Текст книги "День народження (на украинском языке)"

Автор книги: Владимир Кашин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

_Еврика._ Не скажеш зараз, скажеш на допитi.

Таня продовжує мовчати.

_Еврика_ (до Геннадiя). Я правильно кажу, товаришу слiдчий?

_Геннадiй._ Залишимо ваше питання поки що вiдкритим... Отже, я запитую. Вiктор чимось заважав вам? Робив зауваження?..

_Магнiтофон._ Робив.

_Геннадiй._ Якi?

_Магнiтофон._ Мовчки. Очима.

_Геннадiй._ Погляд можна було б i пробачити. От i у мене, сказали, очi неприємнi, алюмiнiєвi.

_Санько-Чорний._ Ви – слiдчий. Вам i з такими очима можна ходити. А вiн – що?!

_Геннадiй._ Кожна людина трохи слiдчий. Природна цiкавiсть робить людину дослiдником, можна сказати – слiдчим... Це – людська властивiсть.

_Магнiтофон._ Товаришу слiдчий, ви самi – молода людина, зрозумiйте... Як це вам пояснити?.. У життi iнодi настає такий антракт, коли замовкають баси i валторни, вимикається свiтло, i люди танцюють, прислухаючись лише до ритмiв своєї душi... А цей, вперше допущений у товариство, двiчi вмикав нам свiтло... Ви розумiєте двiчi!

_Лада._ Правда, що двiчi. Я запам'ятала.

_Геннадiй._ Чому вмикав? Може, якiсь причини були?

_Еврика._ Якi причини?! Пуританство.

_Санько-Чорний._ Вiн ще й музику хотiв вимкнути...

_Таня._ Почекайте... Здається, вiн щось намагався сказати.

_Еврика._ Сказати, що мода на темнi танцi минула. Або що це некультурно.

_Магнiтофон_ (до Еврики). Звiдки ти знаєш? Тебе ж тодi, здається, не було в кiмнатi.

_Денис._ Менi було незручно перед друзями за його поведiнку.

_Санько-Чорний._ Та вiн просто перебрав. Не промах випити на дурняк.

_Денис._ Чого "на дурняк"?! Коли я запросив його, вiн сказав: "Хвилинку!" – i вибiг у гастроном. Принiс пляшку вина.

_Лада._ Правда. Але наш Бiлий узяв ту пляшку "бiомiцину" двома пальцями i вiднiс на кухню, у вiдро. "Мужчини таке не п'ють, – сказав вiн, – тiльки алкашi i жебраки!" – "Мужчини, може, й не п'ють, вiдповiв Вiктор, – а тобi, пацан, i такого не можна".

_Геннадiй._ I що було далi?

_Лада._ Нiчого. У Бiлого тiльки почервонiли вуха, i вiн замовк. У нього вуха завжди червонiють, коли хвилюється.

_Геннадiй._ Але смiливо напав на чужого?

_Магнiтофон._ Бо Еврика сказав, коли той вибiг: "Денисе, що це за тюлька, стрижена "пiд бокс"... А Бiлому бiльше нiчого й не треба було...

_Геннадiй._ Ну, стрижений... Он i в Дениса коротке волосся.

_Санько-Чорний._ А що такого, товаришу слiдчий, коли довге?! Це – не злочин. Менi волосся богом дане, як руки, як ноги, як очi, i нехай росте, скiльки може. (Показує рукою до пояса). Аж сюди (показує на колiна), сюди (нахиляється до землi) i сюди!.. Я себе тiльки так бачу, так вiдчуваю, так розумiю. З волоссям. Без нього буду я – не я!

_Геннадiй._ Отже, що було пiсля того, як Вiктор намагався увiмкнути свiтло?

_Лада._ Усiм набридла ця мишача вовтузня у квартирi, i ми пiшли на танцмайданчик.

_Геннадiй._ I Вiктор?

_Лада._ Нi.

_Геннадiй._ Чому?

_Лада._ Вiн хотiв ув'язатися за нами. Але на сходах Чорний таки не витримав i трошки постукав його головою об стiнку.

_Майя_ (здивовано). Нiчого собi! I ви всi спокiйно дивилися, як б'ють людину головою об стiнку?! I тепер спокiйно про це говорите?!

_Еврика._ Зараз я готовий заридати, дiвчино Майя. Але що це дасть?..

_Лада_ (до Майї). Ви краще сидiть там i не втручайтесь.

_Санько-Чорний._ Ну, постукав, ну... У всiх руки чесалися. Але мене вiн першого штовхнув.

_Таня._ Його штовхнули на тебе.

_Лада._ Вiн i сам на ногах не тримався. Щось белькотiв... I пiсля цього десь зник. А ми всi пiшли на танцмайданчик...

_Таня._ Нi, не всi. Олi не було. Вона теж десь зникла.

_Еврика._ Тепер ясно "де"? З ним пiшла, з цим Вiктором.

_Таня._ Що ти! У неї скоро весiлля! Їй, мабуть, набридло з нами, без свого Єдиного...

_Еврика._ Вона теж не була тверезою, товаришу слiдчий.

_Геннадiй._ А коли цього вечора Вiктор знову з'явився у вашiй компанiї?

