Текст книги "Як народжується стежка"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Мати тягне мене за руку, а я гірко зітхаю в душі. Бо хотів ще паперу набрати, кораблів наробити (а я вмію складати і однопалубні, і двопалубні кораблі) і разом з хлопцями погратися, чий далі запливе. Та, видно, не пустить мати до хлопців. А хлопці вже граються, і Василь кричить:

– Мій, мій попереду! Дайте дорогу!

Мати вивела теля з сарая та сварить, та сварить мене.

А в сусідньому дворі стоїть дядько Захар, курить цигарку, дивиться на повалену копицю сіна і чогось усміхається.

– Я так і знав, – каже до копиці сіна. – Підпирай не підпирай тебе, все одно буря повалить, сильніша вона.

Він раптом послухав, як мати мене шпиняє, і весело озвався:

– Сусідко! Та чого ви на нього бурчите! Хай бігає! Хіба ви не знаєте: чим більше дітлахи на дощі бігають, тим краще ростуть. Такий закон! От я пригадую…

І дядько Захар підходить ближче до нас, розказує, як їхній батько Вакула Іванович навмисне виганяв дітей на дощ. Відчинить двері і каже: «Киш мені з хати, киш на вулицю, ростіть самі, хто на вас хліба настачить!» А дітей у них було дванадцятеро, і всі дрібні, як паслін. З галасом вилітають вони на дощ, раді, стрибають, як бісенята, під струменями води. «Так на воді й виросли!» – сміється дядько.

Він смачно затягнувся димом, кинув цигарку і сказав кудись у простір:

– Ач як пахне! Ні, ви тільки понюхайте, ви понюхайте тільки, як після дощу пахне. Чистий озон! – Він вдихнув побільше повітря, щоб ми позаздрили, і прицмокнув від задоволення. А потім ще раз промовив: – От посмакуйте, подихайте ароматом, де ви такого повітря знайдете, це тільки у нас в степу!

Мати, хоч і дуже строга вона, теж попробувала, як пахне з неба після дощу, і злегка усміхнулась. Видно, сподобалось їй.

І я за матір’ю. Поворушив носом, а потім вдихнув на повні груди. Ну що вам сказати: це не повітря, ні! Це якась небесна свіжість, це прохолода, це аромат дощу, це запах промитих вечірніх фіалок. Словом, чистий озон, як говорить дядько Захар. З таким повітрям можна жити, чесно кажу, і не біда, якщо мати посилає пасти бичка, я й там, на толоці, в кораблі пограюсь.

…І досі вчуваю: як свіжо, як прозоро пахне у нас в степу після хорошої літньої зливи…

Свято мого дитинства

Пригадую: вся наша вулиця перерита окопами, в степу стоять обгорілі німецькі танки, а в кожного з нас, у сільських хлопчаків, повно трофейних гранат і патронів – і в коробках, і в картузах, і просто насипано під лавою. Такі в нас були смертельні «іграшки».

Війна тоді тільки закінчилась. Жили ми нелегко, бідували і мерзли, особливо взимку, в люту холоднечу… Та от надходило літо, благодатна пора, і стільки тоді свят з’являлося в нашому селі! Свято перших черешень, свято кавунів і молодої картоплі, свято збирання колосків, коли у поле виходили піонерськими загонами, а то й цілою школою. А для всього колгоспу – свято першого мирного врожаю.

На обжинки, я пригадую, ставили довгі дерев’яні столи в шкільному саду. Й збирались колгоспники всією громадою: і комбайнери, і в’язальниці, і діди-філософи, і ми, всюдисуща дітлашня. Дядько Тиміш на повний розмах розтягував свою гармошку, а дорослі ставали неначе дітьми – бралися за руки, сміялися, танцювали круг снопа і співали, співали пісень завзято, аж поки не сідало сонце і не висипали на темному небі ясні зорі, нагадуючи людям, що пора розходитись, бо завтра рано вставати в поле.

У тому післявоєнному дитинстві було ще одне, можна сказати, чисто домашнє, сімейне свято. Це коли в хаті з’являлось… телятко.

