Текст книги "Мантра-омана"

Автор книги: Вікторія Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Взагалі, з Андрієм Страхопуденком їй не те щоб, але пощастило. А що прізвище в нього таке… ну, то не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими?..

Вони познайомилися сім років тому, коли Рита, запізнюючись на вступні іспити до престижного вузу, намагалась упіймати машину. Тоді їй згодилося б що-небудь принизливо-середнього класу, але вона не встигла відсмикнути руку і вийшло, що зупинила «джип».

До університету вона так і не вступила. Вийшла заміж, про всяк випадок народила дитину. А вся освіта звелась до гортання модних ґлянцевих журналів і читання рекламних проспектів фітнес-клубів та клінік пластичних хірургій. Згодом – до коханця. Певно, Андрій якось дізнався про її маленьку зраду і його серце не витримало… Хоча Рита добре знала, що от уже п’ять років він спить з якоюсь крашеною блондою з роботи, і одружився би з нею, якби вона дала згоду на шлюб, а Рита – на розлучення. А потім ота блонда з якогось дива вкоротила собі віку. Тож питання про кадрові перестановки було скасоване.

– Так ти тіпєрь будішь ждать єво с «дурдома»? – співчутливо цікавиться подруга.

– Нє, ну так шоб ждать, то нє… – непевно відповідає Рита. – На хрєн он мнє, сумашедший? У міня, как ти знаєшь, Ванєчька єсть, – і обидві несамовито регочуть (кожна у свій сенсорний телефон) – мова знову пішла про Риткиного малолєтнього коханця-офіціантика.

Рита запливає до салону краси. Але від сенсорної іграшки не відліплюється. І з її милих телефонних перемовин увесь персонал дізнається, що:

1) Ванєчька схожий на юного Лєо Ді Капріо, в той час як Андрій нагадує, в кращому випадку, занедбаного австралопітека.

2) У Ванєчькі, нєсомнєнно, талант. Він мріє співати на великій сцені (досі доводилось лише в сауні в поламане караоке), і танцює, треба сказати, досить «по-соврємєнному в нього получаєцца».

3) На знак визнання Ванєчькіного таланту Рита планує вкласти у його «розкрутку» сто тисяч баксів Андрієвим коштом (зачувши про такі грошиська, ножиці в руках манікюрниці мимоволі здригнулися і – о Боже!.. – ледь не відтяли Риті півпальця).

4) Матюки на адресу манікюрниці. Знижка на манікюр та солярій.

5) Відвівши душу, Ритка тут-таки урочисто вирішується стати «прадюсєром» Ванєчькі, бо Україна має таланти, а таланти треба підтримувати, то й шо з того, шо непосвяченим Ванєчька нагадує гєя?

Весь салон заходиться в оплесках. Гєїв тут люблять. Риту – не дуже. Та вона все одно почувається матінкою Терезою. Добре натренованим королівським жестом (впізнаємо школу Андрія) роздає всім чайові, включно із манікюрницею – щоб надовго запам’ятали, хто до них приходив. Згодом, у супроводі захоплених поглядів персоналу, урочисто випливає з салону. Невимушено, щоб усі бачили, клацає кнопкою сигналізації (знову ж таки – Андрій). Залазить до царського «джипа», конфіскованого у нещасного Страхопуденка (теж, до речі, заскоченого на зраді і, є Бог на світі, благополучно відправленого у «дурку»). Не вмикає сигнал повороту. Пафосно виїжджає з парковки, розбивши при цьому ліву фару сусіднього «шевроле» і ледь не поцілувавши трамвай, що пропливав неподалік. Замислюється «о хрупкості битія».

І, задивившись у дзеркало на свою нову зачіску, не помічає велетенської вантажівки, що мчить зустрічною, на котру наскакує все ще замисленою «о хрупкості битія»…

7

– Розважилась? – зустрічає тебе іронічно-насмішкуватим запитанням Сашко, варто тобі матеріалізуватись посеред власної квартири.

– Наче ти так не робив! – буркаєш, проходячи повз нього крізь стіну. – Певно, роками влаштовував капості однокласниці, яка відмовила тобі ще в дитсадку?

– Так. Облив її бензином і дивився, як вона кричить і палає, кричить і палає…

– …?

– Жартую. Не закохувався я в однокласниць.

– Воно й видно, – ти йдеш перевдягатися.

