Текст книги "Шовковий шнурок"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Тут жив ломбардіець П'єтро, лікар і астролог, колишній раб-весляр на галері, якого Кара-Мустафа за чималі гроші викупив у казни.

П'єтро лежав на дивані і, присунувши до узголів'я свічку, читав книжку. Побачивши в дверях високого гостя, миттю схопився і закляк у низькому поклоні.

Це був кремезний, років сорока чоловік з великою лисіючою головою і густими чорними бровами. Під барвистим шовковим халатом виразно окреслювалося кругленьке черевце.

– Гороскоп склав? – замість привітання спитав Кара-Мустафа, сідаючи на твердий дерев'яний стілець, власноручно змайстрований ломбардійцем.

– Склав, високошановний бейефенді, – улесливо всміхнувся астролог. – Кілька ночей не сходив з даху – спостерігав за зірками й сузір'ями, що визначають вашу долю…

Кара-Мустафа мимоволі глянув на стрімкі сходи, що просто з кімнати виводили на горище, а там і на дах, і уявив, як П'єтро сидячи на ослінчику, направляє в небо велику підзорну трубу, спеціально для нього куплену в Італії.

– Ну й що? Покажи!

П'єтро швидко відчинив дверцята громіздкої шафи й обережно вийняв сувій жовтавого паперу.

– Ось, будь ласка! – І розгорнувши його на столі, підсунув ближче свічку.

Кара-Мустафа з явним острахом глянув на незрозумілі йому значки й малюнки і спитав:

– Що пророкують зорі?

– Вони доброзичливі до вас, бейефенді, – коротко відповів астролог, але при цьому нахмурив чоло.

Це не пройшло повз увагу великого візира. Він стурбовано перепитав:

– То що ж пророкують зорі? Все кажи – мені треба правду! Чуєш? Бо стою перед вибором – починати чи не починати діло, від якого залежатиме не тільки моя доля, а й майбутнє імперії та всього ісламського світу! Розумієш?

– Так, бейефенді. Розумію… Тому й поставився до цього гороскопа з належною увагою. Нічим не займався – тільки ним. І радий сказати, що зорі віщують успіх усім вашим військовим починанням. Бог війни Марс постійно супутничає вам, бейефенді, не відходячи ні на крок…

– Так, так… А далі?

– Шлях ваш проходить під знаком Марса… Багато крові проллється, багато буде пожеж на землі і нещасть… Наступить мор великий: голод і розруха впадуть на голови людей!

– А я? Що говорять зорі про мене?

– Марс не відступає від мого повелителя, охороняючи його і ведучи через усі життєві незгоди… Хіба що… – П'єтро замовк.

Кара-Мустафа напружено слухав, відзначаючи в думці, що устами цього ломбардійця говорить сам аллах. Адже йому нічого невідомо про майбутню війну, задуману найвищими сановниками Порти, а говорить він так, ніби щось знає. Це, безперечно, зорі навіщували йому ці слова…

Однак П'єтро чогось недоговорив. Чого саме?

– А далі? – нетерпляче наполягає Кара-Мустафа. – Чому ти сказав – хіба що? Що ховається за цими твоїми словами? П'єтро опустив очі.

– Бейефенді, крім бога війни Марса на небі ще є богиня Венера… Ви знаєте…

– Знаю… Ну й що?

– Зараз вона ставиться до вас неприхильне…

– Вороже?

– Щоб вороже – то ні… Саме неприхильне. Щось тривожить мене у віщуваннях цієї зорі. А що – не можу зрозуміти. Особливо не подобається початок гороскопа. Венера ніби попереджає якесь нещастя, що може спіткати вас…

– А потім?

– А потім фортуна повертається до вас лицем, і Венера, як і Марс, віщує вам також успіх і щастя…

Кара-Мустафа витер долонею спітнілий лоб. При цьому подумав: «Ху-у-у! Цей дурний П'єтро, сам того не бажаючи, нагнав на мене страху! І даремно. Бо все ж так ясно. Йдеться про ту дівчину-полонянку, Златку… Зараз вона для мене чужа й далека. Крім того, нею зацікавився султан, і ця обставина загрожує мені великими неприємностями. А згодом – через півроку чи рік, – коли доля виведе мене на найвищий щабель влади. Златка стане моєю… Ось чому Венера спочатку відвертається від мене, а потім раптом виявляє прихильність. Все ясно… Що ж стосується головного – війни, то тут двох думок бути не може: тільки велика успішна війна допоможе мені здійснити задумане. Війна – це мій шлях!»

Він довго сидів мовчки і думав, зовсім не зважаючи на астролога, що укляк перед ним. Потім рвучко підвівся і сказав:

– Дякую, П'єтро. Ти постарався, і я задоволений тобою. Тепер з легким серцем розпочну діло, яке заповів мені аллах!

Він кинув на стіл туго набитий гаманець і вийшов.

П'єтро ошелешено провів його поглядом і, коли зачинилися двері, ще довго дивився йому вслід, а потім схопив гаманець і вміст його витрусив на стіл. То було щире золото. Такого П'єтро не чекав. Це ж ціле багатство! Ніколи раніш великий візир не був таким щедрим! З чого б то?

В КРАЇНУ ЗОЛОТОГО ЯБЛУКА

1

Минула зима, і в Стамбулі закрутилося, зашуміло, немов у вирі. В усі кінці імперії помчали чауші з наказом пашам і бейлербеям збирати військо і йти з ним до Єдірне, тобто до Адріанополя, звідки відкривалася пряма дорога на захід, країну Золотого Яблука. То був початок великої війни з Австрією.

Двір великого візира в Ейюбі перетворився на справжній мурашник. Сюди прибували гінці, приїздили візирі, паші. Уже всі знали, що султан сам стане на чолі війська і поведе його на невірних. Але підготовкою до війни керував Кара-Мустафа.

Ворота Айвасари-капу, розташовані у міській стіні на березі Золотого Рогу, не зачинялися ні вдень ні вночі. Крізь них ішла дорога зі Стамбула на Ейюб, заміську резиденцію великого візира. І, мабуть, тоді, влітку і восени 1682 року, ніяка інша дорога в Османській імперії не була так забита військовим людом і найвищими сановниками, ніж ця.

Ні Сафар-бей, ні Асен-ага, тобто Арсен, не мали вільної хвилини, щоб зустрітися й поговорити. Сафар-бея Кара-Мустафа дуже швидко запримітив як здібного й освіченого чорбаджія і призначив своїм секретарем, надавши йому звання чауш-паші. Тепер Сафар-бей став довіреною особою великого візира і від сходу сонця й дотемна виконував усілякі його доручення.

Арсен був рядовим чаушем, але і йому вистачало клопоту. Нестримний потік подій закрутив його у своєму вирі. Тож він дуже зрадів, коли одного разу вночі Сафар-бей затермосив його за плече.

– Асен-ага, вставай! Виходь на подвір'я до колодязя. Я ждатиму тебе. Треба поговорити…

Ніч була темна. З півночі дув холодний поривчастий вітер, іноді пролітали крупні краплини дощу, падали на обличчя, і тоді Арсен глибше втягував голову в плечі й зіркіше вдивлявся в темряву.

Сафар-бей уже ждав його.

– Що сталося? – Арсен був схвильований. – Щось маєш нове про Златку?

– Ні, всі мої намагання проникнути до неї закінчилися невдачею, – тихо відповів Сафар-бей. – І, мабуть, не скоро побачимо…

– Чому?

– Завтра ми залишаємо Ейюб…

Арсен схопив Сафар-бея за руку. Він зрозумів, що мова йде про війну.

– Розповідай!

– Сьогодні я був присутній при розмові Кара-Мустафи з візирами та пашами… Зять султана, паша будський Ібрагім, якому підкоряються пашалики в Сербії та Східній Угорщині, сповістив, що австрійський імператор Леопольд безперервно шле гінців у Польщу до Яна Собеського, намагаючись заручитися підтримкою поляків. Але польське магнатство розділилося на дві партії – французьку й австрійську. Австрійська стоїть горою за те, щоб виступити на боці Австрії у війні проти Туреччини, її підтримує папа римський… А французька, на чолі з королевою Марією-Кази-мирою, дочкою французького маркіза, перечить їй. Кажуть, у сеймі доходить іноді до збройних сутичок і кровопролиття.

– Це, звичайно, на руку туркам, хай їм біс! – вилаявся Арсен. – Поки у Варшаві магнати чубитимуть один одного, Кара-Мустафа розгромить Австрію.

– Саме на це і розраховує великий візир. А ще – на підтримку графа Емеріка Текелі, який очолив угорців у їхній боротьбі за визволення Угорщини від австрійського гніту. Якщо Текелі піде на союз із Кара-Мустафою, він, безперечно, зробить велику помилку, бо кине свою країну з одного рабства у ще страшніше! Але на перших порах Кара-Мустафа скористається підтримкою угорців. І нападе на Австрію до того, як вона знайде собі союзників. Він так і сказав: «Ми розіб'ємо їх поодинці: спочатку Австрію, потім – Ляхистан, і тоді пів-Європи опиниться в моїх обіймах!»

