Текст книги "Чорний вершник"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Старшини були налякані. Гетьман жартувати не любив: дізнається – враз комусь пропише сотню київ!

– Ходімо з нами! – смикнув один Звенигору за рукав.

– Куди?

– Як куди? Ти ж хотів до гетьмана?

– Але зараз… Пізно вже!..

– Нічого. Всі старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний буде, мабуть, не від того, щоб побалакати з запорожцем. Посли з Запорожжя тут бувають нечасто…

4

В ту коротку хвилину, поки старшина доповідав Юрію Хмельницькому, Звенигора встиг окинути оком світлицю. Від нього не приховалась і блідість Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, і переляк в очах Стехи, котра зразу впізнала брата, як тільки він ступив на поріг, і безмежний подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, ніхто з них ніяк не сподівався побачити його тут, у Немирові, в таку напружено тривожну мить, коли йшлося про Златчину долю і про долю їх усіх. Однак, помітивши застережливий Арсенів погляд, прикусили язики і жодним порухом чи звуком не показали, що знають його.

Та Арсена знали тут не тільки його друзі, а й вороги. Як тільки він вступив у світлицю, мурза Кучук, Яненченко і Многогрішний вражено витріщилися на нього.

– Кара джигіт? – не повірив своїм очам мурза.

– Чорний вершник! – вигукнув полковник Яненченко. – їй-богу, це він! Провалитись мені на цьому місці!

А Многогрішний, розгублено кліпаючи безвіїми повіками, прошепотів:

– Арсен Звенигора!

Арсен мовчав.

Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:

– Ти справді запорожець? Арсен вклонився.

– Так, ваша ясновельможність, запорожець.

– Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?

– Кожен має право назвати іншого як йому заманеться. Тут наперед висунувся Свирид Многогрішний, вигукнув:

– Не вірте йому, пане гетьмані Не вірте!.. Це ніякий не Чорний вершник! Самі знаєте, що у деяких запорожців імен, як у собаки бліх. Сьогодні він Степан, завтра – Іван, а післязавтра – Гаврило… Насправді ж це Арсен Звенигора. Я знаю його як облупленого. Давно знаю… Це не простий запорожець, а довірена особа самого Сірка!

– Он як! – Юрась поглядом зміряв Арсена з ніг до голови. А Многогрішний підступив ближче.

– Салям, молодче! От і зустрілися ми з тобою. Пізнаєш?

– Як не впізнати, пане Многогрішний! – стримано відповів Арсен, у думці бажаючи своєму знайомому провалитися. – Я радий бачити вас живим-здоровим…

– Радий чи не радий, але де ж ти дінешся? – В очах Многогрішного блиснули злі вогники. – Здибалися, як кажуть, на вузькій дорозі… Тепер миром не розійдемося.

Юрась відсторонив хорунжого убік.

– З чим прибув із Січі, козаче? Арсен завагався з відповіддю.

– Але, ясновельможний пане гетьман… – Він поглядом красномовно вказав на старшин і салтанів, що пантрували кожне його слово. – Я стомився в дорозі і вважаю, що зараз не час говорити про справи.

– А може, я взагалі не бажаю трактувати з запорожцями ні про що! – роздратовано вигукнув Юрій Хмельницький. – Вони зрадили мене! Не захотіли підтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б мені їх хоч тисячу виманити з Січі та захопити, я зразу заслав би їх до турецького султана на каторгу! Як же смів Сірко присилати послів після того, як збройне виступив проти мене і моїх союзників?! Чи йому від старості замакітрилося в голові?

– Ясновельможний пане гетьман…

Звенигора хотів делікатно звернути розмову на інше або зовсім припинити її, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого місця в своїй душі, гаркнув щосили:

– Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти приїхав підмовляти мене зрадити моїх теперішніх союзників і покровителів і перекинутися на бік Сірка чи мерзенного поповича! Отого попового сина Самойловича, який запакував гетьмана Дем'яна Многогрішного в Сибір, обвинувативши його у зраді і таємному союзі з Дорошенком!.. – Він раптом глянув на Свирида Многогрішного і швидко спитав:– То, здається, твій родич, гетьман Многогрішний?

– Так, то мій двоюрідний брат, – схилив голову хорунжий. – Мій нещасний брат, якого Самойлович…

– Ну, от бачиш, із чим ти приїхав до мене? Я все знаю!

