355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вікторія Андрусів » Фізіологія жіночої депресії » Текст книги (страница 4)
Фізіологія жіночої депресії
  • Текст добавлен: 17 октября 2016, 00:24

Текст книги "Фізіологія жіночої депресії"


Автор книги: Вікторія Андрусів



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Теорія циклiчностi

Хтось розчахнув над нею парасольку. Вона повернулась і побачила обличчя, світле й усміхнене обличчя синьоокого юнака, який пожалів її, бо накрапає дощ, на вулиці волого і мерзотно, черевики цілком мокрі, а вона цього не помічає.

– Дякую! – всміхнулась Вона і забула сказати йому, що Він дуже люб’язний.

– Вам не слід гуляти в таку погоду без плаща або парасольки, – сказав Він, бо мусив щось сказати.

– Загалом я цього ніколи не роблю, так сталось, – відповіла Вона, бо мусила щось відповісти.

А далі їм не було про що говорити. Він провів її мовчки додому. Вона подякувала. Попрощались. Він пішов собі, а Вона – собі.

…Сонце пекло немилосердно. Воно розжарювало підвіконня так, що Надя на хвилю навіть уявила, що зараз вибухне весь її кабінет із дорогими меблями, декоративними квітами і рівненькими рядами списаних дрібним почерком течок. Вона пригадала історію, яку розповідала їй подруга. Та бачила на власні очі, що від спеки вибухнув факс, який забули прибрати після ремонту з підвіконня. Важко було в це повірити, але Надя зі співчуттям кинула оком на всі вибухонебезпечні пристрої на столі – телефони, комп’ютер, ксерокс, томик Сартра, який вже кілька днів був відкритий на тій самій сторінці. Добрячий був би феєрверк. Нічого їй так не хотілося у ту хвилю, як миттєво зачинити двері злополучного кабінету і втікати кудись до річки, до озера, до будь-якого водоймища, аби тільки врятуватися від цієї всюдисущої спеки.

– Ну й літо видалося, – думала Вона. – Недаремно сурмлять, що у космосі відбуваються якісь процеси, які спричиняють катаклізми в атмосфері навколо земної кулі.

А ще думалося про те, що всі нормальні люди давно лежать собі на екзотичних пляжах Пальма де Майорки чи як мінімум десь в Анталії, а Вона, бідолаха, ніяк не може розлучитися зі своїми службовими обов’язками, на все плюнути і майнути кудись світ за очі…

І за що їй така кара – сидіти тут, чекаючи на чергових замовників, які їздять у автівках з потужними кондиціонерами і, незважаючи на 40° Цельсія, зараз зайдуть у офіс у зашпилених до останнього ґудзика сорочках і туго пришмальцьованих краватках. Надя ніяк не могла себе примусити мислити як справжній шеф, бо у ній завжди десь глибоко всередині сиділа маленька дівчинка-розбишака, котра готова була посміятися над кожним, гасати по чужих садах, ганяти дворових собак і чинити багато чого іншого, що Вона з превеликим задоволенням робила років двадцять тому. І як би Вона не намагалась це приховати за підтягнутим фасоном службових строїв, як би ретельно Вона не підбирала своє неслухняне волосся в охайну зачіску, очі її завжди зраджували – там сидів такий собі бісик, який ладен був у будь-яку мить зробити якусь шкоду. Це, вочевидь, найбільше і притягувало до неї чоловіків.

Стук у двері відволік її від роздумів.

– Будь ласка, заходьте! – навіть її секретарка і та використала момент, щоб відпроситись, вигадавши якусь неправдоподібну причину, а сама стовідсотково дременула на пляж!

«Це не замовник, бо замовники так несміливо не шкребуться у двері», – подумала Вона і з цікавістю повернула голову від вікна до дверей – кого ще може лиха принести під час такого пекла?

Там стояв юнак, вагаючись: чи заходити відразу чи затриматись для ввічливості у дверях.

– Та заходьте вже і зачиняйте двері – тут ввімкнено кондиціонер. – Надя сіла за стіл, уважно придивляючись до неочікуваного гостя. Той, незважаючи на сором’язливість, виявився досить цікавим: високий, світлоокий, спортивно складений, одягнений до міри стильно і до міри стримано, розшпилений верхній ґудзик білосніжної сорочки відкривав загорілу шию і міцний торс.

