Текст книги "Детектор часу (на украинском языке)"

Автор книги: Василий Бережной

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Бережной Василий Павлович
Детектор часу (на украинском языке)

Василь Бережний

Детектор часу

1

– А тепер буде атракцiон, – сказала Нiна, коли чоловiки повставали iз-за обiднього столу. На її прив'ялому обличчi з'явилась загадкова посмiшка, i жiнка аж помолодiла.

Григорiй Федорович поморщився: дружина кожного разу щось утне. Вони з Мирославом хотiли пройтися в Голосiївський лiс, подихати свiжим повiтрям. Там i порозмовляли б про спiвробiтництво...

Нiна покликала кицьку, i та одразу притрухикала та й почала тертися об її черевички, високо пiднiмаючи чорного пухнастого хвоста.

– Наша Шуша ще не бачила живої мишi! Уявляєте, Мирославе? Вона з квартири не виходила...

"Оце почне демонструвати, як Шуша перестрибує через ногу... роздратовано подумав Григорiй Федорович. – Теж менi атракцiон..."

Стримуючись, щоб не зiпсувати собi настрою, поглянув у широке вiкно. Дерева яскрiли iнеєм, на гiлку сiв здоровенний омелюх, посипався снiжний пилок, птах поводить голiвкою, певне, видивляється, чи нема на лоджiї калини. Надворi так гарно...

– Так от, я дiстала для неї мишку!

Нiна принесла з ванни банку, закриту пластмасовою кришкою, в якiй було прорiзано кiлька дiрочок. Бiле звiрятко звелося на заднi лапки, сковзаючи переднiми по склу.

– Це менi в лабораторiї дали. Правда, симпатична?

Гiсть узяв банку i почав пильно розглядати вухатеньку тваринку.

– Так, вона гарненька, – сказав, ставлячи банку на килим. – Природа не знає меж у своїй винахiдливостi.

Шуша кинулась до банки i, вигнувши дугою шию, почала жадiбно принюхуватись.

– Бачите, бачите, iнстинкт! – вигукнула Нiна. – Зараз я їх познайомлю.

– А менi шкода мишку, – заперечив Григорiй Федорович. З вiкна вiн перевiв погляд на бiленьке створiння з блискучими бусинками очиць.

– А що їй станеться? – на бляклому обличчi Мирослава з'явився подив. Контакти мiж двома...

– Цей контакт закiнчиться для мишi дуже сумно. Шуша її з'їсть.

– Не повiрю, – покрутив головою Мирослав. Легенькi, мов пiр'я, кущики волосся на його тiм'ї кумедно хитнулися.

– Б'юсь об заклад! На сто карбованцiв! – Григорiй Федорович зиркнув на дружину i простяг руку. Мирослав, нiби знiтившись, потиснув її. Нiна, весело розмахнувшись, перебила.

– Ану ж побачимо... – Присiла напочiпки, зняла кришку i поклала банку набiк.

Усi затаїли подих. Мишка, витягуючи гостреньку мордочку i принюхуючись, посувалася вперед. Нарештi зовсiм безтурботно вилiзла на килим. Шуша насторожено стежила за нею, дивлячись згори вниз, потiм грацiйно торкнула її лапою, понюхала i спокiйно лягла. Миша неквапливо обiйшла навколо неї, а тодi сховалася пiд Шушиним животом, тiльки тоненький рожевий хвостик виднiвся.

Нiна сплеснула руками:

– Оце так! Мабуть, наша кiшка ненормальна!

Витягла мишку за хвоста, посадила Шушi на спину – та лише трiшечки здригнулася, вiдчувши, як тоненькi лапки перебирають її пишну шерсть.

– Ну, що ж... – зiтхнув Григорiй Федорович. – Я програв... Дивно, чому не спрацював iнстинкт...

Вiн уже шкодував, що так зопалу побився об заклад, все-таки сто карбованцiв – бiльше половини мiсячного заробiтку. Нiна почервонiла з досади, потрiбно їй було демонструвати цю капосну мишу! I тiльки гiсть зберiгав цiлковитий спокiй, зосереджено спостерiгаючи звiрят. Навiть уваги не звернув на перемови i шамотiння подружжя. Пiдвiв голову лише тодi, коли Григорiй Федорович простяг руку з грошима:

– Прошу, ось ваш виграш.

– Та що ви? Облиште, – рiшуче вiдмовився Мирослав. – Погляньте, якi це чудовi витвори природи! Якi досконалi живi системи iнформацiї! Взагалi, як подумати, Природа – не лише неперевершений конструктор, а й генiальна художниця...

Нiна вiдiтхнула, запросила його сiсти в крiсло бiля журнального столика, сама розташувалася навпроти, кинувши промовистий погляд на чоловiка, що тупцявся бiля вiкна. Пiсля конфузу з "атракцiоном" годилося трохи погомонiти, а там i до дiла перейти. Цього Мирослава вона запросила на обiд неспроста, i зараз їй закортiло конче дiзнатися про нього бiльше. Що воно за один, що так спокiйно, без вагання вiдмовився од виграшу? Це, звичайно, благородно, але... дивак. Григорiй каже, що вiн оригiнальний учений, а як на неї, то звичайнiсiнький невдаха. Не доктор, не професор, навiть не кандидат. Якийсь там науковий працiвник, молодший, чи що. А вiн не такий уже й молодий. Голова облисiла, щоки запали, а вуха... якi в нього великi вуха! I нiс якийсь кумедний, наче без перегородки, з однiєю нiздрею. Миршавий i кволий чоловiчок – може, тому, що й ночами сидить в Iнститутi. Де вже там йому одружуватись... Але все-таки був би добрим сiм'янином: не п'є, не курить, видно, дуже лагiдний. Ось вони перехилили по шкалику, а вiн i не пригубив. Зате страх як любить фрукти,– надкусить яблуко, подивиться на соковиту м'якiть i аж очi йому засяють: "Чудо! Це справжнiсiньке чудо!" Трохи накульгує – то нiчого. Потрапив у якусь аварiю... Може, його одружити?

Нiна спробувала жартома заговорити про це, та Мирослав наче й не почув. Його тiшить, як умивається Шуша, старанно витираючи лапою свою чорно-бiло-руду мордочку. Мишi не з'їла, а витирається, чотирилапа дура... Ну, що ж, коли женихання його не цiкавить, то й не треба. Головне, щоб допомiг, виручив Григорiя...

– Найцiннiше зараз на Землi – це жива природа, – каже Мирослав. Слово "природа" вимовляє з якоюсь особливою iнтонацiєю, начебто з великої лiтери.Ви є член Товариства захисту природи?

– Нi, ще не вступив...

– Пора, а то й у вас... уже на часi...

Нiяково осмiхнувся i так i не доказав, що ж "на часi". Стулив долонi мiж колiнами i почав ритмiчно похитуватися в крiслi.

Розмова про захист природи та збереження життєвого середовища не дуже цiкавила Нiну, бо природа ще ого скiльки ресурсiв має, але з чемностi притакувала.

– Якщо говорити ширше i глибше, то жива речовина у Всесвiтi – явище феноменальне, – провадив далi Мирослав, похитуючись i поглядаючи на свої стуленi долонi.– Маса Всесвiту, як прикинули астрономи, приблизно дорiвнює 1052 тонн. А скiльки бiомаси?

– Певне, що мiзерна частка, – сказав Григорiй Федорович, дивлячись на заснiженi дерева пiд вiкном. Омелюх уже зник. – На Землi це тонюсiнька плiвочка, а на iнших планетах Сонячної системи немає й грама.

– То хiба ж не треба лелiяти кожну живу клiтину? – аж вигукнув Мирослав. Помiтивши здивований погляд господарки, докинув: – Iдеться, звичайно, не про патогеннi утворення.

– Тодi й я згодна, – кивнула Нiна. – Лелiяти! Та все це загальнi мiркування...

– Так, але вони мають принципове значення. Адже майбутнє починається сьогоднi, уже почалося. Технiчна цивiлiзацiя поглинає живу природу. Треба, щоб усе людство усвiдомило цю загрозу. Руйнувати житло, в якому живеш, це, знаєте...

На змарнiлому обличчi вченого з'явилася болiсна гримаса, нiби вiн пригадав щось дуже тяжке для себе. Трохи помовчавши, гiсть продовжував розвивати ту ж таки тему захисту живої природи, хоч Нiна увесь час намагалася заговорити про дiло. Було згадано винищення лiсiв, наступ хижих пустель, забруднення нафтою свiтового океану, отруєння атмосфери атомними вибухами, Нiна й собi почала перейматися тривогою, яка наснажувала Мирославiв голос. Учений застерiгає, прозирає в майбутнє!

– Це ж ясно як день: тiльки за нормальної еволюцiї бiосфери може розвиватись найвищий вид живої матерiї – людський мозок... У космосi є цивiлiзацiї, якi в технiчному розвитку далеко перегнали Землю. Але цей однобокий розвиток безплiдний, це шлях до виродження людської популяцiї.

– Слушно сказано, – пiдтримав Григорiй Федорович. – Над нами тяжить проклята дилема: або людина, або природа. А треба, щоб i людина, i природа.

– Саме так! Гармонiя – ось домiнанта стосункiв Людини з Природою...

– Якби гармонiя була мiж людьми, – Нiна скоса зиркнула на чоловiка, i той одвернувся до вiкна, – а то одне одному так i пiдставляють ногу!

– Я такого не бачив, – розвiв руками гiсть.

– Чи ви з неба впали?!

– А що, помiтно? – учений осклабився. – Але я не падав... Це ж небезпечно.

– То чого ж ви таке кажете? – напосiдалася Нiна. – Правда, ви тут недавнечко, а ось поживете – побачите...

Захопивши лiдерство в розмовi, Нiна швидко повернула її вiд теоретизування до того дiла, заради якого, власне, i був улаштований обiд. Григорiй Федорович мусить стати доктором, i чому б Мирославовi, раз вiн такий прихильник гармонiйних стосункiв, чому б не допомогти в роботi над темою? Звичайно, не за спасибi, це само собою...

Учений навдивовижу легко погодився на спiвробiтництво, проте категорично вiдмовився вiд якої б то не було винагороди.

– Охоче попрацюємо над вашою екологiчною темою, у мене є деякi розробки. Але i я потребую допомоги. Я хочу... як би це точнiше назвати.... Хочу сконструювати Детектор Часу. Потрiбнi будуть дуже тяжкi деталi, а я, самi бачите, фiзично кволий... I якщо Григорiй Федорович допоможе...

– О, мiй Григорiй дужий! – Нiна смiхотливо кивнула на чоловiка. Бачите, яка в нього шия? Хоч обiддя гни.

– Детектор Часу... – замислено сказав Григорiй Федорович. – Цiкаво, цiкаво. Я, коли зможу...

– Як на мене, – докинула Нiна, – час – це те, чого завжди бракує.

– Я це вiдчуваю також, – хитнув головою вчений, – i з кожним роком усе гострiше. То чому ж нам не опанувати цю фiзичну реальнiсть, скажiмо, для перемiщення в Просторi? Теоретично я вже довiв, що Час є джерелом енергiї... Тепер справа за експериментом...

– А що? – запалився Григорiй Федорович i скаламбурив: – Настав уже час дослiдити Час!

– Так, настав, особливо для мене... – трохи сумовито промовив учений, це просто необхiднiсть... Пора опанувати цей океан.

Нiна помiтила, як на коротку мить в його темних очах майнуло зеленкувате сяйво. Наче вибухнув осколок Часу.

2

Цього похмурого лiтнього дня Григорiй Федорович мав нагоду ще раз упевнитись, що сумнозвiсний "закон бутерброда" таки дiє, отой самий, згiдно якого бутерброд падає на долiвку тiльки маслом. Вiн затримався на своїх заняттях i тепер дуже поспiшав, але, як навмисне, тролейбус, в якому вiн їхав з Хрещатика, двiчi застрявав; потiм на зупинцi "Золотий колос" вiн перебiг трасу в недозволеному мiсцi, саме там, де розтринькував свiй час мiлiцiонер... А в Бункерi ж на нього чекав педантично пунктуальний Мирослав. Сьогоднi у них дуже важливий, може, навiть вирiшальний момент: випробування Детектора Часу. Години через двi має пiд'їхати Нiна – домовились пiти в гостi до того зарозумiлого доцента. Хоча вона по дорозi заскакуватиме до гастрономiв, часу все одно лишається в обрiз. От якби при ньому був портативний Детектор... Та це справа майбутнього, на сьогоднi вони зробили величезну махину вагою понад двiстi тонн.

Поспiхом вiддавши мiлiцiонеровi карбованця, Григорiй Федорович пiдтюпцем побiг у бiк Голосiївського лiсу, та пронизливий сюрчок зупинив його, довелося вернутися i одержати квитанцiю. Тодi вже не трухикав, а, розмахуючи руками, пiшов розмiреним кроком по тротуару вздовж огорожi Виставки. Та коли б вiн знав, що станеться невдовзi, то, певне, завернув би назад. Але вiн нiчого такого не сподiвався, iшов собi, поглядаючи то на похмуре небо, то на дуби, що там i сям бовванiли в сосняку. Перебирав у думцi подiї останнього часу.

Якось навеснi, прогулюючись отут, у Голосiєвi, вони з Мирославом попростували до озера i натрапили на величезний залiзобетонний бункер, споруджений, мабуть, ще в сорок першому роцi в системi оборони Києва. Помiж соснами випинався його довжелезний горб, порослий травою. Пробравшись через напiвзасипаний вхiд, вони побачили просторе примiщення – хоч кiньми грай. Кращого мiсця для Детектора годi було й шукати. Вiдтодi й почалася iсторiя Бункера з великої лiтери.

Скiльки довелося попрацювати, виготовляючи тi злощаснi Гравiтацiйнi Точки! Не так-то просто було дiстати сотнi тонн металевого брухту... Але ж i Мирослав... Досi не розкрив свого методу холодного зварювання. Якась чортiвня – такий мiнiатюрний апаратик, завбiльшки iз сiрникову коробочку, а все оте залiзяччя розпорошив i склеїв у двi кулi... Обiцяв пояснити. Я, каже, тобi залишу... Куди ж вiн подасться? А цей прилад... Якийсь новий вид енергiї. В Iнститутi електрозварювання доктора дадуть!

А от пришвидшення Часу пiд впливом тих важезних куль... Спочатку вiрилось, особливо, коли Мирослав доводив це красивими симетричними формулами, а зараз, перед експериментом, закрадається сумнiв. Сконцентрована гравiтацiя... скривлення простору... Але як усе це... Ну, та ось побачимо... Он уже i Бункер виднiється.

Григорiй Федорович побiг, наче його щось штовхнуло у спину, i вскочив до Бункера захеканий.

Пiд склепiнням тьмаво свiтилася лампочка, значить, керiвник уже тут. Але де вiн? Григорiй Федорович роззирнувся – нi за письмовим столом, нi в роздягалцi нема. Дверi в переборцi вiдхиленi – значить, уже там, бiля Детектора.

Квапливо згрiб з голови берета i, осмикуючи пiджак, поспiшив туди. У примарному свiтлi бовванiли в дальнiх кутках двi величезнi кулi. Помiж ними i пультом чорним змiєм звивався кабель високої напруги. Панель мерехтiла iндикаторами, отже, Детектор працював, але в крiслi перед пультом нiкого не було. Що сталося? Де Мирослав?

Почуття тривоги захолодило в грудях. Григорiй Федорович став немов укопаний i безпорадно дивився на пульт. Раптом йому здалося, що на крiслi темнiє якийсь згусток, нiби величезна тiнь вiд постатi ученого. Затамувавши подих, обережно пiдiйшов на кiлька крокiв ближче. Нiчого нема. Мерехтлива тiнь розтанула, та чи й була? Може, Мирослав, очiкуючи на нього, вийшов на свiже повiтря, походжає попiд соснами...

Григорiй Федорович обернувся i заспiшив до виходу. Кiлька хвилин марно покружляв навколо Бункера, вдивляючись у лiсовi тiнi, потiм знову зайшов усередину. Досадливо зiтхнувши, сiв за письмовий стiл, знiчев'я окинув поглядом папери. О, зелена папка, учора її тут не було. Розгорнув i з подивом прочитав на титульнiй сторiнцi своє прiзвище, пiд ним заголовок монографiї: "Бiосфера як визначальний фактор еволюцiї ноєсної матерiї. Соцiобiологiчне дослiдження". Ого! Надрукував, Коли ж вiн устиг?

Очi пожадливо побiгли по рядках. Вступ. Загальнi положення, але як викладено! Та тут свiтогляднi, фiлософськi проблеми... Так, далi. Рани Живої Природи... Порушення екогенезу* на якiйсь уявнiй планетi.

______________ * Екогенез – змiна особливостей органiзмiв, пов'язана зi змiною середовища.

– Зачитався.... Що там таке? – наче здалеку пролунав Нiнин голос.

Нiяковiючи, вказав на титульну сторiнку:

– Монографiя...

– Твоя дисертацiя? – вихопилось у Нiни. – Нарештi... – Вона зиркнула на переборку. – Ну, як?

– Та праця грунтовна, матерiал багатий, бачиш, ось i карти, i таблицi... – Григорiй Федорович гортав сторiнки. – Але...

– А що це – "ноєсна матерiя"? – перебила Нiна.

– Очевидно, мозок. По-грецькому ноос означає, здається, розум. Але... Хiба я можу скористатися...

Нiна кинула на нього спопеляючий погляд:

– Якi ж бо ми цнотливi! Нам совiсно... Та що ти собi думаєш? Адже й ти щось тут маракував? То подякуй за допомогу та й з богом, Парасю!

– Розумiєш...

– Не будь дурнем! Набридло вже... – Нiна знову зиркнула на переборку. Вiн там?

– Нема.

– А я думала, що ви вже скiнчили експеримент. Нам запiзнюватись незручно. Та ще тепер, коли в тебе, вважай, готова дисертацiя... Де ж це вiн запропастився?

– Вiн тут, очевидно, був. Детектор ввiмкнений.

Пiшли за переборку – Григорiй Федорович ступав сягнистим кроком, за ним дружина – зовсiм нечутно, наче кiшка. Григорiй Федорович зупинився бiля пульта i, не обертаючись, сказав:

– Я, коли зайшов сюди... Розумiєш, менi здалося, наче над крiслом хитнулася тiнь, величезна тiнь з його обрисом. Тут...

Вiн сiв у крiсло, але що казав далi, Нiна не розiбрала, голос подаленiв, долинав глухо, нiби крiзь вату, а потiм i зовсiм пропав. Щось дивне дiялось i з ким самим – постать нiби оповив сизий туман, ще мить – i над крiслом хитнулася широченна тiнь, хитнулася i зникла.

Нiна не встигла навiть скрикнути, так i стояла з розкритим ротом i очима, повними страху. Щойно тут сидiв чоловiк, i ось його нема – зник, випарувався, крiсло порожнє...

А що то бiлiє на пiдлозi?

Тремтячою рукою жiнка пiдняла папiрець i злякано позадкувала вiд пульта. Бiля дверей у переборцi обернулась – на панелi спокiйно мигали зорi. Причапала до столу, де було бiльше свiтла, i знеможено опустилась на стiлець. Поклала аркушик на дисертацiю i миттю, одним поглядом увiбрала слова, написанi чiтким почерком ученого:

"Г.Ф. Шкода, що Ви спiзнились. Час не жде, я мушу транспортуватись на рiдну планету, до сусiдньої часово-просторової сiтки координат. Бережiть свою прекрасну Землю! Вимкнiть Детектор не ранiше 21-години".

Нiна довго сидiла в зацiпенiннi, в глибокiй прострацiї. "А може, вiн ще повернеться?" – стукало в скронях. Але тунель у Часi-Просторi не вiдкривався. Тодi вона взяла зелену папку i тихо вийшла з Бункера.