Текст книги "Мантра-омана"

Автор книги: Вікторія Гранецька

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Затемнення

1

На ранок ти знов прокидаєшся у своєму ліжку. У калюжі крові. Ти обережно переводиш подих. Жива. І стіни не зсунулись. А кров – це, звісно (як завжди, несподівано), почалися місячні. Та замість клятого ПМС – якась дивна полегкість у всьому тілі, наче вночі ти перетворилася на пушинку. Знала б – щоночі стрибала б із тих хмарочосів. А потім запатентувала б оті польоти, як цілющі ліки від ПМС. Мільйонів би назаробляла…

Та для початку ти абияк вибираєшся з тієї липкої й гарячої ще калюжі і йдеш до ванної усю ту катастрофу ліквідовувати. Краєм свідомості зауважуєш, що крові начебто забагато навіть як для найрясніших (чотири краплини на упаковці «тампаксів») місячних.

Уздрівши таку тебе, кіт чомусь сичить, відскакує і прожогом вилітає у напівпрочинену кватирку. Плющем, повитим балконами, він, наче ошпарена білка, хвилясто струменить униз. Злякався, паскуда? А сам що, красунчик, так? Однак його слід уже звився і застиг. Паскуда.

Ти втішаєш себе тим, що й Софі Лорен, певно, зранку не виглядає, як Софі Лорен. Особливо у ТАКІ дні. Та до дзеркала зазирати поки не наважуєшся. А кіт повернеться. Бо це вже не вперше. Йому й раніше щось робилося і він тікав. Виконувати святу місію продовження роду котячого.

А зупинившись під пружними струменями душу, раптом підстерігаєш себе на думці, що не пам’ятаєш, які слова сказав тобі Ловець Снів. Вони знищили тебе й спустошили минулої ночі, це відчуття так до решти тебе й не покинуло, лишивши присмак чогось… страхітливо невиправного, – мабуть, отак тільки й можна змалювати ту мить, коли ти їх почула. А потім випарувались.

То що ж він сказав? Ти жодного слова не можеш пригадати, проте усвідомлюєш, що тебе налякала якась до смішного буденна фраза, що нею люди обмінюються по мільйону разів на день. Що то було?

Іди на фіг?

Ти – безсоромна шльондра?

Як дійти до бібліотеки?

Іди на фіг. Загорнувшись у пухнастий рушник, вертаєшся до спальні, аби стягти з ліжка закривавлену після сну постіль і закинути її до старенької (треба купити нову) пралки. В пам’яті лементом зразкової домогосподарки зринає рекламний ролик:

О БОЖЕ! ЯК УСЕ ЦЕ ВІДІПРАТИ?!.

Не бійся. Зараз до тебе у вікно заскочить Пральний Супермен і скаже:

«АРІЕЛЬ» ЗДОЛАЄ ВСЕ!

Або ні. Не так. То був інший Супермен, не з нашої чарівної казки. Бо наш заходить через двері:

ВИ ВСЕ ЩЕ НЕ КОРИСТУЄТЕСЬ «ТАЙДОМ»?

ТОДІ МИ ЙДЕМО ДО ВАС!

Але цей теж від погроз до дії переходити не поспішає. Тож ти вирішуєш засипати в шухлядку пральної машини тайду, арієлю і приправити усе те галою з бонуксом та сіланом (морозна свіжість) вкупі. Такий собі гримуче-побутовий коктейль. Щоб уже напевне. І отоді на твоїй новенькій шовково-атласній постілі (знахідка для гейші) не залишиться жодної плями крові!

Стривай. А ти певна, що вона там є? Зупиняєшся. Розорене ліжко нечесно сяє порожньою чистотою. Відгорнувши ковдру, ти до болю, до ріжучих спалахів в очах роздивляєшся простирадло. Крові немає.

І ти розгублено завмираєш, не в змозі відірвати намагніченого погляду од незаймано-чистої постілі (знахідка для гейші). Куди, в біса, поділися місячні? А може, їх взагалі там не було? Бо після того, як ти вибралася із ванної, з тебе не впало жодної краплі крові…

Здалося. Калюжа крові – ото вигадала! А що ж тоді бачив кіт? Ні, тобі просто здалося. І йому, зрадникові, також. Зрештою, не поспи ще тиждень – і не таке примариться.

– Привіт, – на твоїй кухні п’є каву біляве (на вигляд шістнадцятирічне) хлопченя у розтягнутому светрі, мішкуватих штанях та глибокими, просто неймовірно глибокими темно-синіми колами довкруг живих карих очей. – Як справи?

