Текст книги "Про козацькі часи на Україні"

Автор книги: Володимир Антонович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Після Переяславської умови реєстрове військо збільшується до 60 000 чоловік. Це військо мусило виходити на царську службу за платню, яка мала видаватися з міського доходу. Але хто і як буде управляти фінансами краю, про це в умові не сказано. Місцевих станів признано два: козацький і міщанський. Цікаво те, що, коли приїхали робити перепис, простий народ, боячись, щоб не довелося вертатися до кріпацтва, увесь записався до міщан. Таким робом, ми зовсім не зустрічаємо у списках селянського стану. В Переяславській умові дуже неясно висловлено політичні права України: не сказано ясно, чи гетьман має право вести переговори з чужими державами. Це був один із спірних пунктів. Другим таким спірним пунктом було питання, чи має право московське військо входити в українські міста. Як здається, приватне впущено чотири гарнізони з воєводами до Києва, Чернігова, Ніжина і Переяслава, хоч в умові про це нічого не сказано. Одним словом, Переяславська умова була зроблена дуже на швидку руку. З боку Хмельницького і козаків справу поведено зовсім недбало і нерозумно, і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був дуже добре практикований у дипломатичних зносинах, в яких головний грунт становило «канцелярське крючкотворство», недоговорювання, загальні вирази, які можна було розуміти так і інак. Хмельницький на три роки пережив Переяславську умову і сам побачив, що він не загарантував автономних прав Україні, але він нічого вже не спроможний був зробити. Умер він у Суботові 27 червня 1657 року.

Коли ми придивимось тому, яку силу дав Хмельницькому народ і як він скористувався своїм становищем, мусимо признати повну недотепність його у політичних справах. У таких справах мало значення має фізична сила; треба моральної сили, треба мати ясний ідеал, щоб народ зміг осягнути свою мету, інакше сам народ віддасть себе власними силами на поталу ворогам. Раз культура не приготувала народу до того, щоб жити самостійно, він нічого не зможе зробити.

Між роками 1640-м і 1657-м у трьох місцях підіймається революційний рух, і в одній тільки Англії цей рух мав успіх. Неаполітанська революція провалилася так само, як і українська. Порівняння це важне через те, що звідусіль видно, що там тільки можна сподіватися успіху, де народові вистачає культури. Не маючи ж політичного переконання, політичного розуму, народ нічого не зможе зробити. Це ясно ми побачимо з другої половини української історії козаччини, коли нам доведеться говорити про найсумніші часи на Україні, які сам народ дуже вірно схарактеризував словом «Руїна».

ВОСЬМА ГЛАВА

Загальна картина України в часах Руїни (1657-1687). Гетьман Виговський і Гадяцька умова. Брюховецький. Гетьман Петро Дорошенко. Тетеря. Еміграція на Слобідську Україну. Андрусівський мир. Гетьман Самойлович.

Період в історії козаччини, що наступив після смерті Хмельницького, справді можна назвати Руїною, як і у протягу того часу, так і з огляду на наслідки для краю. Ми не будемо оглядати усіх фактів цього періоду, а зробимо тільки загальну характеристику його.

Руїна залежить дуже замітно від малого розвою народу: у нього було доволі енергії, але не було ідеалів. Скинувши те, що було для нього погане, народ не знає, як збудувати собі те, що для нього потрібне, не уміє навіть висловити, чого, власне, бажає. У нього де-не-де просвічують іноді інстинкти, але зовсім бракує ясного ідеалу. Виявилося це зараз після смерті Хмельницького, коли треба було упорядкувати побут краю. Тут відразу з'являються дві групи людей, які висловлюють цілком супротилежні бажання, тягнуть у різні сторони.