_Санько-Чорний._ Вiн прийшов на площадку вже iз своєю компанiєю.

_Геннадiй._ I як почалася бiйка?

_Еврика._ Вiн був агресивно настроєний i почав чiплятися до наших дiвчат.

_Геннадiй._ А хто перший з ним завiвся? Знову Чорний?

_Санько-Чорний._ Нi, нi, не я.

_Геннадiй._ А хто ж?

Усi мовчать.

_Геннадiй._ У кого в руках був нiж?

Усi мовчать.

_Геннадiй._ Не раджу мовчати. Все одно довiдаємось.

_Санько-Чорний._ Як?!

_Геннадiй._ Простiше простого. Нiж зараз на експертизi, у всiх вас знiмуть вiдбитки пальцiв i установлять, хто тримав його останнiй.

_Магнiтофон._ Якщо так просто, то навiщо це розслiдування?

_Еврика_ (раптом до Санька-Бiлого). Постав чарку назад!

_Геннадiй._ Щоб з'ясувати мотиви. I дати можливiсть злочинцю самому признатися.

Санько-Бiлий, ставлячи чарку, перекидає тарiлку на пiдлогу.

_Еврика._ Телепень!

_Санько-Бiлий_ (до Геннадiя). Я пiду руки помию. Можна?

_Геннадiй._ Чого ж. Iди, мий.

Санько-Бiлий виходить.

_Геннадiй._ Навiщо ви споюєте хлопця?

_Еврика._ Нiхто не споює. Це тiльки сьогоднi йому воля, заради свята.

_Лада_ (насмiшкувато). У Бiлого зараз перiод самоствердження.

_Магнiтофон_ (до Лади). А ти чого мучиш хлопця? (До Геннадiя). Цей дурник по вуха закохався в неї, а вона ного навмисне дратує. До слiз.

_Лада_ (обурено). Потрiбне менi це щеня?

_Майя._ Та хiба тiльки малому треба стверджуватися у життi. Справа не в роках.

_Магнiтофон._ Маєте рацiю, Майя. У кожного це по-своєму. Ось хоч би наша Лада. (До Лади). Скiльки я тебе, красуне, знаю – вся твоя багата фантазiя працює на феєрверки. Коли не збиваєш кого-небудь з нiг якимсь вибриком, то почуваєш себе обiкраденою. Хiба не так?

_Лада_ (ображено). Яке глибоке спостереження!.. Спасибi, хоч не обпльованою...

_Санько-Чорний._ Я теж, мабуть, ще росту, тому що у снi все лiтаю... лiтаю...

_Таня._ А наяву все нижче падаєш... З нас усiх, мабуть, тiльки Еврика вже ствердився. Але, можливо, я його просто не розумiю...

_Магнiтофон._ А що його розумiти?! Еврика типовий алкоголiк. У цьому званнi вiн уже давно утвердився.

_Еврика._ Це в мене спадкове. Батько помер вiд запою.

_Магнiтофон._ У тебе ж i мати була.

_Еврика._ Матерi не було.

_Санько-Чорний._ Ги-и!..

_Еврика._ Не пам'ятаю її. Можливо, мала крильця. Як зозуля... А що, є претензiї до мене?

_Магнiтофон._ Нi, єдина людина серед нас, котра доказує себе дiлом, – це Денис. Лада. А Таня?..

Магнiтофон мовчки знизує плечима.

_Лада_ (до Магнiтофона). Коли вже почав, говори пiдряд. (До Геннадiя). Це ж як ота гра у брехню. Треба казати правду, щоб побачити, хто бреше. Отже – Таня.

_Магнiтофон._ Що про неї сказати. Про неї – нелегко. Надто вона правильна, калiграфiчна, як пiдручник чистописання. Вiд того i здається далекою, майже нереальною.

_Еврика._ Досi її й справдi немов вiдгороджував вiд нас паркан iз непiдкупної чесностi i порядностi... Але ось ця iсторiя з Вiктором вселила менi тепер деякi сумнiви (до Танi). Слухай, може, вiн чiплявся до тебе на танцмайданчику, липнув, а ти просто оборонялася i ненароком... По закону за оборону не судять... Особливо якщо дiвчина... Адже так, товаришу слiдчий?.. Якщо, звичайно, була межа...

Таня мовчить.

_Еврика._ Говори!

_Таня_ (нi до кого не звертаючись). Менi холодно. (Обiймає себе руками).

_Магнiтофон_ (до Еврики). Не чiпляйся до Танi!

_Еврика._ А ти, либонь, чи не закоханий в неї, як Денис?

_Денис_ (схвильовано). Я тож прошу тебе, Еврико. Облиш свої жарти. Тут справа серйозна.

_Лада._ А про себе Магнiтофончик забув iз скромностi?

_Магнiтофон._ Себе не видно без дзеркала. (До Геннадiя). I взагалi, товаришу слiдчий, чи не здається вам, що вже почалося у нас словоблудство. Це з переляку, мабуть...

_Геннадiй._ Я не кваплюся. Поговорiть. Так потроху всi нарештi й познайомитеся по-справжньому. (До Лади). Ладо, а де ви працюєте?

_Лада_ (пихато). У Будинку моделей. Демонстранткою. (Пiдводиться, повертається). Хiба не видно?

