Текст книги "Посол Урус-шайтана"

Автор книги: Володимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

4

– Ми з Гамідом служили разом в одному загоні спагіїв, що стояв у серединній Болгарії, – розпочав меддах. – Він був молодшим агою, мав двадцять років і обіймав посаду казнадара[23]23
  Казнадар (тур.) – скарбник.


[Закрыть], яку одержав, дякуючи своєму дядькові, чаушеві[24]24
  Чауш (тур.) – урядовець в Османській імперії.


[Закрыть] бейлер-бея[25]25
  Бейлер-бей (тур.) – намісник султана, правитель області.


[Закрыть]. Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зійшлися досить близько. Не дружили, ні. До цього не дійшло, бо, незважаючи на молодість, Гамід був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракії[26]26
  Ракія (болг.) – горілка.


[Закрыть] або за картами.

Наскільки я знав, він не мав ніяких маєтків, як і я, і жив скромно, витрачаючи тільки те, що міг заробити. Ми з заздрістю дивилися на тих товаришів, які одержували з дому цілі капшуки грошей і жили, як беї. На щастя, таких було небагато, і вони не дуже муляли нам очі.

Життя наше текло вільно, розмірене. Служба була не важка і перемежалася товариськими гульбищами в караван-сараях[27]27
  Караван-сарай (тур.) – заїжджий двір.


[Закрыть] і ахчийницях[28]28
  Ахчийниця (болг.) – корчма, харчевня.


[Закрыть] та різними витівками, на які я, признаюсь, був великий мастак.

Але ми були аскери, тобто воїни, і одного дня нам затрубили похід. Знову повстали – в який раз – болгари! Повстання спалахнуло в Старій Планині, диких і малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу на схід. Наш загін спішно послали туди.

Я не розповідатиму про те, як ми здиралися на неприступні бескиддя, переходили через глибокі ущелини й урвища, як вступили в бій з повстанцями і зазнали перших втрат. Скажу тільки, що за три тижні ми були ситі війною по горло, хоч вона тільки розгоралась і їй не видно було кінця.

Нам явно не фортунило. Гайдуки[29]29
  Гайдуки (болг.) – повстанці проти турецького гніту.


[Закрыть] добре знали свою рідну країну і, користуючись знанням місцевості і допомогою балканджіїв-горців, нападали зненацька. Вбивали кільканадцять спагіїв або викрадали наших коней і зникали в лісових хащах чи тікали по таких крутих і небезпечних гірських стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися.

А потім трапилося найгірше. Вони оточили нас в одній ущелині, закрили проходи з неї – а було їх тільки два – і почали потроху пострілювати наших аскерів, що необачно висовувались із сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кілька штурмів на виходи з долини закінчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всі розуміли, що без допомоги ми не зможемо вирватись. І тоді паша зібрав до своєї печери старшин і викликав охочих пробитися через гайдуцькі заслони і доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою про допомогу.

– Піде два сміливці, – говорив паша. – Якщо їх перестрінуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всіх нас і затримати ворогів, а другий тим часом відірветься від них і з допомогою Аллаха добереться до Загори.

Не знаю, який мене шайтан підштовхнув, але я встав і сказав:

– Я готовий доставити пакет, шановний пашо!

– Похвально! – вигукнув паша. – Я завжди цінував твою хоробрість і відданість нашому найяснішому султанові, Якуб-ага. Хто ж буде другим?

Він обвів очима старшин.

І тут негадано для мене піднімається Гамід і заявляє, що він теж згоден взяти участь у цій ризикованій операції.

– Якщо Якуб-ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радістю пропоную свої послуги, – сказав він і додав: – Я вірю в свою долю, а в моїй хоробрості, гадаю, ніхто з присутніх не сумнівається. Аллах нам допоможе, і ми повернемось сюди з свіжими військами бейлер-бея.

Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподівався на таку самопожертву своїх старшин, навіть підвівся з м'якого міндера[30]30
  Міндер (тур.) – подушка для сидіння.


[Закрыть] і обняв Гаміда.

– Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! – вигукнув він. – Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три-чотири дні, коли війська бейлер-бея підійдуть сюди.

Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере[31]31
  Тезкере (тур.) – пропуск, пароль.


[Закрыть], доки нас не буде, і побажав щасливої путі.

Незважаючи на те, що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах[32]32
  Фарсах (тур.) – міра довжини, дорівнює 4 км.


[Закрыть] або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер-бея.

Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах – смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір'ями на густо-синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.

Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по-болгарському вигукнув:

– Стійте, турецькі собаки!

Інший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав постріл з яничарки[33]33
  Яничарка – рушниця.


[Закрыть], але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.

– Тікай! А я затримаю їх! – шепнув, витягаючи з-за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.

Та в цю мить пролунав постріл – мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. «Невже це він вистрілив у мене? – майнула в голові думка. – За віщо? Що я йому поганого зробив?» Я хотів крикнути – і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився – заплигав, заблимав, потім покотився вниз – прямо на мене… І я впав.

Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:

– Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вісті!

І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам'яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.

Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.

Я лежав на простому, грубому дерев'яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.

Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?

Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.

Потім я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив біля себе хлопчика років п'яти-шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.

На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по-дитячому миле, наївне.

Його права рука нижче ліктя була обв'язана шматком сірого полотна.

– Хто ти такий? – спитав він мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців-гайдуків.

– Мене звати Якуб, – відповів я по-турецькому. – А тебе?

Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.

– А мене – Ненко, – відповів він і додав: – Я – гайдук! А ти?

Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують, – перев'язано таким же полотном, як і хлопця, – певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:

– А я – турок.

Однак моє признання не збентежило його.

– А чому ж ти не страшний? – здивувався він.

– Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, – відповів я йому в тон.

– Гайдуки – це герої, які борються за волю Болгарії, – гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. – І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків[34]34
  Помак (болг.) – болгарин-мусульманин.


[Закрыть], які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.

Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.

– Хто ж твій тато, Ненко?

– Воєвода Младен… Він повоює турків, і тоді вся Болгарія стане вільною!

Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.

Отже, його батько – воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.

– А маму як звати?

– Маму звати Анка, – коротко відповів Ненко.

– А що в тебе з рукою?

Хлопчик глянув на пов'язку.

– Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я-як схопить мене – та до себе!.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.

– Дуже болить?

– Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.

Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап'ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.

– Ти й не плакав?

– Плакав, але… трохи. Гайдуки ж не плачуть!

– Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку?

Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев'язку.

– Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв… Але чекайте, я погукаю Златку.

– Златку?

– Це моя сестричка, – пояснив він.

Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчину років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому – синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.

Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп'ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас – і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.

За першою казкою я розповів дітям другу і третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, і навіть коли десь за дверима пролунав жіночий голос, що кликав Ненка, він не відгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав.

Однак Златка скочила з ліжка і пухким клубочком викотилася крізь прочинені двері з кімнати. А через хвилину на порозі з'явилася молода красива жінка у білій сорочці і довгому темному сукмані[35]35
  Сукман (болг.) – сукня-безрукавка з домотканого сукна.


[Закрыть].

– Ненку, синку, ми з ніг збилися, шукаючи тебе і Златку! Що ти тут робиш?

– Я слухаю казки. Не заважай нам! – незадоволено відповів хлопчина.

Жінка з подивом глянула на мене і, не сказавши ні слова, взяла дітей за руки й вийшла з кімнати. Двері залишилися трохи прочиненими.

Я заплющив очі і задрімав. Не знаю, скільки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловічі голоси, що долітали з сусідньої кімнати. Один з них я зразу впізнав – то був голос Гаміда. Другий теж був ніби знайомий, але я ніяк не міг пригадати, де й коли я чув його.

– Я розповів усе, Младен-ага, – сказав Гамід. – Ви знаєте тезкере на наступні п'ять днів. З ними ваші воїни можуть легко проникнути в розташування спагіїв і захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують і їдять конину, але і її мало, бо паша не дозволяє різати коней. За них йому доведеться відповідати. А за людей – ні. Такі порядки! Тепер лишається тільки відпустити мене, оскільки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповів про свій загін усе, що знав.

– Не поспішай, ага, – відповів другий голос. – Я відпущу тебе тоді, коли ми зробимо напад на спагіїв і все сказане тобою підтвердиться… Одного не розумію – що змусило тебе зрадити своїх? Ти навіть не намагався втекти…

– Я не втік би далеко… Мене обов'язково спіймали б ваші люди, і я досі теліпався б на гілляці або сидів на палі, вирячивши очі. Ні те, ні друге мене не влаштовує. До того ж у мене є й інші причини, про які я не можу нічого зараз сказати.

– Для чого ж було стріляти в свого товариша?

– Я не хотів мати свідка.

