Текст книги "Наймичка"

Автор книги: Іван Карпенко-Карий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

ЯВА IV

Входить Панас.

Цокуль. Ну що, поїхав жид?

Панас. Поїхав.

Цокуль (до себе). Скоро Харитина буде.

Панас. Там сердите бісове жиденя, – біда! Аж підскакує, аж міниться, як його жидком назвеш.

Цокуль. Нащо тобі гроші, Панасе?

Панас. Та бачите, хазяїн, я зовсім обносився… і…

Цокуль. То тобі небагато, рублів десять буде?

Панас. Е, ні. Я хочу всі гроші взять.

Цокуль. Всі? Що ти? Гроші круглі, розкотяться, а у мене вони цілі лежатимуть.

Панас. Коли ж діло не таке, щоб десяткою обійтися.

Цокуль. Що ж там?

Панас. По правді треба сказати: я жениться задумав.

Цокуль. Що ти, здурів?

Панас. Хіба всі ті, що женяться, дурні?

Цокуль. Здебільшого. Не совітую тобі, Панасе, спішить. Послужи ще рік, а я тобі таку дівчину висватаю, що на! Хазяїном зроблю. А женишся тепер: у тебе мало, у неї пусто, то цілий вік із злиднів не вилізеш.

Панас. Багата за мене не піде, а ця має хату і батьківський наділ, чого ж мені ще треба!

Цокуль. Що ж то за краля?

Панас. Марія Козубівна.

Цокуль. Ха-ха-ха! Найшов хорошулю! Та вона слаба, у неї, либонь, чорна болість, і батько її вмер від чорної болісті.

Панас. Чорна болість?! Зроду вперше чую…

Цокуль. То розпитай людей. Та ще я тобі скажу, що у мене грошей тепер нема більше як двадцять п’ять рублів, а всіх я тобі не віддам, бо й самому треба.

Панас. Як же воно буде?.. Я обіщав… Зділайте милость.

ЯВА V

Входить Мелашка.

Мелашка. Іди, Панасе, там тебе баба Параска кличе.

Панас. Параска?! Чого ж це вона?

Мелашка. Не знаю. Я не вспіла розпитать, бо ніколи, а вона чогось дуже стурбована і плаче.

Панас. Плаче? Що воно за напасть, чи не трапилось чого з Марусею? (Хутко виходе).

Цокуль. Що ж там таке?

Мелашка. А чорт його зна! Дайте ключі або йдіть самі – треба борошна взять на хліб.

Цокуль (усміхається). Та я ж вчора, здається, давав борошна на хліб?

Мелашка. То ви давали вчинить, а тепер треба замісить.

Цокуль (підходе). Замісить, кажеш?.. Ну, добре, я зараз сам прийду у комору.

Мелашка. Та скоріще, бо перекисне.

Цокуль. Перекисне? О? Ти думаєш, як сама перекисла, то й хліб так скоро перекисне?

Мелашка. А ви почім знаєте, що я перекисла? (Сміється).

Цокуль. Вже коли кажу, то, виходить, знаю.

Мелашка. То вам так здається від того, що самі вже починаєте пліснявіть…

Цокуль. Ах ти ж, вража бабо! То я запліснявів? Га? Запліснявів?

Мелашка. Ой! Ну вас, пустіть! (Ухиляється). Ви тілько граться любите: сьогодня до мене, а завтра до другої, а на нашого брата поговір… (Одходить до дверей і сміється).

Цокуль. Нащо ж ти порочиш мене? (Знову підходить до неї). Ти ж сама знаєш, що я ще молодець…

Мелашка. Були молодець, а тепер…

Цокуль. Що? (Хоче зачепить).

Мелашка (викручується). Молодець против овець!.. Та ну вас, раді, що жінка слаба. Ідіть давайте борошна, бо, єй-богу, тісто перекисне, тоді будете лаять. (Хутко виходить).