Кухня прибрана. Вся квартира, між іншим, теж. Сашко нікуди не дівся. Та тебе це не дивує: ти не можеш позбутися відчуття, ніби знаєш його вже багато-багато років.

– То що з Андрієм? – долинає до тебе з кухні голос Сашка.

– Викликав сам собі «швидку» і здався у «дурку» на милість психіатрів. Там його не чіпатиму. Хай думає, що то єдине безпечне місце.

– Фатальна жінка, – виголошує тобі комплімент Сашко і їсть собі далі пластівці. – А з Ритою? – допитується, наче не знає.

Ти завмираєш. Повільно заходиш до нього на кухню. Пригадуєш, як тримала її за руку, доки вона конала серед розкуроченого залізяччя Андрієвого «джипа», і останньої миті вона тебе побачила – твоє розмите холонуче відображення здригнулося в її очах, а потім вони стали скляними.

– Вона не вміла водити авто. Навіть прав не мала. Що я могла вдіяти?

– І то правда, – ласкаво погоджується Сашко.

І зраджує тобі секрет:

– Привиди-початківці, на зразок нас, можуть лише коїти дрібні капості. Забрати чи врятувати життя – не в нашій юрисдикції.

– Амінь, – важезний камінь провини лунко й урочисто падає з твоєї душі. – А про початківців – цікаво… Тобі ж хрінзна-скільки років! І – початківець?

– Щоб стати справжнім примарним маестро, треба мати за плечима сотні, бажано тисячі років…

– Приміром?

– Данте Аліг’єрі, граф Дракула, Фрідріх Ніцше, Марія Магдалена… продовжувати?

– А… Ловець Снів?

Сашко ледь помітно міняється в обличчі. Десь хвилина минає в чеканні. Врешті він зважується на слово:

– У нього багато імен. Найчастіше його називають Дияволом. А він – вічний.

Тепер в обличчі міняєшся ти:

– А якщо я не вірю у його існування?

– Віриш у день, отже, віриш у ніч. Віриш у Бога, отже, віриш і в Диявола.

Небо в твоїх очах яснішає:

– Іди на хрін.

– «Джипа» шкода, – чомусь нагадується Сашко. – Такий монстр був. Я з вікна бачив.

– «Мікру» – більше. Бо вона не на штрафмайданчику. Її банк забрав. За кредит.

– Амінь.

– Бе, – відповідаєш ти і зникаєш за дверима ванної.

Дивна річ. Варто звичайній темно-русявій дівчині перетворитися на білявку а-ля Мерилін Монро, як часточки «бе», «фе», чи то «хи-хи» безжально поглинають добру половину її словникового запасу, подекуди допомагаючи собі мовою жестів. І що найгірше, оточення її розуміє. Навіть після смерті. Бо після смерті життя для вас обох тільки починалося.

– То що ти там казав про подорожі?

За кілька стрімко летючих, наче одна мить, днів завдяки своїм примарним здібностям ви побували у найцікавіших (омріяних тобою) куточках світу. Почали, звісно, із Франції. З Парижа. Як і всі привиди, що поважають себе, спочатку забрели до Паризьких катакомб – велетенського підземного кладовища, де знайшло вічний спокій більше людей, аніж нараховується живих у сучасному Парижі. Завітали ненадовго. Навіть до написів, що ганьблять короля, не дісталися. Бо, як виявилось, тут і своїх примар вистачає, і далеко не всім їм до смаку приймати гостей. А ще ота химерна підземна поліція…

Ледь вислизнувши із катакомб, ви заблукали в одному з найдивніших готелів Парижа – такому собі Hotel du 7e Art.

Це виявився справжній храм сьомого мистецтва – кінематографу, де тон задавали дві речі – бароко і божевілля, загорнуті у блиск та велич старого Голлівуду, коли з екранів сяяли справжні зірки, а кіно було навіть чимсь більшим за саме життя. Вечіркою у стилі «ретро» на вас накотилися чужі спогади: навіть бар та фойє тут були завішені плакатами знаменитостей тих часів, а в просторих номерах ніби ненавмисне залишені дрібнички з їх особистих речей. Недовго думаючи, ти прихопила собі маленьке люстерко, що, за легендою, належало Мерилін Монро…

А потім, за порадою примарного портьє, що служив тут із самого заснування готелю, ви піднялися на останній поверх і відшукали номер 42. І отут вам відкрився такий вражаючий краєвид міста Ейфелевої вежі, якого, певно, жоден турист не бачив. Ані в житті, ані після смерті.

