Текст книги "Посол Урус-шайтана"

Автор книги: Володимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

На берегах Кизил-Ірмаку

1

За кілька днів, поки корабель плив до Туреччини, Арсен вичуняв, спина вкрилася шорстким струпом і почала свербіти. Це була вірна ознака того, що рани загоюються.

Підпливали до маленького турецького містечка, і невільників вивели на палубу.

З моря дув холодний вітер, жбурляв у обличчя людей колючою мжичкою і солоною морською піною. Чомусь довго не подавали трапа.

З корми долітали збуджені голоси капудан-аги[20]20
  Капудан-ага (тур.) – капітан.


[Закрыть] і господаря рабів. Спочатку Звенигора не надавав тій розмові значення, але потім почав прислухатися.

– Не потрібен мені невільник! – кричав роздратовано капудан-ага. – Ми домовлялися, Гамід-бею, що ти заплатиш мені дзвінкою монетою!

Гамід випинав товстий живіт, наполягав на своєму:

– Не розрахував я, капудан-ага. Витратився в Кафі. А ще далека дорога – потрібні гроші. А ти нічого не втрачаєш. Ось частина плати грішми, а за решту вибирай собі якого хочеш раба. Продаси – матимеш гроші. Ще й з баришем будеш…

– Не потрібен мені бариш! Раб здохне або втече – і я залишуся в дурнях. Заплати мені моє – і звільняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке стерво, то не зв'язувався б з тобою!

– Прив'яжи свій язик, капудан-ага, бо загубиш! – підвищив голос Гамід. – І от що: бери раба! Бо інакше не дам нічого!

– Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат – з ним добром не домовишся! Тільки я сам виберу…

– Я давно це тобі кажу, а ти уперся, як старий ішак!

Після обміну такими «люб'язностями» капудан-ага і Гамід зійшли з кормового містка. Не говорячи один до одного, зупинилися біля невільників.

– Оцього, – капудан-ага ткнув пальцем Романові у груди. – І забирайся до всіх чортів з моєї посудини!

Охоронці Осман і Кемаль повели Романа знову в трюм.

– Прощай, Арсене! – гукнув дончак. – Не згадуй лихом! Пощастить повернутись додому – передай у станицю Бобровську. Товаришам, бо сім'ї не маю…

За ним з гуркотом зачинилася ляда.

По хистких дошках невільників звели на берег. Тут же, в невеликій закопченій кузні, всім на руки наділи кайдани. А Звенигорі – й на ноги. Тільки Яцько лишився незакований.

Вирушили опівдні. Гамід їхав на коні попереду каравану, що складався з десятка віслюків, навантажених покупками. За невільниками наглядали Кемаль та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованів, що горбилися на маленьких осликах. Але вухаті сухоребрі тварини ніби не відчували їхньої ваги і поволі тюпали, повісивши голови.

На путі караван час від часу зустрічав мовчазних перехожих з темними, ніби кам'яними, обличчями і бистрими поглядами чорних очей, загони озброєних спагіїв на конях і піших яничарів, поважних волів, що тягли незграбні гарби на велетенських дощаних колесах, обідраних жебраків…

Невеличкі села дивували невільників своїм незвичайним виглядом. Круглі низенькі хатки із цегли-сирцю ліпилися в ущелинах, попід скелями або на крем'янистих берегах каламутних струмків. Обмиті дощами, випалені сонцем, з мазаними глиняними покрівлями, вони були схожі на сірі черепи, що чорніли порожніми орбітами. То дивилися на перехожих вузькі отвори дверей і незасклених віконець.

Багата приморська вічнозелена рослинність скоро зникла. Почалися плоскогір'я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками і зграями шакалів та гієн, що вечорами виходили на пошуки здобичі.

Арсен важко ступав по нерівній розбитій дорозі, підтримуючи руками холодне залізо кайданів. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнілий. Руки засунув у рукава. Комір свитини настовбурчив – з нього виглядав загострений посинілий носик.

Позаду горбився високий незграбний селянин з-під Черкас на прізвище Квочка. Зітхнувши, він пробубонів:

– Пропадемо ми тут, як руді миші. Здохнеш – викинуть шакалам на поживу. Ніхто й не поховає…

– А ти гадав – зроблять тобі труну з клен-дерева? – озвався інший голос. – Рабові одна шана – роби, поки здохнеш. А потім – на смітник тебе… А ти ж як думав?.. Така рабська доля!

«Така рабська доля, – повторив у думці Арсен. – Але чому? Чому я мушу бути рабом? Чому повинен день і ніч, літо й зиму, рік у рік працювати, як віл, на того клятого товстуна-багатія, якого до цього часу не знав і знати б не хотів?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степові розбійники-людолови? Я сам? А може. Сірко, що випровадив у дорогу? І що таке доля?..»

Скрипіли, погойдуючись, зустрічні гарби, ревли зголоднілі віслюки, дзвеніли брудні заржавілі кайдани. А думки снувались і снувались, безконечні, як ця ненависна чужа дорога.

«І ніякої надії на втечу! Правда, є золото, – він непомітно мацав шкіряний пояс і дивувався, що, попри всі пригоди і злигодні останніх тижнів, ніхто не обшукав його і не відібрав грошей. – Але чи допоможе воно тут? Чужий далекий край, чужі звичаї і жорстокі люди… А між чужиною і вітчизною – широке бурхливе море… Коли б ще був десь на березі моря, то мав би надію на козаків, які іноді нападають на прибережні міста. А так далеко в глиб країни вони ніколи не заходять. Та й хто знає, куди веде нас цей мовчазний Гамід?»

Від думок ставало сумно на серці. У майбутнє заглядав, як у власну домовину. І чим далі йшли вони кам'янистим шляхом на південь, тим холоднішим і темнішим здавалося сонце. Тим більше гасла надія на повернення коли-небудь додому… А Гамід? Чи забуде він сутичку в Кафі? Звичайно, ні. Недаремно ж тільки йому наклав на руки й ноги такі важкі кайдани. Веде додому, затамувавши злобу, щоб там уволю познущатися… Та й чому він узяв у голову, що неодмінно коли-небудь повернеться на Україну? Хіба не так само сподівались і сподіваються на повернення тисячі інших невільників? І хіба ж вони не такі дужі й сміливі, як він? І не такі спритні? А пригадай – багато їх повернулося? Одиниці! Дехто втік, декого виручили козаки, іншого викупили родичі або товариші… Повертались іноді старі, немічні, сліпі… Турки жорстоко розправляються з втікачами – їм випікають очі і відпускають на всі сторони. Йди куди хочеш! Хай тебе бачать інші невільники і жахаються необдуманих вчинків… Іноді добрі люди спроваджували їх через Болгарію і Волощину на Україну, як діда Сома, і там вони розтікалися по селах і хуторах, ставали співцями-лірниками, кобзарями, жебраками, лякаючи слухачів розповідями про страхіття агарянської каторги…

Невже й тебе чекає така доля?

2

Якось надвечір караван Гаміда спустився з плоскогір'я в широку долину і звернув до похмурої, викладеної з дикого необтесаного каменю фортеці, що стояла на горбі, недалеко від широкої і бурхливої ріки.

Гримкочучи кайданами, невільники в супроводі наглядачів пройшли через вузьку браму в двір фортеці і зупинилися під розложистим горіхом, що самотньо стояв посеред кам'яного громаддя. Стомлені довгою виснажливою дорогою, вони зразу ж попадали на холодні кам'яні плити, якими було вимощене все подвір'я.

Мовчазна фортеця враз наповнилася шумом і гамором. Заметушилися на внутрішніх галереях будинку жінки в темному одязі, заверещали від радості, сподіваючись на подарунки, дітваки, що, мов зграя горобців, висипали назустріч Гамідові. Повиходили слуги.

Арсен без цікавості дивився на чуже життя. Нили натерті залізом ноги, хотілося пити. Почувши, що десь дзюрчить вода, він підвівся і заглянув через колючий живопліт, яким було відгороджено від решти двору невеличку ділянку за горіхом. Там у великій камінній чаші вирувало прозоре джерело. Козак вийшов з гурту, став над ним навколішки і зачерпнув у пригорщ холодної, мов лід, води. Вона була трохи гіркувата, ніби настояна на звіробої, і тоненькими голочками поколювала в роті.

Витерши рукою темне заросле обличчя, стомлено підвівся. Зненацька пролунав крик:

– Стережись, Арсене!

Оглянутись не встиг: важкий нагай шмагонув його по голові. Від несподіванки і болю мало не впав, але хтось ззаду схопив за брижі жупана і відкинув убік. Нагай знову кілька разів зі свистом прорізав повітря.

– Поганий гяуре! – прошипів над бранцем Гамід. – Ти осквернив джерело, з якого п'ють правовірні!.. Але, крім того, ти ще й замахнувся на моє життя! Я добре запам'ятав тебе! – Він мимоволі торкнувся щоки. – Запам'ятав так, що ти довіку шкодуватимеш, що не здох раніше! Тебе варто повісити за ці дві провини, але смерть – не найбільша кара. От коли твоє життя стане нестерпним і ти сам захочеш відійти в кращий світ, тоді ти зрозумієш, про що я зараз говорю, собако! А тепер – геть з-перед моїх очей!

Гамід знову вдарив козака нагаєм, і той кинувся в гурт невільників, які прикрили його собою.

Наглядачі загнали їх у глибокий похмурий погріб під будинком. Крізь маленьке загратоване віконце під самою стелею пробивався жмут сірого світла. Десь шаруділи щури. З кам'яної стелі і стін текли патьоки іржавої води.

Невільники зупинилися посеред погреба.

– Отут нам, хлопці, й могила, – глухо промовив Квочка. – Гарненьку хату приготував для нас проклятущий турок, хай би був щезнув! Навіть солімки підіслав, щоб не муляло в боки. І солома не свіжа?.. Авжеж ні! Перед нами тут теж жили невільники. Від них і лишилася… – І він люто штурхнув ногою купу ячної соломи.

На превеликий подив невільників, звідти почувся слабкий голос, ніби зарохкало немічне порося:

– Яка там зараза штовхається? Чи тобі повилазило, чи так засліпило баньки? Хіба не бачиш, що тут люди сплять?

– Тю на тебе! – вигукнув вражений селянин. – Звідки ти тут узявся, лихий би тебе взяв? І хто ти такий, що по-нашому балакаєш?

Купа соломи заворушилася, і з неї вилізла якась бридка істота. Невільники з острахом розглядали незнайомця. Він обтрусив з себе солому, і всі побачили худющого виснаженого чоловіка. Його очі горіли хворобливим блиском. Крізь дрантя просвічувало жовте кістляве тіло. Від холоду клацали зуби.

– Що? Гарний? – хрипко засміявся він. – Аж страшно дивитись? Не лякайтеся – самі скоро станете такими… Пробудете років кілька у цьому людьми і богом проклятому місці, як я, то хтозна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий… А тепер – сама шкіра та кістки. Як перевертаюсь у соломі, то торохтять, мов сухарі у мішку.

– Як же тебе звати, чоловіче? – спитав Арсен.

– Звали колись Свиридом Многогрішним… Не знаю, хто з моїх предків так много нагрішив, що й прізвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрішив, а розплачуватися доводиться мені.

– Скільки ж вам років, діду?

– Років? Хе-хе! – скривився у посмішці блідий рот. – А років мені всього сорок…

– Не може бути!

Звенигорі пригадалося, що Метелиці було під шістдесят, а він міг кулаком оглушити вола. А цей од вітру похилиться.

– Побачимо, що з тебе буде, коли Гамід вижме всі соки, всю силу, коли руки твої повиснуть, як вірьовки, і зуби вигниють у роті, і суглоби розпухнуть на ногах, і нужа тебе заїсть, як паршиве порося… Отоді ти згадаєш Многогрішного – правду, мовляв, казав старий…

– Ми й так тобі віримо. Адже видно, що спиш ти не м'яко, та, мабуть, і їси не солодко…

– Тут тебе нагодують! Доженуть – та й ще раз дадуть! – Многогрішний засміявся.

Він трусився від сміху, від кашлю і від холоду разом. У кошлатій бороді стирчали колючі остюки. Гострі коліна підгиналися, – здавалося, що от-от вони переламаються і оцей мішок з кістками з гуркотом полетить додолу.

Всі стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє. Квочка важко зітхнув, почав приказувати:

– Ох, боже мій, боже, пропала моя голівонька!

Арсен оглянувся на плаксія, суворо крикнув:

– Ну, нічого тут нюні розпускати! І без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справді дуже скоро вріжемо дуба у цій смердючій ямі.

– Та я ж нічого, – почав оправдуватися Квочка. – Просто – стало важко на душі…

– Всім нелегко… Але ж козак не без долі. Дивися – і вивернеться коли-небудь!

– Слова… Я теж колись так думав, – прошамкотів Многогрішний. – Все надіявся – утечу… А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?

Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти в їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою… Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив – нічого не втратив, друга втратив – половину втратив, надію втратив – усе втратив.

Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:

– Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз'ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.

Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.

Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.

Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися двері – і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.

Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогін.

– О холера ясна, – вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, – тутай повно непроханих гостей! Грицьку, викреши вогню – запалимо свічку!

Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.

– Побий мене перун! – знову загримів чолов'яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. – Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство – припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, – штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, – звільняй місце!

Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:

– А ти що за птиця?

– О, стонайцять дзяблів[21]21
  Дзяблів (пол.) – дияволів.


[Закрыть]! Він ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського… Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за військового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп сміє називати мене птицею! Га?

– Ну й що з того, що ти – військовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я – Гервасій Квочка… Чув?

– Не доводилося, – збентежився пан Спихальський.

– Отож-то і є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!

– А що ж ти за єден?

– Колишній хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грім побив! А пізніше – вільний селянин, хлібороб, бо втік із його маєтку в селі Заволаному на незаймані землі… А тепер і ти, і я – раби турка Гаміда. Виходить, ми одного поля ягоди… Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барліг та спи, якщо хочеш спати. А ні – лягай там, де стоїш, і не заважай відпочивати.

– О матка боска! – підскочив пан Спихальський. – То пан єсть земляк? Із Заволаного? А я з Круглика… Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку – що нового в наших краях?

– А коли пан звідтам?

– Уже чотири роки.

– А я – п'ять… Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана… Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками…

– О! Як?

– А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня… Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців – підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам'ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?

– О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання…

– Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня – притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші…

– Сто дзяблів! Лайдак! – вигукнув ображено пан Спихальський. – Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки – не як-небудь, а на мурашник… Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа…

Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх: пан Спихальський явно забував, що зараз він не «уродзоний шляхтич», а раб.

Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.

– Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, – сказав він спокійно. – Сам господь бог заповідав не залишати неоплаченими боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…

– Занадто ти мудрий, пане Квочка! – вигукнув сердито Спихальський. – Пана гетьмана – і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноосвєцоним паном!

Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.

Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:

– Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?

– А чим, – розважно відповів Квочка, – віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня…

– Як же він сів?

– А він не сів – ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.

– Холера ясна! Варто було б побачити таку картину… Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зося, дружина пана Ястржембського, з Залісся?

– Ні, пане Мартине…

– Ти знаєш, як мене звати? – здивувався Спихальський. – Сконд? Звідки?

– Аякже! Я й досі пам'ятаю все кодло пана гетьмана…

– Но, но, не забувай, з ким говориш! – знову набундючився пан Спихальський. – Відповідай на питання!

– Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі – це всім було відомо – вчащали ви.

– Кгм… кгм… – закашлявся пан Мартин.

– А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина…

– Цо?

Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.

– Що ти сказав? – розгублено перепитав пан Спихальський. – Невже пані Вандзя…

– Про це теж усі знали, крім пана.

Пан Спихальський стиснув кулаки.

– Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?

– Як перед богом!

– Прокляття! – вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам'яну стіну. – Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіжену здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло – чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..

Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.

– Досить вам зуби скалити! – гримнув на сміхунів Арсен. – Гаси свічку! Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів…

Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам'янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.

3

Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки – в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.

Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн – Гамід. Позад нього – кілька турків-наглядачів. «Поженуть на роботу», – подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.

Коли наглядачі Осман і Кемаль зачинили двері льоху і стали один з одного кінця строю, а другий – з другого, Гамід підійшов ближче, оглянув невільників і сказав:

– За втечу – смерть! За непослух – канчуки! За лінощі – теж канчуки. Зрозуміли?

Стрій мовчав.

Гамід презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах.

– Ось ти і ти, – Гамід ткнув пальцем в напрямі Яцька і Многогрішного, – вийдіть сюди. Станьте окремо отам під деревом.

Яцько і Многогрішний відійшли вбік.

– А ти, запорозька собако, вийди теж, – звернувся він до Арсена. – З тобою у мене окрема розмова.

Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед.

– Той, хто навіть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак… Але перш ніж умерти, він вип'є гірку чашу… Османе, кинь його вниз, у в'язницю!

Осман штурхонув козака піхвою шаблі.

– Йди, гяуре!

Арсен оглянувся на товаришів, на Яцька, що злякано, мов звірок, щулився під горіхом, з острахом чекаючи вирішення своєї долі. Чи побачить він ще коли-небудь їх, цих товаришів по нещастю? Чи, може, у Гамідовій домашній в'язниці знайде свою смерть?

Осман перевів його через двір і попереду спустився по крутих сходах у глибоке підземелля. Важким ключем відімкнув обковані залізом двері.

– Заходь! – і штовхнув у спину.

Арсен опинився у вузькій похмурій печері. Важка задуха від нечистот і спертого повітря вдарила в ніс і перехопила віддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стіни чоловіка. Важко було визначити його вік: скуйовджені сиві патли закривали обличчя. Мабуть, не один місяць, а може, й рік провів цей нещасний тут, куди не проникав жодний промінь світла, жодний людський голос, крім голосу наглядачів.

По спині поповзли холодні мурашки: ось яку кару вигадав для нього Гамід!

Двері зачинилися. Могильний морок і могильна тиша окутали оторопілого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потім брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос:

– Ти хто, друже? – Питання було вимовлене по-турецькому.

– Невільник.

– Болгарин? Чи, може, козак? Урус? – раптом запитав той по-болгарськи.

– Козак, – відповів Арсен. Він зрадів, що почув болгарську мову, яку знав і яка нагадувала йому рідну. – А ти хто, чоловіче добрий? За віщо тебе прикували в цій могилі?

– Підійди ближче – я хочу відчути, що поряд зі мною є жива людина… Я хочу слухати твій голос, голос людський… Бо караюся вже тут багато років… Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнім, не бачити сонця і неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гірських потоків, співу весняного вітру?.. Дай мені твою руку. О, яка вона міцна і гаряча! Це рука воїна, тверда і чесна… Слава Аллаху, що почув мої благання і послав мені супутника мого тернистого шляху. Ми поділимо наше горе на двох – і воно здаватиметься нам наполовину легшим… Що це скоїлося, що Гамід вирішив тебе посадити до мене?

Питання було несподіване, і Арсен не знав, що відповісти.

– Може, він кинув тебе на кілька днів, щоб потім я ще з більшою силою відчув самотність? – роздумував в'язень. – Він здатний на таку вигадку…

– Може, й так, – погодився Арсен, згадавши погрози Гаміда. – Думаю, що я тут довго не затримаюсь…

– Але він помиляється, якщо гадає мене ще більше вразити. Я вже до всього звик. Ти от питаєш, хто я такий… Я мандрівний дервіш-меддах[22]22
  Дервіш (перс.) – мусульманський чернець-жебрак; меддах – мандрівний поет-співець.


[Закрыть]… По-вашому – кобзар. За багато років я обходив усю Османську імперію – від Євфрату до Дунаю і від Кримських гір до могутньої і славної ріки Ніл. Всюди мене радо зустрічали, бо я приносив людям пісню і веселий жарт або розповідав про давніх героїв чи далекі країни, де мені пощастило побувати. Тільки ось потрапив до рук Гаміда…

– За що ж це він тебе?

– Це давня історія. Я розповім її тобі… Щоб вона не вмерла разом зі мною… Та й легше буде на серці, коли виллю комусь своє горе. Однак попереду поснідаємо. Я чую кроки наглядача.

Хтось відмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промінь вранішнього світла і старий наглядач вніс два невеликі коржі і відро води. Мовчки поставив посеред льоху і вийшов, щось белькочучи.

– Глухонімий, бідолаха, – пояснив меддах, кусаючи твердий корж і запиваючи водою. – Оце єдина людина, крім Гаміда, яку я бачу протягом цих років, але один одного ми не розуміємо. Ну, а з Гамідом у нас були гарячі розмови на перших порах… Та тепер і він не показується.

– Ти хотів розповісти мені про нього і про себе, – нагадав Арсен.

– Я не забув, козаче… Я обов'язково розповім тобі ту давню історію, яка трапилася зі мною в болгарській Старій Планині, бо вона пече мене ось уже багато-багато років… Сідай і слухай.