– Та нічо, – ти прямуєш до кавника, аби й собі налити кимось дбайливо звареної кави. – Хіба що місячні хрінзна, чи почалися, та кіт утік…

СТОП! ХТО ВІН ТАКИЙ І ВІДКІЛЯ ТУТ УЗЯВСЯ?

Горнятко кави падає з твоїх рук. Хлопченя зривається з місця і його необачно перекинута кава теж потворно-коричнево розповзається підлогою.

– Ти мене бачиш? – підскакує і хапає тебе за руки. – І ти відповіла на моє запитання?..

– Не смішно! – відштовхнувши його, ти тісніше замотуєшся в рушник і втрачаєш почуття гумору.

– Ні-ні, скажи, ти мене бачиш? – і підстрибує довкола тебе, як затятий коник-стрибунець із повчальної байки дідуся Крилова.

– Може, тому, що ти стовбичиш посеред моєї хати? – зачудовано відповідаєш на його дурнувате питання. – Оце набралася звечора! Послухай, ми часом не переспали?

– Та ні.

– Це добре, – полегшено переводиш подих. І насторожено. – Але тоді ти, вочевидь, грабіжник?

– Так, – а тепер його черга познущатися. – Прийшов красти твою огидну каву і порожній холодильник.

– Ну, все, з мене досить! Не знаю, як ти тут опинився, але вимітайся!

– ЯК ОПИНИВСЯ? – схоже, він справді здивований – сині кола довкруг його очей стають ще помітнішими. – Я тобі що, кіт чи акробат, аби видертись на четвертий поверх?..

– А хто вас, тих збоченців, знає? – ти рішуче прямуєш до спальні – збиратися на роботу, де на тебе з нетерпінням чекають «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ» та розлючений, як чорт, Андрій. Грюкаєш за собою дверима. Починаєш вдягатися: – Коли повернусь, щоб і сліду твого тут не залишилось!

Малий шкребеться у двері. Зрештою відчиняєш – вже вбрана у пристойну ділову сукню, із зачіскою та на підборах:

– Ну чого тобі? Грошей на таксі?

– Не треба грошей. Я – привид. І оскільки від сьогодні ти мене бачиш, то дозволь тебе привітати. Ти померла.

2

Ти померла. Тебе знайшли біля підніжжя п’ятизіркового велетня готелю. Це було неважко – ти впала просто до ніг нігерійському дипломатові, що саме виходив у супроводі почту із парадних дверей. Мабуть, він більше ніколи не схоче навідуватись до твоєї країни…

Під вереск і зойк сирен з’являється карета «швидкої». Лише для того, аби констатувати твою смерть і зішкребти твоє тіло з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть). Хтось із перехожих азартно знімає все те дійство на камеру мобільного телефону – щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді – вихлюпнути у всесвітню мережу. А наляканий охоронець (той самий, що застукав вас із Ловцем на даху, як школярів) так само налякано розповідає про твою смерть:

– Та вона точно була божевільна! Розмовляла з кимось, хоча на даху була сама, я вам точно кажу! А потім шугонула собі вниз…

Руки йому тремтять, голова смикається, в нього вдома троє дітей. А йому ще треба відхреститися, що це не він тебе… з того даху.

На цьому сюжет багатозначно уривається. Кілька повчальних слів-реноме з вуст спокійної, наче гламурний удав, дикторки і – пішли спортивні новини від Євгена Зінченка. Потім – прогноз погоди з Інною Цимбалюк.

– …! – матюкаєшся. – …! …! …! – ще матюкаєшся. Аж доки твій словниковий запас інвективів помалу не сходить нанівець. Тоді відпускаєшся. Нецензурні слова, наче магія, відходять, відлітають на болота-яри-пустелі, забираючи з собою усе те, чого не висловити гарною літературною мовою. Зміст твоєї промови (якщо адаптувати його до сторінок цієї пристойної книжки) приблизно такий: «Це не так. Це неправда. Хтось змонтував мою смерть. Ось зараз я приїду у видавництво, Андрій почне верещати – і все одразу з’ясується, стане на свої довбані місця…» Далі йшло детальне пригадування родоводу Андрія (переважно по материнській лінії), а також усіх, хто так чи інакше міг мати стосунок до того, що з тобою сталося.

– Та не переймайся ти так, – пробує непевно розрадити тебе малий (він ще тут, хто б сумнівався). – Усі там будемо. Тобто ми з тобою вже «там»…

Ти кидаєш на нього потужний, весь такий нищівний погляд:

– Може, нарешті скажеш, хто ти в біса такий?

