Текст книги "Невеличка драма"

Автор книги: Валер'ян Підмогильний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

– Ми вже й так старі, Юрію, – меланхолійно зауважив Льова.

– Не в тому, зрештою, річ, старим чи молодим бути. Про мене старість навіть приємніша, спокійніша, але ж умирати не хочеться! Умирати ніколи не буде приємно, теорії Мечникова надто нереальні… Слухай, скажи зараз щиро, – ти справді не боявся небезпеки на війні, чи просто вдавав?

– Ні… справді не боявся… Так виходило, що не боявся.

– Дивна річ! Але тебе не впізнати. Не впізнати бравого лікпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаєш.

– Бачиш, Юрію, – обережно промовив Льова, – це зовсім нічого не важить, як людина виглядає…

– Що? Ну, покинь… Лице – дзеркало душі. Ти ж усе-таки медик!

Юрій Олександрович почував себе чудово. Його душа по скінченні чергової серії спроб нагадувала щось ніби першотравневе свято, уквітчане переможними прапорами. Це був блажений настрій безтурботності, хвилина розснаження скупченої довгий час психічної енергії перед новим її напруженням.

Коли вони підійшли до будиночка на Жилянській вулиці, Юрій Олександрович мимоволі засміявся.

– Що за халупа, – сказав він. – Уявляю, які монстри тут мешкають! Цікава дівчина могла б добрати собі цікавішого приміщення. Ні, Льово, я зовсім перестаю вірити в її високі прикмети.

В кімнаті Льова ніяково познайомив його з дівчиною. «А она смазливая», – байдуже подумав Славенко, тиснучи їй руку.

– Прошу знайомитись далі, – сказала Марта.

– Давид Семенович Іванчук, – промимрив кооператор, невдоволений із забігу ще двох осіб.

– Дмитро Стайничий, – сказав юнак-інженер, що приїхав з Дніпропетровського.

– Вибачте, – сказав Славенко, – я не дочув вашого по-батькові.

– Я його не сказав.

– Дмитро принциповий ворог по-батькові, – сказала Марта. – Прошу сідати! Льово, ви на ліжкові, у мене ж тільки три стільці.

– Чим же пояснити вашу зневагу до батьків? – спитав Славенко, обережно сідаючи на стільця, що не викликав до себе довіри. «Яка дурниця, що я тут», – подумав він.

– Ніякої зневаги, – відповів Дмитро. – Не було на Україні звичаю, щоб по-батькові величати. Та й навіщо воно? Зовсім зайве з боку практичного. Тільки словом більше і на пам'ять важче. Далеко практичніше й краще буде звертатись на «товариш», «товаришка».

– Якщо логічно продовжити вашу думку, товаришу, – всміхнувся Славенко, – то ще раціональніше було б звертатися на «пан»!

– Та це ж контрреволюція! Гідра контрреволюції, ха, ха! – зареготав кооператор.

– Але така раціоналізація суперечила б нашій соціальній практиці, – незичливо промовив інженер. Подумавши трохи, він додав: – Воно правда, що «товариш» довший на вимову проти «пана», так що ж з того? Значить, задля практичності треба «товариша» скоротити на «това», чи що.

– Або «тиша», «триша», «твиша», – підхопив кооператор.

– Та покиньте, нарешті, товариші! – скрикнула Марта. – Ви всі страшенно нудні! Все хочете зраціоналізувати й зробити практичним.

– Цього вимагає життя, – сказав Дмитро.

– А ви від нього нічого не вимагаєте! Правда, Льово?

– Я цілком згоден з вами, Марто… Дозвольте закурити.

– Прошу. Перший раз вільно всім заразом, а потім тільки по черзі. Суворо по черзі. Давиде Степановичу, призначаю вас стежити за виконом розпорядження.

– Всіда готов, – сказав кооператор.

Всі, крім дівчини, зразу ж закурили, причім Давид Семенович, маючи через бідність свою жахливі цигарки, почастувався в Дмитра.

– Хто заговорить про раціональність або практичність, – сказала Марта, – з того штраф двадцять копійок на користь безпритульних. Давиде Семеновичу, виконуйте й це розпорядження!

– Всіда готов, – сказав кооператор.

«От богема», – подумав Славенко.