– З якого, власне кажучи, питання? – Надя в’їдалася у нього очима – десь Вона його вже бачила.

– Молодий дипломований спеціаліст. У вас же висить оголошення, що ви потребуєте на роботу дипломованих фахівців, – і Він поклав на стіл свій щойно з друкарні диплом інженера-будівельника.

Чомусь у цю мить Вона пригадала, як вперше переступила поріг своєї майбутньої роботи, адже виглядала Вона так само розгублено, як цей жовторотий юнак – вчорашній студент. Хто міг тоді знати, що станеться далі, і що саме там Вона зустріне єдине своє велике кохання. І якби Боженько дав бодай у щілину підгледіти майбутнє, то не сталось би ні трагізму, ні розчарування, яке пережилося опісля. Краще би поїхала десь на Північній полюс, у Забайкалля, у Потойбіччя – будь-куди, аби тільки не опинитися там, де Вона була. І чомусь задрімав її внутрішній голос – її інтуїція, яка зазвичай не зраджувала, та забула на цей раз підказати: «Не йди туди, там тобі не можна, бо зламаєш собі все життя…».

І Вона пішла на гільйотину. Тепер вже не мали значення і бурхливий роман із директором фірми, і його запевнення у довічнім коханні, і дарування діамантів на заручинах, і несподівана поява його колишньої дружини, яка вирішила чомусь повернутись до сімейних стосунків, і його конвульсивні метання від однієї до іншої, і врешті-решт остаточний вибір – адже там все ж таки залишились дорослі діти. Все це тепер не мало значення, рани зарубцювались, залишивши у серці якусь неприємну їдкість, що переходила у прискіпливість до чоловічої статі, а деколи і цинізм.

– Послухайте, дипломований спеціалісте, а ви дочитали до кінця оголошення про те, що треба мати мінімальний стаж роботи п’ять років?

Хлопцеві ставало дедалі ніяковіше.

– Я дочитав уважно все до останньої крапки, але я не можу чекати п’ять років, щоб Ви мене взяли на роботу, бо я готовий вже всі свої здобуті знання зужити на практиці.

Раптом Надя пригадала, де вона його бачила. Дощ, парасолька, ті ясні очі… Несподівано розсміялася. Насправді Вона дуже потребувала молодого помічника, але вирішила протестувати його наполегливість.

– Добре, а як Ви дивитесь на те, дипломований фахівцю, щоб приступати до роботи завтра? А зараз, поки я ще не стала вашим безпосереднім шефом, майнути на… на… річку… Там і вирішимо, що з Вами робити далі.

Пропадіть ви пропадом всі замовники разом, бо якщо її схопить сонячний удар просто тут, на робочому місці, то винними будуть тільки вони.

– Ну що, згода?

Отетерілий від несподіваної пропозиції хлопець на мить зніяковів, але швидко взяв себе у руки:

– Мені б за плавками заскочити…

– Нема питань, дорогою заїдемо, – Надя поспішно затягнула жалюзі (поки не передумала), закрила Сартрові «Слова», відкриті вже кілька тижнів поспіль на одній і тій же сторінці, кинула у сумочку телефон, ввімкнула сигналізацію і рішуче зачинила двері. – Все, на сьогодні це пекло закінчилось. Стрибай до машини.

А далі, сидячи у розкішному прохолодному авто, дорогою до річки Надя розпитувала його про все: хто Він і звідки, хто його батьки, як Він уявляє собі своє майбутнє. Їй було цікаво за ним спостерігати – за таким ще юним, трохи необтесаним, але й далеко не примітивним, ще безхитрісним, але з добрим почуттям гумору.

А юнак розповідав, що вони залишились з мамою удвох, коли Він був ще зовсім маленьким. Батько знайшов собі іншу жінку, і бачились вони з ним дуже рідко, але тепла особливого від тих зустрічей не було. А з мамою ладили, хоч частенько бувало їм дуже скрутно. І як страшенно хотів вчитися, хоч розумів, що тягти самотужки навчання в інституті буде дуже непросто, адже допомоги матеріальної чекати нізвідки. Але нічого, якось воно йшло: вдень ходив на пари, ввечері навчав дітей освоювати комп’ютер. Пізніше, вже на старших курсах, справи покращились – нишком малював курсові тим, хто не справлявся самотужки. Не за даремно, звичайно.

– Якщо порахувати і оприлюднити кількість наукових праць, які я написав протягом навчання в інституті за інших, то я вже мав би звання професора чи академіка, – сміявся він.

«А цей – не промах, – думала Надя». Потім вони весело хлюпались у воді, змагалися, хто швидше перепливе річку, бовтали ногами, сидячи на високому камені. І якби хтось сторонній спостерігав за ними, то потішився б – гарна молода пара, як голуб’ята. Хто би міг припустити, що ці двоє людей лише кілька годин як познайомились і що Він – ще вчорашній студент, а Вона – тридцятитрьохрічна респектабельна жінка, в якої на плечах процвітаюча будівельна фірма і якій ніколи не вистачає часу для особистого життя, і яка взагалі не пам’ятає, коли востаннє собі дозволяла таку нерозважну вільність.

Та й сама Надя згодом, частенько ставила собі запитання: що з нею трапилось тоді, що спонукало її до того шаленого кроку? Чи сонце якоюсь мірою вплинуло на її мозок, що й без того потребував розрядки? Чи інші якісь причини, незбагненні нею самою, які прийнято називати «Божою волею», чи, не доведи Господи, божевіллям? Ніколи за всі роки блискучої кар’єри вона не дозволяла собі скористатись службовим становищем з особистою метою. Та про яке використання могла бути мова, коли вони почували себе, наче діти, – розгублені і радісні, і трохи збентежені, і наївно щасливі. І Надя піймала себе на думці, що дуже давно вже не помічала, як пахне трава і який смак має конюшина, і яку ніжну прохолоду дає ледь помітний вітерець після неймовірно спекотного дня, і як під вечір виспівують жаби, а вода на дотик – як молоко з-під корови… Вона так давно цього не помічала, що всі роки, здавалося, і не жила, а так, існувала десь поза вимірами часу. Вона лежала на спині, підклавши руку під голову, дивилася у небо, гризла травинку і думала: «Як чудово, однак, жити, просто жити. І не потрібні ніякі Пальми де Майорки, ані Кариби, ані Канарські острови. Щоб хтось так само, дивлячись у небо, лежав поруч, так само гриз травинку, так само відчував це блаженство від повноцінного відчуття світу…»

Вони обоє не могли дочекатися наступного дня. Вона – як завжди, підтягнута, стримана, зосереджена, але бісики в очах прозраджували її. І Він – щойно спечений молодий працівник перспективної фірми, права рука чарівного шефа. Кожен з них вдало грав свою роль, тільки Він занадто вже серйозно, щоб ненароком не видати їхньої таємниці, а Вона кожної хвилі готова була вибухнути невтримним сміхом, так потішала її серйозність нового працівника.

А ввечері вони ставали самі собою: Вона просто Надею, яка щодня заїжджала у найближчий провулок (щоб ніхто в офісі не помітив) і забирала його у машину. А Він – звичайнісіньким юнаком, милим її хлопчиком, який закохався у неї по самі вуха, не зводив з неї очей, йшов слідом, наче пес, за нею додому, напускав у ванну гарячої води, готував вечерю, розтирав її змучені високими підборами ноги, купав, цілував, кохав, умащував пахучими оливами тіло, голубив, пестив, бажав доброї ночі і неодмінно йшов геть. І довго ще після нього залишався стійкий і тягучий аромат… Так пахло кохання.

