Текст книги "Найкраща поезія"

Автор книги: Янка Купала

Янка Купала
НАЙКРАЩА ПОЕЗІЯ

А ХТО ТАМ ІДЕ?

 
А хто там іде, а хто там іде,
Хто громадою рокотно гуде?
– Білоруси.
Що ж несуть вони, кістяки живі,
На худих плечах, на руках в крові?
– Свою кривду.
А кому ж вони з-під онуч та шмать
Тую кривду-біль хочуть показать?
– Всьому світу.
Хто ж то їх навчив, не один мільйон,
Кривду-біль нести, хто прогнав їх сон?
– Біда, горе.
А чого ж, чого захотілось їм
Битим, топтаним, темним та глухим?
– Людьми зватись.
 

1905–1907

МОЯ ДОЛЯ

 
Моя доле, важка доле,
Щоб ти луснула була!
Щоб од мене в чисте поле
Ти назавжди утекла!
Чом же ти, похмура й люта,
Мені щастя не даєш?
Чом, гірка, немов отрута,
Мені смерті не пошлеш?
Так мене постійно мучиш,
Ніби душу в пеклі чорт;
Так ти серце моє сушиш,
Що вже висох я, мов хорт!
Не даєш ти супокою
Ні вночі, ні вдень мені.
Тінь небіжчика! За мною
Водиш помисли сумні.
Де не вирвусь, не полину,
Щоб хоч трохи ліпше жить,
Позад себе оком кину —
Моя доля вже біжить.
Скрутить, збурить, скаламутить,
Наче воду хто колом,
І нашле біду, й засмутить
Неочікуваним злом.
І життя немилим стане —
Згинути б мені ту ж мить!
А на серці – рани, рани,
Так болить воно, болить.
І так хочеться упасти
Десь у прірву, в тьму ночей,
Щоб не бачити – пропасти —
Ані сонця, ні людей!
Ось так доля, моя доля,
Щоб ти луснула була!
Щоб од мене в чисте поле
Ти назавжди утекла!
 

15 липня 1904 р.

МУЖИК

 
Життя моє трудне й нужденне,
І, скільки світу, кожен звик
Гордити мною, кпити з мене, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Я підписатися не вмію,
Не ходить гладко мій язик,
Бо вічно я орю та сію, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Я з праці хліб свій добуваю,
Зношу лайливий, грубий крик.
Я рідко-рідко свято знаю, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Нема за що купити солі,
Ні залатати черевик,
І діти в мене босі й голі, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Залиті потом мої очі,
Світ радості для мене зник,
Як віл, працюю дні і ночі, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Як занедужаю – лікую
Я сам себе, мов чарівник,
Без лікарів я вік вікую, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Така мені за все подяка,
Що мушу жити, наче дик,
І згинути, як той собака, —
Бо я мужик, дурний мужик.
Та скільки я ще жити буду,
Слуга панів, слуга владик,
Ніколи, браття, не забуду,
Що я людина, хоч мужик.
І кожен, хто мене спитає,
Лише один почує крик:
«Хоча мене всяк зневажає, —
Я житиму, бо я – мужик!»
 

1905

ЧОГО Я ХОТІВ БИ

 
Побратимів багатих мені
Не потрібно – я відаю їх!
За божками летять, як дурні,
А всім іншим – погорда і сміх.
Я не хочу сидіть за столом
З паничами – принизлива гра:
Обмине тебе келих з вином,
Пригадається кривда стара.
Я не хочу дівочих принад,
Ніжних пестощів білих грудей.
Студенить мені серце, мов град,
Зрада, хитрість огнистих очей!
Та любов пропадає в ганьбі,
Розвівається, начебто мла…
Тут клянеться в коханні тобі,
А тут іншого вже обняла!
Я не хочу ясного життя,
Де народ стільки горя терпить,
Де жебрачити ходить дитя,
Що не має розради й на мить.
Веселитись не хочу я там,
Де біда, сльози, скарги навкруг,
Де в неволі так тяжко братам,
Де завмерли і сила, і дух!..
Гей, сказати б, що мучить мене?
Що я хочу, чого б я жадав?
За що б горе прийняв не одне?
За що б серце згорьоване дав?
Ну, так знайте, чого б я хотів:
Щоб не згинула пісня моя,
Щоб народ її в серці пригрів
Та щоб знав, чим та пісня сія!
 

