Текст книги "Чорний вершник"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Але ж якось треба назвати!

Спихальський тихенько підсміювався і підштовхував Гурка під бік – попався, мовляв!

А Покотило, щоб остаточно розвіяти про себе погане враження, з улесливою посмішкою вигукнув:

– Ну, от бачите? Як же його приймати? Він нічого такого не зробив, щоб навіть прізвисько йому придумати!

– Ай справді, матері його ковінька! – показав свого єдиного зуба Шевчик. – Він ще нічим перед нами не відзначився! Нічого не утнув! Ні доброго, ні поганого!

Гурко весело засміявся.

– Ну, за цим діло не стане!

Він раптом повернувся і почав протискуватися до дверей. Козаки розступилися – дали дорогу. Проходячи повз лежанку, Гурко на мить зупинився, замислився, а потім нагнувся, вихопив з вогню палаючу хворостину і швидко вийшов надвір.

– Цікаво, що ж він задумав? – висловив загальний подив Могила і кивнув молодому запорожцю: – Піди подивись!

Той пом'явся, – видно, не хотілося виходити на холод, – накинув наопашки кожушину і поволі рушив до сіней. Через якусь хвилину влетів збуджений, переляканий. Ще від порога випалив:

– Братчики, горимо!

– Як? Де? – переполошилися запорожці.

– Кажи толком, вражий сину! – гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.

– Курінь горить! Підпалив той клятий палій! Утнув! Запорожці прожогом кинулися до дверей, мнучи один одному боки. Мов ошпарені вискакували надвір і з несподіванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотів з двох боків, мов стіг сухого сіна. А біля підвітряного причілка стояв Гурко і стромляв палаючу хворостину під стріху.

– Ти що ж це робиш, клятий?! – налетів на нього Стягяй-ло. – Та за це тебе треба біля стовпа до смерті забити, розбійнику! Придумати таке – підпалити курінь!

Вогонь розгорався. У січовій церкві вдарив на сполох дзвін. З усіх куренів висипали запорожці і, уздрівши пожежу, мчали хто в чім був до переяславців.

– Давайте воду! Снігом засипайте! – лунали вигуки.

– Зривайте очерет!

– Виносьте з куреня зброю, щоб не погоріла!

На гвалт збіглася вся Січ. З'явилися дерев'яні цеберка. Запорожці стали цепом і почали подавати воду. Інші довгими баграми зривали з даху снопи очерету, відкидали вбік і там їх затоптували в сніг. Все курінне майно – рушниці, шаблі, пістолі, одяг, посуд – винесли і жужмом звалили віддалік.

Незабаром пожежу пригасили. З обгорілого причілка здіймався сизий дим, змішаний із смердючою парою. Сам курінь не постраждав, бо був товсто обмазаний глиною і загорітися не міг. Козаки поволі заспокоювалися.

Але раптом пролунав гучний голос Стягайла:

– Довбиші, бийте в литавриї На раду! Всі на раду!

Тривожно задудніли литаври. Запорожці, не знаючи для чого збирається рада, повалили на січовий майдан, посеред якого височів гладенько обтесаний дубовий стовп, шикувалися в коло по куренях. Упівголоса перепитували один одного – що трапилося? З якої причини збирається рада?

Ніхто нічого не знав.

Зрозуміло стало тоді, коли молодики вивели під вартою Гурка і Стягайло загукав:

– До стовпа його ведіть! До стовпа! Скараємо киями проклятущого палія!

На майдані зчинився галас. Козаки з інших куренів, не знаючи, що скоїлося у переяславців, підтримали кошового і теж закричали:

– Скарати його! Скарати!

– Він спалив би усю Січ!

– За таке треба гарненько погладити по спині!

Хтось приніс із зброярні оберемок замашних кийків. Викотили бочку горілки і винесли дерев'яний корець. Молодики швидко прив'язували Гурка до стовпа. Все було готове до екзекуції, яка на Січі називалася «стовповою смертю».

Вражені переяславці деякий час мовчали. Ось як повернулося! З жарту вийшло смертовбивство! Прийом до товариства перетворився на криваву розправу. Хіба це справедливо?

Спочатку почулося глухе ремствування. Запорожці почали перешіптуватися. Потім пролунали крики. Незадоволені гуртувалися навколо Воїнова та Спихальського, а також Метелиці, який не приховував своїх почуттів і думок, вздовж і впоперек лаючи Стягайла.

