Текст книги "Ключ"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

5

Ідучи до партійного осідку‚ який тепер став мені пунктом телефонних переговорів‚ я думав про акваріумних риб‚ що жили у підвальному приміщенні «мого» будинку: чи вони чують весну?

Саксофоніст‚ котрий грав у підземному переході над порожнім капелюхом‚ чув її безпомильно‚ і я кинув йому на почин «святого Володимира» [12]12
  «святий Володимир» – Зображення на одній гривні (ред.).


[Закрыть]– кинув у капелюх червоне сонечко (адже так називали князя)‚ аби воно світило у похмурому підземеллі і нагадувало про весну. Зі стріх ще не капле‚ та козаченькові уже пахне мандрівочка‚ отому козаченькові‚ що йому випадає дорога‚ і я закохано обмітаю сніг зі своєї попелюшки‚ адже цілком можливо‚ що мені доведеться мандрувати з нею у парі. Дякую‚ пані Надю‚ за віник‚ як там наш пан Ігорко – на місці? – авжеж‚ розбудовує державу і ніяк‚ бідолаха‚ не розбудує‚ думаю я собі‚ бо одному все таки важко‚ один у полі не воїн‚ він‚ цей бравий вояка Ігорко Сердюк‚ увесь обклався газетами – це ж скільки людей їх пишуть‚ а він‚ сірома‚ мусить читати їх сам один‚ мусить‚ бідолаха‚ вишукувати‚ що там пишуть про його партію‚ та саме завдяки газетам він‚ мабуть‚ і згадав те‚ що мав мені переказати.

– Слухай‚ стаий‚ – жував він слова разом із м’ятною жуйкою‚ – тебе давно шукає кіт.

– Який кіт? – витріщив я очі на Ігорка. – Мені ще цього бракувало.

– Та не кіт‚ а… – він витяг із рота жуйку‚ – Кріт. З «Відомостей». І дзвонив Сокирко‚ головний редактор «ВеВе».

Я на хвильку замислився‚ куди мені спершу передзвонити‚ і вирішив‚ що кіт хай ще половить мишей‚ а дзвінком до Сокирка я‚ мисливець невдаха‚ можу вбити відразу двох зайців. Уже при самій згадці про любого друга Сокирка‚ з яким ми з’їли пуд солі разом із пивом і раками ще в комсомольських газетах‚ мені ставало весело‚ та й хто б це міг стримати усмішку‚ дивлячись на Сокирка‚ тобто на його довгобразу кобилячу голову‚ позичену у Фернанделя. Тепер мій любий друг і колишній комсомолець Фернандель виявився великим цабе‚ бо секретарка довго допитувалася‚ хто і в якій справі турбує‚ і я хотів було сказати англійською‚ що дзвонять із Голівуду‚ хочуть запросити симпатягу Фернанделя на роль Червоної Шапочки‚ але, потерпаючи‚ що Сокиркова секретарка не такий поліглот‚ як я‚ сказав‚ що турбує генеральний прокурор у справі майбутнього підпалу редакції. У слухавці відразу заграла музика‚ а відтак почувся знайомий голос:

– Сокирко слухає.

– Справді? – здивувався я. – А мені здалося‚ що Сокирко давно став неслухняним хлопцем‚ тому й довелося покликатися на правоохоронні органи.

– Ти влучив у десятку‚ – не образився він. – Саме про це я й хотів з тобою поговорити.

– Про що о о?

– Про вбивство‚ – сказав Сокирко.

– Убивство? – мені зробилось недобре.

– Це гиба‚ – буркнув Ігорко‚ який очима стримів у газеті‚ а вухами в нашій розмові. Від цікавості він навіть перестав жувати.

– Справа серйозна. Ти сам приїдеш чи прислати машину? – Сокирко зробив широкий жест: знай наших.

– Краще пришли‚ бо мою прикидало снігом.

– Добре‚ кажи‚ де тебе забрати.

– В ЦеКа. – Я намагався жартувати‚ але відчував‚ як від хвилювання гіркне в роті. – Маю до тебе зустрічне прохання.

Щоб я не світився по всяких жеках‚ дізнайся‚ будь ласка‚ хто є власником ось такої квартири. – Я двічі повторив адресу. – Тільки прошу тебе‚ без шуму.

– Не вчи їсти печеного. Через двадцять хвилин виходь на вулицю. І не зв’язуйся з тими партіями‚ бо не відмиєшся. Скоро вибори. – Він поклав трубку.

Та найцікавіше те‚ що Ігорко Сердюк‚ який‚ звичайно ж‚ не чув Сокирка‚ раптом сказав:

– Слухай‚ стаий‚ якщо вони свататимуть тебе на ‘оботу‚ не зв’язуйся з ними‚ каще іди до нас. Ця жовта газетка за аз набундючилась‚ а завта лопне‚ як бульбашка. Її ствоили тільки під вибои.

– Світ ловив мене… – сказав я‚ та згодом переконався‚ що смертним не личить позичати у геніїв крилатих слів‚ бо для цього й самому треба мати крила. А посадив мене на грішну землю мій таки любий друг Фернандель.

Він гречно зустрів мене своєю кобилячою усмішкою (я страх як люблю коней) у просторому кабінеті‚ потім завів у «задник» – невеличку кімнатину з баром і холодильником: що тобі – чай‚ каву? – пиво з раками‚ – сказав я‚ пам’ятаючи його давню пристрасть‚ але раків у нього не було‚ то я погодився на коньяк‚ і коли перша хвиля тепла скинулася в жилах‚ Сокирко розшифрував мені загадкові запросини:

– Я хочу‚ щоб ти очолив у мене відділ убивств. – Він так і сказав – не відділ права чи там криміналістики або силових структур‚ а вліпив у самісіньке око: відділ убивств.

У мене відлягло від серця‚ і я спитав весело:

– Хіба в газетах уже є такі відділи?

– У моїй є‚ – сказав він. – Причому це має бути наш козир.

Треба ж у щось загортати оте лайно‚ яке нам нав’язує інвестор.

Ну‚ ти мене розумієш.

– Розумію‚ але я вільна пташка. І вже давно.

– Вільна пташка‚ – пхикнув Сокирко. – Ти мені ще Святе Письмо процитуй: подивіться на птахів небесних‚ що не сіють‚ не жнуть‚ а живуть собі… чи як там. А ти знаєш‚ що в Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах – це Макс Фріш і Фрідріх…

– Енгельс? – здивувався я.

– Макс Фріш І Фрідріх Дюрренматт‚ – Сокирко пропустив шпильку повз вуха.

– Чудово! Фріш‚ Дюрренматт і Крайній‚ – сказав я. – Отже‚ їх усе таки троє. Троє відважних поросят.

– Ні‚ – не погодився Сокирко. – Третьому я пропоную сімсот баксів на місяць. – Він намагався застерегти мою реакцію‚ і я справді заледве не захлинувся‚ та миттю опанував себе і сказав:

– Вісімсот.

– Добре‚ вісімсот‚ – погодився Сокирко. – Плюс гонорар – і штука чистими.

– А головне – романтика‚ – сказав я. – Ходиш собі по моргах‚ тюрмах‚ ментах…

– От бачиш‚ ти ловиш усе на льоту‚ – зрадів Сокирко. – Я знав‚ що відділ убивств потягнеш саме ти. Де тобі ще стільки платитимуть?

– Таки це правда‚ – сказав я.

– Що? – не зрозумів Сокирко.

– Що ваша газета проіснує лише до виборів‚ – линув я на нього холодною водою.

– Дурниці. А якби навіть так‚ то це тебе не обходить. Адже ти не хапаєшся за роботу‚ ти ж тільки зрадієш‚ коли газета лопне‚ правда ж? – Він тримав удар з честю. – І потім‚ Андрію‚ я ж не пропоную тобі відділ транспорту чи промисловості. Ні‚ робота паскудна‚ це правда‚ зате ж скільки вражень‚ скільки цікавого матеріалу. Сам Дюрренматт позаздрив би. – І від дзвінка до дзвінка?

– Боронь Боже. Для тебе я зроблю виняток. Два матеріали на тиждень і – до побачення. Звичайно‚ матеріали цвяхи. Автомобіль я тобі не обіцяю‚ але талони на бензин – реґулярно. У нас своя заправка.

– Я подумаю.

– Він ще подумає. Та ти не уявляєш‚ що це за робота. Та вже сама ксива чого варта‚ з нею ти ногою відчинятимеш двері міністра внутрішніх справ і того дядька‚ яким ти назвався‚ коли до мене дзвонив.

У цьому щось було. Мене‚ хай йому чорт‚ іноді розслаблює надмірна фантазія. Я вже уявив собі‚ як іду широким коридором‚ потім ногою відчиняю важкі двері і тицяю генералам під ніс своє посвідчення: «Спокійно‚ хлопці‚ я із відділу убивств. Де ви вчора були між сьомою і дев’ятою вечора?»

Може‚ й справді якийсь місяць другий попрацювати‚ а там воно покаже. Зрештою‚ це не клітка‚ з якої не можна вилетіти до тих птахів небесних‚ що не сіють‚ не жнуть‚ не збирають у комори.

– Мабуть‚ твоя правда‚ – сказав я.

– Ти про що?

– У Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах. Ще був у Братиславі мій друг Рудо Слобода‚ але він повісився.

– Ти вже мислиш, як справжній криміналіст‚ – зрадів Сокирко‚ що Рудо Слобода повісився.

– Причому давно.

– Отже‚ згода? Може‚ тобі потрібен аванс? – він уже майже накинув зашморг на мою шию. – Я знаю‚ що за оті політичні побрехеньки‚ які ти пишеш‚ теж непогано платять‚ але‚ повір мені‚ то невдячна справа.

– Твоя газета кишить такими побрехеньками.

– Я тобі пропоную інше.

– Можна подумати пару днів?

– Ні‚ ти зануда! – Сокиркові уривався терпець. – Перед ним стелиться широка дорога‚ а він обирає вузенькі стежки. Він свідомо‚ зумисне чимчикує узбіччям.

Я спробував уявити собі широчезну‚ залиту сонцем дорогу‚ якою віднині вирушу у світлу далечінь‚ але натомість побачив лише просторий коридор; ось я висаджую ногою дубові двері: спокійно‚ руки на стіл‚ панове генерали‚ де ви були тоді‚ як напівмертвого поліглота швидка завезла у витверезник‚ у нього лишилася крапля крові‚ а ваш задрипаний санітар витягував її з вени брудним шприцом. Мовчати! Я ще не все сказав. Хто дозволив отому покидькові співати Шевченкові «Думи» у вашому смердючому кублі? Певна річ‚ йому сказали‚ що впіймали націоналіста‚ і співав він навмисне‚ але ж‚ панове генерали‚ тільки ж не Шевченка‚ цього я не можу простити вам‚ можу пробачити те‚ що в мене досі після різкого руху темніє в очах‚ можу пробачити все‚ але не «Думи». І я пристав на Сокиркову пропозицію. Він таки умовив мене‚ хоча я чхати хотів на його «штуку» і дармовий бензин‚ перемішаний з кров’ю‚ – не можу сказати‚ що все це було зайвим для мене‚ однак найдужче зворушило те‚ що Сокирко у ці непевні часи простягав мені свою руку‚ і я не міг її відхилити‚ я не міг відштовхнути цього сумно усміхненого Фернанделя.

– Добре‚ – сказав я. – Ступимо на широку дорогу. Ти дізнався про те‚ що я просив?

– Звичайно.

Він пішов до свого робочого столу‚ на який міг би сісти вертоліт‚ і приніс мені вирваний з настільного календаря аркушик.

«Ярчук Саватій Данилович»‚ – прочитав я і розгублено глянув на Сокирка.

– Це все?

– А ти більше нічого не просив.

Справді‚ моє запитання було безглуздим‚ адже я хотів дізнатися‚ хто є власником квартири‚ але тепер‚ дивлячись на цей аркушик‚ відчув розчарування.

Ярчук… Саватій… Тут розгубився б не лише професійний нишпорка‚ а навіть завідувач відділу убивств найпопулярнішої столичної газети.

6

Відбіснувалися березневі завії (вони для мене найтяжчі‚ ці останні витівки зими‚ яка заповзає у весну)‚ у скверику перед «моїм» будинком з усіх сил задзвеніли синиці. Я певен‚ що весну приносять не журавлі із вирію‚ і навіть не ластівки‚ її вістують осілі синиці‚ саме їхнє нестримне «цінь цінь» пробуджує мерзлу землю‚ продзьобує кригу‚ і тоді з дахів падають дзвінкі‚ як синичий щебет‚ краплі‚ а в повітрі пахне зелом і близькою мандрівкою.

Може‚ через те‚ що я опинився на якомусь відьомському роздоріжжі‚ у мені постійно жило відчуття дороги‚ хоч ніби й не було куди вирушати: мав тепер постійну роботу‚ мав житло‚ в якому мене ніхто не турбував‚ і мав невідступну гризоту‚ що оселилася десь на споді серця і часом виповнювала всеньке єство.

Мій Господар так і не з’являвся‚ жодного разу не подав ані звістки‚ ні знаку‚ та замість того‚ щоб тішитися його щедрістю‚ я сприймав її як химерну ношу‚ і ця ноша день у день ставала нестерпнішою.

Дедалі частіше закрадалася думка полишити тринадцяту квартиру й піти собі геть‚ найняти інше житло‚ проте я не міг так зробити‚ адже мені було довірено ключ. І річ не тільки в цьому шматочку металу‚ який мені треба повернути Господареві (можна купити новий замок і сім ключів до нього)‚ а справа у тому‚ що‚ можливо‚ мені довірено ключ від таємниці‚ яку я конче мушу розгадати. Довірено‚ може‚ й не самим Господарем‚ а волею випадку‚ адже я дедалі більше схилявся до думки‚ на яку на штовхнула мене Сана: немає цілковитої певності‚ що той‚ хто дав мені ключ‚ сидів зі мною за одним столом. Це міг бути чоловік‚ який ненароком почув мої бідкання у «Трьох поросятах»‚ а відтак оселив мене у тринадцятій квартирі‚ сподіваючись незабаром повернутися‚ або й з іншого злого чи доброго наміру.

До цієї розпливчастої версії схиляло насамперед те‚ що ні я‚ ні жоден із моїх ближніх чи дальніх знайомих‚ у тому числі й тих‚ що сиділи тоді у «Трьох поросятах»‚ – жодна душа не знала чоловіка на ім’я Саватій‚ ніхто не чув прізвища Ярчук‚ хоча лисий інтелектуал європеєць Іван Маловічко пояснив мені‚ що Сава тій – це гебрейською (цієї мови не знав навіть я) означає субот ній чоловік‚ а ярчуками колись давно називали псів‚ котрі нюхом розпізнають відьом. Це все казочки‚ Іване‚ сказав я‚ однак Маловічко не погодився і з глибокодумністю Піфагора запевнив‚ що всі таємниці світу приховані в числах та іменах. Адже не випадково ти потрапив у квартиру саме за номером тринадцять‚ сказав Маловічко‚ а якщо пориєшся в пам’яті‚ то я не здивуюся‚ коли виявиться‚ що сталося це в суботу. Хай тобі чорт‚ сказав я‚ ти просто пам’ятаєш‚ що то була субота‚ а тепер забиваєш мені баки містикою. Ну‚ по перше‚ – не здавався Маловічко‚ – я взагалі туманно пам’ятаю той день‚ а по друге‚ не я ж назвав того чоловіка Саватієм‚ правда ж?

Це таки була правда. Невідомо тільки‚ чи того суботнього вечора до мене підійшов сам Саватій‚ чи хтось інший. Якщо ж іти далі за логікою Івана Маловічка і танцювати від прізвища Ярчук‚ то вийде так‚ що того вечора суботній чоловік розпізнав у мені… нечисту силу? Сам ти дідько лисий‚ сказав я Іванові‚ однак він не образився і з підозрою свердлив мене своїми хитрими очицями‚ ніби сам був собакою ярчуком і тепер принюхувався до мене (це ж Іван Маловічко і наштовхнув мене на французьких містиків).

А ще Сану називав причинною‚ сказав я‚ та ви всі тут посунулись глуздом‚ п’єте‚ цілуєтесь‚ обнімаєтеся з людьми‚ яких у вічі не знаєте‚ потім тільки плечима знизуєте. За Сану вибач‚ сказав Маловічко‚ я ж не знав‚ що все так повернеться‚ а щодо пам’яті нашої і здорового глузду‚ то тут‚ мені здається‚ мусимо розділити вину навпіл‚ може‚ тобі дістанеться навіть більша половинка.

Це теж була правда‚ й оскільки часточка від нашого спільного короваю належала ще Василеві Івановичу‚ я зустрівся і з ним.

– Саватій‚ Саватій… – порився Василь Іванович у своїй глевкій пам’яті‚ а щоб її розворушити‚ запропонував роздушити пляшку‚ яку я тут же викупив із його бездонної торби‚ щоправда‚ без націнки. – Ярчук… Саватій… – бубонів сам до себе Василь Іванович‚ підкручуючи вуса; згодом йому трохи розвиднилося‚ і він закричав‚ шарпаючи мене за рукав: – Та це ж Сава! Савка!!! – і зареготав‚ як сатана.

– Ти його знаєш? – витягнувся я у струну.

– Кого? – не зрозумів Василь Іванович.

– Саватія. Хіба я про кого питаю?

– То я ж тобі кажу‚ що Саватій – це Савка. Скорочено. Одного Савку я добре знаю‚ ми з ним не раз ночували в капезе. Не голова‚ я тобі скажу‚ а Кабмін. Оце як попадемо в те капезе‚ що коло вокзалу‚ то там уночі чути‚ як гуркотять поїзди. А Савка геть чисто знає розклад тих поїздів‚ коли і куди який їде. То це як почує гуркіт‚ то зразу скаже‚ котра година‚ віриш?

– Вірю‚ але скажи мені‚ чи був того вечора Савка у «Трьох поросятах»?

– Ні‚ він тут геть не буває. Савчина територія на вокзалі.

Зрозуміло. Спитав у хворого здоров’я.

– А таке прізвище‚ як Ярчук‚ тобі щось говорить?

– Ярчук… Ярчук… – знов забубонів Василь Іванович‚ та видно було‚ що він його вперше чує‚ однак‚ щоб не остудити інтерес до своєї персони‚ сказав: – Ярчук‚ гм… Наче десь чув. Це щось овече?

– Собаче‚ – розізлився я‚ зрозумівши‚ що на Василя Івановича тут найменша надія.

Десь поміж ним‚ цією ходячою пивничкою та інтелектуалом Іваном Маловічком золоту середину посідав Сергій Приходько.

Він також сном духом нічого не чув про Саватія Ярчука‚ але замість того‚ щоб водити мене за носа чи забивати мізки магією чисел‚ по дружньому заспокоїв:

– Ну що ти все мордуєшся з тим чоловіком? Ну‚ дав тобі ключ‚ ну‚ забився десь у глухий куток‚ пише або малює‚ чи миє посуд на Брайтоні. Скажи спасибі‚ що так славно вийшло‚ а то місця собі не знаходиш. Хіба не знаєш‚ що найтяжче боротися з тими труднощами‚ які ми самі собі вигадуємо? З’явиться твій Саваоф чи як там його‚ ще й не радий будеш‚ що так швидко вернувся.

– Усе це так‚ Сергію‚ та бачиш‚ він навіть розрахункової книжки не лишив‚ щоб сплачувати за квартиру.

– Янголе мій! – щиро засміявся Приходько. – І ти ще працюєш у газеті? Голова Нацбанку рік не платить за квартиру‚ вся президентська рать чекає інфляції‚ щоб розрахуватися за житло копійками‚ а тобі не дають спати якихось три місяці? Я колись в одного дідка два роки перебивався‚ поки той на дачі сидів. Думав‚ він мені перепише квартиру‚ але знаєш‚ як це буває: коли вже на ладан дихаєш‚ то знаходиться п’яте колесо до воза.

Отож простіше дивися на світ і не шукай суперечностей там‚ де їх немає. Ми всі докотилися вже до того‚ що найдужче нас непокоять нормальні речі. П’ятірку немає в кого позичити. Заспівай – і тебе забере міліція. А ти ще хочеш знайти людину…

Я видобув із кишені п’ять гривень‚ убгав їх Приходькові в сором’язливо розслаблену долоню й хотів піти геть‚ але в останню мить таки зупинився біля Катрусі:

– Не було?

– Ні‚ – задоволено сказала Катруся. – Давненько вже не було.

Видно‚ знайшла що шукала.

– Ти можеш зробити мені одну ласку?

– Всього лиш одну? – відверто спитала вона.

– Так‚ одну ласку. Коли з’явиться‚ скажи‚ що я дуже скучив за нею‚ – заплатив я відвертістю за відвертість. – І передай ось це.

Катруся взяла мою візитівку‚ довго вчитувалася‚ і нарешті до неї дійшло.

– Матінко рідна! Завідувач убивств. І кого ж це ти убиваєш?

– Таких гарненьких жінок‚ як ти. Причому наповал‚ – сказав я і вийшов на вулицю.

Стояв прохолодний вечір‚ але він уже пах соками‚ які тільки-но прокидалися у стовбурах дерев. Я любив цю пору – перші дні ледь уловимого пробудження‚ і‚ мабуть‚ ще довго блукав би містом‚ проте мав термінову роботу: було домовлено про моє інтерв’ю з генерал лейтенантом міліції‚ тож мусив ще пере глянути купу паперів‚ накидати план розмови й наперед заготувати запитання. Мене нудило від таких шаблонів‚ та цього беззастережно вимагало відомство‚ де все було за формою і реґламентом‚ усе‚ окрім хіба що репертуару співаків із травмато логічного витверезника.

Втім‚ і тоді‚ коли я не мав «удома» нагальної роботи‚ часто ловив себе на тому‚ що поспішаю сюди невідь з якої спонуки.

Квапливо переходжу скверик‚ зазираю в поштову скриньку (вона не замикалася на ключ) і знов нічого там не знаходжу‚ окрім рекламних листівок. Потім натискаю на ґудзик дзвінка. Я щоразу‚ перш ніж дістати ключ‚ дзвоню у двері‚ та ніхто не відчиняє мені‚ і щоразу так‚ як уперше‚ оглядаю обидві кімнати‚ чи нічого тут не змінилося‚ чи немає якого сліду‚ потім іду на кухню‚ так само блукаю очима по всіх кутках‚ оглядаю свої папери на столі (кухня стала моїм робочим кабінетом) і‚ нарешті‚ знімаю телефонну трубку‚ прислухаюся‚ але всі голоси давно там завмерли‚ і я чую лише отой легесенький шум‚ що його вловлюєш‚ приклавши до вуха мушлю.

Я згоден із Сергієм Приходьком‚ усі ми схильні до пере більшень‚ усе набагато простіше‚ ніж ми собі уявляємо‚ але не знаю‚ якої він заспівав би‚ якби сам опинився у моїй шкурі. Збоку справді усе набагато простіше‚ коли не бачиш оцих голих стін‚ не вдихаєш цього повітря‚ в якому загусли чужі голоси і пере творились на кам’яне мовчання‚ коли не здригаєшся на кожне гримання ліфта‚ що з важким скрипом розчиняється на твоєму поверсі. Коли у твоїй кишені не лежить ключ‚ якого ти бережеш‚ мов зіницю ока‚ хоч іноді тобі хочеться вийти на середину дніпровського мосту й пожбурити цього ключа на таку глибочінь‚ де його не знайде жодна Тортила.

Того вечора я поспішав «додому»‚ бо мав таки пильну справу‚ і, якщо глянути збоку‚ то все виглядало дуже просто, – ось чоловік поспішає додому‚ до хатнього затишку‚ і тільки я сам відчував‚ як крок за кроком у мені намагнічується кожна жилочка.

Ось я підіймаюся сходами до під’їзду – я впізнав би його із заплющеними очима‚ бо чую на дух цей старезний будинок‚ ось відчиняю поштову скриньку‚ дістаю листівку… але що це? Я тримаю в руці не рекламну листівку‚ а біленький аркуш паперу‚ вирваний із записника.

«Чи не випити б нам по чашечці чаю? С.» Я чамрію над цією запискою‚ спершу те «С.» прочитую як «Саватій»‚ і мене пробирає холод‚ а потім здогадуюся‚ що так мені могла написати тільки Сана. Ми розминулися з нею‚ Сана не застала мене вдома й лишила це дивне вітання‚ щоб я гостро відчув‚ як скучив за нею.

7

Тепер я прокидався рано‚ ще затемна (очевидно‚ ціна цього свавілля над собою входила в ту кругленьку суму‚ яку мені виплачував Сокирко; не меншим дивом було й те‚ що у відомості я розписувався майже за символічну платню‚ а потім отримував конверт із «зеленими» – тут також уміли обводити кругом паль ця податкову інспекцію)‚ отож я прокидався удосвіта‚ чалапав на кухню‚ ставив чайника (чи не випити б нам по чашечці чаю?) і під першу цигарочку прикидав‚ що мені треба сьогодні зробити‚ аби не підвести свого любого друга Фернанделя. Потроху я таки втягувався у роботу‚ нудною її не назвеш‚ проте й сказати‚ що ця робота цікава‚ не повертається язик‚ адже доводилося писати про смерть.

Певна річ‚ основним моїм матеріалом були щоденні зведення кримінальних подій‚ які стікалися до управління внутрішніх справ‚ де я вже став майже «своєю людиною». Принаймні настільки своєю‚ що міг доступитися до певних архівів і без будь яких перешкод переглянути ті ж таки зведення «давно минулих днів».

То таки правда‚ що все в цьому світі пов’язане однією ниткою (і відображене в іменах та числах‚ – додав би Іван Маловічко)‚ адже була якась закономірність і в тому‚ що Сокирко накинув мені «відділ убивств» саме тоді‚ коли я став задихатися у квартирі під номером тринадцять. А якщо не закономірність‚ то при наймні якийсь зв’язок чи натяк згори‚ та все одно події самі по собі тяглися до певного порядку й нанизувалися на оту єдину нитку‚ як намистини. І коли я пристав на Сокиркову пропозицію‚ то‚ може‚ підсвідомо (сам собі в тому не зізнавався) уже бачив цей зв’язок і думав‚ що так воно мусить бути‚ все це колись мені знадобиться.

Щоправда‚ переглядаючи зведення кримінальних подій і нещасних випадків од грудня минулого року‚ я ніде не натрапив на прізвище Ярчук чи ім’я Саватій. Звичайно ж‚ скупі повідомлення не рясніли іменами‚ проте й між рядками телеграфного стилю я не вловлював нічого такого‚ що могло б нанизатися на мою вутлу‚ як павутина‚ нитку. Може‚ варто було б запустити офіційну розшукову машину‚ тільки ж‚ по перше‚ для цього поки що бракувало серйозних підстав‚ а по друге‚ ця надто груба машина не мала гальм та обачності на поворотах.

Я залишив свої запитання для генерала в його приймальні (якщо вони працюють з такою оперативністю‚ як дають інтерв’ю‚ то ліпше вже покладатися на власні сили)‚ потім узяв таксі й поїхав до редакції‚ де дізнався‚ що мені вже двічі дзвонили‚ – не з управління‚ певна річ‚ бо ті б сказали‚ що й до чого. Було не з руки допитуватися‚ чи не місячним голосом мною цікавились – таким‚ знаєте‚ тихим‚ спокійним і чистим‚ як місячний промінь‚ голосом‚ без якого я не знаходжу собі місця‚ та я вдав‚ що зовсім байдужий до тих дзвінків‚ і пішов до Сокирка.

Мій любий Фернандель спитав‚ як справи з «генеральним» інтерв’ю‚ я заспокоїв його: все гаразд‚ генерал думає і‚ можливо‚ незабаром заговорить; потім Сокирко закинув мені‚ що я трохи сентиментальний у своїх матеріалах‚ мовляв‚ син зарізав батька‚ а ти витискаєш сльозу‚ тепер людям немає коли плакати‚ не ті часи‚ щоб займатися мораллю‚ тож давай лапідарніше – коротко й страшно; я сказав‚ що мені так ще легше‚ щодня убиває як не син батька‚ то батько сина‚ немає чистої години‚ щоб хтось когось не порішив‚ отож над усіма не наплачешся‚ сказав я‚ і нагадав Сокиркові за талони на бензин‚ бо вже весна‚ і підсохли дороги‚ і пора запрягати свою кобилку.

Він послав мене в бухгалтерію‚ де сиділи генії по боротьбі з податковою інспекцією‚ але я туди не дійшов‚ бо на моєму столі вже сюрчав і підстрибував‚ як той чайник‚ телефон. Я вхопив трубку і хотів було сказати‚ що вмираю від чайної спраги‚ та замість місячного голосу почув жорстке й нетерпляче булькання.

– Це відділ убивств?

– Так.

– А де Крайній?

– Я слухаю вас.

– О‚ то ви крайній? – забулькотів смішок. – Тоді я буду за вами.

Мені ще зі школи набридли ось такі жарти з моїм прізвищем‚ хоча треба погодитись‚ що в контексті убивств це звучало. Та я ніяк не міг розпізнати дуже знайомого голосу‚ – либонь‚ уперше чув його по телефону.

– А з ким маю честь? – Із тим‚ кому ти вчора дав Богдана.

– Кого?

– Богдан Зіновій намальований на п’яти гривнях. Так йому й треба.

Я нарешті впізнав свого любого друга Сергія Приходька й подумав‚ що зараз він попросить «Івана Степановича»‚ котрий удостоївся десятигривенної купюри; та сучка з цицьками‚ що за них міг би зачепитися Ноєвий ковчег‚ роздає вже мій телефон наліво й направо.

– Сергію‚ – сказав я‚ – мені немає коли теревенити.

– Мені також‚ але для тебе є новина.

Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав‚ хоч‚ може‚ звався він не Саватієм).

– Ти серйозно?

– Я навіть вірш написав з цього приводу‚ – тяг із мене жили Приходько. – Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника‚ та хто знайде ключ від його мовчання…

– Сергію‚ – заблагав я. – Конкретно.

– Це довга й не телефонна розмова.

– Але йдеться про те?

– Так‚ увечері можемо зустрітись‚ і я тобі все розкажу. Отже‚ у «Трьох поросятах»?

– Ні‚ зараз‚ – сказав я. – У «Трьох поросятах» і зараз. Через двадцять хвилин я там буду.

У мене‚ мабуть‚ був конячий вираз обличчя‚ бо коли замість талонів я попросив у Сокирка службову машину‚ то він тільки приклав до серця долоню.

Сергій Приходько‚ вочевидь‚ переживав чорну смугу – сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми‚ де мав з’явитися я. Він скидався на забутого пса‚ який виглядав господаря‚ і в його сумовитому погляді також було щось собаче.

Приходько‚ певно‚ й дзвонив від Катрусі (моє роздратування на неї минулося‚ навпаки‚ я готовий був поцілувати її пухкеньку‚ в ямочках‚ ручку)‚ чорна смуга завжди вела його до «Трьох поросят».

Він винувато взяв із моєї коробки сигарету і навіть затягся неглибоко‚ боязко (його гнітило це безгрошів’я). Свою оповідь теж почав знічено‚ наче почував за собою вину‚ що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій‚ які відбулися і які я тільки собі уявляв‚ виходячи з того‚ що сталося. Це вже була якщо не нитка Аріадни‚ то принаймні волосинка із неї‚ що вказувала на слід.

Отож учора Приходько вирішив не тринькати п’ятірку в «Трьох поросятах»‚ а взяв пляшку й пішки помандрував на Поділ у майстерню до Петра Чоломбитька. Давненько його не бачив‚ – ніби виправдовувався Приходько‚ – адже художники – це не поети‚ вони місяцями не вилазять із своїх нір‚ це я напишу тобі вірша в трамваї й ось тут, за столом‚ а їм подавай мольберта. Тож дай‚ думаю‚ провідаю Чоломбитька‚ і слава Богу‚ застав його таки ж у майстерні. Ну‚ випили‚ розбалакалися‚ а далі я й кажу Чоломбитькові за твій клопіт‚ так і так‚ мовляв‚ чи ти‚ Петре‚ нічого не пам’ятаєш із того вечора‚ бо ж, здається мені‚ і ти тоді був у «Трьох поросятах». Петро мовчить‚ як заціпило‚ десь у себе дивиться‚ а тоді й каже – теж ніби сам до себе: «Стривай‚ це ж тоді я був із Олесем Остапчуком». Ну‚ я Остапчука не знаю‚ бачив його пару робіт на виставці‚ техніка в нього цікава‚ це мені запам’яталося‚ а самого Остапчука і приблизно не знаю. «Та знаєш ти його добре‚ – дивується Чоломбитько‚ – такий… середнього зросту… русявий… худий такий». Еге‚ кажу‚ і з одним носом і двома вухами‚ правда ж? У Києві‚ кажу‚ мільйон чоловіків середнього зросту‚ худих і русявих. Але річ не в тому‚ – вів далі Приходько. – Тут ось яка штука: виявляється‚ що той Остапчук десь тоді взимку саме найняв собі нове житло і дуже тішився з того. Він‚ здається‚ заплатив за нього наперед‚ хоча сам іще не вселявся‚ бо мав десь від’їжджати. Так ось‚ Чоломбитько запевняє‚ що Остапчук був того вечора з ним у «Трьох поросятах». Та ще раз тобі кажу: сам я не пам’ятаю ніякого Остапчука.

– Але ж Чоломбитька ти пам’ятаєш добре?

– Петра я знаю сто років.

– Їх тоді підійшло двоє‚ – сказав я.

– Слухай‚ не сотай нерви‚ – скривився Приходько. – Їх було там ціле тирло. І якби я знав‚ що це тобі знадобиться‚ то взяв би усіх на список. Зрештою‚ ти й сам там був і міг це зробити.

– Гаразд‚ – погодився я. – Поїзд пішов. Але ж ми можемо через Чоломбитька розшукати цього Остапчука.

– Ні‚ не можемо‚ – похитав головою Приходько. – У тому то й річ‚ що не можемо.

– Чому? Він що – помер?

– Тому що поїзд пішов і не повернувся. Остапчук також зник невідомо куди. Чоломбитько його після того не бачив.

Приходько‚ чортяка‚ приготував мені на десерт те‚ з чого мав би почати. Він винувато кліпав очима‚ а насправді тихенько тішився своїм бездоганним ударом у сонячне сплетіння. Я довго не міг перевести подих.

Приходько вже сміливіше дістав із моєї коробки сигарету‚ жадібно затягся і‚ пихнувши димом майже мені в лице‚ сказав:

– Ось так.

– Я мушу зустрітися з Чоломбитьком.

– Нема проблем‚ ти ж його знаєш. Тим більше‚ що й він хоче поговорити з тобою.

– Я ніколи не був у нього в майстерні.

– Це на Андріївському узвозі.

– Гадаєш‚ він зараз там?

– Це ж художник‚ а не поет‚ – сказав Приходько. – Де б йому іще бути.

– То чого ж ми тут сидимо?