– Плачу карбованця авансом, – недбало заявив Дмитро, даючи гроші кооператорові.

– Розписка за мною, – задоволено промовив той.

– У нашому приємному товаристві, – сказав Славенко, – щоб не ображати нашу прекрасну господиню, – він злегка вклонився Марті, – нам годилося б розповідати про якісь цікаві пригоди, про любовні пригоди, на зразок як у збірці одного, якщо не помиляюсь, іспанського давнього автора, під назвою… здається, «Камертон»… чи щось подібне…

– Який сором! – скрикнула Марта. – Ану ви, Дмитре, скажіть, чий це твір і як він зветься?

– Це не до моєї спеціальності, – відмовив той. – Скажіть, будь ласка, – звернувся він до професора, – ви і є той Славенко, що викладає в медінституті біологічну хімію?

– Маю честь.

– Я знаю кількох ваших слухачів, моїх товаришів у роботі, і багато чув про ваші лекції… зокрема про поставу практичних робіт…

– Штраф, штраф! – крикнула Марта.

– Штраф, ах, ах! – підхопив кооператор. – За практику штраф. Ваших у мене вісімдесят копійок.

– На жаль, лекції з біологічної хімії не посідають у медінституті належного числа годин. Зорганізувати окремий інститут біологічної хімії є наше невідкладне завдання. Щодо лабораторної роботи, то, скільки дозволяють наші умови, я, звичайно, зраціоналізував її…

– Штраф! – крикнула дівчина. – І штраф підвищується до п'ятидесяти копійок.

– Я бачу, що розмова мені дорого коштуватиме, – сказав Славенко, даючи гроші.

– За ваші спроби над білками, – провадив Дмитро, – я читав дещо в пресі. Звичайно, на білках я не тямлюся, і мене цікавлять тільки практичні наслідки…

– Штраф! – заревів кооператор. – Марто, беріть з них по три карбованці.

– Ні, це справді щось неможливе, – мовила дівчина. – На посаді практика й раціоналізація, вдома про практику й раціоналізацію… фу, аж язик заплутався! Неможлива річ! Сухарі якісь… Давиде Семеновичу, – звернулась вона до кооператора, – поверніть їм гроші, вони гидкі й невиправні.

– Ви хочете викреслити два найуживаніші в нас слова, з яких одне безперечно є символ нашої доби і нової людини, – сказав Славенко, беручи назад полтинника.

– Так, – відмовив він Дмитрові, – преса подала дещо про мої досліди і саме в площині їх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть, – сухо додав він.

– Що ви! – посміхнувся Дмитро. – Щоб така матеріалістична наука, як біологічна хімія, та не давала практичних наслідків!

Славенко теж вибачливо посміхнувся і вголос ввічливо промовив:

– Матеріалістична наука! Це сміливо сказано. Наука не є ні матеріалістична, ні ідеалістична, ні яка інша. Вона є наука, та й годі. Вона безстороння і за напрям своїх висновків не відповідає.

Молодий інженер з самого початку.не видався професорові дуже приємним. Той якось недбайливо сидів на стільці, тримався страшенно незмушено, як завсідник, і в тоні йому раз у раз бриніла фамільярність людини, що всіх звикла вважати собі за рівню. Ковбойка з відкритим коміром і стрижена голова Дмитрова показувались йому досить нахабними. «Певно, за цією кралею впадає, хлопчисько!» – подумав він. І йому мимоволі хотілося хлопця подратувати.

– Значить, до Бога завертаємо, – сказав Дмитро.

– В гості до Ісуса Христа, ха, ха! – прикинув кооператор.

– А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його існування наука ніколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великі слова Бекона: «Хто тільки покуштує з келиха науки, той заперечує Бога. а хто вип'є той келих до дна, той пізнає Бога».

– Це ми чули від проповідників у Софії, – сказав Дмитро.

– А ви, Льово, в Бога вірите? – спитала Марта.

– Та певно, що в Софії на колінах лазите – додав кооператор, що Льови зовсім не боявся.

– Та що ви, Марто… звідки це ви? – зніяковів Льова. – І в Софії я ніколи не був…

– Признайтесь, Льово! – крикнула дівчина. – Не уявляю собі, щоб ви в Бога не вірили!

