Текст книги "На Кожум'яках"

Автор книги: Іван Нечуй-Левицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Нечуй-Левицький І.С.
НА  КОЖУМ"ЯКАХ
Мiщанська комедiя на 5 дiй

ДIЙОВI ОСОБИ

Сидір Свиридович Рябко, київський мiщанин, має крамницю на Подолi.

Євдокія Корніївна, його жiнка.

Євфросина, їх дочка.

Горпина Корніївна Скавчиха, сестра Євдокiї Корнiївни, перекупка, вдова; перепродує яблука.

Оленка, її дочка.

Свирид Іванович Гострохвостий, цилюрник

Настя, Ольга, Варвара, Євфросининi приятельки, панни.

Химка, Рябкова наймичка.

Педоря, Горпинина поденщиця.

Марта, Бублейниця.

Орина, Башмачниця

Меронія, Магдалина, печорськi мiщанки, були послушницями.

1-й митрополичий бас.

2-й митрополичий бас.

Берко й Волько, жиди, процентщики.

Міщанки, шафери, міщани та катеринщик.

Дiя дiється у Києвi, на Кожум'яках.

Гострохвостий та Євфросина трохи закидають по-руськiй.

ДIЯ ПЕРША

Свiтлиця Сидора Свиридовича Рябка з мiщанською обставою. Однi дверi – в кiмнату, другi – в пекарню. Дiя дiється в недiлю по обiдi.

ВИХIД 1

Євдокія Корніївна сама.

Євдокія Корніївна (сидить коло стола i позiхає). Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досi спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви задзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере, Сидоре Свиридовичу! Чи ти чуєш?

Сидір Свиридович (обзивається з кiмнати). Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голубко, тiльки трохи прочумаюсь та потягнуся разiв зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кiмнати i сiдає коло жiнки.)

ВИХIД 2

Євдокія Корніївна i Сидір Свиридович.

Євдокія Корніївна. Авжеж скучила.

Сидір Свиридович. Бо давно пак бачились: як у горосi та й досi…

Євдокія Корніївна. Я тут сидiла, сидiла, вже все передумала, вже й богу молилась.

Сидір Свиридович. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню, прожили вiк, як тi голуб'ята в парцi. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!

Євдокія Корніївна. Добрий сум! Пiшов собi в кiмнату та й хропе, аж кiмната дрижить, а я тут сама сиджу. Нема до кого й слова промовити.

Сидір Свиридович. А чи пам'ятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як тодi вертiвся коло тебе.

Євдокія Корніївна. Ще б пак не пам'ятала! На всi Кожум'яки не було тодi такого вертуна, як ти.

Сидір Свиридович. А чи пам'ятаєш, як я тупцяв кругом тебе! Я до неї i звiдтiль, i звiдсiль, а вона тiльки було спiдню губу копилить.

Євдокія Корніївна. Що копилила, то копилила, бо знала навiщо. А правда, я тодi таки добре виварила тобi воду, аж чуб був мокрий.

Сидір Свиридович. Ой ви, жiночки ви капоснi! До смертi згадуєте, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!

Євдокія Корніївна. Коли б ти тiльки не був трохи вередливий… я б з тобою зовсiм щасливо дожила вiку.

Сидір Свиридович. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обiцяв твiй покiйний батько, то, може б, i не був такий вередливий.

Євдокія Корніївна. I годi вже тобi згадувати.

Сидір Свиридович. А якби, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчикiв собi на придане. А нашiй Євфросинi треба багато грошей: вони в нас не простi, вченi – не дурно ж вчились аж три мiсяцi в пансiонi.

Євдокія Корніївна. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всi Кожум'яки. Та вже, сказати правду, час би їй i замiж iти.

Сидір Свиридович. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всi Кожум'яки!

Євдокія Корніївна. I на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нiкого нема в хатi, то наша Євфросина така гарна, як я колись була: в неї якраз такi карi очi, такi чорнi брови, як у мене. В неї ввесь хист мiй!

Сидір Свиридович. Авжеж гарна: все гарне, тiльки в неї нiс такий… трохи нiби довгий чи гострий… трохи такий як у чорногуза. Ой, коли б не почула! (Оглядається.)

Євдокія Корніївна. От i вигадуєш, старий, таке, що нi до бога, нi до людей. Який же в неї нiс?

Сидір Свиридович. Такий достоту, як i в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твiй нiс, старенька, я загаявся з сватанням, може, на мiсяцiв зо три або й чотири. Тепер можна все сказати.

Євдокія Корніївна (сердиться). Оцього я вже не люблю! Оце вже ти вередуєш. Який же в мене нiс? Здається, такий, як i в усiх людей. Коли вже на правду пiшло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тодi була не дуже тоненька: таки така, як нiмецька ковбаса. Признатись, i я довго думала, поки тебе полюбила.

Сидір Свиридович. А все-таки полюбила! I я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.

Євдокія Корніївна. I що ти верзеш? От уже не люблю. (Одвертає лице)

Сидір Свиридович. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, стара, нам з тобою рiвнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, i в тебе не гурт було розуму й замолоду, а на старiсть i той, що був, не знаю, де дiвся.

Євдокія Корніївна. То це вже я й дурна стала? Оцього я вже не знесу!

Сидір Свиридович. Цить, цить, старенька! Я тiльки кажу, що Євфросина далеко розумнiша од тебе.

Євдокія Корніївна. Авжеж розумнiшої од неї нема на всi Кожум'яки i на всю Глибочицю; тiльки вона якась гостра, палка, як огонь.

Сидір Свиридович. От уже твоя сестра Горпина, так так, що розум. Як пустить язика, то вiн у неї, як млинове колесо, тiльки дрррр… Меле разом i шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком… Так ним м'яла, i як ми бралися.

Євдокія Корніївна. Що це з тобою сьогодня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене i нiс, як у чорногуза, i язик, як колода, i розум десь дiвся?

Сидір Свиридович. На те брав, що було треба… бо полюбив тебе, моя старенька.

Євдокія Корніївна. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справдi штука!

Сидір Свиридович. Та бач, стара, молодий хлопець часом неначе здурiє. I я, мабуть, тодi…

Євдокія Корніївна (встає). Оцього я вже не знесу! Це вже мене до слiз доводить! I така, i сяка, i носата, i мизата, i дурна, i без'язика. (Плаксиво) Ти забув, що я твоя жiнка?

Сидір Свиридович. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.

Євдокія Корніївна. Доки ти мене дражнитимеш, мов собаку!

Сидір Свиридович. Цить, цить, голубочко! Їй-богу, я не хотiв того сказати. Якось само на язик лiзе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!

Євдокія Корніївна. Постiй! Прийде сестра, то я пожалiюсь.

Сидір Свиридович. Ой лишечко! Що хоч роби менi, тiльки не кажи Горпинi.

ВИХIД З

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Горпина.

Горпина вбiгає в хату з порожнiм кошиком на руцi.

Горпина. Добривечiр вам у вашу хату! (Кидає до порога кошик i розлягається на стiльцi.) Оце втомилась! Бiгала, бiгала, як той хорт за зайцями, доки не випродала усiх яблук; а це думаю: давай забiжу до Рябка та ковтну чарку горiлки.

Сидір Свиридович. До якого Рябка? В мене був собака Рябко, та я давно прогнав його з двору, що так погано дражнили.

Горпина. Хiба ж вас не Рябком дражнили та й тепер дражнять на Кожум'яках? Куди ж пак! Запанiли нашi!

Сидір Свиридович. А хоч би трохи й запанiли? Та й дочку ж маємо вчену: вчилась у пансiонi аж три мiсяцi. Треба вам якось краще нас величати.

Горпина. Чули ми вже цiєї, чули. Давай лиш, сестро, чарку горiлки або чаю, або чого-небудь, бо в мене пелька засохла од бiганини. Людям недiля, а менi все будень. Химко! Химко! роздимай там мерщiй самограй, чи самовар!

ВИХIД 4

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович, Горпина й Химка.

Химка (виглядає з пекарнi в дверi). Зараз, зараз! Роздимала, роздимала хвартухом, так нiчого не помагає.

Горпина. Дми, про мене, хоч халявою, та давай швидше самовар. Чи є в твоїх хазяїнiв горiлка?

Химка. А хiба ж я лазила по хазяйських шахвах? В шинку, знаю добре, що є.

Горпина. То ке сюди на стiл цiлий шинк.

Сидір Свиридович. Ого-го! Ще й жида впрете сюди на стiл з шинком.

Химка. Цiй тiтцi все жарти. (Виходить.)

ВИХIД 5

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович i Горпина.

Горпина. Потривай, Химко, побалакаємо!

Сидір Свиридович. Ой, не кричiть так здорово, Горпино Корнiївно!

Горпина. А хiба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Яв-дохо, надулась, наче той iндик перед смертю?

Сидір Свиридович. Явдохо… Знайшла Явдоху! Скажiть iще Вiвде. Коли б iще дочка не навернулась.

Горпина. Євфросина таки мене не дуже любить, спасибi їй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука перепродує. Так що ж, що тiтка перекупка! Свiй хлiб їм, не крадений.

Євдокія Корніївна. Воно, бач, сестро, не те.

Горпина. Не те; а чоловiка скубеш за чуприну, як i я свого покiйного Скавику скубла. Ви своїй Євфросинi не дуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Якби моя дочка Оленка так коверзувала, то я б їй, псяюсi, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона пам'ятала б до нових вiникiв.

Сидір Свиридович. Ви, Горпино Корнiївно, що iнше.

Горпина. Я що iнше? А що ж я таке? Га? Хiба не знаємо, якi великi пани були Рябки? Авжеж старий Рябко, ваш батько, м'яв шкури i хлiб з того їв. Я торгую яблуками i хлiб з того їм, i нiкого не боюсь, i докажу на всi Кожум'яки, що нiкого не боюсь, навiть вашої великорозумної Євфросини. (Присiкується до Рябка i б'є кулак об кулак.)

Сидір Свиридович. Свят, свят, свят! Братська чудовна богородице! Заступи й помилуй. (Оступається й хреститься.)

Горпина. Чого ви одхрещуєтесь од мене? В мене нема на головi чортячих рогiв.

Сидір Свиридович. А хто ж заглядав пiд ваш очiпок? А може, й є?

Горпина. А як я скину хустку та покажу?

Євдокія Корніївна. I годi, сестро, годi. Хiба ж ти не знаєш, що мiй старий вередує?

Горпина. Скубла вас жiнка, та чортзна по-колишньому.

Сидір Свиридович. Меле, меле, шеретує. (Приспiвує.)

Горпина (приспiвує). Шеретує, обернеться й поцiлує. Таке лиш по чарцi! Чого це ти, Явдохо, напундючилась? Сидить, як та копиця в дощову годину на полi.

Євдокія Корніївна. Еге! тут як почав вигадувати на мене, що…

Сидір Свиридович. Цить, цить, цить! (Затуляє рота Євдокiї Корнiївнi.) Нiяк не вдержить свого язика! Ще й дочцi розкаже. Ой, якi ж слизькi язики у тих жiнок: в однiєї гострий як бритва, а у другої слиз-ький: так i лiзе сам з рота. (Показує.)

Горпина. Та кажи-бо, що твiй чоловiк вигадував!

Сидір Свиридович. Ой, цить, не кажи!

Горпина. Та кажи-бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.

Сидір Свиридович. Не кажи, бо з хати втечу.

Євдокія Корніївна. Та то ми, сестро, оце радились, за кого б нам свою дочку вiддати замiж. Перебирали усi Кожум'яки, та й не знайшли нi одного панича дочцi до пари.

Горпина. Куди ж пак! Тисячi та сотнi нiколи в дiвках не посивiють. Не бiйся! Повиходять швиденько. От уже нам, бiдним, зовсiм друге дiло, хоч моя Оленка красуня не то що на всi Кожум'яки, а може, й на ввесь Київ.

Євдокія Корніївна. Та й наша Євфросина не то що на ввесь Київ, а може, й за Київ. А що вже розумна i вчена, як баришня, то нiгде правди дiти, хоч, може, матерi не приходиться своєї дочки хвалити.

Горпина. Тiльки дуже звикла верховодити, тим, бач, що великорозумна. Якби моя Оленка так верховодила в хатi, то я б їй патли обскубла.

Дзвонять до церкви.

Сидір Свиридович. Чи це вже й до вечернi дзвонять? Пiду ж я поможу дяковi спiвати. (Встає.)

Горпина. Вже таки й поможете дяковi. Сiдайте ж та лучче побалакаємо. Нехай там сам дяк курникає.

Євдокія Корніївна. Я оце все про свою дочку. Вже б, здається, i час замiж, та все якiсь недоладнi люди трапляються: то негарнi, то без грошей, хоч i гарнi, то не дуже розумнi. Зовсім не до пари моїй Євфросинi.

Горпина. О, Євфросина таки вередлива. Недурно вона так дере носа передо мною, неначе я їй не тiтка.

Євдокія Корніївна. Тут, сестро, почав до нас ходити один молодий панич, та не скажу, як звуть.

Горпина. Про мене, не кажи. Менi не йти за його замiж.

Євдокія Корніївна. Гарний, хоч з лиця води напийся, ще й до того розумний. Як почне говорити з Євфросиною, та так говорить розумно, що я слухаю, слухаю i нiчогiсiнько не розберу. От уже вдався розумний, як наша Євфросина.

Сидір Свиридович. Що вже розумний, то розумний, бо набрався розуму од розумних людей: вiн знається не тiльки з семiнарськими басами, але навiть з митрополичими.

Горпина. Та хто ж це такий? Та скажи-бо, сестро!

Євдокія Корніївна. Не скажу, нехай кортить.

Знов дзвонять до церкви.

Сидір Свиридович. Ой, уже вдруге дзвонять! Їй-богу, втеряю вечерню. (Бере шапку i йде. Горпина його доганяє й тягне до стола.)

Горпина. I годi вам, годi. От уже наспiваєте! Шипить, як старий гусак, а йому здається, що вiн спiває.

Євдокія Корніївна. Та не слухай, сестро! Ото в дяка добра табака, якась не проста, заморська, то вiн бiжить нюхнути з дякової табатирки.

Горпина. Знайшов добро. Сiдайте-бо та побалакаємо, та вип'ємо по чарцi. (Тягне його й садовить.)

Сидір Свиридович. Ото дав господь ручки! Аж мої кiстки трiщать.

Горпина. Химко!

Входить Химка.

ВИХIД 6

Ті самі й Химка.

Горпина. Побiжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяїновi на один нюх табаки.

Химка. Чого? Табаки? Хiба ж я дурна, щоб за чортзна-чим бiгала, та ще й до церкви! Вже цi тiтка вигадають! (Виходить.)

ВИХIД 7

Ті самі без Химки i Євфросина.

Євфросина (входить в свiтлицю. Побачивши Горпину, йде до неї i гордо вiтається). Добривечiр, тiтко! Це ви до нас в гостi?

Горпина. Авжеж бачите, небого! В гостi прийшла.

Євфросина. Ходила оце гуляти та купила щось задля вас, мамо.

Євдокія Корніївна. Що ж ти купила? Чи не черевики?

Горпина. Певно, купила матерi московську бурульку.

Євфросина. (розвiрчує папiр й виймає очiпок з червоними стрiчками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надiти матерi на голову; мати одхиляється.)

Євдокія Корніївна. Що се ти, дочко! Схаменися! Чи годиться ж менi на старiсть убиратися в очiпок, та ще з червоними стрiчками?

Горпина. Авжеж! Воно якраз пристане до сивої коси.

Євфросина. Скиньте, мамо, оту мiщанську хустку з рiжками та вберiться в чепчик.

Євдокія Корніївна. Ходила з рiжками замолоду, ходитиму й на старостi лiт.

Євфросина. Ви бачите, мамо, що в нас почали бувати не простi люди. Їй-богу, вiзьму ножницi та постинаю тi капоснi рiжки вам i тiтцi.

Горпина. Отак пак! На здоров'ячко матерi. Рiжте, небого, матерi, а тiтки не зачiпайте.

Євфросина. От уже кожум'яцька простота! Що ж то скажуть мої товаришки, що вчилися зо мною в мадами у пансiонi, як часом котра ненароком загляне до нас? (Тихо.) Що то скаже вiн, як прийде та знов побачить на матерi отi рiжки? Вiн же смiявся з тих рiжкiв менi в вiчi!

Горпина. А дайте, небого, я приберуся в той очiпок хоч на час. (Надiває чепчик перед дзеркалом, вертить головою й пританцьовує.) А що? Чи не панi ж з мене вийшла? Дивiться, Сидоре Свиридовичу, чи не пристали ж оцi червонястi стрiчки менi до лиця?

Сидір Свиридович. Хоч сьогодня замiж, їй же богу, хоч сьогодня.

Горпина. А брови як чорнiють при цих капосних стрiчках. Бий тебе коцюба! На двадцять рокiв помолодшала. Тепер я неначе i кругом панi. Загляну хоч у вiкно, може, на мене задивиться який ко-жум'яцький прудивус. (Заглядає в вiкно.) Ото шкода! Нiкогiсiнько нема на улицi, тiльки дурна телиця витрiщила на мене очi. Химко! Химко!

Входить Химка.

ВИХIД 8

Ті самі й Химка.

Горпина. Химко! Подивись ти на мене, чи гарно менi в цих стрiчках?

Химка. Авжеж гарно. (Тихо.) Господи прости, як та потороча. (голосно.) Вже, господи, що не вигадають оця тiтка, то все пiвтора людського. (Смiється.) Нема часу дивитись.

Горпина. I цур йому! Нагрiшила повнiсiньку хату, хоч зараз iди до попа та й сповiдайся.

Химка виходить.

ВИХIД 9

Ті самі без Химки.

Сидір Свиридович. Вам би, сестро, i справдi треба щодня сповiдатись.

Євфросина. Дайте лишень сюди чiпок, бо в вас руки в гнилих яблуках, щоб часом не помазали.

Горпина. В гнилих яблуках… Цiлували мої руки кращi уста, нiж тi, що вашi ручки будуть цiлувати.

Сидір Свиридович. Меле, меле, шеретує! (Приспiвує.)

Євфросина. Ой господи, яка кумпанiя! (Тихо.) Що, як вiн навернеться в хату та побачить оцю всю кумедiю?

Горпина. Вже яка є кумпанiя, така й буде. Ви вже нас не перевчите. Пiдiть лишень, небого, в пекарню та подивiться, чи не закипiв самовар, та напiйте тiтку чаєм.

Євфросина. Авжеж, i з мiсця не рушу. Заходжусь оце бiгати до пекарнi!

Горпина. А я, бувши вашою матiр'ю, послала б вас до пекарнi, щоб ви халявою самовар роздували.

Євфросина. Пхе! Пхе! Ви, тiтко, чортзна-що верзете. Вчiть уже свою Оленку, а я й без вас доволi вчилась.

Горпина. Знаємо вашу науку! Вчились три недiлi, а набрались у мадами хванаберiї на тридцять добрих рокiв. Прощайте! (Виходить.)

Сидір Свиридович. Гур-гур-гур! Бери, Сидоре Свиридовичу, шапку та тiкай до церкви. Ой, хочеться нюхнути тiєї американської табаки! Коли б застати хоч на шапкобрання, щоб дяк не втiк з церкви. (Виходить.)

ВИХIД 10

Євдокія Корніївна i Євфросина.

Євдокія Корніївна. Отже ж ти, серце, розсердила тiтку; ще й не прийде до нас в гостi.

Євфросина. Коли ж тiтка вже геть-то простий чоловiк.

Євдокія Корніївна. Та годi, годi, не сердься! (Йде i сiдає коло Євфросини.)

Євфросина. Дайте, мамо, менi спокiй! (Одхиляє голову.) Ще попсуєте менi на головi коафюру. (Оступається.) Сьогодня забiжать до мене в гостi мої приятельки. Ви б, мамо, побiгли в пекарню та наготували, чого там треба.

Євдокія Корніївна. Та йду, йду! Чого ти сердишся! (Виходить до пекарнi.)

ВИХIД 11

Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.

Настя, Ольга i Варвара (входять в хату). Добривечiр, Євфросино! Чи жива, чи здорова?

Євфросина (плеще в долонi). От i баришнi йдуть! Доброго здоров'ячка! Насилу вас дiждалась. (Цiлується з усiма.) Буде оце з ким хоч поговорити. Ще добре, що тiтку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмердiла гнилими яблуками свiтлицю, ще й вилаяла мене на всі боки.

Настя, Ольга i Варвара. Ха-ха-ха!

Настя. Слава тобi, господи, що в мене таких тiток нема.

Ольга. В мене таких тiток нема, але зате моя мати зовсім така, як твоя тiтка Горпина.

Настя. Чого це ти, Євфросино, так убралась, як на Великдень? Певно, когось ждеш у гостi? Га? Скажи-бо, скажи! Признайся.

Євфросина. Може, жду, а може, й нi. Там-то менi великiй клопiт. Хто схоче, прийде, а хто не схоче, то, про мене, як схоче.

Ольга. Це в тебе, Євфросино, нове плаття, та ще й шовкове.

ВИХIД 12

Ті самі та Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (з порога). Авжеж шовкове, та ще й дороге: по три карбованцi платила за аршин. (Входить.) Здоровi були! (Цiлується зо всiма.) А вашi матерi живi, здоровi?

Настя, Ольга, Варвара. Живi й здоровi i вам кланяються. А вас як бог милує?

Євдокія Корніївна. Та волочуся до котрого часу. Це ми справили Євфросинi одно шовкове плаття, а оце думаємо ще й друге справити, бо…

Євфросина. Годi вже, мамо, хвалитись. Вже й знайшли, чим хвалитись; неначе справдi яке диво шовкове плаття.

Євдокія Корніївна. Та ще оце ми купили Євфросинi новi золотi сережки та золотi… як-бо їх… каблучки на руки… їй-богу, забула. Ось покажи-бо, Євфросино! Там такi, так i сяють на всю хату.

Євфросина (сердито). Ет, вигадали! Знайшли, чим хвалитись.

Настя, Ольга, Варвара. Ой, покажи! Покажи-бо, Євфросино, нехай ми подивимось. Покажи, серце!

Євфросина. Нехай перегодя. Мене не дуже кортить: я звикла до того. Iдiть, мамо, в пекарню та зготуйте нам закуску.

Євдокія Корніївна. Пiду, пiду! За всi голови. (Виходить.)

ВИХIД 13

Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.

Настя (лапає пальцями Євфросинине плаття). Яке ж гарне твоє плаття! Ото якби собi таке справити. Та яке широке та добряще! А як шелестить! А перейди, Євфросино, через хату.

Євфросина гордо переходить через хату i зумисне шелестить хвостом.

Варвара. Ой, як же шелестить! Шелесь-шелесь! Неначе листя на вiтрi. А який хвiст! Здається, увесь шелест на хвостi.

ВИХIД 14

Ті самі й Оленка.

Оленка (входить). Добривечiр! З недiлею будьте здоровi!

Всі. Доброго здоров'я! Спасибi, будь i ти здорова.

Оленка. Моя мати лягли спочивати та й кажуть: пiди до Євфросини та погуляй трошки. А я оце – й прийшла.

Євфросина. Сiдай, Оленко!

Оленка. Це в тебе, Євфросино. нове плаття? Та яке гарне, як золото.

Євфросина. Мабуть; чи подобається тобi хоч трохи?

Оленка. Де вже пак не подобається! Менi такого й до смертi не носити. Ох! (Зiтхає.)

Євфросина. А може, посватає хтось багатий, то й носитимеш.

Настя, Ольга, Варвара. Покажи-бо, Євфросинко, золотi сережки та браслети, покажи!

Євфросина. Та вже нiгде дiтись: треба показати. (Йде в кiмнату й виносить сережки й браслет.)

Всі. Ой, гарнi ж! Аж блищать, аж горять! Так i сяють на всю хату.

ВИХIД 15

Ті самі й Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (вбiгає з пекарнi прожогом). Аж тридцять карбованцiв заплатила своїми руками! Надiнь, Євфросинко, то й я подивлюсь.

Євфросина. Таки не втерпiли, прибiгли: ще й Химку сюди приведiть. Пiдiть-бо, мамо, в пекарню, а то Химка там все перепалить та переварить.

Євдокія Корніївна. Пiду, пiду. (Виходить.)

Євфросина надiває перед дзеркалом сережки й браслет.

Всі. Ой, як блищать! А повернись, Євфросинко!

Оленка. Яка ти стала гарна в сережках! Вдвоє покращала.

ВИХIД 16

Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.

Оленка. Дай менi, Євфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.

Євфросина. Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тiльки не впусти, бо ще й розiб'єш.

Оленка (бере браслет i примiряє на руку). Отже й до моєї руки пристає; їй-богу, пристає. I моя рука не дуже чорна для золота.

Варвара. Якби пак було, то й пристало б.

Оленка. Та горенько, що нема.

Євфросина. Та не держи-бо так близько коло рота: на золото не можна дихати, бо стемнiє. Дай лишень сюди! (Бере й надiває на руку.)

Оленка. Ой, як же на тобi блищить золото! Неначе на образi.

Варвара. Як ти Євфросино, сьогодня розкiшно вбрала голову!

Оленка. Якi в тебе, Євфросино, стали тепер великi коси. Як ви були бiднiшi, то в мене були довшi коси, нiж у тебе, а як ви розбагатiли, то в тебе аж утроє бiльшi коси виросли.

Євфросина i всі три приятельки смiються.

Євфросина. От вже кожум'яцька простота! Чи вже ж ти думаєш, що у всiх панiв на головi свої коси?

Оленка. Невже ж чужi?

Ольга. А чом же не вбратись i в чужi коси, аби було гарно?

Оленка. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих панiв такi здоровецькi косища, неначе в кожної куделя на головi або повiсмо конопель.

Євфросина. Купи, Оленко, й собi таке повiсмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.

Настя. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня прибралась. Еге? Когось ждеш?

Євфросина. Може, кого й жду, та не скажу кого.

Настя. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.

Євфросина. Ба не вгадаєш!

Настя. Ба вгадаю.

Євфросина. Ба не вгадаєш.

Настя. Бодай я завтрiшнього дня не дiждала, коли не вгадаю.

Євфросина. Ану скажи, як починається його прозвище.

Настя. Го…

Євфросина. А далi?

Настя. Гострохво…

Євфросина. А далi?

Настя. Гострохво…

Євфросина. Попала пальцем в самiсiньке небо.

Настя. Знаю я його! Бiгає за баришнями як несамовитий.

ВИХIД 17

Ті самі й Свирид Іванович Гострохвостий.

Гострохвостий входить в шляпi, в рукавичках i з паличкою. Шляпа на головi набакир. Вiн усе тре руки – показує рукавички.

Євфросина (тихо). Як б'ється моє серце! Боже мiй!

Гострохвостий. (кланяється). Мiй найнижчий поклiн тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфросино Сидоровно. (Подає Євфросинi руку.) Хоч я не знаю, кого я тут бачу i з ким буду розмовляти, але в домi такої баришнi, як Євфросина Сидоровна, я сподiваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рiкiмiндуйте мене, прошу вас. (Здiймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх.)

Євфросина. Се мої близькi приятельки i сусiди.

Настя. Менi здається, що ми таки не зовсiм незнакомi… Менi здається, що ми вже десь бачились.

Гострохвостий. Може, може… В мене так багацько знакомих баришень по всьому Києву, що й на два вози не забереш. Може, я й забувся. Рiкiмiндуюсь вам: Свирид Iванович Гострохвостий. (Тихо.) З цiєю не варт би й знакомитись, як я придивився при свiтлi: нiс, як цибуля, а очi, як у сови. (До Ольги й Варвари.) Рiкiмiндуюсь i вам. Свирид Iванович Гострохвостий. (Побачивши Оленку, питає в Євфросини.) А це ж хто такий?

Євфросина. Та це моя родичка… живе тут недалечке з матiр'ю; торгують яблуками. Вбогi люди.

Гострохвостий. (придивляється до Оленки. Тихо). Яка ж вона гарна оця кожум'яцька мiщаночка! Такої й на Хрещатику, i в Липках чорта з два знайдеш. (До Євфросини голосно.) Прошу вас, порiкiмiндуйте мене своїй родичцi. Для вас, Євфросино Сидоровно, я готовий познакомитись з вашими родичами, хоч би i в десятому колiнi, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.

Євфросина (тихо), Ат… простенька собi дiвчина… Зовсiм не нам рiвня.

Гострохвостий. (до Оленки). Свирид Iванович Гострохвостий з своєю особою! (Подає Оленцi руку; Оленка не бере й соромиться.) Не соромтесь-бо, подайте менi свою бiлу ручку.

Оленка одвертає лице i ледве простягає йому руку.

Будьте ж смiливiшi!

Оленка. От i знайшли бiлу руку. Нема моїм рукам од чого бiлiти.

Гострохвостий. То купiть рукавички.

Оленка. Я зроду не носила рукавичок. Далася я вам на смiх!

Євфросина i приятельки осмiхаються.

Гострохвостий. (тихо). Яка ж гарна ця мiщаночка! Якi в неї очки, брiвки, як шнурочки, щiчки, як палянички. Якби довiдатись, хоч де вона живе.

Оленка. Як вас чудно прозивають.

Гострохвостий. Може, й чудно. Всяково буває. Буває й чуднiше.

ВИХIД 18

Ті самі й Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (виходить з пекарнi). Добривечiр вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос, та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене дiла, аж голова бiла. Сiдайте, будьте ласкавi, i я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Вiн вас усе згадує. От би наслухався. (Сiдає.) Ото моя Євфросина та й мiй старий все кажуть, що нема в свiтi нiчого кращого й луччого, як розумнi i вченi люди.

Гострохвостий. Авжеж так; що правда, то правда. Як чоловiк пiдiйметься розумом вгору аж вище од лаврської дзвiницi та гляне звiдтiль на людей, то люди здаються такi маленькi, такi маленькi, як пацюки. А вже вашi Кожум'яки здаються звiдтiля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товстi свинi.

Євфросина. О, що правда, то правда! Як я вийшла з пансiону, то менi здається, що я стою на Щекавицi або на Андрiївськiй горi та все дивлюсь на людей зверху.

Євдокія Корніївна. Ото скажiть! Страх, та й годi! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б.

ВИХIД 19.

Ті самі й Сидір Свиридович.

Сидір Свиридович (виходить). Е! Та се в мене гостi! Добривечiр вам! Спасибi, спасибi, що мене не забуваєте.

Гості. Доброго здоров'я, Сидоре Свиридовичу!

Сидір Свиридович. Та ще й ви, Свириде Йвановичу, в мене в гостях. (Цiлується з Гострохвостим.) Оце шкода, що я загаявся з дяком. Але ж у дяка табака! Що за табака! (Нюхає пучки.) Ще й досi пучка пахне. Сiдайте ж, гостi, в мене та й не просiть сiсти, бо я оце втомився. (Сiдає; Всi сiдають.)

Євфросина. Мамо, чи швидко в нас буде готова вечеря? Час би давати що-небудь на закуску.

Євдокія Корніївна. Зараз, зараз, моє серце! Що за розумну дочку маю! (Виходить.)

Сидір Свиридович. Скажiть же нам, Свириде Йвановичу, що-небудь розумне. Ви ж там ведете кумпанiю з ученими людьми на тих розумних кутках нашого Києва. Скажiть ви менi, чи не чули ви там од вчених людей, чого-то тепер на свiтi стала така дорожнеча?

Євфросина. А тим усе дороге, що тепер люди стали багато їсти. Наша Химка як почне лупити, то за один раз укладе в копи з борщем цiлий хлiб. Якби пак усi вчились в пансiонi та їли так, як наша мадам їла i як нас годувала – всього по кришечцi, щоб тiльки язичком лизнути, тодi було б усе дешево.

Сидір Свиридович. Та як же його грiшним людям одним духом жити, коли не наїстись або й не випити гаразд.

Гострохвостий. Одно те, як кажуть Євфросина Сидоровна, а друге те, що людей стало на свiтi дуже багато. Тепер хоч би й нашого брата цилюрника так розплодилось, що й не потовпишся. Якби половина людей вимерла, то знов би на свiтi все подешевшало.

Сидір Свиридович. Чи вже ж? Стара! Де це вона пiшла! Кинь там своє куховарство та йди слухати!

Євфросина здiймає руки i знов надiва браслет; грається ним i показує Гострохвостому.

Гострохвостий. (тихо). Чи не багата ж оця Євфросина! Грається золотом, неначе я бритвами. (Голосно.) Що то добре бути вченим! Я вчених людей i вас, Євфросино Сидоровно, ставлю без мiри високо. (Тихо.) Євфросина, одна Євфросина достойна бути моєю жiнкою; Євфросина, а бiльше нiхто! Але ж ота Оленка! Що за цяця, що за краса! То ж квiтка, а не дiвчина! Коли б з нею хоч побалакати на самотi, хоч зблизька надивитись на тi пишнi очi! Треба її десь пiдстерегти. Але сватати буду Євфросину. Старий i стара держатимуть руку за мною. Напустив я їм в вiчi туману.

Завiса падає.