– Мене звуть Сашко. Я – колишній мешканець цієї квартири. Повісився у ванній на перекладині.

Ого! Однак ти з розумінням киваєш і посміхаєшся – так, наче він сказав: «Я щойно переїхав».

– Мені дуже шкода… ну, що ти померла, – зі співчуттям у голосі (вже не дитячому, але ще й не чоловічому) продовжує Сашко.

– А мені як шкода! – додаєш ти і мимоволі озираєшся. Погляд натикається на ваше спільне фото з Андрієм, лишене на згадку після жлобської поїздки до Туреччини. Та й то тільки тому, що ти на ньому гарно вийшла. А зараз це фото видається тобі єдиним зв’язком із жлобською, а все ж реальністю…

– Він – придурок, – ловить твій необережний погляд новий знайомий. – Мені він ніколи не подобався.

– Стривай-но! То ти давненько тут ошиваєшся?

– Відколи помер.

– О Боже! Отже, мені не примарювалось, що двері тут самі відчиняються?..

– Так, – Сашко невинно посміхається. – А ще б’ються чашки та протікає унітаз.

Отже, він тебе бачив. Можливо, голою. Звичайно, голою.

«Сподіваюсь, я хоч була гарна?» – наче блискавка, пролітає думка. Як доказ, Сашко сором’язливо опускає очі. І це доводить тебе до нестями.

– Ти собі нічого не думай! Хата – моя. Я цю хату купила. І щоб ти знав, без посередників! – виголошуєш йому про безліч разів розказуваний предмет своєї погорди. – У хазяйки. Приємної такої жіночки років п’ятдесяти з гаком на вигляд…

– Так то ж Наталка – моя молодша сестра.

– Молодша? – з недовірою перепитуєш ти. – Та зовні вона на добрих років сорок старша від тебе!

– Так і я ж помер не сьогодні. Сорок два роки тому, здається. От і не старію. А тих, хто лишається жити, час, знаєш, не милує.

– Ти мені оце не розказуй. В угоді купівлі-продажу про тебе не йшлося!

– І що, вона навіть не натякнула, не обмовилась… ну, що я досі десь тут?

– Ти? Десь тут? Та ні. Тільки про гарний краєвид за вікном, добротну сантехніку та косметичний ремонт. Тут ще жити і жити – так вона і сказала – зворушено пригадуєш ти. – А тепер… – На тебе котиться холодна хвиля відчаю. – Це що ж таке робиться? А на роботі що подумають?.. – Хвиля стає просто крижаною. – Покінчила із життям сама замість того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво?..

Сашко вислуховує все то з істинною цікавістю:

– Тобі вже не треба ходити на роботу, – врешті нагадує він. – Інша б раділа…

– Я не інша! – верещиш ти. – В мене там купа нероблених справ і розлючений коханець!

– Люди й не таке по собі лишають.

– Я не збиралася вмирати! – ще більше крику.

– Було б не стрибати з того даху.

– То не я! Це такий жарт? – судорожно роззираєшся. – Де прихована камера? Куди мені всміхатися?

Сашко стає перед тобою, як пророк. Торкається твоїх рук своїми. Як уміє, намагається заспокоїти:

– Ти – тепер прихована камера. Можеш бачити все і всіх, і тобі нічого за те не буде. Круто, скажи?

– Все життя мріяла заробляти підгляданням!

– За це не платять.

– На що ж я маю жити?

– Ти сказала «жити»?

– Заради Бога, я стільки всього мріяла зробити! – твої крики зриваються до приниженого скавуління. – Побувати в Парижі, побачити Голлівуд, Африку врешті-решт!..

– Аби хоч зараз, – наче добра фея, пропонує він. – Будь-який куточок світу. І візи не треба.

– Бізнес-класом на мітлі? – така вже ти є, не віриш.

– Ні, це при житті ти була відьмою. А зараз варто лише подумати… і ти там. – Сашко раптово зникає, наче випаровується з-перед твоїх очей. Потім так само несподівано з’являється, щоправда, в іншій частині кімнати і – з велетенською квіткою орхідеї в руці. – Африка. Тобі – привіт.

Ти зачудовано приймаєш від нього ту квітку. Вона велетенська і жива – не те, що продається у квіткових крамницях міста…

Тож високі нотки на деякий час зникають із твого голосу:

– А ще я хотіла написати книжку. Та все чекала, коли матиму час…

– Час? – він сміється, наче ти розказала йому який сороміцький анекдот. – То було б писати, а не читати чужі книжки і плакати над сумнівними мелодрамами. Ти ж почала. І виходило наче непогано…

– Ти читав?!

– А що було робити довгими самотніми вечорами, доки дехто вештався нічними клубами?

– То ти не просто падлюка! – невинна орхідея летить у куток. – Ти порпався у моїх речах!

– Так, бо я втілення зла, – знизує плечима шістнадцятирічне хлопченя. – Але питання в іншому. Ти мертва. Як ми тепер будемо співіснувати?

– Ми?.. – вдарена не так словом «мертва», як словом «ми», ти загрозливо наближаєшся до нього, так що Сашко відступається й перечіплюється, бідолаха, за поріг. – Ніколи не вживай цього слова! Бо ми з тобою – не ми!

– Гаразд, – абияк він підводиться. – Та нам однаково треба домовитись. Я взагалі розраховував на вічний спокій. А з тобою я його не знатиму.

– Досі ніхто не скаржився.

– О Господи! Гадаєш, з тобою так добре жити? Не давала мені дивитись футбольні матчі, бо витріщалася у свої серіали! Кавалєрів водила нємєряно, що я вже й не знав, куди очі подіти! Діму Білана слухала на повну гучність!..

– Воно ще й жаліється! То вимітався б звідси на всі чотири вітри!

– Не можу. Тут я повісився, тут мені й вікувати.

– Та невже? А якщо цю будівлю знесуть?

– На її місці зведуть щось інше, і тоді я блукатиму там, – безапеляційно відповідає Сашко.

– Я не знаю, де ти блукатимеш, та коли повернусь, щоб тобою тут і не пахло! А про Діму Білана нема чого… І на кухні прибери! – повторюєш йому домашнє завдання і фурією вилітаєш з квартири.

Прибрати на кухні? Мабуть, він, солідний привид із більш ніж сорокалітнім стажем, почувається зараз приниженою Попелюшкою. Втім, тобі байдуже. Бо, як уже було зазначено, ти фурією вилітаєш з квартири.

3

Кажуть, коли людина помирає, перед нею має постати все її життя. Навряд чи. Їй явиться те, чого вона хотіла, але так і не досягла. Редакторам чужих книг – власні, увінчані славою романи (так і не написані, до речі), двірникам – вулиці, названі на їхню честь (які підмітає хтось дурніший), менеджерам середньої ланки та рекламним агентам – вірші про любов, політикам – невкрадені мільйони (які вкрав хтось інший – опозиція, хто б сумнівався).

А ще, кажуть, людина не може піти з життя, доки не виконає свого призначення на землі (чи Землі). А ти навіть пригадати не можеш, що ж ти такого «зробила», щоб твоє призначення урочисто визнали виконаним? Книжка так і лишилася ненаписаною. Ти померла, а вона так і не народилася. На роботі теж зірок з неба не хапала. Про дітей навіть не встигла замислитись. Хіба «мікру» собі купила. Та й ту в кредит.

Дорогою вирішуєш зазирнути до дядька в засмальцьованих штанях (Васьок). Твоя небесно-блакитна «мікра», швидше за все, на штрафмайданчику, та… раптом трапилось диво?

Дядько у своїй халабудці теж дивиться репортаж про тебе. Дива не трапилося. Переконавшись, що ти точно перебралася у кращий світ, він філософськи запалює цигарчину, випускає клубок смердючого диму і замислено хитає головою:

– А я знав, я знав, що вона закінчить погано. Ніколи за пирковку вчасно не платила… От при комунізмі, при Лєніні такого б не було! Лєнін бистро з такими розібрався б!..

Та ти на нього зла не тримаєш. Просто навіщо платити за «пирковку», коли на ті самі гроші можна піти десь випити кави? Хоча ні, зараз ти віддала б усі до копійки заощадження за кляту «пирковку», ще й винна б лишилася, аби тільки скасувати цей безглуздий жарт.

Шкода, що дядько в засмальцьованих штанях і його безсмертний Лєнін зі Сталіним вкупі не мають такої влади, інакше дядько враз лишив би на хрін цю дурну «пирковку» на проізвол судьби і поїхав би мандрувати світом з фотоапаратом на пузі, як життєрадісні американські пенсіонери, для котрих життя тільки починається…

І комунізм строїти не треба.

Але кожному – своє. Йому брудні штани, спогади про Лєніна і перекособочена «пирковка», а тобі – Ловець Снів і примарна, по-дурному безглузда смерть.

Вже було прямуючи геть, ти раптом зупиняєшся. Ви з ним ніколи навіть не поцікавились, як одне одного звати. Звісно, подумки ти охрестила його Васьок, а вже як він тебе охрестив, мабуть, краще й після смерті не знати. Та справа в іншому. Він для тебе завжди був дурним дядьком, що пропив, прогайнував та програв у карти все своє життя. Ти для нього – легковажна фіфа, яка й уявлення не мала, нащо їй те життя взагалі здалося. І що найгірше – ви обоє були недалекі від правди.

Залишивши дядька й далі розмовляти з чорно-білим телевізором, прямуєш собі далі. Має ж бути хтось, хто виправить це непорозуміння. Бо ти ніколи не боялася смерті. Переходила дорогу в недозволеному місці, застуду переносила на ногах, напивалась, бувало, до чортиків (потім з ними, потім вже без них), спала, що гріха таїти, з незнайомцями (кавалєрів водила нємєряно)…

Смерть була наче не про тебе. Якесь дивакувате шосте чуття підказувало, що поки їй до тебе – зась. Хотіла жити вічно. Досі виходило. Аж доки не опинилася на тому даху.

Ти пробуєш уявити, що зараз діється з Енн Марі Скотт. Певно, місця собі не знаходить. А в пресі, без сумніву, вже з’явилась невеличка замітка:

…НЕЩОДАВНО ДОЧКА ВІДОМОЇ ПИСЬМЕННИЦІ ЕНН МАРІ СКОТТ ПОКІНЧИЛА ЖИТТЯ САМОГУБСТВОМ. ПРЕДСТАВНИКИ СКОТТ ВІДМОВИЛИСЯ ДАВАТИ З ЦЬОГО ПРИВОДУ БУДЬ-ЯКІ КОМЕНТАРІ. ТА НЕ ВИКЛЮЧЕНО, ЩО ЗАГИБЕЛІ ДІВЧИНИ ПОСПРИЯЛО ВЖИВАННЯ ЛЕГКИХ НАРКОТИКІВ-ГАЛЮЦИНОГЕНІВ, ХОЧА В ЇЇ ОРГАНІЗМІ НА МОМЕНТ СМЕРТІ НЕ БУЛО ВИЯВЛЕНО ЖОДНИХ СЛІДІВ ТРА-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ… ТІЛЬКИ АЛКОГОЛЬ ТА НЕЙМОВІРНА КІЛЬКІСТЬ КОФЕЇНУ…

Енн Марі Скотт оскаженіє. З часом вона, можливо, покине писати любовно-детективно-пригодницькі книжечки і видасть бестселер про твою смерть. Так, як вона собі її уявляла, бо про твоє життя їй навряд чи багато відомо.

Книжка розійдеться, як гарячі пиріжки, ще б пак – дочка відомої письменниці. А в Енн Марі з’явиться черговий маєток-особняк чи нова раритетна машина. Та ця історія буде несправжня – лише витвір письменницької уяви Енн Марі Скотт. От тобі й твоє призначення у житті. Виконано.

Не дочікуючись дозволено-зеленого світла, ти щодуху мчиш через дорогу. Ще й у забороненому місці. Губиш цвяхи-підбори. Крізь тебе одразу пролітає кілька автівок, але ти нічого не відчуваєш, хіба що легенький подих вітру, просякнутого бензиновим смородом, на мить зупиняєшся і женешся далі[1]1
  Прохання не відтворювати прочитане у реальному житті, всі трюки виконує професійний привид.


[Закрыть]. І ніхто із перехожих навіть не озирається на дивну босоногу дівчину в сукні від Prada, що стрімголов біжить павучими лабіринтами вулиць, чи то втікаючи від когось, чи наздоганяючи.

4

До видавництва ти дісталася десь у пообіддя – розпелехана, розхристана, як відьма-аматорка, не вистачало хіба летючої мітли, яка, виявляється, і до суконь від Рrada пасує.

Прийомний передпокій. Тут тихо і прохолодно, лиш подекуди з кутків чутно перешіптування та стримуваний, неслухняний, часом нервовий сміх офісного контингенту. Говорять про тебе.

Дихати стало легше. Бо та дурна божевільна сука покінчила життя самогубством, замість, дякувати Богу, того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво…

Падлюки. Радіють. Зараз ще почнуть гуртом танцювати самбу, чи що там танцюється на щорічних карнавалах у бразильському Ріо-де-Жанейро.

