Текст книги "Мартів хліб"

Автор книги: Яан Кросс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

– Мнямнямнямням, – розгубився майстер, – слава богу, що це трапилося не з рубіновим порошком, а із бджолиним пилком, що коштує всього десять шилінгів за лот.

– І за який ми платимо тільки два шилінги за лот, – зауважує Март.

– Але ж наші збитки все-таки тридцять шилінгів, а не шість, дубова твоя голова! – бурчить майстер.

Проте Мартові ліньки йому заперечувати, адже пуття від цього ніякісінького. До того ж майстер знову наказує дістати той самий бджолиний пилок. Цього разу робота деякий час просувається успішно Март трусить на терези бджолиний пилок, як велить майстер, перемелену акулячу луску, потім козлячу кров у порошку. Майстер зважує потрібну кількість і сипле, перемішуючи, на кам’яний таріль середнього розміру.

Він сам хоче звеліти учневі подати два кухлі жиру з дошових черв’яків, щоб замішати основу електуаріуму. Але до нього знову причепилося непоборне чхання: АА-ААА-АПЧХИИИИИ!

Коли спричинені цим борвій і крутень ущухли, в кам’янім тарелі не зосталося ані пилини суміші трьох дорогих порошків. А краплі, якими забризкано все на столі й майстер Иоган, з чогось іншого, а не з пляшки, де жир з дощових черв’яків, бо Март міцно тримає посудину біля грудей, а корок щільно закриває її.

– Мням, – каже майстер Иоган, оговтавшись після чхання. – Ми робимо помилку, починаючи з порошків. Сьогодні нам треба спершу брати рідини.

Отож вони починають з рідин. За наказом Март приносить настояний на мокрицях спирт, відвар вовчої кишки та мумійну есенцію, і майстер капає піпеткою всіх цих коштовних ліків у широку лискучу скляну чашу. Але саме тоді, коли він хоче в суміш із цих крапель додати із глека чверть кварти сечі чорної кішки, йому знову закрутило в носі. Майстер задирає голову (АА-ААА-ААА) і швидко відвертається од чаші, але в ту мить, коли сам начеб вибухає від шаленого ПЧХИИИИ, глечиком із кошачою сечею він перекидає чашу Вона котиться по столу і, перш ніж Март устигає підхопити її, падає на вапнякову підлогу, і в ній не те що не зостається й крапельки, а й сама розбивається вдрузки.

– Мням, – каже майстер Йоган і надовго змовкає. —Що ж нам робити далі, га?

– Я гадаю, – починає Март, – не лишається нічого іншого: хай майстер прикриє чимось обличчя й каже мені по порядку, що й скільки брати і як змішувати, а я готуватиму. Цього разу. Кхм.

– Мням, – веде своєї майстер Иоган, – цього разу ми справді в безвиході. Одначе, як затулити мені обличчя?

– Ну, – радить Март, – рота й носа зав’язувати хусткою не можна. Бо тоді я не второпаю, що ви наказуватимете. Одну хвильку, я, здається, знайшов горщик…

– Який горщик?

– Підхожий.

– Який саме?

– Отой, глиняний, де мазі варимо. Він саме порожній. І щонайменше на сім кварт. Отже майстрова голова вільно вміститься у ньому і з носом, і з окулярами.

– Як?..

– Ну, майстер начепить собі на голову цей ладненький горщик. Він закриє ваше лице аж до шиї. Так що з-під нього – ні вітерця. Надійніше, ніж шолом, бо для очей і рота нема шпарин. А що казатимете, все ясно чути, хоч і глухо звучатиме. Ви говоритимете, а я тут же сповнятиму.

Що вдієш – довелося так і вчинити. Краще справді не вигадати. Горщик для варіння мазі був якраз на майстрову голову.

Важко сказати, коли саме визрів у Марта чудовий намір. Чим більше носив хлопець майстрові потрібних для мітридатсіуму речовин (подумайте самі, які вони і що за назви!), то дужче огортала його тривога:

«Як же я зможу проковтнути ліки, що ми зараз тут змішуємо, біля постелі радника? Та ще в такій кількості, як і він! І з таким виглядом, наче це звичайний харч або навіть щось смачне?! Адже саме на такий вираз обличчя сподівається майстер. Щоб радник не закомизився, а разом зі мною запихався царськими, на диво бридкими ліками. Адже коли я, жуючи, хоч трохи скривлюся чи мої зуби зацокотять від огиди, це так вплине, що радник відмовиться вживати мітридатсіум – і майстер не отримає ані срібляка. А він же гаряче сподівається. Для нього це було б справжнім пострілом мортири з наймогутнішим дулом, свята правда, якщо взяти до уваги, що всі ці відвари вовчої кишки et cetera коштують… І, безумовно, ясно: якщо цей постріл вибухне в майстерні, то поцілить не лише в нього, а й упаде з докорами, криками та ляпасами на мою голівоньку! Як це я, бевзь, не скорчив приємної міни і не зміг апетитно жувати, сприяючи тому, щоб радник проковтнув свою пайку мітридатсіуму – тоді йому хоч-не-хоч довелося б платити!»

Яким чином ці побоювання і та думка (щоб майстер начепив собі на голову глиняного горщика, вгамував чхання) злилися в Марта в один великий намір, ніхто не знає й не відає. Проте задум спалахнув, уява розігралась, невиразний план набрав сили й народився. Як завше у таких випадках. І вже до смішного чітко постав перед очима:

«Робитиму я таким чином. Ох, чи то чесно й порядно, бездоганно й добре, чи вартно й похвально?.. Ох, милий боже на небі, і Ісусе Христе праворуч нього, і діво Маріє, і всі святі… особливо святий Стефан – захисник усіх маленьких пустунів, адже ви знаєте всі, що нічого лихого нікому я цим не заподію! Саме лиш добро! Це допоможе зменшити ризик, що майстер зостанеться без срібла, і принаймні одведе небезпеку, що радника не занудить від мітридатсіуму (і мене теж). а отже, не збудеться оте навісне, внаслідок чого мене ще й відлупцюють через усю цю мітридатсіумну справу… Ох, навіть якщо мітридатсіум і в такому вигляді подіє на радника менше (у що я, щиро кажучи, не дуже вірю), все-таки панові буде користь, коли він взагалі не проклинатиме на всі заставки бридкі на смак ліки!»

Але чи легко Мартові здійснити свій задум? Очевидячки, просто. Хоч ніхто не заважає йому спробувати. Голову майстра аж до плечей накриває семиквартовий темно-брунатний глиняний горщик для варіння мазі. Майстер Йоган спочатку зсуває посудину трохи наперед, а потому – ледь назад, і долоні добряче беруться сажею. Він намацує рахівницю із синіми крем’яшками і говорить з-під горщика (голос його звучить так, неначе він сидить не на цьому чотириногому ослінчику, а наказує Марту із склепистого льоху, що під лабораторією):

– Мняммм. Давай спочатку.

І Март справді все починає знову. Саме для здійснення своєї витівки. Але робить він ось як.

Майстер каже:

– Візьми фунт борошна із слонових кісток – як витонченіше сказати – слонного борошна.

А Март думає:

«Борошно із слонових кісток? Чи як він мовив – слонне борошно – стривай-стривай-стривай, яке воно на смак? Правильно, я добре пам’ятаю: як страшенно затхла кісткова мука… О ні!

 
Слонового борошна я не беру!
Чогось зовсім іншого хутко натру,
хутенько натру!
Про це ж навіть гадки не маю я:
та і як,
адже це є – слонна мука!
Беру я, приміром, далеко не щось,
не фунт і не два, так одразу здалось.
І це не абищо – мигдальнамука —
ага, ага!»
 

І справді бере мигдаль і сипле на таріль. І відклацує на рахівниці (бо в нього теж є під руками) один синій крем’яшок справа наліво. Точнісінько, як майстер у себе. А той бубонить:

– Тепера візьми часточку унції розтовчених гадючих язичків.

Март думає:

«Стривай-стривай, адже я знаю, які вони на смак. Ось чому й не братиму. Вони ж бо такі пришелепувато-злі.

 
Гадючих язиків не братиму з полиці!
Краще візьму я тільки унцію,
ні, дві, три унції
кориці,
так, так, кориці!»
 

Її він і сипле в таріль для змішування. І пересуває другий синій камінець на додачу до першого.

Раптом глиняний горщик на голові майстра, чи то пак, точніше буде сказати, голова його в глиняному горщику похитується і, тремтячи, завмирає. Март полою жупана хутко прикриває таріль з боку майстра, і в цю саму мить із-під посудини для варіння мазі лунає страхітливо-гучне, страхітливо-рокітливе чхання:

КНН-КННН-КНННН-ПЧХХХХХИ!

Буцімто підземному богові Вулкану в льосі лабораторії залетів у ніс волохатий джміль.