З ПІСЕНЬ ПРО БИТВИ

 
Суремлять сурми клич до бою,
Вітри розносять їхній дзвін.
Той поклик піснею палкою
Відлунює з усіх сторін.
Про славу-чудо грають сурми,
Про щастя рівне для всього
Народу… Звуть ламати тюрми,
Звуть… ох, багато до чого!..
Та дзвонять надаремно труби,
Народ обдурений притих.
Той спить, а той боїться згуби
Розпука й жаль скувала всіх.
Лиш кат радіє, він крадеться
Шакалом до невинних жертв, —
На трупах, наче вовк, сміється,
Здається, весь би світ пожер.
Дивиться страшно на ту силу,
Що гине в путах-ланцюгах.
Ах, краще вже лягти в могилу,
Ніж знати цього світу жах!
І ходиш, наче спопелілий,
І крикнути хотів би ти,
Та так, щоб світ здригнувся цілий:
Де правду, волю де знайти?!
А сурми грають клич до бою,
Вітри розносять їхній дзвін.
Той поклик піснею палкою
Відлунює з усіх сторін.
 

З0 березня 1906 р.

ПОЕТАМ

 
Поети вчать, як треба жити,
Багатим бути, а самі ж
І на підошви заробити
Не вміють нещасливий гріш.
Натхнені добрістю й красою,
Оспівують блаженний рай.
Та ситий піснею самою
Не будеш ти, хоч як співай.
Тихіше, милі! Міру мати
Повинні співи голосні,
Бо вік наш хитрий – оплювати
Готовий почуття й пісні.
 

31 січня 1906 р.

НЕ КЛЯНІТЕ МЕНЕ

 
За печальні пісні
Не кляніте мене,
Бо ж і так у вогні
Моє серце сумне.
Кров од болю кипить,
Мучить мука німа,
Ні на мент, ні на мить
Сну про щастя нема.
Я не можу здолать
В серці горя й жалю,
Шум плачів і проклять
Я думками ловлю.
Я не можу знести
Цей гидкий маскарад, —
Співи щастя вести,
Як ридає мій брат.
Скільки горя і сліз
Бачу всюди й завжди,
Скільки сам переніс
Я нещастя й біди!
Он стоїть удова,
В зорі смуток-туман,
В струп’ї вся голова,
А на плечах – лахман.
Руку, мов неживу,
Простягає мені:
«Пожалійте вдову,
Згинув муж на війні!».
І тут сльози – кап-кап!
Доле, не доведи…
Що ж ти, брате, ослаб, —
Кпи з чужої біди!
Ось гуляє багач,
Аж палата дрижить,
А під брамою плач —
Там сирітка стоїть.
Стужа нею трясе,
Мов нагайкою тне,
Вітер скарги несе
І квиління сумне:
«Тут проходив народ,
Молоді та старі,
Проти гніту й знегод
Тут ішли бунтарі.
Тато з ними пішов —
І донині нема…
Стигне з холоду кров,
Сипле снігом зима.
А мене багатій
Вигнав з хати на сніг,
Де ж ти, батечку мій,
Де знайду я нічліг?!»
І тут сльози – кап-кап!
Доле, не доведи…
Що ж ти, брате, ослаб, —
Кпи з чужої біди!
Знову стогін… Жебрак
Під вікном, наче тінь;
Без ноги, неборак,
Повен жальних болінь.
Він стискає п’ястук,
Тягне пісню хрипку, —
Скільки злигоднів-мук
Пережив на віку:
«Відробив я панам,
Відслужив сорок літ, —
Став на службу дитям,
А сьогодні я – дід!
Гарував я щодня,
Не зважав на батіг,
Працював за коня,
Рано встав, пізно ліг.
Я орав, я косив,
Я канави копав,
Ліс рубав і возив,
Битий, кров’ю спливав.
Йшла робота вогнем…
А мій пан не тужив:
Багатів з кожним днем,
Смачно їв, смачно пив.
А я чахнув, бідак,
Був голодний, як вовк,
Та служив вірно так,
А тепер…» І замовк.
Тільки сльози – кап-кап!
Доле, не доведи…
Що ж ти, брате, ослаб, —
Кпи з чужої біди!
Та за скорбні пісні
Не обсмішуй мене,
Бо ж і так у вогні
Моє серце сумне.
 