Падлюки.

– Я – тут! – влітаєш просто до осередку офісного театру тіней. – І я все чую!..

Та жодне око не зауважує твоєї присутності, жодне вухо не чує твого надривного крику. Тебе не існує. Усім на тебе начхати. І не кажи, що не знала.

Зціпивши зуби, зазираєш до дизайнерського відділу. Генія Ісуса Христа на робочому місці немає. У кутках теж не ховається. Певно, захворів. Або прикидається мертвим, як ти. Та якби ти завітала до нього додому – у захаращену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю міста, то побачила б, що він лежить на холодній кафельній підлозі у ванній і корчиться від спалахів болю – наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу – хворого на бубонну чуму Диявола. Здається, він кілька днів не спав. Чи не спатиме.

Але ти не завітала. Бо із величних дверей з написом ДИРЕКТОР виповзає сповнене власної значущості, зарозуміле ДЕЩО – Андрій Страхопуденко. За ним, плутаючись у довгій балахонистій спідниці а-ля «я – пристойна дівчина, що ходить до церкви», дріботить налякане нерішуче дівча з очима кольору невизначеності і ріденьким хвостиком зі старанно зібраного волосся. Теж кольору невизначеності.

Під акомпонемент липких офісних поглядів вони заходять до ТВОГО кабінету. Заміна. А ти як думала? Святе місце порожнім не буває. Ти влітаєш туди слідом за ними. Офісний соціум приліплюється до дверей – невже й таку трахатиме? Робляться ставки, шелестять банкноти.

Та Андрій статечно пояснює дівчиську його посадові обов’язки, показує товстим пальцем на купу нечитаного – колишня літредакторка була безвідповідальна блядь. Дівчисько здригається. Як же воно сприйматиме численні сцени коїтусів, якими кишить оте нечитане, як вуличний собацюра – блохами?

Нормально сприйматиме. Бо тоненька золота обручка на її пальці, завважує Андрій, свідчить про те, що вона вже знайшла своє «щастя» і іншим «щастям» до неї – зась. Хоча, бачить Бог, вони не дуже-то й поривалися. З чоловіком познайомилася, напевне, у церкві, куди бігає, як на срачку, бо патлатий батюшка не впускає нагоди подокоряти вірянам, що приходять, грішники, тільки на свята – яйця святити, а буднього дня що, в Господа вірити не треба?..

Отже, з чоловіком вона познайомилася у церкві. І він, швидше за все, теж старанно відвідував меси, запекло вірив у Господа, бо більше у його житті вірити не було у що. А може, то був просто молдавський гастарбайтер, що випадково прибився до храму, переплутавши його із нічліжкою? Та й там і лишився, збагнувши усю намарність свого минулого гастарбайтерського життя…

Навигадувавши такого, Андрій уже й сам почувається незручно. І звідки в нього отакі непристойні думки, адже він з родиною також (раз на рік) ходить святити яйця і сповідатися?

Дівчисько взялося розбирати завали на твоєму столі. Не встоявши перед лукавим, Андрій (проти власної волі) пробує намацати поглядом щось хоча б віддалено схоже на круглий жіночий задок під її спідницею-балахоном.

Не намацує. А хрін із ним, із тим «трахом», – це дівча настільки худе, праведне та залякане, що, певно, дивитиметься на нього знизу догори, як на Бога, а це часто (іноді) краще, ніж секс. А за млосними, пристрасними поглядами він ходитиме у рекламний відділ… чи до секретарки.

Але йти не поспішає. А все ж цікаво, яка ця дівчинка в ліжку? Мабуть, старанна, пунктуальна й відповідальна. Як і в роботі. В той час, як Єва (тебе згадує, царство тобі небесне) була егоїстичним ледачим стервом, що тільки про себе й дбало. У ліжку, в житті, в роботі.

Он воно що? До кабінету (крізь прочинену кватирку, звісно) зненацька вривається роздратований порив вітру і вщент розмітає підлогою купу нечитаного, що пізанською вежею височіло на літредакторському столі. Андрій з дівчиськом незграбно кидаються усе те добро збирати. При цьому інтуїтивно намагаються триматися подалі одне від одного.

Андрієві стає страшно. Бозя всьо бачить, аякже! І коли що, то й покарати не полінується…

Зненацька до рук святої потрапляє рукопис «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ». Певно, про велике і світле кохання, думає вона, бо замість всюдисущого слова «лайно» чисті душі зазвичай бачать слово «кохання».

– Я, мабуть, розпочну із цього, якщо ви не проти? – тихим янгольським голосом пропонує вона.

– Ні-ні! – Андрій чомусь вихоплює у янгола нещасний рукопис. – Він… гм… ще не готовий. Я дам вказівку автору… гмм… доробити його! – і вилітає з твого (тобто уже з її) кабінету.

Офісний планктон, так і не дочекавшись нічого пікантно-екстравагантного, поспішно розчиняється в акваріумі своїх робочих голгоф. Ти – за Андрієм. Він же, зачинившись у своєму царському кабінеті-палатах, вмикає комп’ютер (хоч ти завжди думала, він у нього для краси тут стоїть) і залазить до своїх особистих файлів. Зацікавлено схиляєшся поруч нього. Пароль (який ти кілька разів без успіху намагалася зламати) простий і претензійний:

Я_КОРОЛЬ_СВІТУ

А далі… правда, як тіло утопленика, потворно спливає на поверхню. Не було ніякого дідка-еротомана. «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ» написав Андрій і цнотливо сховався за милозвучним жіночим псевдонімом. Бо хіба личить сурйозному пацанові, що живе винятково «па панятіям», захоплюватись ницо-сентиментальними дамськими романами?

І доки ти качаєшся підлогою од сміху, Андрій поспіхом переробляє свій шедевр на благочестивий лад. Бозя всьо бачить, аякже! І коли що, то й покарати не полінується…

– Як пишеться слово «прєлєстно»? – раптом завмирає він у творчій задумі. – З літерою «т» чи без неї?..

– Через «т», – знічев’я підказуєш йому (напад сміху вже трохи минув).

– Через «т»! – блискавично ловить літаючу в повітрі підказку Андрій.

Ти насторожуєшся. Досі нікому не було до тебе діла – ти проходила крізь людей, через тебе пролітали автівки, пташки та інша блаженна срань світу. А на Андрія ти можеш впливати?

Аби підтвердити цю гіпотезу, підкидаєш йому ще жменю літер, підказуєш цілі слова, навіть будуєш кілька зворушливо-вигадливих речень. І Андрій усе то ловить. Якоїсь миті йому навіть мариться, що за його плечима стоїть Бозя – весь такий осяяний світлом, пафосний і величний. Здається, варто йому озирнутися – і він побачить Його…

Андрій рвучко озирається, ледь не перекинувшись разом зі своїм кріслом-троном на коліщатах. І вихоплює із полірованої поверхні шафи навпроти своє напівобернуте відображення з розгубленим писком та відвислою на ньому щелепою. Розлогим кабінетом знову котиться твій сміх. Андрій наїжачено втягує голову у плечі. Тут щось є. Не виключено, що Бозя. А як нє?..

Зненацька він перестає почуватися Божим обранцем. Хапає нещасний рукопис, пакує його разом із нетбуком у статусний шкіряний порфель, туди ж летять мобілка і портсигар…

– Мене ні для кого немає! – кидає на ходу здивованій секретарці й тікає.

За хвилину його чорнявий тонований «джип» зривається із насидженого місця на парковці і летить, оминаючи міські пробки, в широке мегаполісне нікуди. Та навіть в обіймах коханого джипа Андрій не почувається захищеним. Бо поряд, пристебнувшись ременем безпеки, сидиш ти.

5

Додому повертається вже надвечір. Наче шматок в’яленого м’яса, вивалюється із осточортілого авто, в якому, бачить Бог, теж оселилося щось нечисте. Лізе сходами нагору. Дзвонить у броньовану фортецю дверей.

За дверима його зустрічає розлючена дружина:

– Де вештався?! – грюкає багатофункціональною праскою об прасувальну дошку. – Гадаєш, я не знаю про ту… ту твою… – далі їй бракує слів.

– Всі ви, баби, однакові, – він бере цигарки і йде палити на балкон.

Однакові?! Вона оскаженіло збирає речі, хапає за руку нічого не розуміюче напівсонне дитинча (без дитинчати ефект був би й близько не той) і їде до матері.

Ти ж залишаєшся. Однакові?!

…Свобода! Якийсь час Андрій просто танцює на радощах, потім на ліжку, потім на столі, цмулить пиво, дивиться футбол. Після трьох пляшок пива і нищівної поразки «наших» (5:0) дещо засмученим сідає за комп’ютер. Дописувати любовно-сентиментальний роман. Порожні пляшки тихенько подзенькують і перекочуються підлогою, наче їх там що хитає палубою примарного корабля. Ти мовчиш. І писати йому не виходить.