– Мнямм? – питає майстер трохи перегодом із горщика. – А понад столом добряче війнуло?

І про всяк випадок Март прибріхує:

– Ледь-ледь. Зо два грани гадючих язичків усе-таки підхопило. Так що нехай майстер насуне горщик глибше і сяде трохи далі.

Майстер одсуває ослінчик від змішувального столу, і Март тицяє йому в руки рахівницю. Аби він мав змогу точно контролювати кількість речовин для мітридатсіуму. Як і повинен господар…

І господар каже:

– Мняммм. Тепер візьми унцію порошку ластів’ячого гнізда.

Та учень думає:

 
«Ластів’ячі гніздечка? Ага-а…
Знаю, знаю, якнй у них смак.
Як солома і пір’я, як гній, пилюка.
Так що жодної унції з отакого гнізда!
Так що я замість нього візьму
щільникові меди.
І не унцію – дві, навіть три!»
 

І третій синій камінець і в майстра, і в учня долучається, клацнувши, до двох на рахівницях. І згодом четвертий, і п’ятий, і так далі.

Майстер каже:

– Тепер поклади спорошкованого ладану два грани.

Март каже:

– Слухаюсь. – І кладе дві ложки сиропу-медвяну. Майстер каже:

– А тепер поклади три наші лоти мелених рубінів.

Март каже:

– Слухаюсь. – І кладе три грани сушеного розмарину. Майстер каже:

– А тепер – три грани муміфікованої тхорики.

Март каже:

– Слухаюсь, слухаюсь. – І додає півфунта цукру білого, мов сніжини.

Майстер каже:

– А тепер влий гіркого полинового настою.

Март каже:

– Слухаюсь. – І поливає все трояндовою водою, водою, водою.

І в тому ж дусі далі й далі.

Як бачимо, Март обирає все за сеоїм уподобанням, як майстер своєї справи. Часом, проте, він дещо докладає зара-ди рими, але при цьому, боронь боже, не забуває про смак. А таке можна сказати лише про великого майстра.

Та ось у повному розпалі ранок. На ратушній вежі дев’ять разів сурмлять сурмачі. Не забарився й полудень – сурми грають дванадцять разів. І на цю пору в обох аптекарів на рахівницях ліворуч вишикувались по п’ятдесят чотири синіх крем’яшки, а сам мітридатсіум уже загорнутий у білу лляну хустку.

– Ніби сірий трифунтовий буханець, – мовить Март.

– Ніби сіра трифунтова мокриця – сьогодні вона чомусь світліша, ніж має бути, – каже майстер Йоган, вивільнивши нарешті з горщика спітнілу голову.

Майстер витирає ганчіркою сажу з долонь, тикає синьо-червоного, з прожиллями носа до мітридатсіуму і з шипінням вдихає:

– Не розумію через цей, як ти бачиш, легкий нежить, чи правильно приготовано, тобто чи має він належний бридкий запах.

Март нахиляє свого веснянкуватого й кирпатого носика до мітридатсіуму й теж нюхає:

– Запах точнісінько такий, як треба.

І ось вони йдуть. Майстер Йоган, шморгаючи носом, попереду, а Март з мітридатсіумом у хустині – слідом. І майстер чхає:

АА-ААА-АПЧХХХИ!

Можливо, не так несамовито, як уранці, йдучи до пана Калле, одначе ясно-сірі й білі шерехаті мури, осяяні полудневим сонцем, відлунюють: АА-ААА. І разом із ПЧХХХИ облітає жовте й іржаво-червоне осіннє листя й кружеляє вгорі над гребенями дахів у небі й навколо зелених мідних і сірих свинцевих веж. І перехожі (пани й господарки, тата й мами, ченці й черниці, чоловіки й жінки, хлопці й дівчата, торговці, ремісники, ловеласи, робочий люд, балаганники, знахарі, штукарі та жебраки) сплескують у долоні:

– Ой-йо-йой, і майстер йоган десь підхопив нежить!

Майстер і Март підійшли до радникового будинку саме тоді, коли його слуга Юрген змітав на вулиці з бруківки скалки шибок і череп’я.

– Ось і маєш, ось і маєш. Остання миска в цьому домі вилетіла у вікно. Добре, хоч пощастило мені вберегти голову.

І господиня Калле теж вельми гаряче зустрічає їх на порозі:

– Так, так! Слава богу, що нарешті ви… Радникові все гірше! Ваш мітридатсіум конче-конче потрібен!

