Текст книги "Чорний вершник"

Автор книги: Володимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

7

Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук узяв під руку салтана Газі-бея, кинув бистрий погляд по боках і, пересвідчившись, що їх ніхто не чує, сказав:

– Заздрю тобі, салтане, через якийсь тиждень-другий будеш дома… Бажаю тобі щасливої дороги!

– Дякую, мурзо. Тобі теж уже недовго тут бути, навесні помчиш у свій Буджак…

– Так, але ти забуваєш, що зі мною тут син Чора… Зовсім занудився хлопець, рветься додому. Чи не міг би ти прихопити його з собою, салтане?

– Але ж я не мав наміру заїздити до Аккермана, мурзо…

– Не треба заїздити… Твій шлях лежить повз північні буд-жацькі улуси, – там він зі своїми супутниками відокремиться від тебе і поверне додому…

– Згода. Хай їде!

Кучук ще раз оглянувся і понизив голос.

– Але він буде не сам…

– Хто ж буде з ним?

– Полонянки…

– А-а, розумію, – усміхнувся салтан. – Чора закохався? Чи, може, ти, мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам… Адже в мене дружина теж гяурка. Та і в тебе, наскільки я пам'ятаю…

– Так. Аллах дозволяє правовірним брати в жінки гяурок… А ніде правди діти, серед них багато красунь…

– О-о, ще й яких! – захоплено вигукнув салтан.

– Дякую тобі. Газі-бею. – Кучук зупинився і потиснув співрозмовникові руку. – Про одне прошу тебе – нікому ні слова!

– Охоче обіцяю. Тим більше, що це нічого мені не коштує! – салтан весело засміявся.

– Коли ти вирушаєш?

– Досвітом вирушу… Тепер день короткий, а я хочу по дорозі заглянути в навколишні села, щоб не з порожніми руками повертатися в Крим. Ха-ха-ха!

– Чора не примусить чекати на себе. Буде вчасно! Вони розсталися, і кожний повернув у свій бік: Газі-бей до воріт, а Кучук знайшов сина і з ним, ніким не помічений, шмигнув у темні суточки між будівлями. Перечекавши там, поки всі з майдану розійшлися, визирнув з-за рогу.

– Ходімо!

Вони прокралися мимо гетьманського будинку, мимо заметених снігом стаєнь, звідки чулося глухе форкання коней, і швидко попростували до будинку, відведеного гетьманом для сім'ї Зве-нигор і трьох яничарських старшин. Там світилося. Кучук зупинився біля плоту, заглянув через нього у двір і, приклавши до рота долоні, тричі глухо кашлянув:

– Кхи, кхи, кхи!

Із темряви у відповідь долинув подібний кашель. Потім почулося шарудіння, скрипнув під ногами сніг – і з-за плоту показалася гостроверха татарська шапка.

– Сюди, мурзо! Сюди! – Татарин підвівся на повний зріст.

– А де інші? – спитав тихо Кучук.

– Всі тут – у засідці…

Кучук і Чора легко переплигнули через невисокий пліт і пішли слідом за сейменом, котрий привів їх у затишне місце між сараями, звідки було видно ганок і вікна хати. Тут, закутавшись у теплі кожухи, стояло ще троє. Побачивши мурзу, вони вклонилися йому. Це були віддані Кучукові люди, готові виконати все, що він накаже.

– Одяг захопили? – спитав мурза.

– Захопили.

– За хатою стежили весь час?

– Так.

– Ну й що?

– Дівчата повернулися в супроводі двох турків. Третього з ними не було.

– Гм, доведеться відправити їх до праотців, – твердо сказав мурза. – Шкода, що нема третього, і його б заодно, щоб не здійняв передчасно тривоги… Ну, що ж – почекаємо, поки всі поснуть!

Він обіперся об дерев'яну стіну і замовк, не зводячи очей з освітлених вікон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвіртка – і на подвір'ї з'явилася темна постать.

– А ось і третій, – прошепотів Кучук задоволено. – Всіх разом і накриємо!

Але цей третій повівся не так, як личило б господареві. Він швидко перебіг подвір'я і, замість того щоб піднятися на ганок, загрюкав кулаком у вікно. На ганку з'явився Сафар-бей.