Льова зовсім спантеличився. Кооператор заплескав у долоні.

– На попа його висвятити, – сказав він.

– Вам смішно? – спитала дівчина в Дмитра. – Хіба право вірити скасовано? Особиста справа кожного громадянина.

– Особисто воно так, а практично – це значить, що душа вбога.

Притому інженер видобув цигарку, хоч якраз курив і Славенко.

– Киньте цигарку, двом курити не можна, – сказав кооператор.

– Дарма, кватирку відчинимо.

Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на їхнє цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо:

– Який же з вас, Льово, тюхтій! Який ви непристойно м'який та добросердий! Справжній Ісус Христос… І нікому ви не потрібні.

– А яких же треба, Марто? – серйозно спитав Льова.

– Треба міцних.

– Пізнаю українську жінку, – задоволено промовив Дмитро.

– Дозвольте запитати, коли це не секрет, – посмішкувато запитав Славенко, – чому ви вважаєте за можливе надавати саме українській жінці всяких чеснот і чим, на вашу думку, українська жінка вигідно різниться від будь-якої іншої?

– А це довго говорити, – відказав інженер.

– Щось сьогодні Дмитро неговіркий, – сказала Марта. – Йому, бачите, здається, – звернулась вона до Славенка, – що історія виробила в української жінки багато позитивних прикмет…

– Не здається, а так воно і є, – обізвався Дмитро.

– Мені зовсім випадково, в зв'язку з загальним процесом українізації, довелось обізнатися з народною думою про Марусю Богуславку, – зауважив Славенко. – Ця українська жінка випустила з турецького полону запорожців, користуючись із прихильності паші до себе, але ж сама до рідного краю вертатись не схотіла. Даруйте, я не вбачаю в її вчинкові великої відваги! Ця Маруся, зрештою, нічим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своїм милосердям до земляків спокутувати зраду батьківщині. Тобто і незайманість зберегла, і капіталу набула.

– А Бондарівна? – спитав Дмитро.

– З цією українською жінкою я ще не мав нагоди обізнатися. Щиро сказати, я вперше чую її ім'я, та коли вона будь-чимсь цікава, я обов'язково запитаю про неї в свого лектора. Проте можна з певністю сказати, що кожна нація має дужих і кволих, енергійних і млявих, розумних і дурнів. Кожна нація мала своїх героїв та героїнь, а коли не мала, то їх вигадували. Але тільки сліпий може не бачити, що поступ стирає нації. Коріння національних відмінностів полягало в різницях економічно-географічних умов, отже й побуту певної групи людей. Але техніка згладжує економічні особливості, географічні умови завдяки щільнішому спілкуванню людей втрачають свою вагу, тому й побут – житло, одяг та звичаї – стремлять до єдиного вселюдського стандарту. Річ відома, що залізниця й авто, взагалі шляхи сполучення, є найбільші вороги національної окремішності. Отже, все те, що живить національні різниці, має коріння в минулому, а не в сучасному. Національні різниці нині є тільки інерція, якої рушійна сила завмирає.

– Все це софістика, – буркнув Дмитро.

– Якщо ви логічні міркування вважаєте за софістику, то які аргументи здаються вам чинними?

– Практичні, – сказав Дмитро. – Життя здається мені чинним, а не міркування. Я, знаєте, пролетар – менше слів і більше діла.

– Тоді я радив би вам подивитись на справу з класового погляду.

– Давно дивлюсь.

– І що ж ви бачите?

– Смотрю у книгу й вижу фигу, – зареготав кооператор.

– Бачу, що треба національні прагнення довести до відпору, вичерпати їх. Тоді й справді національні різниці зникнуть.

– Не зникнуть, ніколи не зникнуть! – сказав кооператор. – От я скільки помічав: як тільки два хахли зберуться, так і полаються.

Тепер розмова пішла на політичні та економічні теми, де Юрій Олександрович, якого суперечка з інженером почала тішити, розвивав дуже песимістичні думки про майбутню долю людськості, виявляючи на всю широчінь свою здібність орудувати чіткими та заокруглими логічними конструкціями. Своїм справжнім поглядам на шкоду він прагнув насамперед заплутати і збити супротивника.