Наступила мовчанка. Від люті я знову мало не знепритомнів. Мерзенна тварюка! Тепер я дізнався напевно, що стріляв у мене Гамід! Якщо раніше сумнівався, вважав, що то мені верзлося в гарячці, то тепер сам Гамід розвіяв мої сумніви. Перед очима у мене знову попливли жовті кола, мене всього трясло як у пропасниці. Я хотів крикнути, але з грудей вирвався тільки слабкий приглушений стогін.

Не знаю, як я не задихнувся від ненависті, що наповнила мої груди. Я ладен був зіскочити з ліжка і бігти за Гамідом, щоб затримати його, бо почув, як він виходив з кімнати. Мені хотілося тут же на місці убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий біль пронизав мене наскрізь, і я впав на постіль. «Ні, Якубе, лежи! – нагадав він мені. – Нічого ти зараз не зробиш із здоровим Гамідом! Набирайся сили і спершу зумій вирватися з рук гайдуків, а потім думатимеш про помсту!»

Відчинилися двері – і я побачив середнього на зріст чоловіка моїх років, у сукняному кунтуші і м'яких юхтових чоботях, з шаблею при боці і багато оздобленими пістолями за широким болгарським поясом. Це був, безперечно, воєвода, який щойно розмовляв з Гамідом. Він вийшов з темної дверної ніші і, усміхаючись, підійшов до мене.

– Ти не впізнаєш мене, Якубе? Тобі, здається, вже краще?

Світло з вікна впало на його обличчя, і я з подивом упізнав у воєводі свого колишнього шкільного товариша Младена. Так ось чому голос воєводи здався мені знайомий! Младен, друг і товариш моїх юнацьких років, – вождь повстанців, гайдуцький воєвода! Хто б міг подумати колись, що таке буде! Тепер мені стало зрозуміло, як я опинився в цій кімнаті і чому мене лікують замість того, щоб повісити чи розстріляти. Младен упізнав мене і піклується про мене!

– Младене! – вигукнув я, перемагаючи біль. – Младене, невже це ти?

– Як бачиш, Якубе, це справді я, – відповів він, потискуючи мені руки. – Ось як, друже, довелося нам зустрітися, – ти в одному стані, а я в другому. Ти, напевно, вже догадався, що я і є воєвода Младен, якого проклинають в усіх мечетях і на всіх перехрестях імперії! Та й сам, мабуть, не раз посилав мені чортів у печінку і хотів бачити мою голову на спагіївському списові…

– Ти не перебільшуєш, Младене, – відповів я. – Та все ж я радий бачити тебе в повному здоров'ї, хоча маю сумнів, що при повному розумі.

– Чому?

– Нічим іншим, як втратою здорового глузду, я не можу пояснити собі твою участь у цьому нещасному повстанні, яке з самого початку приречене на загибель.

– Ти помиляєшся, Якубе, – заперечив воєвода. Голос його дзвенів, як туго натягнута тятива лука. – Як тобі відомо було, я болгарин, у якого султан відняв усе, крім імені, – батьківщину, землю, скот. Залишилась тільки Стара Планина, що стала моїм притулком, моїм сховищем. Усюди я бачив гніт і несправедливість. Султан захопив наші родючі землі, поділив їх і роздав своїм воїнам. Наші хлібороби тепер змушені працювати на них, платити десятину, що тільки називається десятиною, а насправді сягає третини їхніх прибутків. А ще ж військовий податок – харадж, подушний – джизьє і, нарешті, проклятий іспендж – податок кров'ю: кожного десятого болгарського хлопчика султан силоміць забирає у батьків і віддає у яничарський корпус, де з таких нещасних вишколюють яничарів. Турки закривають наші церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав. Бейлер-беї, санджак-беї і паші, як чорне вороння, насіли на Болгарію, на всі Балкани і запускають криваві пазурі в саме серце народу! Чи міг я спокійно дивитися на ці знущання, утиски, вбивства і грабунки?

Чи могло моє серце миритися з чорною несправедливістю? Хіба воно кам'яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров'ю?.. Ось чому ти бачиш мене сьогодні воєводою болгарських гайдуків, повстанців, борців за свободу свого народу і своєї країни!

Він говорив натхненно. Очі його горіли вірою у справедливість тієї справи, за яку він вступив на боротьбу з могутньою Портою. Мужнє обличчя світилося розумом. Відкритий білий лоб, довгий чуб, що чорною блискучою хвилею спадав на шию, невеличкі темні вусики робили обличчя виразним, привабливим.

Мені стало соромно за свої слова.