_Еврика_ (до Геннадiя). Лада працює красунею. їй пощастило в життi. Можемо всi вiдрекомендуватися, якщо цiкаво. Я, наприклад, скромний службовець з книжкової бази... Магнiтофон – годинникар. Маленьке вiконечко у великий свiт з вивiскою: "Гарантiя на шiсть мiсяцiв..."

_Геннадiй._ З Денисом давно знайомi?

_Еврика._ Як вам сказати? Не дуже.

_Геннадiй_ (до Магнiтофона). А ви?

_Магнiтофон._ Скоро чотири роки. З армiї. Нашi лiжка поряд стояли.

_Денис._ З того часу i дружимо. Цей дивак завжди виручав мене. Iнодi через це сам потрапляв у халепу i вiдсиджував на гауптвахтi. I замiсть мене добровiльно нужники чистив. Дивна людина! Загадка природи.

_Магнiтофон._ Нiчого ти, Денисе, так i не зрозумiв. (До Геннадiя). Вiн привiз iз собою кiлька своїх фiгурок. У нього ж золотi руки. I щоб я дозволив рукам, якi вирiзали Кентавра, нужники скребти!

_Геннадiй_ (до Магнiтофона). А чому вами займався карний розшук?

_Денис._ Справа давня. Його годинникова артiль оркестру, звичайно, не мала. В iншi оркестри чужу людину не приймали. От вiн i вирiшив свiй створити, iз вiльних хлопцiв... Але iнструментiв немає, грошей так само. Хотiв у багатих клубiв тим часом позичити. Непомiтно... Але тут мiлiцiя втрутилася...

_Геннадiй._ Музична крадiжка?

_Магнiтофон._ У всякому разi, до суду справа не дiйшла.

_Еврика._ Дзигарики-ходики на поруки взяли.

_Санько-Чорний_ (пiдхоплюється, з викликом). Задля повного комплекту, товаришу слiдчий, я – дармоїд! Уже другий тиждень. А що?! По закону можна тимчасово не працювати!

_Лада._ Нате i мої п'ять, щоб було – десять! Не вибрикуй. Сядь.

_Геннадiй._ А де там ваш Бiлий подiвся? Денисе, пiди-но поглянь.

Денис виходить.

_Санько-Чорний._ Вiн, мабуть, вирiшив за одним рипом i душ прийняти.

Раптом за дверима щось падає, звiдти долiтав несамовитий крик Дениса.

_Денис._ Щеня! Iдiот! Додумався! Йолоп малахольний! (Втягує за комiр Санька-Бiлого до кiмнати, трусить його, продовжуючи кричати. Замахується кулаком). Я тобi зараз як врiжу! Я тебе навчу вiшатися, лушпайка, сопляк! Теж менi – самогубець знайшовся. Ох, iдiот який!.. (Випускає його з рук).

Санько-Бiлий знесилено стоїть серед кiмнати.

_Денис_ (збуджено, до всiх). Заходжу у ванну, а вiн вже вилiз на табуретку, i вiрьовка на шиї... Руки йому помити! (Знову замахуеться на Санька-Бiлого). Убив би гада!

_Геннадiй._ Облиш його.

_Санько-Чорний_ (пiдхоплюється, жахаючись). Бiлий, так, значить, це ти... ти – Вiктора!..

Санько-Бiлий раптом починає несамовито ридати. Його садовлять за стiл. Усi мовчать.

_Майя_ (наливає склянку води). На. Випий води.

_Санько-Бiлий_ (п'є i, впавши головою на стiл, знову ридає).

_Лада._ Я ж казала що кiнець кiнцем вiн сьогоднi зареве!

_Магнiтофон_ (зло). Досить, Ладо! (Смикнувши, знiмає парик з її голови). Може, оце заважає тобi говорити по-людськи.

_Лада_ (вихоплює з рук Магнiтофона свiй парик, розлючено). Хамло! (Мало не плачучи). I всi ви тут хами! Не хочу бiльше вас бачити (пiдхоплюється i йде до дверей).

_Магнiтофон._ Нехай iде. Набридла.

_Геннадiй_ (до Лади). Залишiться!

Лада покiрно сiдає у кутку на диванi, ховає парик у сумочку i починає причiсуватися.

_Геннадiй_ (до Санька-Бiлого). Перестаньте ревти i вiдповiдайте на мої запитання. Ви вдарили ножем Вiктора?

Санько-Бiлий продовжує схлипувати.

_Геннадiй._ Був у вас нiж?

_Санько-Бiлий._ Був...

_Геннадiй._ Ви взяли його з цього ременя? (Показує на ремiнь з ножами на стiнi).

_Санько-Бiлий._ Я не пам'ятаю...

_Геннадiй._ Як це не пам'ятаєте?

_Санько-Бiлий._ Я був п'яний. Дуже...

_Еврика._ Сп'янiла людина не може не тiльки точно оцiнювати свiй внутрiшнiй стан, але й наслiдки своїх вчинкiв.

_Денис_ (до Санька-Бiлого). Де ж ти напився?

_Санько-Бiлий._ Тут.

_Денис._ Як тут? Тобi не давали.

