Текст книги "Ключ"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

3

Симпатичний чоловік з невеличким шрамом на вилиці‚ віку Ісуса Христа‚ упевнено перетнув залу кав’ярні і підійшов до столика‚ за яким сиділа молодша від нього років на п’ять жінка.

Вона вдивлялася у денце чашки‚ наче сама собі ворожила на кавовій гущі‚ і чоловік спитав з геніальною простотою:

– Шампанського вип’ємо?

Вона звела на нього тернові очі – не чорні‚ як співається в пісні‚ а кольору ще недостиглого терну із синіми і зеленими переливами. У неї були зовсім білі губи‚ наведені білою помадою‚ і білі перламутрові тіні аж до тонесеньких брів: так досягається разючий ефект очей.

– Вип’ємо‚ – так само просто сказала вона.

Я взяв шампанське і під ревнивим поглядом Катрусі налив два келихи.

– Ох‚ як усім цікаво‚ – сказала моя чарівна візаві.

– Головне… – гіркаво солодкий запах французьких парфу мів завжди мене хвилював‚ – bien faire et laisser dire [4]4
  bien faire et laisser dire – Робити добре і не зважати на те, що говорять (франц.).


[Закрыть]. – Bien ou rien [5]5
  Bien ou rien – Добре або ніяк (франц.).


[Закрыть]‚ – сказала вона.

– О‚ Боже‚ хоч негайно у ліжко.

– Ви не схожий на сексуального маніяка. Інакше я не погодилася б з вами пити шампанське.

– Бачте…

– Оксана. Можете називати мене Саною.

– Бачте‚ Сано‚ цих навіженців розпізнають‚ коли вже запізно.

– На жаль‚ так‚ – сказала вона. – Але це не про мене.

– Ви добрий психолог?

– Ні‚ поганенький сексопатолог.

У мене шампанське ледь не пішло носом.

– Ви здивовані? – спитала вона.

– Я думав‚ це чоловіча професія.

– Чоловіки якраз мало у цьому тямлять.

Чесно кажучи‚ я трохи розгубився. Наскочив чорт на відьму і не з того краю почав. Але й відступати було не з руки.

– Тепер мені зрозуміло‚ чому ви так легко погодилися зі мною випити.

– Чому?

– Професійна цікавість. Адже з красивою жінкою не так легко познайомитись.

– Не вгадали. Просто я бачу‚ що у вас є на те серйозна причина.

Тому ви й підійшли без комплексів. Хіба ні?

– Ваша взяла‚ – сказав я. – Причина справді серйозна. Того вечора‚ коли я вперше вас побачив‚ ми сиділи втрьох он за тим столом‚ пам’ятаєте?

Вона запалила сигарету і з цікавістю дивилася на мене.

Цівочка диму соталася з поміж її загострених пальців, які ледь помітно тремтіли.

– Потім десь уже під кінець до нас приєдналося ще двоє. Ви їх не пригадуєте?

– Ні. Я запам’ятала тільки вас. І то en qros [6]6
  en qros – У загальних рисах (франц.).


[Закрыть]. – Я розумію‚ що це не був coup de foudre [7]7
  coup de foudre – Удар грому, що в переносному сенсі означає кохання з першого погляду (франц.).


[Закрыть]‚ – сказав я‚ дивлячись їй глибоко в очі. – Але мені приємно‚ якщо це так. І все таки дуже хотілося б‚ Сано‚ аби ви згадали тих хлопців. Ну‚ може‚ одяг‚ якась дрібничка… жест‚ годинник на руці.

– Ви що – з міліції? Ніколи не повірю‚ – сказала вона.

– Я не знаю‚ який ви сексопатолог‚ але психолог‚ справді‚ непоганий. Я не з міліції‚ Сано.

– Щось сталося?

– Поки що не знаю. Але цілком можливо.

– Ще пам’ятаю того… на Чапаєва схожий. І потім… якщо ті двоє прийшли під кінець‚ то‚ напевно‚ мене вже не було. – І це можливо. Річ у тім‚ Сано‚ що тут є і ваша вина.

– Моя?

– Так. Коли ви пішли‚ я вже не бачив‚ що діялося навколо. Я просто осліп.

– Не перебільшуйте.

– Це правда.

– Якщо це правда‚ – сказала вона‚ – то я спокутую свій гріх.

Що я повинна зробити?

Я зміряв її очима‚ ніби прикидаючи‚ що вона може зробити.

– Не тепер‚ – сказала вона.

– Що не тепер?

– Те‚ про що ви подумали. І щоб спокутувати гріх‚ треба знати міру своєї вини. Що власне сталося?

– Щез один чоловік‚ – сказав я.

Вона вся стислася і ледве не розхлюпала вино зі свого келиха.

Я знав‚ що Сана теж шукає якогось чоловіка‚ і знав‚ що йдеться тут про різних людей. Її реакція на мої слова була природною.

– Як… щез? – спитала вона.

– Так‚ як це трапляється завжди: був чоловік – і нема.

Що я ще міг сказати? Хіба те‚ що трапилося зовсім не так‚ як завжди‚ навпаки‚ сталося щось дике й химерне‚ що можна було пояснювати лише кволими здогадами та припущеннями. Адже той чоловік‚ який дав мені ключ від квартири‚ не з’явився ні через тиждень‚ ні через місяць. Ось уже лютий минув‚ а від нього ні звістки‚ ні звуку‚ ніякого знаку немає від нього‚ і цю невідомість – кажи не кажи – нікому збоку не осягнути‚ цю ваготу несе на собі тільки той‚ хто кожною клітиною тіла чує порожнечу чужого житла‚ таку німу порожнечу‚ хоч криком кричи: нема! Легше було б‚ аби знав чоловіка‚ тоді ще можна щось міркувати і з кимось радитись‚ а то ж геть безглузде становище: я не знав навіть його імені‚ не спитав тоді‚ бо й незручно було‚ адже виходило так‚ що ми вже знайомі‚ не даватиме ж тобі ключ від своєї оселі перший ліпший зустрічний‚ та тепер я не міг згадати його бодай en qros‚ як каже моя загадкова візаві.

Ось чому я знов зачастив до «Трьох поросят»‚ маючи надію що небудь дізнатися про того чоловіка‚ та ще більшою несподіванкою стало для мене те‚ що й Іван Маловічко‚ і Сергій Приходько‚ і Василь Іванович не могли до пуття згадати‚ хто тоді з нами був‚ вони взагалі довго не могли допетрати‚ що я від них хочу‚ шукаючи торішнього снігу. Тобто вони туманно пам’ятали‚ що було товариство чимале (видно‚ коли я пішов‚ вони ще довго сиділи)‚ був‚ здається‚ Петро Чоломбитько‚ художник‚ авжеж‚ ми ще говорили‚ що можна заночувати в майстерні‚ був‚ начебто‚ Степан Маківка‚ отой з філармонії‚ потім підійшов Бен‚ ну ти ж Бена‚ напевно‚ знаєш… Ще б мені Бена не знати. Я по знайомився з ним випадково п’ятнадцять років тому‚ коли був ще студентом‚ тоді ми в ресторані «Метро» завелися через якусь фіфочку‚ і я хотів начистити писка цьому здорованеві‚ я тоді так упився‚ що розмовляв мертвою латиною‚ а він‚ цей бугай‚ раптом позадкував переді мною і давай миритися: чого ти‚ мовляв‚ гарячкуєш‚ ну наб’єш мене‚ розквасиш пику‚ а що далі? – чи не ліпше нам взяти пляшчину й поїхати до мене‚ адже ресторан уже зачиняється‚ а ми посидимо ще по людському й станемо друзями.

Я так отетерів від його щирості‚ що за хвилину ми вже мчали в таксі на Святошин‚ а коли зайшли в його квартиру‚ то мені відібрало й мертву латину‚ і рідну. Всенька стіна була завішана спортовими медалями‚ бо той‚ кому я так поривався начистити писка‚ виявився чемпіоном Європи з боксу Віталієм Бендаловським.

Отож я добре знав і Бена‚ і художника Чоломбитька‚ і баяніста Маківку‚ але вся біда в тім‚ що ніхто не міг пригадати чоловіка‚ який дав мені ключ. По перше‚ я пізно кинувся його шукати‚ бо гадав‚ що він ось ось таки з’явиться‚ і той вечір у всіх майже звітрився з пам’яті (адже знаменним він був тільки для мене). А по друге‚ ми були сам на сам‚ коли я взяв отой ключ.

Квартира № 13 на колишній Бульйонній також нікому ні про що не нагадувала.

Нічого путнього не могла підказати й Катруся‚ хоч знала усіх завсідників‚ але ж «побійся Бога‚ хіба я стежу‚ хто там до кого підходить?» Та все таки це вона наштовхнула мене на думку підійти до Сани («Може‚ ви шукаєте одного й того ж чоловіка?»)‚ і ось ми сидимо‚ п’ємо шампанське‚ і я відчуваю‚ як дедалі тісніше сплітаються наші погляди‚ як хмелію я не від шампанського‚ а від парфумів‚ що всотали у себе і запах її тіла.

Це схоже на якийсь дуже солодкий експеримент‚ що вона проводить зі мною відповідно до свого професійного досвіду.

Я стаю покірним телятком і навіть погоджуюся випити кави‚ бо вона поворожить мені на гущі‚ – все одно почуття тривоги переслідує мене вже давно. Вона вдивляється на денце чашечки і каже‚ що наді мною висить фатальний Сатурн‚ що я народився під цією планетою‚ а в таких людей невеселі проблеми і навіть ідеї скорботні. Вони‚ ці люди‚ усіх підозрюють‚ у тому числі й себе. Цим людям треба жити‚ каже вона‚ на природі‚ на вогких берегах озер. А якщо конкретніше‚ то мені випадає циганський варіант‚ тобто випадає дорога‚ і Сана бачить на цій дорозі небезпечну жінку.

– А я спатиму з нею? – я вже прикидаюся її гіперсексуальним пацієнтом‚ бо згоден бути сатиром і маніяком‚ аби лиш лікувала мене вона.

– Це залежить від вас. А чому ви про це запитуєте?

– Бо якщо це так‚ то я хотів би‚ щоб тією жінкою була ти‚ – переходжу на «ти»‚ адже я пацієнт навіженець.

Терен в її очах темніє і стає таким‚ як у пісні.

– Звільнися‚ – так само фамільярно каже вона своєму пацієнтові. – Розкажи‚ що тебе непокоїть‚ і тобі стане легше. І я розповідаю їй усе: і про ключ‚ і про квартиру‚ і про те‚ що ось уже минула зима‚ а від того чоловіка ні слуху ні духу. Я живу серед тіней на темному роздоріжжі і не можу звідти нікуди піти.

Я просто вдивляюся в темряву‚ яка лякає мене‚ але не можу врятуватися втечею.

Вона не втішає мене‚ не каже‚ що моя тривога даремна‚ як це роблять лікарі психіатри. Вона каже:

– Щось трапилося. Не знаю тільки‚ чи до того‚ як тобі дали ключ‚ чи після‚ але щось трапилося.

– Так. І я постійно чую це «щось». Воно не полишає мене ні на хвилину. – Я роблюся зовсім сентиментальним із Саною‚ хоч розумію‚ що вродливі жінки цього не люблять. Але я стаю патологічно сентиментальним і кажу їй таке‚ у чому не зізнаюся нікому:

– Сано‚ – кажу я. – У мене часто паморочиться в голові.

Після однієї бійки я дістав струс мозку‚ й іноді находить таке запаморочення‚ що я ледве стою на ногах.

– Скільки це триває?

– Потім воно минулося. І ось тепер знов… Я не можу вранці схопитися з ліжка.

– Не треба різко схоплюватися з ліжка‚ – каже вона. – Цього не варто робити навіть тоді‚ якщо у тебе все гаразд.

Я глибоко увійшов у роль її навіженого пацієнта: побачив себе із нею у тому ліжку‚ побачив великі тернові очі‚ що розширюються від ляку‚ і відчув судому в її тендітному тілі. Але я її не душив‚ не завдавав найменшого болю‚ а тільки жадібно злизував білу помаду із білих губів‚ і солодка судома переда валася вже мені.

– Ти можеш це вилікувати? – спитав я.

– Тобі треба приймати ноотропіл‚ – вона вдала‚ що не розуміє мене. – А вилікувати… ні. Якщо мова про оте «щось»‚ то позбутися його ти можеш лише самотужки.

– Сано…

– Мені пора йти. Дякую за шампанське – це було найхмільніше вино з усіх‚ які мені доводилося пити.

– Сано…

Вона підвелася. Вона залишала нещасного маніяка на кульмінаційному моменті‚ переходячи межі жорстокості і лікарського етикету.

– Не йди‚ – попросив я.

Вона ступила крок‚ потім пристояла і раптом сказала:

– Ми часто шукаємо не тих і не там. Au revoir [8]8
  Au revoir – До побачення (франц.).


[Закрыть]. І ґраційно пішла до виходу‚ знаючи‚ що я не зводжу очей з її ніг, – можна було збожеволіти‚ як їй пасував високий каблучок.

Останні Санині слова ще довго відлунювали у мені‚ навіть не так слова‚ як сам голос – чистий місячний голос‚ та раптом я скинувся від раптової думки: «А й справді‚ хіба ти певен‚ що той‚ хто дав тобі ключ‚ сидів з тобою за одним столом?»

Мені аж моторошно стало. Я викурив ще сигарету і теж покинув «Трьох поросят».

4

Але тепер я приходив сюди майже щовечора. Приходив‚ як злочинець‚ котрого тягне на місце злочину‚ чи‚ може‚ як маніяк‚ що вистежує жертву. Мені тяжко працювалося у тій‚ невідомо чиїй‚ оселі‚ мені там не сиділося‚ адже це вже нагадувало полон‚ якийсь неймовірний полон‚ коли над тобою ніхто не чинив свавілля‚ навпаки‚ тобі зробили добро‚ та‚ бач‚ примкнули тим ключиком у лабіринті постійних тривог. Саме тому‚ що ніхто силоміць не кидав мене до цієї в’язниці НЕСПОКОЮ‚ я не міг звідси піти доти‚ поки не знайду чоловіка‚ що з доброго наміру (я вірив у це) дав мені ключ‚ а потім‚ напевно‚ потрапив у біду і так ненароком завдав мені гризоти. Я житиму в цьому полоні‚ поки все не з’ясується‚ інакше ніколи не знайду собі спокою.

Так само‚ як до тієї квартири‚ я був прикутий до «Трьох поросят»‚ у яких шукав сліду мого благодійника‚ адже він мусив лишитися там‚ його слід‚ мусила лишитися якщо не аріаднина нитка‚ то бодай якась павутина‚ за яку я рано чи пізно зможу вхопитися. І я йшов до «Трьох поросят»‚ де так само‚ як і в порожнечі «моєї» квартири‚ витав дух біди‚ та мені вже не треба було уникати його‚ того духу‚ не треба було боятися‚ що біду можна підхопити, як нежить‚ адже інфікованому будь якою хворобою вже не варто остерігатися її мікробів. До того ж тут‚ у «Трьох поросятах»‚ іноді можна було зустріти чудового лікаря психіатра‚ хоч усім відомо‚ що це той рідкісний тип лікарів‚ котрі найдужче піддаються хворобам своїх пацієнтів. Бо вони‚ ті хвороби‚ не мають своїх мікробів‚ ніхто не знає тих потаємних шляхів‚ якими вони проникають до своєї жертви. Не відає цього і Сана; либонь‚ лише надмірністю андрогенів [9]9
  андрогени – Чоловічі статеві гормони (мед.).


[Закрыть]вона може пояс нити‚ чому я‚ зустрівшись із нею вдруге‚ знову сказав‚ що хочу спати з тією небезпечною жінкою‚ котра стане мені на дорозі.

– Я хочу‚ Сано‚ щоб нею була ти‚ – сказав я‚ адже спілкування із лікарем вимагало виняткової щирості.

– Мені приємно‚ що ти так хочеш‚ – мовила Сана. – Але тепер я боюся просити того‚ що хочу я.

Ми знову надовго примовкли‚ я обережно голубив її слова у собі‚ переставляв їх місцями‚ підворушував‚ мов жарок у багатті.

– Не бійся‚ – попросив я.

– Я хочу… Я хочу подивитися на ту квартиру.

– Нема проблем.

– Ти не зрозумів мене. Я хочу зараз‚ – сказала Сана.

Ми вийшли надвір і рушили вбік Рогнідинської. Ще стояли ті дні‚ які березень позичив у лютого‚ – на вечір брали морози.

Сана мерзлякувато повела плечима і взяла мене під руку‚ її коротенька лисяча шубка тепер зігрівала нас обох‚ та замість того‚ щоб хвилюватися цією близькістю‚ я відчув іншу тривогу. А коли ми завернули у скверик‚ то уповільнив крок: раптом здалося‚ що це вона веде мене до цього будинку. У ліфті я навіть витримав паузу – чи не натисне Сана кнопку третього поверху? Але ні‚ вона була з тих жінок‚ які не лізуть поперед батька в пекло.

Я дістав ключ і‚ перш ніж стромити його в замкову щілину‚ багатозначно подивився на Сану. Вона була незворушна. У коридорі зняв із неї лисицю і повісив на вішалку‚ як свій мисливський трофей.

– Тут так тепло‚ – сказала вона.

Порипуючи старим дубовим паркетом‚ ми перетнули одну кімнату‚ другу‚ потім зайшли на кухню. Сана здригнулася‚ коли раптово загримів холодильник.

– Не так уже й порожньо‚ – сказала вона і позирнула на стінку‚ де висів телефон. – О…

– Він не працює. І схоже‚ давно. Якби телефон працював‚ то все було б набагато простіше.

– Що ти маєш на увазі?

– Хтось би давно подзвонив. Якщо не він сам‚ то хтось із його знайомих‚ і можна було б дещо спитати.

– Логічно‚ – сказала Сана. – А щоб подзвонити на АТС‚ ти не знаєш номера цього телефону.

– Мені здається‚ що він просто давно не оплачувався‚ через те його відімкнули. Номер можна дізнатися за адресою.

– То в чому ж річ? – звела вона свої безтямно тонкі брови.

– Річ у тому‚ що господар не просив мене стромляти носа ні в його телефон‚ ні в розетку. І потім я взагалі не знаю‚ чи це його власна квартира‚ чи наймана.

– Але ж людину спіткала біда. Як вона може про щось тебе попросити?

– Біда? Хтозна… До того ж цілком можливо‚ що офіційні розшуки тільки нашкодять чоловікові. Може‚ він од когось переховується. Може‚ йому так зручно‚ щоб тут хтось жив‚ а він тим часом…

– Сумніваюся‚ – сказала Сана. – Це тобі зручна така версія.

Зручна до тих пір‚ поки тебе не турбують.

– Твоя правда. Але приблизна. Чогось вип’ємо?

– Тільки не шампанського. А то я можу втратити самовладання.

Я відкоркував пляшку білого мартіні‚ і ми примостилися на дивані‚ який нагадував напіврозгорнуту книжку. Столика тут не було‚ ми тримали склянки в руках‚ і вони застерігали нас від необачних рухів. – Є ще поштова скринька‚ – сказала Сана. – Ти зазираєш у неї?

– Нічого‚ окрім газети «РІО» та запрошень поремонтувати телевізор. Але ж сама бачиш: тут телевізора нема.

– Можу тобі подарувати‚ – без тіні усмішки сказала Сана. – Я казково багата людина.

– Дякую‚ я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?

– Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.

Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина.

Я зрозумів‚ що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ‚ і я знову злегенька натис на її вразливе місце.

– Ти розкажеш мені? – спитав я.

– Про що?

– Про те‚ кого ти шукаєш. – Це ще був не садизм‚ але вже легка форма алголагнії [10]10
  алголагні – Сексуальне задоволення від болю, завданого партнером (мед.).


[Закрыть]. – «Шукаю» – трохи не те слово. Цілком можливо‚ що шукають мене‚ а я тільки випереджаю події. – Вона поставила склянку на підлогу і взяла сигарету. Біла помада не лишала слідів ні на склянці‚ ні на фільтрі.

– Ти дуже хочеш знати?

– Я хочу знати про тебе все. Якщо ти та небезпечна жінка‚ то не маєш права від мене нічого приховувати.

– Bien [11]11
  Bien – Добре (франц.).


[Закрыть]‚ – сказала вона і‚ ніби приймаючи мою гру‚ також стала натискати на мої больові місця. – Небезпечна жінка – це не тривіальний вислів із ворожбитського лексикону. Одного разу я закохалася‚ – вона стромила мені першу терапевтичну голку. – Навіть не знаю‚ як він затесався до «Трьох поросят»‚ але ми зустрілися саме там. Випадково‚ звичайно. Пізніше ми туди не заходили‚ він водив мене по розкішних нічних клубах‚ по казино, і дуже тішився‚ коли ми програвали тисячу другу‚ адже натомість‚ казав він‚ нам таланить у коханні. Щоправда‚ зустрічалися ми рідко‚ – Сана не підводила на мене очей і свої голочки стромляла‚ можна сказати‚ наосліп. – Він десь надовго зникав і ніколи не розповідав мені про свою роботу. Так‚ тривалі відрядження‚ казав він. А одного разу запропонував – ні‚ він вимагав‚ щоб я покинула свою роботу і сиділа вдома‚ чекаючи його дзвінків і повернень. За це я тобі платитиму щомісяця стільки‚ що ти не заробиш за рік‚ казав він‚ та якщо я подзвоню тобі здалеку‚ особливо вночі‚ і не застану вдома‚ тоді… я не знаю що з тобою зроблю. Хтозна‚ чим би закінчилися його домагання‚ та все повернулось інакше. Одного разу він подзвонив і сказав‚ що вже в Києві‚ треба негайно зустрітися‚ і щоб я хапала таксі і їхала не до «Чикаго»‚ не до «Фламінго»‚ а до «Трьох поросят»‚ так так‚ саме туди‚ де ми вперше зустрілися. Дорога кожна секунда. Я так і зробила‚ але в «Трьох поросятах» його не було. Я собі щось там замовила‚ сіла і стала чекати. Думала‚ він ось ось з’явиться і скаже: вибач‚ я був такий дурень… Чи‚ може‚ щось інше‚ не знаю‚ але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.

Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю – був спокійний і холодний‚ як крига. Тієї хвилини мені‚ як ніколи‚ ішло на душу це холодне біле вино. І те‚ що відбувалося далі‚ я намагався сприймати (і це мені вдавалося) ніби далеку чужу історію‚ яка відбулася не з нею‚ а з кимось іншим.

Він таки прийшов до «Трьох поросят»‚ прийшов і вимучено їй усміхнувся‚ але усмішка та була страшною на блідому‚ як смерть‚ обличчі; він сів навпроти‚ та сумку‚ з якою прийшов‚ – звичайнісіньку спортивну сумку – ногою підсунув до Сани і попросив заховати в надійному місці‚ бо він поспішає‚ він так поспішає‚ що навіть не в змозі її поцілувати‚ хоча невідомо‚ коли вони знов побачаться. Він попросив за ним не виходити і поволі рушив до дверей‚ та видно було‚ що заледве стримує крок.

Ту спортивну сумку Сана відкрила вдома‚ і їй стало млосно.

Там було стільки доларів‚ що вона боялася їх лічити. Того ж вечора «ТСН» передала‚ що на Прорізній з вогнепальної зброї убито бізнесмена. Як завжди‚ ніяких подробиць в інтересах слідства.

– У мене відразу тенькнуло серце‚ – сказала вона. – І не тому‚ що від «Трьох поросят» до Прорізної палицею кинути. І не через гроші. Я просто згадала‚ як він виходив… Згадала його ходу… Спину… Я вже тоді відчувала‚ що бачу його востаннє.

Слідом за ним ступала смерть.

Сана притихла‚ очі її потемніли‚ бо‚ мабуть‚ знов побачила‚ як ішов од неї той чоловік і як у його сліди ступала костомаха.

Важка тиша щільно облягла порожнечу кімнати. Вона була як граніт‚ ця тиша. Раптовий гуркіт старезного ліфта розбився об неї‚ як скло.

– Може‚ ти собі навіяла? – сказав я. – Може‚ він потрапив за ґрати?

Вона глянула на мене‚ як на дитину.

– Про що ти кажеш? Такі люди й за ґратами п’ють мартіні і розмовляють по стільниковому телефону. Але… як це кажуть криміналісти… Немає тіла – немає смерті. У всякому разі для мене.

– Ти дуже довірлива‚ Сано.

– Занадто. Бо я хочу‚ аби ти знав‚ у чому моя небезпечність.

Та якщо тобі це неприємно‚ вважай‚ що я все вигадала.

– Коли я кажу про довірливість‚ то маю на увазі…

– Кримінальні гроші? Я заробила їх у найчесніший спосіб.

Бо після того‚ як усе це сталося‚ справді не порушувала угоди. Я більше року майже не виходила з дому. А щодо… пояса вірності‚ то не зняла його й досі. Ти не уявляєш‚ як він мене тисне.

Якраз це я уявляв непогано. Як і ту скляну стіну‚ що виросла поміж нами.

– Якби він з’явився‚ я б звільнилася і від пояса‚ і від грошей.

Але віриться мало… Раніше я ще всяке думала. Може‚ й справді навіяла? Та не було в кого навіть спитати. Я раптом зрозуміла‚ що зовсім нічого не знаю про цю людину. Нічогісінько. Такий‚ бач‚ світ настав: живемо з людьми і не знаємо‚ хто вони. Спимо з ними‚ оселяємося в їхніх квартирах‚ – кинула вона камінець у мій город‚ – а потім… Хіба це нормально?

Що я міг відповісти? Хіба те‚ що бажання спати з такою жінкою‚ як вона‚ – це абсолютно нормально. Та цього разу я змовчав – не моє тут мололося.

– Немає тіла – немає смерті‚ – повторила вона. – Часом ввижається‚ що мене шукають‚ що ось і зараз подзвонять у ці двері… у двері невідомо чиєї квартири.

– Сано‚ облиш. У мене і так повна голова химер. Знаєш‚ про що я думав‚ коли ми сюди йшли?

– Знаю. Про те‚ що я тут уже була‚ що довкола тебе затіяно якусь змову. Але все набагато простіше. Зараз ти ляжеш спати‚ а взавтра дізнаєшся‚ хто є власником цієї квартири. Це ж не так складно‚ хіба ні?

Вона вийшла в коридор і зняла з вішалки мій трофей‚ дозволивши мисливцеві невдасі тільки його потримати.

– Я сама спіймаю таксі‚ – сказала вона.

– Сано…

– Не сумуй. Можливо‚ мені ще тяжче. Адже тоді‚ коли я вперше тебе побачила… – вона примовкла на мить і раптом сказала: – То таки був coup de foudre.

Загримів ліфт‚ і той гуркіт розбився об ґранітну тишу‚ як скло.