Тому, що народ жив під польською кормигою, з'являється група людей, котра хоче на своєму грунті завести польські порядки, котра хоче утворити своє власне шляхетство і через те бажає стати під протекцією Польщі, щоб у своїх бажаннях опиратись на її державну силу. Друга група, велика народна маса, зовсім не хоче цього: вона добре відчуває, що це для неї шкідливе, але не вміє висловити, чого, власне, бажає, що для неї потрібне. З'являється питання, як же їй устроїтися, що робити? Вона не знаходить для себе іншого виходу, як цілком довірити свою справу проводирям своїм, а останні не вміють, так само як і маса, сформулювати її ідеали, ставлять справу на той же самий шлях, що і попередня група, – на утворення привілейованого стану, тільки за запомогою не польського вже уряду, а московського; це і є початок того шляхетства, що стало прозиватись малоросійським дворянством. Серед боротьби, що її ведуть ці дві групи, не кажучи вже про поганий вплив її на політику суміжних держав, виявляється одна дуже неприємна риса: ніхто не виявляє того принципу, в ім'я якого він бореться, а кожний веде лиш боротьбу з окремими одиницями. Так звичайно завжди буває в малорозвинених громадах: замість боротьби за принципи, ведеться боротьба за особисті інтереси. Як наслідок малого розвою народу, являється те, що все у нього йде як попало, причому егоїстичні потяги мають перевагу над громадським ділом. Ці гидкі риси яскраво виявляються на гетьманських виборах. Ми бачимо цілий ряд таких гетьманів, яких ставила перша група народу, себто прихильників Польщі. Загальна тактика першої групи така, щоб привабити до себе впливових людей, старшину, провести спільними силами вибір гетьмана і, завівши зносини з Польщею, дістати для краю будь-яку автономію. Такими гетьманами були Виговський, Юрій Хмельницький у другій половині свого гетьманування, Павло Тетеря, найне-приємніший із них тип, і Ханенко. Всі вони піддаються під протекцію Польщі і, опираючись на неї, дбають про те, щоб завести в життя свої польське-шляхетські ідеали.

Люди другої групи ще менш ясні у своїх бажаннях. Вони протестують проти першої групи, вибирають собі нових і звертаються до московського царя, щоб той прийняв їх під свій протекторат. Московський уряд дуже радо приймає їх, посилає їм військову запомогу, але разом із тим дуже тактично спроквола нищить пункти Переяславської умови і зменшує таким робом автономні права України. Усе це уряд московський робить ніби після зарані строго обдуманого плану. І справді, ми ъ бачимо, що за час одного півстоліття після Переяславської умови одна по другій ідуть умови з гетьманом Юрієм Хмельницьким (1660-1663), Брюховецьким, Многогрішним (1669-1672), Самойловичем, і всі вони ведуть до скорочення пунктів Переяславських. Московський уряд користає з тієї трудності, яка наставала завжди, коли діло доходило до вибору гетьмана: із пунктів Переяславської умови не знати було напевно, від кого залежить вибір гетьмана, хто має право його вибирати. Через те стати гетьманом було дуже легко, і кандидатів було звичайно дуже багато. В принципі головні права, права суверенітету, належать ніби до всього народу, але в пунктах умови не поставлено, з кого має складатись така народна рада. Через те після смерті Хмельницького вибирають, ми бачимо, гетьманів на трьох видах ради: іноді на раді старшин, іноді на раді козацькій військовій, а іноді на чорній раді. Першу раду складав звичайно сам гетьман, і складалася вона зі старшини до сотника. Козацька рада збиралася найбільше під час походів. На третій раді – на чорній – збирався увесь народ. Це, розуміється, була утопія: увесь народ зібрати було неможливо. Ця чорна рада не мала жодної організації: справа рішалася звичайно галасуванням і бійкою.

Така була загальна картина України в часи Руїни.

