Текст книги "Чорний вершник"

Автор книги: Володимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

3

Швидко промайнули святки. На сімейній раді було вирішено, що весілля обох молодих пар – Арсена і Златки, Романа і Сте-хи – найкраще відгуляти зараз, у зимові м'ясниці. Вінчатися мали в Лубнах. Тому одного ранку, удосвіта, Арсен з Романом, Спихальським та Семеном Гурком, який заради такої події в житті молодих друзів відклав свою мандрівку на Запорожжя, виїхали верхи до Лубен, щоб домовитися в церкві про вінчання.

Хоча хурделиця стихла, дорога була важка. Товста ковдра снігу – коням по черева – вкрила неозорі степи. І скільки глянеш оком – жодного сліду! Тому їхали поволі й до Лубен добралися тільки надвечір.

Поминувши рідкі колючі зарості глоду і терну на посульських схилах, вершники в'їхали до міста.

Вечоріло. З димарів, що, здавалося, стриміли просто з велетенських кучугур снігу, звивалися в небо сизі димки. З дворів долинав собачий гавкіт. Скрипіли над колодязями високі журавлі.

На стрімкому шпилі, над Сулою, височіла козацька фортеця. Два земляні вали – нижній і верхній – оточували той шпиль зубчастим гребенем дубового частоколу, за яким темніли військові склади, стайні, будинки полкової та сотенної старшини. На вежах бовваніли в синій імлі постаті вартових козаків.

До церкви їхати було вже пізно, і друзі зупинилися на нічліг у корчмі на базарному майдані. Нагодувавши і напоївши коней, поставили їх на спочинок до хліва, а самі після ситої вечері повкладалися спати, щоб рано встати і, домовившись про все, що треба, завидна повернутися додому.

Але серед ночі їх розбудило тривожне калатання дзвонів.

Друзі схопилися – вибігли надвір.

На сторожових вежах фортеці до неба здіймалися довгі язики полум'я: горіли бочки з смолою. З усіх усюд: з фортеці, з дзвіниці міського собору, з Мгарського монастиря і навколишніх сіл линули тривожні звуки сполоху. На фортечних стінах метушилися козаки, у відблисках вогненних язиків вони здавалися невеличкими рухливими привидами.

– Цо то єсть? Татарове? – спитав очамрілий з несподіванки Спихальський, на ходу натягуючи на себе кожуха.

– Схоже, що напад, – відповів стурбовано Гурко. – Сідлаймо, хлопці, коней! Чи татари, чи якийсь інший біс, ми мусимо бути готові до найгіршого!

Звично кинули коням на спини сідла, затягли міцні широкі попруги, і за якусь мить чотири вершники шпарко вилетіли з воріт шинкаревого двору й через ярмарковий майдан помчали до фортеці. Сюди вже поспішали піші та кінні козаки лубенської сотні, а також городяни, для яких фортеця була єдиним захистом від ворожого нападу.

Вона була розташована на високому горбі, що здіймався не тільки над низинними просторами за Сулою, а й над усім містом. Тут уже вирував людський натовп. Ніхто не знав, що скоїлось. На майдані посеред фортеці, перед чималим дерев'яним будинком, покритим гонтою, шикувалися козаки. Городяни тиснулися поза тинами, попід хатами й стайнями, щоб не заважати військовим.

Крики, лемент, тривожне калатання дзвонів, іржання коней, брязкіт зброї, шкварчання палаючої смоли в бочках – все це в першу хвилину оглушило Арсена і його друзів. Та ось гамір почав стихати: на ганку військової канцелярії з'явилася полкова старшина.

– Хто це? – спитав Арсен у козаків, показуючи на двох, що вийшли наперед.

– Полковники Ілляшенко та Новицький. Огрядний сивовусий полковник Ілляшенко витягнув з-за пояса пернача. Над майданом запанувала тиша.

– Козаки! Городяни! – пролунав його гучний голос. – Щойно ми одержали звістку… Клятвовідступник і зрадник Юрась Хмельницький та його шуряк Яненченко з великим татарським загоном перейшли Дніпро, їхні передові загони вже вдерлися в Горошине і Чутівку… Іркліївська, Оржицька та Лукімська сотні вступили в бій і стримують ворога… Ми виступаємо негайно! Нам на допомогу йде Миргородський полк, і, дасть бог, спільно розгромимо супостата і виженемо за Дніпро!

У Арсена похололо під серцем. Ця несподівана тяжка звістка ударила його, ніби обухом.

– Кепські справи, – прошепотів він. – Сьогодні татари можуть бути в Дубовій Балці…

Всі мовчали. Ні в кого не знайшлося жодного слова розради, бо було ясно, яка смертельна небезпека нависла над невеличким мирним хутором. Тільки чудо могло врятувати дубовобалчан від татарського аркана.

– Що ж робити? – Арсен схопився за голову. – Треба рятувати наших!

– Скачімо туди! – вигукнув Роман. – Може, встигнемо вчасно!

– Ай справді – гайда, панове! Ми вільні птахи! Чого нам чекати на козаків! – загарячкував Спихальський. Один Гурко мовчав.

– А ви що скажете, батьку Семене? – спитав нетерпляче Арсен.

Останнім часом всі вони почали звати ніжинця батьком – і за те, що був старший, і за гострий розум, і за великий життєвий досвід.

Гурко пильно глянув на своїх молодших друзів, обняв Арсена за плечі. По його обличчю промайнула журлива тінь.

– Ви справді вільні птахи, – сказав тихо. – Ви не козаки Лубенського полку, а запорожці і можете чинити на свій розсуд… Я теж не зобов'язаний ставати до лав лубенців… Та все ж не радив би вириватися самим у поле, де ми будемо легкою здобиччю людоловів! Тим більше, що полк вирушає негайно і ми ненабагато випередимо його… Тож моя думка така: їхати разом з лубенцями! Та якщо ви хочете всупереч усьому їхати самі, то і я з вами!

Арсен розумів, що Гурко міркує правильно. Якщо татари вже досягли Горошиного і Чутівки, то незабаром будуть і в Дубовій Балці. А може, вже й там… Що тоді четверо зроблять супроти ирди? Загинуть або потраплять у неволю. Це не літо, коли кожен кущ тебе заховає! Зараз у голому засніженому степу видно на багато верст. Ні, вириватися вчотирьох не годиться!..

Серце його стислося від болю. В одну мить розбилися рожеві мрії, розлетілися, як порох на вітрі, виплекані на далеких дорогах чужини, в безсонні ночі боїв і походів гарячі надії на щасливе життя з коханою Златкою. О, коли б він міг за півгодини пролетіти ті півсотні верст засніженого степу, що відділяли його від неї, від рідних та друзів! Але ніякий чарівник не допоможе йому в цьому. Тож залишається один вихід – приєднатися до лубенців і разом з ними взяти участь у поході. А тим часом сподіватися на краще…

4

Стеха і Златка взяли з припічка два полумиски з перекладеними сиром і запеченими в сметані налисниками і понесли до столу. Там за сніданком точилася повільна бесіда чоловіків, що іноді приглушувалася різким шарганням рогача, яким Звенигориха порпалася в печі.

Раптом з грюкотом розчинилися двері і з галасом вскочив гурт ординців.

Охнувши, Златка опустилася на лаву, а Стеха заклякла з полумиском у руках посеред хати. Вражені, завмерли чоловіки. Розмова враз урвалася.

Побачивши розвішану на стінах зброю – шаблі, пістолі, рушниці, – татари кинулися до неї, зірвали з дерев'яних кілочків. Потім оточили стіл. їхні чорні вузькі очі загорілися жадібним вогнем. Брудні руки, що пахли кінським потом, хапали хліб, шматки смаженого гусака, налисники і запихали в роти. За одну хвилину стіл спорожнів.

Младен, Якуб і Ненко сиділи отетерілі, не знаючи, на що зважитись. Зайняті їжею, голодні нападники поки що їх не чіпали.

