Текст книги "Кінець світу. Том 1. До…"

Автор книги: Василь Базів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Так що однофамілець німецького екс–канцлера видав на–гора за сто років до того, як його спадкоємець пройнявся непатріотичною любов’ю до Газпрому, – феноменальну сенсацію. Він знайшов піраміди ще й у Китаї!

Та ще які піраміди! Ну зовсім такі, як і все китайське, – надвелетенські. Найбільша з них – втричі вища від великої піраміди Хеопса, тобто має висоту понад 300 метрів. Як і посестри у Ґізі, грані сіанських пірамід точно орієнтовані за сторонами горизонту. Але ці безпрецедентні рукотворні велети ще були розмальовані, як пірамідальні крашанки: північна грань – чорним кольором, східна – зеленим, південна – червоним, західна – білим. А верхівка мала свою, відмінну, барву – жовту.

Нам би хотілося, щоб де жовта, там і блакитна. Однак тутешні зодчі до синього кольору не вдавалися, щоб, можливо, їхні об’єкти не зливалися з небом, що мало, як мені видається, свій технологічний і прагматичний сенс, який випливає із призначення цих будівель. А далі вже йде пряма схожість із гватемальськими аналогами – на поверхні було викладено сходи, щоб можна було вибиратися на вершину.

До речі, китайці, такі відкриті і навіть нав’язливі у пропагуванні своєї минувшини, піраміди ховають від приїжджих. Не пускають туди іноземців, як у часи СРСР не пускали у Дніпропетровськ, і «Дніпро» у Кубку чемпіонів завше мусив грати не на своєму полі.

У Китаю свого «Південьмашу» немає, і виводили їх на завколоземну орбіту ракети, виготовлені українцями на чолі із майбутнім президентом України Леонідом Кучмою. Але от свій «Байконур» у них є. І треба такому статися – він там само, де й піраміди! Тому туди не можна.

Але чого на велетенській території Китаю, який за розмірами є третьою країною у світі після Росії і Канади, ЦК КПК прийняв рішення розмістити свою космонавтику саме тут? Чому їх потягнуло саме сюди, поміж найвищі на планеті пірамідальні шпилі, яких тут – більше сотні?

Є у цьому рішенні партії певний натяк. Пора шукати спільний знаменник – для чого ці найбільші донині на планеті споруди – у північній Африці, в пониззі Тибету, у джунглях Месоамерики?

І тут вистрілює гвинтівка, що висить на гвіздку кількома сторінками вище. Тибетський манускрипт. До речі, це текст, а речові артефакти як у Єгипті, так і у Гватемалі, тобто різного роду зображення – просто тотальна розповідь про якнайдальших наших предтеч, які були, перш за все, космонавтами. Чим давніші людські зображення, тим неодмінніше ці пращури у космічних обладунках. Отака–от закономірність виходить. Щойно археологи видобувають із сивої давнини з–під шару тисячоліть якийсь наочний речовий доказ, та ще й персоналізований, – неодмінно у шлемі, космічному костюмі і за штурвалом не комбайна «Нива», а схожого на нинішні космічного літального апарата.

Авторитетний дослідник В. Тьєд, який займався всіма пірамідами, в тому числі й китайськими, звернув увагу, що останні знаходяться на 34–му градусі північної широти і план їх розташування відповідає плану у Гізі.

А далі – висновок, що випливає за всіма законами формальної логіки, – усі споруди зводили одні й ті ж архітектори і будівельники. І, ясна річ, з однією метою, а саме: унікальні за масштабами і технологічним конструюванням пірамідальні агрегати відігравали роль енергетичних підстанцій, які мусили перебувати у суворо визначених місцях планети Земля, щоб створювати невідомі нам види енергії, яка використовувалася у налагодженні зв’язку між планетами за мільйони миль космічного простору.

Хочу лише наголосити: В. Тьєд і Т. Сирченко – не знали одне одного. Його, правда, ніхто не викрадав. На відміну від медіума з українським прізвищем, він дійшов висновку дослідницьким способом.

І треба ж статися такому збігу, що долина китайських пірамід – це один із найсильніших на планеті вузол ікосаедро–додекаедричної структури планети.

Не так давно, у 1981 році, російські географи М. Гончаров, В. Макаров і В. Морозов висунули феноменальну теорію, суть якої наступна. У центрі ядра Землі знаходиться «живий» кристал, який росте і має форму ікосаедра і додекаедра (20– і 12–гранника), що вкладені один в одного, як «матрьошки». Ця штука – не мало і не багато – утворює енергетичний каркас планети!

