Текст книги "Як народжується стежка"

Автор книги: Віктор Близнець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Віктор Близнець
ЯК НАРОДЖУЄТЬСЯ СТЕЖКА

Як народжується стежка

У школу ми ходили полем.

Одним своїм краєм поле прилягало до села, і треба було зробити добрий гак, щоб обійти його, а потім толокою, балками, через стару греблю, через покинутий і запустілий Кубенків сад дістатися до Першотравенки, де стояла на горі наша маленька школа-семирічка.

Кружним шляхом ніхто не ходив. Ішли навпростець – гонами.

Раз або й два на рік – весною і восени – поле орали. І наша стежка зникала під ріллею, присипана грудками, розрівняна й заволочена. Здавалось, вона пропадала зовсім. А проте наступного дня стежка народжувалась – якось несміливо, напівтаємно, у вигляді тоненького, ледь помітного людського сліду, що петляв між грудками по свіжій ріллі.

Скільки не переорювали поле, а стежка народжувалася знов і знов.

Влітку вона губилась у високому житі, пірнала під важке волоття проса або темним шнурком тяглася серед білого квіту гречки. Бджоли теж любили нашу веселу стежку, вони носились над нею золотим метеорним потоком, сповнюючи літню тишу густим тривожним гудінням – музикою спеки і жнив. А коли прибирали поле і на ньому виростали розкішні хороми скирт, наша доріжка якось блякла серед голої стерні, потроху старіла й зморщувалась, ніби ждала осіннього плуга, який перекришить її ножем і пригорне землю.

Найбільше мене дивувало (та й зараз дивує), що стежку хтось прокладав не де заманеться, а наче по одному шнурку – навскоси від крайніх хат до лісосмуги, і саме туди, де світилась у лісочку прогалина; далі стежка спускалася вниз до саду, де ми завжди робили привал, щоб досхочу «надурітись» перед уроками.

Я не знаю, хто перший протоптував стежку. Це був хтось ранній, той, що поспішав удосвіта на роботу. Можу тільки уявити собі тітку чи дядька з нашого села, що на зорі виходить з двору… Самотня постать човгає сонною вулицею й зупиняється коло крайніх хат. Ще темнувато, переоране поле зливається в суцільний лахматий клапоть, над ним курить ріденький туман. Подорожній придивляється, де ж той просвіт у лісосмузі, яка ледь-ледь сіріє попереду, і, зітхнувши, як перед всякою важкою роботою, поволі рушає полем – через борозни, налиті сутінками, через грудки (а трактор на втоптаній стежці вивертає чималі брили). Йде людина, у пітьмі весь час позирає на лісосмугу, щоб не збитися, не скособочити, бо твоїм слідом підуть інші, бо з тебе починається стежка.

Хоч як би рано ми не виходили в школу, хтось уже намічав нам слід, легенький пунктир через пагорб. Другим чи третім мені доводилося йти, і, пригадую, то була неабияка радість: широко, по-дорослому ступати, приловчатися, попадати ногою в кимось залишені ямки. Ти не просто йдеш, а ніби граєшся: балансуєш, стрибаєш через грудки, і дух тобі перехоплює, бо треба не оступитися, не схибити, а ставити ногу (і це обов’язково!) точнісінько слід у слід.

Потім стежку розтопчуть. Вгрузне вона в землю й побіжить полем, як жолобок для дощової води.

І дивись – вже якийсь дядько котить мотоциклом у сусіднє село, й довго миготить проти сонця його вилинялий картуз, що повільно пливе поверх соняшникових голів.

По цій дорозі прекрасно не йти, а бігти у школу, гупаючи свого товариша в спину сумкою, а потім ловлячи ту сумку десь у гущині між рядками соняшників чи кукурудзи.

Ця польова стежка – літня, осіння, зимова – кожного разу була інша, кожного разу з новими пригодами й тайнощами. Не раз, ненароком зупинившись, ти схилявся над лункою чи борозною і приголомшено дивився: ще вчора тут була гола рілля, а сьогодні вже пнуться до сонця тугі блідо-зелені стрілки. Важко навіть уявити собі, що в цих пагінчиках спить високе, на зріст людини, гнучке і вусате стебло жита, яке колись хилитиметься від важкого налитого колосу. Стебло ще спить в зародку, та ось під вітрами й теплим дощем воно розів’ється, розгорнеться, викине листя, настовбурчить зелене густе остюччя. А потім (це буде літнього ранку, коли ти бігтимеш на екзамен) тихо-тихо дріматиме поле і тихо, над самими житами, котитиметься жовто-сиза хмара. Вона огортатиме пилком кожне стебло, і житній колос забуяє на сонці, повосковіє, в тугому пучку дозріють зернята, що теж проситимуться в землю, щоб прорости і заколоситися.

Літо повертало на осінь, і в степу, де торохтів комбайн і де кишіли ящірки, цвіркуни, коники, раптом ставало тихо й порожньо.

Все ховалось, відлітало, прищулювалось. Тільки сіріли наїжачені стерні під холодним високим небом…

Трактор приорював нашу стежку, розривав її колись тепле й вичовгане босими ногами русло, безжально пригортав землею. Стежка вмирала, здавалось – і сліду від неї не залишиться. А проте вона тут же й народжувалась – як трава, як дощові потоки, як усе живе, що на час завмирає, але ніколи не перериває свого існування назовсім.

Цікаво. Вже минуло майже чверть віку. Все змінилося в нашому селі: з’явились нові люди, якісь зовсім інші, не схожі на тих, пошарпаних війною; виросли нові провулки, що розповзлися по колишніх толоках і пустирищах.

Усе стало соліднішим і добротнішим: і хати, і колгоспні будівлі, і ставки із дзеркальним коропом.

Але глянув я од крайніх хат – стежка! Та сама! І, здається, така ж самісінька, як і була! І бігли по ній діти – з портфелями, спортивними сумками, ранцями – у ту ж таки школу, що, правда, стала десятирічкою і розрослася на горі цілою купою нових приміщень.

Живе наша стежка. Ми постаріємо, а вона ще довго житиме і водитиме наших дітей до школи. А потім, як підростуть, і далі у широкий світ життя. Ота польова стежка, яку щороку пригортають плугом і яка знов і знов народжується.

Золота гора до неба

– Готово? – питає мене Захар Іванович.

– Готово! – відгукуюсь я і стрибаю на раму гарячого і волохатого від пилу «Білорусика».

Захар Іванович пускає трактор. Машина тихенько вуркотить і котиться дорогою, за нами починає бігти, ворушитися трос, і я бачу: трос підіймається вгору, натягується в повітрі, немов струна; трактор наш гуде все важче й важче, а нам із скирти махають руками, сигналять: «Давай!.. Давайте! Протягуйте далі!»

Десь там знизу, з того боку високої розкішної скирти, рушає і повзе вгору повна сітка соломи. Ми з дядьком тягнемо її на вершину обмолоченої гори, трос уже завис високо над землею і сліпучо виблискує на сонці.

Я чую, як тоненько дзвенить натягнутий дріт, і мені знов згадується недавня пригода.

Вчора, саме в таку післяобідню пору, коли ми зачепили сітку і потягли її на скирту, нас ніби щось зупинило. Глянули, а за трос учепився руками і повис у повітрі Микола Кібчик, той хлопець, про якого кажуть: і не сій, а воно вродить. Ви на його очі подивіться! В тих очах вогонь і вихор, з такими очима стають великими льотчиками-асами або великими шибениками.

Коли і як він підкрався до троса і вхопився за нього, ми й не бачили. Кібчика підняло над шляхом метрів на п’ять угору. Він спочатку весело дригав ногами, сміявся, гукав, як Тарзан на ліані в джунглях. А потім, видно, і в нього затенькала душа: висота чимала, а трос дзвенить, натягується, несе його в небо. Кібчик злякався, притих, оторопіло дивився на землю і не знав, що робити: стрибати йому на дорогу чи висіть, далі їхать на тросі…

Захар Іванович теж побілів, зупинив трактор. Нам уже махали з скирти, всі хвилювалися за безголового Кібчика: бач, гру собі веселу придумав! А раптом зірветься!..

Дядько помалу став здавати назад. Коли трос опустився і Кібчик, живий і цілий, торкнувся п’ятами землі, дядько вискочив з кабіни і сердито погнався за ним:

– Сучий ти сину! Життя тобі набридло, чи що!

Тепер я пильную: ніхто й близько не підходить до дроту.

Ми самі на дорозі. Ми скиртуємо.

От і зараз від’їжджаємо далеченько, і вже видно мені з кабіни, як суне на гребінь скирти велика сітка соломи. Скиртувальники розступаються, готові прийняти її.

– Аго-о-ой! – гукають вони.

Тепер моя черга.

Я бігом спускаюсь до рами, за яку зачеплено трос. Він туго натягнутий, він аж бринить у повітрі. Захар Іванович завжди застерігає мене:

– Дивись, без балощів! Ти на роботі! Обережно мені!

Я справді обережно, навіть з деяким острахом б’ю ключем по замку, по пружинній засувці. Замок сухо клацає, трос вилітає і з силою відскакує назад; він біжить назад, скручується вужами-кільцями і смирно лягає в гарячий пил на дорозі. А на скирті, я бачу, вже розв’язали сітку. Чоловіки втоптують нову купу соломи, вилами розправляють її, втрамбовують, щоб рівно лежала.

Захар Іванович круто розвертає на шляху «Білорусика».

Ми швидко мчимо назад, і нам видно все поле, де зараз не вщухають жнива. Там, у полудневій спеці, в хмарах білої куряви, яка висить над полем, гуркочуть і гуркочуть комбайни. Вони йдуть один за одним і своїми крилами підминають, перелопачують густий, добре вистояний хліб. До комбайнів підлітають машини, і дядько Захар гукає мені:

– Дивись, як ллється зерно! Красиво, правда, синку?

Я знаю: врожай добрий, люди аж бронзові, аж світяться від щастя. Всі заклопотані і радісно витирають піт: вродило! А зерно ллється в кузов машини, ллється густим потоком і відсяває на сонці чистим золотом. Курною дорогою машини везуть те пшеничне золото на тік, а підбирачі на полі, як чорноголові жуки-рогачі, біжать за комбайнами, підхвачують на свої бивні ще теплі купи обмолотів і завалюють солому на причепи. А от біжить стернею маленький прудкий тракторець, весело попихкуючи вгору кільцями диму; він бере на буксир повні причепи і цілою валкою котить їх сюди, на край поля.

Тепер наша з дядьком Захаром робота. Всі ці острови соломи, що виростають понад дорогою, нам перекладають на сітку, і ми їх тягаємо і тягаємо на височенну скирту.

Я не день і не два працюю з дядьком Захаром, – слухняно трясусь на рамі «Білорусика» і бачу: дядько любить мене, пускає до себе в кабіну, дозволяє навіть покрутити руля. І мені соромно признатися, чого мені страшенно хочеться. А мені хочеться… ну, чогось несерйозного. Не такого, звичайно, безглуздого, як те, що учинив шалапутний Кібчик, а все ж… Кортить мені… хоч на хвилинку покинути трактора і побігти туди, де кладуть сітку. І вчепитися за неї, і поїхати, поїхати аж на самий вершечок, на гребінь, де стоять скиртоправи.

Тільки так подумав, як гульк – наче з-під землі виріс… наш верхолаз Кібчик. Ні, не такий він дурний, щоб одразу підходити до трактора. Бо дядько ще кипить і може з повною гарантією нам’яти йому вуха.

Кібчик хитріший. Він сів далеченько, під скиртою, якраз в холодку над дорогою. Він знає, що ми саме туди під’їдемо і саме там будемо розвертатися.

Отож, виходить: не він до нас, а ми до нього підкочуємо.

Ми розвернули «Білоруса», Захар Іванович приглушив мотор. А Кібчик сидить спокійно, спиною до нас повернувся. Не боїться. І робить вигляд, що страшенно заклопотаний: задер ногу і колупається шпилькою, просто носом уткнувся в підошву. Бачите, загнав десь, бідолашний, колючку! На нас – нуль уваги, просто не помічає нас.

Дядько показує мені бровою: ти ба, з характером, шибеник! Це з тих, що сяде на дорозі і не встане – машиною його обминай!

Та ось тричі ударили на скирті по тросу, задзвенів дріт. То був нам сигнал: поганяйте! І тільки дядько натиснув на газ, як Кібчик враз підхопився на ноги. Забув і про колючку! Він так чесно, так серйозно і віддано дивився на дядька Захара, ні трохи не ховаючи веселих вогників, які кипіли в його очах, що я здивувався: ну й Кібчик! З нього як з гуски вода! І оком не моргне! Наче і не він висів учора на дроті, наче і не його ганяли круг скирти!

– Дядьку Захаре! – весело і спокійно звертається Кібчик.

(А проте я бачу: він навмисне бадьориться, він просто показує, що все забув і що вчора нічого не було, а між тим він стоїть, увесь насторожений, береже свої вуха!)

– Можна, дядьку, я з вами проїду на тракторі? – питає Кібчик. – Один тільки раз, можна? Ось замість нього. – І він тикає на мене пальцем.

Я зрадів: хай собі їде, я вже накатався на тракторі! Поки вони з дядьком обернуться туди й назад, я встигну збігати на майданчик, де кладуть солому на сітку.

Та Захар Іванович ніби й не чує, про що там вигукує Кібчик. Він широкою долонею витирає піт, який промиває доріжки йому на запилених щоках, і діловито вмикає швидкість.

Наш тракторець рушає.

– Дядьку Захаре! Я тільки раз! Я вмію відчіпляти дріт, ви самі побачите!

– Що ти хочеш? – раптом висовується дядько з кабіни і так суворо й холодно дивиться на Кібчика, що той на якусь мить примовкає.– Що ти хочеш? – грізно перепитує дядько. – Це тобі не балаган, не цирк, а робота! Ясно? Іди на гілках чіпляйся!

Кібчик заморгав очима, і я побачив: він побілів, він просто розгубився! А дядькові досить було і цієї короткої його розгубленості (значить, заговорила совість!). Він одразу й пожалів хлопця.

– Ладно, сідай уже, – сказав суворо. – Тільки дивись, без фокусів, у мене недовга розмова!

Кібчик стрибнув на раму, він аж затрусився від радості.

Він вчепився руками за кабіну, киває дядькові: «Газуйте! Швидше! З вітерцем!»

Я теж не стою на місці. Зриваюсь і біжу до подавальниць, щоб встигнути.

І я встиг. Якраз жінки нагромадили нову сітку соломи. Зачепили трос. Тепер, я знаю, хтось із тих, що стоїть на скирті, махне рукою Захару Івановичу: «Обережно! Поїхали!». І зашелестить в соломі, почне потихеньку бігти, вирівнюватись трос.

Бігом чіпляюсь за сітку. Жінки не відганяють мене, знають – це свій, помічник на жнивах. Хай прокатається, заслужив. Хтось навіть ляскає мене ззаду по штанцях, сміється: держись! І я впираюсь ногами в дерев’яну перекладину. Чую: повзе, натягується дріт. От він шарпнув сітку і – потяг! Потяг її по землі, а потім нагору, на скирту, поволік її крутою, виритою в соломі траншеєю. Тут ще спекотніше, сонце обливає мене жаром, і я держусь за сітку, підіймаюсь все вище й вище.

Мене тягне вгору, і я бачу, як піді мною опускається степ, як все далі стелиться дорога і лісосмуга, як широко розступаються пшеничні лани. Вже згори, з неба бачу маленькі комбайни, вони в золотих ореолах куряви, а он машини, трактори, підбирачі – біжать, снують на квадратних латках стерні.

Я вже пливу немовби в самому небі, мені аж дух забиває від тієї високості. Під ногами шарудить солома, а попереду блищить, подзвонює натягнутий трос. Мені здається: зараз дядько Захар піддасть газу і зірве з місця всю скирту, потягне цю високу гору соломи хтозна-куди. На весь степ буде диво: рушить і посуне за трактором величезний солом’яний лінкор, на якому стоять скиртоправи з вилами, сітка з соломою, а на сітці – я, Льонька.

Ми вже виїхали на верхівку скирти. Мені чомусь подумалось: раптом наш «Білорусик» шарпне, перетягне трішки далі, і я прямо з скирти… в оберемках соломи… метрів двадцять униз… Страшнувато стає, проте їду; не тікаю, знаю, що скиртувальники не пропустять сітку далі за себе.

– Агей-е-ей! – лунають міцні, напружені чоловічі голоси.

Трос завмирає.

Я відскакую вбік. Мені гукають:

– Ану, Льоню, розв’яжи сітку!

Видно, Захар Іванович уже здав назад, трос послабився, і я легко зняв з гачка верхній довідок, який оперізував сітку.

Купа соломи розвалилася. Я стрибнув на неї, солома аж пашить від сонця, вона гаряча і б’є в ніздрі сухим гіркуватим духом стебла. Качаюсь в соломі, руками й ногами розгрібаю її, а скиртувальники сміються з мене: вони бачать, що я сп’янів від пахощів сонця.

Вони беруться за роботу, втоптують, вкладають солому, а я перекинувся через голову і відповз трохи вбік, щоб не заважати їм.

Став над краєм скирти, оглянувся.

Мамо рідна, куди я забрався! Оце висота! Видно звідси наше село, – і не село, а білі дрібненькі коробочки хат. Видно ставок, греблю, білу башту насосної станції, тоненьку нитку дороги, що веде в Першотравенку до нашої школи. І степ видно навкруги – до самого, здається, Чорного моря! Тут, їй-право, відчуваєш себе птицею, яка сидить на вершині скелі: тільки розкинь руки і полетиш, і з висоти оглядатимеш світ – весь, скільки сягає око.

Я б ще дивився на село й степи, та хочеться і вниз покотитися, ось так – калачиком, через голову, по тому глибокому сліду, який вигребла сітка. І я спочатку поїхав з гори на штанях, а тоді сторч головою. Це просто блаженство – падати й пірнати в пухку солому, зробити собі кубло або лягати зверху, по-королівському розкинувши руки й ноги, а тоді знов – лицем у солом’яну пахощ!

…Я біжу до трактора. Дядько Захар – він виглядає з кабіни – витирає піт і злегка пересміхається:

– Ну що? Побував на небі?

– Побував! – відказую, задихавшись. – Ох, і далеко видно! До самого Єгипту!

– Вилазь до нас, – говорить дядько Захар. – А ти, Кібчик, посунься, дай товаришеві місце.

По голосу чую: помирились вони. Мабуть, дуже старався Кібчик, бо дядько вже м’якше поглядає на нього.

Я вмощуюсь коло Кібчика. Захар Іванович пригладжує невеликі чорні вуса і повагом звертається до нас обох:

– М-да… От восени ви почимчикуєте в школу. А дорога степом, степом стелиться, і рівно кругом, як на долоні. Глянете ви з дороги: стоять на рівнині золоті гори – одна, друга, третя. Хтось чужий спитає: «Що то за гори, хлопці?» А ви скажете: «То скирти пшеничної соломи». – «Хто ж їх такі високі вивершив?» А ви скажете: «Наші колгоспники. І ми з дядьком Захаром». Правильно я говорю?

– Правильно! – засміялися ми з Кібчиком.

– Ну що ж, поїхали! Зачепи, Льоню, трос.

Ми тепер втрьох сидимо в кабіні.

Від’їжджаємо, а за нами біжить, струною натягується дріт, і виростає край шляху висока, золота від сонця, духмяна гора соломи.

Злива

– Ох і дощу, ох і дощу просить земля! – каже наша мати.

Я стою у дворі, як обварений. Спека й задуха страшна, все від сонця ховається в тінь. І я б заховався, так треба воду матері підносити. Джульбарс, той хитріший, він заліз собі в будку і тільки язика висолопив. Видно, як він хлебче й хлебче сухе повітря. Кури в попільник, в дерезу позалазили і там важко дихають. Соняшники у нас перед вікном листя своє пообвішували. І хоч листя молоде, воно прив’яло, в трубки згортається. Я несу воду й чую: земля у мене під ногами тріскається і так пече, ніби я на жаровню ступаю. А над степом, в гарячому повітрі, немовби синє полум’я пересипається, і кожна долинка вщерть залита розплавленим маревом.

– Душно! – каже мати і поглядає на небо.

Вона підмазує хату і тільки проведе мокрим віхтем по стіні, як глина одразу й підсихає, просто у неї під руками.

Мати з тривогою поглядає на небо.

Зранку небо було біле й сухе, залите сонцем, і глянути вгору не можна було – сліпило очі від блиску. Мені здавалося: хтось узяв та й накрив наш степ сліпучо-яскравим ковпаком з емалі. Така тиша, такий пекельний спокій стояв під тим ковпаком, що мати казала: хоча б градобою не пригнало.

Трава, дерева, хати – все наче завмерло на сонці, все никло додолу, прибите сірим пухким пилом, все важко й стомлено до чогось прислухалося.

І от воно почалось.

Якась тінь, якась тривога, якийсь ледве помітний рух сколихнув повітря. Замерехтів у небі сухий сріблястий пил. А потім пробіг курною дорогою легенький вихорець. За ним погнався дужчий, звиваючись угору крутою свічкою. Джульбарс, що спав у будці, прокинувся і сонним оком глипнув на обрій, немовби спитав мене: «А глянь, Льонько, що воно там у світі робиться?»

Я глянув.

Вставала над степом хмара, вставала над заходом, чорна й важка. І пливла за нею темрява. А під хмарою кипіли білі вихорці. Почулось далеке й глухе погримування. Воно було ще зовсім м’яке й лагідне. Так, мабуть, вуркотять, потягуючись у своєму лігві, малі тигренята.

Однак село стривожилося. Кури засокотіли, а потім, незграбно розпустивши крила, сипонули бігом у двір. Жінки маленькими темними клубочками побігли з поля в село. Наше рябе теля почало з переляку крутитись на паколі і ревом проситися в хлів.

А хмара вставала все чорніша й важча. Вона кипіла, вгортала і втягувала в себе лахматі краї, вивертала грізне, як магма, нутро, заступала небо, гнала перед собою темряву й кручені буруни.

Сонце вмить зникло, наче його й не було. Полем побігла низька тривожна тінь. Здригнулись трави й дерева, листя затріпотіло на них дрібним трепетом.

Бачу: метушня на колгоспному дворі. Дядьки лізуть на клуню, на вівчарню, тягнуть колеса, рейки, тягнуть всяке залізяччя й каміння, щоб пригнітити покрівлю. Метушаться люди на току, накривають брезентом сухе зерно. І на вулиці, бачу, легенький переполох. Сусід наш Захар бігає з жердиною круг копиці сіна, не знає, з якого боку її підпирати. Баба Йониха волочить до хати рядно, де в неї сушилися вишні і гули цілі рої мух.

А ми стоїмо.

Мати взяла вальок глини, так і держить ту глину в руках, не маже, настрахано дивиться в небо. Я знаю, про що вона думає. Пропала її робота! Таке насувається, така гроза, що синьку й крейду її обіб’є зразу всю, хата світитиме рудими стінами.

Я теж вкляк на місці, дивлюсь. Он жінки біжать і біжать з далекого поля, машина тікає під хмарою, дихнуло від неба вітром і чорною грозою.

– Чого ж ми стоїмо! – раптом підхоплюється мати. – Біжи скоріш курчат занеси, та погріб закрий, та теля відіпни, поки його там не вбило! Та швидко, не стій, кажу!

Я бігом заношу курчат, а вони притихли: тоненько попискують в решеті. Кидаюсь до теляти, ще й пакола не витяг, як воно рвонуло за цеп і на пузі потягло мене в двір. Ми з матір’ю з ніг збиваємось, заносимо рядна й глечики, та раптом сухо й страшно грякає над нашою головою. Я аж присів. Блискавка вдарила в степ, і там, в освітленій темряві, під яскравим спалахом заметалися жінки в усі боки, череда тікає від грози, хтось дрібний-дрібненький, схожий на мурашку, галопом жене підводу.

Вже чути нам, як важко гуде і стіною води насувається злива. Стало темно й моторошно на вулиці, півсела закрило хмарою, зірвався вітер і дмухнув у лице дощовою вогкістю.

Злива гула, підступала до наших городів.

– В хату, в хату тікаймо! – загукала мати.

Вона тягла на собі здоровенного солдатського кожуха, який сушився у нас на плоті.

Ми вскочили в сіни, і мати швиденько обернулася, двері – на засув, а тоді на гачок, руки у неї трусилися, наче за нами хтось гнався.

В хаті вже темно, вікна обгорнуло хмарою, ми притулились одне до одного, і мама стиха прошепотіла: «Диви… Страхосудна ніч насувається». Вона згадала: піч і груба у нас не закриті засувками.

– Ой, Льоню, полізь та закрий, бо буде нам так, як тій бабі Йонисі!

А що було бабі Йонисі, всі в селі знають: не закрила баба піч, забула, а воно гроза почалась. І як вдарила блискавка їй у димар, як торохнула, аж вогонь влетів у хату. Вскочив гарячий вогонь і клубком забігав під стінами. Баба тікать від нього, а вогонь за нею, шипить. Довго по хаті ганявся, говорила потім Йониха, аж на скриню її загнав. Та, видно, набридло йому за старою скупиндею бігати, підскочив він угору, гуркнув полум’ям у вікно і вилетів геть на вулицю.

Я тепер знаю: мабуть, баба про кульову блискавку розказувала. Ця блискавка справді залітає деколи до людей у житло, але щоб за старими вона ганялася та ще шипіла й погрожувала… Таке тільки в Йонихи буває і то не часто.

Словом, я швиденько виліз на піч, закрив чавунними засувками тягу. А мати саме рядно взяла, хотіла запнути вікна. І тут знадвору налягла така чорна й грізна темрява, що ми стали, як сліпі, нічого не бачимо в хаті, пригнулися від страху. Раптом як дробом або як горохом ударило в стіну, затарабанило у вікна, сипонув густий град, а потім дощ, і все це раптово, з вітром і бурею.

Мені страшно стало і весело, згадалася примовка на дощ:

 
Дощику, дощику, припусти…
 

Я й рота не розтулив, як полоснув по вікнах сліпучо-синій вогонь, мигнула блискавка, і щось із сухим тріскотом розкололось у нас над головою, забряжчали шибки, здригнулася долівка. Я вже думав, що вбитий, що синя стріла вогню вдарила мені в потилицю і вискочила в п’яти. Я зіщулився, притисся тілом до лави та так і закляк, сховавши голову в плечі.

А знадвору бив, стукотів град, лив дощ, і коли я підвів голову, то побачив: від удару блискавки шибки в одному вікні покололися, на склі розбіглися густим пучком тріщини, і в ті тріщини ллється в хату світла зеленкувата вода, промиває нам вікна.

Вітру вже не було, ми чули, як вивергаються на хату, на стіни, на землю рівні потоки води. Ще раз блиснуло й прогуркотіло, тільки вже далі, за провулком, а в нас трохи посвітлішало в хаті, і лило, лило без кінця, ніби хотіло надолужити за всю спеку, за всі сухі, нестерпно гарячі дні…

Град сипонув і помчав далі за вітром, грозу віднесло стороною, тепер лив рівний густий дощ. Мати, бачу, повеселішала, сіла на лаву, взялася розчісувати косу. Тільки зараз вона згадала: «Отакої! Безпам’ятна стала! Я ж локшину нарізала і простелила сушити на погребі. Отам, сину, вечері нам наварить!» Та видно, не дуже вона сердилася на себе, бо що та локшина, коли полив благодатний дощ, і тепер все оживе на городі і в степу – і картопля, і буряки, і соняшники, які пов’яли і пожовкли були і от-от, здавалось, пропадуть зовсім.

А мені вже не сидиться в хаті. Я лаштуюся на вулицю. Закочую до колін штани, потім беру мішок і складаю його так, щоб стирчав ріжком угору і щоб можна було на голову нап’яти. У нас в таких накидках пастухи череду пасуть, коли дощ.

Мати питає очима: «Ти куди? Надворі ще ллє!»

А злива, я бачу, потроху вщухає, та й хіба можна сидіти, поки вона зовсім стихне? Там зараз на вулиці таке… І я кажу:

– Ой, мамо, скільки води налило нам у сіни!

Мати виглядає в сіни, там справді блищить добра калюжа, а я гав не ловлю, під її рукою – тільки шмиг на вулицю!

Накриваюсь мішком і вибігаю з двору.

Що наробила гроза!

Дивлюсь у степ: летять потоки води, несуть піну і чорний мул. Під нашим двором канаву вирило, і клекоче в канаві бурхливий ручай, повертає до нас у двір і просто на город бузує. А на городі!.. Все попригинало, потолочило, погнуло! Соняшники боком стоять, кукурудза до землі похилилася, кущі картоплі наче хтось узяв поколошкав-поколошкав і в розквашену землю втоптав… І все мокре, все блищить од води, з усього дзюрчить і ллється вода.

Тут я загледів: у нас на призьбі чи живе срібло, чи якесь скляне намисто лежить, купками розсипане. Град! Скоро зовсім розтане! Я попробував його на язик. Смачне, тобто ніяке, тільки холодне і кригою пахне та ще прісним дощем. Ото, видно, град сипонув і попробивав дірки в лопухах, порешетив все-все листя соняшників. Добре, що недовго молотив, бо накоїв би лиха!

Злива затихла, сіявся з неба теплий дрібний дощ.

Я підтягнув штани і мерщій поліз у канаву. От же ж добро! Теплюща вода, каламутна, наполовину з мулом. Жене, підганяє мене вперед, приємно лоскоче в ноги. Дивлюсь: що то пливе? По нашій канаві пливуть – що б ви думали? Одна, а за нею друга тупоноса чорна галоша. Я вже потім додивився, що то баби Йонихи багатство. За галошами – ціла флотилія: старі шкарбуни, устілки, боти і навіть безвуха негодна каструля. Ага, в Йонихи хлівець затопило, де в неї хтозна з яких часів зберігалося всяке дрантя. А де ж баба? А баба вискочила у двір і щось дивне робить: то в одну, то в другу діжку заглядає, коси у воду мочить. І говорить сама до себе:

– От спасибі, дощової води налило! Оце хоч голову помию, хоч викупаюсь до пуття!

Моя мати теж не всиділа в хаті, накинула ряденце, вибігла до мене. І зразу б’є руками в поділ:

– Льоню, неси лопати, та рівчак загорнемо! Хіба не бачиш, весь город нам змиє!

Я тягну дві мокрі лопати, які валялись під хлівом, і ми з мамою давай мостити загату. А мул рідкий, розпливається, а вода прориває нашу гребельку, і мені так смішно й радісно. Аж глип: яблука пливуть канавою, хвостиками своїми вгору. Кинув я лопату і погнався за яблуком, а воно тікає від мене, пірнає під кущі, до річки несеться.

Я став і очам не повірив: що робиться в березі! Всі левади наші затопило і серед води нагорнуло цілі острови темно-сизого городнього мулу.

Я побіг у берег, а там уже хлопці кричали й сміялись, один перед одним щось виловлювали руками в канаві. Мені й здалеку видно: якого добра нанесло водою!

Вимило з городів молоду картоплю, і вона, скупана дощем, чиста-чистенька, виглядала тепер золотими спинками із свіжої муляки. І гарбузи лежали на мілинах, а деякі, солідно киваючи нам, пливли собі далі попід вербами. За ними ото й ганялися хлопці. Тут же, на рівній м’якій косі під берегом, лежали, як на виставці, оті білобокі яблука, що пропливали нашим рівчаком, І чийсь картуз лежав, і два кавунчики з огудиною, і старе пташине гніздо, – видно, аж із степу, – і чого тільки не принесла сюди злива!

Бачу, трохи далі Василь Треба, в п’ятому він класі, щось важке й цікаве тягне з болота, надривається, бідний. Я біжу допомогти йому, а він сердиться, хоче сам витягти. Коло його ніг притоплене щось дерев’яне, з дверцями, дуже знайоме. Василь пригнувся, взявся за спід і вивалив на берег… собачу будку! Нашу, Джульбарсову будку!

Василь сміється, грязюку на носі розмазує, а мені страшно стало. Я заглянув у будку: нема там Джульбарса! Тільки повно мулу і густої чорної води. Я ще більше злякався: де Джульбарс, де він? Може, втопився?

– Джульбарс, Джульбарс! – загукав я до хати, а тоді до левад, де мчала вода з гарбузами, з яблуками, з молодою картоплею.

– Джульбарс! – загукав я ще раз.

І бачу: летить з гори Джульбарс, щось мені тягне в зубах. Тягне і весело головою мотає, і хвостом вимахує: радий!

Прибіг, показує: десь доп’яв педаль з цепком від велосипеда. Ще й не дуже стару.

– Молодець, Джульбарс! Може, ти й раму принесеш? Так і на велосипеда стягнемось!

Хлопці засміялися, а ми обнялися з Джульбарсом, а тоді кинулись навперейми вибирати яблука з води. І багато б навибирали, та тільки почулося з двору:

– Льо-о-нько, Льо-о-нько!..

Мама, і чогось дуже сердито, кличе.

Я біжу на гору, дивлюсь: мама тупотить, тупотить понад канавою, руки розставляє, щось хоче зловити. Припустив я скоріше, а глибокою канавою якраз назустріч мені випливає… решето. І сидять в ньому курчата, тихо в купку збились, кудись мандрують по бурхливій воді. І решето пливе, не тоне, бо всі дірочки в його дні курчата заліпили своїм послідом, як воском.

Хоч буря відлетіла, та грім наче знов прогримів над моєю нещасною головою. Згадав, згадав я, безпам’ятько: забув я зачинити сарай, а там поріг низький, налило повно в сарай води, і от пливуть мої бідні курчата до Чорного моря.

Я спіймав решето, а спина в мене чогось не розгинається, і очі мої на матір не підводяться. Так, пригнувшись каятливо до самої землі, я і віддав їй решето, однак мати руку мою не випустила, міцненько стисла її, сказала мені в потилицю:

– Окаянна ти душа! Курчат потопив би, все тобі ніколи, бігаєш, бігаєш все! Марш додому, годі, забрьохався до вух. Перевдягнись мені зараз у сухе та теля виведи на толоку, он люди вже пасуть худобу!