– Але ж, ясновельможний пане гетьман…

Та Юрась і на цей раз не дав Звенигорі сказати слова.

– Не ти перший приїжджаєш із Запорожжя! Цими днями тут був уже один посол… Чи вивідувач… Трактував із наказним гетьманом Астаматієм поза моєю спиною… І знаєш, де він зараз? – Юрась зробив паузу і пронизливо глянув на закам'яніле обличчя козака. – У ямі!.. Тож можеш тішитися тим, що не сам теліпатимешся на гілляці, а разом зі своїм братчиком!

Многогрішний нахилився до гетьмана і тихо, але так, що всі чули, промовив:

– Цей козак непоштиво вилаяв вас у Стамбулі, а мене на Січі, в присутності Сірка, коли я був послом вашої ясновельможності на Запорожжі минулого літа… Може, дозволите мені тепер потрактувати з ним трохи?

– Цілком доручаю його тобі, – подумавши, відповів Юрась. – Хай усі мої друзі бачать, що я не підтримую ніяких зв'язків із ворогами нашими, а з послами їхніми розправляюся нещадно, як із підступними гієнами… Візьміть його та киньте в яму!

Дозорці схопили Арсена за руки, відібрали зброю. В першу мить він хотів вириватися, тікати, але зразу ж збагнув, що на втечу нема ніякої надії. Тримали його міцно.

Многогрішний боляче штовхнув у спину.

– Ходімо!

Арсен пильно глянув на Златку і Стеху, ніби просив їх мовчати, а потім – на Юрася Хмельницького. Хоча серце його кипіло від обурення, він стримував себе, розумів, що потрапив у пастку сам.

– Прощавайте, пане гетьман, – кинув через плече, бо Многогрішний уже штовхав у спину, щоб виходив. – Гадаю, що все-таки ми продовжимо нашу розмову для обопільної користі.

– Іди, йди! – гарикнув Многогрішний. – Буде ясновельможний пан гетьман говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!

Арсен ступив через поріг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий скрик Златки. Але зразу ж у покої загули чоловічі голоси, у сінях грюкнули двері – і слабкий Златчин голос потонув у шумі і в завиванні хуртовини, що дмухнула в лице снігом і холодом.

5

Йому не поставили драбини. Многогрішний штовхнув його обома руками у темний отвір, звідки тягнуло запахом прілої соломи, цвіллю, смердючою задухою, і він полетів униз.

Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тіл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тісно на товстій солом'яній підстилці. Хтось від болю закричав, хтось вилаявся. І зразу яма сповнилася гамором: ті, кому від Арсенового падіння дісталося найбільше, стогнали та охкали, інші, цокаючи зубами від холоду й вогкості, щільніше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бік, проклинаючи свою долю і все на світі.

Нагорі дозорці закрили отвір матами, стало зовсім темно. Арсен нічого і нікого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, він притиснувся спиною до стіни і сидів тихо, потираючи забите коліно. Раптом чиясь рука намацала в темряві полу його дубленого кожуха, перебралася вище і стиснула за лікоть. А хрипкий простуджений голос запитав:

– Це ти, чоловіче, звалився на мене як сніг на голову?

– Я.

– Хто ж ти такий, що тобі така честь? Не кожного серед ночі приводять сюди і кидають, мов колоду, людям на голови.

– Пугу, пугу – козак з Лугу, – відповів Арсен, не знаючи, з ким говорить і хто ще його тут слухає.

– О! Братчик?.. Ти з якого куреня?

– З Переяславського.

– А я з Мишастівського…

– То ти теж запорожець?

– Так, Мирон Семашко…

Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотів:

– Доброго здоров'я, брате… Привіт тобі від родини!

– Ти був у моїх? – здивувався Семашко. – Яким чином потрапив? Що там у них?

В'язень підтягнувся ближче і сів поряд з Арсеном.

– Всі живі й здорові. Турбуються про тебе… Ми заходили з Семеном Гурком, – відповів Звенигора.

– З Семеном Гурком? – ще більше здивувався Семашко. – А він як тут опинився?

Арсен розповів про зустріч і причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в'язні, розбурхані несподіваною Арсеновою появою, не заспокоїлися і не впали в тяжкий сон, на всі лади завдаючи хропака. Тоді Арсен підвівся і витягнув угору руку, намагаючись дістати краю ями, але скільки не підіймався навшпиньках, намагання його були марні.