От одного зимового вечора мати й каже:

– Ну, дітки, сьогодні воно й благословиться.

Ми тихенько вилазимо на піч, а мати не гасить світла, ще за два дні влила вона гасу і вставила новий гніт. Вона в святковому чеканні, і та врочистість її передається і нам, нетерплячим дітям.

Ніхто в хаті не каже: телятко. Кажуть: маленьке. Кажуть: воно. «А де покладемо його? А чим же вкутаємо наше маленьке?..» Воно ще не народилося, то навіщо пустим словом тривожити його, хай собі спить, коли вийде строк, воно й з’явиться.

Мати заклопотана, якась трошки розгублена. Котрий уже раз стане посеред хати, підіб’є волосся й думає: чи все готове? Вже й старі ряденця напохваті, і соломки настелила коло печі, і тепла вода в казані. Ага, де кожушок, бо надворі зимно, – треба його, маленького, біжком перенести з повітки. Кожушком обгорне та й перенесе швиденько. Та хоч би сусідка зрання не прибігла чогось позичати, у неї вічно позички, то солі, то квасолі, то ще якоїсь хвороби, а для нього, кажуть, чуже око вредне.

І мати зітхає, клопочеться, метушиться по хаті, в лампі гойдається жовтий язичок, і нас гойдає сон, а ми силоміць роздираємо очі: як же так прогавити оту тривожну святкову мить?

Ми не спимо, то лише брат Валько хитро вдає, що спить, висвистує в свою сопілочку. Ми лежимо тихенько, святі та милі, і як мати вибіжить у сарай та повернеться в хату, рипнувши дверима, котресь не втерпить, лупне з-під рядна на долівку.

Ні, ще нема його.

Ми прикидаємось, наче заснули, і довго прикидаємось, а чорний кожушок, що в маминих руках, гнітить нам голову до печі, до димної черені, вовною окутує тіло, і ти сам, як телятко, погойдався-погойдався кудись та й ліг на тепле дно.

Раптом – штовх! – тривога штовхає тебе в груди. І перша думка: проспав! В очах – гарячий пісок, лупаєш ними – не роздереш, лампа горить на столі, мати вуркоче коло печі, когось вгортає ряденцями.

– Вже?! – скрикують діти.

Отако! Ждав-ждав, мучився-мучився, а клятий сон ковтнув твою радість, як пес галушку.

Злітаєш з печі, босими ногами біжиш по холодній долівці (ух і шпигає!) та до нього.

Лежить…

Живеньке…

Згорнулось клубочком, його й не видно – накрите кожушиною. Тільки виткнуло мордочку. Вона, чорнява симпатична мордочка, мокра й прилизана, як після купання. Очі великі, темні, здивовані. Носик – ну, просто твоє колінце! – круглий, ніжно-рожевий і теплий. А саме, бідненьке, труситься. Телятко…

Ну ж, погладить його (ще мати сваритиметься!), лиш по лобі: ох, і м’якенька шерсть, клейка, ну пух білої кульбаби в росі. Діждалися… І ти з усмішкою лізеш на піч і з усмішкою додивляєшся святковий сон.

А вранці крику й біганини коло того нічного гостя! Телятко ще лежить на соломі, та вже скинуло кожушок і ряденце, шерсть підсохла на ньому, закучерявилася. Воно, дурненьке, ловить твої пальці і так приємно смокче, що самому кортить полизати їх. А потім хоче звестися на тоненькі ноги, і ви гуртом підводите його, слизькі ратички ковзають по долівці, і мати гримає:

– Геть, халамидники! Розчахнете мені! Ось виламаю молочні роговці, без вас встане.

Розігнала нас мати. І я думаю: куди податися? О, на вулицю! Ще ж ніхто не знає.

Хіба довго збиратися? Скочив у валянки, пальто на плечі, шапку на голову – і з хати. Тільки за поріг – б’є тобі в груди щемкий морозний дух, мало не валить з ніг. Біло-біло кругом, аж очі ріже. Снігу намело дашками, накрутило химерні пампушки. Де-не-де виглядають чорні кілки, ото й все, що від огорожі зосталось. Біло й тихо на нашому кутку, ні душі не видно. Та ні, он чимчикує Данилко, той, що снігом здорово кидається. Бачте, він крутить млинком свою сумку, носа задер і висвистує. Мабуть, у школу йде, бо не дуже поспішає.