У вихідні вони вигадували якусь програму – обов’язково з родзинкою – і це їм вдавалося. Інколи їхали у приміський парк, де містився клуб картингу, і годинами ганяли наввипередки на спортивних неслухняних машинах. Іноді відвідували кінну школу неподалік міста, де облюбували двох скакунів, завжди прихоплювали їм з дому ласощі і, теревенячи, чинно каталися околицями. Наді дуже личило жокейське вбрання – високий рівний стан і чорне волосся, що розвіювалось під час галопу, робило її подібною до амазонки. А Він захоплено спостерігав за нею скрізь: і на роботі, коли Вона безкомпромісно і по-діловому вирішувала службові питання, і, коли, перевтілюючись у будь-який інший образ, не переставала бути його коханою Надею. Вони разом дочитували Сартра, слухали Стінга і Він жодного разу її не спитав, чому Вона, вродлива і успішна, досі залишилась самотньою. А вона ніколи не розпитувала про його попередні з жінками стосунки. Та й навіщо – їм було так добре, що минуле вже не мало жодного значення у їхньому сьогодні. Та Наді й не хотілося засмучувати таке ще чисте, незаплямоване людськими трагедіями створіння спогадами про своє нещасливе кохання, про безсонні ночі, які Вона, як і безнадійно розбите серце, здавалося, залишила у далекому минулому. Адже цей хлопчик, сам того не підозрюючи, дав їй друге дихання – пробудив у неї бажання повноцінно жити. До їхньої зустрічі Надя абсолютно чітко бачила перед собою майбутнє – стрімка кар’єра, цілковита присвята себе роботі, адже місця будь-яким почуттям до чоловіків, здавалось, у серці вже нема і бути не може. Колись, ставши вже міцно на ноги, адаптує дитинку, а може й двох: хлопчика і дівчинку – і це буде вершина її самореалізації. А старість присвятить онукам, підримуючи їх духовно і матеріально.

Що може бути благороднішим і досконалішим за таке життєве самовираження? Колись, багато років тому, пізнавши, що таке перше кохання, Вона, розчарована, обманута і душевно виснажена, сиділа вдома на кухні і з жахом слухала цинічні материні повчання, які та почерпнула із власного досвіду і, ставши цілковитим сухарем, намагалася приживити їх доньці:

– Чоловікам ніколи не вір – це має бути твоє єдине і незмінне кредо на ціле життя. Всі вони падлюки, і чекати від них щирості – це означає приректи себе на довічну муку. Все, що показують у фільмах, – цілковита брехня, абсолютно несумісна з реальністю, створена, знову ж, чоловіками, аби запудрити мильними операми мізки таким дурним і недосвідченим дівчиськам, як ти…

А Надя в ту хвилину ладна була стіни гризти, кричати на весь світ, піти добровольцем у Косово, постригтися у черниці – все, що завгодно, тільки б не чути цього, тільки б не змиритися з такою вишуканою безжалісною зрадою. Вона не вміла прощати. І тому майбутнє її визначилось раз і назавжди. Скільки б разів після того хто-небудь не залицявся, далі легкого флірту справа не доходила – та зневіра до чоловічої статі залишалася у ній надовго.

– А ти знаєш, що ми з тобою вже зустрічалися колись давно? – не втрималася Вона якось, зізнаючись таки юнакові.

– У минулому житті? – сміявся Він.

– Пам’ятаєш – осінь, дощ, безлюдна вулиця, самотня постать шлапає просто по калюжах і без парасольки…

– Так це була ти?! Отже, доля хотіла нас звести ще раніше?! – і Він цілував її, цілував до нестями…

А деколи вони насміхалися над різницею у віці.

– Уявляєш, – казала Вона, – коли ми ходили до школи, я реально могла бути твоєю піонервожатою. Або ще гірше, несла тебе на першому дзвінку, як десятикласники зазвичай носять першачків, і ти, відчайдушно калатаючи у той дзвоник, віддавлював мені пухнастими сідничками плече? Ха-ха…

– Нічого, я віддячу тобі за це, – сміявся Він. – Зате я носитиму тебе тепер на руках ціле життя.

І вони були обоє щасливі…

… Надя прийшла до кав’ярні на побачення (свої зустрічі вони намагалися робити якомога романтичнішими), коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був незнайомий.

– Алло, – почула вона у слухавці і якось миттєво зблідла. Це було її Давнє. Це був її Біль. Це було її Минуле. Колись за його дзвінок вона ладна була віддати усе на світі, а зараз Вона оціпеніла.

– Я слухаю, – голос її лунав сухо і офіційно, наче Вона не впізнавала співбесідника.

– Надю, це я, ти не впізнала мене? Це я, твій наймиліший, найкоханіший, найрідніший. Я пам’ятаю всі до останнього епітети, якими ти мене нагороджувала… Надю, невже ти про все забула?! – Телефон фонило відчаєм і розгубленістю.