У темряві не видно було Арсенового обличчя, але Сафар-бей відчув, як Арсенові пальці міцно вп'ялися в його передпліччя.

– Ненку, ми повинні щось робити! – гаряче зашепотів він. – Якщо турки розгромлять Австрію, а потім – Польщу, вони знову повернуть на північ, спробують захош'ти Київ. Треба подати звістку в Москву, гетьману в Батурин, а також королеві польському у Варшаву.

– Хто ж це зробить? Арсен тяжко зітхнув.

– Доведеться їхати мені… Більше нікому.

– А Златка?

Козак зітхнув ще тяжче.

– Ех, коли б пощастило вирвати її з рук візира! З якою б радістю я помчав з нею на Україну!

– То, може, передати воєводі Младену, щоб послав своїх гінців? – спитав після довгої паузи Сафар-бей.

– Ні! – рішуче заперечив Арсен. – Надто це важлива звістка, щоб передоручати її комусь іншому.

– То як же бути?

Арсен замислився. Серце його розривалося навпіл. Справді – як бути? Залишити Златку в той час, коли після довгих пошуків нарешті знайшов її і, може, ось-ось пощастить визволити? Та коли?.. Сьогодні? Через місяць? Через рік?.. А чи не буде тоді пізно? Чи не впаде шабля османів і на Австрію, і на Польщу, а потім і на Київ та Москву раніш, ніж він зможе сповістити про цю страшну небезпеку? Ні, Арсене, май силу перебороти себе, пожертвувати найдорожчим заради батьківщини!

Сафар-бей теж мовчав, ніби відчував, яка буря знялася у серці друга.

Нарешті Арсен порушив мовчанку.

– Поїду я! Так треба, Ненку. А потім – повернуся… Якщо зумієш сам визволити Златку, відпровадь її до батька на Стару Пла-нину… А якщо ні – хай жде мене! Повернуся – визволю або загину!

Сафар-бей стиснув Арсенові руки.

– Ну, тоді рушай!

– Так зразу?

– Гаятись не слід, бо завтра може бути пізно… Поїдеш чаушем до молдавського господаря. Папери я тобі приготував. Гроші – теж.

– Де ж ти їх дістав?

Сафар-бей поплескав Арсена по плечу й тихенько засміявся.

– Ну, знаєш, був би я великим дурнем, коли б, два місяці везучи казну гетьмана, не заглянув у не!.. Я подумав, що нам з тобою гроші в майбутньому потрібні будуть не менше, ніж великому візирові… Ха-ха! І, здається, мав рацію. Тепер вони якраз і знадобляться! Бо шлях твій буде некороткий і нелегкий…

2

Під звуки тулумбасів і флейт, під веселу гарматну стрілянину виступив із Стамбула султан Магомет у похід на невірних. Шлях його пролягав у країну Золотого Яблука.

Пишна султанська карета, оточена охоронцями, їхала в голові величезного війська. Попереду неї мчали на баских конях блискучі яйабаші і, щоб розігнати роззяв, які товпилися на дорозі, бажаючи подивитися на падишаха всесвіту, кричали: «Гальвет вар! Гальвет вар!» [20]23
  Валіде або валіде-султан (турецькою والده سلطان, «Мати султана») – мати правлячого султана в Османській імперії.


[Закрыть]За нею їхало сто карет із султанськими ірбалями [21]24
  Казнадар-уста (тур.) – старша хранителька.


[Закрыть]та гієздами [22]25
  Акинджі (тур.) – нападаючий, від "акин" – напад.


[Закрыть], відібраними з числа гаремних красунь самою валіде-султаншою [23]26
  Джурджуну (тур.) – танець, блазнів.


[Закрыть]і казнадар-устою [24]27
  Волохи – жителі Валахії (Афлака), феодального князівства, розташованого між Карпатами і Дунаєм.


[Закрыть].

Молоді коханки султана та їхні рабині з цікавістю визирали з віконець на мальовничі краєвиди і не менш мальовничо вдягнутих молодих яничарських та спагіївських чорбаджіїв, що гарцювали на баских конях.

За гаремом тягнулися цілі валки возів зі всіляким добром для султанського двора – одягом, посудом, кухнями, харчами.