_Санько-Бiлий._ Еврика дав.

_Денис._ Неправда. Нащо брешеш? Еврика тобi нiчого не давав.

_Санько-Бiлий._ Ви нiчого не бачили. Коли свiтло погасили i всi танцювали.

_Еврика._ Ти щось, чоловiче, плутаєш. Сам, мабуть, крадькома налив собi.

_Санько-Бiлий._ А що ж такого, що ти налив? Ти ще сказав: "Пий, почувай себе мужчиною! Затирають тебе". А що такого?!

_Геннадiй._ Стаття така е. За споювання неповнолiтнiх. (До Санька-Бiлого). Нiж хто вам дав?

_Санько-Бiлий._ Я не пам'ятаю... Якийсь туман був у головi.

_Геннадiй._ А лiзти у бiйку була причина, Бiлий?.. Майте на увазi, сп'янiння не є пом'якшуючою обставиною. Навпаки. Розкажiть, що ви запам'ятали.

_Санько-Бiлий._ Вiн кудись Ладу тяг, i я його вдарив.

_Геннадiй._ Хто "вiн"?

_Санько-Бiлий._ Ну, Вiктор... На танцмайданчику.

_Лада_ (зло). Рятiвничок!

_Геннадiй._ Ладо, Вiктор i справдi вас кудись тяг?

_Лада._ Вiн, як тiльки прийшов на танцi, схопив мене за руку i сказав: "Вийдемо звiдси. Повинен негайно щось сказати тобi!" А вигляд у нього був!

_Еврика._ "Щось сказати"? Зрозумiло, чого вiн вiд тебе хотiв.

_Лада_ (до Еврики). Зрозумiло чи не зрозумiло, тiльки раптом навколо мене зчинилася штовханина. Пам'ятаєш? Ти ледве витяг мене з цiєї бiйки.

_Денис_ (до Еврики). Ну от. А ти тут Таню приплутав...

_Геннадiй_ (до Лади). I Вiктор нiчого вам не сказав?

_Лада._ Вiн не встиг.

_Еврика._ Ревнивець Бiлий, недовго думаючи, ударив його ножем... Ну тепер все ясно... (До Геннадiя). Всi iншi можуть бути вiльнi, товаришу слiдчий?

_Геннадiй._ Менi, на жаль, не все ясно. Зокрема, що ще трапилося тут, у квартирi. Перед тим, як пiшли на танцi.

_Санько-Чорний._ Яке це має значення тепер?

_Геннадiй._ Певно, має, коли я цiкавлюсь.

Дзвонить телефон. Нiхто не бере трубки. Всi мовчки дивляться на апарат. До телефону пiдходить Геннадiй.

_Геннадiй._ Слухаю... Так, Андрiю, це – я. Ти звiдки дзвониш?.. З лiкарнi?.. Добре. Зараз приїду. (Кладе трубку. До всiх). У нас дуже цiкава бесiда. Але мусимо перервати її. На пiвгодини. Всiх прошу залишатися в квартирi.

_Еврика._ Навiщо?

_Геннадiй._ У цiй квартирi у суботу було вчинено ще один злочин... I ми повиннi до кiнця у всьому розiбратися.

Геннадiй виходить. Згори раптом знову долiтають звуки фортепiано. Знову – "Собачий вальс".

_Магнiтофон_ (розгублено). Подумати тiльки: люди спецiально купують пiанiно, щоб мати змогу грати "Собачий вальс"...

Лада хапає з полицi металевий свiчник i з усiх сил б'є ним по трубi парового опалення. Звуки пiанiно обриваються.

Кiнець першої подiї

Подiя друга

Та сама кiмната. Той самий святковий стiл. Всi нерухомо сидять на своїх мiсцях у тих самих позах, як i в кiнцi першої подiї. Немає тiльки Геннадiя. Довга пауза. Еврика повiльно i розмiрено стукав виделкою по тарiлцi.

_Денис_ (раптом кричить Еврицi). За-мов-кни!!

_Еврика._ А я нiчого не сказав. (Перестає стукати).

Мовчанка. Магнiтофон пiднiмається i починає ходити по кiмнатi. Всi стежать за ним. Вiн пiдходить до полицi з книжками i дмухає на книжки.

_Магнiтофон._ Ну й пилюки зiбралося.

_Таня_ (до всiх, тихо). Що ж це робиться?.. Як же це?.. Який iще такий злочин?..

Мовчанка.

_Еврика._ I це називається друг дитинства? Менi жаль твого дитинства.

Мовчанка.

_Магнiтофон_ (продовжуючи ходити, бере в руки колоду карт i машинально перетасовує їх). Ось тобi i казенний дiм... Ось i благородний король... I рання дорога... Одним словом, оце тобi, бабусю, й Юрiя!..

_Денис_ (розгублено). Щось неймовiрне...

_Санько-Чорний._ Невже ще одне вбивство?!.

_Магнiтофон._ А тобi, Чорний, i передачi нiкому буде носити...

Санько-Чорний пiдхоплюється i мовчки прямує до дверей.

_Денис._ Ти куди?

_Санько-Чорний_ (зупиняється бiля дверей, обводить всiх поглядом). Менi з вами бiльше нiчого тут робити!