– Младене, – сказав я, – коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти здавався мені чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був іще й потайний, бо ніколи нічим не проявив того, що було в тебе на душі. І хоч я знав, що ти – болгарин, однак не надавав цьому ніякого значення, бо вважав, що стати турком і бути турком почесно і бажано для кожного, в тім числі і для болгарського юнака Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого пригніченого народу і знайшов у собі сміливість відкрито виступити проти могутнього і безпощадного ворога. Я беру свої слова назад, Младене, бо схиляюся перед твоєю мужністю. Я не можу стати твоїм однодумцем і не можу співчувати твоїм переконанням, я не допомагатиму тобі нічим у воєнних діях проти моїх одноплемінників, бо не хочу бути зрадником, подібно Гамідові, який мало не вбив мене і розкрив тобі всі наші таємниці. Але я серцем відчуваю, що ти не міг виступити за несправедливу справу, і співчуваю тобі… Хай береже тебе Аллах!

– Спасибі, Якубе, – промовив Младен. – Спасибі за те, що ти розумієш мене. Однак я не сподівався, що тобі відомо все про Гаміда.

– Я чув вашу розмову…

– А, тоді зрозуміло… Гамід – негідник. Його варто повісити тричі. За те, що він – спагія й виступав проти нас, що зрадив свій полк і що стріляв у товариша… Але я дав йому слово, слово честі – відпустити.

– Коли?

– Коли дав слово чи коли відпущу?

– Коли відпустиш?

– Як тільки переконаюся, що він дав мені достовірні відомості.

– Тобто після нападу на наш полк?

– Так.

– Младене, дай мені зброю – я уб'ю його сам! – вигукнув я. – Ти дав слово відпустити – ну що ж, відпускай! А я поклявся відомстити!..

– Заспокойся, Якубе, – нахилився до мене Младен. – Тобі рано думати про зброю і про помсту. Ти тяжко поранений і повинен спочатку видужати. А відомстити зможеш і тоді, коли повернешся до своїх. Не самосудом, а законно. І його розстріляють як зрадника.

– Коли-то я повернуся до своїх?

– Повернешся… Я беру на себе гріх перед товаришами, відпускаючи двох спагіїв. Та що поробиш: одного – по службі, а другого – по дружбі. Ну, ти лежи! А мені треба йти… Зараз пришлю до тебе лікаря.

Він підвівся, але вийти не встиг. В кімнату ввірвався Ненко з криком:

– Я не хочу бути з бабкою Пекою! Я хочу з турком!

Побачивши батька, хлопчик зупинився. За ним до кімнати зайшла рум'яна від швидкої ходи дружина воєводи.

– Що мені робити з ним, Младене? – поскаржилась вона, показуючи на сина. – Ніяк не слухається бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такі цікаві казки розповідає…

– Анко, нічого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут. Я цілком довіряю Якубові. Ми з ним поговорили відверто – він не навертатиме нашого сина до ісламу… Можеш сміливо залишати хлопця біля нього.

Після цієї розмови Ненко кожного дня прибігав до мене, і я розповідав йому казки та різні історії зі свого вояцького життя. Ми подружили з ним. Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а він, видно, не маючи товариша для своїх дитячих ігор, усім серцем прив'язався до дорослої людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто він приводив з собою Златку, і тоді в кімнаті здіймався справжній шарварок. Діти ганяли одне за одним, галасували від утіхи, сміялись, а я дивився на них і забував, що поранений, що лежу на ліжку того, з ким би мав воювати, що мої товариші даремно чекають нашого повернення. Забував навіть про Гаміда, хоча думка про нього не давала мені спокою.

Так минуло кілька днів. А в одну ніч трапилося лихо.

Перед світом я почув шум і крики, тупіт ніг. До мене долинув розпачливий жіночий зойк. Я не міг підвестись, а тому терпляче ждав, поки хтось прийде і я дізнаюся, що там скоїлось.

Через деякий час до мене в кімнату заглянув старий вусатий гайдук із смолоскипом, але зразу ж зник, нічого не сказавши. А згодом вбігла заплакана Анка. В її очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на різкий біль у грудях, підвівся з подушки і глухо промовив:

– Що там?

– О боже, немає Ненка і Златки! – простогнала вона. – Цей проклятий Гамід убив двох стражників, няню і, викравши дітей, утік…

Ця звістка приголомшила мене.

– А де ж воєвода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю!

– Младен зі всіма гайдуками ще вчора виїхав до Бялих скель. Там, напевно, буде сьогодні бій. Залишалося тільки п'ять стражників для охорони. Один вартував Гаміда. Гамід його задушив і переодягнувся в його одяг. Потім зарубав шаблею того, що стеріг ворота.

– А діти? Як же він їх захопив?

– Решта гайдуків міцно спали. Ніхто нічого не чув. Напевно, це й наштовхнуло його на думку викрасти дітей. Він увірвався до них у кімнату, забив бабку Пеку, а дітей схопив сонних на оберемок… Мене розбудив несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхідних дверей, і я кинулася туди… Та було вже пізно: Гамід скочив на коня, що завжди напоготові стояв прив'язаний біля воріт, і, не випускаючи з рук дітей, помчав у темряву ночі…

Жінка рвала на собі коси, металася мов несамовита по кімнаті.

– Що робити? О, що робити? – стогнала вона, стиснувши голову руками.

– Треба негайно послати на пошуки гайдуків. Дорога кожна хвилина! – вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жінки.

– Я вже посилала… Але вони повернулися ні з чим, – крізь сльози промовила вона. – Ніч темна. Не лишилося ніякого сліду. Хто скаже, куди він утік? І хто може зловити його тепер у лісових нетрях? Досі, мабуть, добрався до своїх…

Як міг, я намагався втішити бідну жінку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще більше гнітила думка, що Гамід назавжди вислизнув із моїх рук. А я ж так хотів з ним зустрітися віч-на-віч! Я навіть устиг умовити Младена не відпускати його до того часу, поки я не встану з ліжка, і воєвода обіцяв мені це… І ось – маєш! Гамід утік, і тепер шукай вітра в полі. А я лежу безпомічний на чужому ліжку і не знаю, коли встану і чи встану коли-небудь взагалі.

Ввечері прибув воєвода Младен з гайдуками і великою здобиччю: зброєю, кіньми, одягом і полковою касою. Мій паша був розгромлений, тільки небагатьом пощастило врятуватись.

Дізнавшись про втечу Гаміда, Младен, розповідали, не злазячи з коня, повернув загін і помчав на розшуки. З'явився тільки на другий день, почорнілий, з червоними чи то від безсоння, чи від сліз очима, згорблений і зразу постарілий на двадцять років. У його очах світилася невимовна туга.

Він із своїми людьми об'їздив усі гірські дороги і стежки, обшарив навколишні долини, облазив кущі і провалля. Ніде ніякого сліду. Тільки одному загонові, що пробрався аж у підгір'я, де нишпорили турецькі роз'їзди, пощастило натрапити на діда-пастуха, який напередодні бачив вершника в гайдуцькому одязі. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок – пастух не розгледів здалеку, що саме, – і швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводі, він наказав припинити пошуки. Він зрозумів: то Гамід з його дітьми їхав до бейлер-бея. Тепер ніяка сила не вирве Ненка і Златку з їхніх пазурів.

Настали сумні дні у Чернаводі. Анка тяжко захворіла, і всі боялися за її життя. Младен схуд, почорнів і почав на виду у всіх сивіти. Гайдуки ходили опустивши голови. Послані воєводою в Загору вивідачі повернулися майже ні з чим. Підтвердили тільки те, що вже знали всі мешканці Старої Планини і підгірських долин, – діти воєводи потрапили до рук бейлер-бея.

Незважаючи на горе і тяжкі переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лікаря, а іноді приходив і сам. Сяде на стілець, охопить голову руками і невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував заговорити з ним, утішити його. Та на мої слова розради він тільки махав рукою, ніби казав: «Ти добрий чоловік, Якубе, дарма що турок, і слова твої ідуть від серця, і я ціню тебе за це і люблю, як колишнього товариша. Але ж від твоїх слів мені не легше, і ти, друже, сам це добре знаєш». Виходячи з кімнати, тихо роняв:

– Спасибі тобі, Якубе.

За що – спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по-дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.

Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.

Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.

Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв'язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.

– Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, – сказав воєвода. – Тобі не можна повертатися до своїх.

– Чому? – аж скрикнув я.

– Гамід зараз у великій пошані у бейлер-бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом… За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.

– О Аллах! – простогнав я, вражений звісткою в саме серце. – Невже це правда?

– Правда, ага, – підтвердив яничар. – У нас тільки й говорять про це після розгрому спагіїв у долині Бялих скель.

Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.