– Треба рятувати батька Семена! – гукав Роман. – Бо дехто, бачу, жарту не розуміє!

– Або не хоче розуміти, чортів син! – гув Метелиця, кидаючи лютий погляд на наказного кошового. – Проклятий дука! Кроволинець!.. Такий дорветься до булави – то всі ми зостанемось без голови!

Тим часом Стягайло діяв швидко й рішуче. Не вдаючись у довгі розмови й пояснення, він підійшов перший до стовпа, зачерпнув з бочки корець горілки – випив і, витерши долонею вуса, сказав:

– Братчики, скараємо палія, який хотів спалити нашу матір Січ! Який хотів довершити те, чого не пощастило зробити яничарам! Видно, цю людину підіслав Юрась Хмельниченко. Тож не буде їй пощади!

Він схопив кия і зі всього розмаху вдарив Гурка по спині.

За ним вийшов Покотило. Перехрестився. Зачерпнув корець горілки…

Та випити не встиг. З Переяславського куреня з обуреними криками і лайкою вибіг цілий гурт запорожців. Попереду мчав прудконогий Сікач. За ним – Воїнов, Спихальський, Метелиця… Сікач штурхонув Покотила так, що той засторцював носом у сніг. Метелиця витягнув шаблю, затулив собою Гурка, гукнув на всю силу могутніх легень:

– Братчики! Не руште! Хто підніме кия на цього чоловіка, той вчинить мерзенне діло! Несправедливе діло! А на додачу скуштує моєї шаблі!..

Роман і Спихальський вихопили шаблі теж і стали поряд з Метелицею. До них приєдналося кілька переяславців. Навіть наказний отаман Могила, нагнувши, як бик, круту шию і бликаючи спідлоба чорними очима, вийшов до стовпа і поклав руку на пістоль, що стримів за поясом. Над майданом запанувала грізна тиша, яка віщувала бурю.

За якусь мить Покотило, підвівшись на ноги, вийняв шаблю і кинувся на Сікача.

– Хлопчисько! Як ти посмів ударити мене? Значного козака! І за що? Як ти посмів виступити супроти кошового? Та за це я, знаєш, що зроблю? Посічу на капусту!

Невисокий, товстий, круглий, мов барило, він, однак, був досить верткий і вправний майстер битися на шаблях. В першу мить Сікач змушений був відступити, ледве стримуючи шалений натиск розлютованого супротивника. Та незабаром потиснув його назад, намагаючись вибити з руки шаблю.

Тим часом Стягайло стояв збоку, гарячкове міркуючи, що робити. Він не сподівався такого опору і спочатку розгубився, але, бачачи, що бунтівників, як він назвав Метелицю і його товаришів, небагато, вирішив заразом покінчити і з ними.

– Гей, отамани! – закричав на весь голос, так що луна віддалася десь аж на Дніпрі. – Ген, отамани! До мене! Візьміть цих бунтівників! У холодну їх! У холодну!

Стрій здригнувся. З різних куренів вискочило кілька десятків козаків. Але більшість, збентежена і збуджена незвичайними подіями – пожежею, стовповою карою, відвертим виступом багатьох переяславців проти Стягайла, розгубилася, не знала, що робити, і стояла в нерішучості.

Майдан гудів, як рій бджіл.

– Братчики! Кого в холодну? – ревнув Метелиця. – Мене? Хотів би я побачити сміливця, котрий посміє це зробити!

Незважаючи на мороз, він був без шапки, в одній полотняній розхристаній сорочці і рясних синіх шароварах. В правому вусі блищала золота сережка. Могутні груди важко здіймалися, мов ковальські міхи, а міцні ноги твердо стояли на землі, як два дуби. І здавалося, не було такої сили, яка могла б зрушити його з місця.

Метелицю в Січі знали всі. Знали його розум, уміння битися на шаблях, відчайдушну сміливість, безкорисливість. Знали, що переяславці не раз хотіли обрати його курінним, але він відмовлявся, бо не був ні владолюбцем, ні честолюбцем, а більше всього на світі шанував і беріг власну волю і гідність, найдужче любив Січ, що була його домівкою, бо не мав ні кола ні двора, та товариство січове, яке було йому за сім'ю. Тому і його всі любили, за винятком хіба деяких дуків, над якими він частенько кепкував.