Говорив спокійно, стримано підкреслюючи належні місця, і почував велику приємність від своєї мови, своєї особи і своєї переваги над усіма присутніми. Принизити інженера здавалось йому доконче потрібним, але Дмитро, дарма, що розмова тільки між ними двома точилася, відповідав йому надто коротко й неохоче. Власне, він тільки заявляв свою незгоду з висновками професора, але від дискусії ухилявся.

Кооператор, почувши про політику з економікою, зразу принишк. Ці теми здавались йому раз на все забороненими, отже, дуже небезпечними. Він стурбувався, вийшов навіть із помешкання подивитись, чи не підслуховує хто, хоч вдома, крім малої дочки його, була ще тільки німкеня, фрау Гольц, яка вже спала й поза тим взагалі недочувала. Все-таки кооператор похитав головою і подумав: «Напрасно вони про це говорять. Напрасно».

Марта слухала, прихилившись спиною до плахти, що висіла над ліжком за килим. Одноманітна і дуже, зрештою, нудна розмова, яка не потребувала від неї ні заохочення, ні навіть втручання, була дівчині до вподоби. Бо присутність усього товариства була їй важка. Кожен день додавав їй неспокою, який на посаді вона ще стримувала, а вдома майже з ним не боролась. Квіти, прислані їй останнього разу, вже встигли зів'яти, і вона викинула їх, усохлі, з гнівом, вона навіть кошика спалила, а все ж у її грудях лишилась їх біла присутність, як необорна спрага. Дівчина бачила їх у сні – ними вкриті були цілі поля, гори, круті взбережжя річок, де вона ходила, але, доторкнувшись до їх пелюсток, вона замість м'якості почувала ріжуще лезо, колючі заховані терни, що ранили в кров її долоню. І ці рани приймала її душа. «Може, я хвора?» – думала вона. Та й справді, вона слаба була на ту ніжну й непереможну недугу, що таїться в надрах землі й людського тіла, за переказом із землі повсталого, – на недугу прагнення до сонячного палу, що без кінця обертає плодющу вогкість життя.

До приїзду Дмитра й до візиту нового знайомого Марта поставилась цілком байдуже. «Все це не те, не те», – подумала вона десь потай. Спочатку спробувала грати ролю веселої і чемної господині, але нові гості за розмовою ніби про неї й забули. Тоді й вона перестала на них зважати. Кімната щораз більше сповнювалась тютюновим димом, що поволі облягав лампу під скляним абажуром у формі тюльпану. Кутки в кімнаті потемніли, і дівчині починало здаватись, що вона далі й далі відсувається від людей, що коло неї сиділи, і з тої далечі бачила їх так, як краєвид, коли на нього глянути в широкий кінець біноклю.

– Благословіть форточку одкрить, – сказав до неї кооператор. – А то тут газова атака.

Марта здригнула.

– Відчиніть краще грубку, однаково витягне, – сказала вона. – Ви вже все, товариство, переговорили?

– Ми торкнулися багатьох питань, – сказав Славенко, – але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче відомих, не вважав за потрібне заперечувати моїх тверджень, хоч і не погоджувався з ними.

– Бо ви казали не те, що думаєте, – похмуро сказав Дмитро.

– Ви берете на себе невдячну роль читати в моїй душі, – зауважив Славенко.

Йому ніхто не відповів, і небезпека мовчанки раптом повстала в кімнаті. Але Славенко не дав їй поширитись і промовив, підводячись:

– За тим, товариство, дозвольте дякувати за приємно згаяний час та перепросити наприкінці, що я прийшов незапрошений і, може, навіть перешкоджав своєю присутністю.

– О, ні, заходьте й далі, будь ласка, – сказала Марта.

– З радістю скористуюсь вашим запрошенням при першій же нагоді, – відповів професор, і дівчині прикро стало від пихуватості його тону. «Чому він зневажає нас?» – подумала вона.

– І я теж, Юрію… я теж піду, – сказав Льова.

Вони вийшли разом, і Славенко сказав на вулиці:

– От маєш живий приклад вечора, загиблого в недоцільних балачках та порожньому змаганні. І якби ми почали зараз ходити по будинках, де оце світяться вікна, то скрізь, безперечно, побачили б ту саму картину: електрична лампка, стільці, а на них люди, що сидять, курять і розмовляють. Це зветься «бувати в товаристві». І, звичайно, ми скрізь побачили б одну з безлічі дівчат чи жінок, круг якої це товариство купчиться, як ошурка коло магніту. Все це старе, друже, як світ, і нудне без краю; це є нікчемне повторювання того, що безліч разів уже повторювалось… Цей вечір, коли хочеш, надзвичайно виразно показав мені, яку колосальну силу ще має над людьми традиція і скільки праці ще треба докласти, щоб зраціоналізувати людські відносини.

– Багато є нерозв'язаного, – сказав Льова. – І щомить трапляється незрозуміле… Тобто, я хочу сказати, що ось уже, здається, розв'язав, а потім бачиш, що ні, і… треба починати все спочатку.

– Розв'язати невелика річ, але треба вміти застосувати розв'язання до життя. Ми отруєні старими схемами, а розумова протиотрута в людині ще тільки виробляється. Я говорю, звичайно, про загал… Власне, тільки десять років тому наша революція поклала початок масового виробу тієї протиотрути. Так стоїть справа. І мені навіть виникає сумнів, чи не пустився я сьогодні в міркування та суперечку з підсвідомого бажання висунутись перед дівчиною, з якою ти мене сьогодні познайомив.

– А що ти думаєш… – жваво почав Льова.

– Я думаю, що це безглуздо й смішно, – сухо урвав його біохімік.

Коли Славенко вийшов, у кімнаті ще на хвилину лишилась якась нашорошеність, немов по одвідинах офіційної особи, що з'явилась у неприємній справі.

– Намолов сім мішків… – пробурчав нарешті кооператор.

– Язика доброго має, – сказав Дмитро.

Марта підвелася з ліжка.

– Я сиділа, як на спіритичному сеансі, – сказала вона сміючись. – Професор зовсім приспав мене балачкою… А що далі робитимемо, товариство?

– Може, додому пора? – непривітно спитав Дмитро, скоса поглядаючи на кооператора.

– Та воно кому з дороги, – хитро відповів Давид Семенович.

В цю мить дочка крикнула зі сну в сусідній кімнаті.

– Що за кляте дитя, галасує вночі, – невдоволено мовив батько. – Діти такі нервні пішли… О самувар!

– Слава Богу, в якого я не вірю, – сказав Дмитро, підходячи до Марти. – Нарешті можна серйозно поговорити… У тебе завжди отакі вечорниці?

– Це вас не обходить, – холодно відповіла дівчина. – І я прошу…

– Стривай, ти не пробуй принизити мене тоном та словами. Сказав поет: слова – полова…

– Але огонь в одежі слова, – додала дівчина.

– Я визнаю тільки початок.

– А я кінець.

– Чудово: початок шукає кінця! – скрикнув Дмитро. – Ми зробили зразу великий крок уперед…

На цю хвилину вернувся кооператор.

– Заснула, – сказав він, сідаючи. – Крикнула, та й спить… Дайте, Дмитре, цигарку…

– Немає, – похмуро відповів хлопець, якому хотілось дати кооператору не цигарку, а потиличника.

– То я й своєї, – мовив Давид Семенович.

– До завтрього, – сказав Дмитро підкреслено і пішов обурений геть.

– Хе, хе, всі розбіглись, тільки я коло вас, – сказав кооператор Марті й довгенько ще в неї сидів, передражнюючи на всі способи Славенка і тим її потішаючи.

5

ДВОЄ В ОДНІЙ КІМНАТІ, КРІМ ДІВЧИНИ

Звичайно, життя людське, в психічному його вияві, є постійна зміна занепадів та піднесень, то ж нормальна крива його мусила б нагадувати синусоїду з довершеною ритмікою її хвиль. Та що людина може бути нормальна тільки теоретично, то й графіка її дійсного психологічного стану в системі координат виглядала б неймовірною кривулею, якої згинів не змогла б узагальнити формула самої найвищої математики. До того ж депресивний стан у людини залежить найчастіше не від вичерпання енергії, а від надміру її, який, шукаючи виходу, спричинює прибільшений тиск на стінки психічного апарату. Людина тоді почуває себе так, як почував би балон із стиснутим повітрям, якби йому дати нещастя почувати: він безперечно мучився б найтяжчими муками, аж поки якась спасенна рука того повітря з нього не випустила б.