Потім ішли війська. Піші – яничарські, кінні – спагіївські. Позаду стримували гарячих коней акинджі [25]28
  Лейбик (укр.) – верхній одяг без рукавів, начебто жилет.


[Закрыть], котрі в походах завжди мчали попереду війська, нещадно граблячи, спалюючи і знищуючи все на своєму шляху. А зараз, поки йшли по турецькій землі, Кара-Мустафа навмисне залишив їх в ар'єргарді, щоб охолодити їхній грабіжницький запал.

Сам великий візир узяв з собою в похід теж немало всього: наметів, одягу, дорогої зброї, грошей, золотого і срібного посуду, а також людей – одалісок, євнухів, чаушів, капуджі, астролога і лікаря П'єтро. В окремій кареті, під наглядом Фатіми та в супроводі Джаліля, що сидів поряд з кучером, їхала Златка.

Від Стамбула до Адріанополя шість днів дороги. І всі ці дні Златка провела біля віконця, сподіваючись побачити Арсена або Ненка. Але ні одного, ні другого так і не побачила.

В Адріанополі, великому гарному місті, що стоїть при злитті річок Туджи та Арди з Маріцею, султан наказав зупинитися: останні два дні лив холодний осінній дощ, і дороги зовсім розкисли.

Увесь султанський двір розташувався у просторому палаці, оточеному розкішними садами. Не менш пишний і просторий палац дістався великому візирові й членам дивану, які зразу ж почали влаштовуватися з великим комфортом.

І недаремно, В Адріанополі та в прилеглих до нього місцевостях військові довелося провести всю зиму. Це було не важке але досить одноманітне життя. Дощі періщили майже кожного дня. Султан лютував, бо ні разу через негоду не пощастило вибратися на полювання, а для нього тиждень без полювання вже здавався каторгою.

Однак у такому вимушеному стоянні на місці було багато й корисного. Зі всіх кінців неозорої імперії сюди стікалися все нові й нові загони. Як доносили гінці, з далекого Криму йшла татарська орда на чолі з ханом Мюрад-Гіреєм. До неї приєдналися ногаї. Орда прямувала до Белграда. Туди ж мали прибути інші допоміжні частини. Отже, збиралося величезне військо, якого ще ні разу не мав під своєю рукою султан Магомет.

3

Мунеджим-паша, особистий астролог султана, відкинув теплу ковдру, схопився з ліжка і, вступивши в оторочені хутром сукняні капці, потрюхикав до дверей. Хтось настійливо стукав.

Астролог тримав поперед себе свічку. Його брунатні очі злякано дивилися на двері, за якими стояв невідомий, а на високому лобі зібралися зморшки.

Хто б це міг бути? Він нікого не ждав.

– Хто?

– Мунеджим-паша, відчини! – почувся знадвору дуже знайомий голос.

Брязнув засув. У дверях з'явився великий візир Кара-Мустафа.

Це не дуже здивувало астролога. Таке траплялося і раніш, бо хто ж не хоче дізнатися про майбутнє? А всім відомо, що ніхто так точно не передвіщав майбутнього, як Мунеджим-паша. На те ж він і носить звання паші й особистого астролога падишаха!

Був він, однак, украй здивований тим, що Кара-Мустафа вибрав для відвідин нічну пору і з'явився не в своєму пишному візирсько-му вбранні, а в простій одежі яничара. Для чого такий маскарад?

Однак Мунеджим-паша був досвідчений царедворець і швидко взяв себе в руки.

– О! – вигукнув він. – Який я щасливий бачити в себе славного охоронця трону падишаха!

– Тс-с-с! Не кричи, паша! – шикнув на нього Кара-Мустафа, поспішно причиняючи двері. – Бо своїм гучним голосом розбудиш усе місто!

У астролога справді був громоподібний голос із трагічно-зловісними нотками, якими він щедро користувався під час своїх пророкувань.

– Мовчу, мовчу… Прошу сюди, мій повелителю! – І астролог відчинив двері до сусідньої кімнати.

Це була звичайна для того часу велика робоча кімната астролога й алхіміка. Все тут для Кара-Мустафи було знайоме. На довгих столах стояли скляні банки, наповнені порошками, шматками різнобарвних мінералів, рідинами. Біля вікна, у тиглі, пригасав малиновий жар. Пахло чадом і ще чимось невідомим і не зовсім приємним для звиклого до тонких пахощів носа великого візира. Посередині, на дерев'яній підставці, висіла велика карта зоряного неба, помережена ламаними лініями і помальована знаками зодіака. Круті сходи вели на горище, де, як знав Кара-Мустафа, Мунеджим-паша спостерігав хід небесних світил. Всюди в безладді лежали і стояли якісь прилади й інструменти, що в душі великого візира викликали повагу до їх власника і забобонний страх.

Астролог підсунув Кара-Мустафі крісло. Спитав:

– Що змусило великого візира ощасливити мене своїми відвідинами?

Кара-Мустафа рішуче відсторонив од себе крісло і довго вдивлявся в оливкове непроникне обличчя придворного астролога, ніби зважував – казати чи ні? Потім узяв його за руку вище ліктя і промовив тихо, але тоном наказу:

– Мунеджим-паша, ти повинен зробити мені і всій нашій імперії велику послугу…

– Я слухаю, бейефенді, – коротко проказав астролог, схиляючи в поклоні голову.

– Однак те, що почуєш, повинен знати лише бог та ми вдвох! – Кара-Мустафа підняв угору вказівний палець. – Ти зрозумів?

– Зрозумів.

– Навіть сам падишах не повинен знати! І передусім – він! Бо робиться це в його інтересах…

– Так, мій повелителю, – ще нижче схилив голову мунед-жим-паша, холонучи від думки, що зараз дізнається про таємницю, яка може коштувати йому життя.

Кара-Мустафа нахилився майже до самого його вуха і ледь чутно прошепотів:

– Слухай уважно! Вищі інтереси держави османів і велич та слава падишаха вимагають рішучої перемоги у цій війні, яку ми рочпочинаємо на берегах Дунаю…

– Я знаю, – теж пошепки відповів паша.

– На чолі нашого війська став сам падишах… Його вірні піддані стурбовані тим, що йому буде загрожувати небезпека, бо, як відомо, на війні гинуть не тільки рядові воїни, а й полководці… Ми всі живемо милостями падишаха, його розумом і його славою, а тому глибоко зацікавлені, щоб він не наражав своє дорогоцінне життя на смертельну небезпеку, яка може підстерігати його в поході…

– Так, я згоден з вами, бейефенд! Що ж робити?

– Падишахові краще й безпечніше буде, коли він повернеться в Стамбул, бавитиметься з красивими гієздами, їздитиме на дороге його серцю полювання, веселитиметься в мобейні, дивлячись, як блазні танцюватимуть джурджуну [26]29
  Церква Палія досі зберігається у Фастові як історико-архітектурний пам'ятник кінця XVII ст.


[Закрыть]… Все це для нього буде приємніше, ніж тримати ногу в стремені бойового коня!

– Безперечно, мій повелителю.

– А окрім цього, зелене знамено пророка – занадто важкий тягар для намісника бога на землі. – Голос Кара-Мустафи був тихий, але суворий. – Навіщо обтяжувати його земними клопотами, коли є мільйони вірних підданих, які з радістю нестимуть замість нього цей тягар!

Хитрий і проникливий мунеджим-паша давно здогадався куди хилить великий візир. Безперечно, Кара-Мустафа хоче відпровадити султана в Стамбул, а сам стати сердаром, щоб лаври перемоги дісталися йому. Однак досвідчений царедворець ні словом не прохопився про свою здогадку. Він ждав не натяків, а прямих наказів. Тому знову непевно хитнув головою.

– Так, мій повелителю.

– Отже, ти мене зрозумів? – спитав Кара-Мустафа різкувато бо його вже почало дратувати це улесливе, але невизначене підтакування.

Астролог скривився.

– Не зовсім, бейефенді… Мені не ясно, що маю робити я.

– Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул!

– О! Але ж я тільки маленький бідний астролог!

– Не прибіднюйся! Від тебе багато чого залежить… Падишах зробить так, як скажуть зорі!

– Зорі вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах війни… Ще в Стамбулі я склав його гороскоп.

– Нічого немає постійного на цьому світі.

– Так, мій повелителюї Хіба що одне золото завжди лишається золотом…

Це був досить прозорий натяк на згоду. Але за неї потрібно платити. Кара-Мустафа полегшено зітхнув, бо не менше, якщо не більше за мунеджима-пашу ризикував становищем або й головою. Він мовчки витягнув з кишені чималий, туго набитий капшук і кинув на стіл. Почувся глухий брязкіт металу.

Мунеджим-паша, як голодний собака до хліба, прикипів поглядом до того капшука, в якому, він не сумнівався, було щире золото. У нього раптом пересохли губи, і він облизав їх язиком. Адже це було справжнє багатство! Отже, Кара-Мустафа настільки зацікавлений у тому, щоб спровадити в Стамбул падишаха, що не пошкодував цілого маєтку!