Під акомпонемент заходу сонця Сашко розказав тобі історію чоловіка, який продав Ейфелеву вежу. Справді продав. Такий собі Віктор Люстіг, що мав понад сорок п’ять псевдонімів і тікав від правосуддя п’ятдесят разів, збув це величне творіння рук людських групі французьких бізнесменів на утилізацію і – зник із валізою готівки. Люстіг помер від пневмонії в 1947 році у знаменитій в’язниці Алькатрас (зараз там музей), а ту валізку шукають і досі…

На мить тобі стає соромно за крадіжку люстерка Мерилін Монро. Але – тільки на мить, бо, як усі вже, певно, здогадалися, люстерка ти не повернула.

Наступного дня ви перенеслися у Whinchester Mistery House[2]2
  Адреса для туристів: штат Каліфорнія, місто Сан-Хосе, Вінчестер-бульвар, 525.


[Закрыть] – той самий чудернацький маєток, зведений Сарою Вінчестер під впливом родинного прокляття.

…А було то так. У двадцять п’ять років Сара, нічогенька дівчина на виданні, вискочила заміж за багатія Олівера Вінчестера (багатієм його зробили знамениті багатозарядні гвинтівки марки «Вінчестер», котрі, до речі, забрали чималенько життів під час Громадянської війни у США). І все б ото нічого, якби незабаром після народження не померла маленька дочка Сари – Енні, а згодом від туберкульозу не сконав і її чоловік. Спадкоємиця мільйонів, збитих на гвинтівках «Вінчестер», помалу почала божеволіти. Аж раптом якийсь бостонський медіум (поспілкувавшись із духом її покійного чоловіка, звісно) сказав жіночці, що прокляття на її родину накликали привиди загиблих від отої славнозвісної зброї, і вона, Сара, також загине, якщо негайно не поїде на захід і не почне десь там зводити маєток. Доки триватиме будівництво, доти вона й житиме.

Від такого пророцтва Сара остаточно втратила рештки здорового глузду, і протягом тридцяти восьми років (з 1884 до 1922) вона, без допомоги професійних архітекторів, зводила велетенський будівельний парадокс (стукіт молотків та рубанків не припинявся ані вдень, ані вночі), де двері відчиняються у стіни, вікна вмуровані в підлогу, а кручені, химерні східці ведуть і впираються прямісінько у стелю…

Ви з Сашком нарахували тут понад 160 кімнат, 47 камінів, 950 дверей та 40 рипучих, хворобливо покорчених східців-драбин, що дійсно заводили в нікуди. Сари якраз не було вдома, тож ви трохи розважились, хапаючи наївно переляканих туристів за ноги, грюкаючи дверима та натужно зітхаючи двома сумними голосами. Ніч минула безумовно весело.

8

А на ранок, аби ще трохи розважитись, ти вирішуєш «зайнятися шопінґом», і ви з Сашком опиняєтеся на чаклунському базарі Сонора, що у Мехіко. Ця мальовнича місцинка аж кишить екзотичними ігуанами, гримучими зміями та дикими колібрі у саморобних плетених клітках. І, звісно, колоритними мексиканськими відьмами, які всім тим добром торгують, а ще за якихось десять баксів можуть передбачити вам майбутнє, а якщо воно не дуже радісне (що, як правило, і трапляється), то негайно запропонують вам чарівне зілля (це ще десять баксів), яке миттєво позбавляє від подружньої зради, усіх можливих недуг, злиденності та нудьги.

Отак ви з Сашком ще довго тинялися б серед тих чудес, якби зненацька вас не запримітила одна потворна старезна відьма. Здійнявши покорчені артритом руки до неозорого мексиканського неба, вона на весь базар почала вигукувати якісь прадавні матюки-закляття (іспанською, португальською чи мовою древніх ацтеків), словом, молитися.

Молитви дивовижно подіяли, тож вас, непроханих привидів з далекої України, знесло десь аж на узбережжя Африки.

…Африка прекрасна. Земля сонних ледачих левів, чудернацьких квітів, що нагадують диких тварин, та двох океанів, які розчинилися одне в одному, наче двійко закоханих, біля мису Доброї Надії. І цими двома океанами досі блукає славетна легенда про Летючого Голландця.

– Як, ти не чула? – дивується Сашко.

І він розповідає про опального капітана на ім’я Ван Страатен, що взявся обігнути Добру Надію проти вітру та течії. Але стихія виявилась могутнішою – вона відкинула корабель назад. Засліплений люттю капітан прикликав на допомогу самого Диявола – і вітер одразу ж ущух, хвилі вляглися, а зухвале судно легко обійшло мис. Але з того дня Ван Страатен мусить довіку блукати морем на своєму кораблі, лякаючи старих морських вовків та випадкових мандрівників…

А ще ви зустріли тут привида-співвітчизника – поважного одесита Соломона Керзнера, котрий звів серед просторів Африки власне Загублене Місто – готель «Раlасе» (Сан-Сіті) – втілення розкоші та справжній виклик Творцю. Подейкували, він збив свої статки на алмазних та уранових махінаціях.

– У ділових колах більше полюбляють слово «операції», – статечно всміхається Соломон.

Ще б пак. Усе в його готелі дуже дорого і дуже серйозно. Срібні столові прибори, вишуканий посуд, килими, меблі із рідкісних порід дерева… А височенні (до двадцяти п’яти метрів) стіни увінчані прозорим куполом, з якого вечорами на вас дивиться глибока африканська ніч.

А ніч в Африці настає миттєво – ніби падає завіса. Мить – і суцільна темрява. І підсвічений вогниками бронзовий слон у дворі Соломонового готелю лякає навіть вас, двох бувалих привидів, своєю потойбічною нереальністю. Мимоволі здається, що от-от він зійде зі свого постаменту і важезною ходою Командора рушить просто на вас…

Від слона рятує неспішний займистий світанок. Африка. Навіть сонце тут сходить інакше – по-царськи велично та всевладно-підкорююче. Коли бачиш таку красу, якось зовсім уже не хочеться вірити, що десь неподалік вмирають від голоду діти, а дорослі дядьки з інших континентів їздять сюди на «сафарі». А ще – на замовно сплановані PR-акції-революції, роблені заради того, аби принагідно вкрасти алмазно-нафтові багатства якоїсь «країнки третього світу». І багато-багато життів. Але ж про них не йдеться, коли якийсь дріб’язковий царенко вирішує додати ще один діамант до своєї корони?

Бо навіть острів, що на ньому відбував ув’язнення Нельсон Мандела, здається тут райським куточком – сонце, океан, вічнозелені тропіки. Словом, місце, де немає потреби думати. Африка, зі своєю містичною енергетикою, робить це замість вас…

…На світанку ви з Сашком неквапно простуєте сліпуче-білим узбережжям одного із найгарніших африканських пляжів (Нунгві, здається).

– І в мене було майбутнє, – раптом озиваєшся ти. – Я не хотіла помирати. Як гадаєш, чому так сталося?

Відповідає він не одразу. Якийсь час дивиться кудись перед собою – шістнадцятирічне хлопченя з душею старезного діда, потім переводить погляд на тебе:

– Ти мала дивовижний дар робити саму себе нещасною. Чому ти відкладала життя на потім? Гадала, настане той день, коли ти прокинешся і почнеш жити власним життям? Звісно, ні. Бо починати жити треба було вже там і тоді, негайно. Хіба ти про це не думала?

Тобі стає лячно:

– Не смій залазити до мене в думки! Тебе туди хто запрошував?

– Це неважко – вони ж усі на тобі написані.

– Написані?..

Зазираєш до люстерка Мерилін Монро.

Не віддзеркалюєшся.

– Оце тепер так і буде? Я що, вже така страшна, що й у дзеркалі мене не показують?..

– Та ні, наче нічого. Як завжди.

Ніколи, ніколи не кажіть такого жінці. Краще бовкніть, що вона безумовно вродлива, але сьогодні виглядає трошки… стомленою. Бо буде, як Сашкові.

– Вбити мене надумала? – він ухиляється од люстерка. – Май на увазі, я давно мертвий! – І вже серйозніше: – Привиди не віддзеркалюються. Зазвичай. Бо тоді нас легко помітити. А ти… послухай, ти молода і гарна. Знайшла б собі якого пристойного привида…

Ти заливаєшся сміхом. Пристойного привида, аякже! Якось, посеред пустельної нічної вулиці, освітленої єдиним ліхтарем (всі інші якась мара побила) тобі зустрівся привид Гєника – твого колишнього однокласника, що загинув кілька років тому від «бандитської кулі».

Отже, Гєник. Значно нижчий за середній зріст, у короткій куртці-шкірянці і з по-вовчому загрозливим поглядом, який, певно, відлякав від нього не один десяток потенційних «нєвєст». Днєпропєтровський маньяк, одним словом. Коли бачиш таких, чомусь охоче віриться, що минулого вечора він зарубав усіх своїх родичів, частково з’їв, частково закинув у холодильник, і взагалі, нічо так провів час.

У школі він не був у тебе закоханий. Ні в кого, здається, не був. Та йому багато розуму не треба, аби, плутаючись у словах, запропонувати зараз:

– Я тут подумав… не знаю, як сказати… може, тепер, коли ти теж померла, ми могли б…

Цікаво, що? Повечеряти у примарному ресторані? Чи сходити в неіснуюче кіно? Ні, краще зайнятися невагомим сексом. А потім він тобі освідчиться, як леді з роману…

Проте у відповідь лише чемно всміхаєшся:

– Навряд чи. Оскільки я щойно відійшла у кращий світ, то, як ти розумієш, в мене повно справ…

І хоч ти ще не знаєш, яких саме, проте з полегкістю пірнаєш у темряву і повертаєшся додому до Сашка…

…і ловиш себе на думці, що досі ні з ким тобі й приблизно не було так весело. Отже, земне життя прожите даремно? І враз тобі перестає бути смішно.

– І довго нам отак сидіти? – приречено питаєш у Сашка (ви сидите на килимі біля канапи і граєте в нарди).

– Чому ж? – він дивується. – Можемо перелізти на канапу і розлягтися там, якщо в сраку муляє…

Ви перелазите. Але ти не заспокоюєшся:

– Ні, я маю на увазі – взагалі. Чи довго?

Сашко знизує плечима:

– Мабуть, до самого Страшного Суду.

– А коли буде той Страшний Суд? – з надією перепитуєш ти.

– Хтозна. Певно, Господь Бог ще не вирішив.

І ваша неспішна розмова плавно перекочується на тему Господа Бога. Звісно, нічого про Нього вам невідомо, бо до таких високих інстанцій вас, грішників, не допущено. Принаймні доки не настане Страшний Суд. Самі того не помітивши, ви засинаєте біля підніжжя канапи – ти і твій новий примарний друг.

А на ранок до вас явилися такі гості, що ти відверто пошкодувала про те, що привиди-початківці не можуть убивати.

9

Вітасик з родиною статечно заходять до твоєї хати, при вході лякливо роззуваються, а переконавшись, що вдома нікого нема, по-хазяйськи озирають твоє просторе помешкання.

– Чого припхалися? Грошей нема! – невдоволено озиваєшся ти буденною фразою, що вже стала у вас за привітання.

Та вони тебе не чують – хоч стій і кричи у них понад вухами.

– Скільки, ти казав, квадратів? – хижо перепитує дружина Вітасика, оглянувши спальню, вітальню (двокімнатна квартира з прохідними кімнатами) та ванну, гармонійно поєднану з туалєтом.

– А я почім знаю? Вона що, дуже мене до себе пускала? – і прямує цмулити цигарку на балкон.

– А ще сестра! – Ксєнія врешті дістається кухні. – Хоча, була б моя воля, я б тебе теж на хрін на поріг не пустила! – переконавшись, що двері за ним зачинилися міцно. Далі, все ще поглядаючи на двері, вона різко розчахує холодильник, вихапує звідти почату пляшку мартіні і одним подихом поглинає те, що в ній лишилося після твоєї наглої смерті.

Ти тріумфуєш:

– А я знала, знала, що вона п’є!

Однак «вона» тебе не завважує. Жбурнувши порожню пляшку на підлогу, для годиться копає її ногою. І щоб усі чули:

– Пляшки з-під бухла валяються! Срач тут розвела, красавіца! А я знала, я знала, що вона п’є! Певно, і кавалєрів водила нємєряно…

Моджахєдки риються у твоїй шафі. Вже щось починають міряти, щось ділити, а згодом – і чубитись за якусь сукенку. Ти зловтішно всміхаєшся: жодній з них вона насправді не личить.

– Нічого там не беріть! – гримає на них мати. – Ми то все продамо. Дарагі вєщі і не ношені майже…

Моджахєдки починають вити. У цю мить вони майже ненавидять Ксєнію. Та крадькома їм таки вдається запхати кілька «вєщєй» під свої светрики в облипку. Мишко як побачить їх у тих «вєщах» – просто впаде ж!

З балкона виповзає Вітасик. Його трохи похитує, бо на балконі теж була почата пляшка. Горілки.

– Нє, ви тільки-но подивіться на свого батька! – театрально сплескує руками Ксєнія. – Де ти, скотино, уже напився?..

– Там, де й ти, – він копає ногою безпритульну пляшку, де колись спочивало мартіні, і йде заміряти твою квартиру. Вони ж бо вирішили і її продати. А на виручені гроші відіслати моджахєдок кудись учитися. Бо задрали, тварі. Щойно Маринка повернулася із лікарні, вони її знову «відпиздили», і бідолашна лежить тепер в реанімації, а їхній поважній родині загрожує судєбне разбіратєльство.

Документів на твою квартиру (під третьою дошкою зліва в підлозі на кухні) вони, щоправда, так і не знайшли. Та надію не втратили. Знайдуть, коли робитимуть… косметичний ремонт.

– А може, краще оставити її собі і здавати? – питає одна із моджахєдок: обидві уже мають власні, особливі плани стосовно майбутнього твоєї квартири.

– А може, краще було б не чіпати тої конченої Маринки, га? – підскакує до них Ксєнія. – Бо тіпєрь у нас проблєми, шоб ви знали, да! Нада шось рішати, – і рішає. – Зробим рємонтік, найдьом докумєнти, оформим дарствєнну – і хай хто докаже на продажі, шо квартіра не наша…

Тепер уже моджахєдки ненавидять її остаточно. І наче від флюїдів розбризканої довкола ненависті, ледь здригнувшись, зі стелі зривається велетенська кришталева люстра і засипає вітальню градом дзвінких уламків.

Усе щасливе сімейство кидається врозтіч.

– Нєхарошая квартіра, – дещо заспокоївшись, проголошує Ксєнія. І до моджахєдок: – А ви ше хтіли її собі оставити… – Уже Вітасику: – Ну, нічо, продамо, доки матуся твоя до неї не дісталася. Добре, хоч кота того клятого немає! – Врешті знову до моджахєдок: – Анжело! Каріно! Ми йдемо.

Моджахєдки апатично вибираються з кутків, куди поховалися від люстри, і плетуться слідом за матір’ю до дверей. Вітасик, поспішаючи за ними, на мить озирається. В погляді – ані тобі жалю, ані співчуття, тільки вихлебтана горілка.

А Енн Марі Скотт так і не з’явилася. Хоча навряд чи їй треба ця квартира – в неї свого добра вистачає. Вона просто не з’явилася.

Р. S. Кіт того дня теж не повернувся. Не повернувся й наступного. Як і Влад, він вирішив зникнути із твого життя. Принаймні тепер ти знаєш (здогадуєшся), чого він утік. Привида побачив. Тебе. Бо до Сашка, певно, вже звик.

10

Ти змітаєш з підлоги нікчемні останки люстри. Сашко присідає біля тебе.

– Нічого собі родина…

– Яка є. А за люстру… дякую.

Він знизує худими плечима:

– Ти б теж для мене таке зробила.

Тобі з очей бризкають сльози:

– Чорт, вони жодним словом про мене не згадали! Може, мене ніколи й не існувало?.. Був лише Вітасик, його Ксєнія, моджахєдки та Маринка, через яку вони тепер мусять тікати світ за очі… – Підводишся. – Я мушу себе побачити.

– Куди ти? – підхоплюється й Сашко.

– До моргу, – примарні непрохані сльози враз висихають з твоїх сірих очей. – Кажу ж – мушу себе побачити.

– Може… е-е-е… не варто? Бо я собі не сподобався, як уздрів те, що лишилося по мені після смерті…

– А чого ти, будь такий ласкавий сказати, повісився?

– Мені не купили велосипеда. Були такі совєцькі велосипеди – «Спутнік». Так от, мені його не купили. Могли, але не купили. У всіх такі були, а в мене – ні.

Ти замислюєшся. Шістнадцять років. Велосипед. Повіситися.

– Шкодуєш?

– Зараз – так, – неохоче зізнається він. – А тоді… словом, у шістнадцять років все видається дещо інакшим, ніж є насправді.

– Ясно. Та я однаково мушу себе побачити. Байдуже якою.

– Може, краще їм подзвонити?

– І спитати: я що, померла? Ні, не так. А-а-а!.. Я що, справді померла?!!

Сашко опускає очі. Час настав? Бо за всю розмову ти жодного разу не подарувала йому усмішки. І він розумів чому: світ живих знову намагався вдертися до вашого світу мертвих зі своїми негараздами – дрібними пристрастями, майновими проблемами, сліпим сподіванням жити вічно, а померти так, наче ніколи й не жили. Зовсім, як ти оце зараз.

Тож насправді він майже не дивується з того, що тобі раптом вкрай знадобилося відвідати обійстя смерті. Морг. Місце, де ніхто вже не сподівається і ні на що не чекає. Місце, де час зупиняється і підстерігає. Місце, де інтерни тренуються розтинати мертвих, щоб колись, може, рятувати живих. І нарешті – єдине місце, де ти сподівалася віднайти рештки себе, точніше, рештки того, що колись було тобою.

Однак морг (Мєсто Окончатєльной Рєгістрації Граждан), куди ти перенеслася самою силою думки, теж виявився дещо іншим, аніж ти його собі науявляла (див. пафосний попередній абзац). Це у фільмах його показують чимось схожим на святилище, де на стерильних металевих полицях в гарних позах позавмирали прекрасні у вічному спокої небіжчики – хіба що трохи блідіші, аніж були при житті, деякі естетично загримовані у сліди насильницької смерті. Фабрика мрій. Насправді нічого величного в помиранні немає. Принаймні ти цього тут не побачила.

Морозильна камера, куди ти прослизнула вслід за заклопотаним патологоанатомом, зустріла тебе звалищем випатраних трупів-опудал, котрим не знайшлося місця в персональних сейфах-полицях. Наче персонажі якогось моторошного лялькового театру після вистави-геноциду, вони валялися розпластані на металевих марах попід стінами в очікуванні наступних аншлагів. Утопленики, повішені, кілька химерно скалічених жертв автокатастрофи і – ще зовсім молода жінка, висушена на кшталт єгипетської мумії, вочевидь, котроюсь із численних невиліковно-ракових недуг…

Зараз навіть не вірилося, що всі вони колись були живими, щоранку прокидалися, кудись поспішали, закохувалися, отримували підвищення або нетямилися від люті, якщо кохання й підвищення діставалися кому іншому…

Бо тепер вони перетворилися на щось парадоксально інакше, антилюдське, що не мало жодної спільної риси з живими істотами, не мало найголовнішого.

Життя?

Душі?

Усвідомленості?

А що, як зараз вони підведуться і примарними колами почнуть обступати патологоанатома?

Десь тут маєш бути й ти. Тож, мабуть, ти теж підведешся разом з усіма. Але тебе немає. Тут. Поки що. Вслід за відважно-незворушним патологоанатомом твій привид прямує до відділення препарації, а там, якщо треба, дістанеться й до вищих інстанцій – судмедекспертизи та крематорію.

У приміщенні, де має проводитись розтин, стоїть настирливо-нудотливий сморід, гарна акустика і натовп майбутніх медиків-абітурієнтів, кілька з яких от-от уже готові зомліти.

Подали основну страву. Тебе. Бо на добротному мармуровому столі лежиш ти або дівчина, підозріло схожа на тебе – уся в якихось страхітливих синцях, подряпинах, з неприродно вивернутими суглобами. Голова відкинута назад – і теж під якимсь чудернацьким кутом. У світлому волоссі подекуди запеклася кров – навіть вимити не спробували, падлюки. Замість обличчя – суцільна рана…

Краще б то була дівчина, підозріло схожа на тебе, бо ти б нізащо себе не впізнала, якби на твоїй лівій руці тьмяно не зблиснув тоненький браслет-обіцянка – золотий ланцюжок із кулоном у вигляді напівсерця. Його тобі подарував Влад. Час обіцянок минув, а ти так і не наважилася зняти непотрібну прикрасу зі своєї руки.

– А це що таке?.. – насторожується патологоанатом. – Казав же, всі цяцьки познімати! – І браслетик, зірваний з неживої руки, вирушає до однієї із його бездонних кишень. Увечері, певно, подарує дочці-тінейджеру, вкупі з побажаннями доброї ночі.

– Отож, почнемо, – нарешті господь-патологоанатом у гумових рукавичках схиляється над тобою і з недобрим жартом («Людей створив Бог, а морг поробив їх рівними») починає різати-пиляти грудину. Хрясь, хрясь, хрясь. Якась дівчинка непритомніє. Бідолашну виносять. Ти лежиш розпанахана від шиї до самого низу живота. Патологоанатом (наче натхненний диригент перед оркестрантами-початківцями) виймає з надр черевної порожнини стравохід із гірляндою кишок та інших внутрішніх органів. Приміщення заповнює новий, різкувато-неприйнятний букет ароматів. Ще кілька абітурієнтиків втрачають свідомість.

Ти тримаєшся. Маестро в цей час черпачком звільняє грудину від густої мокротно-слизької крові і показує вцілілим аорту, хребет. Далі знімає з твого покірного трупика скальп, бере спеціальну пилку і з характерним дзижчанням відкриває череп. За мить витягнуті мізки розтікаються металевою тацею поряд з іншими нутрощами. Все це ретельно препарується для встановлення причини смерті, зокрема, гарненько ріжеться мозок, серце, шлунок, дістаються камені з нирок, якщо є…

І падають непритомними ще кілька дівчаток, двох-трьох хлопчиків банально нудить. Дивно, а при житті ти такого враження на людей не справляла…

Невтішно хитаючи головою, патологоанатом ставить діагноз: ти померла від численних травм та забоїв під час падіння. Браво. І хто б ото міг подумати?

Доки засмучених абітурієнтів приводять до тями і до ладу (не всі з них тепер мріють вступити до медуніверситету), він похапцем натягує шкіру на твоєму перекошеному обличчі і залатує черепну коробку, замість мізків запхавши туди якусь ганчірку, бо мізки розтеклися так, що й не збереш. Розшматовані нутрощі (разом із мізками) згрібаються у черевну порожнину, туди летять й використані гумові рукавички патологоанатома. Тебе зашивають. Потім вимиють, одягнуть у гарну сукню, на обличчя накладуть грим, нігті нафарбують рожевим і… на власному похороні будеш ще кращою, аніж при житті.

Шок? Шоку не було. Втім, як і болю. Фізичного. Просто – спустошення. Цілковите, тотальне і безапеляційне спустошення. Тобі не боліло твоє понівечене тіло, як не боліли б старі, запрані і подерті джинси-унісекс, котрі можна і треба відправити на смітник…

…Ти очманіло повертаєшся, щоб піти, і просто перед собою бачиш темноволосу русалку з розкроєним черепом.

– Картина, – каже вона.

І дивним чином ти переносишся в інший час і простір, а відтак – отримуєш ще один чіткий, страхітливо-незаперечний доказ того, що існувала.

11

Треба сказати, картина була як картина. Розгонисті мазки-лінії, роблені, певно, в стані наркотично-маніакально-депресивного психозу, поволі складалися у химерну подобу напівоголеної дівчини. Напівоголеної, забуто-знайомої дівчини, що цілком могла нагадувати урбаністичний пейзаж, щоправда, чомусь криваво-бордового кольору (вочевидь, у свідомості автора трапився захід сонця, але самого сонця на картині не спостерігалося – наче його хто вирізав). А вдалині, перехоплена поглядом дівчини, губилася постать чоловіка – високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Такі речі або проголошуються збіса геніальними, або ж занурюються у небуття, залежно, з якої ноги встане вранці маститий арт-критик. Поки що, судячи зі скромної відсутності нулів на ціннику, картина перебувала у небутті, ризикуючи лишитися там довіку. Певно, й малював її (пардон, писав) один з тих невизнаних геніїв, що полюбляють дармову випивку, порожні філософські розмови і спати з усіма підряд, бо життя таке несправедливе…

Але повернімося до картини. Вперше Ромчик побачив це творіння рук людських у місцевій галереї мистецтв, куди забрів зі своїм коханням – юною й наївною дівчинкою, що нагадувала йому русалку. Власне, саме так він подумки й називав її – Русалка. А вона звала його піднесено і фатально – Ромео. Вона взагалі була наче не від світу цього: зупинилась перед тією картиною, як зачарована, раптом сказала, що десь вже зустрічала ту дівчину, в той час коли Ромео (краєм ока) просто і по-чоловічому азартно зацінив оголені форми мальованої дівчини і теж не мав нічого проти, аби її зустріти. І щоб вона так само була без одягу. І щоб поряд не було Русалки. Вже тоді він знав, що одружиться з Русалкою, а таких, як ота, мальована, їстиме на десерт…