– Данько, а в нас телятко в хаті, ага!

– Тю! – він гупає сумкою по снігу. – А ми своє вже давно в сарай випхали, щоб долівка не мокріла.

Випхали, то й проходь. Світ на тобі не зійшовся. Оно баба Марфа гребеться в кучугурі, маленька сама, а в’язка соломи на спині, як житня скирта в степу.

– Бабо, а в нас телятко.

– Бичок чи теличка? – зиркає баба з-під своєї копиці.

– Бичок. Отакусінький.

– Щось вам, сердешним, не щастить на теличок.

Ну? Діждешся від них доброго слова? Випхали, не щастить… Та коли б вони тільки глянули: які вушка, спинка, хвостик! Ат, краще побіжу в хату, бо, гляди, щось прогавлю.

А в хаті й справді новина. Мати здоїла корову і принесла першого молока. Його тільки на денці, воно густе й жовте, як розтоплене масло, і запах у нього незвичайний, якийсь солодко-відгонистий. І мати скаже: «Це квас не для вас, це для телятка», – і ви будете ватагою напувати його. Заклавши бичкові пальці в рот, пхатимете у відерце його неслухняну мордочку і сміятиметесь: «Та не так же, не так!» – і раптом теля зацідить молоко, аж затруситься, і всмоктуватиме руку, і вам солодко стане від того лоскоту.

Тепер ви ждете молозива. Нічого в світі нема смачнішого за молозиво.

Ось миска на столі, діти зібрались гуртком, з нетерплячки цмокають язиками, очі пасуться в мисці, а в ній – грудка молозива, тільки що з печі. «Гостинець від нашої Снігурки», – посміхається мати. Той гостинець схожий на сир, заправлений жовтками, він крихкий і ніздрюватий. Та це вам не сир, не масло, не сметана.

Це молозиво, і все. А якщо ви ніколи не їли його, значить, у вас не було справжнього свята, бо таке щастя випадає на рік тільки раз. Цитьте, мати нарізає ножем тоненькі скибочки.

Діти, мов галченята, підставляють свої мурзи: «Умм, як мед!» – жмурять оченята і не їдять, не ковтають, а смакують цілющу поживу, що пахтить димком і аж тане в роті.

Збігають дні. Мати вилущує теляткові молочні ратички. Отак просто взяла та й виламала білі рогові ковпачки, і це не страшно, бо під ними є другі ратички, справжні, вони тверді й блискучі, як нові підківки. Теля вже не ковзає по долівці, само схоплюється на ноги. Тепер слідкуйте за ним…

А скоро теля почне вибрикувати по хаті, воно цокотить підківками, і ти вибрикуєш за ним, так же кортить побуцатись: ти кулаком у лоб, у лоб його, воно підставляє лоба і чухається об твої пальці: сверблять йому ріжки. Їх ще нема, вони бубнявіють під шкірою, як весняні бруньки. Ось мозолясті горбики, десь тут і вони, бичкові ріжки.

– Що ти чухаєш його? – б’є в приполи мати. – Я тебе віником почухаю! Кому казала: не займай, бо виросте шуте, битиметься.

Та ні, дарма страхає мати. Тиждень, два мине – і проріжуться, мов квасолини, білі тупенькі ріжки. І теля ще веселіше скаче за вами та – штовх! штовх! – у спину. Бешкетує!

Ось воно й піднялось, вистрибує по хаті, а як же його кликати? Ви обступаєте малого, і котрийсь пробує на язик:

– Биця, биця, биця…

– Сам ти биця.

– Гля! У нього білі ноги. Ну, просто босе. Босий, босий…

– Так тільки собак дражнять.

– О! Мазунчик!

– Мазун, Мазун! – засміялись діти, і бичок забрикав, захвицав ногами, ніби зрадів, що дали йому потішне ім’я.