_Магнiтофон._ Нiхто звiдси поки що не вийде.

_Санько-Чорний_ (урочисто). Я вам бiльше нi в чому не вiрю. Хто ви такi зрештою?!

_Магнiтофон._ А ти хто?

_Еврика._ Вiн? Жалюгiдний боягуз. Дуже поширений у природi тип. Коли страшно – кусається першим. Краще випий i заспокойся. (Наливає йому i собi чарку). Одна з головних причин утворення неврозiв – так звана "конфлiктна ситуацiя". Пий!

_Санько-Чорний._ А може, я не хочу бiльше пити з тобою!

_Еврика._ Чому "зi мною"?

_Санько-Чорний._ Нi з ким не хочу!

_Магнiтофон._ В лавах жерцiв Бахуса починається розкол.

Колода вислизає з рук Магнiтофона, i карти вiялом лягають на пiдлогу. Нiхто їх не пiднiмає.

_Еврика._ Вiн нас не знає! Вiн нам не вiрить! (До Санька-Чорного). Так чому ти сюди ходиш?.. Хто тебе тягне?

Санько-Чорний мовчить.

_Еврика_ (пiдiймає пляшку горiлки). Може, вона, рiдненька? А крiм того, хлiб, сосиски, сир голландський та iнша гастрономiя. Одне слово, можливiсть надудлитися i нажертися за його рахунок (киває на Дениса). А цей ударник виробництва вколює, цей фiлантроп ладен поїти i годувати тебе, дармоїда, цiлими тижнями. Чорний, а ти сам розумiєш, що ти паразит, блощиця, нахлiбник?!. Що?! Не подобається? Чи, може, я помиляюсь, Денисе?

_Денис_ (знiяковiло). Нащо ти його так... Хiба справа в сосисках... I, зрештою, я сам знаю, з ким i як менi дружити.

_Еврика._ Денисе, я просто пояснив йому, що вiн являє собою на сьогоднiшнiй день i що його з тобою зв'язує. А ти вiзьми ще одну халтурку, щоб Чорний мiг повалятися тут i взавтра (показує на розкладушку у кутку). Будь ласка!

_Магнiтофон._ Якщо вже почали, засукавши рукава, боротися за справедливiсть, Еврико, не забудь i про таку дрiбницю: за чий рахунок у цьому домi з'являється трикляте вино i закусь для всiх. За рахунок того ж самого благодiйника i годувальника Дениса. Може, ти думав, що все з неба падає? Ти теж, до речi, не вiдмовляєшся. I вiд його кустарних подарункiв так само...

_Еврика._ Маг, я не думаю, що ми такi дрiб'язковi...

_Магнiтофон._ Ти перший почав – я продовжив. Легко бути широкою натурою за чужий рахунок... Ось Денис мовчить, але ж ми всi його боржники, Еврико. Тiльки якого бiса вiн усе це робить?!

_Денис._ Припинiть цi дурнi розмови.

_Еврика_ (до Дениса). Почекай! (До Магнiтофона). Поясню i це. Денис людина самотня. I ми його сiм'я...

_Майя_ (до хлопцiв). Пробачте, але чому ви говорите про присутню людину у третiй особi? Адже це неприємно. Негарно. Образливо!

_Еврика_ (не звертаючи на Майю уваги) ...Ми його сiм'я! Без нас вiн що?.. Бедуїн у пустелi. Обруч без дiжки.

_Денис_ (пiдхоплюється). А пiшли б ви всi!.. (Вибiгає з кiмнати).

Пауза.

_Таня._ Що ви робите?!. (Вибiгає услiд за Денисом).

_Магнiтофон._ Ти, Еврико, тут усьому бiда. (Пiдходить до вiкна i повертається до всiх спиною).

_Еврика_ (iронiчно). Ах, скажiть, будь ласка! Вовк та семеро козенят? Може, й ти козеня? (Показуючи на всiх по черзi, крiм Майї). I ти?.. I ти?.. I ти?.. I, може, саме це вас всiх зiгнало в одну полохливу отару? А як гадає стороння дiвчина Майя?

_Майя._ Я справдi людина стороння, випадкова, i не знаю, що вас гуртувало ранiше... Але в цей момент, зараз, об'єднує звичайнiсiнький страх.

_Еврика._ Чого нам боятися, дiвчино Майя? Кiнця свiту? Страшного суду?

_Майя._ Може, й суду, але я говорю не тiльки про злочин i вiдповiдальнiсть за нього. Це – страх елементарний, як гранчаста склянка. Я говорю про iнше: ви всi боїтесь, щоб вашi невисловленi думки не прочитав сусiд по столу. Боїтесь, що справжнє нутро кожного зараз вивернуть, як кишеню, i всi вашi "цiнностi", весь ваш особистий капiтал буде виставлено напоказ. Це було б дуже прикро, особливо для тих, хто виявиться сьогоднi нi в чому не винним.

_Лада._ Жахливий вечiр!

_Магнiтофон._ Загибель Помпеї...

Входить Денис, за ним Таня. Денис пiдходить до столу i наливає собi вина.

_Таня_ (пiдходить до Магнiтофона). Вiн сказав: через пiвгодини... А вже бiльше минуло...

_Магнiтофон._ Скучила за ним?

_Таня_ (до Магнiтофона). Я тебе благаю, Володю... Щось дике тут вiдбувається... Зроби що-небудь... щоб усе знову стало на свої мiсця...

_Магнiтофон._ Гаразд. Спробую... (До всiх). Все ж таки, хлопцi, що мав на увазi слiдчий? Про який iще злочин могла йти мова? Давайте самi розберемося, поки його нема.

_Еврика._ А що розбиратися? Денисе, ти цього Геннадiя добре знаєш? Вiн не мiг взяти нас на пушку? Як лопухiв.

_Денис._ Не думаю. Вiн не такий. Але тут, у квартирi, нiчого не могло статися! Маячня якась!..

_Таня._ Всi були на очах, разом... Хоч, правда, тiльки в кiмнатi.

_Еврика._ Виходили, звичайно, на кухню... Але квартири нiбито не залишали.

_Магнiтофон._ Давайте встановимо, хто куди виходив i що робив. Послiдовно. Хвилину за хвилиною. Крок за кроком.

_Лада._ Спитайте Бiлого: може, вiн щось встиг i тут накоїти. А ми будемо голову собi сушити, розбиратися.

_Денис_ (зло). Ну, Бiлий, кажи! (Штовхає його у бiк).

Санько-Бiлий щось невиразне белькоче, мукає.

_Майя._ Вiн же не в собi. Навiть не чує нiчого. Зовсiм втратив людський вигляд. Покладiть його де-небудь.

Еврика пiдводить Санька-Бiлого i влаштовує на розкладушцi у кутку. Пiдкладає йому пiд голову подушку.

_Санько-Бiлий_ (вiдштовхує Еврику). Iди... (Заривається головою пiд подушку i повертається обличчям до стiнки).

_Магнiтофон._ Давайте згадаємо той вечiр.

_Денис._ Ми повернулися з кiно: я, Таня i Оля. Це було десь о восьмiй. Потiм прийшов Чорний. За пiвгодини всi зiбралися. Ну, випили. А потiм цей Вiктор з'явився... Та ви самi все не знаєтє... Iще пили. У фанти грали, танцювали...

_Лада._ А, до речi, Магнiтофон сам перший i зник. Ще перед фантами.

_Еврика._ Так, так... пригадую... Довгенько тебе не було. За сигаретами бiгав?

_Магнiтофон._ Нi.

_Еврика._ Але ж виходив з кiмнати?

_Магнiтофон._ Навiть з квартири. Та злочину нiякого не вчинив. Навпаки, захищав справедливiсть.

_Санько-Чорний_ (гiрко). Умгу!..

_Еврика_ (до Магнiтофона). А як ти доведеш, що нiякого злочину не вчинив?

_Магнiтофон._ У мене є свiдок.

_Еврика._ Хто?

_Магнiтофон._ Ось – Чорний.

_Таня._ Ага! Чорний теж тодi зник i у фанти навiть не грав.

_Еврика_ (скептично). Який свiдок! Я його у ваннi знайшов.

_Денис_ (до Санька-Чорного). А чого ти раптом у ванну полiз?

_Санько-Чорний._ Хотiв скупатися.

_Лада._ Не бреши!

_Санько-Чорний._ Ну, значить, хотiв вiдкрутити ванну i продати "налiво".

_Еврика._ Дивлюсь, а вiн хропе у сухiй ваннi, голий, в самих трусах. Добре, що хоч воду забув пустити.

_Магнiтофон._ Коли ти його там знайшов? Пiсля фантiв? Це коли уже всi танцювали. А ми з ним iз кiмнати виходили ранiше.

_Денис._ Так ви разом десь тинялися? Оце новина!

_Лада_ (до Санька-Чорного). Того ти хотiв зараз утекти (передражнює). "Я вас не знаю! Я вас не хочу!.." Значить, совiсть нечиста. Куди ви ходили?

_Санько-Чорний._ Не ходили, а їздили... тобто пiдiймалися...

_Еврика._ Як це – "пiдiймалися"?

_Санько-Чорний._ У лiфтi...

_Денис._ Каталися, дiтоньки?

_Лада_ (зло). "Дiтоньки"! Нахлисталися!..

_Санько-Чорний._ Вiн мене вивiв на сходи, посадив у лiфт i повiз на останнiй поверх.

_Денис_ (похмуро, до Магнiтофона). Для чого ти його вiз?

_Магнiтофон._ Я вже сказав – заради справедливостi.

_Лада_ (нервово до Магнiтофона). Ти будеш розповiдати чи нi?

_Магнiтофон._ Та не треба цього ворушити. Дурна iсторiйка.

_Таня._ Кажи!

_Магнiтофон_ (знизуючи плечима). Ну, якщо хочете... Чорний, розказуй...

_Санько-Чорний._ Та що тут розказувати! Ну повiз мене нагору, ну, дав по мордi, ну...

_Денис._ За що?

_Санько-Чорний._ Значить, було за що.

_Еврика._ А знаєте, це схоже на правду. Чи не той самий це злочин, на який натякав слiдчий? Бити людину у безпорадному станi, коли вона через своє фiзичне або психiчне знесилення не може чинити опiр, є карним злочином.