І Март думає:

«Ото буде, якщо наш мітридатсіум взагалі не допоможе Тому що я в його рецепті, кхм, окремі складники, як кажуть, замінив деякими іншими…»

Вже з порогу вони помічають, що пан Калле набагато похмуріший, ніж уранці. І коли Март поглядає на радника з-за майстрової спини, то йому видається, що аптекар про всяк випадок втягує голову межи плечі. Радниця гамірно веде їх до постелі хворого, а майстер кланяється, наражаючись лобом на бильце ліжка, і промовляє:

– Мій повелителю і доброзичливцю – АА-АААПЧХХХИ! – царський мітридатсіум готовий. Мням. Я не пошкодував ні праці, ні витрат. Шість лотів рубінів і сім лотів сапфірів, необхідних для приготування цих ліків, я розтовк власноручно. Вже не кажучи про інші медикаменти найвищих гатунків. Таких, як попіл шерсті однорога та краплі драконового поту et cetera. Отож якщо мій повелитель і доброзичливець, вживши ці ліки, своїм величним розумом осягне ці надзвичайно рідкісні речовини, котрі заради їхньої найдійовішої цілющої сили вкладені в них, то зовсім не обов’язково, щоб на смак мітридатсіум видався моєму повелителеві найкращим. Мням. Я сказав би навіть більше. Але не скажу. Проте стверджую: тим універсальніший його лікувальний вплив!

А Март обмізковує це славослів’я:

«Якби тільки майстер, дідько б його побрав, не базікав зайвого! Бо коли я пригадую, з чого наш мітридатсіум, боюся, що радник може визнати його цілком не придатним для лікування…»

Але Март недовго потерпав з приводу цього: на верхнім поверсі радникового будинку Матильда почула про появу аптекарів і мерщій майнула до східців. І, перш ніж вийняти з хустки мітридатсіум, Март дістає з її складок осінню ясно-рожеву гвоздику (щойно потайки зірвану в садку, що за аптекою) і блискавично кидає її на сходи так, що не помічає жодна душа. Окрім юнки Матильди, звісно, яка вмить підіймає квітку і з таким личком нюхає її, мов у неї просто-таки небесні й дивовижні пахощі.

Від такої уваги Март з голови до п’ят сповнюється вогненної сміливості й виймає мітридатсіум із хустки. Радник мовить:

– Таріль!

Покликаний господинею Юрген подає майстрові срібну тацю, на блискучому дні якої зображено рицарський турнір, і майстер обережно кладе мітридатсіум так, що рицарі й коні, мечі й шоломи зникають під трифунтовим буханцем (чи, коли зволите, – під трифунтовою мокрицею). Радник мовить:

– Ніж!

І Юрген подає йому лезо з кістяною колодочкою.

«Ніж зі слоновою ручкою», – думає Март, і серце його тьохкає. Він не може збагнути, чому – чи від того, що панночка Матильда саме спускається сходинками і стає поруч нього так близько, що якби Март витягнув трохи вбік черевик із пташиним дзьобом, то міг би клюнути ним краєчок Матильдиної спідниці, – чи його серце стрепенулося від цього проклятущого слова слонна, яке пригадалось аптекарчукові через мітридатсіум…

– Гмм, гмм, – подає голос радник, схиляється напівсидячи на подушки, ставить тацю з мітридатсіумом собі на черево і розтинає буханець впоперек навпіл. – Мартінусе, наскільки я пригадую, йди-но сюди.

Март прямує до радникового ложа. Ступає майже задки, тому встигає помітити, як мама Калле тримає Матильду ззаду за спідницю, щоб донька, бува, не пішла за ним.

– Ну, – буркотить радник, – видно, нам судилось оцю галушку проковтнутії.

Його щоки надуваються, мов у шкіпера корабля, на борту якого стирчать гармати, і той має гахнути по значно сильніших морських піратах, – що буде, те буде, – і який чекає, коли гармаш ткне смолоскип у порох – так, щоб гримнуло застрашливо й негайно зчинилася б люта січа. Але гармаш (як ми вже знаємо) вдатний не лише до гармат, а й до інших вибриків. Із усім впорується. Він одразу хапає півбуханця мітрндатсіуму й щосили вгризається в нього зубами. Те саме, хоч і з бридливим дрожем, негайно чинить радник Калле.

Але розкуштувати мітридатсіум Март не встигає, бо всю його увагу привертає вираз радникового готичного лиця.

Перший шмат лізе під грати вусів радника (під лінькувато підняті залізні грати міської брами) трохи силувано й зникає у воротах. Клац! – силкується радник проковтнути. Але дзуськи! Навіть крицево-впевненому батькові міста цей шмат виявився завеликим: горло забив солодкавий клубок – і радника, свята правда, мало не занудило!

– Гм-гм, я давав раду і не в таких випадках, – давиться радник, – я завше давав прикурити міській голоті, коли та. бувало, комизилась, – і тепер зможу перебороти й оцю сіру мішанину! – Довгими зубиськами могутні щелепи-грати подрібнюють бридкий кусень. Кінчик язика заштовхує пережоване в горлянку – і раптом жуйна машина зупиняється. Мартів погляд метається від Матильди до радника (ох, вічна боротьба почуттів і обов’язку!) – тому що Март розуміє: настає вирішальна мить… Чи минеться його вибрик, і кожен з них спокійно дожує свою пайку, й тоді майстер отримає срібляки, а радникові, можливо, бодай на мить полегшає. Як найчастіше трапляється з хворими, коли вони ковтнуть дорогих ліків… Минеться, чи спалахне скандал?..

Те, що настала вирішальна мить, відчувають усі, хто стоїть біля радникової постелі. Зо страху мама Калле тримає на серці руку із золотими перснями й прохає:

– Радничку, любий, постарайся! Якщо проковтнеш, наші останні тарілки зостануться цілі.

Майстер поштиво схиляється і підказує радникові, як треба ковтати:

– Мнямнямням, раз – і все! Швидко-швидко-швидко! Чим швидше, тим менше відчувається смак!

Матильда уважно дивиться на батька. При цьому один кутик її уст безсоромно тремтить од сміху – у татуся таке кумедне обличчя, а другий – стурбовано-стривожений. Матильда вельми добре пам’ятає, як їй самій під час тривалого нападу кашлю довелося жувати жаб’ячі лапки майстра Йогана і які вони на смак.

Юрген витяг якомога далі шию і про всяк випадок тримає у повітрі, мов щит, між собою і радником срібну тацю з-під мітридатсіуму. Бо на краю стола, до якого може дотягнутися радник, стоїть свинцева чаша, а хто відає, як рухається жовч у радниковому череві.

Але господарів собака, красивий, у чорно-сірих плямах лягавий сидить біля постелі й по черзі зиркає то на хазяїна, який жує мітридатсіум, то на Марта, котрий не відстає від радника. Пес облизується і стукає оцупком хвоста по шаховій дошці кам’яної підлоги.

Март вилупив очі на радника і гризе мітридатсіум, начебто це його щоденний звичайнісінький обов’язок. І тут він помічає: гудзики очей радника випинаються із гнівних зморшкуватих повік, і їхнє сіре олово починає в дивний спосіб плавитися, а вуса настовбурчуються. У майстра першого промайнув здогад, що тут не все гаразд. Він справді починає непокоїтися щодо складу мітридатсіуму: адже не його, а Мартовими руками виготовлений, трясця його знає, може, хлопець Щось переплутав – правда, навряд чи зміг би радник це відчути… Усе ж радників рот-машина зупиняється, і наїжачений кущик вусів насторожує майстра Йогана.

про себе, – як деколи й трапляється, кхм, – віднині у ВСІХ, бодай трохи поважних оселях цього міста, під час державних і церковних свят слід подавати на стіл мартів хліб – бургомістрам, радникам, купцям, гільдійським старшинам, цеховим майстрам тощо. І навіть голоті на різдво можна дати його понюхати – щоб вона менше нарікала на міську управу. Ось чому слухайте, що з приводу цього вельмишановний таллінський магістрат моїми устами повеліває робити аптекарчукові Мартінусу й майстрові Йогану, як його помічникові: негайно почати виготовлення цього самого мартового хліба за рецептом Мартінуса – і ні на крихту не змінювати, навіть для покращання – скільки дозволять аптечні запаси, посуд і сила! І, сповняючи це, пам’ятати і знати: вельмишановний таллінський магістрат і лише він один, що само собою зрозуміло, зумів за останні півстоліття перетворити наше місто в один з найквітучіших торговельних осередків у тутешніх краях і відповідно до цього наш теперішній наказ особливо свідчить про його прозорливість і значимість. Тому ми наказуємо: треба приготувати цього мартового хліба стільки, щоб ми могли возити його в заморські землі та міста. Навіть якщо нам самим буде сутужно. А на чужині мартів хліб повинен удвічі піднести наше славне ім’я, і Таллін, донині знаний тільки ворванським [17]17
  Ворвань – жир із китів, тюленів та риб.


