Текст книги "Неоднаковими стежками"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

– Марусю! зайдіть оце після спектаклю до мене чаювать. Та й вас просю вкупі з вашою кузинкою, коли не пили ще й досі вечірнього чаю, – просила Мелася похапцем на прощанні з паничем.

– Добре! зайду з охотою та побалакаємо, бо ми ж тепер обидві солом'яні удови, то наші інтереси спільні, – сказала Марковицька.

– І я зайду з охотою з своєю кузиною, коли це не обважнить вас, – промовив Петрушка.

– Мені це буде приємно. Ця вагота мені навіть дуже приємна в моїй самотині, – залепетала Мелася. – Трошки побалакаємо та розважимо себе, бо, знаєте, після театру ще довгенько чогось зостається в душі театральна направа і все чомусь бере хіть балакати за артистів й виявить свої думки, гадки та погляди і на п'єсу, і на грання артистів: одним словом, ще хочеться продовжити на хвилину ніби спектакль, – сказала Мелася.

Малинкін попрощався й похапцем ніби поскобзнувсь по лиснючому паркеті своєю чималою, але не завальною постаттю й зник. Мелася дивилась слідком, і їй здалось, що вона неначе в маї намилувалась високим явором в зеленому лузі над Дніпром, надивилась на той гіллястий явір, густо та рясно облитий бростю та пуп'янками та молоденькими листочками. Вона ніби почутила пахощі молодої майської забрості того могучего велетня ніби десь в береговині над дніпровою сагою. І в неї несамохіть чогось навернулась на думку пісня: «Лугом іду, коня веду. Розвивайся, луже! Сватай мене, козаченьку: люблю тебе дуже».

Мелася з генералом вийшли наприкінці спектаклю з балкона й простували по коридорах зумисне навпрошки через натовп та навперейми Марковицькій й Малинкінові. Незабаром Мелася нагляділа їх обох в густому натовпі й якось таки протовпилась до їх, штовхаючи людей ліктями під боки. Вона привела гостей в свою світлицю. Самовар вже парував на столі. Зайшов на чай і генерал.

Мелася швиденько зготувала чай і запросила гостей сідать за стіл. Усі од великої смаги після духоти в театрі кинулись до чаю і сьорбали його з жадобою.

– Чи вас пак, Меласю, не бере нудьга отутечки в цій самотині після гармидеру великого хазяйства в батька? – спитала Марковицька.

– Поки що я не нудьгую, бо мене розважає потроху веселий сусід. Та от і ви, спасибі вам, порушили мертвоту в моїй хаті та порожнечу в моєму серці, – бовкнула Мелася, бо в неї думки часом недоброхіть вискакували наверх, неначе бульки з дна на мулкому ставку.

– А до мене оце реп'яхом вчепилась моя бабуся, щоб я записувалась в усякі добродійні тутешні товариства, в котрих вона записана спілцем. Хоче й мене затягти в ті товариства буцімто для моєї розваги. Коли тобі, Меласю, не буде ніякісінької роботи, то, будь ласка, вдоволь мою бабусю та запишись або в товариство «Ясла», або в «Добродійне товариство помочі сліпим та убогим старим», що нігде не знаходять собі пристановища. Бабуся буде дуже вдоволена, що завербує тебе, та й тобі буде робота, а більш того все-таки сяка-така розвага.

– Я хоч і добросерда людина, але не здатна по своїй вдачі брать спіл в таких товариствах. Ця добродійність мені не до вподоби. Якби щось інше, то я б не цуралась. От, прикладом, я дуже люблю дітей. І як жила в Деркачівці моя сестра Ліда, то ми вдвох завели в себе в селі денне пристановище для дітей на жнива. От там мені так було уподобно вовтузиться з дрібненькими пузанчиками. Я з сестрою їздила в Фінляндію й вивчилась вироблять полотна та рушники на маленьких верстатиках, і ми з Лідою вдвох вже й пустили це промислівство в Деркачівці поміж молодицями та дівчатами. Я навіть їздила в околиці по селах і брала в цю науку охочих молодиць, щоб розповсюдить якмога далі це промислівство. А до бабусиної праці мене чогось не потягує, – молола язиком Мелася, обернувшись до Малинкіна, неначе чванилась перед ним своєю прихильністю до селян та бідноти.

Мелася брехала незгірше Мишука, бо була здорова брехуха. Вона мала на думці на такий спосіб запобігти ласки в красуня, підходячи під сьогочасні погляди та прямування в молодих паничів. Але красунь сьорбав чай, трощив бублички й байдужне слухав за те Меласине добродіяння на користь селянам.

– І вам неважко було? Невже вам не противно було дивиться, як почнуть войдуваться й валасаться оті пустуни в пристановищі? – спитав Малинкін.

– Ні кришечки! Мені навіть було приємно годувати та напувать ті воронинятка, бо я люблю дітвору.

– Моя престарезна бабуся все сидить та плете вовняні куфаєчки для підкинутих знайд в «Яслах». Та оце й до мене причепилась, щоб і я стала до тієї роботи, неначе й мені вже йде восьмий десяток років, – промовила Марковицька й зареготалась на всю світлицю.

– Ну, я не порплялась би в тих бавовняних чи вовняних куфаєчках. Я не маю ніякісінького потягу до такої праці. Якби до чого іншого, то я б стала з великою охотою. Це бабська, стареча робота, а я ще не почуваю себе бабою, – жартувала Мелася.

Мова зайшла про артистів, про їх виходи на сцені й грання. Ця балачка затяглась довгенько. Малинкінові не сподобались провінціальні артисти, і він гудив, навіть ганив без церемонії суспіль усіх. Мелася слухала й милувалась ним і його гучним голосом.

– Ну та й вередливі ж ви! – буркнула Мелася.

– Такий він достоту, які були обидва мої чоловіки, що я мусила кинуться навтікача од їх обох, – сказала Марковицька, допиваючи хапком чай, бо хапалась додому, щоб не потурбувать своєї бабусі.

Гості випили чай і стали прощаться.

– Не забувайте ж мене й одвідуйте як можна частіше! – запрошувала Мелася Марусю, а ще більше красуня Малинкіна, вхопивши його міцну руку в свої обидві пухкі долоні.

– Спасибі вам! Одвідаємо, коли будемо живі, – одповів Малинкін, не пускаючи Меласиних ручок з своїх міцних жилавих рук.

І Мелася почутила, що од його рук щось ніби побігло по її нервах, приємне, пекуче, дійшло до серця, неначе залоскотало й в одну мить опанувало її душу, опанувало її усю, чого ще ніколи за її живоття не траплялось з нею. Гості вийшли з покоїв, і в покоях одразу стало тихо.

Німкеня гувернантка пішла до своєї кімнати й незабаром захропла. Мелася поставила лампу на столику коло ліжка, прилягла, спершись ліктем на подушку, й неначе пірнула в згадки усяких випадків того вечора. Думки її несамохіть блукали десь в театрі по ложах, зазирали на сцену, простували до фойє, то перелітали в її житло, неначе сідали ластівками за стіл поруч з молодим красунем. І всі випадки того приємного вечора, мов згуки голосні й дзвінкі десь ніби лились з сцени, чи з натовпу, чи од чудового Малинчиного голосу – і злучились докупи в один чудовий акорд, в котрому все дзвеніла одна найголосніша струна, один якийсь солодкий гук. Мелася впізнавала той гук: то був низький, але дзвінкий голос гарного Малинкіна.

«Якого б щастя я зазнала, якби цей красунь був моїм чоловіком! З ним і ота сільська глушина була б для мене справдешнім раєм. Яка Ліда щаслива, що спарувалась з милим! І я була б ладна йти з цим красунем хоч би й на край світу, знехтувала б і людським поговором, і батьківською забороною, і усякими дурними звичаями, аби тільки жити з ним укупі, милуватись та кохаться», – думала Мелася, похнюпивши голову з важким вінком кіс на обважнілій од думок голові.

І її думки знов заворушились, потяглись несамохіть одна за однією, як качечки рядочком на легеньких хвилях на ставочку. Знов виникли перед нею сцени та картини минувшего вечора: то виникало ясне фойє з веселим натовпом, то яркий світ на сцені ніби блиснув і згас, то ясно виринала з натовпу Марковицька, мов жива. То знов ніби сяла перед нею сцена, неначе ясна пляма на гальовині серед лісу, освітлена влітку гарячим промінням сонця. А на сцені на одну мить виникла, ніби з-під землі, пишна красунева постать, неначе Мефістофелева постать висовувалась з-під споду помоста. Красунь виникав, убраний в стародавнє лиснюче лицарське убрання, ніби Фауст, але кращий і пишніший од золота й срібла на його убранні.

Думки йшли назахват одна за однією, лізли настирливо, знов перелітали в її світлицю. І вона ніби вже бачила милого край столу, як живого. Boна милувалась його малиновими устами, ніби чула його приємний музичний голос, м'який, мов шовк.

Сон не брав Меласі. Вона почувала, що кохання розгорюється в її серці, розгортається швидко, неначе майська півонія розпукується одразу за одну нічну добу. Мелася навіть почувала, як розжеврюється та іскра в серці та все дужчає та більшає.

«А може, цей красунь призначений мені споконвіку непостережними силами натури, як казав Яків Уласевич. Може, аж оце тепер настав мій час, коли я стикнулась з присудженим мені долею милим ніби випадком… – майнула думка в Меласі. – Я ж лібералка, і, на мій погляд, серце повинно бути вольне, повинно кохать, кого схоче і як схоче. Треба бути напоготові…»

І Мелася схопилася, кинулась до столика шукать паперу. Вона була ладна зараз написати до свого чоловіка лист, що вона злигалась з ним, певно, од якоїсь помилки і далі не стерпить тієї супряги, в котрій вона спряглася з ним сливе недоброхіть на своє безталання та безголов'я, і хоче роз'єднаться з ним зараз, таки зараз…

«Але ж чи схоче цей красунь побраться зо мною? Чи од мене ж залежиться починання цієї справи, цієї довгої тяганини?»

В Меласі випало перо з пучки. Вона важко зітхнула, роздяглась, похапцем скидаючи одежу, неначе смикала її з себе од злості. Дмухнувши на світло, вона впала на ліжко й закуталась в укривало з головою. Якісь ясні пишні сцени знов замиготіли перед її очима, знов загув ніби якийсь акорд, знов почувся низький гомін тихого низового басу. І вона незчулась, як заснула.

Другого дня Мелася прокинулась з таким радісним почуванням на серці, якого вона ще ніколи не зазнавала в житті. Мрії радісні, ніби золоті, вилися роєм. Їй було весело, навіть заманулось співати. Вона походжала після чаю по горницях і мугикала модний романс, ніби молоденьке дівча. Прибравшись згодом, вона ще зарані побігла до Марковицької. Їй спало на думку піти до неї на вивідки, розпитать за Малинкіна, в котрій годині він виходе з канцелярії, на якій вулиці його житло. Та в неї ще й досі свербів язик од минувшого приємного вечора, а в серці почувався якийсь лоскот. Їй заманулось ще хоч трохи побалакать про вчорашній вечір і забажалось стрінутись з красунем, та хоч почути його голос, хоч зирнуть назирком двічі-тричі на його і вдоволити неначе пекучу жагу влітку кринишною погожою водою.

Опівдні Мелася таки не втерпіла, їй була невидержка всидіти дома. Як звернуло з півдня, вона убралась і бігцем побігла до канцелярії, де служив Малинкін. Вона сподівалась, що зостріне його при виході з канцелярії і хоч побалакає трошки. І, чигаючи на його, ніби на засідках, вона стала поблизу за вуглом здоровецького будинку й ждала.

В третій голині Малинкін вийшов з дверей і простував наниз по високих сходах. Мелася раптом кинулась йому назустріч, буцімто випадком зострілась з ним. Малинкін впізнав її, поздоровкавсь, провів її далеченько, сливе до самого її житла й попрощавсь.

– Глядіть же! не забувайте мене й прибувайте в Марковицькою до мене. Мій генерал залицяється до Марковицької. І він буде радий вашим одвідинам вкупі з Марковицькою, – лепетала Мелася.

В наступаючу неділю Малинкін справдив свою обіцянку й зайшов до Меласі з парадовими одвідинами, убраний в фрак, з циліндром у руках. Мелася й справді сподобалась йому своєю веселістю та цікавою розмовою, навіть часом розумною, переплетеною й перенизаною, мов бісером, полтавськими жартами та смішками з реготом пополовині. Малинкінові було весело й приємно провести якийсь час з Меласею. Мелася була рада. Для неї, неначе восени в негідь та сльоту, негадано й несподівано зацвіла весна, зацвіли вишні та черешні, запишнилась уся земля красою сонця й квіток.

Од того часу Мелася сливе щобожого дня бігала до канцелярії назустріч коханому Малинкінові, слідкувала за ним, бігала за ним навздогінці, так що ці одвідини примітили вже й урядовці, і ті, що часто вештались коло забудування.

«І як би йому дати знак, що я його кохаю без краю, без міри, що я без його не можу животіти й дихать. В наші часи ліберальні та просвічені панни, навіть дами ходять же з візитами до паничів, ні в кого не питаючись дозволу, бо вважають на себе, як на рівню чоловікам в правах. Чи не піти б пак до Малинкіна й мені, щоб оддать візит? Я цим виразно натякнула б йому, що люблю його дуже й гаряче. Може б, і він догадавсь…»

І Мелася довго чепурилась тієї неділі коло дзеркала, позамазувала пудрою найдрібніші плямочки на виду й побігла до Малинчиної квартири. Вона смикнула за держално дзвоника так нервно, що дзвоник неначе заґвалтував. Малинкін сидів дома сам над канцелярськими бумагами. Його батько й мати ще не прийшли з церкви. Мелася не розпитала гаразд в Марковицької за його й була певна, що він живе сам в опрічній квартирі.

Малинкіна стривожив такий наглий ґвалт дзвоника, та ще й зрання.

«Чого це мама й тато так швидко вертаються з церкви, наче не достоявши до кінця служби? Може, мама нагло занедужала в церкві, бо вона вже давненько кородиться на груди…» – подумав Малинкін, одсовуючи засув.

Він одчинив двері й остовпів з дива. Перед ним стояла Мелася, убрана, як пава. Вона швидко, мов сорока, вскочила в прихожу й залепетала.

– А от і я сподобила вас одданням вашого візиту до мене! День добрий вам! – лепетала вона, здушивши йому руку своїми обома рученятами по-паничівському.

– Доброго здоров'я. Прошу до світлиці, – запрошував панич Меласю з якоюсь ніби соннотою та длявістю в голосі і в рушеннях.

Йому, очевидячки, було ніяково од такого несподіваного візиту дами, котрої не знали ні його тато, ні мама. Він міркував нишком, чи знає пак Мелася, що він живе не окроми од батька, не в опрічній квартирі, а вкупі з старими?

Малинкін запросив Меласю до зали й посунув до неї крісло. Мелася сіла, наче птиця впала, і розпочала розмову на сьогочасні теми, нахапані навіть не з книжок, а на льоту та на скоку од других в розмовах по салонах. В неї була думка, що й Малинкін прогресист і народовець, і вона мала на думці підійти під його погляди. Але вона помилилась. Панич тямив ці думки стільки, скільки тямить чудова картина, чудовий портрет якогось красуня. І спочував він цим думкам так само, як спочував би намальований портрет. Окрім служби, в його не було в голові нічогісінько. Малинкін, неначе з-за угла мішком пришиблений, як кажуть на селі, неохочо й мляво вів розмову. В його все вертілась в голові думка, що от-от незабаром одчиняться двері і в покоях з'являться батьки, захоплять його на гарячому вчинку з якоюсь розтріпаною, надто вже сьогочасною панією, котра нахабно вшелепалась до його серед білого дня.

Мелася за якусь хвилину наговорила, наказала повну хату, ще й кімнату, порушила язиком мертве застояне повітря, неначе млинком перегнала й перемлинкувала пашню. Малинкін все озирався на двері, зиркав на дзвоник, що теліпався над дверима в прихожій, й говорив мало.

Набалакавшись всмак, Мелася оговталась, озирнулася на кімнати й почала вважливо кмітить. Вона прикмітила, що житло чимале, надто просторне, що в покоях не паничівська обстава, а сім'єва. Незабаром через двері вона вгляділа в другому покої старечу заялозену кацавейку, що теліпалась на стіні, й жіноцьку хустку, забуту на столі. Мелася аж тоді схаменулась і догадалася, що вона зопалу, не розпитавшись гаразд, помилилась і потрапила не в кавалерську квартиру, а в житло Малинчиного панотця. Вона жваво схопилася з крісла й почала прощаться, а потім мерщій вибігла на вулицю, неначе вискочила опечена з пожежі.

«Оце ж я вшелепалась! Ну, та й вшелепалась»! – думала Мелася.

– Не забувайте ж за нас! Не минайте моєї хати! – ляснула Мелася на одході й швиденько побігла до Марковицької, щоб напевно досвідчитись і пересвідчиться, в чиє-то житло вона зопалу втирилась з своїми одвідинами, хоч вона й справді таки нехтувала людським поговором. Вона зловживала ліберальні ідеї, не маючи в голові й сліду їх, і тільки здіймала смачні вершечки з чужих глечиків з чужим молоком. Але тих глечиків вона і не наливала молочком, і не пеклювалась тим дійвом, неначе вона відьмила по чужих загородах і користувалась новими принципами, поставивши усе сьогочасне прямування напереверт, навіть сторч, догори ногами.

– Одже ж ти, Меласю, не дуже обачна людина: не розпитавшись броду, полізла в воду. Треба бути трохи обережнішою, – напутювала її Марковицька, бо була хоч і не обачніша за Меласю, але була багато досвідніша в справах залицяння та романів з паничами.

– Але ж, Марусю, поміркуй ти гаразді чи не мала ж я права оддати візит, як самостійна людина й громадянка, хоча б Малинкін жив десь при якій сім'ї, чи хоч би і в батька? Він мені зробив візит, а я йому повинна ж таки оддать його з звичайності, хоч я й дама. Так воно припадає, як на мій погляд. Час би нам одкинути ті давні салонні забобони, ту старосвітську нісенітницю, – виправдувала себе ця псевдолібералка.

– Воно то так з твого погляду, і по сьогочасній логіці так випадає. І я держусь такої ж думки. Але я не вшелепалась би з візитом до панича в сім'ю, коли панич живе не окроми, а при батькові, і ще й досі не одселився на своє власне житло: якось було б мені ніяково. Це ти, Меласю, зопалу втнула штуку!

– Може, то ти, Марусю, надто вже міркована людина, – сказала Мелася.

Але це так тільки говорилось: їй все-таки було трохи ніяково, що вона, мужня жінка, присурганилась до панича, котрий жив при батькові.

– Коли ти вже оддала Малинкінові візит, то це випало непогано, бо тобі нешвидко б довелось оддать йому візит: Малинкіна посилають в командировку кудись далеченько, на Волгу, чи що, з кількома товаришами по якомусь ділу.

Мелася трошки стурбувалась. Її неначе щось здушило коло серця. Ця несподівана звістка збентежила її так, що вона аж голову похилила. Прощаючись з Марковицькою, вона спитала в неї, котрого дня має виїжджать в Києва Малинкін. В неї майнула думка виїхать на вокзал на провід милого і надивитись на його при од'їзді, і попрощаться.

«Як би то йому натякнуть і показати, що я його кохаю? Чим би прислужиться, щоб запобігти в його ласки, прихильності, а потім, може, й кохання?» – думала Мелася, вертаючись до господи.

Думала вона, голову ламала, і надумала справить йому чудовий дорожній ручаний саквояжик, туди убгать гарненький вишиваний рушник для втирання виду в дорозі з додачею паничівського приряддя: гарного гребінця та щіточки для вусів.

«Треба ще до цього усього додати й букет з яких-не-будь осінніх квіток, щоб цим виразніше натякнуть, якими квітками зацвіло моє серденько од його й для його, і, може, я цим приверну його до себе».

Мелася діждалася дня од'їзду, купила саквояжик, зготувала чудовий рушник, повишиваний та вигаптуваний прехорошими взірцями.

– Це, мамо, ти для тата думаєш посилати цю чудову цяцю? – питала в Меласі доня.

– Атож! А для кого ж більше я мала б посилать таку гарну й дорогу цяцю, – одповідала Мелася.

– І квітки пошлеш татові? – питала далі дівчинка.

– Ну, тато цим не здобріє й не покористується. Йому байдуже за квітки. Це був би глум для його. Квітки я наготувала для Марусі Марковицької, – дурила мама доню.

В день Малинчиного од'їзду Мелася заздалегідь виїхала на вокзал і стала, ніби вартовий на варті, на сходах на приході, коло дверей. Мелася зирнула на майдан коло вокзалу і вгляділа там Малинкіна. Як він виходив по східцях, вона, поздоровкавшись з ним, промовила маленьку промову, красномовно сказала про свою приязнь до його і, врешті, дуже жалкувала, що він виїжджає аж за Волгу на такий довгий час з Києва. Любов в неї раптом спахнула, мов полум'я. Вона, несвідомо, од того спаху вже простягла руки, щоб обняти його за шию й пригорнуть до себе. Але вона вгляділа жандарма й побоялась, що він зараз напише заповістку в поліцію, і спинилась.

– Прийміть же наші презенти од щирого серця! Ця річ од однієї вашої знайомої й навіть трохи родички, – сказала Мелася, ніби наздогад, подаючи йому саквояжик, – а ця нікчемна річ – в додаток вже од мене, як знак щирої прихильності до вас.

Малинкін взяв подарунки й звичайненько подякував за приязнь родичці й Меласі. Само по собі всі на сходах звернули ввагу на ті презенти, а найбільше на букет. Дехто говорив, що це, певно, од'їжджає якийсь артист; інші балакали, що якийсь поет з Петербурга, коли дама сподобила його таких приносин прилюдно на вокзалі. Але знайшлись ще й такі, що знали й Меласю, і Малинкіна. Ці тільки здвигали плечима од недомислу та од Меласиної нахабної вихватки, та ще й на вокзалі при людях.

Провівши панича до вагона, Мелася випитала в його, коли він вертатиметься до Києва і якого дня. Вона мала на думці виїхать йому назустріч на вокзал.

Поїзд рушіїв з місця. Малинкін з'явився в одчиненому вікні, скинув брилик і замахав ним на розставанні. Саквояжик теліпавсь, почеплений дужкою на руці, а квітки панич шпурнув десь на поличку й навіть забувся за їх.

Мелася верталась додому, і денний світ неначе пригас для неї, неначе чад запаморочив її думки, засліпив очі, затемрявив ясне небо. Мелася вернулась в свої покої збентежена, стурбована, з червоними од сліз очима.

«Яке чудне людське серце! – вертілась в Меласі думка сливе цілий той день; поїхав один милий, я була ладна співати веселої пісні: «Ой поїхав мій миленький, – бодай не вернувся»! А от поїхав другий милий, і в мене все вертиться на умі смутна пісня: «Поїхав милий, – і зосталася туга!»

І та туга тяглася довго, безперестанку. Мелася ходила, як неприкаяна, світом нудила, стала байдужна до усього, навіть до своєї коханої доні, неначе вона була чужісінька для неї. Вона не лаяла куховарки, навіть не вмикувалась в куховарчині справи, не присікувалась до неї за кожний дріб'язок без усякої причини, як було передніше. Гувернантка постерегла цю байдужність і замороченість в Меласі й сама поклювалась усім: і пекарнею, і дітьми.

«Одже ж, борони боже, ще збожеволіє безталанна од залицяння до того красуня, – думала поміркована німкеня, пораючись коло усього. – Шкода й її, шкода й дітей».

Мелася насилу діждалась дня, призначеного Малинкіним для вертання. Вона неначе ожила, повеселішала, пожвавішала, побігла до Люби, розказала їй за усе, неначе на духу, бо не могла ніякісіньким способом вдержать в голові секретів. Од Люби Мелася покатала звощиком в оранжерею, витратила на чудовий дорогий букет сливе останні гроші й звідтіля покатала просто на вокзал.

Серце в неї неначе замерло, як поїзд прикотивсь до вокзалу. В Меласі заграли очі. Вона стояла коло дверей і слідкувала очима за кожною людиною. Натовп сплив, як і наплив, а Малинкіна не було.

Мелася довго стояла коло дверей, доки не спорожнився вокзал. На неї найшов смуток. Її брала досада, брала й злість. Похнюпившись, вона верталась по сходах назад. З злістю штовхнула рукою якусь бабу й протовпом поміж людьми побігла по східцях наниз.

Мелася приїхала додому зла, нервна, роздратована і вже ладна вилаять Малинкіна незгірше, як колись лаяла свого Мишука.

Малинкінові продовжили командировку надалі несподівано, бо роботи було багацько і урядовці не могли увинуться за такий недовгий час. Вже аж перед різдвом вернувсь Малинкін. Мелася наче ожила, стала бадьориста й жвава, подобрішала й пожвавішала. На різдвяні святки вона справила великий бенкет, ще й з ялинкою для дітей; запросила Марковицьку й Любу, і Малинкіна, і генерала. Вечеря була багата. Мелася втрачалась, не питаючись, чи в батька є зайві гроші, і марнувала їх святками й на бенкети, і на театри.

За два дні перед водохрищем Мелася запросила гостей на вечерок. Вона клопоталась та бігала, як несамовита, готуючи усе на вечерок. Коли це надвечір несподівано в прихожу ввійшла стара Гуковичева, Текля Опанасівна. За нею звощик з дворником перли здорову плетену скриню та пакунок з завинутими в килим подушками, прив'язаними поверх скрині. Гуковичева несла в обох руках дрібніші речі: якісь кошики та завиніння, щось зав'язане в здоровій хустці. Прихожа, за тими пакунками та одежею, кинутою жужмом, нагадувала багажний склад на вокзалі.

– Нащо це ви, мамо, такого багато понабирали з дому? – спитала з дива Мелася. – Чи на прощу зібрались аж у Єрусалим, чи що?

– Це я покинула твого батька достоту так, як ти покинула свого чоловіка, – обізвалась знехотя Гуковичева.

– Нащо ж ви покинули батька? Що там у вас скоїлось у домі? Де ж ви притулитесь в мене з такими завальними речами? – аж крикнула Мелася.

– Я не думаю в тебе шукать притулку! Дай мені мерщій обідать, а ввечері я переберусь в мебльовані кімнати поблизу од Михайлівського монастиря та й житиму там, бо вдома мені далі невидержка.

– Чом же невидержка? – спитала Мелася з дива.

– Тим мені невидержка, що твій тато знавіснів, – одрубала стара.

– Що ви кажете? Це, надісь, ви так говорите з досади? Там в вас, мабуть, щось таке скоїлось: трапилось щось неприємне в сім'ї.

– Мабуть, таких сім'їв. як моя й твоя, і на світі не знайдеш. Чи твій батько знавіснів, чи, може, збожеволів, я цього гаразд не стямкувала. Я з ним лаялась, змагалася та й годі сказала, їдь вже ти додому та хазяйнуй там, та змагайся з ним. Мені вже осточортіло те змагання. Може, він тебе послухає, бо мене ні в чомуне слухає й має мене за ніщо, – говорила мати, роздягаючись.

– Але ж на ваш прожиток тут в гостиниці треба чимало грошей? – якось запикуючись, обізвалась Мелася.

– Отак, дочко, як і на твій прожиток тутечки. Про мене, їдь вже ти з дітьми додому та й хазяйнуй, бо я туди, мабуть, вже ніколи не поїду, – бурчала стара, сідаючи на канапі.

Така материна гадка була дуже несподобна Меласі, та ще саме тоді, як у неї «зацвіло серденько», як співають в пісні, і розпочинався приємний роман, з котрого передостанній або й останній одділ вона мала надію скінчить от-от незабаром.

– Батько твій геть-то вже щиро й правдиво додержує умови з моїми родичами, котрі були так само, як і я, настоятелями на маєтність після небіжчика дядька і котрі мають право взяти одчіпного по небіжчикові. Платить та й платить їм гроші з доходів, з млина та з лісу, та з пашні, а з хазяйства і в нас буває часом недохватка. Я встоюю за те, щоб нічого не платить отим ненажерливим родичам. А він таки своєї! Неначе затявся та все мене дратує, все сперечається та свариться зо мною, неначе накупився. Невидержка мені далі та й годі.

– А хто ж оце держатиме хазяйство в домі? – спитала Мелася.

– А хто ж? Красуня Килина ж, що була економкою в дядька в дворі в останні часи і всім правувала в оселі, як він вже з глузду з'їхав чи збожеволів і жив одлюдком на селі. Ота красуня, мабуть, незабаром забере усе в господі в свої пазурі. А батько їй потурає, в усьому сприяє та слухає тільки її, ще й покриває: каже, що вона знає буртянське хазяйство краще од мене. Переполовинить вона незабаром усе наше надбання, – говорила стара.

Ця Килина й була причиною, що Гуковичева покинула старого, бо не стерпіла його залицяння. Стара й досі любила свого чоловіка й ні разу не зраджувала його й не скривдила в своїх почуваннях. Мелася догадувалась за ту найпершу причину несподіваного од'їзду матері до Києва.

– Гм… гм… Цю Килину треба б було давно витурлить з садиби. Шкода, що вже минула панщина. А я знала б, куди її заправторить. Та ба! Тепер інші часи, – муркнула Мелася.

– Отут у Києві сидітиму коло монастиря та щодня ходитиму до божого дому, то принаймні хоч спасатимусь на старість.

– Що ж ви тут робитимете? Хіба щодня по п'ять акафистів читатимете, як читає Таїса Андріївна? – питала, аж зуби зціпивши од злості, Мелася.

– Нехай читатиму принаймні по три на день, то й з того буде якась користь: і те піде за спасіння моєї душі та душі твого батька за його провину та його поганий вчинок, – говорила стара з бідканням. – А для мене, на мій вжиток небагато грошей піде.

Мелася задумалась. Вона була хазяйновита й дуже шкодувала, що її добро пропадає марно. Од'їжджаючи з дому, вона покладала надію на маму, як на кам'яну гору. А тепер та кам'яна гора рушила з села й посунулась просто до неї в Київ і всурганнлась в її покої. Мелася й вуха опустила, і голову похилила.

По обіді стара вже смерком поїхала до монастиря, поблизу напитала собі дві мебльовані кімнати й зараз туди перевезлась, щоб жити на спокої коло самісінької святої брами та спасать свою душу, ще й одмолювать провину свого старого, котру вона більше вигадувала й збільшувала через свої старечі примхи та ревниве заздріння.

Мелася, випровадивши матір, готувалась стрічати гостей. Незабаром прибігла Марковицька вкупі з Малинкіним. Придибав і веселий та жартівливий генерал Лозинський. Прийшла й Люба і привела з собою якусь давню свою приятельку. І весела розмова, сміх та жарти не переставали ні на часок і тяглися сливе до глупої ночі. Малинкін любив це веселе Меласине товариство, в котрому він розважав себе після канцелярської нудоти, а ще більше припадали йому до вподоби Меласині смачні та тривні вечері та добрі вина.

Од того часу Мелася перестала ходить по місті на гулянку з генералом. Її вже бачили скрізь на гулянках та по театрах з Малинкіним або з Марковицькою. Марковицька заводила романи та залицяння безперестанку, неначе вона задля того й народилась на світ божий. За її надто сміливі походінки заговорили по салонах. Незабаром так само заговорили й за Меласю. За неї й за Марковицьку пішов по місті поговір, пішла недобра слава.

Настала весна. Почались гулянки в Царському садку, в Шаті. Весела Меласина компанія часто сиділа сливе до світу на веранді за тим самим столом в тому ж таки куточку, де ще так недавнечко справляв веселі бенкети та випивачки Мишук з своєю Каміллою-Дивом. Мелася з Марковицькою таки зовсім не шанувались: гуляли напропали, тинялись по кафе-шантанах та по таких закутках, куди порядні панії й очей не показували.

Перед Меласею почали зачинять двері в домах знайомих їй сім'їв, де були дорослі дочки. Поговір дійшов і до спасениці Теклі Опанасівни, якось промкнувся в її келію й дуже збентежив стару. Неприязні до Меласі люде та навіть і приязні застерігали й Теклю Опанасівну. Хтось навіть написав за все батькові в Бурти.

Батько обурився, зараз написав Меласі лист, що він довідався за усі її вчинки та гулянки, і звелів, щоб вона зараз вибиралась з Києва та їхала додому. Разом з тим він дав знати листом і жінці, що не настаче грошей на їх обох, коли вони в Києві не хотять жити в сукупній квартирі, а живуть нарізко; що вони обидві й зять неначе знавісніли й тільки б'ють байдики, нічого не роблять та тільки гроші гайнують.

«Ми жили усі в сукупнім домі, а тепер живемо нарізно в чотирьох місцях. Жити нам так, як ми тепереньки живемо, розбившись на чотири доми, це ж нечувана дурість при наших не бог зна яких засобах. Ми не мільйонери. Ви ж знищите й спустошите до решти й буртянську маєтність, як знищили Деркачівку. Я ваш приймак, але не наймит; і я ж не байдикував, як Мишук. Один я падкую коло всього, працюю до загину, щоб настачить грошей і на прожиток, і на ваші витребеньки. Коли зараз не вернетесь додому, то й я візьму та й сам згорну руки, перестану працювать і не буду більше слати вам грошей на ваше прожиття, бо незабаром вже й грошей на вас усіх не стане. Не гайтесь і не дляйтесь, і зараз їдьте додому! Ви обидві вже надто загонисті в своїх панських забагах і незабаром заженете Бурти в довги, як загнали Деркачівку, і запагубите й мене й себе, а Мелася занапастить і своїх дітей», – так скінчив свій лист старий приймак Теклі Опанасівни.