– Хто тут?

– Азем-ага наказав, щоб ви, ага Сафар-бей, і Якуб-ага негайно прибули до нього! – почувся голос незнайомця.

– Що там стряслося?

– Не знаю… Наказано – не гаючись!

Сафар-бей якусь хвилину мовчав, потім зник за дверима. А перегодя вийшов з Якубом і в супроводі посланця Азем-аги швидко пішов з двору.

– Гм, здається, нам допомагає сам аллах! – знову прошепотів Кучук. – В хаті залишилися самі жінки та немічний дід, який не зможе вчинити опору…

– Що ми з ними зробимо, тату? – спитав Чора.

– Побачимо…

– Я не хотів би їх убивати!

– Пов'яжемо – і хай лежать до ранку. Перечекавши якийсь час, Кучук дав знак своїм людям і, пильно оглядаючись довкола, почав повільно наближатися до хати. Та раптом до його слуху долинув скрип снігу. Мурза миттю присів за заметом. Чора і сеймени затаїлися біля нього.

Хтось зайшов у двір і попростував прямо до ганку. Мурза по-думки вилаявся. Все так гарно складалося, могло обійтися без бійки і кровопролиття, а головне – без шуму і крику. Так ні ж – несе котрогось із тих зарозумілих турків! Отже, доведеться неминуче пускати в хід зброю!.. Він напружено вдивлявся в темряву і міркував, що робити: прикінчити непроханого свідка зараз чи дозволити йому піднятися на ганок і відчинити двері.

Та ось незнайомець вийшов на освітлену місцину насупроти вікна – і Кучук упізнав у ньому перевдягнутого в татарський одяг Свирида Многогрішного. Мурза здивувався – що йому тут треба?

Та ще більше він здивувався, коли за Многогрішним із темряви виринув цілий десяток пахолків, теж перевдягнутих татарами.

«Еге-ге! Тут пахне смаленим, хай йому чорт! – замалим не свиснув мурза, але вчасно спохватився. – Що ж затіває той божевільний Юрасько? Адже Многогрішний тут не по своїй волі, а з наказу гетьмана. В цьому можна не сумніватися…»

Мурза зробив своїм людям знак, щоб принишкли і не подавали жодного звуку, а сам, лігши у пухкий сніг і визираючи обережно з-за замету, почав пильно стежити за тим, що робиться біля хати.

Тим часом Свирид Многогрішний піднявся на ганок і загрюкав у двері. За шумом вітру мурзі не чути, що він сказав, але видно, як відчинилися двері і на порозі з'явився сивоголовий дід. В ту ж мить пахолки штурхонули старого в груди і прожогом кинулись у сіни. Многогрішний залишився на ганку.

З хати долинули приглушені скрики, гупання ніг. Потім надовго запала тиша. Чувся тільки посвист вітру, та жалібно скрипіла стара кострубата груша, що тьмяно бовваніла біля причілка.

Через деякий час двері розчинилися знову, нападники винесли два довгі важкі згортки і швидко зникли з ними в нічній темряві.

Кучук схопився і люто тупнув ногою. Прокляття! Це ж у нього з-під самого носа вирвано рідкісної вартості здобич, на яку він гострив зуби ще за Дніпром. Він не мав ні найменшого сумніву, що Многогрішний викрав дівчат. І, звичайно, зробив це з наказу гетьмана.

Мурза швидко підняв своїх людей.

– Бачили?.. Ми не повинні втратити їхній слід! Ходімо! – коротко кинув він і перший рушив за нападниками. Чора порівнявся з батьком, спитав схвильовано:

– Вони викрали дівчат?

– Так.

– Куди ж їх несуть? До гетьмана?

– Мабуть.

– О аллах, ми втратимо їх!

Але Многогрішний поминув гетьманський дім і повернув до посадської брами. Це здивувало Кучука. Отже, дівчат несуть не до гетьмана? Тоді куди ж?

Він ще більше здивувався, коли побачив, що Многогрішний, а з ним і його пахолки зі здобиччю без затримки пройшли мимо варти і швидко попростували на Шполівці.