…Свобода? Андрій почувається всіма покинутим і забутим. Чухає сраку. Самотньо прямує до унітаза і дзюрить у нього також самотньо.

Перш ніж лягти спати, він ностальгічно вимикає забуту дружиною праску і залишає її на прасувальній дошці у вітальні. А вночі прокидається від того, що хтось тримає її розпеченою біля його обличчя. Ще мить – і…

…він прокидається. Йде на балкон, випалює кілька цигарок, не помічаючи, одна за одною. Повертається. Міцно замикає за собою двері балкона. Здається, міцно.

Нарешті засинає, щоб знову прокинутися від того, як двері повільно, з рипінням відчиняються…

Хоч стій, хоч падай. Більше він не засне. Нехай не сміє засинати, бо ХТОСЬ прийде знову. Він жбурляє праску у відро для сміття. Аж смішно, наче вона звідти не вибереться (не зараз, а коли він забуде про неї).

Балкон. Він навіть не наважується висунутись туди по кляті цигарки. А вони ж там залишились! Чорт з ними, кидає палити…

Немов у лихоманці, набирає номер дружиноньки:

– Ти маєш повернутися, Рито! Зі мною щось не так!..

– Не можеш розшукати вечерю? Вона в мікрохвильовці.

– Ні, ти не розумієш!.. Тут… з цією квартирою щось не так!

Рита поблажливо переводить подих:

– Справді, вже три дні ніхто не прибирав. Виклич хатню робітницю, її номер наліплено на холодильнику… – замислюється. – Хоча ні, навряд чи Лідочка приїде в такий час. Краще виклич собі повію. Одну з тих, чий номер записаний у твоїй телефонній книжці під грифом «Бізнес-партнери»! Думав, я не бачила?!

– Годі мене діставати! – Андрій налякано втрачає рештки здорового глузду і самоповаги. – То ти приїдеш?..

– Нічого не вийде, Андрію. Ти розбив мені серце!.. – пафосно відповідає Рита, не випускаючи з рук калькулятора, на якому її розбите серце саме вираховувало, що і скільки дістанеться їй після розлучення. І отоді можна починати відкрито зустрічатись із симпатичним офіціантиком із ресторану навпроти, що на добрих вісім років молодший від неї… Але ж у коханні вік не має значення?

– Сука! Сука! Блядь! Дурна блядь! – верещить Андрій у кинуту слухавку, наче прочитавши думки дружини. – Та щоб тебе… Та я тебе… – і так далі.

«Далі» триває ще хвилин зо двадцять, і ти вже не знаєш, їй воно адресоване чи тобі. Та про всяк випадок зіштовхуєш із декоративної полиці діжку з розлогою штучно-зеленою пальмою. Андрій відскакує від неї, як ошпарений.

…До ранку його квартира нагадує йому палату для божевільних. Коли надійде холодний, байдужий до всього світанок, тебе вже тут, звісно, не буде. Та його це навряд чи хвилюватиме. Єдине, чого йому по-справжньому захочеться – це здатись в обійми найближчого «дурдому» і пробути там якомога довше.

6

Біля входу до елітного салону краси велично вимальовується сяючий тонований «джип». З салону вибирається вже знайома нам готична брюнетка з претензією на «фаталь». Рита. Скільки їй років, визначити неможливо, позаяк перед візитом до салону вона виглядає старшою свого віку, а опісля – значно молодшою.

Рита – домогосподарка. У гламурному значенні цього слова. Але в душі вона – дизайнер модних лахів. Таке осяяння зійшло на неї в день весілля найкращої подруги, коли вона вдало причепила до сукні нареченої бутафорську квітку, аби приховати дірку, пропалену сигареткою. На цьому, на жаль, потік творчих ідей несподівано урвався. От і доводилося в очікуванні нових «осяянь» цілими днями вилежуватись у салонах краси. Потім – їхати до свого заледве повнолітнього коханця. І витрачати разом з ним Андрієві гроші. Тепер, коли Андрія забрала «швидка» (здурів він без Рити), це можна буде робити частіше і довше. І навіть на шкіряних прохолодних сидіннях його законного «джипа»…

– Нє, ну я, канєшна, знала, шо я – ракавая женщіна, – розказує Рита якійсь зі своїх російськомовних подруг, притискаючи до вуха з діамантовою сережкою сенсорний телефон. – І страдалі за мной, і ридалі, і умалялі вєрнуцца, но так шоб сайті с ума…