– А ти хотів, аби я несла спогад про нещасливе кохання, як прапор на першотравневому параді? Все у минулому і не варто чогось чекати…

– Ні, Надю, ні! Це не так! Не можу я без тебе! Нічого мені не вдається без тебе! Я знаю, що дуже тебе образив, але зрозумів це занадто пізно… Я хочу тебе бачити, хочу з тобою говорити, хочу тебе відчувати, як раніше. Мені дуже самотньо, Надю…

– А чому ти не спитаєш, як я маюся, як склалося моє життя? – Тут прокинулась від оціпеніння Надіїна уїдливість на межі з цинізмом, що, мов велика мудра змія, дрімала у ній з того часу, як вони розлучилися. – Так от, у мене все гаразд, у мене навіть краще, ніж гаразд. Я зустріла, нарешті, свою долю, може, трохи запізно, але я цього заслужила. Принаймні, більш за все я навчилася цінувати щирість, відвертість, безкомпромісність, саме те, чого тобі так бракувало. У мене є кохана людина і нам занадто добре вдвох, щоб ворушити минуле. І я дуже тішуся з того, що не стала черствою каменюкою, як мені здавалося роками, а здатна таки відчувати, кохати, страждати… Ти не зумів убити в мені жінку…

… День починався, як завжди. Нічим не відрізнявся від інших. Надя прокинулась ранесенько, о шостій, звичайним рухом потягувалась у ліжку: не хочеться, а доведеться вставати… Потрапила ногами у тепленькі капці, почовгала у ванну, мимохідь, заглянувши у дзеркало, подумала, що добре би зробити зволожуючу маску, бо виглядає трохи втомлено… Останнім часом на роботі аврал, додому повертається пізно, вже кілька днів Його навіть не забирала до себе, мріючи лишень доповзти до ліжка. Щось трохи млоїло її попід серцем, бо й Він особливої ініціативи не проявляв, мотивуючи, що вдома хвора мама, а ще стільки замовлень…

Надя звикла до думки, що вони належать одне одному, і була цілком спокійна, адже кохання не може акумулюватися щоразу у бурхливих проявах, достатньо, що від Його присутності їй стає тепло і затишно на душі. «Чомусь Він ніколи не кличе мене до себе, – майнуло у думці, – а як мама його хворіє, то випадало б знайти все ж таки вільну хвилинку і навідати її, бодай, як шеф, що піклується про позаробоче життя своїх підлеглих. Мабуть, Він просто соромиться скромності їхнього існування». І вона, таким чином себе заспокоївши, звично збиралася на роботу, плануючи подумки день.

Приїхала на роботу першою – любила раненько, поки нікого нема, відчинити свої володіння, зварити собі каву ще до приходу секретарки, розкласти папери на столі, поки не почалася загальна метушня, – тобто, поґаздувати. Підлеглі не дуже любили цю її звичку, але доводилося змиритися. Так вона мала час побути з собою наодинці.

– Пора якось легалізувати наші стосунки, – роздумувала вона собі. – Скільки бавитись у схованки, все одно рано чи пізно всі дізнаються про те, що між нами відбувається. Та й що в цьому поганого – перемиють, звичайно, всі кісточки, проберуть нашу різницю у соціальному статусі, потім у віковому, потім позаздрять трохи, що от, мовляв, шефиня підчепила собі хлопчика неопереного і бавиться, а потім заспокояться… Не можу ж я постійно Його по закапелках після роботи вичікувати, щоб ніхто не бачив…

Тим часом офіс наповнювався людьми, як вулик… Грюкання дверей, запах кави, яку вранці варила «нон-стоп» захекана ще з автобуса секретарка, якісь папери, якісь підписи – все це вмить відволікло Надю від роздумів.

… Черговий стук у двері, секретарка заглядає до кабінету (от зателепане дівчисько, коли я вже навчу її одягатися відповідно до роботи).

– Надіє Григорівно, – потирає ногу об ногу, самій, вочевидь, незручно за довжину своєї спідниці, – телефонував щойно наш молодий спеціаліст (хихоче, бо повсякчас викручує перед ним оченята – молоде, дурне)… Сьогодні на роботу прийти не зможе, у нього дружина вночі народила… Дівчинку…

* * *

… На вулиці накрапав дощ. Було огидно і волого… «Якась нескінченна осінь, швидше би вже випав сніг і приховав під собою весь цей бруд і багнюку, – думала Надя. – Швидше би вже зима, щоб притрусила незайманою білизною все, що на серці, у пам’яті, у житті… Десь я вже це бачила… Може, до мами зайти?…»