Коли переяславці побачили, що Метелиці загрожує холодна, вони майже всі рушили йому на допомогу. Але тут пролунав чийсь голос:

– Сірко в Січі! Сірко в Січі!

Враз запала тиша. Сірко користувався на Запорожжі такою великою славою і повагою, як ніхто з кошових перед ним. Його любили, поважали, боялись і – боготворили… Тому поява славетного ватага зразу всіх протверезила. Сотні очей разом повернулись до брами, назустріч двом вершникам, що, не поспішаючи, наближалися на вкритих памороззю конях.

4

Сірко в'їхав на майдан у супроводі Арсена Звенигори, зняв шапку, вклонився товариству.

– Доброго здоров'я, браття, отамани, військо Запорозьке! – привітався він.

– Доброго здоров'я батьку кошовому! – гукнули козаки.

– Що у вас стряслося, що ви зійшлися на раду?.. Чи збираєтесь у похід на турка, чи відповідь чужоземним послам готуєте?

Січ мовчала. Запорожці ніяково відвертали очі, поопускали голови. Ніхто не знав, що відповісти кошовому.

Не злазячи з коня. Сірко окинув поглядом майдан. Побачивши прив'язаного до стовпа незнайомця, деякий час пильно вдивлявся в нього. На обличчі промайнув подив.

– За що ви караєте цього молодця? Наперед поволі вийшов Стягайло. Вклонився.

– Батьку кошовий, він підпалив курінь… Замалим не згоріла вся Січ!

– Як підпалив? Для чого?

– Мабуть, зі злим умислом…

– Не може цього бути! – вигукнув Арсен схвильовано. – Я знаю цього козака! Я вам розповідав, батьку, про нього! Це якесь непорозуміння!

– Та що ви слухаєте Стягайла! Бреше він, собака! – крикнув Метелиця, не ховаючи важкої блискучої шаблюки. – Все було не такі Не сподобався йому чоловік – от він і вирішив вчинити самосуд над ним!

– Як? Без суду – до стовпа? Хто ж дозволив?

– Сам дозволив… Думав – після пожежі, під гарячу руку, ніхто не перечитиме, – пояснив Воїнов.

– Розв'яжіть його! – наказав Сірко.

Арсен миттю сплигнув з коня, підбіг до стовпа, рубонув шаблею вірьовку. Гурко потер онімілі зап'ястя, весело усміхнувся ясною усмішкою, від чого похмурий майдан теж став веселіший, і, обнявши Арсена за плечі, наблизився з ним до кошового.

– Спасибі, батьку кошовий! Тепер вірю, що поживу ще… А то думав: як уперіщать цими кийками, – він кивнув на купу довгих цупких палиць, – так і полетить моя душа до Вельзевула в пекло!

– А хіба що – нагрішив? – усміхнувся, дивлячись на усміхнене лице Гурка, Сірко.

– Бувало… Та й хто є на світі без гріха?

– А курінь навіщо підпалив, грішнику?

– Сказали переяславці, що я ще нічого такого видатного не зробив.

– Так ото ти і втнув?

– Утнув, батьку…

– Захотів, щоб Палієм прозвали?

– Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть…

– Ха-ха-ха! – засміявся Сірко. – Що не кажіть, браття, а треба мати мудру голову, щоб додуматись до такого!

Запорожці, що згромадилися навколо кошового густим натовпом і слухали розмову, весело зареготали, їм почав подобатись цей чолов'яга, якого вони замалим не почастували киями.

– Ну, а коли б згоріла вся Січ? – запитав Сірко.

– Не згоріла б, батьку, – спокійно відповів Гурко. – Всі курені приметені снігом так, що нічому горіти… Отже, згорів би тільки Переяславський.

Наперед випхався Спихальський.

– Холера! – вигукнув він. – Але ж то справді мудро, прошу панство, втнути таку штукенцію! Чи ктурий з нас додумався б до такого, питам вас? Не! Як бога кохам, нє!.. А курінь наш Переяславський – одна тільки слава, що курінь, скажу я вам! Стіни покривилися, погнили – вітер аж свище! Покрівля продірявилась так, що коли йде дощ, то ми промокаємо до кісток або тікаємо до сусідів! Хай мене грім поб'є, коли брешу!

– Правду козак каже! Їй-богу, правду! – втрутився Метелиця і повернувся до Стягайла та його прибічників. – А ви, сучі сини, хотіли за оберемок гнилого очерету піддати чоловіка стовповій смерті! Та дякувати треба йому, що примусив нас перекрити своє житло! Що спалив ік лихій мамі оте гниляччя!.. Чи у Дніпровських плавнях перевівся очерет? А чи руки нам відсохнуть, коли ми по кулику зв'яжемо його і гуртом заново перекриємо курінь?..

– Та й не даром я палив його, – знову заговорив Гурко. – Я прийшов до вас, братчики, не з порожніми руками, а з копою срібних талярів, які з радістю дарую переяславцям, щоб за ці гроші полагодили свій курінь… Або й збудували новий… – Він витягнув з кишені туго набитий оксамитовий кисет і подав Метелиці. – Ось держи, батьку!

– Спасибі тобі, брате! – обняв його Метелиця. – От тільки так і не знаю, як тебе звати, бо прийняти в курінь – прийняли, а прізвиська не встигли дати!

– Як назвете, так і добре буде.

– Дозвольте, пани-брати, мені слово мовити, – сказав Сірко.

– Говори, батьку, говори! – загукали козаки.

– Подобається мені цей козак, ніде правди діти… І чує моє серце, що не раз і не два стане він у пригоді товариству нашому… Тож приймемо ми його до свого коша і дамо йому прізвисько Палій, бо таке він сьогодні заслужив…

– Палієм, Палієм прозвати! Хай віднині буде Палій! – загомоніли козаки.

– Імені не будемо, за нашим звичаєм, змінювати, бо ім'я – від бога, його дав піп… – вів далі Сірко. – А прізвище – від людей, от його ми й змінили… Чи згоден, козаче?

Семен Гурко, який відтепер мав прозиватися Семеном Палієм, а своє родове прізвище забути, вклонився товариству і кошовому.

– Спасибі, батьку кошовий, спасибі, батьку хрещений! Доки й житиму – пам'ятатиму, хто дав мені це запорозьке наймення! І постараюся не осоромити його ніколи… А вам, братчики, дякую за шану, якої ви удостоїли мене! Бо коли б ви не прив'язали сьогодні до цього стовпа, щоб усипати мені в спину півтисячі київ, то хто б тут зараз знав якогось там Семена Гурка?.. Ніхто… Тож дякую за те, що без слави прославили Семена Палія! Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею своєю!

– Ти дивися, як чеше! Хоч і молодий, а голова! – прошамкотів дід Шевчик, блискаючи єдиним зубом.

Палій уклонився ще раз, потім подлубався в кишенях – витягнув кілька золотих, підкинув на долоні.

– Од тепер, браття, годиться і хрестини справити! Ставлю на всіх дві бочки горілки… Гукайте шинкаря!

Над натовпом прокотився схвальний гомін, і в ньому найчастіше чулося нікому досі не знане, щойно народжене наймення – Палій, яке враз стало відоме усьому Запорозькому війську.

5

Як і сподівався Арсен, Сірко дозволив набрати охочих для походу на Правобережжя, наказавши за рахунок запорозької казни спорядити загін порохом, сухарями, пшоном, салом і сушеною рибою.

Збиралися швидко, бо час не ждав. Охочих було чимало, однак вирушали тільки ті, хто мав коня. Таких виявилося небагато – всього сто сімдесят чоловік. До заходу сонця вони одержали у зброярці порох і олово, в гамазеях – пшоно, сало, сухарі, рибу і сіль. Хто обносився, той нашвидкуруч латав одяг і взуття або мінявся з товаришами на щось краще, тепліше…

Виступити мали рано-вранці. А ввечері Сірко зібрав усіх у військовій канцелярії на раду.

Простора кімната переповнена вщерть. Сиділи на лавах, на ослонах, внесених джурою кошового, стояли попід стінами і посередині – де хто міг. Від жовтавого світла воскових свічок по суворих, зосереджених обличчях ходили мерехтливі тіні.