Мирон Семашко гірко промовив:

– Даремно, брате, стараєшся! Тут нічого не придумаєш: яма завглибшки в твої два зрости. І стіни гладенькі – ні за що зачепитися…

– А коли стати один на одного?

– То одержиш від вартового боздуганом або шаблею по голові! А вранці витягнуть, задубілого, і кинуть в ополонку… Ракам на поживу. Ні, брате, облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собі віку…

– Гм, отже, без сторонньої допомоги нічого й думати про порятунок?

– Нічого й думати… Не яма – справжня могила! – Мирон закашлявся. Його легені свистіли, мов ковальські міхи. Заспокоївшись, він додав: – Сам люципер не зміг би вигадати тяжчої кари на людей, а Юрасько вигадав… Проклятий!

«Справді, могила, – подумав Арсен, мацаючи пальцями по холодній стіні, яка вгорі взялася тонким льодком. – І потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому – Многогрішному! Цікаво, якої то він заспіває завтра? Невже катуватиме?» Він обережно ліг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щільніше, і вони ще довго гомоніли, аж поки перед ранком їх не зморив сон.

6

Для багатьох у Немирові та ніч була тривожна.

Своєю несподіваною появою в господі гетьмана Арсен відвернув на якийсь час грозу від Златки, і страшний вибух гетьманської люті упав на нього.

Як тільки Свирид Многогрішний з дозорцями вивів Звениго-ру, Юрась окинув важким поглядом присутніх, довше, ніж на інших, зупинився на Златці й Стесі і, нічого не сказавши, рвучко вийшов до сусідньої кімнати.

Гості почали розходитися. Младен, Якуб і Ненко повели дівчат додому. Господа опустіла. Один Азем-ага мовчки сидів на лаві край столу, підперши важку нижню щелепу кулаком. Згодом повернувся Многогрішний, примостився на другому кінці столу, і так сиділи вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули двері і нечутною ходою ввійшов Юрась Хмельницький.

Многогрішний підхопився як опечений. Азем-ага підвівся повільно, статечно, але вклонився шанобливо. Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.

Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх підручних і, коли ті наблизилися, наповнив вином три келихи.

– За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров'я!

– Спасибі, – коротко промовив Азем-ага.

– За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! – вигукнув Многогрішний.

Випили.

Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.

– Здається, я сьогодні п'яний і наробив дурниць, – тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.

– Що ви, що ви, пане гетьман! – замахав руками Многогрішний. – Кожне ваше слово було розумне і достойне!

– А-а!.. – Юрась скривився. – Помовч, Свириде! Виконавець із тебе сумлінний, а радник нікчемний… – і звернувся до турка:– Що ти скажеш, Азем-ага? Як розмалюєш мене у своєму донесенні великому візирові про цей вечір?

Азем-ага і бровою не повів, почувши не натяк на його таємну роль наглядача за кожним словом і вчинком гетьмана, а пряме ствердження цього. Відповів розважно:

– Я приєднуюся до думки Свирида-аги. Ви поводились достойно, як і личить вірному підданому падишаха. А щодо тієї дівчини, то ось що скажу… Якщо ваші наміри серйозні, мій повелителю, то, звичайно, треба писати і кам'янецькому паші, і великому візирові, і муфтію, і навіть самому падишахові. Гадаю, у них не буде причин заперечувати проти такого шлюбу. Адже він скріпить ваш союз з високою Портою… Наскільки мені відомо, ваш батько гетьман Богдан одружив свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря Василя Лупула – Розандою, щоб скріпити військовий союз двох держав.То чому б вам не скріпити союз наших держав шлюбом з туркенею?.. Сам аллах освятить його!

– Ні! – вигукнув Юрась. – Про ту дівку не може бути й мови! Вона образила мене! То була моя хвилинна слабість, якої я стида-юся зараз… Я прожив сорок років одинаком і залишуся самотіїііі до самої смерті… Видно, судилося мені не зазнати родинного щастя, а всього себе віддати тому ділу, за яке ми тут спільно кладемо сили й життя!

– Отже, ви відмовляєтесь від неї?

– Для себе – так. Відмовляюсь!.. Але я не можу пробачити їй і її родичам тієї ганьби і того сорому, яких я зазнав сьогодні… Я…

В цю мить у сінях загупали. Юрась обірвав мову.