_Денис._ Я не думаю, що це стосується п'яних. I Маг також не був тверезий.

_Магнiтофон._ Я йому дав кiлька ляпасiв – i все. З виховною метою.

_Еврика._ Для цього не треба везти людину на останнiй поверх.

_Магнiтофон._ Я боявся, що вiн завищить. Не хотiв, щоб Денисовi неприємностi були вiд сусiдiв.

_Лада._ Ну i як: завищав?

_Магнiтофон._ Нi, мовчки облизнувся... Але тепер, сподiваюсь, бiльше не буде говорити непристойностi про наших дiвчат. А вже пiсля цього вiн, може, й пiшов у ванну – прополоскати душу. А я повернувся до компанiї. Еге ж, Чорний?

_Санько-Чорний._ Умгу.

_Денис._ Значить, Маг i Чорний вiдпадають. Хто iще виходив?

_Лада._ До речi, ти теж на мiсцi не сидiв, бiгав по квартирi.

_Денис._ Але ж я господар. В мене – обов'язки: то попiльничку витрусити, то з пляшками розiбратися, то...

Несподiвано дзвонить телефон. Нiма сцена.

_Денис_ (бере трубку злякано). Так... Веприк слухає... Клуб? Який клуб? (Повертається до друзiв i робить заспокiйливий жест. Зовсiм iншим тоном). Це не клуб!.. Ах, ви – клуб!.. Ясно... Оздобити? Гаразд... Можна. Можна рiзьбу зробити... Iнктрустацiя, звичайно, теж приємна рiч... Що-що?.. Рiзьба завжди доречна!.. Не розумiю... Сосновi рами? Каркаси?! Якi каркаси?!! (Гнiвно кидає трубку).

_Магнiтофон._ Знову кличуть цвяхи у дошки забивати? Такого майстра! Iдiоти!

Знову дзвонить телефон. Денис не хоче брати трубку, гiрко знизує плечима: "Що я їм, шабашник який-небудь..."

_Магнiтофон_ (бере трубку). Нi, не перервали... Нi, майстер з вами не буде розмовляти... Вiн зайнятий – Венеру Мiлоську зараз рiже. На весь зрiст... Не розумiєте?.. Мiлоську, кажу... А рами самi навчiться збивати. Так-так? Дуже просто: молоток i жменя цвяхiв... Чао! (Кладе трубку. До всiх). Отже, продовжимо. Денис теж вiдпадає. Бiлий нiкуди не виходив. Єдиного зовсiм не було того вечора. Залишається Еврика. Наскiльки я пам'ятаю, Еврика виходив з Олею.

_Еврика_ (iронiчно). Чiпка в тебе пам'ять. Це було тодi, коли я витягав з ванни Чорного, наприкiнцi фантiв. Ти ж сам був "самоваром" i присудив нашим фантам поцiлуватися.

_Магнiтофон._ Для цього не обов'язково йти у ванну кiмнату.

_Еврика._ А може, вона соромилася при всiх.

_Лада._ Щось довгенько ви там цiлувались. З пiвгодини.

_Таня._ Скористався, що Єдиного не було!

_Еврика._ Якi пiвгодини? Може, пiвхвилини. А ти що з хронометром стежила?

_Лада._ Нi, пiвгодини. Я точно знаю. У мене якраз заболiла печiнка, i я випила лiки. А вони тiльки через двадцять хвилин бiль знiмають. А вас з Олею все не було...

_Еврика._ А ти нiде не занотувала, скiльки часу я витягував Чорного з ванни, одягав. Може, всi двадцять хвилин.

_Лада._ I не тiльки цi двадцять хвилин. Потiм ще прийшов Вiктор, всi танцювали, i вiн вмикав свiтло. А тебе все ще не було...

_Таня._ Ой!..

_Денис._ Що "ой"? Що?

_Таня._ Ой, якi ж ми дурнi!.. Як же це вiдразу не спало менi на думку! Все ж так просто.

_Денис._ Не тягни за душу.

_Таня._ У квартирi були тiльки ми. I якби стався тут злочин, то хтось би iз нас потерпiв. Все iдiотськи просто! Ми знову тут – i всi живi й здоровi.

_Лада._ Крiм того Вiктора. Але убивцю знайдено. Правильно, Таню.

_Денис._ А Оля?

_Санько-Чорний._ Що "Оля"? Адже дiвчата не беруться до уваги. Якi з них можуть бути злочинцi!

_Денис._ Я питаю, де Оля? Чому не прийшла сьогоднi? Навiть по телефону не поздоровила.

_Таня_ (пiдхоплюється). Справдi! Оля тодi теж десь зникла. Може, це з нею щось трапилося?!

Мовчанка.

_Еврика_ (роздумливо). Що з нею могло статися...

_Таня._ Я так бiльше не можу, треба подзвонити Олi i все з'ясувати. (Пiдбiгає до телефону).

_Еврика._ Не треба.

_Денис_ (пiдводиться). Я сам подзвоню. (Починає набирати номер).

_Еврика_ (теж пiдходить до телефону i кладе руку на важiль). Не треба, я сказав!

_Денис._ Чому?!

_Еврика._ Не чiпайте. Я знаю, що говорю...

_Санько-Чорний._ Вiн щось знає!!

_Лада._ I приховує вiд нас?!

_Магнiтофон._ Тут щось не так... Ану кажи!

_Еврика._ Не хотiлося говорити, адже Ольга – наречена. Але ви мене примушуєте...

Пауза.

_Таня._ Ой, почекай!.. Може, й справдi не треба зараз...

_Еврика_ (роздумливо). Та, мабуть, все ж таки треба. Я вагався, не хотiв компрометувати Ольгу. Але тепер скажу – злочин був.

_Таня._ Оля – i злочин?!

_Еврика._ Злочинець – Вiктор. Той самий Вiктор. Користуючись тим, що Ольга сп'янiла, вiн намагався... Ну, зрозумiло... I до Лади потiм на танцях чiплявся... Манiяк!

_Магнiтофон._ I ти це бачив?!

_Еврика._ Розповiм все по порядку. Пiшли ми з Олею спершу на кухню. А там Вiктор сидить, смалить сигарету... Заглянув я у ванну кiмнату. Там – Чорний хропе. Поки приводив його до пам'ятi, випихав на сходи, ставив пiд стiнку, щоб вiн прочумався на свiжому повiтрi, цей Вiктор почав залицятися до Олi. Повертаюся, дивлюся – Ольги на кухнi вже немає, Вiктора теж. I чую раптом крик у ваннiй кiмнатi. Смикнув за дверi, замкнено...

_Денис._ А чому ми не чули крику?

_Еврика._ У вас тут гримiла музика!.. Значить, смикаю дверi, стукаю, нiякого результату... Ольга там плаче, кричить. Ну, я зiрвав гачок, вирвав Ольгу з його рук i дав цьому Вiктору в морду.

Пауза.

_Денис._ Чого ж ти вiдразу нам не сказав?!

_Еврика._ Заради Ольги.

_Денис._ Певно, тому у Вiктора був такий божевiльний вигляд, коли вiн прибiг i став вмикати в кiмнатi свiтло.

_Майя._ Нi, товаришi. Злочинець не став би у такий момент вмикати свiтло. Навпаки.

_Магнiтофон._ Звичайно, вiн вiв би себе iнакше.

_Еврика._ Вiн був п'яний i лiз на рожен. Йому хотiлося скандалу, бiйки. Особливо пiсля того, як я йому врiзав. Або просто хотiв засвiдчити свою присутнiсть у кiмнатi, створити собi алiбi.

_Магнiтофон._ Ти, до речi, повернувся пiзнiше вiд нього...

_Еврика._ Я заспокоював Ольгу. Вона ридала, плаття в неї було подерте, i вона побiгла додому... Тепер злочинець убитий... Мабуть, це мав на увазi слiдчий, коли сказав про другий злочин...

_Лада._ Оце так... Ми нiчого не чули i навiть не здогадувалися!

_Денис._ А я думав, хто у ваннiй кiмнатi гачок одiрвав?!. До речi, Чорний, ти усе ще стояв на сходах, коли пiшла Оля?

_Еврика._ Чорний на той час уже сповз по стiнцi i спав навпочiпки у кутку. Я знову його розбудив i упхав у кiмнату, поки Оля на кухнi приходила в себе... Вiн нiчого не бачив... Тепер ви розумiєте, чому я не хотiв, щоб дзвонили Ользi. Не слiд травмувати людину. I давайте умовимося: я вам нiчого не говорив, ви нiчого не знаєте. I слiдчому не треба цього знати. Зробленого не повернеш, а злочинця вже покарано...

_Магнiтофон._ Й справдi, де ж подiвся той слiдчий?

_Таня._ Може, подзвонити у прокуратуру?

_Санько-Чорний._ Здурiла!

_Денис._ Ви ж чули – вiн у лiкарнi.

_Санько-Чорний._ А я не можу бiльше тут сидiти. На мене стеля давить!

_Денис._ Давайте змiнимо обстановку. Ходiмо на кухню пити каву.

_Санько-Чорний._ Каву?! Годиться!

Санько-Чорний пiдхоплюється i виходить, за ним iдуть усi, крiм Майї, Лади та Санька-Бiлого, який i далi лежить на розкладушцi, зарившись головою пiд подушку.

Пауза.

_Лада_ (поволi пiдводиться i пiдходить до Санька-Бiлого, якийсь час мовчки дивиться на нього, цiдить крiзь зуби). У-бив-ця...

Санько-Бiлий нiяк не реагує на це.

_Майя_ (спокiйно). Вiн ударив Вiктора, захищаючи вас, Ладо.

_Лада._ А чого ви радiєте?

_Майя._ Я не радiю.

_Лада._ Не ваше засипалось, не ваше i мелеться. I що взагалi ви тут робите? Чого стовбичите i вуха розпустили? Приємно ритися у чужiй бруднiй бiлизнi?!

_Майя._ Я не можу пiти. Слiдчий сказав нiкому з квартири не виходити.

_Лада._ Тебе це не стосувалося! (Тупає ногами). Забирайся геть! Негайно!..

_Майя._ А тепер я сама не хочу.

_Лада._ А-а, може, ти теж з прокуратури, шпигуєш тут?! Хто ти така?!