Депресивний стан має певну градацію, яку визначити в щоденному житті буває дуже корисно. Бо одна річ є депресія абсолютна, коли під тиском енергетичної зайвини вшкоджено основні підойми психічного механізму, і людині вже важко вернутись до радісного світосприймання, а зовсім інша справа з депресією тимчасовою, що може бути, іноді й дуже пристойно, розряджена, надимаючи, як ходовий вітер, людські паруси. Щоб відрізнити їх, тут можна порекомендувати спосіб, який годилося б назвати реакцією на матеріальне поліпшення і якого суть зрозуміла без дальших пояснень.

Другого дня Марта прийшла до махортресту в сильно кепському настрої, але несподівана звістка про підвищення розряду її все-таки радісно потішила. Замість шестидесяти карбованців дівчина мала одержувати сімдесят, і на душі в неї ці десять карбованців надвишки лишили приємний і теплий слідок. За два місяці вона зможе, наприклад, легко купити торбинку на зміну старій, вже досить зужитій. Ще, наприклад, якщо глянути на справу глибше, то їй вільніше тепер узяти кредитування, щоб упорядити на прийдешню зиму – як далеко людська думка сягає! – пристойне пальто. Могло бути ще й багато інших комбінацій, які дівчина мала пильно обміркувати та зважити. Все це створювало для Марти, хай дуже дрібний, а проте свіжий життєвий клопіт, до якого радо взялася її стомлена душа.

Але звідки трапилась їй ця добра нагода, хто в цій насиченій людьми вкладистій установі раптом потурбувався про неї, задумав зробити невеличку приємність дівчині, що почувала себе геть самотньою? Виявилось, що походження цієї радості, як і багатьох радостей та прикростей, було суто механічне: Марті, недосвідченій робітниці, були не дали спочатку повної ставки, коли переводили на посаду діловодки до статчастини, а тепер цю ставку їй нарешті призначено. Отже, це був просто безсторонній наслідок діяння вищої справедливості, втіленої в тарифно-цінувальному статуті, і дівчина, власне, могла б ще й скаргу заявити, чому ця справедливість об'явилась тільки через півроку її ретельної і відданної праці на дорученій посаді. Так сказала їй машиністка Ліна, що перша порадувала Марту новиною.

– Ну, я вітаю вас, – мовила Ліна наприкінці. – Коли б це раніше, то я б позаздрила, а тепер у мене з моїм Борисом спільна каса. Я від цього не програю!

– Ваш чоловік, певно, багато одержує? – спитала Марта, щоб зробити товаришці приємність.

– О, він одержує сто п'ятдесят! Але одержуватиме більше. Він же з вищою освітою, – згорда додала Ліна.

Під час обідньої перерви до Марти підійшов рахівник Ворожій.

– Так вас з прибавкою? – сказав він.

– Давно вже слід було дати, – сухо відповіла Марта,

– Давно, кажете? А знаєте, хто це, по-моєму, постарався за вас? – хитро спитав Ворожій.

– Тут нікому не треба було старатись.

– Ви думаєте, мадмуазель? А що коли це наш Безпалько? Ось побачите, коли він вам ще й надурочних не влаштує, так вечерком.

– Не плетіть дурниць, – суворо сказала дівчина,

– Марточко, побий мене бог об старий сапог, коли я не бачив один раз, як він отак скоса не глянув на ваші ніжки… ото, знаєте, коли ви на стільця стаєте папери з шафи діставати. Я теж, каюсь, грішу іноді.

– Ви все міряєте на свій аршин.

– А ви не носіть куцих спідничок, щоб спокуси не було!

«Який цинік», – обурено подумала Марта. Проте слова Ворожієві її вразили. Вона мимоволі кинула оком на Безпалька, що спокійно сидів коло свого столу й переглядав папери, попиваючи чай. «Невже він міг дивитися на мої ноги? – подумала вона. – Ні, це абсолютно не можливо! Занадто він… урочистий!» І незважаючи на «абсолютну неможливість», у неї все-таки лишився жартівливий сумнів.

Взявшись до роботи, вона пригадувала вчорашній вечір. «Льова, мабуть, ненормальний», – подумала дівчина. Бо хто нормальний був би безнадійно закоханий протягом двох років? Всі, кого вона знала, були закохані в неї максимум місяць, та й зовсім інакше закохані, бо хотіли її обійняти, поцілувати, покласти їй руку на коліна, а один на першому ж побаченні схопив її і крикнув: «Будь моя!» Вигнаний, він пішов, не дуже образившись, і сказав на відході: «Я так і знав, що ви міщанка». У всякому разі, хтось та був ненормальний: або всі ті, або Льова!

Цього питання вона остаточно розв'язати не змогла, та й рядки одноманітних цифер, які вона звіряла, чимало заважали їй. Але у вузеньких інтервалах між ними вона все-таки встигла просунути якусь власну думку чи принаймні добрий уривок її. П'ятнадцять тисяч сімсот двадцять два, прочитала Марта підсумок і на мить здивовано спинилась: вона зовсім не могла пригадати, як виглядав той професор, що Льова до неї вчора приводив, П'ятнадцять тисяч сімсот двадцять два, проказала вона ще раз, але не змогла пригадати ні його обличчя, ні зросту, ні костюма! І так кілька разів за працею вона пробувала заради цікавості відтворити образ свого нового знайомого, але жодної рисочки з того образу в собі не знаходила, немов він був стертий з її пам'яті, як стирають із дошки крейду. Дивна річ! Цікаво було б побачити його знову. «Але він, певно, не прийде, бо дуже пишний», – подумала вона. Ця думка знову до неї вернулась, коли дівчина виходила з установи, але не була обарвлена жодним почуттям – така собі байдужа думка, одна з безлічі, що крутяться й зникають у голові.

Надворі день стояв незвичайний – м'який і сонячний, тихий, усмішливий. Він, здавалось, глузував із снігу, розстеленого по вулицях, із теплих одеж перехожих, із галош, хутрових комірів і кашне. День цей ніби мав щось дуже хитре на думці й зазирав скрізь по вікнах, очах і душах, лаштуючи всюди і всім якусь приємну капость. І дівчину щораз глибше обіймало чудне почуття, що ось зараз вона когось зустріне. Кого саме? Не знала! Але йшла піднесена, купаючись у проміннях та поглядах, і в душі їй зароджувалось лунке почуття своєї переваги, влади, зверхності! Немов би кожен, кого бачила вона, потай її жадає, прагне до неї з давніх-давен, може, навіть від світанку землі, коли вона жила десь інде, зовсім інша, серед інших людей і природи, але вона, вона! Бо їй здавалося ту мить, що вона вічно була й вічно буде, що єдиній їй із людей, минущих створінь на землі, дано цю щасну долю завжди тривати в молодості й осяйній красі. «Цариця землі», – згадала вона Льовині слова. І вони видались їй не такими вже неймовірними.

Раптом Марті спало на думку, що може зараз рушав Дніпро. Вона мерщій – щоб не спізнитись на видовище – зійшла з Хрещатика вниз, аж поки побачила річку. Але Дніпро рушати ще, звісно, не збирався; навпаки, з його крижаної маси здіймався холодний і різкий вітер, що за кілька хвилин, поки дівчина тут постояла, розібрався й зміцнів, вмить розвіявши жарти пустотливого дня. Небо зненацька потемніло, західне сонце зблідло, і сніг, що здавався цяцьковим допіру, дихнув морозом із-під ніг. «Це ж тільки друге березня», – подумала Марта й пішла геть відбувати свій щоденний розпис – обідати й вивчати стенографію та машинопис.

Вдома вона тільки що встигла розпалити грубку, як у двері постукано.

– Заходьте, – крикнула вона, і до кімнати вступив професор біологічної хімії Юрій Олександрович Славенко.

– Ах, це ви! – сказала дівчина.

Вона побачила його двічі за один раз – по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадницьки зник із її пам'яті, в ту мить проступив у ній виразно й яскраво.

– Чому ви думаєте, що це мусив бути якраз я? – трохи прикро спитав Славенко, вітаючись.

– Власне, я зовсім не думала, що це мусите бути ви. Для мене це цілковита несподіванка.

– Для мене теж, – сухо відповів він. – Абсолютна й непередбачена несподіванка. Справа в тім, що вчора я забув у вас свій цигарник… Непрощенна неуважність! Він, певно, десь упав.

– Не знаю, – сказала дівчина, – я ще не прибирала в хаті. Зараз побачимо.

– О ні, прошу, я сам спокутую свою провину! Не турбуйтесь, я не нароблю вам безладу.

– У мене й так його досить.

– Безлад в обстанові є ознака душевної неусталеності, – сказав Славенко, зазираючи під стільці й стола, – між цими двома змінними величинами є пряма функціональна залежність… Ось, до речі, ваш гребінець,

– Ах, це я поспішала на посаду, – скрикнула дівчина, червоніючи. – Ні, давайте я краще сама шукатиму!

– Дякую, я вже його знайшов. Він, мабуть, ухилився вчора від простого шляху до моєї кишені й потрапив під стіл. Виключний випадок. Дозвольте перепросити вас за турботи…

– Прошу, я дуже рада.

– З чого власне?

– З того, що цигарник ваш знайшовся. Ви могли загубити його й на вулиці.

– Так, – невизначено промовив Славенко. – Коли я взагалі міг загубити його, то, звісно, й на вулиці також.

– Може, ви роздягнетесь? – запропонувала дівчина, виконуючи, головне, обов'язки господині.

– Я роздягатись не буду, бо дуже поспішаю, – сказав Славенко. – Але коли дозволите, викурю у вас цигарку на честь свого блудного цигарника. Щоб ви знали, як цей негідник зіпсував мені сьогодні цілий день!

– А день був чудовий, – сказала дівчина.

– Можливо, але ще зранку я витратив добрих півгодини на шукання його… тобто цигарника. Моя рабиня дістала сувору догану…

– Рабиня? – здивовано спитала дівчина.

– Так повелося в нас називати хатню робітницю. Я був певен, що вона десь запроторила його, а тепер муситиму її перепросити. Звечора вона виготовляє мені шістдесят штук цигарок, мою щоденну порцію, рахуючи й частування знайомих, і от уявіть моє становище вранці, коли я не мав як узяти своєї передобідньої частини! Довелося купити готових цигарок у дуже незграбній упаковці, що цілий день заважала мені в кишені…

– Але ж це дрібниці, – сказала Марта, посміхнувшись.

Посміхнулась вона несміливо, бо взагалі малася перед гостем якось незручно. Вона почувала в ньому людину зовсім іншого кола, чужого їй і, мабуть, вищого від неї, де люди живуть невідомими їй інтересами. І власне життя для неї в ту мить спорожніло.

– Так, це дрібниця… для тих, хто живе дрібницями, – сказав Славенко. – А коли людина в своїй праці, – власне, задля успіху своєї праці, – силкується усунути всі дрібниці й випадковості, то кожна дрібниця, яку доводиться поборювати, набуває значення повноцінного психічного акту, що відтягає й розпорошує увагу.

Він сказав це повчально й пильно глянув на дівчину – мовляв, чи зрозуміла, ти? Марта дуже зніяковіла. «Він суворий», – подумала вона, і ця суворість не видалась їй неприємною.

– Наукова галузь, де я працюю, – провадив Славенко, – вимагає від дослідника, – крім хисту, розуміється, – двох основних прикмет. Передусім високого ступня духової зорганізованості, щоб усе другорядне, якого в житті аж надто багато, було абсолютно підпорядковане головній меті. Науковий діяч не є, звичайно, чернець, він не заперечує життєві потреби, але все ж мусить їх максимально спрощувати. А по-друге, він повинен бути фізично міцний, щоб витримати вагу наукової праці, бо вона виснажує організм, як ніяка інша. Це ніби парадокс, але можна твердити, що якраз ця праця є для нас протиприродна. Видима річ, наш організм пристосований не до мислення, а до м'язевої роботи, і коли він мислить, то зазнає подвійної шкоди: не тільки не робить те, що йому належить, а ще й робить те, що йому не належить.

За цим словом він постеріг на столі розгорнуту книжку.

– Читаєте? – недбало спитав він. – Дозвольте поцікавитись змістом вашої лектури. Сосюра, – прочитав він, узявши книжку. – Не можу похвалитись, що автор цей мені відомий. А, та це вірші! Про що ж пише цей поет із таким ссавецьким прізвищем?