Сірко вийшов з бокової кімнати – став за столом. Останнім часом він помітно почав старіти. Вуса зовсім побіліли, а під очима з'явилися сині набряки. Однак тримався ще молодцем: груди колесом, плечі розправлені, як у парубка, голова високо піднята. У себе на хуторі, в Грушівці, він встиг відпочити, і приїзд Звенигори був досить вчасним приводом, щоб повернутися назад у Січ, до якої вже сам рвався.

Окинувши поглядом принишклих запорожців, кошовий почав говорити.

– Браття, я зібрав вас для того, щоб перед вашою далекою дорогою сказати кілька слів… Причина поїздки всім відома: кожен з вас зголосився добровільно допомогти нашому товаришеві Арсену Звенигорі визволити його рідних. Про це знаєте ви, про це знає вся Січ, а отже, можуть знати і ті, хто цікавиться, як ми тут і чим живемо… Але це, так би мовити, для сторонніх ушей. Насправді завдання ваше буде далеко ширше, важливіше…

Над головами прошелестіло здивування. Невже батько кошовий підозрює, що серед них є чужоземні вивідачі?

– Я нікого не підозрюю, – вів далі Сірко, – але ми живемо в тривожний час, серед ворогів, і повинні не тільки діями, а й словами не зашкодити собі… Отже, перша передумова успіху – цілковита таємниця!.. Трапилося так, що після облоги Чигирина і здачі його, в чому я звинувачую не військо, а наших полководців, про що я, до речі, відверто написав Самойловичу в своєму листі, Правобережна Україна зосталася під владою турків, які настановили там гетьманом Юрася Хмельницького. Ми всі любили і поважали великого Богдана, але не можемо тим же платити його безпутному синові, який з-поміж усіх гетьманів, що були після Богдана, найбільше завинив перед нашою вітчизною і завдав їй найбільшої, може, непоправної шкоди. Я це говорю для того, щоб ви знали, що з турками і татарами у мене ніколи не було ніяких дружніх договорів, я ніколи збройною силою не ставав на їхній бік і ніколи не стану на бік тих, хто їм допомагає!

– Ми це знаємо, батьку, – басовито сказав Метелиця.

– Ви завтра вирушаєте на Правобережжя і зіткнетеся з тими, хто служить султанові Магомету. Не багато їх, але мені хотілося б, щоб зовсім не було!

– Розуміємо, батьку, – знову прогув Метелиця.

– А як розумієте, то про це більше не говоритиму… Скажу друге: головне ваше завдання буде ось яке. До Корсуня ви підете одним загоном, зробите там що потрібно, тобто визволите Арсенових рідних, а потім розділитесь на чотири купи. Головним наказним отаманом, або полковником, я призначаю Семена Палія… А після Корсуня – отаманство над загонами приймуть Самусь, Іскра, Абазин і Палій. Ви пройдете від Корсуня до Дністра, до Збруча, до Случі й Ірпеня, розвідаєте, що там діється, як живе народ, покажете йому, що ми про нього не забули, піднімете його і спільно поб'єте невеликі татарські і турецькі залоги, де зустрінете… А на весну повернетесь на Січ!

– Розуміємо, батьку, – закивали головами запорожці.

– Ну, а коли розумієте, то щасливої вам дороги!

Всі вийшли, крім Палія, Звенигори, Воїнова і Спихальського, яким кошовий наказав зостатися. Сірко пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Палієм, поклав йому на плече руку.

– Ти, мабуть, здивований, козаче, що зразу після хрестин отаманом став?

– Здивований, батьку.

– Звикай… Правду кажучи, я хотів призначити Арсена, але він розповідав про тебе таке, що хоч зразу обирай кошовим!

– Він, напевне, перебільшив, батьку.

– От я й хочу сам пересвідчитись, чи ти справді орел, чи тільки схожий на нього… Ну, ну, не ображайся, я жартую… Отаманом справді мав бути Арсен, але, мабуть, у цьому поході в нього буде багато інших турбот. Тому, знаючи про вашу дружбу і про ту славу, якої ти так швидко зажив у Січі, – кошовий усміхнувся, а за ним усміхнувся і Палій, – я й призначив тебе полковником.

– Дякую, батьку.

Сірко деякий час помовчав, думаючи щось своє, потаємне. Потім розігнав на чолі глибокі зморшки і сказав:

– Друзі, у вашого загону буде окреме завдання… Після того як визволите Арсенову сім'ю, ви повинні будете пробратися в Не-мирів, резиденцію Юрася Хмельницького. Я довго був вінницьким полковником і добре знаю ті місця. Там є де сховатися вашому загонові, – один Краковецький ліс може прийняти під свій захист у сто разів більше людей, ніж у вас… Якщо вам пощастить, ви зможете вивідати важливі таємниці турків, потрібні не тільки Січі, а й Батурину та Москві. Ви розумієте, про що я кажу. Війна не закінчена. Можна сподіватися, що цього року, влітку, вона розгориться знову. Тож нам було б цікаво знати, куди вдарить Кара-Мустафа і якими силами… Після того ви підете на Ірпінь, розвідаєте, що робиться на Поліссі.

– Надто важке завдання, – задумливо сказав Палій. – Не уявляю, як ми виконаємо його.

– Про це потурбується Арсен, – усміхнувся доброю усмішкою Сірко. – Йому не звикати…

В ОСИНОМУ ГНІЗДІ

1

На сьомий день важкої дороги, перед полуднем, валка вигнанців з Лівобережжя прибула в супроводі татарського загону до Корсуня. Пощипував бадьорий морозець. В ясно-голубому небі сліпучо сяяло сонце. Та незважаючи на гарну погоду, в місті було безлюдно, як і всюди на Правобережжі, де довелося побувати переселенцям. Цілі кутки вигоріли під час татарських нападів, а там, де оселі уціліли від пожеж, все дихало пусткою. Тини скособочилися, хліви й клуні зяяли ребрами кроков та лат, колись білі стіни хат тепер облупилися, вікна чорніли страхітливими дірами, а по дворах лежали кучугури снігу… Тільки де-не-де виднілися людські сліди. В двох чи трьох хатах скрипнули двері – то виглянули закутані якимись рядюгами старенькі бабусі, але й вони, побачивши озброєних вершників і валку змучених бранців, миттю сховалися в сінях.

Один замок на кам'янистому острові посеред Росі виявляв зримі ознаки життя. Здалеку було видно, як там весело в'ються вгору сизуваті дими, як вештаються темні постаті. Чувся передзвін молотків у замковій кузні.

Залишивши валку на широкому засніженому майдані над Россю, Свирид Многогрішний поскакав до перекидного моста.

Переселенці збилися в купи і тихо розмовляли між собою, насторожено позираючи на татар-дозорців…

– Корсунщина – непоганий край, знаєш-маєш, – міркував уголос схудлий, почорнілий, але, як завжди, балакучий Іваник. – Нічим не гірший за Посулля. А може, ще й кращий… Та жити тута, під турками, буде не з медом. Ой, ні, не солодко!.. Мені б тільки до весни – а тоді накиваю п'ятами за Дніпро!

– Піймають – голову відкрутять! – кивнув хтось на татар.

– Вони й так не помилують.

Біля саней дідуся Онопрія було тихо. Ненко, Младен і Якуб мовчки розглядали чуже місто, а жінки, вмостившись серед вузлів і клумаків, сумно дивилися на гомінкі пороги, де навіть у люті морози парувала швидкоплинна течія, пробиваючись поміж брилами каміння і льоду.

Раптом над валкою пролетів приглушений гомін.

Із замку виїхало кілька вершників. Попереду на вороному коні гарцював красивий, багато вдягнутий чоловік середніх років. Позад нього їхав полковник Яненченко. А ще далі – почет, що складався переважно з татар.

– Юрась Хмельницький! Юрась Хмельницький! – прошелестіло над валкою.

Всі миттю припинили розмови і прикипіли поглядами до чоловіка, ім'я якого останні два роки наводило жах на всю Україну.

Taк ось який він!

Наймолодший син славетного гетьмана Богдана Хмельницького Юрій або, як його в сім'ї, а потім і в народі називали, Юрась, мав лише шість чи сім років, коли його батько в 1648 році підняв всенародне повстання проти польсько-шляхетського панування на Україні. Рано втративши матір, Юрась виростав хворобливим і мовчазним хлопцем. Батька, переобтяженого державними турботами та безконечними війнами й походами, бачив зрідка. А згодом, коли був відданий на навчання до Києво-Могилянської колегії, довгі роки зовсім не зустрічався з ним.