Коли зупинимося на поодиноких фактах, то побачимо, що більш-менш талановитих людей за цей час було дуже небагато. Найбільш позитивним типом першої групи являється гетьман Іван Виговський (1657-1660). Він, безперечно, мав ясно намічений ідеал, але такий, якого народ не міг прийняти. Виразно це виявляється в Гадяцькій умові 6 вересня 1658 р. З великим трудом удалося Виговському провести цю умову, але вона була недовговічна: скоро вістка про неї дійшла до народу, проти Виговського піднялося загальне обурення, і він ледве встиг спастися. Умовини Гадяцької умови такі: Польща робила для України великі уступки на національнім полі. У країна – воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське – об'являлась державою, у внутрішніх справах вільною і незалежною, з'єднаною із Польщею під назвою Великого Князівства Руського, на правах Великого Князівства Литовського. Всі уряди мали зайняти тільки місцеві люди - русини. Великі уступки робить Польща і з просвітнього боку. З почину невеличкої купки людей, Юрія Немирича й інших, добилися від Польщі згоди на те, щоб скрізь по Україні вільно було закладати друкарні, друкувати книжки без усякої цензури. Крім того, мали заснуватись на Україні два університети.

Звернемо тепер увагу на гетьмана другої групи, який був народним кандидатом, але дуже невдатним. Перші десять літ після смерті Богдана Хмельницького народ велику увагу звертає на голос Запорожжя. Запорожжя вважалося ідеалом того устрою, який бажав завести у себе народ, і через те воно являється ніби руководником народу, дає тон народному життю. Розуміється, Запорожжя впливало виключно своєю моральною, а не фізичною силою. Через те-то при виборі гетьмана народ прислухається до Запорожжя і вибирає на гетьмана того, кого рекомендує Запорожжя. Таким рекомендованим гетьманом і був Іван Брюховецький (1663-1665), на якого покладали великі надії і народ, і Запорожжя, але він не справдив цих надій. Добувши гетьманську булаву волею простого народу і Запорожжя, він іде проти інтересів народу і дбає виключно тільки про особисту кар'єру. Бажаючи заручитись підмогою центральної влади, він їде на поклін у Москву і робить там таку умову, яка пішла йому на користь. Цією умовою він згодився віддати усі українські городи царським воєводам і зробити‹народний перепис: цим він віддав усю фінансову сторону своєї влади у руки центрального уряду. Але Брюховецькому не поталанило завести цих нових порядків: і старшина, і простий народ, довідавшись про цю умову, з'єднавшись на якийсь час, скинули Брюховецького і вбили його. Разом із Брюховецьким упав і престиж запорожців: кандидати Запорожжя перестали вже мати таке значення, як раніше.

Звернімо увагу ще на одного гетьмана, котрий з цілого їх ряду безперечно був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свого народу. Таким гетьманом був Петро Дорошенко (1665-1675). Він бачив, що уряди московський і польський, користуючись тим, що попередники його опирались на них, зменшували автономні права України. Розумів він і те, що при тогочасному становищі України їй не можна було обійтися без чужоземної опори. Через те, порішивши не шукати запомоги у московського і польського уряду, він придумав третю комбінацію – опертися на турецький уряд. Це не було фантастичним проектом. Перед його очима стояли два румунські господарства, які під турецькою владою добулися повного порядку в своїх землях. Можна було сподіватись, що й Україна доб'ється таких обставин. Але тут виникла для нього велика трудність. Чим нижче стоїть цивілізація в народі, тим більше панує над ним сила звички. Майже безустанно на протягу двохсот років козаки вели боротьбу з мусульманським миром, а тут треба було шукати у нього запомоги, опиратись на нього. Люди більш патріотичні і розумні зрозуміли його і пішли за ним. Так, київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський цілком поділяв плани Дорошенка і піддержував його. З маленькими силами здолав Дорошенко продержатись років із десять, але не мав спромоги довести діла до кінця, бо коли не хоче чого народна маса, то нічого не можна вдіяти.