– Зорі теж міняють своє розташування на небі, – загадково сказав Кара-Мустафа. – Вчора вони говорили одне, сьогодні – друге, а завтра – віщуватимуть щось інше… Чи не так, паша?

– Безперечно, мій щедрий повелителю, – низько вклонився астролог. – Падишах наказав спостерігати за зорями і скласти ще один гороскоп, і я не певен, що й на цей раз зорі віщуватимуть перемогу османському війську, якщо на чолі нього стоятиме сам повелитель правовірних.

Кара-Мустафа усміхнувся самими устами.

– Ти все правильно зрозумів, паша… Бажаю тобі щасливої зорі, яка б продовжила твої літа!

В останніх словах вчувалася прихована погроза, і астролог, щоб засвідчити свою відданість, кинувся великому візирові в ноги і поцілував його простий запилений яничарський чобіт.

ВАРШАВА

1

Був сірий холодний день. Ранні морози закували річки й озера в крижані панцири – переїжджай де хочеш! Дороги кострубачи-лися замерзлим груддям – по них не поженеш. Тому Арсен їхав поволі. Де – дорогою, де – навпростець.

Сафар-беєві гроші стали в пригоді. Через Болгарію і Волощину промчав за дванадцять днів. Коней не жалів: на базарах купував свіжих, витривалих і гнав далі. Тільки на розореному Правобережжі базари не збиралися, тому довелося їхати повільніше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах.

У Немирові трапилася зустріч, яка замалим не коштувала життя. Арсен ніби відчував, що в це місто, з яким було зв'язано так багато гіркого, не варто заїздити. Але якийсь біс, поки він, сидячи в сідлі, розглядав з горба далекі безлюдні вулиці, нашіптував на вухо: «Заїдь! Заїдь! Може, зустрінеш кого-небудь із знайомих і дізнаєшся про зміни, що відбулися тут з часу падіння Юрка Хмельницького».

І справді – зустрів! Лихий переміг у його душі, і він, замість того, щоб скерувати вороного в об'їзд, на білоцерківський шлях, потягнув повід «соб» і поскакав прямо на Шполівці.

Проїжджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двір, на розбите маленьке віконце, на розчинені двері, що жалібно поскрипували під поривами вітру, і сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловіка, пережила синів і дочок, внуків і правнуків – і нарешті сама згасла, як одинока іскра на попелищі. Розсіявся по білому світі, вимер, щез колись великий її рід – і хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?..

Арсен замислився й мимоволі зітхнув. Чи буде коли-небудь кінець нещастям, що з усіх кінців обсіли цю землю? Чи наступить нарешті день, коли на цих подвір'ях защебечуть веселі дитячі голоси, а з коминів зав'юняться в небо сиві димки, смачно запахне свіжоспеченим хлібом?

Він міцно стиснув засмаглі на вітрах губи і зітхнув ще раз, раптом відчувши, як на очі набігли сльози.

Що ж ти. Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобі ж до старості – гай-гай! Чи, може, стомилася душа від безконечних злигоднів і турбот?

Він витер кулаком очі. Торкнув ногами коня. І – в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближається загін вершників.

Тікати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тікати, коли він – чауш самого великого візира?

– Гей, хлопче, хто ти такий? – промовив здалеку передній невисокий чолов'яга у кожусі і насунутій майже на самі очі шапці-бирці. – Звідки й куди прямуєш?

– Хай це вас не цікавить, добродію… Де був, там уже немає. Куди прямую, там не ждуть! – відповів різко Арсен.

– О-о-о, який ти мудрий, парубче! І це ти так відповідаєш сотникові молдавського господаря? Сміливий! Тим більше закортіло мені познайомитися з тобою! – глузливо сказав передній, наближаючись, і раптом вигукнув:– Ба-ба-ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай мені баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустрічі Не сподівався!

Арсен упізнав Свирида Многогрішного і здригнувся: ця зустріч не обіцяла йому нічого втішного.

Тим часом вершники – це були, судячи по одягу, волохи – оточили Арсена, і він опинився в кільці, віч-на-віч зі своїм давнім ворогом.

Многогрішний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рідкі пасма сивіючого волосся. На його обличчі розпливлася радісно-хижа усмішка.

– Ось коли пташка впіймалася! – вигукнув, потираючи руки. – Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потішуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене і затанцюєш, і заспіваєш, і заплачеш, коли взую в червоні сап'янці! Ха-ха-ха!..

Сміх Многогрішного був скрипучий, холодний. Арсен мовчав.

– Чого мовчиш! Заціпило від страху?

– А я тебе не боюся, дядьку Свириде…

– Чому б то ти мав мене не боятися? Здається, друзями з тобою ми ніколи не були…

– Але й ворогами теж, – злукавив Арсен, не бажаючи встрявати в суперечку, що набирала небезпечного характеру.

– Не були, кажеш? – Многогрішний від подиву аж очі витріщив. – Мабуть, від страху тобі відібрало пам'ять! Ну, що ж – я нагадаю… Хлопці, – звернувся він до своїх волохів [27]30
  Саква, сакви (тур.) – полотняні торби для вівса і продуктів.


[Закрыть], – стягніть з нього чоботи та почастуйте киями по п'ятах! Хай затанцює на морозі босий!

Волохи миттю зіскочили з коней і кинулися до Арсена. Ще мить – і він лежатиме на землі, а ці шибайголови періщитимуть його щосили по голих ногах.

– Стійте! – голосно вигукнув Арсен, видобуваючи з-за пазухи пергамент, завбачливо даний йому Сафар-беєм. – Ім'ям великого візира наказую вам – зупиніться!

Згадка про великого візира подіяла магічно. Волохи враз опустили руки, зупинилися, збентежено переглянулися.

Многогрішний заверещав:

– Чого ж ви! Візьміть його! – І почав витягати з піхов шаблю. Арсен підніс руку з пергаментом.

– Хто з вас розуміє по-турецькому?

– Я, – виступив наперед чорнявий парубок.

– На, читай!

Волох кинув бистрий погляд на короткий напис, на печатку – і зблід.

– Братці, – прошепотів помертвілими губами, – це ж чауш самого великого візира… От були б вскочили в халепу!

– Не може бути! – вигукнув Многогрішний. – Дай сюди! Він вихопив пергамент, повертів перед очима. Напису не зрозумів, але печатку знав дуже добре – і теж зблід.

– Прокляття! – процідив крізь зуби. – Викрутився, песиголовець! Ну, твоє щастя…

Він тицьнув Арсенові в руки цупкий жовтавий сувій і поїхав геть. Волохи помчали за ним.

Арсен витер спітніле чоло, якусь хвилину постояв у роздумі, а потім рішуче повернув коня на білоцерківський шлях.

2

До Новосілок не доїхав: несподівано усіх своїх зустрів у Фастові. Ще здалеку побачив над містом сизі димки, що вилися з димарів, і був здивований, коли при в'їзді дорогу йому перетнув вартовий з мушкетом. Він вискочив з якоїсь ями, де ховався од пронизливого холодного вітру, і вигукнув:

– Стій, знаєш-маєш! А то як стрельну, так тобі тут і капець буде!

Арсен зареготав. Та це ж Іваник! І звідки він тут узявся? Однак Арсенів сміх розізлив вартового не на жарт. Він підстрибнув, мов півник, штурхонув верхівця дулом мушкета під бік.

– Чого заливаєшся, знаєш-маєш? П'яний чи сусідам розум розпозичив? Злазь з коня, халамиднику!

– Іванику, невже не впізнав? Арсен я! Звенигора…

Іваник ошелешено закліпав очима, ще не впізнаючи в цьому худому засмаглому бородачеві колишнього красеня Арсена.

– Не може бути!

Арсен скочив з коня, зняв шапку. І тоді Іваникове обличчя проясніло. Мушкет випав з його рук і покотився по мерзлій землі.

– Арсене! Голубе! Звідки ти?

Вони міцно обнялися. В Іваникових очах заблищали сльози.

– Від самого султана, ІваникуІ Зі Стамбула! А як ти тут опинився?

Іваник підняв мушкет, поправив на вузьких плечах свитку.

– Хіба не знаєш?.. Семен Палій привів нас усіх у Фастів і сказав: тут нам житиі Землі займай, скільки зумієш обробити, хату вибирай, яка ціліша… А фортецю відбудуємо гуртом, знаєш-маєш, щоб захист був добрий. От ми й переїхали сюди.

– А мої де?

– Твої теж… Унизу, над Унавою, поселилися. Там гарно – річка, луг, за річкою – ліс. Правда, хатка маленька, але не гірша, ніж у Дубовій Балці. І що найкраще – поряд зі мною… Недарма кажуть: вибирай не місце, а доброго сусіда.

– А Палія де можна побачити? Часом не на Січі?

– Побачиш. У фортеці він, поселився разом із Семашковою вдовою…

– А про пана Мартина нічого не чути?

– Про Спихальського? Казав Роман, що передавав звістку зі Львова. Усіх вітає… Не забув і про мене, і про Зіньку. – Іваник підморгнув. – Теж привіт передав, знаєш-маєш…

Арсен усміхнувся в густу бороду, що виросла, поки їхав зі Стамбула. Про кого про кого, а про Зіньку не міг пан Мартин забути: дуже вже уподобав молодицю!

– Ну, веди ж мене, Іванику! – поклав руку на утле плече сусідові. – Спочатку до Палія, а потім – додому… Просто згораю від нетерплячки!

Вони рушили широкою вулицею. Біля одного з уцілілих будинків Іваник зупинився.

– Скажу Остапові, щоб постояв замість мене. Бо у нас, знаєш-маєш, суворо… Можна й київ заробити від полковника, якщо погано нестимеш військову службу!

Він шмигнув до хати, а через хвилину вийшов у супроводі височенного похмурого козака, озброєного однією тільки шаблею.

– На мій мушкет, – заквапився Іваник. – Як тільки небезпека – пали, пане-брате, щоб аж у фортеці було чути! А я незабаром повернуся…

– Гаразд, – кивнув головою похмурий велетень і, не обертаючись, почимчикував на околицю міста.

Арсен уважно приглядався довкола.

Всюди ще багато руїн і згарищ, але стоять серед попелищ уцілілі від вогню хатини. З деяких в'ються димки, на подвір'ях помітні сліди людських рук – там, дивись, полагоджено тин і ворота, там – вибілено стіни, а подекуди на хатах уже зведено нові очеретяні дахи.

Фортеця зустріла їх людським гомоном, гупанням дубових баб, заступів і копаниць, цюканням сокир. Тут кипіла робота. Одні забивали палі, другі засипали стіни землею, треті із дубових брусів майстрували фортечну браму.

Люди були такі худі, виснажені та обідрані, що Арсен аж жахнувся. Звідки вони взялися? Одні жебраки зійшлися сюди, чи що? Незважаючи на холод, у багатьох, крім латаної сорочки чи бувалого в бувальцях лейбика [28]31
  Великий підскарбій (пол.) – головний скарбник.


[Закрыть], не було нічого. На ногах рідко в кого чоботи, а то більше – постоли або личаки, з яких виглядає якесь ганчір'я. Обличчя зарослі, в очах – голодний блиск.

Арсен хотів було запитати Іваника, що це за люди, але в цю мить його погляд упав на високу знайому постать. Палій!

– Батьку Семене! – кинувся козак і на радощах згріб полковника в обійми. – Батьку Семенеї Який я радий, що знову бачу вас!

– Арсен? – Палій не повірив своїм очам і вражено розглядав козака. – Справді Арсен, власною парсуною, як казали київські бурсаки… Та який зарослий, мов дідуган!

– Ви тут усі не кращі, – повів рукою Арсен, показуючи на людей, що трудилися біля стій. – Звідки вони набралися?

Палієве чоло нахмурилося. Не стишуючи ходи, він похмуро проказав:

– Зараз, мабуть, пів-України так живе. У воєнному лихолітті люди втратили все: рідних, домівку, одяг… Починаємо ми на голому місці. Треба ж якось рятуватися!

– Що починаємо? – не зрозумів Арсен.

– Жити заново, – відповів Палій. – Довго ми думали на Запорожжі – що робити? Правобережжя сплюндроване, розорене, столочене татарськими кіньми. За Бахчисарайським договором – нічийна земля… Але ж вона наша! І поки ми на ній живемо, ніхто не може її назвати своєю – ні султан, ні хан, ні господар волоський, ні король польський… Тож і кинули ми клич: хто не має де прихилити голову, ідіть на Фастівщину, на Корсунщину, на Богуславщину – поселяйтеся, обробляйте землю, але шаблі з рук не випускайте! І ось початок – звідусюди потяглися нетяги, скривджені долею. Не принесли вони сюди нічого: ні грошей, ні одягу, ні збіжжя, ні якихось інших статків. Зате принесли в серцях лють до ворогів, що пустили їх по світу, і любов до землі. Бідні ми зараз. Ой, які бідні! Ще тільки осінь кінчається, а в нас уже майже нічого їсти… Он бачиш – казани. Ото двічі на день варимо пшоняний куліш. Не куліш – назва одна! Але й тому люди раді…