– Тепер мені зрозуміло, – сказав Младен, коли зачинилися двері, – чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі ваші таємниці… Ми захопили військову касу – вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер-бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб'ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді… Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак, – полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув'язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня… А тебе вважають зрадником.

– Клянусь небом, я відомщу йому! – вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. – Младене, дай мені зброю! Дай мені коня! Я повинен викрити і покарати негідника!

Але Младен остудив мій запал.

– Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати… Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити… Але ти не можеш з'являтися відкрито в ставку бейлер-бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.

Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безліч пісень, казок, легенд, умів добре грати на сазі[36]36
  Саз (тур.) – струнний інструмент.


[Закрыть], і мені не важко було б зіграти цю роль. Потрібно тільки відпустити бороду і придбати відповідний одяг і саз. Я сказав про це воєводі, і він схвалив мою вигадку.

Словом, через місяць я став справжнім меддахом. У високому кауці[37]37
  Каук (тур.) – капелюх з повсті.


[Закрыть] і поношеному джеббе[38]38
  Джеббе (тур.) – накидка.


[Закрыть], стоптаних чарухах[39]39
  Чарухи (тур.) – постоли.


[Закрыть] з телячої шкіри, з торбою за плечима, в якій лежав саз і кілька ячних коржів, зарослий густою чорною бородою, – таким я вийшов одного темного вечора з гайдуцького етану і попрямував до Загори.

Там я переконався, що мене справді обвинувачено у зраді і що за мою голову, як і за голову воєводи Младена чи першого-ліпшого гайдука, від імені бейлер-бея обіцяна винагорода.

Там я дізнався, що малого Ненка бейлер-бей спочатку хотів посадити на палю, щоб завдати воєводі удару в саме серце, та чомусь передумав і відіслав до Стамбула в корпус яничарів, де з малого болгарина мали зробити найвідданішого захисника Османської імперії. Про Златку ніхто нічого не чув.

В одному я не мав успіху – ніде не міг розшукати Гаміда. Він ніби крізь землю провалився. Видно, відчув загрозу і вчасно зник із Загори. Я обережно розпитував про нього у яничарів і спагіїв, у торговців і слуг бейлер-бея, та ніхто не знав, де він подівся, хоча багато хто бачив його при дворі бейлер-бея тижнів два чи три тому.

Після того я майже три роки бродив по Болгарії у пошуках свого ворога. Не було того полку чи військової залоги, де б я не побував, не було тієї дороги, по якій би я не пройшов. Та все даремно! Гаміда мов лизень злизав.

І тоді я вирішив обходити всю країну, починаючи зі Стамбула і кінчаючи найвіддаленішими закутками її. Скрізь я розпитував, дивився, слухав. Ніщо не проходило мимо моєї уваги. Так минуло багато років. І, нарешті, я знайшов того, кого шукав.

Якось я приїхав у селище Аксу, що носить таку ж назву, як і річка, і цей проклятий замок, прив'язав до дерева свого мула і співом почав закликати до себе правовірних. Раптом я побачив трьох вершників. Вони наближалися до мене. Передній, розкішно вбраний, на чистокровному коні, видався мені знайомим. У мене тьохнуло серце, хоча, правду кажучи, я все більше втрачав надію зустріти Гаміда і подорожував по країні більше від звички, ніж від сподівання знайти свого ворога.

Коли вони під'їхали ближче, я мало не скрикнув: то справді був Гамід! Він розтовстів, обважнів, змінився, але я його пізнав би і в пеклі під личиною самого шайтана.

Він зупинився переді мною, гордовито поглядаючи з коня. Мабуть, чекав, що я вклонюся такому поважному спагії. А я ніби онімів – стою і не можу вимовити й слова! Тільки дивлюся широко відкритими очима й усміхаюся, мов бовдур, усміхаюся від радості, що зустрів його після стількох років пошуків.

Нарешті я схаменувся і вклонився.

– Слава Аллаху, що дав мені щастя побачити такого вельможного бея, – сказав я. – В цих горах я звик зустрічати самих пастухів і каратюрків[40]40
  Каратюрки (тур.) – чорні турки, тобто селяни.


[Закрыть]. І всі вони такі бідні, що меддахові доводиться живитися черствими коржами і джерельною водою.

– Якщо ти потішиш нас солодкозвучними піснями, то можеш розраховувати на добрячий шмат смаженої баранини з перцем і глек холодного айрану[41]41
  Айран (тур.) – кисле молоко, розбавлене водою.


[Закрыть], – сказав Гамід.