Вона знову забула взяти парасольку…

Про жіночу дружбу

Ганна сиділа у напівпорожній кав’ярні, навпроти – її найближча подруга, поряд бавився маленький син. Сторонній глядач ніколи б не здогадався, що тут щойно сталася життєва драма…

– Навіщо вона це сказала? Навіщо зізналася? Навіщо?!! І саме тепер, коли пройшло вже три роки? Адже могла зовсім нічого не говорити, адже ж зуміла з цим прожити стільки часу… – Ганна втретє намагалась підпалити цигарку, та їй це не вдавалося – тремтіли руки. Вона до кінця не могла повірити і усвідомити, що все щойно почуте – правда, а не вигадана історія, недотепний і грубий жарт найближчої приятельки. Вона почула про зраду, зраду власного чоловіка з нею, чи не найближчою людиною у світі, якій звіряла все-все – хвилювання, тривоги, радощі – протягом багатьох років.

Навіщо вона про це розповіла? Не було ні трагічної сцени у відповідь, ні ляпаса, ні гучної промови, мовляв: «Ах ти, сука, та як ти могла? Я ходила вагітна, а ти?!» Нічого цього не було, лишень загальне отупіння і слабкість у кінцівках, і нестерпний біль попід серцем…

Хотілось встати, як глухоніма, піти звідси і шубовснути у річку. Звичайно, вона цього не зробить – росте ж син. На кого б вона його залишила, а особливо тепер…

Перед очима пробігала вся їхня багаторічна дружба, починаючи зі школи і крізь всі життєві перипетії. Вчилися в одному класі. Виростали в різних умовах. Ганна – в теплій інтелігентній родині, у відносному достатку і спокої. Василина ж (у школі її звали Васька) – у багатодітній сім’ї, де крім своїх п’яти дітей ще було двоє прийомних (від якихось родичів з села). Батько – колишній військовий на пенсії, мама – інвалід, яка у свій час, ледве подолавши чотири шкільні класи, вимушено запряглася у важке ярмо здобування копійчини, час від часу вагітніла і тим самим збільшувала кількість голодних ротів у родині та сивого волосся на голові. Ганні дуже шкода було Василинину маму, особливо коли спостерігала, як та перебирає обрубками пальців (виробнича травма) в’язальні спиці чи гачок (дітей бо треба у щось вбирати), чи просила засилити нитку у голку, щоб знову залатати подерті шкарпетки. Незважаючи на свою «темність», вона була дуже доброю, весь час молилась і часто плакала. Васька чомусь соромилась своєї мами і просила, щоб та не приходила на батьківські збори до школи. На 8 Березня Ганна завжди приносила їй квіти, і вона знову плакала, тільки вже від радості.

Ганна відчувала свій обов’язок додати Васьці домашнього тепла. Саме тому кожного разу, виходячи зі школи, мимохідь, начебто, пропонувала: «Чого тобі додому йти? Все одно нам пізніше разом у художку (обоє малювали). У мене перекусимо і підемо…» Бо тоді напевне знала, що Васька не залишиться голодною. І це вже настільки стало звичкою, що звечора Ганнина мама, готуючи на завтра щось смачненьке, попереджала: «У холодильнику на верхній полиці – обід, розігрієш. Там на тебе і на Ваську». І Ганна була вдячна мамі, що та розуміла її з півслова.

Дівчата здружилися так, що не могли одна без одної жити. У кожної були на те свої причини. Ганна не відчувала близькості зі своєю сестрою, може, завдяки віковій різниці, а може тому, що були дуже різними. А у Василини дім був завжди, як вулик, у якому ніхто ні на кого уваги не звертав, а їй там бувало дуже самотньо.

Так чи інакше, дівчата, розлучаючись, не могли дочекатися ранку, щоб знову зустрітися. Сиділи за однією партою, разом йшли до школи, разом слухали Тото Котуньо, таємно від батьків читали Гі Де Мопассана, разом вчили уроки, разом відвідували «художку», разом мчалися увечері на корти… Дорогою частенько мріяли, як виростуть, побудують поряд будинки і ходитимуть кожного дня одна до одної в гості, а їхні діти пересватаються, і вони стануть ріднею… Це була та реальна фантазія, що могла їх поєднати назавжди.