Грані цих ребер проектують на поверхню Землі точки аномальної і особливої енергетичної активності типу Бермудського трикутника, а таких «зварйованих» місцин, до речі, не так уже й мало. То ми просто зациклилися на тих Бермудах.

А тепер – найголовніше. Супердревні цивілізації, які були розвинутішими від нас на три чи тридцять голів вище і які вміли, приміром, будувати піраміди, чого нам нині із нашою науково–технічною неврастенією і не снилося, розташовулися саме у цих точках планетарної акупунктури, які протикали ці самі вершини ікосаедра звідтам, із ядра. Із енергетичного епіцентра, де знаходиться одвічно зваблюючий людську фантазію «філософський камінь» – геокристал у центрі розплавленого ядра планети.

Його дія шириться не лише горизонтально по поверхні планети, що тримає його у своєму лоні, а здатна виходити далеко за межі атмосфери.

І чому нефіліми чи атланти, або ще інші, досі невідомі надмудрі предтечі розмістили піраміди саме у тих місцях, де вони стоять, а не в інших? І що там вони нашепотіли Тетяні Сирченко і наділили її здатністю бачити вогненні стовпи, що здіймаються в космос?

І врешті, звичайно ж, феноменальний провидець сучасності Едгар Кейсі не знав про винахід чи гіпотезу російських учених. Але за добрих півстоліття до їхнього проривного відкриття він описав, як вирішувалася енергетична проблема в… Атлантиді.

Атланти були могутньою, як би це сказати, нацією, але без імперських замашок, коли на освоєну галичанами сибірську газову глу спадкоємці Єжова—Берії пробують невтомно і безуспішно посадити всю Європу із її серцевиною, тобто Україною. Не були вони схожими й на королівську сім’ю саудів із кількома тисячами нероб–принців, які впустили на землю Мекки і Медини іновірців–янкі охороняти головний нафтовий резервуар планети, що й розлютило їхнього брата по крові Бен Ладена із відповідними наслідками.

Для атлантів перетворювати вуглероди в енергію – те саме, що для нас нині водяні млини будувати у кожному селі.

Кейсі каже, що вони знали інший вид енергії – енергію «вогненних каменів і магічних кристалів», які володіли немислимою для нас енергетикою і управлялися екстрасенсорикою (психікою людською) та черпалися із того самого силового каркаса Землі, із ікосаедра, із геокристала матінки Землі.

І тут я просто подумав про… Біблію, бо розвивати асоціацію, що виникла, – значить писати окрему книгу. А асоціація така – Всевишній вручив Мойсею Ковчег Заповіту, у якому було сконструйовано джерело неймовірної енергії, що йшла від. кристалів, вмонтованих у цей пристрій із рук Творця, пошуки якого є головним сенсом людства у процесі його нинішнього самоусвідомлення.

Але залишимо на наступний раз запоморочливе осмислення таємничого і страшенно манливого феномену – невідомого виду енергії, у порівнянні з яким наші АЕС і ядерні боєголовки у міжконтинентальних ракетах виробництва Леоніда Кучми – просто сірникові коробки.

Наразі сфокусуємось на хвилі пірамідальній, що спонукає до координат гігантоманії, яка при наочному спогляданні доводить кров до точки кипіння.

Бо коли за дві години льоту із Каїру я приземлююся у Дубаї, майже торкаючись шпилів Джур Халіфа, відчуття переживаєш все–таки земне. Дух перехоплює, але по іншому, коли ліфтом зі швидкістю майже такою, як виведення Гагаріна на орбіту, виводить вас на найвищий оглядовий майданчик, на який за всі тисячі століть піднімалася людина над планетою, стоячи на рукотворній тверді. Джур Халіфа – нинішній світовий рекордсмен найвищої на планеті хати – має вісімсот метрів. Найвища на планеті споруда має нині арабсько–мусульманську прописку у глобальному мегаполісі (раніше лідирували американці), з обвалу цін на нерохумомість у якому розпочалася світова фінансова криза.

Джур Халіфа, щойно зведений, слава Богу, не обвалюється, але злегка хитається. Пташки літають десь внизу, але власноручне мацання металоконструкцій все–таки надає вашим відчуттям хоч і понадземний, але реальний сенс.

Найвища нині на планеті споруда – «хатка» майже кілометр у висоту – не може не захоплювати, але вона не залишає загадок. При оптимальній аналітичній потузі цю модерну велич можна збагнути – як вона була створена. Слава і ще раз слава зодчому ХХІ століття, що підніс наші можливості на таку висоту, але інструментарій цього піднесення цілком доступний нашій невичерпній психіці. Ціною неймовірних вольових зусиль я все–таки піддався на неперевершений екстрім і здолав елемантарний фізичний страх, погодившись сфотографуватися на скляному даху цього модерного вавилона. На вершині Джура Халіфа дух перехоплює, але свідомість можна і не втратити.

Але ось те, що, будучи озброєним потужним біноклем, можна розгледіти звідси, поза межами цієї свідомості. Можна розгледіти, бо йдеться про ще один мійкрорайон сакрального міста, яке ми чомусь назвали Близьким Сходом. Хоча він ще такий далекий від нашого остаточного усвідомлення його космічного призначення. Закуток цей – Ліван, а на території цієї красивої держави кедрів існує така штука, що зветься Баальбек.

Розпочнемо зверху, тобто підемо вниз по хронологічній драбині. Останніми залишили свій слід легендарні римляни, які звели саме тут храм свого головного бога Юпітера. Дивно, правда, чому на цій околиці імперії, а не на одному із семи пагорбів Вічного міста. Це те саме, що мавзолей із калмицьким богом розмістили би не на Красній площі у Москві, а на крайній півночі у Воркуті.

Чому це місце було важливішим для римлян, ніж сам Рим? До речі, вони були не першими, бо перед ними не менш богошукаючі греки, які захопили цю землю після Александра Великого, нарекли це поселення Геліополісом (місто Сонця) і також збудували храм своєму шефу над богами Зевсу.

І уся ота храмово–божественна спадщина, така страшенно давньоантична – все ж у часі ближча до нас, ніж до терміну створення фундаменту, який щораз використовували цивілізації Греції і Риму, котрих Енгельс називав дитинством людства. Бо вважав, що з них ми, європейська цивілізація, народилися.

Використовувати фундамент попередніх віків для нового храму – штука звична. У галицькому селищі Олесько є замок, до якого поляки їздять, як мусульмани до Мекки, бо тут було гніздо численних їхніх королів, яких на правах завгоспа опікував Михайло Хмельницький, син котрого Богдан–Зіновій згодом так дав прикурити цьому монаршому потомству, що при одній згадці про нього єдинокровна шляхта донині здригається.

Але поляки в Олеську збудували свій королівський замок на фундементі вже чисто княжого українського палацу.

Точно так само у Баальбеку – храми на фундаменті, що на тисячі літ старший від цих святилищ – зовсім недавніх, хоча далеко до нашої ери.

Врешті, чого сюди варто завітати саме після пірамід? А тому що твердження про найбільші споруди на землі типу усипальниці Хеопса чи удвічі більших китайських аналогів – то істина не в останній інстанції. Прошу порівняти: якщо кам’яні блоки, з яких наскладали пірамід у Єгипті, важать в середньому по 4–12 тонн, то блоки у фундементі сакральної споруди Баальбека – від 4 до 1100 тонн. Десять метрів довжиною і чотири шириною. У 2–3 рази вищі ці трилітрони від людини.

Ясна річ, сучасна світова будіндустрія, яка будує хмарочоси на кшалт дубайського Джура Халіфа, – то мурашка нікчемна, якби їй поставити завдання споруджувати хатину із таких блоків.

Як їх можна пересувати із неблизької каменеломні? Не те що вирахувати – уявити сучасна людина не в змозі. Однак вона у змозі переконатися, що ці «камінці» вирізалися машинним способом – надточними пилами. Точність і рівність нарізання будматеріалів така, що одну тисячу тонн садовили на другу тисячу тонн і зазор між рядами такий, що просунути 100–доларову купюру неможливо. Мікронно–електоронна точність.

Фахівці кажуть так: у тих предків, або сказати прямо богів, мусила бути така технологія, яка перетворює вагу на нуль. Невагомість. Не у космосі. А на землі. Хоча, це так, припущення, на рівні наших елементарно–мінімальних знань зразка початку третього тисячоліття після Хреста.

А далі – більше. Виявляється, наземні «малята» – піраміди у Гізі – так само на таких же гігантських платформах у порівнянні із їхніми, як уже наводилися цифри, мініатюрними ваговими категоріями.

Різного роду чудасію я сприймаю із різного роду долею здорового глузду, якщо він узагалі доречний у таких випадках. Але для мене, християнина, є, може, єдиний випадок, про який прийнято вживати хоч і заяложену, але фундаментальну фразу – це святе.

Святим є місто між Небом і Землею – Єрусалим. Свята земля, якою ступала нога Живого Бога, у якого я вірю. Бо не вірити, що Ісус Христос – не земного, а божественного походження, може або цілковитий диявол во плоті, або так само викінчена мавпа у людській подобі. Може, це християнський фундаменталізм, але людей, які не вірять у Христа, я за людей не маю. Мавпа. І крапка.

Але цього разу – йдеться про фундаменталізм єрусалимський у буквальному сенсі. Будівельному. Знову – відкриття на грані божевілля, бо під Єрусалимом – точно такі самі кам’яні глиби, як у Баальбеку.

Коли Соломон будував тут Храм для зберігання Ковчегу Заповіту, сконструйованого Богом і врученого Мойсею, у нього не було потреби розпочинати із фундаменту. Фундамент тут, у синайському високогір’ї був. Був раніше, ніж у Баальбеку чи в Гізі.

Дивовижний сучасний мислитель, наш земляк і громадянин Галактики Захарія Сетчин, робить на основі детальної, цілком наукової аргументації, висновок: ці гігантські платформи із надвеликих і надміцних кам’яних блоків зводилися для погашення вібрації під час функціонування космопорту на території усього Близького Сходу із центром у самому центрі Священної гори Єрусалиму.

І хто це робив? Прилітав сюди і звідки, будував, відлітав, знову прилітав? Хто?

Відповідь – у кінцевому пункті нашого самоусвідомлення, до якого ми неодмінно дійдемо трохи згодом, а наразі підемо вузькою стежиною в глиб логіки, виключно пірамідальної. На жаль, оглянути наступний комплекс пірамід, які гіди у Гізі чомусь називають могилами фараонів, видається недоступним.

І не тільки через обмежені фінансові можливості автора, а через вкрай обмежені на нинішньому етапі технічні можливості теперішнього, як відомо від майя, п’ятого, комплекту людства.

Хоча воно, людство, чомусь вважає досягнення свого науково–технічного прогресу видатними (ті, що будували піраміди, сміялися б з нас, як для нас кумедними виглядають прояви раціоналізаторства і вінахідництва в мурашнику на узліссі).

Так от туди, де задокументовано наявність наступних пірамід, літаки не літають. Йдеться про Марс.

Люди туди особисто ще не добралися, але настирливість їхня просто не знає меж, що й викликає адекватну реакцію. Справа у тому, що цей неблизький сусід поки що не виявляє особливої гостинності до земних безпілотних візитерів. Суворий Марс заслужив у дослідників космосу репутацію справжнього кладовища літальних апаратів, посланих із Землі і примарснених.

Вони виходять із ладу з незрозумілих із Землі причин, а сага про пару «гнідих коней» – міжпланетних космічних станцій «Фобос–1» і «Фобос–2» – то взагалі перевертає нашу свідомість догори ногами.

Я щиро зізнаюся, що цю, можливо, найбільшу сенсацію в історії людства й у моєму особистому житті, що для мене важливіше, я пропустив із поважної причини. То було літо 1988 року, коли у Львові відбувалися перші мітинги, з яких, як мені тоді справедливо видавалося, розпочнеться розвал СРСР. Дуже хотілося прикласти й свої зусилля до творення нової посткомуністичної цивілізації на Землі, у якій знайдеться місце й новій державі Україні.

А тоді ж «Известия» – практично найавторитетніша газета часів гласності і перебудови – повідомила, що станцію «Фобос» знищив так само неприродний, а рукотворний, штучний літальний апарат. Оскільки події відбувалися над територією Марса, – очевидно, то було НЛО, що напало на наш «Фобос», марсіянського походження, а може, й ні. Може, з–поза меж Сонячної системи.

Через кілька днів, коли був збитий «Фобос», головна інформаційна програма Центрального телебачення СРСР «Час» у прайм–тайм, о 9.00, сповістила, що перед кончиною міжпланетна станція встигла зробити розвідувальні знімки і передати додому. На фото із Марса виявлено реактивний літальний апарат велетенських розмірів і невідомої конструкції. Космонавти на Марсі, але не ми. Можливо, вони й «шльопнули» наш «Фобос».

Якби я сказав, що в порівнянні із цією інформацією політ уперше в космос Гагаріна – це те саме, що заскочити за сусідський паркан за яблуками, то я би нічого не сказав. Не було ніколи нічого епохальнішого і грандіознішого за значимістю, ніж ці події за тисячі тисяч кілометрів від Землі.

Але куди нам було тоді, у нашому мурашнику, до них, коли йдеться про наш окремо взятий хутірець. То червона плямка на земній мапі під назвою «СРСР» розпливалася на очах. Союз дихав на ладан, і земляни потерпали, щоб не потрапити під руїни богоборської імперії.

Але все–таки є у глобальних центрах управління людством, про що піде окрема розмова в іншій книзі, така структура, як Комітет з пошуку позаземних цивілізацій Міжнародної академії астронавтики. Ця інстанція спільно із Міжнародним інститутом космічного права у відповідь на інцидент із російськими космічними розвідниками розробили документ, з яким навіть не піднімається рука порівнювати різного роду там «Декларації прав людини». Називається документ, на моє переконання, №1 для усіх нас, – «Декларація принципів діяльності, що наступає після виявлення позаземного розуму».

Категорична вимога «Декларації» – не вступати у контакт і не вчиняти жодних дій до вироблення вселенського рішення на основі консенсусу, все–таки який не є, але розуму земного.

Після того, як пальнули «Фобос», стало не до жартів. А як пальнуть з необачності, перш за все нашої, по самому нашому «шарику» Земля, з якого ми їм запускаємо всіляких там дратівливих метеликів у вигляді недолугих фобосів.

Це не наш час цілковитої профанації свободи слова, коли тобі це слово видасть таку свободу, що жоден психіатр не встановить діагноз. Тоді супервідповідальні за достовірність інформації, тим паче наукової, радянські змі відкликання «утечки» про марсіянські події так і не дали. Хоча тему змікшували, очевидно, з огляду на вищенаведену «Декларацію».

Але повернемося до наших баранів, себто до пірамід, які, власне, й привели на не надто комфортний Марс, де темература повітря в обід – плюс 30, а опівночі – мінус 80 (кланяйтеся Всевишньому, що створив нам такі ідеальні умови).

Коли вже американський космічний розвідник «Марінер–9» передав свої фотографії із Марса на Землю, фахівець із космічної геології Джон Маккоулі вигукнув: «Так це ж місто майя на Марсі!»

Вдалося сфотографувати не що інше, як піраміди. П’ять великих і двадцять малих. Хоча тут уже потребує уточнення числова термінологія. Пам’ятаєте, найвища, китайська, – 300 метрів, що удвічі вища від піраміди Хеопса. А тут, на Марсі, висота – тисяча метрів. Їхні найменші – значно більші від наших найбільших. Зрештою, з точністю до навпаки, якщо порівнювати дві наші планети: Земля за масою у 10 разів важча від Марса.

Була створена спеціальна комісія, яка мала сказати – що це таке на знімках? Спеціалісти першого ряду світової науки із NASA Девід Чендлер, Френсіс Грехем, Брайян О’лірі, Девід Вебб, а також письменник Річард Гоагленд прийшли до консенсусу – це не природні утворення, а збудовані споруди, що зведені тут рукотворно чи якось лапотворно п’ять тисяч років тому.

Плюс–мінус – тоді ж, коли й у Гізі. Цілу галактичну трасу прокладали, виходить. Шкода, що ми далі за Марс ще не забралися, де, видно, пірамід тих – як голок на їжаку.

Знайшли і марсіянського Сфінкса. Старший брат нашої найбільшої на Землі скульптури із антропоморфним зображенням обличчя – це півтора кілометра довжиною і п’ятсот метрів висотою.

У мене є фото із нашим рідним Сфінксом, до якого я доїхав маршруткою із центру Каїра за 40 хвилин. Цікаво, із марсіянським прототипом відзнімкується мій внук чи аж правнук?

А тим часом відчалимо подумки із марсіянського екватора, поки температура тут за кілька годин не впала вниз на 100 градусів, і приземлімося на круги своя – на оті щемливі круги, якими оповита рідна усім землянам земля свята.

Близькосхідна, бо коли наш національний літописець давав відповідь – откуда есть пошла Русь–Україна, то тут, кажуть вчені мужі, таїться відповідь на головне, чого нам, чи буде та кончина світу, чи ні – не оминути, себто йдеться не про кінець, а про початок, – про те