Звернемо тепер увагу на гетьманів негативного типу. Такою фігурою є Павло Тетеря (1663– 1665), гетьман Правобережної України. Це тип інтригана, який не гірш Брюховецького женеться за особистими інтересами, але йде до цього іншим шляхом. Він має діло із польською шляхтою, яка неспроможна-таки до такого відпору, як московський уряд. При осяганні своєї мети він іде на міри, за які завжди хапаються люди честолюбнії але не сильні: це непомірна його жорстокість. Він боїться усіх більш-менш видатних людей, чи задля їхнього славного минулого, чи задля їхньої протекції, і ставить своїм завданням знищити їх. Польський уряд підтримує його у цьому і допомагає йому. І ми бачимо, що всіх видатних людей за доносами Тетері або покарано на горло, або засуджено в тюрму. Так, Івана Виговського, котрий у ті часи був київським воєводою, і подільського полковника Богуна обвинуватив Тетеря у зносинах із Брюховецьким, і польський уряд покарав їх на горло 1664 р. Раніш згаданого митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, Гедеона (Юрка) Хмельницького, полковника Грицька Гуляницького заслано в Марієнбурзьку фортецю, де вони висиділи по два роки. Але такі заходи не принесли Тетері ніякої користі; навпаки, вони викликали тільки обурення народу проти нього, і це примусило його тікати в Польщу.

Серед цієї внутрішньої боротьби кожна партія мусить звертатись до допомоги сусідніх держав, не покладаючись на свої сили. Через те кожна сусідня держава вважає край своїм, веде за нього боротьбу і, чим далі, тим сторони становляться більш жорстокими. Наслідком цього настає правдиве руйнування краю, кожний стан суспільності тратить свої криваві добутки, а з ними разом свої надії, пропадає віра в добро, а з тим і енергія до опору, до обстоювання за своє. Уся південна сторона України без гіперболи обертається у справжню пустелю. Нарешті єдиним виходом із такого скрутного становища являється для народу еміграція. Внутрішня боротьба і війна з турками, поляками і москалями знищили на Правобережжі мало не половину людності, решта ж, не бачачи кінця своєму лихові, вибирається із правобережних земель у південну частину Полтавщини, у теперішній Кобеляцький і Костянтинівський повіти. Нарешті і тут не стає місця. Тоді починають переселятись у Слобідську Україну, на яку складалася сучасна Харківська губернія і південна половина Воронезької і Курської губерній. Ця еміграція зустрілася тут із другою еміграційною хвилею, що вийшла ще до часів Хмельницького. Друга хвиля була більш численна, і незабаром обидві хвилі злилися.

Кінчається ця Руїна дуже оригінальним і дипломатичним фактом. Усі три держави, що вели поміж собою боротьбу на Україні, втомилися. Російський уряд, заволодівши цілком лівобережною частиною України, відрікається від решти, думаючи, що так йому краще буде. Інші держави, дуже втомлені боротьбою, на цьому теж заспокоюються. Як наслідок замирення межи державами, лишилися дві умови. Перша умова року 1667-го, це так званий Андрусівський мир, після якого Україна розділилася Дніпром на дві частини, на Правобережну і Лівобережну. Перша дісталася Польщі, друга Москві. Маленький виїмок із цього робить місто Київ із невеличкою територією: він переходив на два роки до Москви, хоч і лежав на правому березі Дніпра. Але він уже ніколи не вернувся до Польщі. Другу умову зроблено у вісімдесятих роках, – Московський трактат року 1680-го і Бахчисарайський року 1686-го, – де всі держави згодилися на ось що: великий шмат України – південно-східна частина Київщини від Трипілля до Звенигородки і сучасної Херсонщини – лишається пустелею. Номінальне право лишалося за Польщею, фактично ж ніхто не мав права там селитись. Боротьба тяглася мало не півстоліття. Оце характерні риси того періоду історії України, що зветься Руїною.