[Закрыть]смородом, запахом заліза й зерна, зробити в устах всього світу солодким! Ідіть і виконуйте наказ магістрату, і, до речі, щоб у мене сьогодні на вечерю було чотири фунти мартового хліба!

Поки радник так довго промовляв, його дружина, Юрген і Матильда з’їли мартів хліб до останньої крихти. Лише в Марта, який уважно слухав радника й розглядав Матильду. ще зосталася половинка буханця. І тепер, коли Матильда після батькових слів заплескала в долоні, вигукуючи: «Ой, як чудово, увечері я одержу знову!» – Март зарівнює пальцем на сірувато-рожевувато-білім окрайчику сліди своїх зубів, пружним кроком підходить до Матильди й каже:

– Шляхетна панночко, ви одержите його негайно! Прошу, будьте ласкаві!

І він при всіх: радниковому подружжі, майстрі, Юргені й псові лунко цілує кусник хліба і тицяє в руки Матильді з таким вишуканим уклоном, нібн він зовсім не син покійного нічного сторожа оселедні, а найбільший шаркун орденської пажеської школи.

Матильдине личко зашарілося, як трояндовий пуп’янок, і вона швидко впивається своїми білими зубками в шматок мартового хліба – наче сподівається, що цим приховає свій рум’янець. І чорно-сірий плямистий лягавий сидить долі, пильнує поглядом юну господиню і на знак відданості стукає куцим хвостом об підлогу: копс-копс-копс-копс…

Радник не помічає нічого. Він ще в цілковитому полоні свого великого рішення. Але його жінка все бачить і чує (ці собачі копс-копс-копс їй особливо допікають), і в неї уривається терпець. Знову од злості на бідну маленьку Матильду. Через те, що син покійного нічного сторожа оселедні мусить перед радниковою донькою – наскільки дозволить його мужланство та неотесаність – бути ввічливим, а коли це в нього виходить так само добре, як у деяких купецьких мазунчиків або навіть у дворянських нащадків, ну, тим краще. Але господи праведний, єдина радникова донька все-таки не сміє отак…

Чого вона не сміє, цього не можуть знати ні Март, ні майстер, адже доки вони в кімнаті, мама Калле не стріляє зі своїх гармат. Та ось Март і майстер уже вийшли з будинку і гупають вулицею Мюйрівахе в напрямку Ратушної площі. Лише тепер Март здогадується про обурення в радниковому домі. Але він озирається і через плече посилає на горішній поверх поцілунки рукою (де ще може бути Матильда, як не біля вікна!). Раптом Март бачить, як із-за доньчиної спини вигулькує лице мами Калле, схоже на кружало сиру, і як бідне дитя, котре махає ручкою, силоміць відтягують од вікна. І Март чує також, як стара гримає:

– Дівчисько! Що ти собі дозволяєш! Начувайся! Ось я тобі! Боже милосердий! Коли я була мол одою…

Як було в давнину, коли радникова жінка була молодою (якщо взагалі отакі мегери бувають молодими, – думає Март), як було в давнину, лишається для хлопця таємницею. Свинцева рама зачиняється з таким хряскотом, що Март думає: «А в деяких випадках шиби зі свинячого міхура значно надійніші від скляних…»

Так вони йдуть далі. Мартові, звісно, нерозумно лізти поперед майстра, хоч радник у своїй промові понизив того до помічника, принаймні у справах виготовлення мартового хліба. Але плентатися за майстровою спиною, як завше Мартові теж трохи незручно – і це сьогодні, коли велика, просто надзвичайна подія для всього міста, як можна зробити висновок з радникових слів, сталася завдяки мартовому починанню. Одне слово, Март упевнено крокує поряд із майстром. І при цьому помічає: той шморгає носом утричі гучніше, ніж ідучи до радника, хоч його нежить наче трохи відступив, адже чхає він рідше. Але саме тоді, коли Март зібрався пояснити, як і чому, власне, таке сталося (бо серце так і тьохкає в нього), саме тоді на майстра накотилося найстрашніше чхання за весь день:

– ААП-АААП-ААААПП-АПЧХХХХИ!

