Текст книги "Фізіологія жіночої депресії"

Теорія циклiчностi

Хтось розчахнув над нею парасольку. Вона повернулась і побачила обличчя, світле й усміхнене обличчя синьоокого юнака, який пожалів її, бо накрапає дощ, на вулиці волого і мерзотно, черевики цілком мокрі, а вона цього не помічає.

– Дякую! – всміхнулась Вона і забула сказати йому, що Він дуже люб’язний.

– Вам не слід гуляти в таку погоду без плаща або парасольки, – сказав Він, бо мусив щось сказати.

– Загалом я цього ніколи не роблю, так сталось, – відповіла Вона, бо мусила щось відповісти.

А далі їм не було про що говорити. Він провів її мовчки додому. Вона подякувала. Попрощались. Він пішов собі, а Вона – собі.

…Сонце пекло немилосердно. Воно розжарювало підвіконня так, що Надя на хвилю навіть уявила, що зараз вибухне весь її кабінет із дорогими меблями, декоративними квітами і рівненькими рядами списаних дрібним почерком течок. Вона пригадала історію, яку розповідала їй подруга. Та бачила на власні очі, що від спеки вибухнув факс, який забули прибрати після ремонту з підвіконня. Важко було в це повірити, але Надя зі співчуттям кинула оком на всі вибухонебезпечні пристрої на столі – телефони, комп’ютер, ксерокс, томик Сартра, який вже кілька днів був відкритий на тій самій сторінці. Добрячий був би феєрверк. Нічого їй так не хотілося у ту хвилю, як миттєво зачинити двері злополучного кабінету і втікати кудись до річки, до озера, до будь-якого водоймища, аби тільки врятуватися від цієї всюдисущої спеки.

– Ну й літо видалося, – думала Вона. – Недаремно сурмлять, що у космосі відбуваються якісь процеси, які спричиняють катаклізми в атмосфері навколо земної кулі.

А ще думалося про те, що всі нормальні люди давно лежать собі на екзотичних пляжах Пальма де Майорки чи як мінімум десь в Анталії, а Вона, бідолаха, ніяк не може розлучитися зі своїми службовими обов’язками, на все плюнути і майнути кудись світ за очі…

І за що їй така кара – сидіти тут, чекаючи на чергових замовників, які їздять у автівках з потужними кондиціонерами і, незважаючи на 40° Цельсія, зараз зайдуть у офіс у зашпилених до останнього ґудзика сорочках і туго пришмальцьованих краватках. Надя ніяк не могла себе примусити мислити як справжній шеф, бо у ній завжди десь глибоко всередині сиділа маленька дівчинка-розбишака, котра готова була посміятися над кожним, гасати по чужих садах, ганяти дворових собак і чинити багато чого іншого, що Вона з превеликим задоволенням робила років двадцять тому. І як би Вона не намагалась це приховати за підтягнутим фасоном службових строїв, як би ретельно Вона не підбирала своє неслухняне волосся в охайну зачіску, очі її завжди зраджували – там сидів такий собі бісик, який ладен був у будь-яку мить зробити якусь шкоду. Це, вочевидь, найбільше і притягувало до неї чоловіків.

Стук у двері відволік її від роздумів.

– Будь ласка, заходьте! – навіть її секретарка і та використала момент, щоб відпроситись, вигадавши якусь неправдоподібну причину, а сама стовідсотково дременула на пляж!

«Це не замовник, бо замовники так несміливо не шкребуться у двері», – подумала Вона і з цікавістю повернула голову від вікна до дверей – кого ще може лиха принести під час такого пекла?

Там стояв юнак, вагаючись: чи заходити відразу чи затриматись для ввічливості у дверях.

– Та заходьте вже і зачиняйте двері – тут ввімкнено кондиціонер. – Надя сіла за стіл, уважно придивляючись до неочікуваного гостя. Той, незважаючи на сором’язливість, виявився досить цікавим: високий, світлоокий, спортивно складений, одягнений до міри стильно і до міри стримано, розшпилений верхній ґудзик білосніжної сорочки відкривав загорілу шию і міцний торс.

– З якого, власне кажучи, питання? – Надя в’їдалася у нього очима – десь Вона його вже бачила.