Та життя склалося інакше. Закінчивши школу, Ганна поїхала у велике місто, а Васька (крім подруги вже ніхто її так не називав – виросла ж бо) залишилася у домашньому вулику. І єдине, що вона вигадала, аби якнайшвидше звідтіля втекти – це вийти заміж.

Вони писали одна одній листи – кожна про своє. Ганна повідомляла про столичне життя, про навчання – важке, але цікаве, про нових приятельок – сусідок по гуртожитку, про великі кінотеатри і нові фільми, про хлопців, які за нею увивалися, про те, як несподівано відкрила для себе Булгакова і Зюскінда, про КВНівські змагання з командою «Петербург», під час яких серед суперників випадково зустріла земляка…А Василина писала, що народила дівчинку, що нарешті винайняли квартиру, про чоловіка – тирана, про те, що наразі нічого не читає, бо немає часу, про те, як важко з маленькою дитиною на руках вчитися на вечірньому, коли приходиш на пари перед годуванням, а в тебе сукенка мокра від молока, і забуваєш, чого туди прийшла…

Ганна щиро шкодувала приятельку, але вже не могла опікувати, як колись, – їх розділяла майже тисяча кілометрів. Частенько вечорами думала про неї, адже за весь час такої близької подруги, як Васька, у неї не було. І берегла малюнок, який та їй подарувала у день розлуки. А Васька берегла той, який подарувала їй Ганна (сумний пейзаж моря з човником удалині, написаний олією). Єдиний твір, що зберігся по семирічному навчанні у художній школі.

Вони домовились зберігати малюнки до кінця життя на знак щирої дружби.

Коли Ганна повернулась з навчання додому, Василина вже водила за руку гарнесеньку донечку і, здавалося, мала бути від цього безмежно щасливою. Але радості на її обличчі Ганна не побачила, тільки сумні очі змученої жінки, яка не може виплутатись із власних негараздів. А ще притаєну, але видиму заздрість. Мовляв, тобі добре, подруженько, ти все зробила так, як треба, так, як «книжка пише» – і вивчилася, і заміж вийдеш, і дитину народиш, коли тобі треба буде… У тебе все за планом.

– Ну, що ти, дурненька, – говорила їй Ганнуся. – Ну хіба може життя йти за якимось планом? Це як кому карта ляже. І у тебе все буде добре. То все шкереберть пішло, бо мене поряд не було, а тепер я приїхала, і все стане на свої місця. Та й подивися, яке у тебе диво виросло. Якби мені таку донечку, я була б найщасливішою людиною на світі…

А Василина слухала і не розуміла, як можна бути щасливою, коли приходиш додому, а там суцільні «прапори» через усю хату з випраних колготок та дитячих суконь, які не встигають висихати, як їх уже знову треба прати; сварливий чоловік, який постійно вимагає до себе уваги і поваги (бо ж він – годувальник родини) і від якого нудило ще до весілля, а після – удвічі більше. Намагалася кудись втекти, нема куди, приходила до мами, а та починала плакати і на відчайдушне: «Мамо, що робити? Як жити далі?» – чула одне: «Йди до церкви! Єдиний, хто тобі допоможе – Господь! Більше сподіватися ні на кого…»

А тепер ще й Ганна, як сіль на рану, – столична, квітуча, незалежна!.. Навіщо вона повернулась у цю діру? Щоб поглумитися, дратувати своєю успішністю і, як більмо в оці, стояти вічним докором, мовляв, людина сама будує своє майбутнє…

Ганна помічала в очах недобрий вогник – те, чого раніше не було. Вона не могла до кінця збагнути, що це. Заздрість? Важко було повірити. І не вірила. Та ні, це просто образа за безталанну молодість. Але життя таке безмежне і багатогранне, і людина завжди владна у ньому щось змінити, потрібно лишень дуже захотіти. А Василина зможе, обов’язково зможе!

І, як завжди, щоранку перед роботою, Ганна забігала до подруги і, намагаючись підняти їй настрій, жартувала: «Сніданок замовляли? Ось вам кава, тістечка і свіжа преса на десерт». І вивалювала на стіл все, що донедавна наповнювало черево її хатнього холодильника. Цьомала донечку і мчала далі. Вона любила Ваську і Васьчину дитину теж.

