Текст книги "Рябина"

Автор книги: Іван Франко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Ява дев’ята

Ті самі і Казибрід (з окровавлении лицем, без шапки, держиться за голову).

Казибрід (стогне). Ой, ой, ой! Ой, ой, ой! Головонько моя! Ой, ой, ой!

Олекса. А вам, дядьку, що таке?

Казибрід. Ой, ой, ой! Побив мене. Вкоротив мені віку! Щоб його пан біг тяжко покарав за мене!

Всі (всуміш). Та хто такий? Та за що?

Казибрід. Ой люде! Не мучте мене! Хіба не знаєте, що не хто другий, тілько отой Рябина.

Олекса. Та що се між вами зайшло?

Казибрід. Та все за той нещасний грунт. Зганяє мене з нього та й зганяє. І що мені без грунту робити? Волів би мя радше зо світу зігнати.

Олекса. То, певно, якась жидівська штука в тім є. Що вам жид говорив?

Казибрід. Щось факторувати хотів. Погодіться, поміняйтеся… Тьфу на твою голову!

Грінчук. Ну, а ви що зробили?

Казибрід. Жаль мене розібрав. Пішов я до війта, до радниці – він там з писарем податки відбирає.

Гриб. Ой, відбирає-відбирає! Знаємо ми, як.

Казибрід. Увійшов я, та й кричу: «Пане начальнику! Чи ти вже завзявся мене з кістьми з’їсти разом з моєю дитиною? Коли так, то ось я тобі! На мене, хрупай!» А він як не схопиться, та, нічого не кажучи, лусь мене в лице! Раз та другий, поки я не впав – і тоді палицею по голові та по плечах. Ледве мене живого з його рук вирвали. «Ось тобі на!» – кричить до мене…

Далі до кінця дії йде текст автографа І.Франка.

… право! За ним староста, за ним комісар, за ним секретар повітовий – от він і не боїться нічого. «Позивай мене, – каже, – до пана бога». (Зносить руки до неба.) Господи! Зглянься на мою кривду! Вкажи мені, як до тебе трафити, щоби тобі своє лихо розповісти?

Олекса. Бідні ви, дядьку! І сам уже не знаю, що вам радити.

Казибрід. (помовчавши хвилю, під час котрої все стояв з очима, зверненими до рябинового дерева, нараз обертається живо). Не треба мені твоєї ради. Маю свою! Я його запізву, буде знати!

Олекса. Куди його запізвете?

Казибрід. Ось побачите. Всі побачите! Чекайте, я зараз тут буду! (Виходить.)

Ява десята

Ті самі без Казиброда.

Грінчук. От тобі наше право. Бігме, за панщини ліпше було.

Олекса. Ну, не говоріть сього. Тепер хоч маємо можність добиватися свого права. Хоч на папері його маємо.

Півторак. Овва, велика нам з того радість, що воно на папері є. Поки ми його направду діб’ємося, то нас лиха доля зовсім діб’є.

Гриб. Адіть, отсей бідний Казибрід! Адже ж узяли його в такі кліщі, що й не випутатися.

Півторак. Е, але ми їм не Казибрід. Я свого не дарую. Ходіть, кумове, ходіть до радниці. Спитаймо їх, по-якому вони податки відбирають?

Гриб. Ей, куме-куме! Прудкий ти дуже. Насамперед зробиш, а потому думати зачнеш. Адже ж бачиш, яке Казибродові було!

Півторак. Та я йому кості поломлю, нехай тілько стрібує руку на мене піднести!

Олекса. Костей йому не поломите, а він вас наб’є, ще й до суду завдасть за зневагу власті.

Гриб. Ба, та що ж нам робити? Чи так і дарувати йому тільку працю?

Олекса. Ні, не дарувати, а поступати розумно, так, щоби мати правдивий доказ на нього. Адже ж самі бачите: він письменний, а ви неписьменні. Хіба ви знаєте, що він, куди і як записує?

Півторак. Ей, мав би я на нього доказ, якби так…

Гриб і Грінчук. Якби що?

Півторак. Якби так нам дістати тоту маленьку книжечку, що писар усе при собі носить!

Гриб. Aгa-ага! Він без неї ані кроку не робить. Чи податки відбирає, чи кари які, чи протоколи, чи письма приходять, він усе насамперед до тої книжечки зазирає, все з неї вичитує.

Грінчук. Та то наші люди вже добре знають тоту книжечку. Чорна така… То всі кажуть, що в ній писар свого хованця на серці носить.

Олекса. То ви гадаєте, що в ній він записує свої шахрайства? То вже би мусив дуже осмілитися!

Півторак. Я певнісінький, що там би ми найшли на нього ярмо.

Олекса. Ну, то що ж, дістаньте ту книжечку.

Гриб. Еге-ге! Дістаньте! Нібито він дасть? Та він би радше дав собі око вилупити, ніж тоту книжечку кому до рук.

Олекса. Ну, та я не кажу, щоби ви йшли до нього та просили: пане писарю, а позичте-но нам на день вашої книжечки. Але хіба ж нема іншого способу? Отак, напримір: ви напиваєтеся разом у коршмі – адже ж пан писар почастунки любить, правда?

Півторак. О, ще й як любить!

Олекса. Ну, напиваєтеся, частуєте його, та так, щоб аж світ йому видався як банька і люди як мухи.

Грінчук. У, се не легка штука! Кождий з нас швидше пам’ять стратить, ніж він.

Олекса. Ну, то йдіть усі три. Його частуйте, а самі здержуйтеся при питті. А як пану писареві світ замакітриться, тоді…

Півторак. Ну-ну, сього вже нам не потребуєш казати, що тщі робити. Добре, Олексо! То розумна рада! Беру то на себе, що ще нині все зробимо.

Олекса. Ну, а як се нічого не поможе, то будемо іншого способу шукати.

Ява одинадцята

Ті самі, в глибині сцени Казибрід з величезним костуром, ланцюгом і околотом соломи і Феся з кожухом на плечах і з стільцем.

Феся. Ей, татунцю! Бійтеся бога! Дайте спокій!

Казибрід. Ні, дитино! Не говори мені нічого! Не можна інакше з тим ворогом до ладу дійти.

Феся. Але він вас уб’є, як ви йому таке зробите.

Казибрід. Най б’є! Все мені одно. Але я надіюся, що не посміє. Ні, Фесуню, ти мною не журися! (Підходить під рябину.) Ось тут клади кожух! (Кладе під дерево околіт.)

Феся кладе кожух і приставляє стілець.

Не бійся без мене ночувати, дитино моя! Пильнуй хати та приноси мені сюди дещо їсти. Чень, то довго не потриває. А тепер піди по селу та всіх – чоловіків, і жінок, і дітей, особливо дітей – справляй сюди, щоби ішли на диво дивитися. (Цілує її, відтак стає на стілець, обкручує дерево ланцюгом і замикає на колодку.)

Феся бере стілець і відходить, а Казибрід бере в руки палицю і стає під деревом та кричить.

Гей, люди добрі, малі й великі! Сходіться сюди, збігайтеся глядіти на публіку.

Ява дванадцята

Ті самі без Фесі. Помалу сходиться багато мужиків, жінок, дівчат, дітей.

Грінчук. Свят-свят-свят! Куме Панасе! А ви що робите?

Казибрід. Позиваю до пана бога найбільшого кривдника і грабівника в нашім селі.

Грінчук. Та де? Якого?

Казибрід (показує палицею). Рябину.

Всі. Гурра! Рябина окований! Рябина опутаний!

Казибрід. Так, люди добрі! Тепер він опутаний, мій арештант, і я доти буду пильнувати його, доки пан біг між нами правди не зробить.

Всі. Гурра! Рябина арештант! Рябина опутаний!

Грінчук (хреститься). Господи! Зовсім з розуму зійшов старий Казибрід.

Діти починають скакати довкола дерева. Крик, гармидер.

Заслона спадає.

ДІЯ ДРУГА

Канцелярія громадська.

Ява перша

Рябина і писар сидять при столі, на котрім табеля податкова і інші книги урядові. Відбирають податок. Присяжний на боці на стільці. При дверях і попід стіни люди, чоловіки і жінки, з книжечками податковими в руках. Деякі виймають гроші з чересів, другі вив’язують із хусток і за чергою підходять до столу. При столі стара жінка подає писареві книжку. Коло писаря розвернена його нотатка, в котру він щохвилі заглядає.

Писар. Ви Ксенька Тулубиха?

Жінка. Та ніби по чоловіці Тулубиха, а прозивають Зарічна. Ксенька Зарічна.

Писар. То мене не обходить. Тут стоїть Тулубиха. Халупниця.

Жінка (зітхаючи). Ой, таже халупниця гірка та не солодка. Не те колись було, але небіжчиченько, най му там бог не пам’ятає…

Писар. Ну-ну, нам того не потребуєте казати!

Рябина. Не будеш ти, бабо, тихо? Тут громадська канцелярія, а не зарінок, щоби ти свої теревені розводила!

Писар (зазирає в нотатку). Ви ще сього року нічого не платили.

Жінка. Ой пане писарю! Таже платила! Півтора срібного дала на саме стрітіння. Хіба не тямите?

Писар. Стало би мені голови всі ваші дурниці тямити! Тут у мене ваші півтора срібного записані, не бійтеся! Але то була рестанція за торішнє.

Жінка. Рештанція? Господи, та в мене ніякої рештанції не було!

Писар. Як то не було? А шкільне, а спашне, а громадське, а конкуренцію. Чи я буду за вас платити?

Жінка. Ой господоньку! Та я собі гадала, що тепер дам оту кроваву п’ятку та й буду чиста!..

Писар. Го-го-го! Дешеві ви, як бачу. Тут сього року ще й регуляція і екзекуція підійшли. Давайте гроші, я вам зараз розрахую, кілько ще від вас прийде!

Жінка (зітхаючи, дає). Божечку мій! Так мені здається, що власну кров із серця точу! Так мені ті грошики тяженько прийшли! А тут іще не досить!

Писар (почислив стиха). За весь рік від вас сього року випадає сім ринських і двадцять і п’ять крейцарів. Тепер даєте п’ятку – ось записую, дивіться!

Жінка хреститься.

Рябина. А ти, бабо, чого хрестишся?

Жінка. Та так, пане начальнику! Щоби пан писар у щасливу годину записали. Щоби яка мара не перепутала, А то вже не одному так сталося.

Рябина. Мовчи, стара торбо!

Писар. То ще від вас прийде 2 ринських 25 крейцарів, розумієте? Заплатіть же якнайшвидше. А то знов забудете, затягнете на другий рік, а потому кажете: «Та в мене рештанцій ніяких не було». Ось вам книжка!

Жінка бере книжку і стоїть.

Рябина. Ну, чого стоїш? Марш, най другі до черги приходять!

Жінка. Та я, пане начальнику, нічого! Я тілько хотіла за тоту рештанцію…

Рябина. Марш! Марш! Нема тут часу з тобою роздебендювати! Присяжний!

Жінка. Та йду вже, йду! Але, бігме боже, що з мене рештанції ніякої не було! (Виходить.)

Писар (переглянув тим часом іншу книжечку). Хома Свербинус. Багато платите?

Чоловік. Та п’ятку.

Писар. То ще від вас сім срібла прийде.

Чоловік. Сім срібла? Бійтеся бога! Я гадав, що тілько три.

Писар. Зле-сте гадали.

Чоловік. Ей, пане писарю! Може, ви деяк помилилися. Таже ми обоє з жінкою рахували…

Писар. То що ж, чи цісарська табеля бреше, чи ви обоє з жінкою?

Чоловік (шкробається в голову). А може, ви, пане писарю?

Писар (встає, лютий). Як ви смієте мені щось подібного?…

Рябина. Присяжний! Дай му добре в карчило і викинь за двері, най не ображає уряду!

Присяжний б’є і викидає.

Жінка (при дверях). Господоньку! Що тут із людьми виробляють! Гей, люди!

Рябина. Тихо там!

Писар (переглядає іншу книжечку). Клим Сухоніс. Кілько платите?

Чоловік. Та хотів би-м усе заплатити, за весь рік.

Писар (почисливши). Сімнадцять срібла 82 крейцари!

Чоловік (зітхає). Торік лиш півшістнадцята було.

Писар. А про екзекуцію забули? (Бере гроші і записує.) Ну, є там ще хто?

Люди. Та вже нема нікого. Ще десь Гаврило Бобівник мав прийти.

Рябина. Ну, як не прийшов, то сам собі винен. Здекуція не чекає. Мусить платити.

Писар. А ви, пане начальнику, мали ще щось людям наказати.

Рябина. Aгa-ага! Гей, присяжний! Іди-но позакликай сюда з коршми господарів, які там є!

Присяжний виходить. По хвилі канцелярія заповнюється людьми. Між ними Півторак, Гриб, Грінчук.

Люди (гомін). А що там таке? Чого хочете?

Рябина. Слухайте, люди! Я вам хотів іще пару слів сказати за ті кльоци. Що ви собі з ними гадаєте?

Півторак. Нічого.

Сміх між людьми.

Рябина. Хто там такий мудрий та каже – нічого? А, то ти, Півтораче? Чекай-но, чекай! То податку не несеш…

Півторак. Нині-м заплатив.

Писар. Заплатив, та не весь.

Рябина. Видиш, рештанції маєш, а про заробок ані гадки. Тепер ще польової роботи нема, погода гарна, дорога добра, а ви ніхто й не думаєте про заробіток.

Гриб. А я би сказав по правді, пане начальнику: яке вам діло, чи ми заробляємо, чи ні? Не заплатимо податку, то ви, певно, за нас не дасте, ані нам не поборгуєте, тілько здекуцію шлете, грабежі волочите, що аж шумить. Що се ви нараз так розмилосердилися над нами?

Рябина. Не твоє діло, дурню! Я правду говорю.

Гриб. Дякуємо за правду, але може би-сте її собі сховали.

Рябина. Мовчи! Не з тобою говорю. Гей, люди, чуєте, що кажу? Хто хоче заробити, най завтра по кльоци їде!

Грінчук. Е, такий то й заробок!

Рябина. А хіба злий?

Грінчук. Ну та певно, що не добрий. До кльоца двох людей треба. Весь день роботи людям і худобі. Жид три срібла від кльоца бере, а нам півтора дає.

Рябина. Не слухайте сього, люди! То байка! А тих 500 кльоців, що ще лишилося, то я на себе беру те, що вам за кльоц по два срібла дадуть. І знаєте, що я вам мав казати? Власне нині ми письмо дістали від староства, отепер, з полудня. Пише нам староство, що ті кльоци мусять бути сього тижня звезені.

Люди. Ого-го! Аж староство в та вмішалося!

Рябина. А так-так. А знаєте чому? Сього літа в нашім повіті великі маневри будуть. Війська багато прибуде. То дощок треба, бо будуть бараки ставити…

Дехто з людей. Га, як так! Як цісарське військо…

Рябина. Так-так! Виїжджайте завтра, хто може. Я ще присяжного по селу пошлю. А не схочете ви, то пан староста спровадить байгарів та солярів, то ті за два-три дні всі кльоци звезуть, і вам зарібку не буде.

Люди. Та добре, добре! Будемо їхати! (Виходять.)

Ява друга

Рябина, писар.

Писар (защіпає двері за людьми, затирає руки і регочеться, скачучи по хаті). Ха-ха-ха! Нема то як з дурними хлопами мати діло!

Рябина. Но-но, тихіше, пане писарю, бо вчують!

Писар. Але де там учують! Вони просто через сіни та в коршму. А там уже хоч із гармати гримай, то не вчують. Але ви їм славно заїхали з тим наказом від староства! Ха-ха-ха! З тими бараками для маневрів, ха-ха-ха!

Рябина. Ну, що з ними робити? Лінива бестія один з другим! Фантуєш його, остатнє дреш, і міг би заробити, і не рушиться! Треба на штуки братися.

Писар. А в вас, пане начальнику, голова до таких штук! О, голова!

Рябина. Правду сказавши, тих 500 кльоців мені гірше на сумлінні лежать, ніж їм. Знаєш, пане писарю, коли собі подумаю, що нам ще лиш тиждень лишився, що за тиждень наш контракт минає, і коли оті прокляті кльоци не будуть вивезені, то наша кавція пропаде…

Писар. Тьфу, пане начальнику! Яка вас турбація чіпається! Та що се ми? Насухо балакати захотіли, та ще про такі сухі речі! (Отвирає двері і кличе.) Гей, жиде! Рахмілю!

Ява третя

Ті самі і Рахміль.

Рахміль. Ви мене кликали, пане писарю?

Писар. Та я, я.

Рахміль. Ни, чого вам треба?

Писар. Та принеси нам що там маєш доброго випити та й закусити. Знаєш, ми тепер по урядуванню.

Рахміль. Знаю-знаю! І для вас, пане начальнику?

Писар. Ну, та розуміється! А живо!

Рахміль (стоїть). Зараз-зараз! (До Рябини.) Пане начальнику!

Рябина. (що сидів при столі задуманий). Га! Чого тобі?

Рахміль. Я би хотів з вами дещо поговорити.

Писар (сіпає його за рукав). Ну-ну, Рахмілю, будемо говорити, тілько не тепер! Потому, потому! Бачиш, пан начальник троха змучені.

Рахміль. Я зараз! Я зараз принесу дещо для підкріплення!

Писар. Неси-неси! А нікого до нас не пускай. А як буде час, то ми тебе самі сюди закличемо на розмову.

Рахміль. Добре, добре! (Виходить. По хвилі приносить горілку і перекуску, ставить на столі і виходить.)

Писар защіпає двері.

Ява четверта

Рябина і писар.

Писар (наливає чарку). Ну, пане начальнику! Дай вам боже здоровля!

Рябина (мляво). Та пий здоров!

Писар (п’є і наливає). Прошу вас. Та що се ви такі якісь стали, мов у ступі заопихані?

Рябина. Та так… (П’є.) Щось мені маркітно зробилося.

Писар (закушує). Ха-ха-ха! Маркітно! А то чого?

Рябина (закушує). Та се так… Дурниця якась. Я нікому й не признаюся, але тобі скажу. Знаєш, в остатніх кількох місяцях то бувають хвилі, в котрих мені так якось голова крутиться. Отак точнісінько, як коли б я йшов по високій-високій кладці, а вона підо мною хитається, і я туй-туй маю впасти.

Писар. Фе, пане начальнику! Фе, встидайтеся!

Рябина. Добре тобі казати, встидайтеся! А мені моторошно робиться. А ще як мені в понеділок поборця податковий сказав, що швидко можемо надіятися пана шпектора і здекуції за недоплачені податки.

Писар. Так вам поборця сказав?

Рябина. Та поборця. А ти знаєш, що ми отсе вже півроку податки без табелії до уряду відвозимо. Не знаю, як се вони досі се приймають.

Писар. А я знаю як!

Рябина. А коли погадаю, що ми з податкових грошей тисячу срібла взяли і жидові за кавцію на довіз кльоців дали – господи!

Писар. Ну, і що ж з того! За тиждень кльоци будуть звезені, і кавція оп’ять в наших руках.

Рябина. А як не будуть звезені? Як кавція пропаде? Адже ж до кінця контракту ще тілько тиждень лишився, а кльоців ціла половина ще не звезена.

Писар. Е, байка! Все байка. І на те якусь раду придумаємо.

Рябина. Ах, і не говори мені про свої ради! Боюсь я їх, так боюсь, що годі!

Писар. Дитина ви, пане начальнику, ось що я вам скажу. Не привикли до промислу, до спекуляції.

Рябина. Добра спекуляція, коли чоловік за неї може до Іванової хати дістатися.

Писар. Смійтеся з того! (Наливає.) Ваше здоровлє! (П’є.) А я вам кажу, що вам ані крихітки нема чого боятися. Такий порядний начальник, як ви! Пан староста вас любить, пан комісар також, пан постенфірер у вас як дома, в раді повітовій вас шанують. І всі пани, з ким тілько заговори про вас, у одно говорять: «Вуйт Рабіна то бардзо поржондни вуйт!»

Рябина (наливає і п’є). Та що мені з того! А прийде що до чого, то хіба хто з них мені поможе?

Писар. Ще раз вам кажу, пане начальнику, що ви дитина! Адже ж як ви собі гадаєте? Для чого вони вас люблять? За що вас хвалять? Чи за ваші чорні очі, чи за довгі вуса?

Рябина. Ну, не плети сухого дуба.

Писар. То-то й є, що сухого дуба. За ваші заслуги, пане начальнику! Ось що. Бо де є кращі порядки в селі, як у вас? Де більший дохід з пропінації? Відки більше кар польових та лісових до каси йде? Відки більше людей у криміналах сидить? Куди частіше комісії провізоріальні їздять? Де частіше ліцитації грунтів відбуваються? Де виборці точніше при всяких виборах за того голосують, на кого пан староста каже? Ніде, як тілько в Нестаничах. А пани, вірте мені, пане начальнику, вміють цінити такі заслуги і вже так зроблять, що хоч би прем що до чого прийшло, то шасть-прасть, – і ніщо ні до чого не прийде. Розумієте?

Рябина. Ей, писарю-писарю! Тягнеш ти мене на тоту високу кладку! Але, бігме боже, як мені голова закрутиться, то оба гримнемо!

Писар (плеще його по плечу). Не бійтеся! Коли я ся не бою!..

Рябина. Та тобі нічого так дуже й боятися. Що ж ти так дуже можеш стратити? Сокири з-за лави тобі не візьмуть, бо ані сокири, ані лави не маєш. А до криміналу засадять – ну, то й се тобі не новина.

Писар. Пане начальнику! Не говоріть мені того! Ви не знаєте, як тяжко раните моє серце!

Рябина. Що-що? Твоє серце?

Писар (наливає і п’є). А ви гадали, що в мене й зовсім серця нема? (Меланхолійно.) Ох, не знаєте ви ще мене, пане начальнику! А я власне хотів з вами, як з батьком рідним… Але випийте! (Наливає.)

Рябина (п’є). Про що се ти, пане писарю, закидаєш? Я якось тебе не розумію.

Писар. А я гадав, що в вас є очі.

Рябина. Очі? Хіба ж їх у мене нема?

Писар. Якби були, то ви б бачили.

Рябина. Дещо я й бачу, та, може, не те, чого тобі хочеться.

Писар. То ви б бачили, що я коло вас як коло рідного батька припадаю, а вашу донечку…

Рябина (перебиває). Годі-годі! Не договорюй! Знаєш, пане писарю, я дещо троха й підмітив і хотів тобі сам про се розумне слово сказати.

Писар. Ну?

Рябина. Знаєш, братику, я тебе люблю і поважаю. Мудра в тебе голова, і до письма і до всякого циганства ти дуже спосібний, але дочку мою, не в гнів тобі кажучи, ти собі з голови вибий!

Писар. Так! А то чому? Чим я вам не до вподоби?

Рябина. Кажу ж тобі, що як писар ти мені дуже до вподоби. Але на зятя – ні, спасибі!

Писар. А вільно спитати, чому?

Рябина. А тому, пане писарю, що ти мені троха занадто теє-то як його… троха занадто пройдисвіт.

Писар. Он як!

Рябина. Не гнівайся, друже мій! Я не з злого серця се кажу. Але для своєї дитини я бажав би господарського сина.

Писар. Ну, що ж! Щасти вам боже! Я вам на перешкоді не стану. Коли вам отой Олекса Коваль більше до вподоби…

Рябина. Що? Олекса Коваль?

Писар. Здається, що так називається той урльопник, що тут з читальнею носиться, як той дурень зі ступою.

Рябина (зривається з місця). А з якої рації ти мою дитину примішуєш до того урвителя та бунтівника?

Писар (з лукавим усміхом). Бо вона сама до нього примішується. То-то я й кажу, що у вас, мабуть, очей нема!

Рябина. І ти се правду кажеш? Оришка мала б з тим Олексою…

Писар (сердито, при вікні). Я нічого не кажу. Маєте очі, то самі дивіться!

Рябина (підходить до нього і клепле його по плечу). Ну-ну, пане писарю! Та бо ти вже зараз сердишся! Я що нічого такого й не сказав…

Писар. Нічого не сказали? А «вибий собі з голови» – се, по-вашому, нічого?

Рябина. Та то я так від себе. А як Оришка гвалтом захоче за тебе йти, то, може, я й не буду мати нічого против того. Говори, синку, з Оришкою. Ось тобі моє крайнє слово.

Писар (кланяється йому). Спасибі вам! Се справді батьківське слово. А з Орисею я дам собі раду!

Чути стук до дверей.

Хто там?

Рахміль (у сінях). То я, пане начальнику. Можна ввійти?

Рябина. Та ходи!

Писар відчиняє двері.

Ява п’ята

Ті самі і Рахміль.

Рахміль (входить. Хвилю всі мовчать). Ни, пане начальнику! Що буде?

Рябина (всміхається). Що бог дасть.

Рахміль. А що бог дасть?

Рябина. Що його ласка. Я з ним на раді не був.

Рахміль. Ни, а з кльоцами що буде?

Рябина. Звеземо.

Рахміль. Хто звезе?

Рябина. Коні та воли.

Рахміль. Пане начальнику, не жартуйте! Ви знаєте, що вже за тиждень контракт кінчиться. Ваша кавція пропаде.

Рябина. Най бог боронить!

Рахміль. І я кажу, най бог боронить. Я би дуже не хотів вас кривдити. Але ви знаєте, яке моє. Я не к до того голова. Я відарендував часть кльоців від головного предприємця і також кавцію дав. І мій контракт за тиждень кінчиться, і моя кавція пропаде.

Рябина. Ну-ну, не бійся, Рахмілю. Звеземо твої кльоци. Я вже людям наказав.

Рахміль. То добре. Коби тілько люди послухали.

Рябина. Вже я так наказав, що мусять послухати…

Рахміль. Се ви про те, що ніби староство наказує?

Рябина. Ну, а що, думаєш, кепський способ?

Рахміль. Та може би й добрий був на інший час, але боюся, що тепер се не поможе.

Рябина. Як то не поможе?

Рахміль. А так, що люди бунтуються против вас. Я собі за лядою стою та все слухаю. Маєте якогось ворога в селі.

Рябина. Ну, та що вони говорять?

Рахміль. Кажуть, що зараз завтра підуть до староства та запитаються, чи то правда, що ви їм сьогодні казали.

Рябина (б’ється об поли руками). От тобі!

Писар. Се, певно, той премудрий Олекса їм наговорив. Се його справка!

Рябина. Та я йому! Та я їм усім!..

За сценою на вулиці чути крик: «Гурра! Рябина в путі! Рябина кайданяр! Гурра!»

Всі (біжать до вікон). Що се? Що се?

Рахміль. Я зараз розвідаюсь. Чи не горить де? (Вибігає.)

Крик за сценою повторяється – змішані голоси парубків і дівчат, гуркіт кроків та тріскання палицями по плоту.

Рябина. Агій! Чи подуріли? Що се їм сталося? (Бере капелюх і палицю.)

Рахміль (входить). Пане начальнику! Кажуть, що старий Казибрід одурів і щось таке зробив, що вся громада бунтується.

Рябина. Свят-свят-свят! Се що за новина?

Рахміль. Ідіть, успокійте їх, щоби біди якої не було!

Рябина. А де присяжний?

Рахміль. Та є тут, у коршмі.

Рябина (в дверях, кричить). Гей, присяжний! А ходи-но зо мною! (Виходить.)