Аж виляски пішли по всіх довколишніх арках. І коли відлуння та свист ущухли, Март вирішує, що, можливо, сам бог пальчиком полоскотав майстра і той розічхався саме тієї миті, щоб утримати аптекарчука від одвертості. Март деякий час німує поруч майстра, згодом наспівує:

 
– Ко-ли ж по-зба-виш-ся хво-роб,
по-ве-се-лі-ша-є твій крок.
У нас при-дба-єш хлі-ба шмат —
цю сма-ко-ту прн-ду-мав Март…
 

Ну, ось на цьому в нашій історії можна б сказати: «Кінець діло хвалить», якби цікавість не спонукала нас усе-таки поглянути, який вигляд має ратушна аптека зовні і всередині через два тижні чи, радше, два місяці.

Для покупців у передній стіні аптеки вже не одне віконечко, а двоє. І Марта, який мружився на осонні, в них не видно. Біля старого вікна порається майстер Йоган, причому помітно, як сині прожилки на його м’ясистому носі потьмяніли, а червоні – зблякли. І поратися йому там, біля віконечка, немає особливої потреби. Хіба що продати якомусь спраглому магістратському ландскнехтові чару кларету чи накапати шевчукові з пляшечки ковток сечі чорної кішки – од кашлю, чи купити в селюка, який приїхав на базар, повен берестяний козубець ялівцевих ягід. Чи ж багато тих недужих і раніше приходило до майстра Иогана? А тепер і говорити нічого.

Поряд із старим вікном у стіні прорубано ще одне, біля якого метушиться новий аптекарчук, найнятий нещодавно Мартом. До речі, на перший погляд з лиця він вельми схожий на Марта, підстрижений під макітру чуб, веснянкуватий ніс. Тільки очі в нього, коли поглянути зблизька, не такі зелені, а обличчя, мабуть, плескуватіше. Одначе перед віконцем товпиться понад дві дюжини завзятих покупців, і він раз по раз простягає їм – шурх-шурх – сірі й білі, жовті й рожеві мартові хлібинки, а одержує – дзінь-дзень – шилінги…

І, штовхаючись, покупці гомонять:

– Такої солоднечі немає ніде в світі…

– На Мартів день [18]18
  10 листопада. Дітлахи цього дня одягають строкаті костюми, маски, ходять, співаючи, по домівках, отримуючи гостинці.


[Закрыть]треба припасти мартового хліба.

– Мені жінка сказала, щоб і додому не потикався без нього…

– Треба поспішати, бо сьогодні повен корабель одіслали в Ригу чи в Турку, чи деінде, а мигдалеве борошно нібито в них уже кінчається…

Та коли з цікавості або заради ласощів поторгати дзвіночок біля аптечних дверей і ввійти до приміщення, відразу ж видно, що тут за цей час трапилося.

За наказом магістрату майстер Йоган поступився як половиною аптеки, так і лабораторії, які стали робочою кімнатою для виготовлення мартового хліба. Тут із полиць прибрано скляний та глиняний посуд і всуціль заставлено хлібинками найрізноманітніших розмірів та кольорів: сірих і тугих, як овечий сир, жовтих і довгастих, наче формований віск у діжечках, рожевих і плескатих, мов обідрана шинка. На деяких витиснені навіть листки конюшини і трояндові пуп’янки або міський герб із хрестом – це за допомогою формочок із каменю й срібла, які Март замовляв для свого товару і встиг отримати у майстрів. І його самого, радісного, видно з дверей лабораторії – рукава закасані, по обличчю котиться піт; він наставляє трьох помічників, які у великих кам’яних ночвах змішують дорогі складники мартового хліба. А довкола хмара таких солодких пахощів, що якби хто згори, із запліснявілого склепіння, сипнув рожевих шипшинових пелюсток, навряд чи вони полетіли б на підлогу, а, напевне, зависли б на духмяних випарах мигдалю і трояндової води…

Та Март угрівся ще й тому, що він тільки-но повернувся з гавані, звідки сьогодні відплив у Ригу чи Кенігсберг перший корабель із мартовим хлібом. Корабель мартового хліба,як гомонить усе місто. Як Март примусив говорити все місто. Певна річ, корабель мартового хліба не треба сприймати слово в слово цілком… Хоч так і є, але все ж не з повною поклажею… Тому що на старе незугарне корито повантажили двісті шиффунтів ворвані та чверть шиффунта мартового хліба…

«Це правда, так воно і є, – думає Март, – адже, приміром, як для ковбаси із пташиних язичків беруть одного коня і один пташиний язичок… І ще багато-багато речей, – обмізковує Март, – робиться таким же чином: називаємо їх за кращою часткою, дарма, що вона порівняно з тією гіршою он яка дрібненька. Так і з таллінським кораблем мартового хліба… Допоміг би йому господь дістатися на місце і разом із ворванню інших купців продати за красну ціну й мої солодощі. Не морочитимуся, як його називати, – мартово-хлібним, чи то пак ворванськнм, не думатиму над цим і край. Краще хай над цим сушить голову єпископ Хенрікус чи його християнська парафія…»

Тільки-но Март, усміхаючись, додумує до кінця так безсоромно про єпископа, як із площі, що перед аптекою, долинають вигуки і крики:

– Дорогу, дорогу! Пропустіть його світлість!