– Молодий дипломований спеціаліст. У вас же висить оголошення, що ви потребуєте на роботу дипломованих фахівців, – і Він поклав на стіл свій щойно з друкарні диплом інженера-будівельника.

Чомусь у цю мить Вона пригадала, як вперше переступила поріг своєї майбутньої роботи, адже виглядала Вона так само розгублено, як цей жовторотий юнак – вчорашній студент. Хто міг тоді знати, що станеться далі, і що саме там Вона зустріне єдине своє велике кохання. І якби Боженько дав бодай у щілину підгледіти майбутнє, то не сталось би ні трагізму, ні розчарування, яке пережилося опісля. Краще би поїхала десь на Північній полюс, у Забайкалля, у Потойбіччя – будь-куди, аби тільки не опинитися там, де Вона була. І чомусь задрімав її внутрішній голос – її інтуїція, яка зазвичай не зраджувала, та забула на цей раз підказати: «Не йди туди, там тобі не можна, бо зламаєш собі все життя…».

І Вона пішла на гільйотину. Тепер вже не мали значення і бурхливий роман із директором фірми, і його запевнення у довічнім коханні, і дарування діамантів на заручинах, і несподівана поява його колишньої дружини, яка вирішила чомусь повернутись до сімейних стосунків, і його конвульсивні метання від однієї до іншої, і врешті-решт остаточний вибір – адже там все ж таки залишились дорослі діти. Все це тепер не мало значення, рани зарубцювались, залишивши у серці якусь неприємну їдкість, що переходила у прискіпливість до чоловічої статі, а деколи і цинізм.

– Послухайте, дипломований спеціалісте, а ви дочитали до кінця оголошення про те, що треба мати мінімальний стаж роботи п’ять років?

Хлопцеві ставало дедалі ніяковіше.

– Я дочитав уважно все до останньої крапки, але я не можу чекати п’ять років, щоб Ви мене взяли на роботу, бо я готовий вже всі свої здобуті знання зужити на практиці.

Раптом Надя пригадала, де вона його бачила. Дощ, парасолька, ті ясні очі… Несподівано розсміялася. Насправді Вона дуже потребувала молодого помічника, але вирішила протестувати його наполегливість.

– Добре, а як Ви дивитесь на те, дипломований фахівцю, щоб приступати до роботи завтра? А зараз, поки я ще не стала вашим безпосереднім шефом, майнути на… на… річку… Там і вирішимо, що з Вами робити далі.

Пропадіть ви пропадом всі замовники разом, бо якщо її схопить сонячний удар просто тут, на робочому місці, то винними будуть тільки вони.

– Ну що, згода?

Отетерілий від несподіваної пропозиції хлопець на мить зніяковів, але швидко взяв себе у руки:

– Мені б за плавками заскочити…

– Нема питань, дорогою заїдемо, – Надя поспішно затягнула жалюзі (поки не передумала), закрила Сартрові «Слова», відкриті вже кілька тижнів поспіль на одній і тій же сторінці, кинула у сумочку телефон, ввімкнула сигналізацію і рішуче зачинила двері. – Все, на сьогодні це пекло закінчилось. Стрибай до машини.

А далі, сидячи у розкішному прохолодному авто, дорогою до річки Надя розпитувала його про все: хто Він і звідки, хто його батьки, як Він уявляє собі своє майбутнє. Їй було цікаво за ним спостерігати – за таким ще юним, трохи необтесаним, але й далеко не примітивним, ще безхитрісним, але з добрим почуттям гумору.

А юнак розповідав, що вони залишились з мамою удвох, коли Він був ще зовсім маленьким. Батько знайшов собі іншу жінку, і бачились вони з ним дуже рідко, але тепла особливого від тих зустрічей не було. А з мамою ладили, хоч частенько бувало їм дуже скрутно. І як страшенно хотів вчитися, хоч розумів, що тягти самотужки навчання в інституті буде дуже непросто, адже допомоги матеріальної чекати нізвідки. Але нічого, якось воно йшло: вдень ходив на пари, ввечері навчав дітей освоювати комп’ютер. Пізніше, вже на старших курсах, справи покращились – нишком малював курсові тим, хто не справлявся самотужки. Не за даремно, звичайно.

– Якщо порахувати і оприлюднити кількість наукових праць, які я написав протягом навчання в інституті за інших, то я вже мав би звання професора чи академіка, – сміявся він.

