355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Володимир Антонович » Про козацькі часи на Україні » Текст книги (страница 7)
Про козацькі часи на Україні
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 16:36

Текст книги "Про козацькі часи на Україні"


Автор книги: Володимир Антонович


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Гетьманом вибрали миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734). Українському урядові даровано частку незалежності, яка була перед Полтавською битвою (фінансові справи, полкова адміністрація), але цей порядок тривав недовго. На лихо, Данило Апостол незабаром помер, і для України настає знов поворот до порядків Петра І.

За часи царювання Анни Іванівни Росія підпадає під владу німців-фаворитів: те, що виробляв Бірон у Петербурзі, на Україні коїв київський генерал-губернатор фон Вайсбах. Коло нього збирається багато німецьких генералів, котрі розбирають найкращі землі, захоплюють у свої руки фінанси краю, втручаються до адміністрації. Про вибір гетьмана тепер уже і не згадають, а хоч і встановлено так зване «Малоросійське правління», та воно нічого не могло проти цих німців удіяти.

В останній раз вернулася автономія після старого шаблону, себто з гетьманом на чолі, за часів царювання Єлизавети Петрівни, і то з двох причин: передусім, при ній настала реак ція проти німецького шаблону, а по-друге, вона була людина дуже добра, щиро бажала ущасливити всіх своїх підданців. Для України настали щасливі часи. Найближчим чоловіком до цариці був українець Олексій Розумовський, чоловік вельми, прихильний до свого народу. Він усіма силами дбав про те, щоб допомогти Україні і поліпшити її становище. Під його впливом знову дозволено вибрати гетьмана.

Вибір зроблено дуже політичне: вибрали меншого брата Олексія Григоровича, Кирила Розумовського, чоловіка дуже освіченого, котрий виховувався за кордоном. Гетьманування його (1750-1764) являється добою відпочинку для України. Він хотів повернути поволі всі старі автономні права. Між іншим, він дуже бажав підняти і освіту на Україні: після нього лишився проект заснування університету в Новгороді-Сіверському. Певно, він і виконав би цей проект, коли б обставини не змінилися. Коли зацарювала Катерина II, Розумовський, побачивши відміну в російській політиці, сам зложив уряд. З ним разом закінчила своє існування автономія України: нового гетьмана вже не вибирали, а уряд над краєм доручено російському генерал-губернаторові Румянцеву.

ДЕСЯТА ГЛАВА

Гетьман. Ради і вибори гетьмана. Атрибути гетьманської влади. Доходи гетьмана.

Генеральна старшина: обозний, писар, судді, осавули, хорунжий: бунчужний, підскарбій. Полки. Полковник і полкова старшина. Сотні і сотенна старшина. Суспільні стани на Україні. Козаки, посполиті, підсусідки, міщани. Магдебурзькі міста. Шляхтичі.

Заки перейдемо до викладу дальшої історії Правобережжя, розкажемо про внутрішній уклад на Лівобережній Україні.

Коли поглянемо на цей внутрішній уклад, ми побачимо, що на ньому найбільш відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно– визначає, до кого належить верховна влада; у козаків не було це обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але зовсім не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу. Звичайно гетьмана вибирали на все його життя. Була навіть спроба встановити гетьманську династію, власне, по смерті Богдана, коли вибрали гетьманом Юрія Хмельницького через те тільки, що він був син Богдана. Але далі династична ідея не пішла, і гетьманське достоїнство до кінця лишається виборним і доживотним. Раз верховна влада була виборна, то треба було знати, хто і коли вибирає її.

Другий ніби орган верховної влади на Україні була рада, – відгук старого вічевого ладу. Вона відповідає у сучасних державах сеймові. Тільки на неї представників не вибирали, а збиралася нібито вся громада. Таким робом, вона становила те, що ми тепер назвали б frage universelle (загальне право голосування). Періодичних зборів ради не було: вона збирається тоді, як треба; іноді по волі гетьмана, іноді проти його волі. З кого мусила складатись та рада, на якій рішались найважніші справи, ми не знаємо. Бували три роди ради. Перша була рада старшини: на неї збирається вся старшина, генеральна і полкова, починаючи із сотників. Ця рада вибирає гетьмана, потім оголошує свій вибір козакам, які мусять цей вибір прийняти. Такою радою старшин вибирають Виговського, Многогрішного.

В інші рази вибирає на гетьмана козацька рада: тут збираються всі із козацького стану. Про таку раду іноді оповіщають усіх козаків, іноді ж, коли рада збиралася під час походу, само собою розуміється, усіх сповістити і зібрати не можна було. Так вибирають Самойловича, Мазепу. Гетьман, вибраний таким робом, тоді тільки міг устояти, коли мав серед суспільства підготований до цього грунт.

Нарешті, є і третя рада, так звана чорна рада, на яку приходять у доволі великім числі люди із усякого стану: і козаки, і міщани, і посполиті, коли заздалегідь, розуміється, про неї скрізь оповіщено. Це не могло бути вічевим громадським збором, бо ввесь народ – кількамільйонна маса – не міг зійтися; приходив той, кому можна було, або хто ближче жив. Таким способом вибрано Брюховецького.

З цього бачимо, що головна державна функція невідомо до кого належала. Жодна з-поміж трьох указаних рад не мала установленого реченця до збору ані обмежених прав: збиралася та або інша рада задля потреби та на змову, і кожна з них мала однакову силу. після звичаєвого права. Вибравши гетьмана, рада звертається по затвердження до корони, додаючи, що гетьмана вибрано «по старині», після давнього звичаю. Із цього видно, що головна державна функція не була ясно вказана, і через те про неї можна було всяко думати, всяко її товкмачити.

До половини XVII ст. гетьмана затверджував польський уряд, і його вважали нелегальним, коли не отримав такого затвердження. Затвердження супроводилося такою церемонією: король виряджав до гетьмана посольство, котре доручало йому клейноди гетьманської влади: бунчук, булаву, хоругов і литаври. Хмельницького вибрано гетьманом без цієї формальності, а просто по волі народу; ніхто його не затверджував аж до Зборівської умови, хоч усі держави і признавали його повновладним гетьманом.

Після Хмельницького гетьмана затверджував російський уряд, котрий, на зразок польського уряду, посилав до гетьмана посольство; воно доручало гетьманові булаву, хоругов, бунчук і литаври.

З другої половини XVII ст. всякий, хто хотів зробитися гетьманом, дбав про те, щоб стати в добрі відносини з воєводами, що сиділи по українських містах і на межах України з Росією, бо від рапорту цих воєвод залежало завжди затвердження або скасування гетьманських виборів центральним урядом. Уряд дуже часто не затверджував гетьмана, вибраного радою. Так, Сомко і Золотаренко не були у згоді з воєводами, і через те їх уряд не затвердив. Той, хто мав стати гетьманом, їздив у Москву, умовлявся там, а після того вже призначали формальну раду. Таким способом вибрано Данила Апостола і Кирила Розумовського.

Атрибути гетьманської влади складали всі головні суспільні функції: він був зверхником над військом, був суддею, адміністратором.

Сама назва «гетьман війська Запорозького» показувала, що до нього належала передусім головна влада над військом. Навіть польські і московські війська на Україні мусили ставитися під оруду гетьмана. Іноді було навіть чудно: деякі гетьмани були дуже добрими адміністраторами, але не мали ніякого хисту до військової справи. Із таких гетьманів можна вказати на Дорошенка. Це був політик, патріот, але чоловік зовсім не здатний до того, щоб доводити військами. Через те він завжди мав при собі якогось помічника, що кермував ним у кампанії. То був уманський полковник Білогруд, а після нього брат гетьмана Грицько Дорошенко.

До гетьмана належала також уся адміністрація в краю. Визначає він свої адміністративні функції в універсалах; їх видавали із гетьманської канцелярії з підписом гетьмана і військовою печаттю, яку хоронив військовий писар. На печатці був виритований козацький герб, себто: на зеленому тлі козак із мушкетом на плечі. В універсалах гетьман мав висловлювати накази щодо краю. До атрибутів адміністративної гетьманської влади належала ще одна важна функція: право роздавати землі. Уся земля належала до всього козацького війська, а головою його був гетьман, то він і мав право роздавати її, кому хотів, і видавати зі своєї канцелярії земельні універсали, себто грамоти, які стверджували право на володіння землею. Ця адміністративна функція була дуже важним привілеєм гетьманської влади. Пізніш, після Мазепи, цю владу гетьмана зменшено: щоб мати повну силу, земельний універсал мусив мати затвердження від центрального уряду.

Крім воєнної та адміністративної влади, в руках гетьмана була ще й фінансова влада: до гетьмана належало право збирати податки. Найбільші податки були не окладні, а торгові, із промислів або з ремесел. Всі вони йшли у військову касу. Фінансова справа велася дуже погано, не через те, що гроші розкрадали, а просто велася вона без жодного порядку. Дуже довго не відрізнялося гетьманських особистих і військових грошей; всі вони лічилися вкупі. Перший, хто догадався вказати на такий непорядок, був Мазепа, який обвинуватив у цьому Самойловича перед Голициним. Самойловича скинули, але й Мазепа, ставши гетьманом, вернувся до того ж порядку, який уважався в краю за цілком нормальний. Гетьманські фінанси від військового скарбу стали відрізняти аж при Данилі Апостолі. Тоді настановлено окремого урядника, який звався генеральним підскарбієм і, по-сучасному – міністр скарбу. Гетьман і вся козацька старшина не діставали пенсії, а брали платню натурою. На Україні були маєтності, відписані на булаву. Такими місцями на Правобережній Україні було староство Чигиринське, містечко Обухів зі своєю округою; на Лівобережній Україні Батурин із селами навкруги. Другим таким містом був Гадяч з округою і теж велика Шептаківська волость на півночі Чернігівщини. Доходи з них і творили пенсію гетьманів.

Гетьмана оточував доволі великий ряд урядників – генеральна старшина. Перший після гетьмана був генеральний обо-зяий, як ми виразилися б, начальник штабу, тільки з трохи ширшими атрибутами влади, бо ж, окрім кермування штабом, до нього належала в походах поліційна влада і головне старшинування над арматою. Під час походу його обов'язком було розквартирувати військо, ставити обоз і укріпляти його. Тогочасна тактика вимагала, щоб обоз був окопаний валами та ровом. Урядження цих валів і було функцією обозного; ео ірsо уся армата знаходилася під його знарядом. Стан гарматної науки на Україні стояв на високому ступені розвитку; так, у Глухові і Батурині були людвісарні, де виливали гармати. Перший попіклувався про це Мазепа. Гармати того часу виливалися із написами імені гетьмана, за якого їх вилито, і міста. Генеральний обозний, як також і інші козацькі урядники, замість пенсії мали те, що зветься ранговою маєтністю. Так звалося село або кілька сіл, які відписувано «на кормлєніє» урядникові тієї чи іншої функції. На особу генерального обозного відписували таку рангову маєтність на 400 дворів.

Другим по порядку і найвпливовішим членом ради старшини був генеральний писар, сучасний канцлер. Він був головним начальником генеральної канцелярії, котра складалася із старшин та молодших канцеляристів. До канцелярії поступали люди з освітою, що звичайно кінчили Київську Академію. Становище канцеляриста давало доступ до найвищих функцій у краю: звідти ставали генеральною старшиною, багато йшло в полковники. Таким робом, становище канцеляриста для кар'єри було дуже корисне. Ознаками власті писаря були печатко і каламар. Коли траплялося, що писар складав свій уряд, то мусив віддати ознаки. Через руки писаря проходили всі найважніші державні акти: гетьманські універсали, зносини із центральним урядом і з чужоземними державами, як довго гетьман мав право зноситися з ними.

За писарем ідуть дальше старшини, котрих найчастіше було по два разом, мабуть, через те, що у них було дуже багато праці, і один чоловік не міг її зробити.

Вищий догляд над судівництвом у цілому краю належав до двох генеральних суддів. Вони по черзі брали участь як предсідателі в розборі справ у генеральному суді, у найвищій судовій інстанції в краю, проти якої не могло бути апеляції. Генеральний суд був апеляційною інстанцією від сотенних і полкових судів. Були й такі справи, що просто входили до цієї вищої інстанції: це найбільш важні справи з магістратів, земельні справи і т. ін. І писар, і генеральні старшини мали свої рангові маєтності: писар 400 дворів, судді по 300.

Далі у склад генеральної старшини входили генеральні осавули. Функції їх не досить ясні, це мовби старші урядники осібних доручень. Осавул був ніби головним урядником, якому гетьман давав свої доручення. Осавул мав рангову маєтність на 200 дворів. Часами їх було по двоє, а часами і по одному.

Ще були два урядники, які мали право засідати в генеральній раді; це генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Вони мали чисто церемоніальні функції: перший, охоронець військової хоругви, носив хоругов на парадах і в походах; а другий носив бунчук, теж клейнод гетьманської влади. Ясної адміністративної або якої іншої функції вони не мали. Бунчук – клейнод, позичений у турків. Це був довгий кий, до якого прив'язувалося декілька кінських хвостів. Обидва ці уряди існували так само при особі полковника та сотника; тільки бунчуки були тут менші. Коли Мазепа задумав побільшити стан крайової шляхти, він утворив окремий стан бунчукових товаришів, котрі складали почесну сторожу гетьмана, але жодних інших функцій не мали. Це, як ми говорили вже, було повабом Мазепи – завести на Україні свою шляхту. І хорунжий, і всі бунчукові мали по 200 дворів кожний.

Під кінець, при Данилі Апостолі, прийшов іще генеральний підскарбій; про нього ми казали вже раніш.

Усі ці урядники з гетьманом на чолі і становили центральний уряд – генеральну старшину.

Територія України поділялася на провінції -полки. Число полків не завжди було однакове. За польського уряду їх було звичайно шість; часами тільки утворювався сьомий або й восьмий, але польському урядові таке збільшування полків не було бажане, і їх при першій нагоді касовано. Після Хмельницького полків стало далеко більш: в часах повстання було їх від 20-ти до 30-ти, але деякі з них знову зникали, потім складалися по інших місцях і т. д. Нарешті, після Зборівської умови, установлено н орму 20 полків, по 10 на кожному боці Дніпра.

На правому боці були такі полки: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Кальницький (іноді він зветься Вінницьким), Подільський (або Могилівський, бо столиця була в Могилеві), Брацлавський і Паволоцький. Я не лічу тих полків, що з'являлися на якийсь час і знову зникали, от як Овруцький.

В Лівобережній Україні, як передніше сказано, було теж 10 полків, а власне: Переяславський, Ніжинський, Київський, Чернігівський, Прилуцький, Миргородський2, Гадяцький, Лубенський, Полтавський і Стародубський. Останній виробився не зразу. При Хмельницькому було два Биховських полки, але вони відійшли до Польщі. Замість них за Брюховецького і установлено Стародубський полк.

Не можна дивитись на полк тільки як на військову одиницю: це перш за все була одиниця адміністративна, от як у Росії губернія. З кожного полку набирався для війни певний військовий контингент.

На чолі полку стояв полковник, і як довкола гетьмана стояла генеральна старшина, так само довкола полковника полкова старшина, трохи, правда, менша числом, але так само уладжена. Ця полкова старшина складалася з полкового обозного, писаря, судді, осавула, хорунжого. І полковник, і полкова старшина брали пенсію в натурі: кожний мав установлену рангову маєтність. Ми не можемо установити, чи полковник, головний урядник полку, був виборний, чи призначав його гетьман. Часом їх вибирають на раді, а часом призначає сам гетьман, покликаючись на те, що так заведено здавна. Здається, робилося так, як дозволяли обставини. Після Мазепи установлено інші порядки: полковників призначав уже сам центральний уряд із тих кандидатів, яких вказував гетьман. Клейноди полковницької влади схожі із гетьманськими: хоругов, бунчук і, замість булави, пірнач. Це та ж сама булава, тільки не кругла, а з металічних листків. Пірнач носив полковник завжди із собою на війні і при офіційних виходах. Крім того, у кожного полковника були ще невеликі пірначі залізні, мідні; останні він давав замість паспорта тим людям, котрим доручав яку-небудь справу.

Кожний полк у себе поділявся на менші адміністративні одиниці – на сотні. Це знов-таки зовсім не військова одиниця. Деякі сотні виставляли по декілька тисяч козаків. В полках було різне число сотень: деякі полки мають 10-12 сотень, деякі більш; були навіть полки на 20, 22, а то і на 24 сотні. В сотні був свій уряд – часом виборний, часом призначений. Старшим над сотнею був сотник, який мав владу адміністративну і військову. Сотенна старшина була уладжена по тій самій схемі, як генеральна і полкова. Окрім сотника були сотенний писар, сотенний осавул, хорунжий і окремий урядник після сотника, міський отаман начальник поліції сотенного міста. Останній був представником міщанського стану. Поодинокими селами сотні управляли осібні урядники, курінні отамани.

Таким робом, як бачимо, вся цивільна організація краю виникала із військової організації. Для війни край був зорганізований добре, але для горожанського побуту така організація була тим гірша, що закон не усталив і не обмежував функцій урядників. Через те багато урядників надуживало своєї влади, бо й невідомо було, де мала кінчитися воля урядника і де мало виступити право горожанина.

Усе населення поділялося на окремі стани. Головним станом був козацький стан. Число козаків не було визначене і завжди мінялося. Польський уряд признавав їм спочатку тільки 6000 чоловік. При Хмельницькому це число змінилося: після Зборівської умови козацький реєстр постановили на 40 000 чоловік, а по Білоцерківській на 20 000 козацьких сімей. Але цього числа не вистачало. Щоб побільшити його, Хмельницький придумав хитрість. Мотивуючи тим, що одній сім'ї трудно виставити козака до війська, він до кожної козацької сім'ї приписав гри сім'ї підпомічників. Таким робом, число козацьких сімей доходило до 12 тисяч. Як кажуть, в деяких полках приписувано по чотири, а то й по п'ять родин підпомічників. Та мимо всіх цих заходів Хмельницького дуже багато людей лишилося поза числом, не в реєстрі. Після Переяславської умови поставлено широкі станові межі: козацький реєстр установлено на 60 000 чоловік, але московському урядові не залежало на тім так дуже, і до реєстру могли записати більш як 60 000 чоловік. Він знав тільки одно, що мусить на його поклик вийти цих 60 000, і він не повинен давати більшої платні, ніж на це число.

Для решти людей, так званих посполитих, які не попали в реєстр, Хмельницький добився від московського уряду признання їх особистої свободи.

Щодо землі, так тут уже як де трапилося. Спочатку, коли козаки вигнали із краю польську шляхту, земля лишилася вільною і дісталася під заряд гетьмана. Гетьман виділяв з неї більші або менші шматки і давав, кому хотів. У XVIII ст. стали давати вже землю з людьми, вимагаючи, щоб селяни корилися, «робили послушенство» власникам землі. Термін цей дуже неясний: це не було закріпачення. бо кожний мав право покинути землю. Послушенство виявлялося або в податках натурою, або в кількох днях роботи на тиждень. Спочатку власники земельного маєтку обходилися з посполитими дуже лагідно: податок брали зовсім малий. Далі ж, при Самойловичу, цей. податок дійшов до двох днів праці на тиждень. І так повагом через цю панщину встановлялося кріпацтво. З одного боку, бажання старшини якомога розбагатіти, а з другого – масова колонізація з правого берега на лівий прискорили цей факт.

Коли правий берег обернено на руїну, народ мусив десь подітись. Починається колонізація на лівий берег. Коли колонізація прибрала дуже великих розмірів, і землі вже не вистачало, довелося новим переселенцям селитися на чужій землі, просити собі шматка грунту в оренду. Таким робом установився стан підсусідків.

Перейдімо тепер ще до одного стану на Україні, до міщанського. Міщанами звалися мешканці полкових і сотенних міст. Вони вибирали собі репрезентантів – міських отаманів, до котрих належала судова і адміністративна влада.

Тут виключити треба декілька міст, що ними управляли не міські отамани, а магістрат. Це були міста, що ще від польського уряду отримали привілеї управлятись по так званому Магдебурзькому праву. В Лівобережній Україні таких міст було десять, влічуючи між них і Київ: Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Погар, Малин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський. Ці права широкої самоуправи гетьмани звичайно затверджували. Війти магдебурзьких міст брали завжди участь у виборі гетьмана. Апеляційною інстанцією проти магістратського суду був гетьманський. Російський уряд також затверджував ці права поодиноких міст і пильнував їх. Між іншим, варто звернути увагу на Ніжин. Тут були два окремі магістрати: перший звичайний, а другий дав Хмельницький грекам-колоністам.

Оце і ввесь поділ на стани українського суспільства.

Я не казав нічого про шляхтичів, бо їх було дуже небагато, про них ми давніш уже згадували. Політичного значення шляхетство це не мало жодного, а тільки було на повазі, як дуки. Через те, вступаючи до війська, шляхтичам цим легше було визначитись серед решти козаків і зайняти якийсь уряд: сотників, полковників, генеральної старшини.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю