Текст книги "Шовковий шнурок"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Як же ви зиму думаєте перебути?

– Якось перебудемо… Тугіше затягнемо очкурі, звіра полюватимемо, рибу ловитимемо в Унаві та Ірпені. Але вся наша надія на допомогу.

– Чию?

– Москва допоможе грішми та зброєю, Київ – збіжжям та харчами. Світ не без добрих людей.

– Я в цьому теж мав нагоду не раз переконатися. Ось і зараз відмахав шлях зі Стамбула до Фастова не без допомоги добрих людей. А там – і до Варшави доберуся.

– Ти простуєш до Варшави? З чим?

Арсен оглянувся: Іваник уже присусідився до кашоварів і, вициганивши у них миску кулешу, сьорбав рідке гаряче вариво. Поблизу нікого – кожний займався своїм ділом. Та все ж Арсен стишив голос.

– Батьку Семене, я, щоб ви знали, на службі у самого Кара-Мустафи… Разом з Ненком… І привіз дуже важливу звістку.

– Яку?

– Турки розпочали війну проти Австрії. Султан Магомет зібрав величезне військо і повів його під Відень… Я поспішаю до Варшави, щоб попередити короля Яна.

Палій нахмурив чоло.

– Чому ти гадаєш, що треба попередити Собеського?

– Турки хочуть розбити спочатку Австрію, а потім – Польщу… Ненко чув це з уст самого Кара-Мустафи.

– Ось які. Отже, коли впаде Австрія, а згодом Польща, Магомет знову кине своє військо проти нас. І тоді вже ніщо не стримає його!

– Ми з Ненком теж так думали і вирішили, що потрібно обов'язково попередити поляків…

– Безперечно. Турків можна зупинити тільки спільними зусиллями. Я схвалюю твій намір їхати до Варшави. Зі свого боку, я пошлю листи в Москву та Батурин, щоб там знали, що замишляє султан.

– Спасибі, батьку, за підтримку. Я знав, що ви будете такої ж думки, як і ми з Ненком.

– Ще б пак! Як і покійний Сірко, я вважаю, що серед багатьох ворогів у нас є зараз один найлютіший, найнебезпечніший – турецький султан… І питання стоїть так: хто кого? Або ми спільно з іншими народами, яким він загрожує, як і нам, обрубаємо його загребущі руки, або ж нас упень висічуть. 1 на розплід не залишать…

– У страшний час ми живемо, – замислено промовив Арсен, перебираючи в пам'яті великі й дрібні події, свідком яких довелося йому бути. – Чи й вистоїмо?

– Вистоїмо! Мусимо вистояти. Бо інакше – кінець усьому… Вони підійшли до ганку великого будинку, пам'ятного Арсенові ще з позаторішньої зими. В ньому жила, як він пам'ятав, старенька бабуся з хлопчиком і дівчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою нові двері, біліли вимазані білою глиною стіни, замість побитих шибок у вікнах вставлені добре припасовані дошки. Всюди навколо хати прибрано. Відчувалося, що тут господарюють дбайливі жіночі руки.

– Прошу до моєї хати, – сказав Палій, – тимчасової. Тут згодом буде полкова канцелярія, а поки полку нема і власної хати у мене теж катма, то я тут і зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосія з дітьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у неї… – Підіймаючись на ганок, Палій усміхнувся у свої русяві вуса.

– Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія – гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам'ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею…

Палій враз пбсерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:

– Я й сам так думаю, хлопче… Феодосія – гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!

– Що ж іще треба?

Палій жартома штурхонув Арсена в плече.

– Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?

Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить-таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.

У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки, їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.

– Киш, горобенята! – з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.

Знявся ще більший лемент.

Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.

Феодосія глянула на стару:

– Бабо Ганно, заберіть дітей!

Стара підвелася з-за столу, – тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, – і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:

– Ходімо гарбуза їсти!

– Ходімо! Ходімо! – зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.

Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:

– Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?

Феодосія вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.

Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п'ять років і те, що мала трьох дітей, по-дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.

У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.

– Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? – Потиск її руки був несподівано міцний. – Чи не знайшов?

– Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, – сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. – Бо вона в гаремі самого Кара-Мустафи. Але я визволю її! Повернуся – і визволю!

– Будемо сподіватися… Прошу до столу.

Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей – і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.

Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:

– Хіба можна відмовлятися од хліба-солі, коли вони підносяться від щирого серця? – І повернулася до Палія. – Правда ж, полковнику?

Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по-особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.

– Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих дру-іів! – відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. – А що там у тебе є, господине, в печі?

Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.

– Чим багаті, тим і раді, – зніяковіло розвела руками. – Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.

– Зате в тебе золоті руки, – сказав Палій, наливаючи чарки. – Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.

Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно-карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?

Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.

– Ну, дорогі мої, вип'ємо за все добре: за твій. Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров'я!

– За щастя й здоров'я господині цього дому! – з почуттям сказав Арсен.

– Спасибі, – відповіла жінка і перша пригубила чарку.

3

З гори, на якій височила фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно-зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька, звивиста Унава.

– Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, – показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. – Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку – і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця». І я погодився – нехай… Аби людям добре було!

– Старі господарі не повернуться?

– Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.

Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палій сказав:

– Це буде церква. Маленька, простенька, але своя… [29]32
  3ух (пол.) – молодець.


[Закрыть]  На горі збереглося приміщення костьолу – можна було б переобладнати, однак люди заявили, що й ногою не ступлять через його поріг. От і будуємо. Бо треба. І причащатися, і вінчатися, і сповідатися. Збудуємо – тоді і я обвінчаюся тут з Феодосією.

– А вона вас кохає, батьку, – сказав Арсен. – Невже ви самі не бачите?

Палій обняв Арсена за плечі.

– Голубе мій, чому не бачу? Звичайно, бачу. І відповідаю їй любов'ю. Прийде час – і ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весілля!

– Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку – до Варшави, а потім – на Дунай, можливо, під самий Відень.

– Довгий і небезпечний.

– Так, я не їхав би туди… Але ж там Златка жде на мене, сподівається, що визволю.

Палій зупинився перед ворітьми, виплетеними зі свіжої лози.

– Ось тут живе твоя мати з дідусем. А ото, поряд, Роман зі Стехою.

– Роман зі Стехою? Хіба вони вже побралися?

– Так. Своя сім'я – своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молоді – обживуться і поставлять згодом нову. А місце – рай, та й годі! Город рівний, низинний, за ним – левада, луг. А далі – Унава. Хочеш – розводь гусей, качок. Хочеш – рибу лови… Я теж поселився б тут.

Видно було, що Палій закоханий у ці справді гарні місця. Але Арсен слухав його неуважно. Через тин він побачив знайому маленьку постать у свитині й сірій домотканій хустці. Мати!

Серце його шалено забилося, ладне випурхнути з грудей, а ноги враз оніміли, мов приросли до землі Хотів бігти – і не міг. Тільки дивився невідривне завороженим поглядом. Матиі Маленька, трохи згорблена, буденна, як завжди. У свитині, якій, здається, не буде зносу, у сірій вовняній хустці і старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла біля відчинених дверей хліва і поїла з цеберця невелику попелясту теличку. Теличка міцно упиралася ногами в землю, витягувала шию і штурляла мордою цеберце, цмулячи смачне пійло. А материна рука гладила її по шиї й за вухами, мов дитину.

– Мамо! – прошепотів Арсен і відчув, як гострий щем охопив серце. – Мамо! – вдруге покликав Арсен, і на цей раз голос його прозвучав хоч і хрипко, але досить гучно.

Мати підвела голову.

І раптом цеберце випорснуло з її рук, пійло розлилося по землі.

– Арсене! Синочку!

Вона швидко, як тільки могла, метнулася до воріт.

Арсен випередив її і зустрів посеред двору. Притис до грудей. Цілував її холодні, огрубілі від щоденної роботи руки і шепотів слова розради, щоб вона не плакала.

Мати витерла краєчком хустки мокрі очі, подивилася на сина знизу вгору.

– Сам?

– Сам, – тихо відповів Арсен.

– Бідний мій, коли ж тобі, як іншим, усміхнеться доля? Коли перестанеш поневірятися, блукати по світу?

– Зараз, мамо, на нашій землі ні в кого немає долі. Одна недоля веселиться… То хіба ж. я можу сидіти у запічку? Комусь же треба з цією недолею поборотися!

Звенигориха охопила руками Арсенову голову, притягла до себе, поцілувала в лоб.

– Бідна моя голівонько! – І сумно усміхнулася до Палія, що стояв осторонь і задумливо спостерігав цю сцену.

Почувся крик. Із сусіднього двору, простоволоса, з розмаяною пшеничною косою, бігла Стеха. За нею поспішав Роман. Від ганку, світячи рожевою лисиною, дрібуляв дідусь Онопрій, а за ним повагом наближався Якуб. Арсен переходив з рук у руки. Радощів – хоч відбавляй. Для повноти щастя не вистачало одної Златки…

Коли вляглися перші бурхливі почуття, зайшли до хати. Вона була невелика, на дві половини через сіни. Чисто вибілена, натоплена, пахла чебрецем, сушеними грибами, кислицями та жолудями.

Мати кинулася зразу до печі, щоб зготувати щось нехитре на обід, але Арсен зупинив її.

– Не треба, мамо. Пообідав щойно у полковника. А от баняк або й два гарячої води, щоб помитися після дороги, не завадили б.

Мати почала розпалювати у печі, а сама прислухалася до ризмов. Говорив більше Арсен. Розповів про свої пригоди, про Златку, про Ненка, про нову війну, яку готує султан і яка, хоч і спрямована своїм вістрям на захід, смертоносним крилом може зачепити й Україну, а наприкінці сказав, що додому він завернув зовсім ненадовго – на одну ніч, бо завтра вранці має знову їхати.

Мати зблідла, випустила з рук рогача, в її очах заіскрилися сльози.

– Ой лишенько! Куди?.. Не встиг на поріг ступити, та вже й знову поспішаєш у дорогу! Арсенчику, синочку мій дорогий, скільки років ти отак поневіряєшся по світу! Хоча б трохи спочив дома… Щоб я надивилася на тебе, кровиночко моя рідна!

Арсен підійшов до матері, обняв, притиснув її посріблену голову до грудей.

– Не плачте, мамо! Прийде час – вернуся назавжди. Тоді вже ніколи не покину вас, голубонько моя сива! А зараз – мушу…

– Знову в Туреччину? – крізь сльози спитала мати.

– І в Туреччину, і в інші краї, – ухилився від прямої відповіді Арсен. – На цей раз повинен повернутися із Златкою.

– Дай боже тобі щастя, безталанна моя голівонько! – І мати, ридаючи, поцілувала Арсена в буйну, давно не стрижену чуприну. Потім, легенько відсторонивши його від себе, втерла хустиною заплакані очі й сказала:– А тепер не заважатиму вам – гоцоріть…

Цілий вечір у теплій хаті не стихали розмови. І коли б не нагадування Стехи, що Арсенові треба відпочити, ніхто б до ранку не склепив очей.

Лише опівночі Арсен скупався, поголився, залишивши невеличкі темні вуса, перевдягнувся у чисту Романову білизну і ліг спати. А вже зі сходом сонця був на ногах.

Нагодований і почищений кінь тихо іржав біля ганку, б'ючи копитом, ніби відчував нову далеку дорогу, а дідусь Онопрій з Якубом приторочували до сідла сакви [30]33
  Річ Посполита – республіка; з часу Люблінської унії 1569 р. і до 1795 р. (третій розділ Польщі) – офіційна назва об'єднаного польсько-литовського феодального держави, до складу якого входили також (повністю або частково) українські та білоруські землі.


[Закрыть]і сумно дивилися на свого улюбленця, який саме прощався з матір'ю. Посеред двору стояли Палій з Феодосією, Роман зі Стехою та Іваник із Зінькою. Всі були зажурені. Коли-то вони знову побачать його?

Вийшли за ворота. Арсен востаннє вклонився, і Роман передав. йому повід коня. Але тут Палій поклав козакові на плече руку.

– Не поспішай! Я проведу тебе якусь хвилину… Всім було ясно, що полковник хоче поговорити з Арсеном наодинці, тому залишилися стояти біля двору, а вони вдвох поволі пішли вздовж вулиці. Вороний кінь легко ступав позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння, що з криком знялося в леваді над вербами.

– Отже, до Львова? – спитав Палій, повертаючи поза церквою на захід.

– Так, до Львова… Спочатку розшукаю пана Мартина і з ним поїду до короля. Спихальський знає Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, – тож допоможе мені…

– Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, – сказав Палій. – Чи польського, чи українського, але шляхтича. Тоді мав би вільніший доступ до панів-можновладців. Бо сам знаєш, яким чортом дивляться вони на козака.

Арсен засміявся.

– Ну, за цим діло не стане. Назвуся, приміром, Анджеєм Комарницьким… Чим не по-шляхетному звучить? Я єстем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано?

– Зовсім непогано. – Палій засміявся теж і, подлубавшись у кишені, дістав невеликий гаманець. – А якщо до цього імені додаси ще й капшук зі злотими, тоді можеш бути впевнений, що перед тобою відчиняться не тільки двері шинків і палаців, а й відкриються серця їхніх господарів…

– Що ви, батьку! – вигукнув Арсен. – Ви тут, у Фастові, самі живете надголодь. Краще купіть на «ці гроші зерна для посіву або кілька добрих корів для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тільною коровою…

– За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе – далека дорога: гроші знадобляться. Та й не мої вони, а казенні. З нашої полкової каси. Бери – і не переч!

– Дякую, батьку. – Арсен заховав гаманець до кишені. – В дорозі справді знадобляться…

– Ну, а тепер прощайї І хай не спіткнеться твій кінь на далекій нелегкій дорозі! – Полковник обняв козака, поцілував у щоку, потім рвучко відштовхнув од себе, ніби відірвав від серця, і суворо, мабуть, щоб приховати смуток, сказав: – Сідай – і гайда! В путь!

4

Розшукати у Львові Спихальського виявилося зовсім неважко. Оскільки Арсен прибув до палацу Яблоновського ввечері і на подвір'ї, крім вартових, уже не було нікого, він звернувся з розпитуванням до підстаркуватого жовніра, що з напарником стояв на чатах біля воріт.

– Пана Мартина Спихальського? – перепитав жовнір. – Аякже, знаю!

– Де його знайти?

– То хай пан приходить сюди завтра вранці…

– Сьогодні потрібно.

– Ну, якщо пан має в кишені зайвий злотий…

– Маю.

– О, тоді, мосьпане, інша річ! – зрадів жовнір і підморгнув своєму напарникові, що стояв під ліхтарем. – Чуєш, Яцеку, ти побудь якийсь час сам, а я проведу пана. Тутай недалеко… Ходімте, пане!

Вони завернули за ріг і пірнули в густу темряву. Йшли недовго.

– Тутай! – оповістив жовнір, показуючи на похмурий будиночок, що причаївся, мов гриб, під високими безлистими деревами. – Я зараз погукаю…

– Ні, не треба, – спинив його Арсен, даючи монету. – Дякую. Я сам.

Жовнір підніс монету до очей, повертів між пальцями, навіть для чогось понюхав і, переконавшись, що то спражній злотий, швидко подався геть.

Арсен підійшов до освітленого вікна, трохи постояв, щоб перебороти мимовільне хвилювання, що враз охопило його, а потім тихенько постукав у шибку. Просто не вірилося, що зараз відчиняться двері – і він почує голос пана Мартина.

Двері не відчинилися. Зате важка чоловіча рука відсунула занавіску, і до шибки припало вусате обличчя з булькатими очима. То був Спихальський.

– Хто там? – почувся його гучний голос.

– Пан Анджей Комарницький.

– Хто?.. Що за дурні жарти, пане! – Спихальський вирячився ще більше, намагаючись розпізнати незнайомця. На його обличчі заліг вираз розгубленості. – Єще раз питам – хто тутай?

Арсен засміявся. Він не хотів називати голосно своє справжнє ім'я.

– Невже не впізнаєш, пане Мартине? Оце такі А ще зовсім недавно клявся, що довіку не забудеш друга!

Спихальський тихо охнув. Занавіска опустилася. Через якусь мить грюкнули двері – і він як вихор вилетів надвір.

– Холера ясна! Голубе мійі Невже це ти, Арсене!

– Т-с-с-с! – Арсен затиснув йому рота. – Я ж кажу – пан Анджей Комарницький. Невже не впізнав?

Спихальський пирхнув, мов кіт, і, зареготавши, згріб Арсена в обійми.

– Впізнав! Одразу впізнав! Їй-богу! Тільки сам собі не повірив – звідки? Яким вітром? Заходь…

Вони зайшли в чималу незатишну кімнату. Одного погляду Арсенові було досить, щоб зрозуміти, що пан Мартин веде парубоцьке життя. В кімнаті неймовірний розгардіяш. Одяг висить на гвіздках, лежить, розкиданий, на стільцях, на підлозі. Ліжко не застилалося, мабуть, тижнів два. На столі – брудна тарілка з курячими кістками, окраєць черствого хліба, надгризена цибулина…

Невелика лойова свічка давала мало світла, зате вгору здіймалося чимало кіптяви.

Спихальський прийняв тарілку, рукавом змахнув зі столу крихти, швиргонув на ліжко якесь лахміття, підсунув ногою стілець гостеві.

– Сідай! – А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. – Розповідай! Бо у мене зовсім мало часу.

– Ти поспішаєш?

– З третіми півнями маю вирушати до Варшави.

– Так це ж чудової Я простую до Варшави теж… Отже, в нас буде час поговорити.

– Справді чудово! – зрадів Спихальський, але зразу ж посерйознішав. – Арсене, а чого ти туди їдеш?

– Через стіну не чути? – повів очима Арсен. – Чи сусідів у тебе немає?

– Колись один був, та загув… Наш спільний знайомий – полковник Яненченко.

– Де ж він?

– Тоді ще… – Спихальський зробив багатозначну паузу. – Розстріляли… За вироком військового суду…

Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки і Стехи… А потім, зітхнувши, розповів Спихальському про свої пригоди й поневіряння.

– Однак ти так і не сказав, яка біда жене тебе до Варшави. Чи, може, таємниця? – спитав поляк. – Якщо так, то можеш не казати…

– Не ображайся, пане Мартине. У мене від тебе таємниць немає і не може бути, бо з'їли ми з тобою не один пуд солі, друже… А їду я до самого короля, щоб ти знав. – І Арсен розповів про причину своїх мандрів. – Ось чому не хочу, щоб тут знали моє справжнє ім'я. І то не тільки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львові та Варшаві можуть бути султанські вивідачі. А моє діло цілком таємне, як ти сам розумієш…

– Розумію, – ствердно кивнув головою Спихальський. – Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!

– Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.

– Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день – ми б не зустрілися, холера ясна!

– Яка ж причина жене тебе до столиці?

– Не мене одного. Станіслав Яблоновський – а тепер він став великим коронним гетьманом – їде на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранці рушаємо… І ти з нами!

– А твій господар? Він не матиме нічого проти?

– Мій господар, побий його грім! – вигукнув Спихальський. – Ти правильно підмітив – мій господар! Щоб ти знав, твій ліпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побігеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живіт!

– То покинь його!

– Авжеж! Легко сказати – покинь! А їсти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, – хоч, правду сказати, і мав мізерію, – і пустили по світу жебраком, голого мов бубон… Тож і мушу тепер за кусень хліба й оце житло служити у Яблоновського, ніби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди їду… Все сподіваюся, що назбираю трохи грошей – плюну на все і подамся в свій Круглик, а там поставлю хатину, одружуся і житиму спокійно…

– З чого житимеш?

– Бачиш, у мене там залишилося кільканадцять моргів землі, – татари не зуміли захопити з собою. Оратиму, сіятиму…

– Це добре діло. То чого ж баришся? Статків тут, бачу, в тебе небагато. На коня – і гайда!

– Е-е, брате, найнявся – продався. Заліз у борги – треба відробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймі Яблоновського можуть обрати королем замість Яна Собеського. Може, тоді і я піду вгору? – Він гірко усміхнувся.

– О, це щось нове! – здивувався Арсен. – З чого б то? Спихальський оглянувся, ніби його міг тут хто-небудь підслухати, і по-змовницьки прошепотів:

– Тільки тобі одному відкрию таємницю… Але нікому – нічичирк! Бо пан Станіслав скорий на розправу, шляк би його трафиві Його лайдаки застукають у темному місці, пирнуть ножакою під бік – і поминай раба божого Мартина…

– Ну, ти ж мене знаєш, пане Мартине!

– То слухай… Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильці! Навіть сон втратив. А засну – і уві сні не маю спокою, холера ясна!

– Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся і нахилився до самого Арсенового вуха.

– Ти що-небудь про французьку й австрійську партію серед нашого шляхетства чув?

– Трохи чув.

– Ну, так от, пан Яблоновський – коханець королеви, тієї шльондри, яку, одначе, безтямно кохає король, – завжди був прихильником австрійської партії і короля… Може, тому, щоб приспати пильність його ясновельможності, який у себе під носом не бачить, що королева заводить шури-мури з іншим… А це раптом став я свідком і співучасником зради пана Станіслава…

– Як саме?

– З якогось часу до Львова почав навідуватись посланець великого підскарбія [31]34
  Копил (укр) – брус, що з'єднує полози з кузовом саней, зазвичай цих брусів чотири чи шість.


[Закрыть]сенатора Морштина, верховоди французької парті!.. Я нічого б і не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станіслав і сказав: «Пане Мартине, я знаю, ти віддана мені людина». – «Безперечно, вельмишановний пане», – відповів я. – «То чи не міг би ти, пане Мартине, зробити мені одну дуже важливу послугу?» – «Яку?» – запитав я. «Одвезеш до Варшави листа… Але такого, що мені може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобі – голови!» І тут я припустився великої помилки. Замість того щоб відмовитись, як підказував здоровий глузд, мов останній дурень, бовкнув: «З радістю, вельмишановний пане!» Ти чуєш – з радістю! Мав би я сказитися на тім слові! І з того почалося… Не встиг я повернутися з Варшави, де таємно пробрався до того здрайці Морштина, як довелося їхати знову. І знаєш, про що я дізнався?

– Про що? – Арсен слухав з пильною увагою, бо відразу зрозумів, що йдеться про дуже важливі справи.

– І Морштин, і Яблоновський стали вважати мене своїм однодумцем і вже не дуже криються від мене… Морштин втягнув у змову, крім пана Станіслава, братів Сапег, а також підкупив багатьох шляхтичів на сеймиках, щоб на вальному сеймі одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицією братів Сапег обрати його королем… Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди – смерть! Якщо змовники не прикінчать, то король напевне пошле на шибеницю.

– Справді… Я співчуваю тобі. Мартине, – погодився Арсен.

– Але й це ще не все, – промовив після паузи зовсім зніченим голосом Спихальський.

– Що ж іще?

– Цілком випадково я дізнався, що пан Морштин кожного тижня доповідає про успіхи змовників французькому посланникові де Бетюну, холера б його забрала! А крім того, домовляється безпосередньо з секретарем міністерства в Парижі Кольєром і просить у нього грошей для змови… А це вже просто зрада, о пресвята діво! Дізнається король – проллється багато крові, полетять голови, а серед них – і моя дурноверха… Ну, що мені робити?

Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще ніколи не бачив його таким пригніченим і засмученим. Обличчя бліде, навіть брезкле, постаріле, ніби після тяжкої хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти…

Арсен обняв друга за плечі:

– Не журися. Мартине! Бували ми і в гірших бувальцях! А духом не занепадали.

– Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог – бий його. А тут же навколо все свої люди. А виходить – вороги…

– Виходить, що й так. І нам треба зважити, хто наш справжній ворог.

– А як ти думаєш? – Уперше в очах пана Мартина блиснула надія.

Арсен пильно глянув на побратима.

– Бачиш, пане Мартине, я мчав із Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Віслою. Я поспішаю до Варшави, щоб попередити поляків про страшну небезпеку, що нависає над Польщею.

– Я розумію.

– Ти розумієш, а ось пани Морштин і Яблоновський, мабуть, не розуміють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справді, до чого вони закликають поляківі Порвати з Австрією? Але ж на сьогодні це єдина союзниця Польщі… Тільки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинці – турки проковтнуть і австрійців, і поляків! І писнути не дадуть! А тоді знову візьмуться за нас…

– Отже, виходить, ми повинні підтримувати австрійську партію? Тобто короля Яна?

– Виходить, що так… Собеський хоче підписати з Австрією договір, щоб спільно бити турків. То чого ж нам іще треба? Ждати, поки султан забере Відень, а потім поверне на Варшаву, а звідти на Київ?

– Це було б глупство з нашого боку!

– От бачиш! Життя само підказує, що робити.

– А все-таки – що робити?

Арсен пильно глянув на Спихальського.

– Пане Мартине, ти віриш мені до кінця?

– Ще б пак! Невже ти сумніваєшся в цьому?

– Тоді у всьому покладись на мене… До Варшави будемо їхати разом. Щоб у Яблоновського не викликати ніякої підозри, я відрекомендуюсь шляхтичем Анджеєм Комарницьким. Ми з тобою познайомимося і здружимося тільки в дорозі. Зрозумів?

– Зрозумів.

– У Варшаві допоможеш мені зустрітися з королем. А там видно буде, що робити.

– Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб мені така голова, то був би я сенатором Речі Посполитої, от хай би мене грім побив, коли брешу! – Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, міцно обняв і поцілував у лоб. – Ну, досить розмові Сідай вечеряти…

5

Шлях до Варшави був важкий. Несподівано завихріло, захурделило – дороги так занесло снігом, що коні провалювалися по саме черево. Тому замість того, щоб приїхати до столиці напередодні різдва, як розраховував Яблоновський, валка прибула після Нового року і зупинилася на просторому подвір'ї сенатора Морштина.

Ніхто Арсена на питав, хто він і звідки, бо виявилося, що звідусюди їхали на вальний сейм десятки шляхтичів, приставали до загону львівського магната і гуртом торували засніжену дорогу на Люблін, а потім – на Варшаву.

На другий день по приїзді, поголившись і причепурившись. Арсен з паном Мартином пішли до королівського замку.

Завжди балакучий, сьогодні Спихальський був на диво похмурий і мовчазний.

– Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? – спитав Арсен, коли вони, обійшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсім непросто. – Чого мовчиш?

– А що тут скажеш? Через ці мури хіба що птах перелетить! А потклешся у ворота – варта не пропустить. Ось так, прошу пана, і будемо галайкати попід стінами…

В цю мить з воріт, розвихрюючи сніг, вимчали невеликі фарбовані сани з будкою, запряжені баскими вороними кіньми. У будці сидів якийсь поважний пан у бобровій шубі й шапці з павичевим пір'ям. На козлах – похмурий вусатий кучер.

Арсен і Спихальський ледве встигли відскочити вбік.

– Холера! Так і задавити чоловіка можна! – бурчав пан Мартин, обтрушуючи з коміра і вусів дрібні сніжинки. – Видно, неабияке цабе – пре, мов на пожежу!

Вони знову почали розглядати високі кам'яні мури, вежі і будівлі замку.

– Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий… – непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришеві, що той у Львові обіцяв знайти когось, хто б допоміг зустрітися з королем.

Але Спихальський, видно, забув обіцянку.

– Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палаці, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис!

– Але ж ти похвалявся цим у Львові, – нагадав Арсен. Спихальський зніяковів, потім почервонів. Нарешті скрушно махнув рукою.

– Е-е, мало що може бовкнути чоловік на радощах, що зустрів найліпшого друга! – І він винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких світилися по-справжньому глибока і вірна дружба й любов.