В хату ввійшов молоденький, тонкий, мов очеретинка, татарчук у багатшому, ніж у його одноплемінників, одязі. На вигляд йому було років шістнадцять. Обличчям він мало скидався на татарина. Худорляве, довгасте, з карими очима під гострими зламами чорних брів, лице його було б навіть гарним, коли б не дикувата посмішка широкого рота, на якому від того цвів хижий оскал білих рівних зубів.

Ординці шанобливо розступилися, не припиняючи, однак, гризти гусячі кістки.

Юнак окинув бистрим оком хату і її домочадців. Довше, ніж на інших, затримав погляд на пишнотілій Стесі, котра стояла ні жива ні мертва з напівпорожнім уже полумиском, підійшов до неї, двома пальцями взяв налисник і вправно вкинув собі в рот.

– М-м-м, смачно! Дуже смачно! – сказав несподівано чистою українською мовою. – Спасибі господині, яка вміє так смачно готувати… Як моя ненька! – Він швидко проковтнув і другого налисника, витер об полу кожуха руку, враз посуворішав. – А тепер – збирайтеся всі!

– Збиратися?.. Куди? В Крим?! – зойкнула Стеха і впустила додолу порожню миску.

– Ми не кримчаки! Ми буджацькі татари! – заперечив юнак і гордовито додав:– Я Чора, син аккерманського мурзи Кучука!

– Один біс – що в Крим, що в Буджак… Неволя всюди однакова! – буркнув дід Онопрій.

– Досить розмові Збирайтеся і виходьте! – відрізав Чора і пішов з хати.

Татари виштовхали всіх надвір.

Хутірський вигін був геть запруджений нажаханими людьми. Довкола пантрували кінні ординці. Посеред майдану, на узвишші, гарцював на гарячому карому коні чорнобородий вершник. Чора підвів до нього своїх полонених, шанобливо вклонився.

– Батьку, весь хутір уже тут. Ось привів останніх!

– Гаразд, Чоро. Ти молодець у мене – будеш гарним воїном!

Аккерманський мурза Кучук! Недобра слава йшла про нього по Україні… Полонені прикипіли поглядами до його обличчя, темного, обвітреного, з гострими розкосими очима і великим, як і в Чори, ротом, що ошкірювався хижуватою посмішкою… Страшний людолов! Продаж бранців став його ремеслом. Кожного року він не раз і не два, а кілька разів робив спустошливі напади на Україну, без жалю плюндрував села, виганяв худобу, забирав у неволю людей. Відважний, хитрий і жорстокий, він завжди умів уникнути зустрічі з переважаючими силами козаків, і тому одноплемінники дивилися на нього як на щасливця, з яким безпечно ходити у військові походи. Його чамбул завжди був переповнений шукачами легкої наживи.

Мурза торкнув коня, під'їхав до бранців. Ще здалеку він помітив дівчат і зупинився перед ними. Важкий уважний погляд упав на русокосу рожевощоку Стеху. Він любив русявих.

Дівчина сполотніла. Цей погляд не віщував нічого доброго. О, вона знала, що їй доведеться витерпіти, якщо ординці запроторять її у свої степові улуси! Довічна неволя, безпросвітна праця, наруга й знущання – то її майбутня доля. Або ж місце рабині-наложниці в гаремі хана, мурзи чи багатого турецького бея…

Потім Кучук перевів погляд на Златку.

– Гарненькі! – прицмокнув язиком. – Ти чуєш, Чоро? За таких можна взяти в Стамбулі по копі золота! – Він, як і син, добре говорив по-українськи. – Або й по дві, клянусь аллахом!..Якщо ми їм не знайдемо іншого місця… – При цьому він ще раз пильно глянув на Стеху.

Чора промовчав, мабуть, не смів перечити батькові. А мурза нахилився з коня, пальцями взяв Стеху за підборіддя.

– Як тебе звати, красуне?

– Стеха, – тихо відповіла дівчина, благальне дивлячись на чоловіків, котрі напружено стежили за кожним рухом мурзи.

