вона пам’ятає, як здригалася від цих поцілунків. Зі збудження, очікування і страху, що хтось може раптом приїхати на цей паркінг. Але найбільше з цікавості, що ж буде далі. Бо відтоді, як вона дозволила йому робити зі своїм тілом усе, що він захоче, під час любощів ніколи не знала, що буде далі.

Раптом він піднявся з лавки, подав їй руку й потягнув до лісу. Вона бігла за ним. У такому вигляді, як була. У сукні, спущеній до пояса, зі стаником у руці, з оголеними грудьми. Вони не побігли далеко. Він зупинився за першими ж деревами. Зняв свою сорочку, розстелив на траві і поклав її зверху на сорочку. Спершу цілував її вуста. Потім опустився нижче, зняв зубами трусики і почав пестити її лоно. Вона забула про те, що вони на паркінгу, забула, що їх видно з боку лісової стежки. Забула про все. Бо вона забувала про все, коли вони були разом. А особливо коли він цілував її там.

Він повернувся назад до її вуст. У цю мить на паркінг приїхала машина. Вони замовкли і застигли нерухомо. Вона повернула голову і бачила все дуже чітко. З машини вийшов невисокий чоловік у костюмі, підійшов до багажника, нахилився, вони почули скавуління і побачили, як він витягає з багажника пса. Шия собаки була перев’язана грубою, поплямленою мазутом мотузкою. Чоловік роззирнувся довкола, перевіряючи, чи він справді сам. Потім підійшов до найближчого дерева, тягнучи за собою пса, а той жалібно скавулів. Чоловік кілька разів обмотав мотузку довкола пенька і поспіхом повернувся до машини.

Вона до кінця свого життя пам’ятатиме те, що відбулося потім. Анджей зірвався з місця і, як був, побіг до паркінгу. На ходу підтягував штани і мчав просто по кущах до виїзду з паркінгу. Вона встала, натягнула сукню на груди і побігла за ним. У якийсь момент Анджей нахилився, підняв із землі камінь. Вибіг на шосе, навперейми автомобілю. Зупинився і пожбурив каменем. Почувся звук удару і скрегіт гальм. Анджей кинувся на автомобіль. Машина зупинилася. Анджей шарпнув дверцята й виволік назовні онімілого з шоку водія.

– Ти, дебіле, як ти міг його там залишити? Як ти міг?

Він тягнув чоловіка за комір до дерева і зі сльозами у голосі постійно повторював своє «як ти міг».

Це було страхітливе видовище. Закривавлений Анджей, машина з розбитим склом і слідами крові на білій фарбі стоїть поперек дороги, всюди скляні друзки, розпачливо скавулить пес, сигналять нетерплячі водії.

Приїхала швидка. Анджей саме притягнув свою жертву до пенька. Пес гавкав і стрибав з радощів, побачивши господаря.

Він штовхнув чоловіка до пса і тихо сказав, звертаючись більше сам до себе, ніж до когось іншого:

– Ти, дебіле, як ти міг його там залишити?

З повного виснаження він сів біля дерева і почав плакати.

Його очі були повні сліз, як тоді, на Різдво, біля смітника.

Ада обійняла його і накинула на плечі сорочку. Він тремтів усім тілом.

Коли вона згадує, що відбувалося на тому лісовому паркінгу потім, то знову починає тремтіти. Приїхала поліція. Водій пошкодженого автомобіля звинуватив Анджея у спробі вбивства. А тим часом водії машин, які стояли в заторі на дорозі, довідалися, звідки взявся прив’язаний до дерева пес. Поліція писала протокол, а водії обзивали власника пса найгіршими словами. Анджей мовчав.

І ось до поліцейської машини, в якій вони сиділи, підійшов дідок, дав Анджеєві картонну коробку з грошима і сказав:

– Ми зібрали для вас від усіх потроху. Щоб ви могли заплатити за ремонт машини того… того суб’єкта.

Поліцейські замовкли.

Через годину дорога спорожніла. Вони мовчки сиділи, притулившись одне до одного під деревом, на траві, розритій псом, якого поліцейські забрали до притулку.

Тоді Анджей заговорив. Монотонним, спокійним голосом. Майже без емоцій.

– Моя мати, коли її піхва ще не зажила після розривів від моєї голови і кривавила, а її груди були повні молока, ця сучка запакувала мене голого до торби, з якою ходила по м’ясо до магазину на розі, і винесла на смітник. Як відро зі сміттям. Це теж було на Різдво. Поклала мене поряд з лушпайками від картоплі, пляшками з-під денатурату, використаними прокладками і пішла. Так просто. Поклала мене, як сміття, і пішла. Але мені пощастило. Бо вона могла б покласти мене до кулька з лушпинням від картоплі. До таких не підходять навіть щури. Моя торба була з-під м’яса, тож до мене почав принюхуватися пес. Температура мого тіла вже понизилася до тридцяти трьох градусів. Але я вижив. Тепер ти знаєш, чим я завдячую псам. Насправді я ніколи не зможу їм віддячитися.

Вона пригадує, як сиділа поруч із ним, паралізована почутим, і дивувалася, чому не відчуває ні співчуття, ні злості, ні ненависті. Ні навіть кохання. Відчувала тільки страх. Звичайний біологічний страх. Їй стало страшно, що ця людина могла б колись зникнути з її життя.

Він пробрався через «Алею снайперів» до готелю Holiday Inn. Віддав знайомому журналістові з CNN листа до неї. На зворотній дорозі вирішив піти на базар і купити трускавок, які дуже любив. Бомба розірвалася на південній частині ринку, коли він повертався, ласуючи трускавками з сірої торбинки.

У квітні 1992 року серби оточили Сараєво. Коли у вересні 1995-го облогу було знято, у місті вже загинули понад десять тисяч людей, зокрема й тисяча шістсот дітей. Серед них були й поляки.

Однієї липневої ночі 1993-го він сказав їй, що хоче поїхати туди. Вони сиділи на камінні на березі моря в Устці, пили вино з пляшки і дивилися на зорі. Він узяв її долоні, притиснув до вуст і сказав:

– Дозволь мені… Будь ласка.

Попросив декана надати йому відпустку. Нікому нічого не сказав. Подзвонив до знайомого, потім поїхав до Берліна і звідти дістався до Сараєва разом із вантажем гуманітарної допомоги. Через три тижні польська пресслужба цитувала його репортажі у більшості своїх матеріалів із Сараєва. Марта вважала його героєм, але Аді не вдавалося навіть пишатися ним. Вона боялася. Постійно жила у панічному страху. Коли дивилася в новинах інформації з Сараєва, почувалася так, ніби це оголошують вирок Анджеєві.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю