Текст книги "Одиниця з обманом"

Автор книги: Всеволод Нестайко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Ярик усміхнувся йому у відповідь і знову почав припрошувати:

– Нате!.. Нате!.. Пригощайтесь!

Потім зазирнув у «цукертюте» і побачив, що воно порожнє. Зовсім. Не було навіть тих трьох «Білочок», які він поклав наспід для себе. І тоді Ярик згадав, що сам він так і не попробував жодної цукерки. Але йому й не хотілося. «А! Обійдеться!» – з веселою легкістю, подумав він.

Навколо нього всі шелестіли обгортками цукерок, жували і сміялись. Ярик дивився на них, і серце йога сповнювалося якогось невимовно солодкого щему. Він раптом відчув, як це здорово, як це хороше, як це радісно – давати радість іншим...

* * *

За першою партою біля вікна сидить гарненька кучерявенька дівчинка з пухленькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках.

Це – Ляля Іванова.

Поруч з нею сидить дівчинка непоказна – довго-носенька, із скромними рудуватими кісками, в окулярах.

Це – Туся Мороз.

Ляля Іванова і Туся Мороз

Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова.

Ляля Іванова – онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук професора Іванова.

Першого разу в перший клас вона під'їхала до школи на чорній «Волзі» і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.

Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі. Батьки її були геологи, весь час роз'їжджали десь по Сибіру та Середній Азії, і Ляля їх майже не бачила.

Туся Мороз – просто собі Туся Мороз.

Батьки її – звичайнісінькі собі службовці. Тато – інженер якоїсь ремонтної контори, мама – економіст.

До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у заводському Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Вітчизняної війни, помер три роки тому...

Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки – пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти – сибірський – Кузьма, ангорський – Васька і сіамський – Базіліо. А на підвіконні в столовій стоїть величезна клітка, у якій гойдається десять різноколірних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок...

На відміну від свого дідуся, Ляля до всього цього зоопарку абсолютно байдужа.

А от Туся...

Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захоплення. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базіліо. І тільки ойкала.

А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.

Сенбернар справді був надзвичайний: здоровенницький, як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів Щось сказати.

– Ой! – тихо зітхнула Ту ся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.

– Ха-ха-ха! – зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля.– Що – злякалася?.. Та він же смирний. Як овечка. Дивись!..

Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.

Дейк покірно нагнув голову. Потім вищірився, наче усміхнувся.

Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:

– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?.. Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.

По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базіліо («Розсівся тут!») і кинула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»), їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.

Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.

Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні лялька з Японії, що вміла говорити.

Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базіліо, то на папужок.

Зрештою, Ляля помітила це й сказала:

– Ану тебе! Нічого ти не тямиш у іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.

Туся аж підскочила від радості:

– Ой! А можна?

– Ха! Питаєш!..– пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати: – Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!

– Добре-добре, Лялечко,– почулося з кухні.– їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.

– Скільки захочемо, стільки й будемо,– пхикнула Ляля й підморгнула Тусі.– Нікуди обід не втече.

Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.

Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою й щасливою, як оце зараз, ідучи поряд з Дейком і тримаючи його за поводок.

Перехожі зупинялись, обертались і ахали.

А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.

...Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базіліо звикли до Тусі і вже пізнавали її. Дейк і Артемон привітпо махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базіліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.

Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його,– шматочок

 ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базіліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх.

Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.

А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті...

...Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:

– Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!

Туся почервоніла, але взяла портфель і понесла... Іншим разом, коли вони чергували по класу і Лялі треба було витерти дошку, вона сказала, надувши губенята:

– Тусько, витри дошку, а то у мене скабка під нігтем... Будь ласка!

Туся знову почервоніла, але Ляля так жалібно скривилася, що Туся взяла ганчірку й витерла дошку.

А ще іншим разом, коли Туся витягла з портфеля гарненьку шарикову ручечку, яку їй напередодні подарувала бабуся, Ляля вигукнула:

– О! Яка гарнюсінька! Це ти мені подаруєш! Правда?..– і не чекаючи відповіді, кивнула:– Спасибі!

Туся так розгубилася, що не змогла сказати ані слова. І тільки мовчки простягла ручечку Лялі.

І таке стало повторюватися часто.

Спершу Ляля робила це так, щоб ніхто не бачив і не чув. Та згодом перестала соромитись і казала вже при всіх:

– Тусько, візьми... Будь ласка!..

– Тусько, зроби... Будь ласка!..

– Тусько, принеси... Будь ласка!..

Туся багато разів хотіла відмовитися, хотіла навіть посваритися з Лялею, але щоразу згадувала добрі розумні очі сенбернара Дейка і те, як він кивав їй головою, дякуючи за частування, згадувала Артемона, Базіліо, Кузьму та Ваську – і не могла наважитися. Не вистачало духу.

І коли Таня Верба, чи Люба Присяжнюк, чи ще хтось із дівчаток казали обурено: «Чого це ти бігаєш, як цуценя?» – Туся тільки червоніла й опускала очі:

– А що такого... Вона ж попросила...

Проти цього заперечити було нічого – Ляля завжди казала: «Будь ласка!»

...Перед Новим роком у школі влаштували ялинку.

На новорічний ранок запросили батьків.

Замість Лялиних батьків – вони, як завжди, десь мандрували – прийшли професор Іванов з дружиною-блондинкою.

Від Тусі не прийшов ніхто: мама захворіла, а бабуся саме чергувала (в їхньому Палаці культури теж влаштували ялинку).

Вся школа була святково прибрана. В коридорах висіли гірлянди, на вікнах наклеєні лапаті, з долоню завбільшки сніжинки, на стінах – кумедні карнавальні маски.

У їдальні працював святковий буфет.

З залу лунала весела музика.

Концерт ще не починався. Всі товклися в коридорах, збуджено гули. Ляля в нарядному костюмі Снігуроньки ходила червона й невдоволена. їй було жарко. Ватяна шубка Снігуроньки дуже гріла.

Туся, теж у нарядному, але не жаркому костюмі Дюймовочки, ходила слідом за Лялею.

– Тусько! – примхливо сказала раптом Ляля.– Піди купи мандаринок. На тобі гроші! Так жарко, просто жах!.. Будь ласка!..

Туся, як завжди, почервоніла, розгублено зиркнула на професора Іванова, що стояв неподалік, і кинулася до буфету. Не стільки виконуючи Лялине прохання, скільки від раптового сорому перед професором.

Професор, який усе чув, теж розгубився – розкрив рота і наче захлинувся.

– Лялю! – нарешті видушив він із себе.– Лялю, що це ти?!. Як це ти?!.

– А що такого?.. Я ж попросила... Сказала «будь ласка»...– невинно закліпала віями Ляля.– Ану тебе! – ображено махнула рукою і пішла по коридору.

Спасокукоцький і Кукуєвицький, які бачили цю сцену, хихикнули.

Професор спершу почервонів, потім зблід, потім знову почервонів. Нарешті узяв себе в руки.

Спасокукоцький і Кукуєвицький бачили, як професор підійшов до Тані Верби, схилився і щось пошепки й довго їй говорив. Слухаючи, Таня спершу здивовано розтулила рота, потім усміхнулася й закивала головою. А тоді кудись побігла. Але Спасокукоцького й Кукуєвицького це вже не цікавило.

Уже Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський бачили, як Таня Верба, зібравши гурт дівчаток, щось їм збуджено казала.

Але Ігоря Дмитруху і Валеру Галушкинського теж мало хвилювали дівчачі секрети. Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський готували свій секрет – вони збиралися запалити бенгальські вогні в залі під час виступу Діда Мороза.

Ляля стояла біля вікна поряд з Тусею і їла мандаринку. До них підійшла Надя Трав'янко й сказала:

– Лялько! Піди купи мені булочку! Так чогось їсти хочеться. На гроші. Будь ласка!..

У Лялі від несподіванки застряла в роті мандаринка.

– Будь ласка! – з притиском повторила Надя.

Ляля глянула на Надю, потім па Тусю, густо почервоніла, хотіла щось сказати, але не сказала, взяла гроші й повільно пішла по коридору.

її перестріла Люба Присяжнюк:

– Ой, Лялько! Ти в буфет? Купи мені шоколадку... Так чогось хочеться!.. Будь ласка!..

Ляля ще дужче почервоніла, аж сльози виступили на очах, але мовчки взяла гроші й пішла далі. Та не пройшла й трьох кроків, як її гукнула Тося Рябошапка:

– Ти ж у буфет, Лялько? Купи мені тістечко. Еклер. Ти ж знаєш, я ж їм тільки еклери... Будь ласка!..

Ляля прикусила губу.

А до неї вже бігла Таня Верба:

– Лялюхо! А мені заварне, чуєш!.. І прямо в зал принесеш! Бо зараз уже починається!.. Спасибі!..

І не встигла Ляля і оком зморгнути, як дівчатка зірвалися й побігли в зал. Усі. Крім Тусі, яка застигла біля вікна й дивилася на Лялю з розпачем і щирим співчуттям...

Хвилин через десять Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський, що сиділи у залі біля вікна і вже збиралися запалювати свої бенгальські вогні, раптом побачили, як з дверей школи вийшла на вулицю розхристана Ляля Іванова. А за нею дідусь-професор і і блондинка-бабуся. Ляля йшла і гірко плакала. Блондинка-бабуся винувато кривилася. А професор рішуче рубав повітря рукою...

...Туся, як і раніше, ходить у гості до Лялі. Але Ляля вже ніколи не посилає її в буфет, не просить нести свій портфель і витирати за себе дошку...

Між іншим, Ляля й досі не знає, яку роль у цій історії відіграв її дідусь...

* * *

За четвертою партою у лівому ряду сидять головатий хлопчик з насупленими бровами і кирпатенька дівчинка з короткими кісками, що кумедно стирчать одна вгору, друга вбік.

Хлопчик – це Костя Швачко, або Котька, або Котяра, або просто Кіт.

Дівчинка – це Зойка Логвиненко, або Заєць.

Кіт і Заєць

Котька і Зойка знають одне одного від самісінького народження. їхні батьки – Друзі дитинства. Котька і Зойка народилися майже одночасно: Котька в січні, Зойка в лютому. І відтоді росли не розлучаючись. Дуетом, на два голоси, кричали, лежачи у колясках. Потім одночасно ступили перші кроки у Ботанічному саду. Одночасно хворіли усіма дитячими хворобами. Ходили в один дитсадок. І в школу пішли разом. До того ж одразу в другий клас. Так сталося, що саме тоді, як треба було йти у перший клас, Котька зламав ногу. І, щоб він не дуже переживав, Зойчині батьки вирішили не віддавати і Зойки в перший клас. Отож курс першого класу вони вивчили, так би мовити, самотужки. І пішли одразу в другий клас.

Ліна Митрофанівна, звичайно, посадила їх за одну парту.

До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Жили вони в одному будинку.

Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшися за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:

– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!

Спасокукоцький і Кукуевицький захихикали.

Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.

– Молодець! – схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.

І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:

– Ото ще – й пожартувати не можна...

Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і вдатливий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.

Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити,– нічого не виходить. Котька прицілиться – бац! – і м'яч уже на землі.

Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку – не можуть-дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить – і нате вам вашу кульку!

Нічого не скажеш, спритний і вдатливий був вів хлопчина.

А от Зойка – абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить.

Ще й сама з себе кепкує:

– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..

І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:

– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.

І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю.

Всі сміються.

І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.

Або чергує вона по класу, треба квіти полити.

– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася,– каже Зойка.

Не встигла сказати – уже й справді мокра з ніг до голови.

– Ну, Заєць! – сміються всі. І найбільше сама Зойка.

А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв з Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.

Та Зойка й сама підштовхувала його.

– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!

Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше...

Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:

– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?

Котька почервонів:

– Нічого я не приліпився... Просто...

– Ну як – не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.

– Та ні... просто...– Котька насупив брови і одвернувся.

– Слухай, – Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече,– слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі...

Котька розгублено закліпав і знизав плечима:

– Та якось... якось...

– Та ну тебе! – вигукнув Ігор Дмитруха.– Подумаєш – «друзі дитинства»! Так що – до пенсії ходити, за ручки взявшись. Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона... сама ж на себе каже – «розтелепа»...

– Та ну...– ще дужче почервонів Котька.

– Все! Ходімо тебе переселяти! – І Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати.

– Заєць! – сказав Ігор Дмитруха. – Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і... і взагалі...

Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:

– Ага... так-так... авжеж... звичайно...

Котька стояв, утупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.

І тільки як сів поруч з Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.

Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти – все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.

Та повертатися вже було пізно...

Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідиш двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від прораба. Це було захоплююче і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли застережні гасла: «Не стій під стрілою!», «Пам'ятай, що вдома у тебе діти!» і т. д.

Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли прораб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі благополучно втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі відчував себе героєм і вже зовсім не думав про Зойку...

Щоб разом іти до школи, Котька й Зойка щоранку зустрічалися внизу біля під'їзду. І завжди чекали одне одного.

Наступного дня Котька навмисне трохи запізнився – хвилин на п'ять проти звичайного. Коли він вийшов, Зойки біля під'їзду не було. Котька відчув полегкість. Він не знав, що б їй сказав, як би він пояснив учорашнє...

Зойка була вже в класі.

Котька підкреслено весело привітався з нею і пройшов до Ігоря Дмитрухи.

Зойка усміхнулась і кивнула йому...

Минуло кілька днів.

Тепер на великій перерві і після школи Котька гасав з хлопцями, грав у футбол, у сищиків-розбійників та інші хлопчачі ігри.

Інколи він помічав самотню постать Зойки, що стояла осторонь і мовчки спостерігала, як вони грають.

На мить у нього стискалося серце, але тут хтось із хлопців зачіпав його, і він поспішав одвернутися і не дивитись на Зойку. Він просто намагався не думати про неї, бо це турбувало, непокоїло його.

– Хлопці! Сьогодні після уроків експедиція в джунглі! – сказав якось Ігор Дмитруха.

– Ух ти! – перезирнулися Спасокукоцький і Ку-куєвицький.

– Бемц! – сказав Валора Галушкинський. Експедиція в джунглі – то був таки «бемц». То було небезпечно. «Джунглями» у школі називали зелений куточок біля кабінету біології. Він складався з кількох десятків вазонів різного калібру: від чималого кадуба з пальмою до зовсім маленьких вазончиків з виткими рослинами, що висіли по стінах. Вазонів було так багато, і рослини були такі різноманітні і так химерно перепліталися між собою – наче у справжніх джунглях.

Яка спокуса, особливо для хлопців, залізти у ті «джунглі»!

Але прибиральниця, дебела Олімпіада Самсонівна, категорично забороняла і близько підходити до «джунглів». А з Олімпіадою Самсонівною жарти погані. Навіть вусатого десятикласника вона може взяти за вухо й одвести до директора.

Та що таке небезпека для Ігоря Дмитрухи! Навпаки – для Ігоря Дмитрухи без небезпеки нема життя.

Почекавши після уроків хвилин десять, поки школа спорожніла, Ігор Дмитруха, Котька та ще кілька хлопців крадькома, навшпиньках піднялися на третій поверх. Саме тут, у кутку, біля кабінету біології були «джунглі».

Одразу біля сходів хлопці лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли.

Двері класів були розчинені.

Ніде нікого.

Звернули по коридору за ріг.

І от – «джунглі».

Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, Другим – Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» – і вужем вислизнув з «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції – хтозна).

Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.

«Звалив вазон!» – майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.

– Ігоре! – гукнув на бігу Котька.– Стривай! Стій! Ігоре! Я.. я вазон звалив. Вернімося, Ігоре!

– Ану тебе! – відмахнувся Дмитруха, не обертаючись.

Котька спинився.

Важко дихаючи, прислухався.

Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося.

Набравшись духу, Котька навшпиньках пішов по коридору назад.

Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.

І...

Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон.

Наче хто здушив Котьку за горло – перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шкоду.

Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.

Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися.

І тут, мов з-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсонівна.

– А це що таке?! Ах ти ж... Зойка розгублено усміхнулась:

– Ой!.. Не гнівайтесь... Це я... випадково... Я ж така розтелепа... Це ж... це ж усі знають...

Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу...

...Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту...

Ігор Дмитруха не сказав ні слова.

* * *

Льоня Монькін сидить один.

Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали...