Текст книги "Неоднаковими стежками"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Висьорбавши хапком два стакани чаю, він зараз взявся за роботу: розібрав свої лікарські книжки й почав передивляться та черкати карандашем по краєчках книги, що було дуже потрібно виписати в популярну книжечку для народу. Уласевич робив цю роботу залюбки. Він був з тих падковитих на вдачу людей, що коли їм часом щось припаде до вподоби або заманеться щось зробить, то вони беруться за роботу таки зараз, не одкладаючи надалі ні на одну хвилину. І ця робота зайняла його й зацікавила. І його нудьга десь ділась, неначе її степовий вітер розвіяв по левадах та сіножатях.

Місяць минув за роботою, як один день, так що молодий доктор навіть не зоглядівсь. Він ходив щодня до лазарету. Кмітливий на вдачу, він вважливо кмітив і за народним життям, де тільки при нагоді йому траплялось стикатись з людьми. Знайшлось на селі чимало просвічених людей, з котрими йому було приємно познайомитись й навіть поєднаться.

Якось з початку мая вже надвечір зайшли до його фершал Яків Вербицький та вчитель однієї Дрижипільської школи Андроник Іванович Парафієвський. Вони сиділи в світлиці коло стола й пили чай. Розмова йшла жваво, весело. І Парафієвський, і Вербицький були обидва з пересвідченнями, спочували селянам і не цурались народу. Парафієвський, вже літній, плечистий та здоровий, був дуже блідий на виду. Він був міщанин з недалекого повітового міста, вчився тільки в міській школі й видержав екзамен на вчителя. Але це був чоловік з таким розумом і такий начитаний, що, слухаючи його, можна було подумати, ніби він вчився в будлі-якій більшій школі. Парафієвський завсігди дбав за самопросвітність, любив читати, скрізь доставав книжки та журнали, де тільки можна було їх роздобуть. Чималі розумні карі очі на блідому заниділому широкому обличчі наддавали йому вигляд талановитої інтелігентної людини.

Фершал Яків Вербицький був ще молодий хлопець з місцевих міщан. Проворний та жвавий, невеличкий на зріст та кругловидий, з чорними товстенькими бровами, з маленькими жвавими очима, говорючий, цікавий на язик, він ні на хвилину не міг всидіть на стільці, все ворушивсь, розпитував або щось оповідав. Невеличка низько обстрижена чорноволоса голова все ніби крутилась на шиї, а круглі вушка, дуже закопирчені кінчиками наперед, стриміли по обидва боки голови, неначе в ховрашка або в ласочки. Він дуже скидався на сільського жвавого парубчака, передягнутого в міське убрання.

Міщанська опрічна половина домка через сіни трохи покращала, обставлена віденськими стільчиками, обвішана анатомічними малюнками. Блискуче п'яніно надавало світлиці вигляд міський. Яків Уласевич вмів грати на фортеп'яні. Він вивчився грать ще вдома в свого батька, бо дуже любив музику. П'яніно він купив на виплат в одного сусіда доктора, що виїхав на нове місце й не дуже дорожився, спродавши його на од'їзді сливе за півціни.

На столі парували стакани з поналиваним чаєм. Окріп в полоскальниці теж парував. По столі були порозкидані українські популярні, недавно видані книжечки. Дія діялась в другій половині вісімдесятих років XIX віку, коли здебільшого вже почали потроху пропускать деякі українські книжки народні й дрібні, і чималі. Яків Кирикович кохався в українському письменстві ще змалку. Він тепер показував київські новинки своїм знайомим. Парафієвський і фершал кинулись до книжок, хапали в руки то одну, то другу й переглядали заголовки. Їм, очевидячки, припадали до вподоби ці новинки. Вони обидва якось несвідомо спочували до українського письменства, бо родились і зросли між міщанами та селюками.

– От спасибі вам, Якове Кириковичу, що ви навезли нам оцих цікавих новинок, – говорив вчитель. – В нас тутечки така глушина, що про ці нові українські книжки нігде навіть не почуєш.

– Не то що їх не побачиш, а справді ні од кого й не почуєш, – обізвався фершал. – Якби я оце випадком не побачив їх, то за їх нічогісінько й не знав би до суду, до віку.

– Я служив по кількох селах. Було заходжу до батюшок, заходжу й до дідичів просить будлі-яких книжок для читання, бо дуже люблю читати, а влітку, на наших довгих вакаціях, як не маю роботи, кидаюсь до книжок просто-таки з нудьги, – казав вчитель. – Одже ж у нашій околиці мало книжок навіть в дідичів, а українських книжок я ні в однісінького пана й не бачив, опріч хіба Шевченкового «Кобзаря». Я примічаю, що наші українці аж надто вже нецікаві на вдачу.

– Одже ж ви вгадали, – обізвавсь Уласевич.

– От би пустить оці книжечки між нашими селянами, – сказав вчитель.

– Нам таки треба б розпускать поміж селянами оці книжечки. От ми незабаром і заходимось коло цієї справи, корисної для темного народу. Коли б тільки ще знайти кількох просвітніх помагачів з-поміж самих селян, чоловіків або парубків, – говорив далі Уласевич.

– Є в нас і такі! Вони згодяться на це, – обізвався Вербицький.

– Це, певно, Никон Кучма? Еге так? – спитав вчитель.

– Атож! Він любе читати і навіть сам складає українські вірші, завів хор з парубків. О, Кучма на це митець! Вже питав у мене, чи не можна б пак часом в вас достать книжечок для читання. Певно, незабаром прийде до вас на одвідини.

– Кучма такий! Це правда. Він помагає одному з наших вчителів церковної школи справлять півчу, а часом і регентує в церкві; служив років зо два за наглядача при вчителеві в школі. Він добре знає ноти, тяме співи, має доброго баритона й дуже любе співать, – сказав вчитель.

– От якби покористуватись ним, щоб через його розповсюднювать наші книжечки! – сказав Уласевич. – Та ще, будьте ласкаві, намовляйте на селі людей, щоб давали слабих до лазарету, та не кликали до їх знахурів та знахурок.

– Добре, добре! – сказав вчитель.

– От і спасибі вам! Спасибі, що пристаєте до спілки, – сказав Уласевич, дуже радий, що натрапив на кількох людей, котрі згоджувались стати йому до помочі.

– Ми вам незабаром напхаємо недужих «повну хату і кімнату, ще й подвір'ячко», як співають в пісні, – сказав вчитель.

– Не так-то легко й напхать, коли докторам доводиться йти на перемоги з знахурками, – промовив фершал, осміхаючись.

– Побачимо, хто кого переможе. Може, я таки якось та переможу, – додав Уласевич.

Рипнули двері. В світлицю увійшов височенький, русявий та кругловидий парубок. На йому був крамний попелястий куценький жупан, підперезаний зеленим поясом. Чоботи з високими лиснючими халявами були на корках. Він поздоровкавсь і привітався з усіма, подавши руку.

– От і Никон! За вовка промовка, а вовк у хату! – сказав фершал.

– Цебто за мене? – спитав Никон з ледве примітним осміхом.

– Атож! Згадували про тебе та оце саме балакали таки за тебе, – обізвався вчитель.

Никон якось соромливо спустив віка й вії і втупив очі в поміст.

– Сідай, Никоне, до стола та випий стакан чаю, – промовив Уласевич до гостя, скидаючи бистрим оком його тонку та струнку постать.

– Як дасте чаю, то й вип'ю, – сказав Никон і все зорив по світлині та по стінах. Його, очевидячки, зацікавили здоровенькі анатомічні й інші малюнки, почеплені по стінах нарізно одна од другої.

– Що це за малюнки в вас? Чи не такі картини, чи що? – спитав Никон, не сідаючи на стілець.

– Цене картини. То, бач, понамальовуване людське тіло й зверху, і всередині з частками нутра, шлунком та печінками, – сказав доктор.

Никон длявою ходою подибав попід стінами й оглядав дуже вважливе кожний малюнок, але нічого не втямив та все питав у доктора. Уласевич встав і нашвидку оповів йому дещо за малюнки. Никон придивлявсь, де в людини коса та шлунок, де нирки, до легке, який на взір мозок. Згодом потім він сів на стільці, але все зиркав на малюнки, котрі, знать, дуже його зацікавили.

– А це що в вас? – спитав Никон, показуючи очима на п'яніно.

– Це п'яніно, чи фортеп'ян, на котрому я граю, – сказав доктор.

– Я фортеп'яна бачив в одного нашого батюшки, а цю штуку я бачу вперше. Чи на йому так само грають, як і на фортеп'яні? – спитав Никон.

– Однаковісінько, – сказав Парафієвський і, вставши, одслонив віко й торкнув пальцями кілька клавишів.

– Так само молоточки торкають струни, як і в фортеп'яні? – спитав Никон.

– Достоту так, тільки в йому струни почеплені навскоси, а не вподовж, як у фортеп'яні, – сказав Уласевич, посовуючи стакан до Никона.

– Я дуже люблю співи та музику, але на моє безголов'я не вмію ні на чому грати, тільки часом бавлюсь дурною сільською сопілкою, – сказав Никон.

– І то музика! Адже ж дівчата часом танцюють і під сопілку, як нема троїстих музик, – промовив фершал.

Никон сьорбав простиглий чай не хапаючись та все зорив по малюнках і пильно додивлявсь до їх, зацікавлений такою новинкою, якої він зроду не бачив.

– Я оце прочув, що ви прибули з Києва, і зумисне зайшов до вас, щоб позичить яких-небудь книжок для читання, – сказав Никон згодом, обернувшись до доктора.

– Я навіз деяких книжечок. Коли маєш охоту до читання, то й позичу. Он дивись! Ото нові українські книжечки, що повиходили недавнечко.

Никон узяв у руки книжечки й переглядів їх з цікавістю.

– Оці українські книжки найбільше припали мені до вподоби, бо я все дочиста розбираю, що воно понаписувано. Та вони таки цікавлять мене й тим, що в їх писано все про нас, селян, та про наше життя, – сказав Никон.

– Та Никон таки тямить багацько в цій справі, бо напам'ять знає сливе усього Шевченкового «Кобзаря». Він і сам складає українські вірші. З його таки добрий віршомаз, – обізвався фершал.

– Напам'ять – не напам'ять, а «Кобзаря» я прочитав усього, та ще й не раз. Я дуже люблю читати вірші, та ще й писані нашою сільською українською мовою. І читаю. І ніби все співаю та й співаю. І начитаюсь, і ніби воднораз і наспіваюсь досхочу. Аж на душі стає легше й веселіше, – сказав Никон.

– А другим хлопцям ви читали які книжечки? – спитав доктор, переходячи з ти на ви, бо йому стало ніяково тикать на такого парубка, котрий багато дечого прочитав.

– Читав. Я достав «Катерину» та «Наймичку», достав «Сіру кобилу» та «Голку». Та з тією «Сірою кобилою» було мені чимало клопоту. Трохи не з усього кутка натовпом збіглись до мене парубчаки, навіть і чоловіки, та все: «Читай та й читай ту «Сіру кобилу»! Вже вони мені аж остогидли, бо надокучили.

– То ти читай їм оці новіші книжечки, – сказав доктор.

– Спасибі вам за цю раду! На селі трудно доп'ясти будлі-яку книжку. А коли оце ви навезли нових книжечок, то й люде читатимуть назахват, і я сам читатиму для їх. Людей на селі треба всіх вчити й напутювать, бо усі люде брати і всі повинні поважать й любити одно другого і дбать для всіх, як для рідних братів… Я й жидів не цураюсь і не тямлю, навіщо то інші люде нехтують ними… Усі люде на світі брати.

«Чи не штунд часом оцей Никон?» – майнула в Уласевича думка.

Вчитель і фершал одрізали собі по шматку ковбаси й почали полуднувать.

– Полуднуй, Никоне, – сказав Яків Кирикович.

– Не хочу. Спасибі вам! Та мені якось і не припадає до смаку м'ясище. Їси та й несамохіть все міркуєш, що люде закололи свиняку, неначе якісь лиходії, абощо. Це ж все одно, шо душогубство. Якось воно трохи ніяково; аж гидуєш, як їси, хоч я й не гидливий вдався.

– Але ж усі люде, без сорому казка, ріжуть воли й вівці та й вживають м'ясо собі на поживок, не дбаючи про те, чи годиться їсти свіжину, чи ні, – обізвався вчитель.

– Воно то так. Але хто має право різати й колоть усяку животину, коли бог сотворив кожне створіння задля того, щоб воно жило? Як на мене, як на мій погляд, то не треба б і животин різать, і нічого не вбивати, навіть мух і комарів не душить; нічого не вбивати й не різать, шо животіє на світі, – сказав поважно Никон.

– А як в вас заведеться нужа або блохи? Невже й нужі не можна вбивать? – спитав всмішки вчитель.

– Атож! І нужа, й блохи, і блощиці, і усяка непотріб – все те створіння боже, і не ми дали йому живоття. Нужу можна й не заводить на собі, або коли завелась, то можна скинуть з себе. Нехай животіє будлі-деінде. А блощиць і тарканів в нас у хатах нема й заводу. То в місті цього добра є доволі.

Уласевича й справді зацікавила така Никонова філософія, що скинулась на буддійську. Він був певний, що Никон штунд або принаймні має потяг до штунди.

– Не подумайте, Якове Кириковичу, що Никон штунд, – обізвавсь фершал, з жадобою голодної людини уплітаючи на всі застави смачну міську ковбасу, аж щелепи в його лущали. – Никон не цурається й горілочки.

– Атож! Я й не спочуваю штундам через те, що вони забороняють вживать горілку. Чому ж пак здоровому або натрудженому чоловікові не випить чарки горілки? – сказав Никон.

– Та Никон вже переріс штунду, – обізвався вчитель.

– Еге, Никоне, ви переросли штунду? – спитав доктор.

– Невтямки мені, чи я переріс, чи я не доріс до неї, чи я дійшлий, чи ще недоліток. Цьому я невідомий, – промовив Никон повагом, навіть якось байдужно, втиривши свої круглі сіруваті ясні очі в малюнки на стіні.

– Де вже пак люде не різатимуть худоби, коли вони ріжуть один одного на войні. А ти, Никоне, ще хочеш, щоб люде не брали на заріз кабанів та льох, та волів, – обізвавсь фершал.

– Хіба ж ото гарно? Люде не повинні різатись на войні, неначе скажені або й божевільні. Мені здається, що вони спершу збожеволіють, а потім вже штрикають списами та шаблями один другого в груди, – сказав Никон вже трохи засмученим голосом.

– Та й та вся різанина діється не доброхіть, а під загадом. Хто ж таки схотів би доброхіть колоти та різать людей, якби не загадували? Вигадують оту різанину, мабуть, якісь навісні люде, а не християни. Кому ж припаде охота різать людей? Еге! усе не лихо стається в людей з нетямучості, – говорив далі Никон і все вважливо дивився на картини тихими задумливими очима, неначе там вичитував свої власні думки, ніби вони були понаписувані там десь на малюнках.

– Никон дуже поміркована людина! Часом шугає і в економічні вивідки, – сказав Парафієвський, скоса позираючи на Никона з осміхом.

– Де ж пак не шугать, коли нам, селюкам, дуже скрутно доводиться в останні часи, – обізвавсь Никон. – Світ поділився на дві половині: на багатирів і на бідноту та голоту. Одна половина має все, а друга зосталась трохи не з порожніми руками. І не хочеш думать, а думкита гадки самі лізуть в голову, аж набиваються. А хіба ж це добре? Навіщо то бог дав одним багатство, а другим злидні та бідність?

Випивши чай, Никон раптом підвівся з стільця, подякував за полудень, а далі підступив до п'яніна, взяв в руки ноти, довгенько переглядав їх, зацікавившись заголовками, а далі обернувся до доктора й сказав:

– А заграйте, коли ваша ласка, бо я зблизька ніколи не чув, як грає фортеп'ян, а тільки чув здалеки.

– Добре! – промовив Уласевич і, похапцем одкинувши віко, сів на стілець і почав вигравать деякі українські думки та шумки.

Никон став край вікна й вирячив очі на грачеві пальці, що жваво бігали по клавішах. Він стояв і дивився на пальці. Довгенько грав Уласевич, а Никон слухав і не поворухнувсь, неначе здерев'янів і замер на одному місті. Доктор скінчив грати, підвів очі й зирнув на Никона. Никон все стояв неповорушно. В його щоки й увесь вид почервоніли; очі стали блискучі й ніби десь блукали, дивились в далечінь. Музика дуже взрушила його душу.

– Чи дорого пак коштує оцей фортеп'ян? – несподівано спитав Никон, раптом повернувшись до Уласевича.

– Я взяв його за двісті карбованців, та й то не за готові гроші, а на виплат. А новий коштує, мабуть, удвоє, коли не втроє більше.

– Не для мене роблені ці фортеп'яни. А в мене вже була майнула думка купити такий струмент та вивчитись грать на йому. Я й день і ніч вчився б, а таки вивчився б, бо ще нічого кращого на світі не чув такого, як оце ви грали: тутечки ніби співають і дисканти, і альти, і тенорі, і воднораз баси вторують. Тут вкупі ніби цілий хор співає та й співає! Господи, як гарно!

– Це краще, ніж сопілка та скрипка. Еге? – обізвавсь вчитель насмішкувато.

– Та, бачте, хоч сопілкою трохи розважаю себе, коли часом найде на мене нудьга або смуток. Як почну вигравать, то й журба мине, неначе її вітром кудись понесе: якось на серці почуваєш полегкість, і зараз веселіше мені стає.

– Коли б ти, Никоне, знав, що й зо мною так само буває, – обізвавсь Уласевич. – Як часом на серце напосядеться нудьга або журба, то я зараз сяду та й граю, та й граю. І журба десь розвіється, неначе її понесуть в пущі та нетрі оті струни.

– Позичте ж мені передніше за все українських книжок, а я попрочитую та, не гаячись, зараз-таки поприношу вам. Я справна людина, і забарки та загайки в мене не буде, – сказав Никон і, подякувавши за книжки, попрощався та й вийшов з світлиці помаленьку, тихою й длявою ходою.

V

Після розмови з Никоном Уласевич повеселішав, налив стакан чаю й почав пити всмак.

– Одже ж од того часу, як я був хлопцем і жив в батька, в селян, як я бачу, таки добре поширшали голови. Цей Никон трохи мене здивував, – сказав Уласевич.

– Та тутечки є таки чимало таких філософів, як Никон, – сказав вчитель Парафієвський. – Часом як зберуться будлі-де дядьки на випивачку та смикнуть по чарці, то не один загне таку закарлючку в питаннях, що й не стямишся і гаразд не добереш, яку одповідь йому дать. Народ починає міркувати та митикувать потроху про всяку всячину часом безглуздо й смішно, а часом влучно та розумно, що з дива тільки очі витріщиш.

– Не дурно ж євреї кажуть, що тепер вже нема дурних мужиків, що дурні мужики були колись за панщини, коли кожний дурисвіт та жмикрут міг обдурить мужика, – сказав фершал.

В дворі загуркотів маленький візок. Усі зирнули в вікно. Перед ґанком спинились коні. З візка злазила якась молода панія. Погонича не було на візку: молода панія сама поганяла коні.

– Хто б оце приїхав до мене? – спитав стиха доктор.

– Це матушка з нашої парафії, з тієї, де я учителюю в церковній школі, – стиха обізвавсь Парафієвський. – Мабуть, заслабла котрась дитина. Ця матушка дуже розумна, і теж добрий митець на усякі питання та вчені змагання. Вона київська єпархіалка. Майте її на увазі. Може, й вона згодиться стати вам до помочі.

«От, може, ще залучу одного застрільщика культури», – майнула в доктора несподівано думка, трохи вже направлена Никоном.

В світлицю вступила панія, прибрана, неначе в свято. Вона була в новому модному капелюші з широчезними крисами та з блакитними квітками, схожими на ряст, в ясній сіренькій новенькій сукні і в рукавичках. Невисока на зріст, присадкувата й трохи навіть опецькувата, вона була гарненька на вид, довгобраза, з повненькими свіжими щоками і з ясними ласкавими, ніби солоденькими очками.

– Надежда Мокіївна Ладковська, жінка одного з тутешніх батюшок, – промовила гостя, простягаючи руку до доктора.

Ладковська міцно стиснула його руку, ще й потрусила дуже сміливо, якось по-кавалерському, аж ряст затрясся в неї на голові.

Парафієвський і Вербицький підвелись і привітались з гостею, як давні знайомі. Доктор попросив гостю сісти й просив вибачить за безладдя на столі після випитого чаю.

– Нічого – те, нічого. Мені байдуже, чи лад, чи безладдя на столі, бо так само буває і в мене після чаю, як діти понакидають окрушків, – обізвалась Ладковська, примостившись на стільці.

Вона швидким оком зиркнула на Уласевича, на його рівну постать і потім ніби вп'ялась очима в його блискучі карі чудові очі. Вийшовши заміж за отця Якова Ладковського, навіть не почуваючи симпатії до його, Надежда Мокіївна вже вславилась сливе в цілій околиці тим, що липла до усяких паничів і залицялась напропали, чи були вони гарні, чи навіть не дуже гарні.

Молодий доктор одразу припав їй до вподоби. Перед нею стояв русявий довгобразий красунь, поставний, рівнин станом, з блискучими карими очима та з розкішними довгими вусами, що ніби розсипались широкими кінцями, неначе промінням. Вона вже прочула, що приїхав молодий та гарний доктор, але, очевидячки, не сподівалась зострінуть такого красуня. Доктор одразу припав їй до вподоби. Вона осміхнулась, ніби до давнього знайомого, й неначе підсолодила свої подовжасті сіруваті очки, трошки прижмурила їх, ще й запишалась.

«Ой гарний! Ой який же гарний! Які очі, які вуса!» – передніше за все майнула в неї думка. І вона почувала, що їй хочеться кинутись до його на шию, пригорнуться й цілувати його і в рожеві уста, і в щоки, і в очі.

– Це я приїхала просить вас, щоб ви одвідали одну молодицю, дуже недужу.

– Добре! то й одвідаю. На те я й прибув сюди, – сказав Уласевич. – На яку ж слабість вона занедужала?

– Я й сама гаразд не втямлю. Щось в неї ніби жіноцьке, якась жіноцька слабість. Вона служила в мене за наймичку й вийшла таки од мене заміж дуже молодою. Вона вже вагітна. Здається, в неї або буде дитина нечасна, або родиво буде важке, бо вона не так давно й завагоніла. А може, то мені тільки так здається. В неї, мабуть, якась жіноцька слабість… в…

Парафієвський і Вербицький спустили очі додолу. Голос в неї був різкий та неприємний. Вона розмовляла голосно та дрібно, як говорять проворні, жваві, ще й до того лепетливі молодиці. Говорила вона, неначе кричала, аж лящала на всю світлицю.

«Сьогочасна людина… Такі терміни люблять вживать прилюдно тільки лібералки, нітрішки не соромлячись і вважаючи на ці слівця, як на звичайні наукові, а не якісь сороміцькі», – подумав доктор.

– Добре! Поїдемо, то й подивимось і дізнаємось за її слабість, на яку вона хоробиться,-обізвався голосно Уласевич.

– Мені дуже шкода її, бо вона була така добра наймичка, яких в нас на селах теперечки трудно й напитать. Так мені шкода її, що я оце перша мусила зробить вам візит. Я трохи нехтую салонними забобонами на цей раз, бо доконче треба одрятувать людину, може, й од наглої смерті. Порадьте, коли ваша ласка, й допоможіть їй.

«Яка добросерда людина ця молода матушка… І, певно, прихильна до народу. Недурно в неї такі солодкі добрі очки…» – подумав Уласевич, озираючи свіжий вид гості та оглядаючи ще свіжіше убрання.

– Котра це молодиця заслабла? Як її на прізвище? – спитав Парафієвський.

– Та Настя Сопілчиха! Ще як вона служила в мене, то все було кородиться на ноги або часом і слабує: то в неї часом було судомить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вийшла заміж, то все чогось хоробиться та й хоробиться то на живіт, то на… – вкинула знов наукове слівце гостя. – Я випадком оце зайшла до неї подивиться та досвідчиться гаразд за все, а звідтіля просто до доктора. Я вас одвезу й ладна назад привезти. Та для неї забарка буде, може, й небезпечна.

– Я ладен служить вам хоч і заразі – промовив доктор і вскочив в кімнату, щоб натягти пальто. – Коли в молодиці щось небезпечне, то їдьмо таки зараз.

– Які це в вас книжки? О! Українські! Можна в вас позичить на який час хоч одну? – говорила матушка.

– Можна! Я буду радий, що знайшов читальницю! – обізвавсь доктор з кімнати.

– От і не знаю, яку брать.

– Беріть ту, котра на вас дивиться, – сказав Парафієвський.

– Коли ж вони ніби усі на мене дивляться. Візьму хіба оцю більшеньку.

І вона вийняла хусточку, втерла собі заснічене око й поклала хусточку на одібрану книжечку, наче назначила, котру хоче позичить.

Ладковська встала. Гості й собі встали й попрощались з доктором. Надежда Мокіївна Ладковська вийшла, але забула взять книжечку й хусточку. Усі вийшли на ґанок. Коло ґанку стояли коні. Ладковська вхопила в руки віжки й батіжок, попросила Уласевича сісти з лівого боку, а сама сіла праворуч, щоб поганять коні. Вона підняла голову, потрусила віжками й махнула батіжком. Коні шугнули в ворота.

– Це ви самі поганяєте? Приїхали без погонича? Ож дайте мені віжки, я поганятиму! – промовив Уласевич.

– Навіщо? Спасибі вам! Я люблю поганяти і вмію добре правувать кіньми. Я сама без погонича їжджу і на поле, часом і до міста: коні плохі, як ягниці, – говорила Ладковська й якось по-молодецькому випростала стан і знов махнула батіжком по конях.

– Ви оце, може, й ненароком підійшли під мій погляд, закликаючії мене до недужої. Я напитував отут людців, щоб мені ставали до допомоги та намовляли людей обертаться за ліками до мене, а не до знахурок. Селян трудно затягти до наших ліків або в лазарет. Лазарет лякає їх.

– Добре! Я ладна пристать до спілки: намовлятиму селян при нагоді, бо наші селяни обертаються до доктора часом вже тоді, як смерть стане за плечима.

– Тоді, як вже «смерті – не одперти», як кажуть в приказці. А заздалегідь та зачасу їм і в думку не приходе, щоб обернутись до нас за порадою.

Повозка була труська, і на бакаюватому шляшку тряслась, аж коливалась. Яків Кирикович почував, що плече сусіди все черкається об його плече, а далі почутив, що вона таки зумисне пригортається до його усією своєю дрижачою постаттю.

«Щось вона дуже вже ніби горнеться до мене, все ніби зумисне черкається. Гм… ще почне залицяться. Може, вона задля того оце й притеребилась», – майнула думка в доктора.

– Я пристану до вашої спілки. Я вже перечула через людей, що ви гуманна людина, пиклюєтесь темним народом. Та й мені це не первинка, – ці усякові сьогочасні погляди. В нас в єпархіальному училищі теж бувала усяка розмова, дуже сьогочасна. Я ладна намовлять та справляти людей до вас, бо знахурі принаджують їх до себе. Є тут в нас на селі одна знахурка, до котрої наїжджають навіть панки. Надбала собі баба чимало добра й збудувала собі здоровецьку хату. Це ваша конкурентка, та ще й неабияка.

– Надісь, багато дужча за мене на селі? – сказав доктор, засміявшись.

– Певно, дужча, принаймні була дужча до цього часу, – обізвалась Ладковська.

До хати слабої молодиці було не дуже близько. Перебігли півсела. Шлях пішов вигоном, а далі якимись мочарами, а за мочарами перескочили місток на здвижі, де слизіла течія в багновищі. Парафія Ладковського на далекому кутку Злодієвці була ніби на одшибі, за містечком. Ладковська спинила коні коло однієї хати. Обоє позскакували з повозочки й зайшли в хату. Молодиця давно була вже вагітна, і в неї наставало родиво. Уласевич оглядів недужу й сказав, що нічого небезпечного нема, що родиво часне й настане незабаром і, певно, обійдеться гаразд і без його помочі.

Ладковська вийшла, знов сіла на повозці попліч в доктором і покатала назад тим самим шляхом. Молодий доктор знов примітив, що вона ніби зумисне тулиться та горнеться до його й заглядає йому в очі.

«Чи вона ізде сама й поганяє коні по-сільській, як роблять на селах молодиці, чи, може, підроблюється під поведенцію між деякими міськими паніями, що часом чваняться, їздячи по вулицях без погоничів? – думав доктор. – Щось воно скидається на останнє! Це якась сьогочасна новосвітська матушка або хоче вдавать з себе лібералку».

Ладковська хвиськала батіжком по конях і бадьорилась, сіпаючи за віжки.

– Ви зробили велику помилку, що забились на службу в таку глушину. Я, бувши на вашому місці, зроду-звіку не виїхала б з міста. Занидієте та зачеврієте ви отутечки, – почала Ладковська, зирнувши скоса на пелехатий вус, що трохи не черкався об фіалки та ряст на її капелюші.

– Тaк, бачте, трапилось. Нам трудно в місті напитать службу при лазаретах чи будлі-деінде, щоб за щось зачепиться, як то кажуть. А тут я всядусь на місці та й сидітиму спокійненько. Нудьга мене не лякає нітрошки, бо я наваживсь нести світло в цю темряву якмога більше. Це буде для мене й діло, і розвага, і, може, хоч потроху справдяться ті наші мрії й гадки, котрі в нас були ще в університеті вкупі з товаришами.

– Як я була в єпархіальному училищі в Києві, то й між нами часто була розмова про усякові сьогочасні принципи. Але, знаєте, в цій глушині часом нема з ким навіть побалакать гаразд за щось краще й вище. Тутечки часом півроку не бачиш людського лиця, – говорила Ладковська, ньокаючи вряди-годи на коні. – Клопіт по хазяйству та пиклювання дітьми – ото уся моя й праця й розвага. Нема з ким путнім словом перекинутись. Оце багно якось всисає тебе недоброхіть сливе з головою, хоч і сам того якось не примічаєш.

– А я й тут знайду собі розвагу й працю, опріч моєї роботи. Ми маємо на думці розповсюдювать серед цієї глушини просвітність то книжечками, то розмовою, живим словом. Шкода тільки, що ми не знаходимо собі певних та надійних помагачів. Тут при школах читалень сливе нема, а коли вони де й є, то в їх валяється кільки книжечок або ні до чого негоденних, або писаних мовою церковною та великоруською, мало зрозумілою або надто вченою й зовсім-таки не зрозумілою для селян.

– От і я стану вам до помочі, бо маю потяг до цієї справи. А хто потягується до чогось вищого й ідейного, то доконче пристане до вашої спілки. Може, здійсняться й наші давні школярські мрії та гадки… як і ваші, – сказала Ладковська.

– От я й радий, що натрапив в глушині на живу людину, що ладна стати до культурної праці вкупі зо мною, – сказав Уласевич. – От і маємо ще одного спільця нашого товариства. Спасибі вам за спочування до нашої справи.

Ладковська так забалакалась та високо понеслась з своїми мріями, що баскі молоді коні збігли на окіп. Повозочка перехнябилась і трохи не перекинулась. Коники були свого хову, бо отець Яків кохавсь у конях, мав свій пастівник на чималих луках і розводив коні на продаж. Ладковська смикнула віжки й ледве-ледве направила коні на шлях, що й потрапила в багнисті бакаї. Багно захлюпалось. Грязюка бризнула, обляпала докторові щоку й сіла горобцем на фіалки та ряст на голові в Ладковської.

– Оце як я забалакалась і стала така невважлива, що трохи вас не перекинула, та ще й у багнистому місці, – сказала Ладковська.

Завезла вона панича до квартири на подвір'я, а сама повернула коні назад і покатала додому.

Надежда Мокіївна Ладковська викралась з дому до доктора саме в той час, як панотця покликали на похорон, бо панотець її не пустив би.

Ладковська, виїжджаючи крадькома з господи, потай од свого панотця, спохвату забула покинуть дома ключі од шафи й завезла їх в кишені. Панотець вернувся з похорону. Наймичка подала на стіл самовар. Кинулись за ключами, парили парка, а ключів нігде не знайшли, і матушка десь зникла. В шафі був замкнутий чай, сахар і посуд. Самовар клекотів, парував, доки й не погас. Вже поночіло. Корови вернулись з поля, ревли за телятами. Полова й дерть були позамикані: ні з чого було зробить обмішку для корів. Наймичці вже час було варить вечерю, а комора була замкнута.

Вже надворі сливе поночіло, як Ладковська приїхала.

– Куди це ти їздила? – спитав в жінки отець Яків.

– Та оце возила доктора до Насті. Прибігла до мене її мати за порадою. Настя дуже заслабла. А я поки привезла доктора та поки одвезла, то чимало часу загаяла. Ой як же я забарилась! – казала матушка, одмикаючи шафу, не роздягнувшись і зопалу ніби кидаючи на стіл чайницю, сахариницю й усякий посуд.

Вона похапцем скинула капелюш і пальто й почепила на кілочку в столовій, де вони часом висіли не сховані по три дні й припадали порохом сливе на палець. Вона не шанувала одежі й, роздягаючись, кидала її, де траплялось, і кільки день не ховала її в шафу, бо… забувалась.