ЯВА VI

Цокуль (один). Бач, уже запліснявів, каже! Бреше. Досадно їй, що до неї одної не залицяюсь… Та нехай їй чорт! Коли й брать гріх на душу, то хоч за що путнє! От Харитина… А!! Не жаль і гріха прийнять… Ну й красива дівчина, і тілько тим ніхто не заміча, що обшарпана. Треба такого ока, як моє, щоб розгляділо! А нехай лиш я її приодіну, тоді побачимо, аж роти пороззявляють! І так же до душі вона мені, що й сказать не можна… Багато я їх знав, а тілько це друга така, що як гляну, так аж душно стане! Ще Мотря була така, і як же я її любив, жениться хотів, та батько розрізнили… а вона покрилась, сердешна, і з малою дитиною кудись повіялась… Ох-ох-ох!.. Не моя вина, бо не моя була воля, а любив я її дуже. Тепер коли що, то й пристрою: чи заміж віддам, чи так наградю, бо маю силу… Та що ж це Харитини нема? Невже як Рухля не пусте, то ніяким способом від жидів її не видереш?.. І овес забрали… Ні, брешете! Вже коли на те піде, то хоч би сто карбованців коштувало, аблаката найму, а свого докажу!.. Бродяга, каже, а вони й раді, що найшли гамана. А що, як не схоче сама? Ні, того не може бути; хто ж захоче сидіть у хліві, коли в хату кличуть? Треба тілько уміть обійтись: приголубить, не показувать зразу замірів, а там… Та що я? Первина?.. Одначе треба подумать, як і що, бо тут її з’їдять. Перша Мелашка приревнує, а потім скаже жінці, а та, сердешна, слаба, то ще гірше заслабне… Треба так зробить, щоб усе було, як то кажуть, шито-крито! Всяке діло можна зробить до ладу, тілько треба попереду узлик зав’язать. Як той Соломон[2]2
  Соломон (? – 928 до н. е). – цар Ізраїльсько-іудейського царства у 965–928 рр. до н. е. Згідно з біблійною традицією уславився надзвичайною мудрістю. За легендою, він автор деяких книг Біблії (у тому числі «Пісні пісень»).


[Закрыть] казав: каже, як думаєш шить, попереду вузлик зав’яжи. Мудрі слова – іменно, вузлик! Який же вузлик зав’яжу?.. Скажу, що Харитина хрещениця. Це найкраще – хрещениця! Ще в Осиковатій[3]3
  Осиковата. – В колишньому Єлисаветградському повіті було два села з назвою Осикувате: одно з них тепер у Кіровоградському районі, друге – в Бобринецькому на Кіровоградщині.


[Закрыть], скажу, хрестив, – видумаю кого-небудь, а тамошніх людей тут ніхто не знає… Оце буде перший вузлик – хрещениця!..

ЯВА VII

Входить Харитина.

Цокуль. Вона!

Харитина. Здрастуйте.

Цокуль. Здрастуй.

Харитина. Борох прислали квітки.

Цокуль (бере квітки). А ти давно у нього служиш?

Харитина. Давно.

Цокуль. І тобі не обісіло служити у жидів? Така хороша дівчина… Ти, мабуть, сирота?

Харитина. Сирота.

Цокуль (гладить її по голові). Бідна дитина! Я так і знав: бач, яка обшарпана… Чого ж ти служиш у жидів?

Харитина. Я б рада від них вирватися, та ніхто мене не прийме, бо я не знаю, хто я, відкіля я?.. Рухля так мене раз дуже побила, що я цілий тиждень лежала слаба, а як одужала, хотіла втікать, а мені сказали, що у острог посадять… Так і осталась.

Цокуль. І терпиш, що тебе жидівка б’є?

Харитина. Терплю.

Цокуль. І ніхто за тебе не заступається?

Харитина. Ніхто.

Цокуль. О боже! Сердешна сирітка!

Харитина плаче.