І з’являються в тебе, хлопче, перші серйозні обов’язки: міняти солому, вишкрібати телячі «коржики» та прислухатися, коли стане і задзюрчить бичок. Тоді швидше – підставку, бо вже й так змокріла долівка.

Росте бичок, і ти ростеш з ним, і будеш йому за господаря і вчителя; будеш годувати й поїти, пасти й припинати, бігати по лугу й ганятися за хлопцями-пастушками. І від тебе залежить, яку вдачу матиме худоба: чи буде вона добра й привітна, чи шкодлива й набурмосена, або, дивись, ще доведеться на роги їй набивати планку, щоб когось не скалічила.

Та скільки я пам’ятаю Снігурчиних телят, всі вони росли якісь добродушні, веселі і навіть, як мені здавалося, трошки насмішкуваті.

Зустріч з вовком

1

У дворі хтось тихо дзенькає по залізу, і той мелодійний дзенькіт нагадує мені клепання коси. Я прокидаюсь і з тривогою думаю: невже проспав?

Підхоплююсь, дивлюсь на вікно, а верхня шибка у вікні вже зазолотіла, горить край неба, сонце от-от зійде. І чую: легенький дзвін коси бринить і бринить у золотому повітрі.

Я швиденько одягнувся і вибіг з хати. На вулиці синьо й свіжо, роса блищить на траві, мене огорнуло вогкою прохолодою. І я зітхнув з полегкістю: батько ще не поїхав! Коло воріт стоять запряжені коні, а тато, видно, доклепав косу і тепер кладе її на підводу, укладає туди ж граблі, торбинку з харчами, мостить солому в передку.

Він лаштується в дорогу, однак побачив мене і спитав:

– Ну що, готовий? Сідай, помічнику, поїдемо. Тільки ж дивись, не капризуй мені там, бо доведеться бути на лугах до самого вечора.

Я мовчу. Знаю, краще промовчати, а то раптом не так щось скажу, він швидко зсадить з підводи, – не по гостинці їдемо.

І от я на возі, вмощуюсь за батьковою спиною. Викочуємо за ворота, а далі тісною піщаною вулицею на рівну й широку толоку. І тут я побачив картину, якої ніколи не забуду.

Над лугом вставало сонце. Воно тільки-тільки виглянуло з-за обрію, і мені здалося: його рожевий круг котиться по землі, збоку від нас, і заглядає нам під саму підводу. Від нашого воза і від коней потяглася довга-довга тінь через всю толоку. Десь там, на далекому пагорбі, мерехтіли тепер здоровенні, на півнеба колеса, і, мов крила вітряка, бігли й оберталися спиці в тих колесах, повторюючи рух наших спиць.

Раптом я загледів ще одну чудасію. Ген під лісом брели й паслися якісь гривасті велетні-бронтозаври. Тільки потім, перехилившись за борт підводи, я роздивився, що то розтяглась на цілий кілометр тінь від наших коней. Через все поле виросли у коней довгі ноги-підпори, і на них погойдувались величезні, як скирти, спини і голови Гнідка й Сірого.

А ми їдемо далі. Свіжо й розлого в полі, ліс виступає з-за пагорбів, і нам чути, як у лісі кує зозуля. Я нітрохи не жалкую, що встав рано, що попросився на луги. Добре їхати на підводі вранці, коли стиха пофоркують коні, коли батько сидить в передку і думає про щось своє (а на його спині гріються ліниві золотисто-зелені мушки), коли мирно торохтять біля мене сухе дерев’яне кісся й граблі.

Ми об’їжджаємо старий Шибеївський ліс, він весь у ярах і гнилуватих низинах; там, кажуть, минулої зими два наші трактористи, що їздили по дрова, бачили справжнього вовка.

Дорога круто повертає вниз, коні побігли швидше, і от ми виїжджаємо на Боковеньські луги, де колгосп виділяє всім ділянки для сінокосу.

Тато підкотив до молодих верб. Розпріг коней, стриножив їх і пустив пастися. Глечик з квасом, торбу з хлібом поставив під верби, в тінь, далі від сонця. Взяв косу, граблі, мантачку і пішов на ділянку, а мені сказав:

– Гуляй тут, у холодочку. Та наглядай за кіньми, щоб до тих корчів, де трясовина, не полізли.

Нічого страшнішого за трясовину для мене тоді не було: там весною застряла колгоспна корова, її затягло всю, з головою, і про те нещастя довго згадували й говорили в селі…

Батько пішов від мене, а я став коло воза, і мені страх цікаво, самотньо і трохи моторошно в цьому глухому закутку світу: місце незнайоме, кругом висока трава, повно шарудіння і притаєного скрипу. Десь поблизу тріскоче деркач, вітер ходить під вербами… Я вп’явся рукою в перекладину воза, завмер, прислухаючись, боюсь відійти. Вже потім, коли я побачив, як вільно пасуться коні (для них наче ні жаб, ні гадюк нема) і як тато забрів по пояс у траву і прокошує рівну широку смугу, тоді і я сказав собі: «От і я піду під верби, і мені хоч би що!»

З деякою, правда, обережністю я поліз під верби і там почув, як тонко і прозоро видзвонює струмок. Цікаво, звідки він тече? Я поліз далі й побачив: під крутим обривистим берегом темніє копанка. До неї хтось проклав колоду; і не просту колоду, а чорну-чорну, наче вугільну. Видно, вона довго пролежала в болоті. По тій колоді я перебрався до копанки, бо земля тут мокра й грузька.

Присів я над луговою криничкою. Задивився, як з дна її било живе джерело. Воно скидалося на маленький вулканчик, виштовхувало з темної глибини воду і чисті білі піщинки. Пісок підлітав угору і по крутій дузі падав на дно, а потім знов підлітав і падав. А поруч били менші джерельця і теж ворушили мул і світлий пісок.

Вода бігла з криниці чиста-чиста.

Я пригнувся, зачерпнув її долонею, відпив ковток, потім ще. І не хотів, а прицмокнув: добра й свіжа вода, а тільки холодна, аж зуби ломить. І пахне підземною сирістю.

Ще посидів над копанкою, навіть змерз трохи без сонця. А коли вибрався з-під верб, на мене дихнуло гарячим духом спеки. Сонце вже стояло високо, тінь од воза сховалась під колеса, і тепер смалило мені просто в голову. Я й не помітив, як почав нудитися, томитись душею. Та й на лузі, куди я поглядав самотньо, було зараз тихо, пустельно; коні вже не паслись, а забрели в густі лози і там відмахувались од мух; тато косив далеко, він, здавалось, і забув про мене.

Очі мої потяглись до лісу, до піщаної дороги, що вела в село.

Ніколи мені такою рідною і такою хорошою не була наша хата, і наш двір, і яблуня над дорогою, як зараз. Я зітхнув і подумав: «Коли б я був дома… Прибігли б до мене хлопці, ми б взяли кочережки, великі обручі і гайда гуртом до ставу, обганяючи один одного, а там купайся, обливайся водою, скільки хочеш…»

Тільки я так подумав, як тато ніби відчув, що я нудьгую. Він став, підмантачив косу, прихилив її до верби і пішов через луг до мене. Тіло його на сонці блискотіло від поту; сорочка, яку він скинув і якою підв’язався в поясі, була зовсім мокра.

– Ну як, не сумно тобі? – спитав, підійшовши до воза.

Він стулив з лопуха ковшик, напився криничної води, а потім ще й хлюпнув собі на груди й лице, задоволено відпирхуючись.

Не знаю, що він побачив у моїх очах, а тільки раптом сказав заклопотано:

– Розімлів ти на спеці. Та й додому вже, видно, хочеш. Правда?

Не міг я вголос признатись: правда, хочу додому! Бо ж сам напросився на луг, клявся, що буду до вечора. Хто ж знав, що за селом такий довгий день! І я промурмотів батькові щось таке невиразне, схоже на «нн» і на «ттак» одночасно.