15 квітня 1906 р.

ЗА ШМАТОК ХЛІБА

 
За шматок хліба, чорного хліба,
Бідак свою душу дає,
Топить у рабстві мрії й надії,
Життя безталанне своє.
Щоб подолати злидні та голод,
Він мусить забути навік
Людяність, думи ясні й високі,
І все, чим живе чоловік.
Царський невільник, панський невільник,
Цареві і пану слуга:
Тому солдатом, тому пахолком
Він служить під свист батога.
Мусить на інших він працювати, —
Якщо ти комусь не вгодив.
Плюнуть погірдно, виженуть з хати
Ходи ж ти собі, як ходив!
Музика, співи ллються з палацу
Гуляють за труд бідаків.
Мучиться вбогий в думах щоденних,
Щоб голод зі світу не звів.
 

11 червня 1906 р.

ЩАСТЯ

 
Туманна примара нас вабить облудно,
І щастям у нас вона зветься.
Та трудно її нам піймати, ой, трудно,
Хоч близько, так близько, здається…
Одним оте щастя – багатство, розкоші,
А іншим – порядок і згода.
Одним оте щастя – то золото й гроші,
А іншим – коханої врода.
Той рветься до слави, той хоче змагатись,
Той – серце від світу сховати,
Той дикою піснею хоче озватись,
Той – рідні пісні заспівати…
І мріємо, мріємо цілими днями,
Все марно і все безнадійно…
А сльози чужі, що течуть перед нами, —
Чи спати дадуть нам спокійно?..
 

18 серпня 1906 р.

НАД СВОЄЮ ВІТЧИЗНОЮ

 
Боже, скільки щедрот
Творить воля твоя!
Де ж мій дім, мій народ,
Де вітчизна моя?
Де ж ти, славна сім’є
Без панів і рабів?
Де той люд, що своє
Поважав і любив?
Рідних співів та свит
Не соромився він!
Де той люд-ясновид?
Де веселощів дзвін?
Веселився народ,
Аж гриміло село.
Веселіше стокрот
Всюди щастя цвіло.
А тепер, а тепер, —
Вір – не вір сам собі, —
Дух бадьорості вмер,
Все погасло в журбі.
Зникло все, наче мла, —
Щастя тут не шукай, —
Доля зла замогла
І людей, і мій край!
Лиш могили навкруг —
Свідки слави – стоять;
Чорні круки з яруг
За кістками летять.
Прошмигають вужі,
Каня молиться: «Пить!»,
Вовк пробіг по межі,
Далі спить усе, спить!
 

28 серпня 1906 р.

СПРОСОННЯ

 
…Ні! Годі, годі сльози лити,
Страждати марно в глушині!
Забрали все, чим міг би жити,
Нічого ж не дали мені.
Невільник – догоджати треба,
Злим людям!.. З потом кров тече.
Немає милості від неба:
То спека, то мороз пече.
Посів мій нищать суховії,
В криву хатчину громи б’ють;
Овечку вовк роздер – надіі
Нема ні на що – гнів і лють!
Марніє жінка, гине з праці,
В дірявім ходить каптані…
Гей ти, що пестишся в палаці,
Моє життя пізнав чи ні?!
А доки житиму так, доки
Терпітиму цей страм і жах?!
До кістки вжерлися волоки,
Кривавлять ноги в личаках.
Гризе сорочка зрібна плечі,
Сіряк – одежечка моя —
Не вирятує в холоднечі,
А влітку парить, як шлея.
Чуприна, пріючи від поту,
Облазить, а шапчина – сміх…
Я від коси нажив ломоту,
А дихавицю – від чепіг.
Вуграми від мозолів руки
Покрилися – аж плоть гниє.
О, скільки горя, скільки муки
Життя безрадісне дає!
Ніхто мене вже не втішає —
«Даруй!» не каже чи «Пробач!».
Лиш відгомін озветься в гаї,
Як заспіваю через плач.
Гей, розтлумач, поріддя враже,
Злодії, трутні всі, скажіть:
Чому, де труд кривавий ляже, —
Раює пан, палац стоїть?
Чому, скажіть, з мого посіву
Врожай збирати має він?
…О, геть цю скаргу нещасливу,
Гуде нової пісні дзвін!
Чекав я довго, та чекати
Набридло вже, пани, мені.
Тепер шукатиму відплати
За кривди й муки навісні!
 