«А цей – не промах, – думала Надя». Потім вони весело хлюпались у воді, змагалися, хто швидше перепливе річку, бовтали ногами, сидячи на високому камені. І якби хтось сторонній спостерігав за ними, то потішився б – гарна молода пара, як голуб’ята. Хто би міг припустити, що ці двоє людей лише кілька годин як познайомились і що Він – ще вчорашній студент, а Вона – тридцятитрьохрічна респектабельна жінка, в якої на плечах процвітаюча будівельна фірма і якій ніколи не вистачає часу для особистого життя, і яка взагалі не пам’ятає, коли востаннє собі дозволяла таку нерозважну вільність.

Та й сама Надя згодом, частенько ставила собі запитання: що з нею трапилось тоді, що спонукало її до того шаленого кроку? Чи сонце якоюсь мірою вплинуло на її мозок, що й без того потребував розрядки? Чи інші якісь причини, незбагненні нею самою, які прийнято називати «Божою волею», чи, не доведи Господи, божевіллям? Ніколи за всі роки блискучої кар’єри вона не дозволяла собі скористатись службовим становищем з особистою метою. Та про яке використання могла бути мова, коли вони почували себе, наче діти, – розгублені і радісні, і трохи збентежені, і наївно щасливі. І Надя піймала себе на думці, що дуже давно вже не помічала, як пахне трава і який смак має конюшина, і яку ніжну прохолоду дає ледь помітний вітерець після неймовірно спекотного дня, і як під вечір виспівують жаби, а вода на дотик – як молоко з-під корови… Вона так давно цього не помічала, що всі роки, здавалося, і не жила, а так, існувала десь поза вимірами часу. Вона лежала на спині, підклавши руку під голову, дивилася у небо, гризла травинку і думала: «Як чудово, однак, жити, просто жити. І не потрібні ніякі Пальми де Майорки, ані Кариби, ані Канарські острови. Щоб хтось так само, дивлячись у небо, лежав поруч, так само гриз травинку, так само відчував це блаженство від повноцінного відчуття світу…»

Вони обоє не могли дочекатися наступного дня. Вона – як завжди, підтягнута, стримана, зосереджена, але бісики в очах прозраджували її. І Він – щойно спечений молодий працівник перспективної фірми, права рука чарівного шефа. Кожен з них вдало грав свою роль, тільки Він занадто вже серйозно, щоб ненароком не видати їхньої таємниці, а Вона кожної хвилі готова була вибухнути невтримним сміхом, так потішала її серйозність нового працівника.

А ввечері вони ставали самі собою: Вона просто Надею, яка щодня заїжджала у найближчий провулок (щоб ніхто в офісі не помітив) і забирала його у машину. А Він – звичайнісіньким юнаком, милим її хлопчиком, який закохався у неї по самі вуха, не зводив з неї очей, йшов слідом, наче пес, за нею додому, напускав у ванну гарячої води, готував вечерю, розтирав її змучені високими підборами ноги, купав, цілував, кохав, умащував пахучими оливами тіло, голубив, пестив, бажав доброї ночі і неодмінно йшов геть. І довго ще після нього залишався стійкий і тягучий аромат… Так пахло кохання.

У вихідні вони вигадували якусь програму – обов’язково з родзинкою – і це їм вдавалося. Інколи їхали у приміський парк, де містився клуб картингу, і годинами ганяли наввипередки на спортивних неслухняних машинах. Іноді відвідували кінну школу неподалік міста, де облюбували двох скакунів, завжди прихоплювали їм з дому ласощі і, теревенячи, чинно каталися околицями. Наді дуже личило жокейське вбрання – високий рівний стан і чорне волосся, що розвіювалось під час галопу, робило її подібною до амазонки. А Він захоплено спостерігав за нею скрізь: і на роботі, коли Вона безкомпромісно і по-діловому вирішувала службові питання, і, коли, перевтілюючись у будь-який інший образ, не переставала бути його коханою Надею. Вони разом дочитували Сартра, слухали Стінга і Він жодного разу її не спитав, чому Вона, вродлива і успішна, досі залишилась самотньою. А вона ніколи не розпитувала про його попередні з жінками стосунки. Та й навіщо – їм було так добре, що минуле вже не мало жодного значення у їхньому сьогодні. Та Наді й не хотілося засмучувати таке ще чисте, незаплямоване людськими трагедіями створіння спогадами про своє нещасливе кохання, про безсонні ночі, які Вона, як і безнадійно розбите серце, здавалося, залишила у далекому минулому. Адже цей хлопчик, сам того не підозрюючи, дав їй друге дихання – пробудив у неї бажання повноцінно жити. До їхньої зустрічі Надя абсолютно чітко бачила перед собою майбутнє – стрімка кар’єра, цілковита присвята себе роботі, адже місця будь-яким почуттям до чоловіків, здавалось, у серці вже нема і бути не може. Колись, ставши вже міцно на ноги, адаптує дитинку, а може й двох: хлопчика і дівчинку – і це буде вершина її самореалізації. А старість присвятить онукам, підримуючи їх духовно і матеріально.