Те означало: якби тут хлопці були і якби ставок… то я б сидів, чесно!

Тато розв’язав чималого вузлика, виклав хліб і сало на полотнину і сказав:

– Ми спочатку перекусимо з тобою, а тоді щось придумаємо.

Він тепер сам поглядав на той ліс і на ту дорогу, з яких я не спускав очей.

– От що ми, сину, зробимо. До вечора ще далеко, нема тобі чого на сонці пектись. Я виведу тебе на стежку до лісу, а стежка там одна і прямо-прямо веде до села, до нашого двору. От ти швиденько і добіжиш додому… Бо мені ще багато косить, аж ген до того осокора. Бачиш?

Тато показав рукою на високий осокір, а я думав зовсім про інше. Думав про те, що я не раз був з хлопцями в лісі: ми пасли там корів, ганяли якось джмелів у гнилому дуплі, і стежку ту я добре знаю, ми ходили збирати ожину.

«Піду!» – сказав я собі.

Швиденько ми пообідали з татом, ще напились на дорогу води.

Він взяв мене за руку, обережно перевів через грузьку низовинку, де ховалась копанка. Ми вийшли лугами до густих кущів ліщини, а далі починались молоді берестняки, а ще далі… «Он, он вона!» Я побачив лісову стежку, і не глуху, не забуту, а хорошу, втоптану стежку. Мені стало веселіше, і я загукав:

– Ну добре, я побіжу!

– Давай біжи, – кивнув мені батько. – Я в твої роки тією стежкою в Микулинці ходив, братові на цегельню носив обіди. Так що не ти перший по ній мандруєш.

І він усміхнувся мені на вдачу, ніби тим самим сказав: шмаляй, не бійся!

І я побіг.

2

Біжу лісом. Спочатку сонце мені палило в голову, і я думав тільки про одне: аби швидше в тінь, під густе листя, щоб не так пекло… Та от обступили стежку дуби, стало темніше, прохолодніше під важкими зеленими гілками, і мені чомусь стало тривожніше, і ноги, я відчуваю, не хочуть торкатись землі, а біжать, ніби в самому повітрі. Бо внизу… Я глянув: стежка вся переплетена дубовим корінням, і те коріння сухе, горбкувате, вичовгане людьми до сірого блискоту. А мені здавалось: то не коріння, то вужі сплять на стежці…

Я згадав, скільки тут ходить люду – і на луги, і в сусіднє село, і по ягоди. І ніхто не вмирає від страху, не підтягує ноги під груди. Йдуть, співають, перегукуються. Одне слово, я трохи заспокоїв себе, та ще й стежка стала рівна-рівна, далеко видно вперед, і хочеться бігти й бігти нею.

Тільки що це там блимає здалеку?

Коли стежка випрямилась, я побачив попереду якусь тінь, що промайнула під деревом. Тінь промайнула, зникла, потім знов з’явилась. Хтось ніби йшов назустріч – там, ще далеко, і крадькома, від стовбура до стовбура.

«Ну мало що! – сказав я собі.– Може, то гілка ворушиться».

Ні, на гілку воно не скидалося. Воно наближалося до мене, і дуже обережно. То губилося за поворотом, то витикалось на стежці і теж ніби прислухалось до лісу.

Я зупинився. Мене охопив справжній страх. І найбільше злякались мої руки. Вони сховались за спину. А мені куди щезнути?

Тут я побачив дуба, старого й широкого в обхваті. Він стояв недалеко, трохи попереду, і коло нього стежка робила крутий вигин, обходила його дуплястий стовбур. Я подумав: підбіжу, присяду за тим дубом, притаюсь. Може, нікого й нема. А якщо є, то я замру, і хай той, лісовий, проходить повз мене перший.

Я нечутно, навшпиньках, підкрався до дуба. Сів, притулився до кори, опустив очі і сказав у затерплій душі: «Проходьте, я тихенько, я вас не зачіпаю…» Звідки ж мені було знати, що той, кого я боюсь, теж боїться мене!