Вона боялася, що один їхній необережний рух може призвести до фатальних наслвдків. Але і Младен, і Ненко, і Якуб, ніби змовившись, мовчали, розуміючи, що зараз, в гарячу пору нападу, вони нічим не можуть допомогти ні Златці, ні Стесі, ні іншим Арсеновим родичам, а тільки зашкодити. Жорстокий Кучук не зупиниться перед тим, щоб знищити їх, аби лиш усунути перешкоду на шляху до оволодіння таким дорогим товаром.

Кучук заглянув у розширені від жаху очі Стехи, промовив:

– Гарне ім'я… – потім повернувся до Златки. – А тебе? Дівчина не відповіла і відвернулась. Мурза гнівно випростався в сідлі. Над головою раптово свиснула нагайка. Але наперед вискочив Яцько, затулив собою дівчину.

– Не смій бити, мурзо! – Хлопець зблід, витягнувся як струна. – Ти ж знаєш, що у нас жінок не б'ють!

Мурза притримав руку, здивовано витріщився на юнака. – Ти хто такий, рабе, що смієш мені перечити? – І шмагонув його по голові. – Хіба не розумієш, що й ці дівчата, і ти, і всі ви – то мій ясир! Хочу б'ю, хочу – заб'ю! – І він знову оперіщив хлопця.

Невідомо, чим би закінчилась для Яцька його сутичка з мурзою, коли б поява двох нових вершників не припинила її.

– Що тут трапилося? – спитав передній, осаджуючи баского білого коня.

Це був чоловік років сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим коміром і такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, він гордовито сидів у оздобленому сріблом сідлі, кидаючи навкруги з-під соболиної шапки бистрий погляд.

Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмішці.

– Вітаю пана полковника! Нічого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемніший був!

Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, і впізнав у ньому Свирида Многогрішного. Від Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишній невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагії, став старшиною у війську Юрія Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очі, шмигнув у натовп і з-за плеча дідуся Онопрія став назирати: що ж буде далі?

Тим часом полковник швидко запримітив дівчат, що, зблідлі, налякані, стояли перед мурзою. Деякий час він пильно розглядав їх, у задумі крутячи лівою рукою невеличкого чорного вуса, потім повернувся до Свирида Многогрішного і кинув через плече:

– Цю сім'ю я заберу з собою в Корсунь!

– Слухаюсь, пане полковнику, – вклонився Свирид Многогрішний.

– Якщо я повернуся пізніше, поселиш їх на острові, у замку.

– Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетів з лиця усміх.

– Чекай, чекай, полковнику! – сказав він насуплено. – Перш ніж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дізнатися про мої наміри щодо них.

– Я слухаю, мурзо, – повернувся до нього полковник.

– Пан полковник може брати собі всіх людей, крім оцих двох дівчат. Вони належать мені!

– На якій підставі?

– Військова сила в моїх руках… Це мій ясир!

– Але ж мурза Кучук має пам'ятати наказ великого візира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!

Мурзу пересмикнуло. Він ледве стримував гнів.

– То з Правобережжя… А тут Лівобережжя, наскільки я розумію!

– Все одно… Ці люди будуть переселені на Правобережжя і стануть підданими Порти! Як же ти, мурзо, осмілишся брати ясир у володіннях падишаха?

– Але ж я повинен одержати щось за цей похід! – вигукнув розлютований мурза. – Чи пан полковник гадає, що я даремно допомагатиму гетьманові?

– Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить…

– Одержить, одержить! Мовляв, на тобі, небоже, що мені негоже! А я звик брати те, що мені подобається!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, піти походом на Лівобережжя і набрати бранців стільки, скільки захочу!

– Звичайно, можеш, мурзо… Але зараз ми йдемо на Лівобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб приєднати його до володінь падишаха!

– Тьфу, шайтан! – плюнув мурза. – Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьманові!

– Не нашому гетьманові, а підданому і союзникові султана! – відрізав полковник.

Розуміючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотіли його очі і хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що він не залишив наміру заволодіти дівчатами. Поряд з ним, теж зблідлий від люті й ненависті, закам'яніло сидів в сідлі Чора. Молоденький мурза розумів, що втручатися в розмову дорослих він не має права, тому мовчав. Однак усім серцем він, очевидно, був на боці батька і важко глипав на полковника, який, здавалося, не помічав його.

Полковник зробив примирливий жест і лагідно промовив:

– Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь – там побалакаємо… А зараз у нас багато інших турбот… Пане хорунжий, – звернувся він до Многогрішного, – я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усі підійшли ближче і слухали уважно!

Многогрішний кивнув головою, підвівся на стременах і гукнув у натовп:

– Земляки! Не бійтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрія Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрішний… А це, – він зробив шанобливий уклін у бік свого супутника, – корсунський полковник Іван Яненченко… Він хоче говорити з вами! Підійдіть сюди і уважно слухайте!

Хуторяни почали боязко підходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щільно стали кінні татари.

Многогрішний осадив свого коня. Наперед виїхав полковник Яненченко.

– Люди! – голос у нього був різкий, сильний. – Ми прийшли сюди, на Лівобережжя, не як вороги, а як ваші визволителі! Більшість із вас – вихідці, втікачі з правого берега… Кожному мила своя сторона. Тож ми надаємо вам змогу повернутися назад, на свою батьківщину, що жде не діждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщині, Богуславщині, Уманщині, Вінниччині, ваші хати, ниви, ставки та озера, там – могили ваших батьків та прадідів!.. Навіть дикі звірі люблять свій край… А ви ж люди! Ми обіцяємо вам захист від ворогів! Ви будете вільнії Землі – скільки хочеш! Селися – де хочеші Ніхто не братиме з вас ні подушного, ні комірного, ні млинового, ні шляхового, як це ви платите тут! Не буде там ні гетьманських оранд, які ввів ненависний усім попович, ні воєводських стацій!.. Тож забирайте все своє добро, запрягайте в сани коней чи волів, садовіть дітей і старих – та й гайда з богом у дорогу!

Натовп сколихнувся. Всі раптом загули, зашуміли. Радість від того, що це ще не татарська неволя, почала поволі гаснути. Куди їхати? Як покинути свої хатини, клуні, повітки, поля, засіяні озиминою? Що чекає їх у новому краї? Голод, холод, татарський нагай? Адже всім відомо, що на Правобережжі майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рік і кисільних берегів приведе їх цей бистроокий полковник?

Серед жінок почулося схлипування. Потім котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловіче невдоволення.

З натовпу наперед випхався Іваник. Зінька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловік відмахнувся од неї і став насупроти полковника.

– А якщо, приміром, знаєш-маєш, я нікуди звідси не хочу їхати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тоді? Чи можу я залишитися з родиною тута?

Він поклонився полковникові в пояс і, випроставшись, м'яв у руках кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо відповіді.

Янеяченко зміряв його важким, суворим поглядом.

– Жодна жива душа тут не залишиться! Поїдуть усі!..

– Але ж чому? Я вже тутечки, знаєш-маєш, звик, обжився… І не хочу повертатися, приміром, на свою Уманщину, де турки й татари з Дорошенком геть чисто все витоптали, спалили, а людей або забрали в полон, або постинали… Там зараз, либонь, одні вовки виють на пустирищах та гайвороння кружляє над безлюдним степом…

Яненченко ще більше потемнів на виду.

– Поїдеш, вишкребку! Ти чуєш – поїдеш! Ми силою заберемо від Самойловича весь люд і переведемо на той бік! Заселимо Правобережжя!..

– Гм, звичайно, заберете, якщо подужаєте, – просторікував упертий чоловічок, знову кланяючись полковникові. – Тільки ж…

Він не встиг закінчити думки, Яненченко раптом вихопив з піхов шаблю і заніс над головою. Лють спотворила полковникове обличчя. В чорних очах блиснув вогонь.