Дзвінок біля дверей калатає-вітає, й аптеку вмить заповнює гурт вельми поважних осіб. Таких, перед якими майстер Иоган, котрий вовтузиться у передпокої біля віконця, зриває берета раніше, ніж починає бити поклони… Так, іноді трапляється, як латиною говорять. Lupus in fabula, себто про вовка помовка, а він навстріч. Адже про єпископа Хенрікуса Март саме думав – і от уже його превелебність стоїть в аптеці попереду всіх гостей. Рясна біла сутана поверх могутнього черева ненажери, триповерхове підборіддя, вдоволена посмішка; обіруч нього п’ятеро-шестеро каноніків десь такої ж вгодованості, а трохи позаду – чимало місцевих панків і паній. Серед останніх, між іншим, Март угледів і Матильду. А от старих Калле чомусь немає.

– Хо-хо-хо-хоо, – регоче єпископ і втягує носом повітря, – у вас же й пахне, наче сюди прнтягли всі весни трояндового саду, все миро [19]19
  Оліїста запашна речовина, що вживається в християнських церковних обрядах.


[Закрыть]і ладан кафедрального собору [20]20
  Головна церква міста, де богослужіння править єпископ.


[Закрыть]… Свята правда! Я бажаю сам скуштувати вашого дива! Тому що нинішні міські купці такі неуважні до свого єпископа (при цьому високий церковний сан кидає на купців ^га їхніх дружин такий шельмуватий і водночас задерикуватий погляд, що має означати: ви розумієте, хоч я вас і звинувачую, але надто серйозно сприймати це не варто, адже ми одним миром мазані), такі неотеси, що я, їхній духовний отець, тільки чував: магістрат уже кілька разів на бенкетах ласував цим дивом, і в радників за домашнім столом теж їдять, а єпископ, окрім чуток, усе ще нічого не відає. Мартінусе, ти, подейкують, майстер своєї справи, тож дай мені добрячий кусень!

Март у такому випадку не скнарує. Негайно підносить єпископові шматок завбільшки з поросячий окіст:

– Ласкаво прошу, пане єпископе, нашому виробу цс така честь!

І його превелебність призволяється – тобто умінає, аж за вухами лящить. Скільки рот дозволяє, вгризається зубами, прицмокує язиком і все облизує товстелезні губи, насолоджуючись смакотою.

– О-о-о!.. – вигукує єпископ, коли фунтова пайка мартового хліба вже зникла між його широченними зубами, – о-о-о-о!.. Адже це сазиз цілком extraordinarius… І ти, син нічного сторожа оселедні, вмієш готувати такі ласощі? І ви робите це в товаристві якихось човнярів і машталірів? Неймовірно! І називаєте мартовим хлібом? Від твого імені? Ні, ні, ні, ні! Я вам забороняю це – називати отак. У страви, яку споживає єпископ та його каноніки, – він обертається до своєї свити, – куштуйте, куштуйте, – у такого наїдку, особливо якщо його походження вельми сумнівне, повинна бути назва витонченіша й неодмінно латиною. Не мартів хліб. А martipanis. Мартіпаніс, який в усьому світі, наскільки я правильно розумію вимову латинською мовою, називатимуть марципаном. І ти, Мартінусе, не засмучуйся: при бажанні твої нащадки у цій назві віднайдуть ім’я свого діда. Звісно, коли схочуть. А зараз, – він знову жує кусень марципана і, не проковтнувши, каже: – Зараз я хочу тобі, Мартінусе, за пречудове відкриття належно віддячити. Так, так. Прохай, що хочеш. Одначе, пам’ятай: я не король, у якого в казках за такої нагоди прохають півкороліиства або руки королівни. Хо-хо-хо-хо! Тому що пів-єпископства без папського дозволу я тобі подарувати не зможу, а доньки в мене немає. Отже, прохай у мене щось розумне, що відповідало б моєму сану.