Цокуль. Чого ж ти плачеш? Не плач, голубонько! (Витира їй очі). Не плач, бо й я з тобою заплачу… Хочеш до мене найняться?

Харитина. Я? До вас?

Цокуль. Хочеш?

Харитина (кидається до руки). Дядечку!

Цокуль (не дає руки). Не треба. Так, виходить, хочеш?

Харитина. О! мій боже, та хоч зараз! Як же я рада… Рада?.. А жиди? Вони розсердяться і запакують у острог…

Цокуль. Вже коли я візьмуся, то жиди не посміють – не бійся, а там, згодом, і бумагу тобі виправлю.

Харитина. Як ви її виправите, коли я не знаю ні свого прізвища, ні відкіля я? А жиди, мабуть, знають, бо я змалку була у їх родичів, та не скажуть…

Цокуль. Допитаємось. По ниточці дійдемо до клубочка… (Голубить її). Тебе залякали, бідненьку.

Харитина. Я не хочу від вас уже одходить… я не піду до жидів… вони мене не пустять, будуть стращать, бить…

Цокуль. Заспокойся, заспокойся! (Цілує її в голову). Я тебе нікому не дам в обиду.

Харитина. Так я зостанусь у вас?

Цокуль. Оставайся, оставайся… А у тебе там є одежа яка?

Харитина. Є там кохточка… є сорочка, черевики… і стрічка є…

Цокуль. Нехай воно жидам зостанеться, я тобі краще справлю. А грошей тобі не слідує?

Харитина. Одвернули всі гроші за телицю.

Цокуль. Як?

Харитина. Телиця упала в яму і залилася, а вони сказали, що я винна, та й одвернули.

Цокуль. От анахтеми! То ти так, як єсть, – уся тут?

Харитина. Окрім того, що я вам сказала, нема у мене нічого.

Цокуль. І бога не бояться – так обижать сироту! Ну, годі! Усміхнися ж, моя перепеличко, глянь веселенько!.. Отак… отак. Все в тебе буде. Тільки слухай, Харитино: ти усім кажи, що я твій хрещений батько. Чуєш?

Харитина. Ви мені рідний батько…

Цокуль. Так, отже, знай, що ти моя хрещениця; так і кажи усім, бо люде у добру душу не вірять і зараз почнуть, як собаки, брехать на вітер…

Мелашка (за дверима). Та йдіть-бо дайте борошна, а то розчина збігає, наказаніє господнє з вами.

Цокуль. Яй забув! Зараз! Пожди ж мене тут. (Пішов). Не до розчини мені.

ЯВА VIII

Харитина (одна). І Панас тут… Боже мій! Панас… (Зітхає). Хоч бачитиму його щодня, і то буде з мене!.. Яке несподіване щастя!.. Так я не сирота, у мене й батько є?.. Одним один чоловік за все моє життя знайшовся, що забалакав до мене з такою ласкою, з такою прихильністю, що серце моє бідне розтопилось… Як же й не батько? Та я не то душу, готова все життя своє йому віддать, постраждать за нього рада! О матуся моя рідная, матуся моя безталанная! Ти страдницею жила на цім світі, страдницею й померла. Ще й тепер бачу твоє замучене блідне лице, бачу тебе мертвою у якійсь корчмі на лаві; ніхто за тобою не плакав, чужа ти всім, була, а я, мала, сиділа в куточку і боялась поворушиться, щоб хто не примітив… Може, за муки твої, мамо, мені Господь щастя посилає… Порадуйся ж тепер зо мною, порадуйся! Поблагослови свою дитину на новому місці! Не вмру тепер в корчмі, як ти, безталанная, умерла… Боже милосердний! Прости мене, що я думкою часто ремствовала на тебе за свою долю! Тепер я бачу, що й про маленьку кузочку ти дбаєш…

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Подвір’я Цокуля. Ганок справа. Комора і погріб зліва. Ззаду тин, за тином тік.

ЯВА І

Цокуль і аблакат.

Цокуль. Та зайдіть-бо в хату. Ну, на годину.

Аблакат. Ні, єй-богу, нема часу, і не просіть, потому, относітєльно сказать, діло весьма екстренноє. Я і так опізнився. Кажіть, яке у вас діло.

Цокуль. Ну та й уперті ж ви! Та, може, зайдете? А яка у мене наливочка є!..

Аблакат. Другим разом. Относітєльно сказать, я своє наверстаю.

Цокуль. Досадно. Так, бачите, яке у мене діло. Найняв я дівчину.

Аблакат виймає записну книжку.

Цокуль. Харитиною звуть.

Аблакат (записує). Харитина. Ну?

Цокуль. Тільки то й маємо, що Харитина; а хто вона, відкіля і як прозивається, – не знаємо.

Аблакат (записує). Непомнящая. Далі!

Цокуль. Треба документ добуть.

Аблакат. Трудно. Де ж вона попереду була?

Цокуль. Змалку служила у Манашки Шкроби в городі, він шинк і тепер має біля Землинського, там і мати її умерла.

Аблакат. Мало. (Записує). Открить званіє і виправить документ.

Цокуль. Вже постарайтесь, Харитон Харитонович, бо без документа держать небезпечно, а за труди не будете обіжені.

Аблакат. Та що там?.. Коням сінця та вівса, жінці – пару гусей, масла, борошенця, возів два топлива, з четверть картоплі, а мені рубликів п’ять на марки – і доволі, я за великим не ганяюсь! Ну, прощайте, бо ніколи. (Пішов).

Цокуль. Прощайте.

ЯВА II

Цокуль (сам). Я за великим, каже, не ганяюсь! Гуси, сіно, овес, масло, борошно, топливо, ще й п’ять карбованців – це мало! І так він усе: грошей, правда, мало бере, а як полічить, то воно виходить один чорт; тілько якось здається східніще нашому брату дать йому то сим, то тим, а готових грошей жаль. Та коли б виправив документа, бо я терпіть не можу раз у раз оглядаться, як зацькований вовк. Всі під богом ходимо, часом що трапиться, а тут не знаємо, і хто вона… Закидав їй і так, і так – мовчить. Чи прикидається, чи й справді не розбира? Попробую ще сьогодня… скажу прямо, а коли що, то й налякать можна… Ну, Мелашка, то прямо чортом дише! Не віре, бісова баба, що хрещениця… Дарма, треба і її чим-небудь загодить, щоб не пащекувала. (Пішов у хату).

ЯВА III

Дід і Панас.

Дід. Біжи, сину, скажи, щоб дали мені лом. Та чого ти все журишся? Чи стоїть же Марія того, щоб так убиваться за нею? Та такий молодець десять ще дівчат знайде.

Панас. Який їх чорт і шукатиме після цього, але не в тім сила…

Дід. Ну, а в чім же?

Панас. Досада мене їсть! Я любив її, душі в ній не чув, а вона обманила мене, посміялась надо мною.

Дід. Вона гірш посміялась над своєю вродою, ніж над тобою!.. Москаль її покине, бо такі недовго живуть вкупі: як зійшлись, так і розійдуться. І що ж потім? Сором виїсть очі. А згодом, позичивши у сірка очей, хоча і привикне до свого прізвища, та що ж з того? Вір мені, що вона буде плакать не раз, проклинаючи свою долю, бо все її життя попсоване навіки. Мені жаль її, серце болить за такими бідолахами, що через свою необачність гублять себе на весь вік… Нещасна вона, сину, пожалій її…

Панас. О, бодай вона не діждала, щоб я її жалів! Якби бачив, що потопає, то ще й притокмачив би кляту – нехай тоне!

Дід. Гріх так, сину. Виходить, ти не душу в ній любив, а тіло.

Панас. Е, діду! Не знаю я, де та душа живе, а мабуть, в тілі, бо більше нігде їй буть! Любив же я її увесь, отак як тут стою! А вона?.. Що вона полюбила? Поважилась на гудзики блискучі. Наш брат замурзаний, як корінь той від дуба чорний, бо в землі копаєшся, а москалик чистенький, у них у кожного гребіночка і дзеркальце! О! Проклята жіноча порода! Вам аби пика гарна, убрання чисте, та щоб фиглі умів робить…

Дід. Це ти спересердя так балакаєш, ще не вгамувався, ще любиш Марію.

Панас. Нехай вона вам пропаде!

Дід. Не кажи так, сину, не кажи. Всі ми грішні. Краще заспокойся, не сумуй; бач, аж почорнів, – мені жаль тебе!.. Піди ж скажи, щоб дали лома.

ЯВА IV

З ганку виходять Харитина й Мелашка. Харитина одягнена гарно.

Харитина. Здрастуйте, діду, здрастуй, Панас!

Мелашка. Бачите, яка у нас молода клюшниця?

Дід. А що ж тут дивного? Кому ж більш повірить – звісно, хрещениці.

Мелашка. Хрещениця! Ха-ха-ха!

Харитина. Чого ви, тітко, смієтесь?

Мелашка. То вже я знаю. Що ж ти мені заборониш сміяться, чи як?

Харитина. Господь з вами, смійтеся собі, хіба я вам бороню! Дивно мені тілько, що ви раз у раз сердитесь на мене, наче я вам стою на перешкоді.

Мелашка. Я? Сердюсь? Ха-ха-ха! Не знала на кого сердиться…

Харитина (одмика комору). Що ж, я винна, що мені ключі дали?

Мелашка. Подавись ти ключами своїми.

Харитина. У вас другого й слова нема – тілько «подавись». Гріх вам, тітко.

Мелашка. Мені очей не замажете, ні…

Харитина. Не знаю, що вам і сказать…

Мелашка. Не треба мені нічого казать, я й сама добре знаю.

Харитина. Що ж ви знаєте? Кажіть, я нічого не боюся…

Мелашка. Ти й сама знаєш! Годі вже, давай борошна мерщій!

Пішли в комору.

Дід. Злобствує молодиця, що не їй ключі дали… Вона думала теє, а вийшло онеє… (Підходить до комори). Дайте лиш мені лома – он стоїть.

Мелашка (подає з дверей). Нате.

Дід (до Панаса, котрий сидить на колоді замислившись). А мені ця дівчина до душі: така хороша, та смирна, та увічлива…

Панас. Та так і зиркає, де б москаля знайти або інчого прудиуса…

Дід. Та й сердитий же ти! Ну, бог з тобою… Піду ж я до млина. Ще треба камінь накувать. Заходь увечері в млин, побалакаємо – може, я тебе розважу. Послухаєш мене – легше на душі тобі буде; я, сину, знаю, почому хліб і сіль почім, а ти ще молодий… (Пішов).

Панас (один). З думки не виходить Маруся. Не маю сили забуть кляту… І злість бере на неї, – здається, убив би, анафему, – і жаль мені її, серце за нею болить… о-о, щоб ти пропала!..

Мелашка (іде з міркою борошна з комори). Чи бачиш, яка принцеса стала?

Панас. Хто?

Мелашка. Хіба ти нічого не помічаєш?

Панас. Та чого тобі треба?

Мелашка. Придивись, як вбрав Харитю, жидівську наймичку!.. Думаєш, вона справді хрещениця?

Панас. А мені яке діло: може, й хрещениця.

Мелашка. Ти через свою Марію одурів. Вона з хазяїном живе, єй-богу.

Панас. А ти почім знаєш?

Мелашка. Я сама бачила, як вони обнімались, цілувались.

Панас. Так що? Нехай живе.

Мелашка. Як що?.. Хазяйкою зробив, ключі віддав…

Панас. А тобі заздро?.. Гарні ви всі.

Мелашка. Заздро? Тю, навісний! Є чому зазіхать.

З комори виходить Харитина й замикає двері.