– Замовкни, блазню!

Він не здержав би руки. Але тут з гурту вирвалася Зінька і своєю могутньою статурою затулила чоловіка.

– Пане полковнику! – крикнула. – У мене ж двійко діток! Яненченко якусь мить повагався, потім опустив шаблю.

– Так ось мій наказ! – кинув він у натовп. – Всі чоловіки й діти залишаться тут, а жінки й старі повернуться додому, запряжуть коней чи волів, заберуть одяг та збіжжя – і в путь!.. До Корсуня вас супроводжуватиме загін пана хорунжого! Хто має намір утекти, хай спочатку пересвідчиться, чи міцно його голова держиться на плечах! Татари дуже швидко відокремлять її від тіла! Або ж заарканять і потягнуть у Крим чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чуєш?

Многогрішний кивнув головою.

За якусь годину валка саней, навантажених домашнім скарбом хуторян, з отарами овець та гуртами худоби, виїхала з Дубової Балки, її супроводжував чималий татарський загін.

Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востаннє побачити рідні оселі. І не повірили своїм очам: весь хутір палав! Вулицями мчали вершники зі смолоскипами в руках – і за ними спалахували солом'яні та очеретяні стріхи хатин, повіток, клунь. Здіймалися до неба малинові язики полум'я над стіжками сіна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою долиною Сули, вкриваючи іскристо-білий сніг чорним попелом.

Валка зупинилась. Захлипали діти, заголосили жінки. Чоловіки в безсилій люті стискували кулаки. У вогні гинуло їхнє добро, надбане важкою працею. Тепер у них ніде не було теплого притулку серед цього холодного безмежного пустельного світу.

– Гайда! Гайда! – загукали татари. – Йдіть, брудні свині!

Валка рушила знову.

Дід Онопрій зі своїми саньми опинився майже попереду. Він важко брьохався разом з чоловіками непротоптаною цілиною, цьвохкав батогом на сірих волів. Жінки сиділи на санях, а Яцько йшов позаду, спідлоба бликаючи на вершників, що вартували валку та на чорне рідколісся, за яким – він знав – починаються глибокі яруги.

Там, де ліс зовсім близько підійшов до дороги, хлопець раптом рвонувся вбік і шпарко, мов заєць, помчав геть від валки.

– Стривай! Куди ти? Уб'ють башибузуки! – гукнув дід Онопрій.

Та Яцько тільки махнув рукою і ще дужче зачеберяв ногами до темних заростей грабини.

– Стій! Стій! – почувся позаду голос Многогрішного. Кілька вершників повернули за втікачем. Одиноко просвистіла стріла. Та Яцько шуснув у ліс і запетляв поміж кущами глоду, ліщини, безлистої бузини… Вершники спішились і погналися за ним.

Валка зупинилась. Не всі знали, що трапилося попереду, і тому зчинився крик. Одні думали, що несподівано напали козаки і ведуть з татарами бій, інші гадали, що, навпаки, татари вирішили нікуди хуторян не вести, а порішити всіх тут.

Цей крик ще більше підстьобнув Яцька, він вихором вирвався з лісу, перебіг поляну і опинився над стрімким схилом засніженого яру. Місцевість хлопцеві була добре знайома. Не раз і не два восени він бігав сюди з хутірськими шибайголовами ласувати гіркувато-кислою, примерзлою на першому морозі калиною, а тому, чуючи позаду лемент багатьох голосів і тупіт ніг, без роздуму шугонув з кручі вниз і по майже прямовисній стіні покотився в білу безодню глибочезного яру.

Переслідувачі добігли до урвища і зупинились. Це були молоді, кривоногі від безконечної їзди на конях татарчуки. На їхніх широких, вилицюватих, обвітрено-бронзових обличчях, коли вони глянули вниз, відбився жах. Там, у глибині, збиваючи за собою білу куряву з тонко просіяного вітерцем снігу, котився темний клубок.

– Шайтан! – прошепотів котрийсь із них. – Один шайтан може зважитися на подібне!