Поворот в історії України складає гетьманування Івана Мазепи. Мазепа наслідував булаву від гетьмана Івана Самойловича (1672-1687), котрий виявляв собою тип лівобережної військової старшини того часу. Старшина добре розуміє, що, йдучи в лад із московським урядом, вона може виробити із себе такий стан, що буде діставати від уряду чини, маєтності, себто вона зробиться привілейованим станом. Найкращим типом такої старшини і є гетьман Самойлович. Він робить усе, чого вимагає від нього московський уряд, але за це щоразу він випрошує собі нові маєтки. Дивлячись на напрямок гетьмана, і вся старшина до сотників пішла тим же шляхом: стала випрошувати собі в уряду маєтків або сама забирала такі маєтки у слабших, а вже потім випрошувала в уряду затвердження таких незаконних захватів. Починається просто та боротьба за левадки, нивки, гайки, що становить грунт до збагачення лівобережної старшини. Кожний збирає по змозі кругленький маєток, обдираючи потрохи то поодиноких козаків, то цілі сільські громади. Такий був несимпатичний початок лівобережного дворянства. Ціле століття тягнеться шарпання старшиною земельної власності. Це знов-таки викликало для України нову біду: не проходило й одного дня, щоб з України не йшли до Москви доноси, викликані заздрістю. Коли тільки кому-небудь із старшини здавалося, що іншому більш щастило, зараз же у нього виникало бажання як-небудь спекатись щасливого суперника. Певний засіб до цього був донос. Нема ні одного гетьмана, на якого б не зроблено десятків доносів. Хоч як був зручний і добрий до своєї старшини гетьман Самойлович, але і він зробився жертвою доносу. Наслідком цього доносу Самойловича скинуто з гетьманування, арештовано і відправлено на Сибір, а гетьманом наставлено Мазепу, який глибоко замочив рукава у цім доносі. Це було в ті часи, коли московськими царями були Петро і Іван, а за їх малолітством правила сестра Софія. Саме в той час Москва вела війну з Кримом. Під проводом любимця Софії, князя Голицина, зробило московське військо два невдатних походи на Крим. Голицин, знаючи, що на нього буде в Москві обурення за ці невдачі, рішився відвернути вину від себе, а звернути її на Самойловича. Він переговорився з козацькою старшиною, а та подала донос, неначебто Самойлович потайно змовлявся з татарами. Самойловича зараз же заарештовано, і тут же старшина вибрала на його місце Івана Мазепу, який був чоловік, безумовно, дуже освічений, мав ясний політичний ідеал, був великий патріот, але, як побачимо далі, всі його заходи пішли марно.

ДЕВ'ЯТА ГЛАВА

Гетьманування Івана Мазепи. Його політика. Дбайливість про освіту. Народні реакції за Мазепи: Палій, Петрик. Полтавська кампанія. Утиски уряду по Полтавськім бою. Гетьман Скоропадський. Павло Полуботок. Малоросійська колегія. Гетьман Данило Апостол. Малоросійське правління. Гетьман Кирило Розумовський. Упадок автономії України (1764).

Ми дійшли до кінця XVII століття, коли Україна опинилася в такому стані: правий берег повернено в пустелю, і такий ненормальний стан скріпили держави двома умовами; лівий же берег, котрий пробував під владою більш сильної держави, був густо заселений, і людності сюди все прибувало, бо з Правобережної України переходили сюди цілі села. Ми говорили вже, що лівобережна старшина, цілком забувши і про автономні інтереси рідного краю, і про демократичні бажання народу, дбала тільки про свої власні інтереси. То були часи найбільшої деморалізації серед старшини, коли вона виробляла із себе привілейований дворянський стан: кожний загарбував землю, де і скільки можна було, і грабував народ усякими правдами і неправдами. Цей дворянський стан, може б, і не склався так скоро, якби не з'явився чоловік, що з переконання, а не з власного інтересу вдержав і зміцнив той напрямок своїм авторитетом і привабив до себе всю старшину.