– Хто там?

Многогрішний відчинив двері. Із клубків холодної сивої пари до світлиці вступили дві засніжені постаті. Ввійшов Младен у супроводі незнайомого турецького чорбаджії. Младен вклонився.

– Чауш кам'янецького паші Омар-огли, ваша ясновельможність! – виголосив він. – Щойно прибув у супроводі загону охорони з Кам'янця з важливим листом від великого візира.

Юрась Хмельницький і Азем-ага миттю встали з-за столу, підійшли до чауша. Той низько вклонився, витягнув з-за пазухи цупкий сувій і мовчки простягнув Азем-азі.

– Що там? – нетерпляче запитав Юрась, заглядаючи через руку Азем-аги на жовтуватий аркуш, помережаний красивою турецькою в'яззю. В душі він боявся вістей з Кам'янця і Стамбула, бо кожна з них так або інакше могла торкатися його особи і його майбутнього, яке здавалося йому дуже непевним.

Азем-ага мовчки дочитав до кінця, згорнув сувій і урочисто промовив:

– Великий візир Мустафа сповіщає війська про підготовку до нового походу, який розпочнеться наприкінці весни цього року…

– Проти кого похід? Куди?

– Проти урусів… На цей раз удар буде спрямовано на їхню древню столицю Київ… Візир наказує всім пашам, бейлер-беям, військовим залогам на Волощині й Україні спорядити свої загони всім необхідним для тримісячного походу, головна мета якого – захоплення Києва, Лівобережжя і розгром уруських військ. Султан Магомет, крім того, наказує кримському ханові вчинити влітку спустошливий набіг на Україну, на Лівобережжя, щоб відвернути сили урусів від Києва, куди буде скеровано наш основний удар… Нам, ясновельможний гетьмане, наказується разом з Білгородською ордою зробити напередодні походу головних сил розвідувальний похід на Київ, щоб виявити сили ворога і його слабкі місця.

– Слава богу, що султан не зупинився на півдорозі! Отже, ще цього року вся Україна об'єднається під моєю булавою!

– По волі аллаха і нашого всемогутнього повелителя падишаха Магомета – урочисто проказав Азем-ага, піднявши моли-товно руки.

Юрась Хмельницький уважно подивився на агу, і в його очах промайнула несподівана думка: якщо турки завоюють всю Україну, то вони, чого доброго, зможуть обійтися й без нього і взагалі без будь-якого гетьмана, а розділять її на пашалики і настановлять пашів, як уже настановили в Кам'янці Галіля-пашу, який заправляє тепер усім краєм. Від цієї думки йому стало сумно і тяжко на серці. Ні, він повинен утриматисяі Будь-якою ціною утриматися і зберегти в руках гетьманську булаву… Але як? На кого спертися? До аллаха високо, а до султана далеко… Один великий візир Мустафа близько, і в його руках – влада над життям тих, хто мешкає в Анатолії, на Балканах і в усіх підвладних Порті землях… Отже, від нього передусім залежить і залежатиме і його доля. Хіба…

Юрась замислився. З Кара-Мустафою його міцно зв'язав торішній похід на Чигирин, під час якого він добре вивчив потаємні струни душі великого візира. На цих струнах передусім грали два почуття – владолюбство і користолюбство. То, може, й собі зіграти на них?

Гетьман пожвавішав. У стомлених очах блиснули іскринки. Пильно глянувши на турка, він сказав:

– Ага стомився…

– Так, ефенді, – кивнув головою чауш.

– Але вранці, на світанку, доведеться вирушити в зворотну путь… Ага має відвезти важливого листа паші і подарунок великому візирові.

– Слухаюсь, бей-ефенді, – виструнчився чауш. Юрась повернувся до Многогрішного.

– Свириде, розпорядись агу Омар-огли і його людей добре погодувати і розташувати на ночівлю в теплих хатах, бо спочинок у них буде короткий. Вони мусять виїхати з Немирова разом з кримчаками, а ті мають звичай рушати до схід сонця.

– Розумію, пане гетьман, – вклонився Многогрішний і разом з чаушем і Младеном вийшов з покою.

Через деякий час він повернувся і доповів, що весь загін Омара-огли вже розміщено на Шполівцях і що Омар-огли чекає нових наказів.

– Свириде, ти поїдеш з ним у Кам'янець, – наказав гетьман. – Повезеш подарунки великому візирові і паші Галілю.

– Я? Подарунки?.. – Видно було, що Многогрішному це не сподобалося, але він вчасно схаменувся і додав:– Як накажете, ясновельможний пане гетьман!

– Але подарунки будуть незвичайні… – Юрась зробив паузу, і його обидва співрозмовники вичікувально дивилися на нього. – Це буде двоє дівчат…

– Дівчат?! – скрикнули одночасно Многогрішний і Азем-ага. – Хто ж це?

– Адіке і Стеха.

– Адіке і Стеха? – Многогрішний і Азем-ага вражено переглянулись. – Але ж вони не полонянки!

– Ну й що ж! їхньої згоди ніхто не питатиме. Ви таємно схопите їх, передасте Омару-огли – і ніхто не знатиме, де вони поділися… А чутку пустимо, що захопили з собою кримчаки. Це буде правдоподібно. Вони ще ні разу не верталися з України без ясиру… Ось чому Омар-огли має виїхати з Немирова разом з ними.

Обидва гетьманові підлеглі довго мовчали, ошелешені почутим. Хоча їм були добре відомі непостійність і неврівноваженість характеру гетьмана, у якого нерідко випадало сім п'ятниць на тиждень, такого вони не сподівалися.

– Що ж скажуть родичі тих дівчат? – спитав нарешті Азем-ага.

– Гм, родичі!.. – зневажливо усміхнувся Юрась. – Стешиних до уваги можна не брати… Двоє старих… А брат Адіке буде щасливий, коли згодом дізнається, що його сестра – дружина чи коханка великого візира… Перед ним відкриються шляхи до найвищих посад у війську падишаха. А тим часом хай, щеня, покусає собі з досади та горя лікті або, якщо забракне розуму, женеться за кримчаками…

Азем-ага схилив голову, даючи зрозуміти, що він погоджується з такими доводами. Справді-бо, вони здалися йому досить обгрунтованими. Видно, гетьман, замкнувшись після скандалу в спальні, все докладно обміркував. Сам же Азем-ага теж не залишиться в накладі. Якщо подарунок великому візирові сподобається, – а в цьому можна було не сумніватися, – то візир не обмине і його, Азем-агу, своєю ласкою. А ласка другої після султана людини в імперії чогось та варта!.. У розмову встряв Многогрішний.

– Нелегко буде взяти дівчат. У хаті троє воїнів. І всі троє – турки…

Натяк був прозорий.

– Азем-ага на цю ніч відішле їх якнайдалі у караул, – різко відповів Юрась. – А ти, Свириде, з надійними людьми переодягнешся в татарський одяг і зробиш тихцем усе, що треба. Зрозумів?

– Так, вельможний гетьмане.

– От і гаразд. Ідіть, а я трохи спочину…

7

Вийшовши з гетьманського будинку, мурза Кучук узяв під руку салтана Газі-бея, кинув бистрий погляд по боках і, пересвідчившись, що їх ніхто не чує, сказав:

– Заздрю тобі, салтане, через якийсь тиждень-другий будеш дома… Бажаю тобі щасливої дороги!

– Дякую, мурзо. Тобі теж уже недовго тут бути, навесні помчиш у свій Буджак…

– Так, але ти забуваєш, що зі мною тут син Чора… Зовсім занудився хлопець, рветься додому. Чи не міг би ти прихопити його з собою, салтане?

– Але ж я не мав наміру заїздити до Аккермана, мурзо…

– Не треба заїздити… Твій шлях лежить повз північні буджацькі улуси, – там він зі своїми супутниками відокремиться від тебе і поверне додому…

– Згода. Хай їде!

Кучук ще раз оглянувся і понизив голос.

– Але він буде не сам…

– Хто ж буде з ним?

– Полонянки…

– А-а, розумію, – усміхнувся салтан. – Чора закохався? Чи, може, ти, мурзо?.. Ну, що ж, охоче допоможу вам… Адже в мене дружина теж гяурка. Та і в тебе, наскільки я пам'ятаю…

– Так. Аллах дозволяє правовірним брати в жінки гяурок… А ніде правди діти, серед них багато красунь…

– О-о, ще й яких! – захоплено вигукнув салтан.

– Дякую тобі. Газі-бею. – Кучук зупинився і потиснув співрозмовникові руку. – Про одне прошу тебе – нікому ні слова!

– Охоче обіцяю. Тим більше, що це нічого мені не коштує! – салтан весело засміявся.

– Коли ти вирушаєш?

– Досвітом вирушу… Тепер день короткий, а я хочу по дорозі заглянути в навколишні села, щоб не з порожніми руками повертатися в Крим. Ха-ха-ха!

– Чора не примусить чекати на себе. Буде вчасно! Вони розсталися, і кожний повернув у свій бік: Газі-бей до воріт, а Кучук знайшов сина і з ним, ніким не помічений, шмигнув у темні суточки між будівлями. Перечекавши там, поки всі з майдану розійшлися, визирнув з-за рогу.

– Ходімо!

Вони прокралися мимо гетьманського будинку, мимо заметених снігом стаєнь, звідки чулося глухе форкання коней, і швидко попростували до будинку, відведеного гетьманом для сім'ї Зве-нигор і трьох яничарських старшин. Там світилося. Кучук зупинився біля плоту, заглянув через нього у двір і, приклавши до рота долоні, тричі глухо кашлянув:

– Кхи, кхи, кхи!

Із темряви у відповідь долинув подібний кашель. Потім почулося шарудіння, скрипнув під ногами сніг – і з-за плоту показалася гостроверха татарська шапка.

– Сюди, мурзо! Сюди! – Татарин підвівся на повний зріст.

– А де інші? – спитав тихо Кучук.

– Всі тут – у засідці…

Кучук і Чора легко переплигнули через невисокий пліт і пішли слідом за сейменом, котрий привів їх у затишне місце між сараями, звідки було видно ганок і вікна хати. Тут, закутавшись у теплі кожухи, стояло ще троє. Побачивши мурзу, вони вклонилися йому. Це були віддані Кучукові люди, готові виконати все, що він накаже.

– Одяг захопили? – спитав мурза.

– Захопили.

– За хатою стежили весь час?

– Так.

– Ну й що?

– Дівчата повернулися в супроводі двох турків. Третього з ними не було.

– Гм, доведеться відправити їх до праотців, – твердо сказав мурза. – Шкода, що нема третього, і його б заодно, щоб не здійняв передчасно тривоги… Ну, що ж – почекаємо, поки всі поснуть!

Він обіперся об дерев'яну стіну і замовк, не зводячи очей з освітлених вікон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвіртка – і на подвір'ї з'явилася темна постать.

– А ось і третій, – прошепотів Кучук задоволено. – Всіх разом і накриємо!

Але цей третій повівся не так, як личило б господареві. Він швидко перебіг подвір'я і, замість того щоб піднятися на ганок, загрюкав кулаком у вікно. На ганку з'явився Сафар-бей.

– Хто тут?

– Азем-ага наказав, щоб ви, ага Сафар-бей, і Якуб-ага негайно прибули до нього! – почувся голос незнайомця.

– Що там стряслося?

– Не знаю… Наказано – не гаючись!

Сафар-бей якусь хвилину мовчав, потім зник за дверима. А перегодя вийшов з Якубом і в супроводі посланця Азем-аги швидко пішов з двору.

– Гм, здається, нам допомагає сам аллах! – знову прошепотів Кучук. – В хаті залишилися самі жінки та немічний дід, який не зможе вчинити опору…

– Що ми з ними зробимо, тату? – спитав Чора.

– Побачимо…

– Я не хотів би їх убивати!

– Пов'яжемо – і хай лежать до ранку. Перечекавши якийсь час, Кучук дав знак своїм людям і, пильно оглядаючись довкола, почав повільно наближатися до хати. Та раптом до його слуху долинув скрип снігу. Мурза миттю присів за заметом. Чора і сеймени затаїлися біля нього.

Хтось зайшов у двір і попростував прямо до ганку. Мурза по-думки вилаявся. Все так гарно складалося, могло обійтися без бійки і кровопролиття, а головне – без шуму і крику. Так ні ж – несе котрогось із тих зарозумілих турків! Отже, доведеться неминуче пускати в хід зброю!.. Він напружено вдивлявся в темряву і міркував, що робити: прикінчити непроханого свідка зараз чи дозволити йому піднятися на ганок і відчинити двері.

Та ось незнайомець вийшов на освітлену місцину насупроти вікна – і Кучук упізнав у ньому перевдягнутого в татарський одяг Свирида Многогрішного. Мурза здивувався – що йому тут треба?

Та ще більше він здивувався, коли за Многогрішним із темряви виринув цілий десяток пахолків, теж перевдягнутих татарами.

«Еге-ге! Тут пахне смаленим, хай йому чорт! – замалим не свиснув мурза, але вчасно спохватився. – Що ж затіває той божевільний Юрасько? Адже Многогрішний тут не по своїй волі, а з наказу гетьмана. В цьому можна не сумніватися…»

Мурза зробив своїм людям знак, щоб принишкли і не подавали жодного звуку, а сам, лігши у пухкий сніг і визираючи обережно з-за замету, почав пильно стежити за тим, що робиться біля хати.

Тим часом Свирид Многогрішний піднявся на ганок і загрюкав у двері. За шумом вітру мурзі не чути, що він сказав, але видно, як відчинилися двері і на порозі з'явився сивоголовий дід. В ту ж мить пахолки штурхонули старого в груди і прожогом кинулись у сіни. Многогрішний залишився на ганку.

З хати долинули приглушені скрики, гупання ніг. Потім надовго запала тиша. Чувся тільки посвист вітру, та жалібно скрипіла стара кострубата груша, що тьмяно бовваніла біля причілка.

Через деякий час двері розчинилися знову, нападники винесли два довгі важкі згортки і швидко зникли з ними в нічній темряві.

Кучук схопився і люто тупнув ногою. Прокляття! Це ж у нього з-під самого носа вирвано рідкісної вартості здобич, на яку він гострив зуби ще за Дніпром. Він не мав ні найменшого сумніву, що Многогрішний викрав дівчат. І, звичайно, зробив це з наказу гетьмана.

Мурза швидко підняв своїх людей.

– Бачили?.. Ми не повинні втратити їхній слід! Ходімо! – коротко кинув він і перший рушив за нападниками. Чора порівнявся з батьком, спитав схвильовано:

– Вони викрали дівчат?

– Так.

– Куди ж їх несуть? До гетьмана?

– Мабуть.

– О аллах, ми втратимо їх!

Але Многогрішний поминув гетьманський дім і повернув до посадської брами. Це здивувало Кучука. Отже, дівчат несуть не до гетьмана? Тоді куди ж?

Він ще більше здивувався, коли побачив, що Многогрішний, а з ним і його пахолки зі здобиччю без затримки пройшли мимо варти і швидко попростували на Шполівці.

Це ускладнювало обстановку. Шполівці – передмістя велике, з багатьма плутаними вулицями й завулками, тож легко збитися зі сліду. Крім того, тут мешкає чимало городян, розташовані татарські й турецькі залоги. Про те, щоб відбити дівчат, як сподівався Кучук, годі й думати. Зразу зчиниться шум – і підніметься все місто.

До того ж Кучук почав здогадуватися про справжню мету викрадення дівчат. Він давно розкусив характер Юрася Хмельницького, людини жорстокої і мстивої, і тепер не сумнівався, що гетьман не забув образи і готує над дівчатами якусь мерзотну розправу. От тільки яку? Убивство? Навряд. Та й не посміє він робити це в самому Немирові, оскільки йдеться про туркеню, брат якої служить у війську падишаха. Продаж? Теж малоймовірно… Тоді залишається подарунок?.. Але кому? Безперечно, якійсь високопоставленій особі, яка своєю владою може покрити злочин гетьмана! Паші Галілю? Великому візирові? Чи самому падишахові?

Кучукові стало жарко. Він розстебнув кожуха. О шайтан! Невже справді цих дівчат Юрась призначив самому падишахові? Якщо так, то не зносити тобі голови, мурзо, коли станеш на перешкоді!

Але зразу ж він уявив голубі озеречка Стешиних оченят, її пишні густі коси, що важкою пшеничною хвилею спадали на округлі дівочі плечі, ніжні рожеві щоки і принадний, по-дитячому трохи наївний усміх; уявив смагляву красу Адіке, що затуманила голову самому гетьманові, – і п'яний хміль ударив йому в голову. Він ще сам не міг до ладу розібратися в своїх почуттях. Ще сам не знав, котрій з дівчат віддасть перевагу. Хотів обох мати в своєму гаремі. А час тоді покаже… Та все ж більше йому подобалася пшеничнокоса гяурка Стеха. Чому – і сам не знав. Може, тому, що в противагу йому, чорному, мов цигану, мала молочноніжну шкіру і біляве волосся?..

«Е-е, будь що буде! – подумав Кучук. – Не випущу з рук ту золотокосу пташину!.. Обох – небезпечно. А одну – Стеху… Хіба, може, ладком домовитися з Многогрішним? Невже старий пес відмовиться від грошей?.. Тоді хай нарікає на самого себеї Перейму в степу – вирубаю всіх до ноги! Щоб жодного свідка не лишилося! А дівчата – в такому випадку обидві – стануть моїм ясиромі»

Він не відставав від Многогрішного і незабаром побачив, як той завернув у глухий провулок і, відпустивши там пахолків, завів дівчат до невеликої хатини-пустки. Перечекавши, поки пахолки зникнуть у нічній імлі, Кучук з людьми оточив хатину і тихо посту-кач у двері.

– Хто там? – почувся голос Многогрішного. – Це ти, Федоре?

Мабуть, він ждав когось.

– Відчини, пане хорунжий! Це я – Кучук! Многогрішний довго мовчав. Потім брязнув засув. На ганку з'явилася темна постать.

– Чого тобі, мурзо? Як знайшов мене тут?

– Йшов по сліду… От і знайшов!

Многогрішний злякався і хотів було шуснути в сіни, та мурза, а потім і Чора перегородили йому шлях до відступу.

– Чекай, пане хорунжий, маю щось сказати! – притиснув його до стіни Кучук.

– Що ти маєш сказати? – видихнув злякано Многогрішний, відчуваючи, як цупкі пальці підбираються йому до горла. – Чого тобі треба?

– Ми бачили, як ти викрав дівчат… Скажи – для чого? Куди маєш подіти їх?

Многогрішний затіпався, але мовчав. Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган.

– Мурзо, не змушуй мене розкривати чужу таємницю! – прохрипів Многогрішний. – Бо не зносити нам обом голів!

– Байдуже! Якщо будемо розумні, то не загубимо їх – ні я, ні ти!.. Скажи – це наказ гетьмана?

– Так.

– Я здогадувався… Куди ж ти маєш їх подіти?

– Відвезти в Кам'янець…

– Паші?

– Щоб передав самому Кара-Мустафі.

– Обох?

– Власне, одну – Адіке…

– А другу?

– А другу – за компанію… В подарунок паші Галілю… Не розумію, для чого це тобі треба знати?

– Віддай мені ту другу – Стеху! Ось що мені треба!

– Але ж…

– Ти нічим не ризикуєш, пане Хорунжий. Звідки гетьман дізнається, – довіз ти обох дівчат чи одну? В разі чого – скажеш, що тікала і… А щоб не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось маєш! – і Кучук потряс перед носом ошелешеного і в смерть переляканого Многогрішного невеликим оксамитовим капшуком. – І держи язик за зубами! А я теж, звичайно, держатиму!

Дзвін золота подіяв магічно. Многогрішний обм'як і, відчувши, як розслабли на горлі пальці, полегшено зітхнув:

– Ху-у! Ну, й налякав же ти мене, мурзо! І чого б відразу так не сказати – по-людськи?.. Заходьте до хати – беріть собі ту дівку! Та мерщій тікайте, бо незабаром сюди прибудуть мої люди! – і він, зваживши на долоні, опустив собі в кишеню туго напханий капшук.

8

Відштовхнувши варту, до світлиці вбігли вкрай стривожені й схвильовані Младен, Ненко і Якуб. Не дотримуючись правил етикету, заведеного при гетьманському дворі, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий стояв біля столу з Азем-агою і мурзою Кучуком.

– Гетьмане, що це все означає?! – вигукнув Ненко, люто блискаючи чорними очима. – Де поділися дівчата? Де моя сестра?

– Я теж хотів би це знати, – не ображаючись на тоя, яким звернувся до нього молодий ага, відповів Юрась. – Мені ось тільки що доповіли, що салтан Газі-бей, від'їжджаючи до Криму, сплюндрував навколишні села і взяв ясир… Я не допущу, щоб союзники грабували і розоряли мій край! Я напишу великому візирові про це…