10 вересня 1906 р.

НЕ ТУЖИ!

 
Гей ти, молодче мій, не тужи,
Не дивися крізь сльози на світ, —
Йди до двору й там пану служи,
Як служили твій батько, твій дід.
Та працюй, забуваючи сни,
Що являлись душі молодій,
І як крові твоєї пани
Не жаліють, себе не жалій.
Ти здоров’я віддай молоде
Тим, що в розкоші вічній живуть.
Ти людина? Забудь же про те!
І що душу ти маєш, – забудь!
Хай палац за твої за труди
Гучно музикою загримить,
Хай прогнуться столи від їди,
Хай, п’яніючи, втіха хрипить.
Хай же поту твого ручаї
Сите панство навіки заллють,
Хай за злигодні чорні твої
П’ють багаті, до згибелі п’ють.
Ах ти, молодче мій, не тужи,
Не дивися крізь сльози на світ,
Йди до двору й там пану служи,
Як служили твій батько, твій дід!
 

16 жовтня 1906 р.

ПОКИНЬМО СКАРЖИТИСЬ

 
Покиньмо скаржитись самі собі,
На долю нарікати раз у раз, —
Нам треба жити в мужній боротьбі,
Щоб не кляли нащадки потім нас.
Стежки облудні темного життя
Науки променями освітім,
Щоб ми і наше в майбутті дитя
Темнот не знали на шляху крутім.
Хай знамено свободи всіх веде
На битву проти темряви та зла!
Хай вільна пісня громом загуде,
Змете катів, як пилюгу мітла!
Наука, воля, труд нам у біді
Поможуть – виб’ємося з кабали.
І так щасливо заживем тоді,
Як наші прадідове не жили.
 

22 жовтня 1906 р.

ЗА ЩО?

 
Мати, моя мати,
Що ти наробила, —
Мене горювати
На світ народила?
За що, за що
Твій син бідак,
За що, за що
Він плаче так?
Скажи!
Бідує дитина,
Ти й сама не скачеш, —
За себе й за сина
Плачеш, мамо, плачеш.
За що, за що
Твій син бідак,
За що, за що
Ти плачеш так?
Скажи!
Твій син зомліває
Від голоду в хаті,
Бідує, зітхає
За себе й за матір.
За що, за що
Скажи ж таки,
За що, за що
Ми бідаки?
Скажи!
Кривди не спитати,
В чому то причина,
Що ридає мати,
Ллє сльози й дитина.
За що, за що
Ллє не один…
За що, за що —
І мати, й син?
Скажи!
 

31 жовтня 1906 р.

ДО N

 
Недавно з тобою ми стрілись; вела ти
Палку суперечку зі мною тоді.
Тобі – визнаю – довелося страждати,
І втіхи зазнати, і жити в біді.
Коли долітає до мене в зітханні
Твій біль, наче блиск у вечірній ясі,
Коли в твої очі вдивляюсь, о пані,
То бачу, що ти не така, як усі.
Вид мужній, прикмети шляхетні й погідні…
Невже, натомившися від глушини,
Ти ждеш на дружків?!
О, не гідні, не гідні
Твого справедливого серця вони!
Я сам іще цього достоту не знаю,
Що в грудях у мене так ніжно щемить.
Навколо дивлюся та й думки питаю
Про тебе, згадавши тебе мимохіть.
Та чую душею, що я не заздрощу,
Що я не жадаю тебе, а люблю,
Люблю, як сестричку свою найдорожчу,
Шаную, як матінку рідну свою.
 

8 грудня 1906 р.

ТАМ…

 
Там ллється кров, рвучи закови,
Борці на шибениці йдуть.
А ви спите, хоч там братове
Вас, мучених найгірше, ждуть.
Скажіть, за кого ж то померти
Пішли вони в криваву хлань,
Хто гідний там такої жертви,
Таких нечуваних страждань?!
Га, з вас про те ніхто й не знає,
Що йдуть за тих на битви жар,
Хто потом труд свій обливає,
Над ким стоїть з бичами цар.
За того йдуть вони на скін,
Хто світ годує, хоч по світі
Голодним завше ходить він,
По стужі ходить у лахмітті.
Ідуть і не жаліють крові,
І гине їхня рать слаба,
Щоб дати землю батракові,
З неволі вирвати раба.
Найнещасливіша людина
їх змусила на смерть піти!
А ви спите, немов скотина,
О, з Білої Русі брати!
Повстаньте! Йдіть гуртом до бою,
Громадою несіть удар!
Повстаньте твердістю такою,
Щоб вас не міг зламати цар.
Повстаньте, доки він ще крові
Не вижер усієї з вас!
Озвіться в громовому слові,
Бо вже дійшов рятунку час!
Повстаньте! Край ваш рідний гине!
Свобода й сонце в битву звуть.
Відвага й дружність – ось єдине,
Що виведе на ясну путь!
Зганяйте сон осліплий свій,
Будіть оспалий дух, а там
Ударте в дзвін, покличте в бій
Громаду – на біду катам!
Та йдіте, йдіте ви туди,
Де кров давно вже ллють за вас,
Несіте велич сліз, біди,
Несіте кривди напоказ!
Хай кров заграє навкруги —
Ворожим трупам на підстил!
Хай у неволі ланцюги
Спадуть од грому ваших сил!
 

1906

ХАЙ ЖЕ ВАМ ТАК НЕ ЗДАЄТЬСЯ…

 
Хай же вам так не здається,
Що біда навік затисне…
Знайте, лихо перетреться,
Блискавкою доля зблисне.
Правда, повні смутку вісті
Буйний вітер нам приносить.
Він на кожному обійсті
З болю плаче та голосить.
І голосить при народі,
Як за немовлятком мати,
Аж би крикнув: годі, годі!
Годі серце жалем рвати!
Але все ж – хай не здається,
Що біда навік затисне —
Наше лихо перетреться,
Блискавкою доля зблисне!
 

1906

З ПІСЕНЬ НЕДОЛІ

 
Скільки хижого,
Безсердечного Зла всілякого
Ходить, повзає!
Як не хочеться
Серцю доброму
Та з бридотою
Зустрічатися!
Ось конвой іде,
Зброя блискає,
На руках, ногах
Дзвонять ретязі.
Он сирітонька
Під воротами
Плаче з голоду,
Клякне з холоду.
Там над працею
Безкорисною
Сили губляться,
Ще й не визрівши.
Там обидлені
Рідні братчики
Б’ються, ріжуться,
Ллється марне кров.
А там дівчина,
Хлопцем зраджена,
Гірко плачучи,
Йде молитися.
Чути стогони,
Похоронний плач;
Тільки сови там
Свищуть радісно.
Ех, і як тут жить
Серцю доброму
Та чутливому,
Та самотньому!
 

1906

ПОЕЗІЯ

 
Правду з неправдою,
Цноту – із єрессю
Вимішай – матимеш
Добру поезію.
Літо, ніч, місяць,
Явір, черешня,
Дівчина, хлопець, —
Пісня справдешня.
Шепти, присяга,
Злагода, згода,
Вічне кохання, —
Оце вам ода!
Опівніч, клуня,
Сіно – принада.
Парубок, дівка, —
Це серенада.
Парочка в клуні…
Схож на ведмедя
Батько з дубиною, —
Ось вам комедія!
Стужа. Зник «милий».
Дівчина – «мама».
Крик… ополонка —
Ось вам і драма!
Світ, люди – шельми,
Неправда щира,
Чесний письменник, —
Ось вам сатира!
Двір, панський терем,
Добра порада,
Людяність, шана —
Ось вам балада!
Свині, болото,
Підпасок – леґінь,
Личак, онуча, —
Ось вам елегія!
Добрі пан, пані;
Кормить їх ласка
Бідних, голодних, —
Ось вам і казка!
Пан, мужик, поле,
Нива заквітчана…
Три помордаси —
Ось вам закінчення!
 

1906

ХЛІБ

 
Ми й з плужечком ішли, ми й борінку несли —
Прислужитись хотіли тобі.
Гарби гною тягли на ріллю, як воли —
Засівали ж по третій гарбі.
Ми святили тебе, ми не день і не два
На погоду чекали ясну,
Щоб засіяти… гей, всі ми йшли на жнива,
Де не знали спочинку, ні сну.
А в різдвяний мороз, коли холод нас пік,
Слав прокльони на нашу сім’ю,
Спонадранку ми йшли молотити на тік,
Йшли з ціпами по плату свою.
Так служила тобі наша вбога сім’я,
Щоб любив ти своїх трударів…
Ну, а ти що зробив, де відплата твоя?
Чи хоч трохи ти нас пожалів?
За наш піт, за ту кров, за ту працю – гуртом —
Не прийшов ти до бідних за стіл, —
Ти спинився ген-ген за десятим горбом,
Відцурався замучених сіл.
 

1906

НА СЛУЖБІ

 
Ех, ненависна доля моя,
Під’яремне життя – навісне!
Кров жере з мене пан, як змія,
Ще й грозиться прогнати мене.
За латки на свитині старій
Він, неситий, мене обікрав.
Він розжився на крові моїй,
Крові мало – життя б відібрав!
Чи ж то святечко в мене було?
Чи, як люди, гуляв я коли?
Чи до мене в це вбоге житло
Бодай раз які гості прийшли?
А не з дерева серце моє,
Не смітник у моїй голові,
В моїх жилах тече-виграє
Не вода! В мене очі живі!
Я хотів би, як люди, ось так
На гуляння в неділю піти,
Поспівати про бідних бурлак,
Милу дівчину-пару знайти.
Та ненависна доля моя,
Під’яремне життя – навісне!
Кров жере з мене пан, як змія,
Ще й грозиться прогнати мене.
 

1906

З ПІСЕНЬ БІДАКА

 
На світі жити
Все важче й важче,
Переробити
Долю на краще
Важко мені.
Молодість, радість —
Все потаємці
Я склав навіки
Глибоко в серці —
На самім дні.
Чорного хліба,
Хліба шукаю.
Ходити мушу
З краю до краю —
Горе – не путь.
Та коли потом
Хліб я добуду, —
Вирвуть сильніші,
І, як приблуду,
Геть проженуть.
В праці кривавій
Змучив я душу,
Світ цей лукавий,
Де жити мушу, —
Ніби тюрма.
Гляну – а скільки ж
Хаток і поля!
Де ж моє місце?
Де моя доля?
Ніде нема.
 

1906

ВИ КАЖЕТЕ…

 
Ви кажете: сумно співаю, не згадую
Про щастя, про радості чи про любов…
Покиньте сміятись! Не втішив я правдою,
То що ж, – я неправди в душі не знайшов!
Я правди своєї повік не зцураюся,
І пісні моїй не потрібно прикрас.
Я в долю народу свойого вдивляюся,
І тільки про неї співаю для вас.
Хай світ пізнає – гіркотою полинною
Ми мусимо жити, хай ворог тремтить!
Хай брат мій захоче назватись людиною,
Хай думка про волю в неволі болить!
 

1906

ДУМКИ ПЕРЕД ВЕСНОЮ

 
Все вище сонце, менша тінь,
Хтось там співає, чути сміх.
Спливає на людей теплінь,
І радість огортає всіх.
Світ сонечко розвеселя,
Вже чути подихи весни.
Загине й слід зими; земля
Студені поскидає сни.
Зазеленіє ліс, моріг,
Заграє дзвонами струмок.
Село візьметься до чепіг,
Задме в сопілку пастушок.
Загуркотить весняний грім,
Засяють люди, повні мрій…
Чому ж мені й думкам моїм
Так сумно-сумно, брате мій?
Чого мені душа болить,
Чому я чахну наяву?
Мов каня та, що просить: «Пить!>>,
Так щастя, щастя кличу-зву.
Марніє молодість моя
На безпритуллі, в бідноті.
Нудьга – зажерлива змія —
Гнітить надії золоті.
І хоч весна з теплом іде,
Печаллю скований мій дух;
Нема привіту від людей,
Неначе пустка надовкруг.
Гей, темний гаю, може, ти
Збагнути міг би цю печаль,
На гіллі, в шумі піднести
До зір ясних мій біль, мій жаль.
Гей, може, ви, зірки ясні,
У душу глянете мою
І скажете далечині,
Які боління я терплю.
 

1906

СПРОБА ОКТАВИ

 
Удар, душе, удар, небого,
По струнах мислей-веселух!
Розворуши життя мойого
Мінливого оспалий дух.
Хай, ставши на папері строго,
Думки потішать братній слух,
Народу хай прийде пора
Згадати часом пісняра!
Для щастя нам так мало треба —
Малий привіт зі сторони,
І ми вже скачемо до неба,
Вже снуємо щасливі сни;
То ж ви, кого гнітить ганеба
Убогості, хто без весни
Живе, дивіться, що за гра —
В душі та в слові пісняра!
Ми плачемо над власним горем,
Знавці своїх пекельних бід,
Пісняр же соколиним зором
Повинен обійняти світ,
За всіх терпіти, бути хворим,
Щоб людський поздоровшав рід.
Чи ж пожаліли брат, сестра
За ті боління пісняра?
Мішку, набитому рублями,
Б’є кожен шанівний поклін,
Хоч би злодійськими руками
Та з кривди наповнявся він…
Хто ж бачить бідних поміж нами,
Хто чув нещастя плач і дзвін?
Хто, хоч почути вже пора,
Послухав пісню пісняра?!
Стоїть палац високий, білий,
Будова гарна, все – під шнур, —
Чи там живуть майстри, що вміли
Поставити штудерний мур?
Та ні! Куди? Вони згоріли
Від блискавок життєвих бур.
Зоря трудів, зоря добра
Веде так само пісняра.
Все тлінне, все долає змора,
Ніщо не вічне на землі,
Хіба лиш сльози правди й горя
Не гаснуть у віків імлі.
Помер пісняр.
Дружки при скорбному столі
Сидять – не плач, а машкара…
Гірка ти, доле пісняра!
 

1906

БІЛОРУС

 
Дивлюся: йде якась мізерна тінь,
На плечах сірячина, вся муруга
Та порвана, а на губах осуга,
А твар, неначе виорана рінь;
Захриплий подих з кашлю та болінь,
В очах життя нема, лиш – біль і туга.
Ця постать виморена й недолуга
До людських не подібна сотворінь.
То – білорус. Як гірко він зітха!
В багновище нужди його втопила
Темнота клята, мачуха лиха;
Його майно – хатиночка похила,
Його життя – сокира та соха,
Кінець його страждань – корчма й могила.
 

1906

НЕ ДЛЯ ВАС…

 
Світання долі не для вас прийшло,
Вам зорі не цвістимуть, як блавати;
Не буде вас надія зігрівати,
Що повертається, немов тепло.
Про завтра, і про хліб, і про житло
Ви думати повинні, й працювати
За себе, і за інших, і вмирати
Від голоду, схиливши вниз чоло.
Ваш спів – квиління жалібне, безсиле,
Що вказує на вашу всю нужду,
На те, що ви живцем зійшли в могили,
Що в інших сяє радість на виду,
А вам, покривдженим судьбою злою,
Не вільно навіть вмерти з похвалою.
 

1906

У ПРИСМЕРКУ

 
Я думати люблю в смеркання час,
Як світ вдягається у чорні шати,
Як зірка гляне до моєї хати
Крізь шибку – мерехтлива, як алмаз.
Я тисячі думок сную нараз
Про свою долю… щоб не заридати,
Збираю дух в нечулість, ніби в лати,
Але в очу сльоза – єдиний спас.
Сиджу і мрію. Жду. Кого не знаю.
Не можу сам собі відповісти,
Здається, долі кращої чекаю.
Та чи діждусь, чи вийду з темноти
Свойого болю й смутку в щасті й силі,
Чи краща моя доля – аж в могилі?
 

* * *

 
Не мрійте про минулість величаву,
Бо мріями її не воскресить.
Віддайте хоч життя – вона й на мить
Не вернеться, не принесе вам славу.
Майбутнє ваше крізь далінь темнаву
Не світить щастям, мов ясна блакить.
І сумнів, схований в душі, тремтить,
І родить безнадію чорну й мляву.
Облиште марити про давні дні,
І як душа болить, тамуйте болі,
Будущину кохайте, та не в сні;
Піддайтесь нещасливих доль сваволі,
І працею в скорботній тишині
Встеляйте шлях прихильнішої долі.
 

1906