Таким проводирем був гетьман Іван Мазепа, чоловік найбільш освічений серед українських діячів. Він сам багато бачив у своєму житті і, таким робом, мав спроможність заручитися здобутками цивілізації, а крім того, він видається ще і природним талантом. Це єдиний з-поміж діячів XVII ст. справжній політик. ^[3] Правда, він часто помилявся у своїх рахунках, але все ж він був одним із видатніших політиків свого часу. Коли придивитися до його діяльності, то можна переконатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю. Але, прямуючи до неї, він помилився у виборі шляху: він цілком не вважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силкувався привабити до себе старшину, щоб утворити міцний привілейований стан, який підпер би його у боротьбі з московським урядом. Він думав зорганізувати Україну на зразок сусідніх держав, а там скрізь, у Польщі, яка йому була найбільш знайома, в Угорщині, у Волощині і т. д., він бачив монарха й аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їй усякі привілеї, аби утримати її при собі. Отже, і Мазепа поставив собі за найголовнішу мету своєї діяльності витворити таку аристократію на Україні. Він був переконаний, що тільки тоді Україна здолає осягнути автономію, коли така аристократія витвориться. Його гетьманування тягнеться впродовж 22 років, і за весь той час вся його діяльність прямувала до того, щоб витворити численну заможну аристократію.

Коли переглянемо всі його універсали, побачимо, як сильно піклувався він про це. Він дуже щедро роздавав землі старшині, всі головніші посади доставляв своїм улюбленим родам. Тому що старшинування не переходило у спадщину і нащадки старшини ставали простим суспільством, Мазепа задумав витворити новий стан, якому надав прізвище «бунчукових товаришів». Цим бунчуковим товаришам він надає маєтки, їх стан робить спадковим і привілейованим, хоч і лишає їх без усякого уряду. До цього стану він записує всіх синів старшини, тих, що були раніш старшиною, а також чужоземців, що могли доказати свої шляхетські права. На обов'язку цього стану лежать тільки почесні функції: брати участь у гетьманській свиті, у посольствах і виконувати окремі доручення гетьмана. Окрім бунчукових товаришів, з'являються ще значні товариші, військові товариші, які грають таку саму роль при генеральній старшині і полковниках, що бунчукові при гетьмані; всі вони держаться не на уряді, а на землі.

Підготовляючи таким робом дворянство, Мазепа хоче, щоб воно було культурне, цивілізоване. Під його впливом старшина посилає своїх синів до закордонних шкіл на науку; сам же він протегує та засновує школи на Україні. Добре відомо всім, скільки він дорожив Київською Академією, придаючи велику вагу й значення розвиткові крайової культури: він наділяв її маєтностями, підняв її до значення університету. Чернігівську колегію переробив на вищу школу – немовби ліцей. Сам він листувався з багатьма ученими, всюди по Україні заводив друкарні. Хоч ця цивілізація вела до того, щоб утворити і зміцнити дворянство, але ж заведене ним дворянство не відповідало його заходам. Мазепа знав це і свої надії покладав на нове покоління. Для цього ж таки він закликав до себе чужоземних дворян; ми бачимо при ньому цілий полк із польської шляхти.

Готуючи собі такі сили, Мазепа тим самим наразив себе на народну реакцію. Звикши звертати увагу тільки на дворянські сили, він зовсім не вважав на народні бажання, які цілком розминалися із заходами гетьмана. Народні маси декілька разів давали знати Мазепі свої сили, та він провадив далі свою політичну помилку.

Перша така народна реакція трапилася зараз же після вибору Мазепи гетьманом. Коли на раді під Коломаком (20 липня 1687 р.) скинули Самойловича з гетьманства, селяни, довідавшись про арешт Самойловича, незадоволені з його поборів, повстали в деяких містах проти старшини, пограбували її домівки й добра і вбили навіть переяславського полковника; решта ж старшини спаслася тим тільки, що саме в той час перебувала в таборі князя Голицина. Це була міська демократична революція. Мазепа розправився з нею дуже круто та жорстоко.

Вдруге він наскочив на таку реакцію з приводу колонізації Правобережної України, яка мала лишитися цілком безлюдною. Польський уряд обставав при тім після пунктів Андрусівської умови, але ж він не мав змоги стерегти краю, куди поволі починали вертатися люди, що подалися було на Лівобережну Україну, в Полтавщину та Чернігівщину, а тепер знову тікали за Дніпро, ховаючись від кріпацтва. У такім тіканні найчастіше і виявляється народна реакція. За посполитими стали виходити на правий берег і козаки. Таким робом на правім боці Дніпра незабаром зорганізувалися цілі полки. Перейшло туди навіть кілька чоловік із старшини, які щиро трималися давнього демократичного напрямку і не могли зжитися з новим режимом. Найголовнішими з таких були: Семен Палій, полковник білоцерківський, Самусь, Абазин, Іскра та інші. Я не буду розказувати в подробицях, але зауважу тільки, що це була колонізація цілком демократична. Ця так звана Паліївщина мала на меті збагачувати не себе, а народ. Ці полковники дбали про залюднення краю на підставі давніх козацьких прав без жодного шляхетства та кріпацтва, і через те люди охоче йшли до них із лівого берега. Мазепа радий був би знищити цю колонізацію, та московський уряд, бажаючи заховати добрі відносини із Польщею, не дозволив Мазепі встрявати до тієї справи. Нарешті йому трапилася пригода помститися на цій демократичній козаччині: під час великої Північної війни Мазепа викликав Палія на раду в Бердичеві (1704) та замість ради заарештував його.

Дуже чудно наскочив Мазепа на таку реакцію утретє. Протест цей з'явився серед молодої старшини. Це був рух крайнього демократизму, але дуже слабий. На чолі цього руху стояв Петрик, наскільки можна дізнатися, непризнаний син гетьмана. Він був військовим канцеляристом. Цей ранг дуже важний: коли перевести на сучасні ранги, то у нас відповідає він членові ради міністрів. Цей Петрик кинув Мазепу і об'явив народові, що треба стати проти старшини і панів, а вкупі з тим і проти московського уряду, що підтримував їх. Для цього він зробив спілку із кримським ханом. До Петрика пристали Орельські сотні, остання колонізація на лівому березі з Брацлавщини, що зайняла землі між Ворсклою і Ореллю. Але Петрик програв справу. Мазепа вийшов із військом, у битві під Перевoлочною Петрика вбито, а орельських сотників заарештовано і вислано до Батурина. Там військова рада засудила їх на смерть.

Все лихо Мазепи залежало від того, що він ігнорував народні інтереси, а може, не розумів їх, а мріяв тільки про установлення на Україні аристократичної держави. Коли б Мазепа не був засліплений цією ідеєю, народ був би підпер його.

Розв'язка цієї справи всім відома. Мазепа думав, що для здійснення його мети найкращим моментом була шведська кампанія. Він дочекався тієї хвилини, коли Карл XII пішов на Польщу, заманив його на Україну, в певній надії на те, що Україна зробиться самостійною державою, коли побіда дістанеться шведам. Як відомо, справа скінчилася дуже нещасливо, та й не могло бути інакше. Мазепу постигла кара за те, що не зважав на народні бажання. Мазепа перейшов до Карла зі всією старшиною; тільки два полковники не пішли за ним. Прості ж козаки і народ не послухалися старшини і підтримали Петра через те тільки, що гетьман із навісною старшиною передалися Карлові. Перша-таки баталія під Полтавою (1709) положила край замірам Мазепи. Мазепа і вся козацька старшина мусили тікати з Карлом до Бендер. Зрада старшини дуже образила властолюбного царя Петра І, котрий теж більше звертав уваги не на народну масу, а на привілейований стан. Загальними карами над краєм він постановив позискати своє право. Починається дуже лютий для України період царської помсти. Скорочується крайова автономія: і гетьмана, і полковників тепер уже призначає царський уряд, причому половина полковників – із великоросів. Крім того, починається безмірна роздача земель фаворитам та царським підручним. Оскільки щедра була та роздача, досить згадати, що одному тільки Меньшикову подаровано у спадкове володіння Гадяч, Батурин і Почеп з їх округами, майже три сучасні повіти. Такі ж земельні багатства отримали також Шереметєви, Шафірови, Протасєви й інші росіяни.

Народна маса почула царську помсту в так званих лінійних і канальських роботах і. Лінійну роботу провадив Петро для того, щоб захистити свої границі від татарських нападів. Він задумав утворити тут фортифікаційну лінію цілою системою земляних валів. Для козаків була це досить прикра і тяжка повинність, але там принаймні козаки працювали в степу, у привичних обставинах і ще до того літом. Далеко гірша для них була друга повинність, канальська робота. Від 20 000 до ЗО 000 козаків щороку викликав Петро на службу на північ, до Ладозького озера, де в той час він проводив великі канали. Всі ці канали мусили робити козаки. На цій важкій роботі, до того ж у непривичному суворому північному підсонні, більшість козаків гинула від нужди, голоду й холоду, і додому поверталося часом не більш як 40 %. Тим-то й не диво, що й досі зосталася у народній пам'яті ця канальська робота.

Після Мазепи гетьманом наставлено чоловіка доброго, тихого, але зовсім нездатного, зате покірливого урядові, Івана Скоропадського (1708-1722), одного з тих полковників, що задля браку рішучості й переконань не пішли за Мазепою. Скоропадському жалко було своїх земляків, він не раз слізно умоляв уряд змилуватися над народом, але на його благання ніхто не звертав уваги: всі знали, що він чоловік слабкої волі, який ніколи не зважиться на одвертий протест.

Після смерті Скоропадського знайшлася купка старшини більш енергійної, яка обурювалася на утиски уряду і стояла за автономні права України. Але в неї була своя слабка сторона: всі вони були люди багаті, самі вони і предки їх усякими правдами і неправдами нагарбали собі козацьких земель, і через те вони не мали популярності серед простого народу. Ця група із наказним гетьманом Павлом Полуботком на чолі звернулася до уряду із різким протестом за нарушення пактів. Московський уряд відповів їм дуже політичне: він сам поставив їм питання, по якому праву старшина володіє землями козаків. Цим уряд привабив до себе ввесь простий народ, котрий сподівався, що уряд визволить його від влади панів. Коли протести цієї групи старшини зробилися різкими, ЇЇ арештовано, оскаржено в Петербурзі за зраду і розвезено по різних фортецях та тюрмах.

Після Полуботка нового гетьмана і не вибирали, а уряд над Україною доручено Малоросійській колегії (1722-1727), в котру входило 6 козацьких старшин і московських штаб-офіцерів. На чолі цієї колегії поставлено Вельямі-нова-Протасєва і. Таким робом, голосів у українців і великоросів було нібито рівне число, але рівність та була тільки фіктивна, бо українська старшина не мала жодної сили ані авторитету, а за росіянами було військо. Крім того, колегія управляла так, як веліли їй потайні інструкції центральної влади, між тим українська старшина цих інструкцій не знає, вони відомі великоросам тільки.

Малоросійська колегія проіснувала декілька тільки літ, до року 1727-го. При Петрі II її скасовано. Петро II, чоловік молодий, стояв за стародавніми звичаями. Всі його інстинкти простували до того, щоб культуру Московської держави повести національним шляхом. Через те зараз після того, як він став царем, ми бачимо крутий поворот до давніх порядків. Щодо України, так там скасували вищезгадану колегію, ослобонили тих товаришів Полуботка, що ще лишилися в живих, і дозволили вибрати нового гетьмана.