А то плівся лісом старий приблуда-вовк. Він спав у болотних хащах, а тепер виліз голодний у ліс і крався стежкою на луги, звідки йому вчувалися запахи кінського поту. Та ось він, принюхуючись до вітру, почув на стежці людину, злякався і подумав собі: підійду я до того дуба, стану за ним і послухаю: чи йде хто, чи ні. І краще пропущу його першого.

Вовк тихенько підчалапав до широкого дерева і став з другого боку.

Я довго сидів за дубом. Сидів, пригнувшись, аж затерпли в мене коліна. Ніхто не йшов, не потріскував сухими гілочками на стежці. «Мабуть, мені здалося», – подумав я.

«Так, то мені здалося», – сказав собі вовк.

Я звівся на ноги, вовк став на лапи. А між нами поскрипував дуб, ніби прислухався: що ж воно буде далі?

Я з одного боку, вовк з другого боку просунули свої голови, нашорошились: чи йде хто, чи дише на стежці? Ні, там нікого не було.

І тільки ми зібралися йти – просто носами тиць один в одного!

Мабуть, я страшно скрикнув. Я того вже не пам’ятаю. Тільки пригадую, як вовк на всіх чотирьох лапах високо підстрибнув угору, прямо над стежкою, витягнувся у повітрі, мов сніп очерету, і плигонув далеко в сторону, в болото, в стоячу воду, в гнилі кущі.

Під ним захлюпотіла вода, грязюка полетіла чорними бризками.

А я стояв, як оглушений громом. Потім почув, що я кричу і що луна котиться лісом.

Вовк утікав від мене прожогом, бив себе хвостом по ногах.

Він утікав по болоту, він злякався, сірий приблуда, і я з радістю, з торжеством, з сльозами на очах закричав йому вслід:

– Ага! Ага-га! Злякався! Тікай, тікай, поки не те!..

Схопив палицю, кинув на вовка, а потім ще, ще кидав, ніби й не бачив, що палиці падають близько, в темну болотну воду.

…Я біг стежкою, і все трепетало в мені від страху й радості. Людей, хлопців хотілося бачити, розказати їм скоріш, як напав на мене вовк, і як у повітрі він був один, а на землю впало вже два, а тікало від мене десять, і я гнався за ними лісом.

Скоро наша вулиця, а потім і все село знало, що на мене у нашому рідному, ходженому-переходженому лісі напала зграя вовків. Говорили жінки, діти, збирались дядьки й міркували між собою, що треба взяти рушниці й зробити засаду. З колгоспного саду прибігла мати. Хтось їй переказав про нещастя, – і вона обгорнула мене руками, настрахано обмацувала мої плечі й спину, чи не покусав вовк…

Я чекав батька, хотів йому про все, про все розказати, а вже вечір, темно стає на вулиці, зоря спалахнула в небі сухим блиском.

Де ж тато? Чи його не перестріли оті сіроманці?..

І от стомлено відфоркуються коні, в’їжджає у двір підвода. Я кидаюсь до батька і розказую, розказую йому швидко й гаряче про лісову пригоду.

Він слухає, розпрягає коней.

Хтозна, може, він і здивувався, але мені відказує спокійно і не про зграю вовків, а про одного.

– А що ж тут, – каже, – дивного. Вовк, та ще приблудний, та в чужому лісі, він усього боїться. Ну, а людину, а тебе, скажімо, він готовий десятою дорогою обминути. Так що правильно, сину, що ти не злякався сірого і прогнав його палицею. Молодець! І в мене повний порядок: докосив ділянку, всю, і навіть сіно переворушив… Ну гайда в хату. Ось тобі гостинець з лугу.

Тато передав мені свій картуз, а в ньому повно великих тугих грибів шампіньйонів. На вечерю буде!

Несу їх обережно під грудьми, і мені знов запахло лугом, копанкою і всією тією пригодою в лісі, яка тепер здається не такою вже й страшною.

Ну подумаєш – ішов лісом чоловік, зустрів вовка, прогнав його. З ким такого в житті не буває!

…А все ж уночі мені сниться зграя вовків, яка повзе до мене з хащ. І я кидаю, кидаю на них грудками й палицями…