В противагу старшому братові Тимошеві, енергійному, розумному і хороброму юнакові, який у сімнадцять-вісімнадцять років очолював Чигиринську козацьку сотню, а згодом водив у бої велике військо і помер від тяжкого поранення, Юрась був завжди кволий, млявий, бездіяльний. Його більше приваблювала келія схимника і ряса ченця, ніж гетьманська булава, що після смерті батька опинилася в його слабких руках.

Після поразок, яких зазнало російсько-українське військо у війні з Польщею спочатку під Любаром і Чудновом, а пізніше – під Слободищем, Юрась підписав з Польщею ганебний і тяжкий для України і для себе Слободищенський трактат 1660 року. Всупереч волі народу, він зламав Переяславський договір з Росією і знову кинув Україну на поталу польській шляхті.

Хвиля народних повстань проти польсько-шляхетських загарбників змусила Юрія Хмельницького на початку 1663 року зректися гетьманства і під ім'ям Гедеона постригтися в ченці. Та цей акт уже не міг зарадити народному лихові: 1667 року – і на довгі десятиріччя – Україна була поділена на дві частини – Лівобережну і Правобережну. Це на корені підсікло сили народу, кинуло його у вир братовбивчих воєн та повстань, що не затухали протягом цілого наступного століття. Хижо-заздрісні сусіди з півдня та заходу, користуючись роз'єднаністю України, посилили напади на неї, намагаючись відхопити собі якомога більший шматок. Тільки Росія рятувала її від остаточної загибелі.

Особиста доля Юрася після цього була не менш тяжка. Через рік він був обвинувачений у зраді правобережним гетьманом-самозванцем Павлом Тетерею, заарештований і переданий польським властям. Майже три роки провів у похмурих, сирих казематах Марієнборзької фортеці на півночі Польщі.

Звільнений з ув'язнення, чернець Гедеон, як він називав себе тепер, цілком зрікся світського життя й оселився в Уманському монастирі. Хоча йому було в той час років двадцять п'ять чи двадцять шість, здавався він постарілим, стомленим, надломленим душевно. На блідому, позбавленому життя обличчі застигла печать скорботи і болю, а чорні згаслі очі давно загубили здатність усміхатись. Десять важких і бурхливих літ, що минули зі смерті Богдана Хмельницького, зів'ялили і виснажили його кволе тіло і хвору душу.

Здавалося, що за монастирськими стінами Юрась нарешті знайде собі тиху, спокійну оселю, у якій зможе прожити безжурно до кінця днів своїх, сховатися від житейських бурь, що одна за одною стрясали українську землю.

Та ба! Навіть монастирські стіни не врятували ченців від татарського аркана: Юрася разом з братією людолови потягли до Криму, а звідти хан, дізнавшись, що молодий похмурий чернець – син покійного гетьмана Іхмельніскі, як називали його татари, і сам колишній гетьман України, відправив його в Туреччину в подарунок султанові. Там деякий час він сидів в одиночці Семивежного замку – тюрмі для політичних злочинців та суперників султана. А згодом, коли уряд Османської імперії, заграючи з Дорошенком, все більше і настирливіше почав скеровувати вістря своєї експансії на північ, проти України, його було призначено архімандритом в один з православних монастирів турецької столиці.

Слабкий і безвольний, він дуже скоро погодився допомагати туркам у їхніх завойовницьких походах. І коли правобережний гетьман Петро Дорошенко, від якого відсахнувся народ через його згубну політику дружби з султаном, змушений був скласти зброю і здатися лівобережному гетьманові Івану Самойловичу і царському воєводі Григорію Ромодановському, султан несподівано витягнув Юрася з-за монастирських стін на світ божий і проголосив «князем Малоросійської України».

З таким пишним, але малозрозумілим титулом, одержаним від найлютішого споконвічного ворога українського народу, з'явився Юрась на чолі вісімдесяти п'яти земляків-запроданців з колишніх невільників влітку 1677 року під Чигирином. Його підпирало стотисячне турецьке військо великого візира Ібрагіма Шайтан-паші.

Та марні були сподівання султана і самого Юрася на те, що народ, спокушений славним прізвищем Богдана Хмельницького, піде за його сином. На Україні Юрасеве «військо» збільшилося – смішно сказати – всього на півтора десятка чоловік і складалося із сотні гультіпак, яким не довіряв навіть сам «князь».