Що може бути благороднішим і досконалішим за таке життєве самовираження? Колись, багато років тому, пізнавши, що таке перше кохання, Вона, розчарована, обманута і душевно виснажена, сиділа вдома на кухні і з жахом слухала цинічні материні повчання, які та почерпнула із власного досвіду і, ставши цілковитим сухарем, намагалася приживити їх доньці:

– Чоловікам ніколи не вір – це має бути твоє єдине і незмінне кредо на ціле життя. Всі вони падлюки, і чекати від них щирості – це означає приректи себе на довічну муку. Все, що показують у фільмах, – цілковита брехня, абсолютно несумісна з реальністю, створена, знову ж, чоловіками, аби запудрити мильними операми мізки таким дурним і недосвідченим дівчиськам, як ти…

А Надя в ту хвилину ладна була стіни гризти, кричати на весь світ, піти добровольцем у Косово, постригтися у черниці – все, що завгодно, тільки б не чути цього, тільки б не змиритися з такою вишуканою безжалісною зрадою. Вона не вміла прощати. І тому майбутнє її визначилось раз і назавжди. Скільки б разів після того хто-небудь не залицявся, далі легкого флірту справа не доходила – та зневіра до чоловічої статі залишалася у ній надовго.

– А ти знаєш, що ми з тобою вже зустрічалися колись давно? – не втрималася Вона якось, зізнаючись таки юнакові.

– У минулому житті? – сміявся Він.

– Пам’ятаєш – осінь, дощ, безлюдна вулиця, самотня постать шлапає просто по калюжах і без парасольки…

– Так це була ти?! Отже, доля хотіла нас звести ще раніше?! – і Він цілував її, цілував до нестями…

А деколи вони насміхалися над різницею у віці.

– Уявляєш, – казала Вона, – коли ми ходили до школи, я реально могла бути твоєю піонервожатою. Або ще гірше, несла тебе на першому дзвінку, як десятикласники зазвичай носять першачків, і ти, відчайдушно калатаючи у той дзвоник, віддавлював мені пухнастими сідничками плече? Ха-ха…

– Нічого, я віддячу тобі за це, – сміявся Він. – Зате я носитиму тебе тепер на руках ціле життя.

І вони були обоє щасливі…

… Надя прийшла до кав’ярні на побачення (свої зустрічі вони намагалися робити якомога романтичнішими), коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був незнайомий.

– Алло, – почула вона у слухавці і якось миттєво зблідла. Це було її Давнє. Це був її Біль. Це було її Минуле. Колись за його дзвінок вона ладна була віддати усе на світі, а зараз Вона оціпеніла.

– Я слухаю, – голос її лунав сухо і офіційно, наче Вона не впізнавала співбесідника.

– Надю, це я, ти не впізнала мене? Це я, твій наймиліший, найкоханіший, найрідніший. Я пам’ятаю всі до останнього епітети, якими ти мене нагороджувала… Надю, невже ти про все забула?! – Телефон фонило відчаєм і розгубленістю.

– А ти хотів, аби я несла спогад про нещасливе кохання, як прапор на першотравневому параді? Все у минулому і не варто чогось чекати…

– Ні, Надю, ні! Це не так! Не можу я без тебе! Нічого мені не вдається без тебе! Я знаю, що дуже тебе образив, але зрозумів це занадто пізно… Я хочу тебе бачити, хочу з тобою говорити, хочу тебе відчувати, як раніше. Мені дуже самотньо, Надю…

– А чому ти не спитаєш, як я маюся, як склалося моє життя? – Тут прокинулась від оціпеніння Надіїна уїдливість на межі з цинізмом, що, мов велика мудра змія, дрімала у ній з того часу, як вони розлучилися. – Так от, у мене все гаразд, у мене навіть краще, ніж гаразд. Я зустріла, нарешті, свою долю, може, трохи запізно, але я цього заслужила. Принаймні, більш за все я навчилася цінувати щирість, відвертість, безкомпромісність, саме те, чого тобі так бракувало. У мене є кохана людина і нам занадто добре вдвох, щоб ворушити минуле. І я дуже тішуся з того, що не стала черствою каменюкою, як мені здавалося роками, а здатна таки відчувати, кохати, страждати… Ти не зумів убити в мені жінку…

… День починався, як завжди. Нічим не відрізнявся від інших. Надя прокинулась ранесенько, о шостій, звичайним рухом потягувалась у ліжку: не хочеться, а доведеться вставати… Потрапила ногами у тепленькі капці, почовгала у ванну, мимохідь, заглянувши у дзеркало, подумала, що добре би зробити зволожуючу маску, бо виглядає трохи втомлено… Останнім часом на роботі аврал, додому повертається пізно, вже кілька днів Його навіть не забирала до себе, мріючи лишень доповзти до ліжка. Щось трохи млоїло її попід серцем, бо й Він особливої ініціативи не проявляв, мотивуючи, що вдома хвора мама, а ще стільки замовлень…

Надя звикла до думки, що вони належать одне одному, і була цілком спокійна, адже кохання не може акумулюватися щоразу у бурхливих проявах, достатньо, що від Його присутності їй стає тепло і затишно на душі. «Чомусь Він ніколи не кличе мене до себе, – майнуло у думці, – а як мама його хворіє, то випадало б знайти все ж таки вільну хвилинку і навідати її, бодай, як шеф, що піклується про позаробоче життя своїх підлеглих. Мабуть, Він просто соромиться скромності їхнього існування». І вона, таким чином себе заспокоївши, звично збиралася на роботу, плануючи подумки день.

Приїхала на роботу першою – любила раненько, поки нікого нема, відчинити свої володіння, зварити собі каву ще до приходу секретарки, розкласти папери на столі, поки не почалася загальна метушня, – тобто, поґаздувати. Підлеглі не дуже любили цю її звичку, але доводилося змиритися. Так вона мала час побути з собою наодинці.

– Пора якось легалізувати наші стосунки, – роздумувала вона собі. – Скільки бавитись у схованки, все одно рано чи пізно всі дізнаються про те, що між нами відбувається. Та й що в цьому поганого – перемиють, звичайно, всі кісточки, проберуть нашу різницю у соціальному статусі, потім у віковому, потім позаздрять трохи, що от, мовляв, шефиня підчепила собі хлопчика неопереного і бавиться, а потім заспокояться… Не можу ж я постійно Його по закапелках після роботи вичікувати, щоб ніхто не бачив…

Тим часом офіс наповнювався людьми, як вулик… Грюкання дверей, запах кави, яку вранці варила «нон-стоп» захекана ще з автобуса секретарка, якісь папери, якісь підписи – все це вмить відволікло Надю від роздумів.

… Черговий стук у двері, секретарка заглядає до кабінету (от зателепане дівчисько, коли я вже навчу її одягатися відповідно до роботи).

– Надіє Григорівно, – потирає ногу об ногу, самій, вочевидь, незручно за довжину своєї спідниці, – телефонував щойно наш молодий спеціаліст (хихоче, бо повсякчас викручує перед ним оченята – молоде, дурне)… Сьогодні на роботу прийти не зможе, у нього дружина вночі народила… Дівчинку…

* * *

… На вулиці накрапав дощ. Було огидно і волого… «Якась нескінченна осінь, швидше би вже випав сніг і приховав під собою весь цей бруд і багнюку, – думала Надя. – Швидше би вже зима, щоб притрусила незайманою білизною все, що на серці, у пам’яті, у житті… Десь я вже це бачила… Може, до мами зайти?…»

Вона знову забула взяти парасольку…