Минав час. Відгуляли Ганнине весілля. Але це не віддалило подруг, як побоювались, а навпаки. Тепер у них була спільна тема – поплакатись одна одній на чоловіків. Усі вечірки, всі вихідні, всі відпустки відбували разом. Тішилися, коли довелося поїхати на море виховательками, супроводжуючи дітей працівників фірми, в якій працювала Ганна. Збулася їх дитяча мрія – цілодобово бути разом, наче дві сестри. І не лякала навіть відповідальність за двадцять чужих дітей. Знали, що впораються. А наговорилися, а нараділися! Обоє ловили себе на думці, що ніколи в житті не могли б розповісти власним чоловікам те, що одна одній. Та де там! Хіба може особа чоловічої статі зробити глибокий психологічний аналіз жіночої сутності? Найбільше – зробить вигляд, що уважно слухає, і, начебто, розуміє, а насправді за хвилю навіть не згадає, про що йшлося, або ще найгірше – використає почуте на свою користь та ще й насміхатиметься. І в сотий раз пожалкуєш за свою відвертість…

Ні, ніколи взаємини між чоловіком і жінкою не можуть бути такими довірливими, як між особами однієї статі.

Василина особливо потребувала співбесідника – стосунки в її сім’ї ставали дедалі напруженішими. Чоловік, який і спочатку не вирізнявся особливою люб’язністю, ставав дедалі черствішим і нестерпнішим. Коли щось йому в черговий раз не вдавалося, приходив додому напідпитку і його брудну лайку слухав весь дев’ятиповерховий під’їзд. Василина терпіла. Терпіла і мовчала. Бо знала: як буде огризатися, то може опинитися на вулиці разом з маленькою донькою. Адже за час спільної мороки той встиг таки отримати таку-сяку, але власну квартиру. І так, зціпивши зуби, вона животіла. А коли вже зовсім нестерпно ставало, тікала до Ганни, яка могла годинами слухати про «марність людського існування».

– Знаєш, Васько, ніколи не може бути все абсолютно поганим, – втішала вона подругу. – А навіть коли так здається, то це означає, що доля готує тобі якусь величезну несподіванку. Ти сама здивуєшся, коли це станеться, адже нічого доброго ти вже не чекаєш. А воно приходить саме тоді, коли людина втрачає останню надію…

Так вона приказувала подрузі. І їй таки вдавалося заспокоїти Василину. Єдине, що викликало дивне відчуття, – це постійне докірливе запитання, яке застигло у очах приятельки назавжди і яке та не раз висловлювала вголос:

– Ну чому? Чому ми з тобою, такі схожі, майже як дві сестри, ми навіть народилися під одним знаком зодіаку, а у нас такі діаметрально протилежні долі?

І Ганні ставало соромно за свою долю. Так, наче вона була винна у тому, що життя їхнє текло різними руслами.

Потім Ганна виношувала дитину. Ніколи було ретельно придивлятись до подруги, а злостивий часом погляд списувала на поганий настрій. Василина від Ганни не відходила (все чекала, коли подругу здолає слабинка і зізнається, як нелегко почувати себе в новій шкірі). Але Ганна ходила радісною і щасливою у своїй бажаній вагітності, чим викликала ще більше обурення.

– А ти знаєш, що після пологів шкіра у жінок розтягується? А ти знаєш, що груди вже не будуть такими пружними, як раніше? А ти помічаєш, як змінюється твоя хода з кожним кілограмом і ти схожа на качечку?

Та Ганна не хотіла цього знати і помічати. Вона була щаслива. Подруга у неї стала днювати і ночувати, мотивуючи тим, що вагітній потрібен постійний догляд (начебто у вагітної не було чоловіка). І так поступово перетворилася чи не на третього члена сім’ї – без неї вже й обідати не сідали. А коли Ганна залишалася з чоловіком удвох, він, звикнувши до їхньої спільноти, казав: «Щось у лісі здохло, що Васьки сьогодні з нами нема».

Коли Ганна лежала у пологовому будинку, вони разом провідували її, разом приносили їсти: готувала Васька, бо чоловік був до цього не здібний. Робили ремонт у хаті, щоб мати з сином увійшла у чисте. Разом забирали породіллю. Разом хрестили – Васька стала дитині хрещеною мамою, а Ганні – кумою.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю