Текст книги "Елементал"

Автор книги: Василь Шкляр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

– Як доїхали?

– Доїхав, – сказав я.

Ми сіли у затишній віталенці біля такого столу, до якого не доскочив би жоден «Royal», але Русланбек Ахметович ні до чого не доторкнувся.

– Ви не зважайте на мене, – сказав він. – Я, чесно зізнаюся, трохи хвилююся. Ця дівчинка дуже дорога для нас.

Ще б пак, подумав я, тільки мені одному обіцяно півмільйона франків.

– Це треба було зробити давно, – він дивився на мене так, ніби просив вибачення. – Не знаю, про що вони думали раніше. Ви… Як мені краще вас називати?

– Ґренуй [28]28
  Grenouill – жаба ( фр.).


[Закрыть],– сказав я.

– Як?

– Ґре-нуй!

– Гарно. Дуже милозвучне ім’я. Так от, пане Ґренуй, не знаю, як можна було таку дитину досі тримати… там.

– Дитину? – повів я бровою.

– Так, їй дев’ятнадцять років, але вона ще зовсім дитина. Я навіть боюся… гм… як це краще сказати. Я хочу, щоб вона трохи звикла до вас, перш ніж вирушати в такий світ. Хеда вразлива дівчинка…

– Хеда? Її звуть Хеда?

– Хіба ви не знали? – здивувався він.

– Для мене це не має ніякого значення, – сказав я. – Для мене головне, щоб з її голівки не впала жодна волосина. Де вона зараз?

– Ви туди поїдете, пане Ґренуй. Ви поїдете з нашими людьми прямо зараз. Місце надійне. Я хочу, щоб ви там побули, поки… Ви вже знаєте, коли буде літак?

– Днями, – сказав я.

– Чудово! Хеда трохи звикне до вас. Вона про все знає. А я триматиму з вами зв’язок через Мусу.

Він знов простягнув мені обидві руки: ох, ця східна солодкава чемність.

Мусою виявився той кам’янолиций хлоп, що зустрів мене біля входу. Я сів на заднє сидіння «сімки», а він поруч із водієм, і вони якось чудно перезирнулися. Я був певен, що обидва ревнують мене. Не до Хеди, звичайно, а до того завдання, яке випало мені, а не їм. «Муса… Муса, – подумав я. – Нещасливе твоє ім’я».

Мусою звали й охоронця Джохара Дудаєва, котрий після трагедії біля села Рошни-Чу супроводжував дружину генерала під час її спроби пробратися до Туреччини.

Тим часом шеф ФСК Михаїл Барсуков продовжував щодня термосувати Опергрупу контррозвідки в Чечні:

– Козли! Довбойоби! За весь час ви зловили одного тракториста [29]29
  Насправді в Лефортово тоді посадили рідного брата Дудаєва, котрий був водієм автобуса.


[Закрыть], та й той виявився п’ятиюрідним братом! Де Алла Дудаєва? Де Овлур [30]30
  Старший син Джохара, котрий воює і досі.


[Закрыть]? Де все їхнє кодло? Без них ми ніколи ні про що не дізнаємося! Розжену всіх к йобаній матері!

Нарешті, удача. Аллу Дудаєву з Мусою вистежили в Нальчику і там схопили. Мусу спровадили в Лефортово, а дружину генерала сховали в підмосковному особняку під вартою. В Росії готувалися чергові президентські вибори і нові сенсаційні заяви.

Проте сталася зовсім непередбачувана подія: група невідомих викрала Аллу Дудаєву і вивезла в невідомому напрямку. Після того один із відділів ФСК було розігнано, а слід генералової дружини втрачено назавжди.

Щоправда, в Чеченії згодом з’явилася відеокасета, яку навіть показали по телебаченню, – на ній Алла Федорівна звернулася до народу з проханням поставитися з розумінням до того, що вона зустріла людину, дуже схожу на Джохара, і хоче вийти заміж. Однак хто цьому повірить у час цифрових війн та касетних містифікацій?

Сонце вже потонуло за щербаті гори, коли наша «сімка» звернула в лісову прогалину і зупинилася. Далі треба було йти пішки.

Ми перетнули неглибоку ущелину, потім зіп’ялися на схил гори, порослий горішником, і нарешті у фіолетовому присмерку побачили лісничівку: двоповерховий дерев’яний будинок з невеличкими прибудовами, порожня загорода для овець.

Муса неголосно свиснув, сказав:

– Вони що там – поснули всі?

Ми наддали кроку, та раптом повгрузали в землю. На стежці лежав великий чорний собацюра, який і вухом не повів у наш бік. Він був мертвий.

Муса побіг. Ми з водієм кинулися вслід за ним. Я здогадався, що сталося, але ще не хотілося вірити. Муса на ходу вихопив десь із пазухи «пса» [31]31
  Пістолет Стєчкіна.


[Закрыть]і ногою відчинив вхідні двері. Тепер можна було не поспішати: уже трохи далі від порога навзнак лежав молодий хлопчина із здивованим обличчям, а калюжа крови під ним у присмерку теж видавалася фіолетовою.

Ще один труп звисав головою із крутих сходів, що вели на другий поверх. Тільки щетина на його щоках, мабуть, іще жила й продовжувала рости.

Поки Муса дивився на нього, я перескочив труп і вже був нагорі. У темному коридорчику між двома горішніми кімнатами долілиць лежала жінка в чорній жалобній хустині, наче оплакувала мертвих. Я вже без жодних пересторог відчинив двері до однієї кімнати, потім до другої. Ні там, ні там не було нікого. Крізь пройми дверей до коридорчика впливло фіолетове світло, я нахилився над жінкою і перевернув її обличчям догори. Тіло її ще не ствердло, але вже захололо.

Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч, – він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.

Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.

– Саїде, – звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований. – Що я скажу твоїй матері?

Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.

– Не розумію… Нічого не розумію, – уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою. – Це справа рук фіскалів [32]32
  Від ФСК.


[Закрыть]. Але ж навіщо така жорстокість? Боже…

– Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося, – сказав Муса.

– Кого це – своїх? – скинувся Русланбек. – Кого ти маєш на увазі?

– Чеченців, не нас же із вами.

– Я думаю, що це зробили кацапчі [33]33
  Різуни ( тюрк.).


[Закрыть]. Чеченці викрали б її без крові,– сказав Русланбек. – І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так… – Він знову схилив голову. – Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?

– Тому я й кажу, що тут замішані свої,– стояв на своєму Муса. – За гроші дехто піде на все.

– Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу, – сказав Русланбек. – Це неможливо.

– Можливо, – вперся Муса. – Справа тільки в сумі.

– Ти що, справді не віриш чинхойцям?

– Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.

– Ну, годі,– не сприйняв Русланбек його лестощів. – Залиш нас удвох, поговоримо потім.

Муса ледь помітно вклонився і вийшов.

– Нічого не розумію… – Русланбек подивився на мене. – Ви щось можете сказати з цього приводу?

– Тільки те, що Хеду треба знайти.

– Де? – зробив він рачині очі. – У Таїланді [34]34
  До Таїланду еміґрував молодший син Джохара Дудаєва.


[Закрыть]чи в Москві?

– Не має значення, – сказав я. – Земля маленька.

– І що ви пропонуєте?

– Поки що я чекаю ваших пропозицій.

– Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися. – І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув. – Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…

– Не бійтеся. Я сам не поїду.

– На що ви сподіваєтеся?

– На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?

Русланбек знітився. Потім сказав:

– Ви стороння людина, пане… пане…

– Ґренуй, – підказав я.

– Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою. Люди змінюють не тільки свої обличчя пластичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…

– Але з того й почнемо, – сказав я.

– З чого?

– Ви зробите мені паспорт.

– Який паспорт?

– Громадянина Росії. Інґушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?

– І що далі?

– Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується. Якщо ви дуже захочете – дуже-дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу». Домовились?

– Ви шайтан, пане Ґренуй, – сказав він. – Але я вам теж не який-небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інґушетія. Виданий у паспортному столі.

– Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану «Рояль».

Ресторан уже зачинявся – було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсідатися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку «Ахтамару», того-сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.

– Ну ви й вечеряєте, – сказала франзоля. – Я думала, що вас затримали без документів.

– А що, у вас комендантська година?

– Майже. – Вона знов накинула на дверні ручки скобу.

– Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? – я показав на пакунок.

– Ну що ви, я ж на роботі.

– Думаєте, хтось приб’ється вночі?

– Не думаю, але я тут не сама.

– Рито, – сказав я, зчитуючи її ім’я з беджика-візитівки на схвильованих грудях. – Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.

– Облиште, – сказала вона. – Цього ніколи не було.

Біля кутиків її очей зібралися «гусячі лапки» – Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.

– Я чекатиму на вас, – сказав я і пішов у свій номер.

У «люксі» все було на місці, сюди не заходила навіть прибиральниця. «Сміт і Вессон» спочивав у боковій кишені саквояжа.

Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи, поки живеться. Минуло трохи більше доби, як ти вилузався з літака в аеропорту Махачкали, а здається – місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?

Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки – це все-таки найкращі і найвідкритіші істоти, в чиє єство ти можеш проникнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті,– це коли в Конґо біля Мвенґи повстанці закопали живцем десятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю повій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потрібний. Тамя був ніким.

Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.

А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав:

– Нема на них Сталіна.

– Нема, – погоджувався я.

– Ти знаєш, що троюрідний брат мого дядька був охоронцем у Сталіна?

– Знаю, – казав я, бо чув про це сотні разів.

– Так от, коли Сталін вистрелив Блюхерові прямо в лице, брат мого дядька, твій дід, Віктор Іванович стояв у Сталіна в кабінеті за шторою. А ти…

А я одного разу сказав:

– Поїду.

Мати дістала з глибини шафи вилинялого носовичка, в кутик якого була зав’язана у вузлик золота монета – миколаївська десятка, єдине, що в неї ще не встигли відібрати, і подала мені. Я знав, що вона довго заощаджувала на ту монету, поки купила її у циганів ще за тих часів, бо все життя мріяла вставити зуби, але знав я і те, що вона вже ніколи їх не вставить, і тому взяв ту монету разом з хустинкою, як ото в наших піснях зразкові дітки беруть у дорогу рушничка або вишиванку.

І як зразкова дитина, я знов пішов у світ незнаними шляхами, але перед тим зупинився у хвіртці й озирнувся. Батько дивився мені услід, обіпершись на мітлу, материними щоками текли безгучні сльози, і тільки Барсик, який сидів поміж них, дивився десь угору на горобців: плював я на тебе з високого неба! пішов ти, – і я повернувся, підняв його за передні лапи і поцілував у вологий писок.

Рік випуску тієї монети якимось дивом виявився колекційним, вона була настільки рідкісною, що за виручені гроші в Одесі мене взяли нелеґально на пароплав, який вирушав до Марселя. Затрамбували в контейнер, де я не задихнувся тільки тому, що мав міцну грудну клітку і волячі легені.

А вже на приймальному пункті Леґіону, коли проходив санвузол, я подумав, що потрапив у космос, бо не вмів тут ні душ увімкнути, ні спустити в унітазі воду. Зате від першого дня ти на всьому готовому, хоч і не знаєш, чи ще візьмуть тебе, чи ні, а двадцять п’ять баксів на добу вже крапає.

Мене взяли: я був добрим плавцем і вмів відповідати на дурні запитання:

– Чого більше у році – днів чи ночей?

– Скільки буде – двічі по два?

– Ви впевнені, що чотири?

– Як звати коханку вашого батька?

Якби я був зовсім із ними щирим, то сказав би Мітла, і вони повірили б. Але в батька мого не було коханок ніколи.

Тож надолужуй, пане Ґренуй! Вона вже йде до тебе, вона беззахисна перед твоїми флюїдами, ти ними майже вселився у неї, в її породисте тіло, яке ти розгорнеш ось на цьому ліжку й увійдеш у нього, як у тісні ворота, що ведуть до життя; я хочу, Ґреную, щоб ти ще пожив, щоб ти ще потішився травневим теплом і цією тишею за вікном, такою глибокою, яка буває тільки вночі,– тому так голосно відлунюють у ній кроки конвою.

А в коридорі кроки майже не чутні, і в двері також ніби миша шкрябнула. Я відчиняю їх, беру її обличчя в долоні, цілую в рот, який відкривається, наче мушля. Ми не гаємо часу на зайві балачки, але й поспіх нам ні до чого: я роздягаю її поволі, вдихаючи запах білизни, а вона заплющує очі, ніби соромиться того, що її трусики зовсім мокрі. Насправді ж вона радіє цьому, як і все живе, що виділяє вологу, радіє, що її ще одна стулена мушля готова задовольнити спрагу. Я беру в рот її налитий сосок, чую, як із нього струмує у мене молоко її бажання, і те молоко напуває у моїй грудній клітці мертвий мінерал, який ось-ось оживе.

– Тільки не в мене… – шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.

Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.

– Ну?.. – Її голос просочується у моє бездум’я. – І коли ж ми з тобою зустрічалися?

– Ти не згадала?

– Я хочу це почути від тебе.

– У попередньому житті,– кажу я. – Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі. Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.

Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.

Хеда. Там, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно-далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непроникній тиші…

Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти – мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій. Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.

– Хто ти? – раптом питає вона.

– Твій друг, – кажу я.

Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.

– Якщо тобі треба, ти можеш іще залишитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.

– Тільки заради тебе, Рито.

Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.

– Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.

– Кого? – запитую я.

– Брехунця, – каже Рита.

І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.

11

– Радий бачити вас, пане… пане…

– Ґренуй, – підказую я.

– Ні,– похитав він головою, – не Ґренуй.

Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».

– Не Ґренуй, – каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проникливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.

Я знизав плечима: ні – то й ні.

– Ви тепер громадянин Інґушетії,– він підводиться і врочисто вручає мені палітурки. – А в нас є всякі імена – від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…

Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй. Але мушу в дечому й заперечити.

– Ну, не зовсім громадянин Інґушетії, і ніякий я тут не ґалґай [35]35
  Самоназва інґушів.


[Закрыть].

– Не кривіть душею, – він доброзичливо посварився на мене пальцем. – Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації – ви його маєте. Але я одного не розумію…

Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?

– Звідки ви знали? – він глянув мені у самі зіниці.

– Що?

– Що її відвезуть до Росії.

– Хеду?

– Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов. Хіба не тому ви попросили цей паспорт?

– Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.

– Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Вибачте, на інґуша ви не схожий.

– Можете називати мене скорочено – Скот. Думаю, вам це більше сподобається. Майже по-англійському.

– Справді, мені чомусь це й на думку не спало, – усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися. – Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.

– Я з вами згоден, тому й попросив цей паспорт. А що, вже є якась інформація?

– Є,– сказав він. – Хеда в Москві. Ці придурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.

– Про що він казав? – спитав я, хоч добре це пам’ятав.

– Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином… Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.

– Чому саме в Америці? – спитав я.

– Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот…тєлов, – він усе-таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно. – Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтівний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підземеллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?

– Шаміля, – сказав я. – Імама Шаміля.

– Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов, – призвичаював він мене до нового прізвища. – Як ви гадаєте – чи в Медіні спочиває прах Шаміля?

Я нічого не відповів, але Русланбекові й не потрібна була моя відповідь. Він просто поринув у пишномовність, за якою не швидко збагнеш, про що йдеться, як каже шеф відділу міжнародних кризових ситуацій. Той був набагато лаконічніший – обвів те Ведено червоним кружечком-нуликом, і до побачення. Мені такий стиль розмови більш до вподоби, інакше я теж міг розповісти, що в Суботові, де начебто похований «п’яний Богдан», також нема його праху, і не тому, що його викинули з могили поляки, а тому, що його ніколи там не ховали. Однак кацапчі Скотєлов не міг цього знати і мовчки лупав на Русланбека баранячими очима.

– Джип, бункер, охорона зі смертників, – вів той далі,– а тим часом генерал їздить на «Ниві» і сидить в халабуді-врем’янці, яка тільки й того, що обвішана зсередини килимами. І ходить, загримований, в охороні Масхадова у гості до росіян, начебто на переговори. Цікаво, правда ж? І його не можуть ніяк вполювати. Вибухає одна машина, друга, всі дороги встелені вибухівками, потім завербований фіскалами шакал потрапляє до генерала навіть у кухарі, а йому хоч би що.

Згадавши кухню, Русланбек підсідає до столика і наливає мені коньяку. Перфектна річ – і натяку на підробку. Тут усе справдешнє: якщо вже коньяк – то коньяк, якщо паспорт – то паспорт. Про фальсифікат і мови нема.

– Більше того, – каже він, – генерал навіть виїздить за кордон, виступає там перед публікою. І тут починаються збіги обставин. Дуже дрібненькі збіги, яких ніхто не помічає. Вони дуже тонкі,– Русланбек так приплющує очі, наче тими щілинками показує, які тонкі ці збіги обставин. – Американці поплескують по плечу генерала і дарують йому супутниковий телефон «Інмарсат». Потім через якийсь час Клінтон, цей симпатичний демократ з незнищенною усмішкою, на весь світ заявляє, що в Чечні ллється марна кров… що там усе можна владнати… дуже малою кров’ю.

– Фігуральний вислів, – вставляю і я словечко, розслабившись після коньяку, який вступає у кров, починаючи ще з язика. Мені хочеться навіть додати, що в цьому світі немає особливих мудреців, котрі б знали істину, і змагання між ними тільки й полягає у фігуральності вислову. Інакше не може й бути у світі, де всі пристають з однаковою готовністю і до думки, що слово – Бог, і до тієї, що слово – полова.

– Ні, це не фігуральний вислів, – каже Русланбек. – Це те, що дало підстави генеральному прокуророві Ічкерії подати на Клінтона в суд. Він звернувся до Міжнародного суду ООН у Гаазі із звинуваченням Клінтона у підбурюванні росіян до кровопролитних дій. Бо скажіть мені, пане Скотєлов, може, ви знаєте: яка це кров маленька, а яка велика? Це що – коньяк, який можна налити у більшу і меншу чарку?

– І якою ж була відповідь із Гааґи? – спитав я, смакуючи разом з коньяком цим чарівним словечком «Гааґа», від якого я просто балдів. Я взагалі дурію від таких назв, як Брюссель, Женева, Ґенуя, де печуть, як франзолі, всілякі міжнародні конвенції, а що вже казати про Гааґу – Га-а-ґу, слово, що само роззявляє тобі рот аж до вух, Гааґу, де, окрім Міжнародного суду ООН, розмістилася ще й Організація непредставлених народів (UNPO) на чолі з найсимпатичнішим мені чоловіком – доктором Майклом ван Вальтом ван Прааґом, генеральним секретарем цієї UNPO – Організації упосліджених націй, одну з яких представляв мій земляк, що супроводжував тушонку до Махачкали, й одну із них представляєте ви, воша [36]36
  Увічливе звертання до старшого чоловіка у чеченців та інґушів.


[Закрыть]Русланбек, – націю, яку не хочуть мати за рівню представлені нації і дивляться на неї з висоти своїх хмарочосів справді наче на вошу.

– Якою була відповідь із Гааґи? – перепитує Русланбек. – Та ніякої. Ото тільки ракетний удар дістав генералову «Ниву».

Він одійшов до вікна, довго мовчав. Він був збіса мудрий, цей Русланбек, член парламенту непредставленого народу. Його напружена спина видавала зрозуміле мені вагання.

– Ви знаєте, де її тримають? – спитав я.

– Ні. Але думаю, що наші люди дізнаються.

– Як мені краще вилетіти до Москви?

– Ви твердо вирішили?

– Я нічого не вирішував. У мене є завдання. Або я його виконую, або заробляю поцілунок смерти [37]37
  Іноземні військовики називають «поцілунком смерти» не стільки загибель, як фатальну помилку, що ставить хрест на кар'єрі.


[Закрыть].

– З одного боку, це добре, що ви не є особою, як вони кажуть, кавказької національности. А з другого…

– Другого боку немає,– сказав я.

– Є. Вчора ви самі могли пересвідчитися. Там, у горах… Одна річ зробити те, про що було домовлено раніше, і зовсім інша – стромляти голову шайтанові в зуби. Ви хочете спокусити долю?

– Це моя професія. Я поїду туди, навіть якщо ви мені забороните.

Він повернувся до мене обличчям.

– Тут справа така: або ви, або хтось. І мені треба знати напевно. Ваша перевага в тому, що в її закордонному паспорті стоїть французька віза. Але, як ви самі розумієте, все ще можна змінити.

Він вийшов до сусідньої кімнати і повернувся з іще одним паспортом, який також подав мені.

Я розгорнув палітурки. На мене дивилося знайоме обличчя, яке я давно вже носив у собі.

– Вона тут також особа не кавказької національности, – сказав я. – І зовсім не Хеда.

– А вона не дуже й схожа на чеченку. Мати ж у неї… Тобто батько…

Він простяг руку, щоб забрати паспорт, але я сказав:

– Ні, він мій, бо тут наша віза. А якщо ви захочете все переграти, то вам все одно знадобиться інший. То як мені краще вилетіти?

– Це не проблема. Можна із Нальчика, можна із Слєпцовська. Але ви мусите тримати контакт із нами. І там також. Я вам запишу телефони.

– Я їх запам’ятаю.

Він недовірливо схилив набік голову.

– Там довгі номери мобільників, чужі для вас імена…

– Це моє хобі,– сказав я. – Довгі номери і чужі імена.

– Непередбачувані витрати ми, звичайно, візьмемо на себе. І ще одне велике прохання. Потрібна абсолютно чиста робота. Без трупів, без крови… Ви мене розумієте?

– Ще б пак.

Ну хто його тут міг зрозуміти краще за мене?

– Дозвольте вам зробити скромний подарунок, пане Русланбек.

Я шурхнув рукою у праву кишеню, потім простягнув йому за східним звичаєм обидві долоні, складені одна до одної. А коли їх розтулив, у його руці опинився мій «Сміт і Вессон».

– Що це?

– Сувенір, – сказав я і майже по-панібратському йому підморгнув.