Мелашка. Іде. Хрещениця. Ха-ха-ха! Бач, яка пишна! Тьфу. (Іде на ганок). Ну, супостат, не я буду, щоб тобі не доказала. Як передо мною присягався, що мене одну любе, а тепер клюшницю завів. Буде знать хазяйка, буде! Коли б, господи, їй полегшало, випре вона цю хрещеницю, випре!! (Пішла).

ЯВА V

Харитина й Панас.

Харитина. Панасе.

Панас. Ну?

Харитина. І ти на мене сердишся?

Панас. З якої речі?

Харитина. Не знаю, а тілько бачу і серцем чую, що тут всі против мене вогнем дишуть. Нехай Мелашка, може, їй заздро, що мене до ключів приставили, а ти чого?

Панас. А тобі що до мене? Ти тепер вбрана, як пані, щаслива…

Харитина. Та серце у мене болить і на душі важко, що всі наче завидують мені, відступаються від мене. От і ти сказав, що я вбрана, як пані, наче тебе пече моя непошарпана, чиста одежа.

Панас. Вона й тебе буде пекти.

Харитина. Пекти! Що ти кажеш?

Панас. Те, що чуєш…

Харитина. Бач, сердишся, а я надіялась, що ти порадником моїм будеш.

Панас. Пізно вже.

Харитина. Чого пізно? Господь з тобою… Що ти вигадуєш?

Панас. Та яке мені діло до тебе? Одв’яжись!

Харитина. Не сердься на мене.

Панас. Чого ти лізеш у мою душу?

Харитина. Ти сердишся на Марусю, а на мені злість зганяєш!

Панас. Не згадуй її мені! І ти не краща. Терпіть не можу я все жіноче кодло!

Харитина. Чим же я винна? Що ж я тобі зробила? Мені й так важко між чужими, ні до кого слова сказать, один хазяїн…

Панас. Голубить?

Харитина. Як батько, спасибі йому.

Панас. Співай другому. Думаєш, я не знаю? Всі знають.

Харитина. Що знають, Що знаєш? Кажи. Кажи хоч ти, не муч мене, бо й Мелашка щось натяка, а я не второпаю…

Панас. У! Свята та божа!

Харитина (набік). Господи, поможи мені, наверни його душу до мене. (До Панаса). Панасе… я тобі признаюсь…

Панас. Не треба.

Харитина. Не можу більш мовчать, серце моє в’яне, сохне… вислухай мене, просю тебе…

Панас. Та чого ти до мене причепилась?

Харитина. Вислухай! Я хотіла собі смерть заподіяти, а тут хазяїн підвернувся…

Панас. А ти й ожила?..

Харитина. На світ народилась! Гірко мені було у жидів, і я раділа, серцем раділа, що буду тут, де й ти, служить, щоб хоч дивиться на тебе! А тут і щастя мені усміхнулось, – прости мене, мій боже, – я і землі не чула під собою, коли Марусі Не стало на селі, бо давно вже тебе люблю, мій соколе ясний, і до смерті любитиму, тілько не цурайся мене!

Панас. Любиш? Бреши інчому!.. Я. знаю, що ви любите: Маруся ґудзики, блискучі полюбила, а ти достатки і гарну одежу!

Харитина. Ні, серденько моє, ні, мій милий, мій любий, я тебе, тебе одного люблю.

Панас. Любиш? А, прокляте насіння! Бач, як співа!.. Одною рукою будеш обнімать мене, а другою – хазяїна?

Харитина. Схаменись! Що ти говориш? Не пороч мене.

Панас. Ха-ха-ха! Не пороч! Хрещениця! Яка ти хрещениця? Любовниця хазяйська! Хіба я не знаю?.. Та нехай мене сатана задавить, коли я тепер повірю хоч одній дівчині або жінці!..

Харитина. Панасе, вислухай мене, я тобі всю правду розкажу…

Панас. Що ти мені будеш гріхи свої покутувать – я не піп. (Хоче йти).

Харитина (придержує його). Постій!

Панас. Геть!.. Не муч мене своїм покаянієм, мою душу й так гробаки точать!

Харитина. Та що ти…

Панас (одпиха її). Одв’яжись! (Хутко пішов).

Харитина. І не слуха! Боже мій, боже! За що ж він так наругався надо мною?.. Душу мою й серце моє потоптав ногами, оплював і одвернувся!.. (Плаче).

ЯВА VI

Входить Цокуль і стає на ганку.

Цокуль. Де ж це Харитина? І чого воно мені наче страшно до неї прямо приступить?.. А, дурість! (Побачив Харитину). Чогось замислилась. (Підходе до неї). Харитино!

Харитина (здригнула). Га?

Цокуль. Ти плакала, об чім?

Харитина. Ох!

Цокуль. Що з тобою?

Харитина. Тяжко мені!

Цокуль. Дивно!.. То, може, ти до жидів скучаєш? Іди, я тебе не держу.

Харитина. До жидів?! Нехай бог боронить… Не проганяйте мене, дядечку…

Цокуль. Що ж з тобою? Говори!.. Ну, заспокойся ж, моя ясочко! Ну, ну, годі ж, годі! (Голубить її). Кажи товком, що трапилось? Не крийся ж передо мною! Бач, який я до тебе щирий! Кажи по правді все, все…

Харитина. Дядечку, голубчику, тілько ви мене жалієте, як батько рідний!.. Простіть же мені, я так… я нічого… я божевільна… я не знаю сама, що балакаю, не питайте мене.

Цокуль. Ні, так не приходиться. У тебе щось є на душі, нащо ж ти мене обманюєш? Кажи правду.

Харитина. Не можу.

Цокуль. Чом?

Харитина. Стидно.

Цокуль. Чого ж тобі соромиться? Тут нікого нема, кажи.

Харитина. Панас… я з Панасом…

Цокуль. Ну?

Харитина. Я соромлюсь же розказувать…

Цокуль (набік). Угу! Це й добре, – менче клопоту. (До Харитини). Що ж, він тепер цурається тебе, чи як?

Харитина. Він каже… що я… з вами живу…

Цокуль. Ревнує? Ха-ха! Ну так що ж? А якби й справді так? Він же від тебе одвертається, він тебе не любе?.. То й плюнь на нього! На біса тобі Панас здався? Люби того, хто тебе любе. (Голубить її). А ти знаєш що? Візьми та й полюби мене, на злість йому! А я тебе люблю стократ більше, ніж Панас, я тебе буду жалувать, ти у мене будеш хазяйкою… га? Чого ж голову повісила? Хіба не однаково? Панас від тебе відцурався… знову, поголоска йде, то хоч заріжся, тобі не повірять. Нехай говорять, – плюнь! Ти бідна дівчина… хто тебе візьме з такою славою, а я тебе віддам заміж, дам придане, то й Панас візьме… Ну, повеселішай! Глянь на мене! (Обніма Харитину). Я давно тебе люблю, щаслива будеш у мене.

Мелашка (на ганку, набік). Ач, як прилипа! (До Цокуля). Ідіть у хату, жінка кличе.

Цокуль. Зараз. (До себе). Ну й бісової пари молодиця! Раз у раз на перешкоді мені стає, так і зорить. (До Мелашки). Чого ж стоїш?

Мелашка. Хіба що?

Цокуль. Геть пішла!

Мелашка. Куди ж пак!

Цокуль. Отже, я сьогодня тобі в’язи скрутю.

Мелашка. Чого це ви причепились? Хіба я знала, що у вас тут люба розмова?

Цокуль. Яка люба розмова? Що це за речі? (Підступа до Мелашки).

Мелашка (хутко йде в хату). Знаєш добре й сам…

Цокуль (іде за нею). Стривай же, матері твоїй сто чортів, я тебе сьогодня провчу.