Це ускладнювало обстановку. Шполівці – передмістя велике, з багатьма плутаними вулицями й завулками, тож легко збитися зі сліду. Крім того, тут мешкає чимало городян, розташовані татарські й турецькі залоги. Про те, щоб відбити дівчат, як сподівався Кучук, годі й думати. Зразу зчиниться шум – і підніметься все місто.

До того ж Кучук почав здогадуватися про справжню мету викрадення дівчат. Він давно розкусив характер Юрася Хмельницького, людини жорстокої і мстивої, і тепер не сумнівався, що гетьман не забув образи і готує над дівчатами якусь мерзотну розправу. От тільки яку? Убивство? Навряд. Та й не посміє він робити це в самому Немирові, оскільки йдеться про туркеню, брат якої служить у війську падишаха. Продаж? Теж малоймовірно… Тоді залишається подарунок?.. Але кому? Безперечно, якійсь високопоставленій особі, яка своєю владою може покрити злочин гетьмана!

Паші Галілю? Великому візирові? Чи самому падишахові?

Кучукові стало жарко. Він розстебнув кожуха. О шайтан! Невже справді цих дівчат Юрась призначив самому падишахові? Якщо так, то не зносити тобі голови, мурзо, коли станеш на перешкоді!

Але зразу ж він уявив голубі озеречка Стешиних оченят, її пишні густі коси, що важкою пшеничною хвилею спадали на округлі дівочі плечі, ніжні рожеві щоки і принадний, по-дитячому трохи наївний усміх; уявив смагляву красу Адіке, що затуманила голову самому гетьманові, – і п'яний хміль ударив йому в голову. Він ще сам не міг до ладу розібратися в своїх почуттях. Ще сам не знав, котрій з дівчат віддасть перевагу. Хотів обох мати в своєму гаремі. А час тоді покаже… Та все ж більше йому подобалася пшеничнокоса гяурка Стеха. Чому – і сам не знав. Може, тому, що в противагу йому, чорному, мов цигану, мала молочноніжну шкіру і біляве волосся?..

«Е-е, будь що буде! – подумав Кучук. – Не випущу з рук ту золотокосу пташину!.. Обох – небезпечно. А одну – Стеху… Хіба, може, ладком домовитися з Многогрішним? Невже старий пес відмовиться від грошей?.. Тоді хай нарікає на самого себеї Перейму в степу – вирубаю всіх до ноги! Щоб жодного свідка не лишилося! А дівчата – в такому випадку обидві – стануть моїм ясиромі».

Він не відставав від Многогрішного і незабаром побачив, як той завернув у глухий провулок і, відпустивши там пахолків, завів дівчат до невеликої хатини-пустки. Перечекавши, поки пахолки зникнуть у нічній імлі, Кучук з людьми оточив хатину і тихо посту-кач у двері.

– Хто там? – почувся голос Многогрішного. – Це ти, Федоре?

Мабуть, він ждав когось.

– Відчини, пане хорунжий! Це я – Кучук! Многогрішний довго мовчав. Потім брязнув засув. На ганку з'явилася темна постать.

– Чого тобі, мурзо? Як знайшов мене тут?

– Йшов по сліду… От і знайшов!

Многогрішний злякався і хотів було шуснути в сіни, та мурза, а потім і Чора перегородили йому шлях до відступу.

– Чекай, пане хорунжий, маю щось сказати! – притиснув його до стіни Кучук.

– Що ти маєш сказати? – видихнув злякано Многогрішний, відчуваючи, як цупкі пальці підбираються йому до горла. – Чого тобі треба?

– Ми бачили, як ти викрав дівчат… Скажи – для чого? Куди маєш подіти їх?

Многогрішний затіпався, але мовчав.

Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган.

– Мурзо, не змушуй мене розкривати чужу таємницю! – прохрипів Многогрішний. – Бо не зносити нам обом голів!

– Байдуже! Якщо будемо розумні, то не загубимо їх – ні я, ні ти!.. Скажи – це наказ гетьмана?

– Так.

– Я здогадувався… Куди ж ти маєш їх подіти?

– Відвезти в Кам'янець…

– Паші?

– Щоб передав самому Кара-Мустафі.

– Обох?

– Власне, одну – Адіке…

– А другу?

– А другу – за компанію… В подарунок паші Галілю… Не розумію, для чого це тобі треба знати?

– Віддай мені ту другу – Стеху! Ось що мені треба!

– Але ж…

– Ти нічим не ризикуєш, пане Хорунжий. Звідки гетьман дізнається, – довіз ти обох дівчат чи одну? В разі чого – скажеш, що тікала і… А щоб не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось маєш! – і Кучук потряс перед носом ошелешеного і в смерть переляканого Многогрішного невеликим оксамитовим капшуком. – І держи язик за зубами! А я теж, звичайно, держатиму!

Дзвін золота подіяв магічно. Многогрішний обм'як і, відчувши, як розслабли на горлі пальці, полегшено зітхнув:

– Ху-у! Ну, й налякав же ти мене, мурзо! І чого б відразу так не сказати – по-людськи?.. Заходьте до хати – беріть собі ту дівку! Та мерщій тікайте, бо незабаром сюди прибудуть мої люди! – і він, зваживши на долоні, опустив собі в кишеню туго напханий капшук.

8

Відштовхнувши варту, до світлиці вбігли вкрай стривожені й схвильовані Младен, Ненко і Якуб. Не дотримуючись правил етикету, заведеного при гетьманському дворі, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий стояв біля столу з Азем-агою і мурзою Кучуком.

– Гетьмане, що це все означає?! – вигукнув Ненко, люто блискаючи чорними очима. – Де поділися дівчата? Де моя сестра?

– Я теж хотів би це знати, – не ображаючись на тоя, яким звернувся до нього молодий ага, відповів Юрась. – Мені ось тільки що доповіли, що салтан Газі-бей, від'їжджаючи до Криму, сплюндрував навколишні села і взяв ясир… Я не допущу, щоб союзники грабували і розоряли мій край! Я напишу великому візирові про це…

– Але ж хтось мусить знати! – втрутився Младен. – Де була варта?

– Варта нічого не знає, – подав голос мурза Кучук і згорда кинув погляд на розгублених і пригнічених турків. – Після півночі біля воріт стояли мої люди, і жоден з воїнів не помітив нічого підозрілого.

– Але ж не нечистий дух виніс їх із посаду, мурзо! – раптом люто гаркнув Юрась. – Ти перший мусиш дбати за безпеку міста і всіх нас!.. Якщо піде так і далі, то одної ночі, чого доброго, викрадуть не тільки наречену гетьмана, а й самого гетьмана!

Він розлютувався не на жарт. Зблід. З рота бризкала слина. Палаючі очі метали блискавки. Права рука судорожно шарила біля боку, де мала бути шабля, але не знаходила її.

Ніхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим і гнівним. І, головне, його схвильованість і гнів здавалися цілком природними й щирими.

Ненко переглянувся з Младеном. В очах посивілого воєводи стояла безмірна туга. Йдучи сюди, він сподівався, що Златка тут, що викрадення її і Стехи – діло рук гетьмана. Тепер же він не знав, що й думати. Якщо правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти і дівчат, тим більше, що стара Звенигориха і дід Онопрій в один голос твердять, що напали на них татари.

Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотів його слухати, і мурзі не залишалося нічого іншого, як відійти до вікна і, склавши на грудях руки, заглибитися в свої думки.

А думав він про те, що ніхто з присутніх, крім нього, не знає правди. Гетьман гадає, що в цю мить Свирид Многогрішний везе дівчат у Кам'янець і там передасть кому потрібно. Азем-ага, напевне, думає те ж саме, бо навряд щоб Юрась утаїв від нього цю свою затію… І не знають вони, що Кучук-бей обвів їх обох навколо пальця, що одна з дівчат у цей час у супроводі Чори і вірних сей-менів верстає шлях у зовсім протилежний бік – на схід…

В серці Кучук-бея клекотіла радість. Уявивши, як розлютується – на цей раз не удавано, а насправді – гетьман, коли дізнається про це, він ледве стримав зловтішну усмішку.

Тільки Азем-ага був незворушний, хоча в душі дивувався умінню гетьмана вдавати із себе невинне ягнятко.

– Треба кинути всіх людей на пошуки, – сказав Ненко. – Не гаючись!

– Так, ми кинемо всіх на пошуки, – погодився гетьман. – І передусім – у погоню за Газі-беєм… Думається мені, що дівчата не поминули його рук.

– Я поїду! – вигукнув Ненко. – Дайте мені загін воїнів!

– Ні, поїду я! – раптом виступив наперед мурза Кучук. – Моя провина, що варта нічого не помітила, тож я і мушу спокутувати її… Клянусь аллахом, якщо дівчата викрадені Газі-беєм, йому непереливки будуть!.. Я відберу їх і привезу до Немирова!

Юрась мовчки хитнув головою, і Кучук швидко вийшов з покою.

– А ви, – гетьман глянув на Ненка, Младена і Якуба, – переверніть увесь Немирів! Не виключена можливість, що дівчата десь тут.

Коли всі вийшли, він повернувся до Азем-аги:

– Дорогий мій Азем-ага, тобі ж доведеться прослідкувати, щоб ніхто не кинувся вслід за Многогрішним… І щоб взагалі всюди був належний порядок…

– Гаразд, гетьмане, – коротко відповів Азем-ага і, не поспішаючи, з незалежним виглядом вийшов надвір.

9

У Немирові пошуки ні до чого не привели. Надвечір повернувся Кучук. З його слів і зі слів його людей виходило, що Газі-бей, набравши по дорозі бранців і бранок, швидко зник у дикому полі, де хуртовина замела всі сліди. Отже, мурза теж повернувся ні з чим.

Зрозумівши, що більше сподіватися ні на що, Младен і Ненко вирішили, поки не пізно, рятувати Арсена. З цією метою Ненко розшукав хатину, де переховувались Арсенові друзі, і розповів про те, що трапилося з козаком та дівчатами.

Палій дав наказ виступити. Коли стемніло, загін запорожців таємно пробрався до руїн старої кам'яної церкви, що стояла неподалік од Викітки. Ненко розшукав на Шполівцях Іваника і попередив, щоб усі дубовобалчани, хто захоче тікати з Немирова, тримали напоготові коней.

Незабаром до церкви прибув Сава Грицай зі своїми людьми.

– Все готово? – спитав Палій. – Драбини з вами?

– Так. П'ять драбин… У кожного – пістоль, а то й два. Ятагани та ножі… Все готово, – відповів Сава.

– Скільки привів людей?

– Зі мною – двадцять п'ять…

– Та нас три десятки… Зовсім непогано!

– Поколошкаємо татар! – кинув хтось із гурту. Палій підвищив голос, щоб усі чули:

– Ні, друзі, ми йдемо не для того, щоб колошкати татар… Запам'ятайте: ми йдемо, щоб визволити наших друзів. А для цього передусім потрібна тиша. Тиша й обережність… Не забувайте, що у Юрася тисяча вояків. Ми повинні не тільки безшумно проникнути на Викітку, а й так же безшумно вийти з неї, щоб не накликати на себе погоні. Зрозуміли?

– Зрозуміли! – почулися голоси.

– От і гаразд… Частина з нас пробереться в посад. Решта залишиться тут… Але ті, хто залишиться, мають в разі потреби прийти нам на допомогу. Якщо почуєте постріли, – а це означатиме, що нас викрито, – нападайте на ворота фортеці… Ясно?

– Так!

– Тоді – рушаймо… І хай не оминає нас щастя! Вони швидко спустилися з горба і попростували через став до Викітки. Там, на фортечному валу, їх уже ждав Ненко. Він закріпив кинуті знизу вірьовочні драбини і, пересилюючи шум вітру, гукнув:

– Піднімайтеся, другарі!

Півтора десятка темних постатей стрімко подерлися на засніжений палісад. В ясну ніч звідси було б видно весь Немирів, а тепер крізь снігову круговерть ледве пробивалося кілька жовтавих вогників, що блимали у вікнах найближчих хат. Залишивши трьох козаків на чатах. Палій віддав наказ спускатися вниз.

Ішли один за одним, щоб не розгубитися в темряві. Ненко показував дорогу. Як було домовлено раніш, вів прямо до ями.

– Ось у цьому будинку живе Арсенова сім'я, – пояснював, показуючи на темні обриси чималої хати. – А там – дім гетьмана. Обабіч нього розташовані будівлі, де мешкає Азем-ага з яничарами та сеймеиами, які охороняють гетьмана… Зараз вони всі сплять, тільки в гетьманському будинку вартує двоє сейменів… А ген там, прямо перед нами, посеред майдану, знаходиться яма, повна в'язнів.

Палій зупинився.

– Тепер ми підемо вп'ятьох: Ненко, я, Роман, Спихальський і Сава, – сказав він. – Решті ждати нас тут і бути напоготові. Якщо буде потрібно, я подам знак… Ходімо, друзі!

Біля ями стовбичило двоє вартових. Закутавшись у кожухи і натягнувши на самі очі гостроверхі малахаї, вини стояли спинами до вітру і пританцьовували, щоб зігріти ноги.

Ненко прискорив ходу і, випередивши товаришів, наблизився до них. Упізнавши знайомого яничарського агу, сеймени не запідозрили нічого поганого. Вони знали, що в'язнів на допит водять не тільки вдень, а й уночі. Тому продовжували тупцяти, не звертаючи уваги на те, що троє незнайомих воїнів зупинилися позад них.

– Тут усе гаразд? – спитав Ненко. – Нічого не трапилося?

– Все гаразд. Якші! Якші! – закивали головами сеймени. Це були їхні останні слова. В ту ж мить несподівані удари ятаганів звалили їх на землю. Роман і Спихальський відтягли тіла вбік і прикидали снігом. А Ненко і Палій швидко зірвали з ями засніжену мату, спустили вниз драбину.

З ями почувся стогін, видно, драбина зачепила когось.

– Арсене! Арсене! Друже! – загукав Палій. – Ти тут? Вилазь! Всі схилилися над ямою, з нетерпінням чекаючи Арсенової появи. Але у відповідь – незрозуміла тиша. Чулося тільки стримане покашлювання простуджених людей та шелест соломи.

– Арсене, виходь! Що ж ти? Це ми, холера ясна! Ми тутка! – нахилився над ямою Спихальський. – Прийшли визволяти тебе!

Скрипнула драбина, хтось поліз нагору. Показалася в темряві чиясь кудлата голова.

– Хто ви? Якого Арсена питаєте? Чи не запорожця? – запитав незнайомець.

– Так, так, запорожця. Де він? Що з ним?

– А хто ж ви такі будете? – знову почав допитуватися незнайомець, перекидаючи ногу через верхній щабель.

– Його друзі, хай тобі грець, чоловіче, – не стерпів Палій. – Хіба не бачиш?.. Де ж Арсен?

– Його нещодавно взято до гетьмана на допит.

– Ох, чорт! – вилаявся Роман. – Як нам не щастить!

– Холера! – видихнув прокляття Спихальський. Всі були приголомшені. Ніхто не сподівався на таке. Першим отямився Палій.

– А Мирона Семашка там внизу немає?

– Мирона?.. Він тут… Але його так скатували, що ледве дихає.

– То він сам вилізти не може?

– Куди йому! Ноги почорніли, мов головешки… Тільки й того, що живий, бідолаха.

– То виносьте гуртом його сюди. Та скоріше!.. І всі, кому на волю хочеться, хай вилазять!

Почулися радісні вигуки. Тільки тепер в'язні зрозуміли, що їм несподівано усміхнулася доля. Найдужчі підняли Мирона, передали наверх. Один по одному почали вилазити інші.

– Саво, виводь усіх! Та обережно несіть Мирона. А ми підемо на пошуки Арсена.

Коли Сава з гуртом людей зник у темряві. Палій з Романом і Мартином витягай з ями драбину, отвір закрили матою і на хвилину задумалися.

– Доведеться відвідати клятого Юраська, – сказав Палій. – Не хотілося, але що поробиш! Як думаєш, Ненко?

– Іншого виходу нема.

Мартин і Роман теж погодилися з цією думною. Та й що можна було вигадати іяше?

– Тоді веди нас. Ненку. Знімемо вартових – і прямо в гості до гетьмана. Ото зрадіє!.. Тільки тобі, я думаю, не варто показуватись перед ним, – сказав Палій.

Ненко на знак згоди мовчки кивнув головою і перший попростував до гетьманського будинку.