Через місяць Ібрагім Шайтан-паша, зазнавши поразки, ганебно втік з-під Чигирина, залишивши після себе зруйновані, спалені села й міста Правобережжя та трупи тисяч людей.

Наступного року Магомет IV послав двохсоттисячне військо для завоювання України. Великий візир Мустафа поклявся бородою пророка, що здобуде Чигирин і всю Україну. В його обозі знову плентався проклятий народом Юрась… Кара-Мустафа Чигирин узяв, але закріпитися в ньому, а тим більше завоювати всю Україну не зміг. Розбиті під Бужином турецькі війська покотилися назад, безжалісно знищуючи все на своєму шляху.

Правобережжя майже зовсім спустіло. Сотні тисяч людей втекли на лівий берег, а тих, хто не встиг сховатися чи втекти, татари й турки побили або потягли в неволю.

Колись багатолюдний край – від Чигирина на сході до Кам'янця й Житомира на заході – внаслідок гетьманських чвар, польсько-шляхетських наїздів і особливо турецько-татарської навали занепав, знелюднів. У тих селах, де колись було по сто чи й по двісті дворів, тепер залишилося дві-три хати, в яких знаходили притулок старі й малі, що якимсь чудом врятувалися від ворожої шаблі та аркана. Від Чигирина, Канова, Умані, Фастова та багатьох інших міст лишилися тільки назви. Хто зостався там живий, утік в ліси, в печери, харчуючись дичиною, жолудями та грибами…

Народ небезпідставно вважав винуватцем розорення рідного краю Юрася Хмельницького, який не тільки не перечив туркам і татарам плюндрувати Україну, а нерідко й сам наказував винищувати села й міста, що не скорялися його владі. Ім'я Юрася стало ненависне на обох берегах Дніпра.

Тож не дивно, що всі переселенці – від старого до малого – прикипіли поглядами до цієї людини.

Зупинившись перед принишклою валкою, Юрась, не злазячи з коня, почав мовчки розглядати людей. А вони тим часом тихцем розглядали його.

Невисокого зросту, хирлявий, вузький у плечах, чисто поголений, він прямо, якось задерев'яніло сидів у сідлі, і на його блідому, невиразному, хоч і досить вродливому обличчі не промайнуло жодне почуття. Тільки один раз, коли на руках у молодої матері верескнуло злякане юрмою вершників дитя, він несподівано усміхнувся. Але усмішка не скрасила його обличчя, бо очі залишилися тьмяно-холодними, непроникними, немов скляними. Та й тривала вона всього якусь мить і зразу, без ніякого переходу, щезла.

Одягнутий він був досить вибагливо: темно-синього сукна бекеша, підбита лисячим хутром, боброва шапка-гетьманка з самоцвітом та двома павичевими пір'їнами над чолом, при боці – дорога шабля, за поясом – булава, виготовлена перед першим чигиринським походом карбувальниками Стамбула, на ногах – червоні чоботи.

Оглянувши мовчазних переселенців, їхній убогий скарб на санях, отари овечок та черідки схудлих за час переходу корівок, він кивнув Яненченкові і, коли той під'їхав, щось тихо сказав.

– Люди, підійдіть ближче! – піднявся на стременах полковник. – 3 вами хоче говорити ясновельможний гетьман!

Залишивши дітей на санях, чоловіки й жінки стовпилися перед гетьманом і його почтом.

– Люди! – промовив Юрась. – Сьогобічна Україна, – відтепер ваша хата, ваш край! Звідси більшість із вас вийшли, сюди й повернулися. Поселяйтеся в Корсуні, в найближчих селах, живіть вільно, багато!.. Годі вам гнути спини перед богопротивним поповичем, якого я, дасть бог, переможу і коли-небудь приведу на аркані сюди на справедливий суд людський і божий!.. Владою, даною мені султаном турецьким Магометом, я захищатиму вас від поповиче-вих посіпак, царських воєвод і польських панів!.. У вас тепер один володар – я, гетьман і князь України, визволеної з лядської неволі моїм батьком Богданом Хмельницьким! Хто з вас чинитиме непослух, хто наважиться не коритися полковникові та його людям, той буде нещадно битий або скараний на горло!.. Вам зрозуміло?

– Зрозуміло, пане гетьмане, – виліз наперед невгамовний Іваник. – Одного ніяк не докумекаю, знаєш-маєш…